Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 64
СУПУТНІ ПРИЧИНИ КЛІНІЧНОЇ КАРТИНИ

Буржуа не спроможний по-справжньому оцінити невинність, якщо вона відрізняється від тієї, про яку пишуть у шкільних підручниках чи яка є частиною неписаних правил поведінки в суспільстві. Більш того, він відчуває до простодушності расистську огиду. Обов’язок вигадали для того, щоб засуджувати простодушність, яка з ними не обізнана. Тим паче, що вона часто пов’язана зі злочинністю, а отже, якщо вона є чужою для культури, вона є поза законом. Завбачивши простодушність, буржуа завжди жахається й у найліпшому випадку вважає її нікчемним плодом власного способу життя, не знаючи й не бажаючи знати, яким може бути інший спосіб життя, частиною якого вона є. Й у такий спосіб, поєднуючи її зі своїм життям, має змогу позбавитися її, умити руки, втекти від неї, обрізати нитку, що поєднує його з місцями, до яких вона має стосунок.

Наразі, позаяк, навіть якщо вона позбавлена символізму, у житті кожного все підпорядковується задуму нашої незбагненної волі, прийшов час відкрити все це Карло.

Наприклад, частиною задуму незбагненної Карлової волі було те, що неподалік його оселі у Паріолі, чи в Ольджаті, це вже за бажанням нашого читача, розташовувалась школа-ліцей.

Ця школа-ліцей уже кілька років була місцем, де продовжувались напади, сутички, її досі часом хтось захоплював. Навіть цими днями у школі фашисти влаштовували каральні заходи проти учнів-демократів, хтозна-чого зробивши їх показовими, хоч, певно, мали на те вагомі підстави.

Вийшовши з дому, Карло, відчиняючи дверцята свого авто, саме й побачив гурт цих фашистів. Чи ліпше б сказати, побачив краєм ока. Вони показалися в кінці вулиці, враз повернувшись до нього спинами, майже бігцем прямуючи на вулицю, котра йшла паралельно цій, вони були у такому запалі, що, хоч як уявляй щось інше, сторонньому спостерігачеві все одно постійно здавалося, що це вияв блаженної радості.

Він на кілька секунд побачив їхні обличчя. За таких обставин поганці – грубі кудлаї, одягнуті й чепурні, як і їхні вороги з лівого табору, зі засмаглими й довгобразими італійськими обличчями, на яких мерзенно поєдналися голод та нечисте сумління, – мали пробігти хутчіш або лишитись непоміченими в тіні; та тієї листопадової днини сонце сяяло, наче в тропіках. Тож на якусь мить, фактично залишившись відрізаними від інших, зостались лише красені (завдяки незабарній дії можна зробити таку блискавичну схематизацію, яка, втім, цілковито правдива). Вони теж були італійцями, сімнадцяти-, вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічними італійцями, ніби аж занадто італійцями, наче їх створили в лабораторії за розрахунками. Певна річ, хлопці були не надто високими, але й не були куцоногими чи з обвислим задом, їхня статура не дуже нагадувала середню, але вони були вищими саме настільки, щоб бути схожими на молодих спортсменів. У них були по-спартанському широкі плечі. Штани, надзвичайно тісні у стегнах, але широкі в штанинах, особливо широкими були вони внизу, із широкими, товстими закотами внизу халяви, над черевиками, підкреслюючи їхню статурність, як у ставних молодиків. Вони також мали довге волосся, та оскільки прадавня стриманість не дозволяла їм, щоб волосся огидно теліпалося по плечах, як у хвойд, і як наразі вони теліпаються у молодих люмпен-пролетарів з периферії, їхні чорні, кучеряві, густі, ніби буйні весняні трави з густим та міцним корінням, гриви навіть не прикривали потилицю.

Вони стискали в руках поперечки або засуви, на які було намотане чорне сукно; чи то була зброя, чи хоругви, розгледіти було важко, й у тому була частина, хай і зовсім малозначущих, таємниць міських партизанських воєн. Коли вони бігли, їхня мужність, якою наразі нехтували, як і власним пенісом, розпалившись від неймовірного громадянського завзяття, виявлялася майже непристойно. На них були настільки тісні у стегнах штани, що їхні члени були геть-чисто на видноті, і пеніси й мошонки, але вони були сплющені в одну м’яку масу загадкової форми, що то тут, то там вип’ячувалась під блискавкою на штанях, ніби член той не мав набути^a[207]207
  ^а мати вигляд.


[Закрыть] своєї звичної звірячої форми, а був лише ношею, якістю, прикметною рисою, набагато функціональнішою за своє призначення, врешті-решт, дуже простою. Але вони не звертали на все це уваги. У цю мить ця думка не лише була далекою для них, вона, можливо, ніколи навіть не приходила їм у голову. Вони несли величезну ношу власної мужності, приплющену тісними штаньми, ніби незбагненну загрозу, щось, що в ту мить було лише додачею, але водночас було всім, центром їхнього тіла, а отже, й світу, над яким вони хотіли панувати.

На мить груди Карло налилися, ніби вим’я у корови, яку не доїли кілька днів; він волів годувати, відчував жагуче, несамовите, нестримне бажання: годувати, аж допоки не вигодує себе всього й не помре від виснаження просто там на землі, на тому мерзенному асфальті. Оці володарі землі, що зійшли на неї невідомо звідки й уже так рішуче налаштовані на ній лишитись, так добре знаючи її, мусять виссати його, бо мають на це право, мають право навіть на те, щоб позбавити його життя. Та ця маячлива жага, яка охопила його груди, була нічим у порівнянні з таким подібним і водночас протилежним жаданням унизу живота. Там таїлося інше бажання молодих володарів, яке потрібно задовольнити, те, яке у свою чергу відчувають вони: бажання давати й помирати, навіть коли вони того зовсім не усвідомлюють, бажаючи відчути лише їм відому насолоду. А те, що бажання зазнати цієї насолоди було настільки ж швидкоплинним свавіллям, наскільки жорстоким, а усвідомлення всього цього було не вагоміше за подув вітру, це зовсім не зменшувало, а навпаки, посилювало бажання віддатися їхній волі, вдовольняти їх, віддатися їхній безжальній, грубій волі, дозволяючи чинити, як вони самі захочуть. Найбільше зачаровувала саме їхня недбала природність, поспіх, навіть незважаючи на те, що вони – буржуа. Зрештою, навіть їхній вибір у політиці був недбалим, поспішним, природним і свавільним.

Карло дивився на них, як на Ієрофанії[208]208
  Прояв священного у тому, що є навколо.


[Закрыть]. Звідки вони? Що змусило цих молодих італійців стати фашистами? Через яку сукупність подій – і з якими місцями вони пов’язані? – вони з такою точністю з’явилися на цій дорозі (а також на інших)?

Яка Евристика сформувала їхню поведінку, що видавалась настільки безпомильно організованою?

Хай там як, а одне було напевне: вони здавалися володарями й отримали права, властиві володарям. Вони б заволоділи й запліднили, лише якби самі того забажали. Та їхнє прагнення було таким же нестримним, як і їхній біг: його неможливо було вдовольнити.

Нотатка 64
ОСТАННІЙ ВЕЧІР У «ТУЛА»

Як і зазвичай, Карло прийшов у «Тула» дуже рано, коли там ще нікого не було, коли глибока загальнодержавна печаль у тому ресторані проступає найбільш неприховано, освітлена вогнями, що вже викликають нудоту. У галереї гардеробної він не побачив вузькочолого обличчя Кармело з облисілими скронями, з пухкими губами та всезнаючими очима, що усміхався б змовницькою усмішкою непідлеглої людини. Мабуть, він усередині марудиться з пальтами пари відвідувачів, іноземців, що сидять за столиком. Сідає і їсть, а за ним приглядає ватага офіціантів з півдня, які ставляться до нього з іронічною недовірою, як ставляться до самотньої й незахищеної людини, людини поза правилами, але водночас і з добротою, адже вони з ним мають спільні корені. Та ось заклад помалу залюднюється, й ось неминуче-фатально, ніби Еринії, з’являється депутат Горлиця з однією зі своїх звичних любок, геть-чисто по-аристократичному увічливий і культурний. Поївши, Карло розплачується й прямує до комірчини, у якій розташовується гардеробна. Кармело немає. Натомість працює нова неемоційна й миршава офіціантка з вимовою, як у провінції Венето. Карло стає зле. У ту хвилину він, аби приховати свою прикрість та трагедію, машинально повертається у бік ресторанної зали – й саме цієї миті він мимохідь зустрічається поглядом з Горлицею. Він і справді саме розмовляє із сусідом по столу, котрий сидить далеко від нього, на чільному місці за іншим столом, тож він майже криком розповідає свій адвокатський дотеп, приділяючи всю увагу застіллю; одначе ніби відірвані від його обличчя й від дійсності, що наразі оточує його, чоловікові очі, котрі наразі мали б сяяти радістю чи хоча б виказувати захоплення, втупилися в нього та у віконце гардеробної, ніби чужі очі, що існують самі по собі, тьмяні, без жодних емоцій. Природно, що в ту мить він промовив: депутат Горлиця знову прийшов сюди й теревенить зі своїми товаришами, що прибули чи то з півночі країни, чи то з півдня. Як роблять деякі дівчата, коли, жваво базікаючи з подружкою, умудряються дивитися просто в очі тому з присутніх, хто їх зацікавив так, ніби ця людина прозора, продовжуючи свою розмову й залишаючись абсолютно й цілковито далекою від того, на кого дивиться. Кармело розуміє це й запам’ятовує цей погляд. Але водночас з тим чоловік усвідомлює, що те, що Кармело немає, – це не мука, це звільнення. Раптова самотність, що охопила його, насправді є саме тим^a[209]209
  ^a новим.


[Закрыть] необхідним для нього станом, щоб світ став належати йому.

Нотатка 65
ЗВІРЯННЯ ЧИТАЧЕВІ

Що ж утримувало Карло від того, щоб пройнятися глибоким болем, який логічно можна було б передбачити після втрати Кармело? Що завадило йому впасти у відчай та розридатися через таку «космічну» втрату?

Аналіз його внутрішнього світу не входить у завдання, яке я на себе взяв (правду кажучи, воно навіть не передбачає, що такий світ існує). Все, до чого я можу вдатися, – це змінити поведінку. Почати моралізаторський аналіз замість того, щоб аналізувати психологічну складову. Адже я всезнаючий провідник цієї історії. Ніхто й ніколи не в змозі розповісти геть усе чи бути цілковито чесним^a[210]210
  ^а правдивим.


[Закрыть]: адже існує ще й структурна мафія^b[211]211
  ^b містифікація.


[Закрыть], яку за мовчазною згодою визнають у всьому світі. Тим, про що можна казати, керує те, що замовчується; свідченнями керують недомовки, громадянським обов’язком – кругова порука. Лише те, що ґрунтується на тому, що не є формою, створює форму, як таку. Позбавлення форми завжди проектується, розраховується. На жаль, я протиставляю «мовчазній згоді» словесний стиль мого гріха: я не вмію вдавати, що створив тему, загадку. Та сподіваюсь, що уява мого читача, якого я саме зараз прошу повірити моїм звірянням, відтворить її.

Карлові завжди було властиве почуття власності: його прадіди-п’ємонтійці, які спочатку були землевласниками, близько 1850 року створили ткацьке підприємство, використовуючи як працівників дітей, яким не було ще й дванадцяти років, вони, певно, були сиротами і вже хворими, тож їм, звісно, призначили мізерну платню. Але ця прадідівська «ницість» (дід Карло був добродумним католиком), як добре поміркувати, є дрібницею^c[212]212
  ^с дрібним епізодом.


[Закрыть], адже задовго до того, ще до наполеонівського вторгнення, до Французької революції, за сивої буржуазійної давнини, у численних поколіннях уже заможних пращурів, а може, ще злидарів, завжди вбачали сенс існування лише у власності. Це почуття власності (хай навіть стосовно малесенького наділу, а не земельного угіддя чи ткацького підприємства) було матеріально викарбуване на зовнішності Карло. Його пухке дитяче обличчя, обрамлене білявим, уже поріділим волоссям, що ніби отупіло від хитрого прагнення уникнути нерозсудливих вчинків, формально дотримуватись правил виховання, яке йому дали в дитинстві; незграбне тіло, наче у людини, яка хоч досі пісяє під себе, як дитина-інвалід, але приховує це за вправністю та обізнаністю бойскаута, яка у скрутному становищі вміє вийти сухим із води краще за мужнього й простого пролетаря – загалом, це була зовнішність, яка перетворювала Карло на «телепня» – грубого холопа, вдягненого у занадто широкий для нього сірий костюм та дорогу й якісну сорочку нікому невідомого виробника, – усе це було не чим іншим, як запоною простоти, чесності та дурості, якою огорнули Карло, щоб зберегти й приховати в ньому власницьке єство. Власника, який керує та володарює завдяки привілею, який так глибоко вкорінився у ньому, що він навіть не усвідомлює його. Обов’язок захищати себе, замовчувати почуття провини, як би це мовити, пообрізало всі Карлові почуття. Світ його почуттів був недорозвиненим, скаліченим.

А інший Карло – його сумирний близнюк – був цьому протилежністю. Для того, щоб перейти до крайнощів, йому не потрібна була поступовість, перехід, який втілив би Кармело. До крайнощів зась тим, хто, маючи обтяті та атрофовані почуття, спочатку стають теоретиками, потім шантажистами на практиці, що вимагають «посередніх почуттів», філософії «золотої середини» й, внаслідок цього, – «поступовості».

Я чудово знаю, що в «Містерії», в «Ауто Сакраменталь»[213]213
  Іспанська одноактна драма у формі алегорії за релігійним сюжетом, яку грають просто неба, зокрема, на святі Тіла Господнього.
  Містерія (лат. mysterium – таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) – релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства, в якій часто використовують алегорії.


[Закрыть] поступовість є неприпустимою, як дрібнобуржуазійний елемент, елемент, у якому немає визначеності; не може бути відхилень від головного, які, отже, можна відкласти на потім, розв’язавши згодом. За таких умов причина призводить до наслідку, наслідку логічного й очікуваного. Й у цьому полягає вся велич долі. Помилки, яких припускається заклякла душа, не є трагічними. Як і її сумніви та здатність відчувати в їхній фатальності, хай трагічній, але передбачливій, нагромадження подій, які з нею трапляються.

Карло познайомився з тілом і завдяки йому пізнав, яким буває плотський бік життя. Гаразд. Але справа в тому, що це тіло, тіло, що належало Кармело, жило іншою «якістю життя», у відмінному соціальному всесвіті. Отже, пізнаючи це тіло, вочевидь, він мав ˂ пізнати – у його історичній конкретності – й те життя. Й вочевидь, кохаючи те тіло, мав би любити також і його світ.

Те саме мало статися (а насправді саме так і трапилось) і з другим Карло, для котрого навіть не існувало проблеми крайнощів, і він не вагаючись усвідомлював, до якого неминучого наслідку призведе та чи та причина.

Й наразі для буржуазійного Карло, – котрий хоч і не був тим, кого варто найбільше зневажати серед буржуа, адже він, як ми добре знаємо, був прогресивним католиком, по суті мав мирський склад, був відкритим до емпіричних підходів у просунутій та безсторонній роботі, на відміну від своїх колег, цікавився культурою чи, принаймні, соціологічним боком своєї роботи, – ця проблема постала: нездатність кохати Кармело не давала йому можливості полюбити світ, в якому він живе, чи все було навпаки й неможливість відчувати любов до світу простих людей позбавляла його можливості кохати Кармело?

Якби, наприклад, Кармело був одним із фашистів, які, ніби у видінні, пробігали неподалік з його оселею озброєною ватагою, що вигулькнула з темного кутка району, який раптом здогадався про її існування, побачив цю проблему дійсно реальною, оновлено-актуальною, визрілою й цілком сформованою, тоді – ймовірність того, що Карло покохає його, була б більшою? Природа його соціального світу, позаяк вона така сама, як у Карло, не стала б на заваді вияву жорстокості з боку молодого парубка до чоловіка, який став жінкою?

Саме через те цілком непотрібно досліджувати тупе, негативне, агресивне тіло інженера Карло, його йолопкувато-буржуазійне обличчя з ознаками фізичної кволості, боязким поглядом, що світиться страхом, лицемірством та рішучим бажанням не втратити одного зі своїх панських привілеїв, жалюгідного блондина із сальним, нездоровим волоссям, яке він зачісував на спортивний манер достоту так само, як і в часи студентства у П’ємонті, його понуре тіло, хоч він цього навіть не усвідомлював, адже все найважливіше працювало як слід, а решта – то були марення та ідеологізм, котрі треба залишити для пролетарів-нарцисів та недієздатних буржуа. Позаяк Карло виявляв досить гострий розум у розумінні чужої психології й швидко бачив суть, хай і керувався він нездоланними расистсько-класовими упередженнями, – припускаю, Карло швидко розкусив Кармело, але це зовсім не означає, що він виявив це раціонально й у словесному вигляді. Карло був радше не розумним, а хитрим, а таким дуже легко досягти свого за допомогою докору.

Але це вже тема для іншої розмови. Карло добре пам’ятав, хоч наразі вже лише окремими поняттями, часи, коли у нього теж був пеніс. Зміст, який мало його володіння, зазвичай називають «генерал-басом», чи краще назвати це «остінато»: головною була безперервність. І саме завдяки цій безперервності існували перерви й зміни напрямку, які іноді були тривалими, саме через цю впевненість він мав змогу віддатися іншому. Отож його життя було нормальним. Статевий акт був втіленням швидкого володіння, яке кілька разів штучно подовжувалось. Хай там як, але це був епізод, що мав початок і кінець. Цей кінець, хай навіть і подібний він до смерті, «відкривав» цей епізод назустріч всеосяжності, так би мовити, космічному виміру. Але прикметність акту була зовсім в іншому: це було лише підосновою. Акт так і лишався епізодичним; це були несамовиті відчуття, невимовно потрібні, незміренні, але часткові.

Володіння тілом означає обмеженість цього тіла. І його оцінку майже з економічної точки зору: воно постає як «підсумок» (дивовижно, навіть коли йдеться про пересічну, дешеву й низькосортну жінку). Певна річ, кохання як потреба у захисті, прихована за бажанням захищати, схильне розширювати «обмежений» зміст статевого акту як проникнення пеніса у тіло, яким володіють, на короткий проміжок часу, потрібний для того, аби сталася еякуляція. Але, по суті, межу подолати неможливо. Тіло, яким володіють, це лише плоть в обіймах; його можна осягнути поглядом. Це інструмент, який, використавши, відкладають до наступного разу.

У житті Карло, як нормального чоловіка, окрім «басо остінато»[214]214
  У музиці так називають багаторазове, точне повторення ритмічної фігури, звороту чи навіть окремого звука.


[Закрыть], що полягало в наявності у нього пеніса, було ще одне «басо остінато», себто одержимість жінкою. Але це було зовсім інше, ніж справжнє злягання. Зрештою навіть чоловік має право на власну дотичну, яку креслиш за межі кола й продовжуєш до нескінченності! Й цією дотичною був жіночий статевий орган, що ототожнюється з місцем, де губишся, помираєш і задля якого живеш.

Я знову кажу, що справжнє злягання, себто момент сам по собі subiecti, більш значущий за кохання, – якщо ми говоримо про володіння, це володіння чимось неминуче обмежене. Зрештою, за визначенням, не можна володіти Всесвітом.

А от коли тобою володіють – це річ у космічному сенсі зовсім інша, ніж володіти самому.

Одне з іншим ніяк не пов’язане. Це не просто протилежні речі. Той, хто володіє, лише примарно пов’язаний з тим, ким він володіє, позаяк те, чого зазнає той, ким володіють, з досвідом володаря не зрівняти, бо воно іншої природи, між цими речами, повторюю, космічна відстань.

З іншого боку й людина, якою володіють, не пов’язана з тим, хто володіє нею, бо володар постає не як втілення обмеженого, не як індивід. Не можна ж мати зв’язок із Всесвітом! Бо володар – це Всесвіт, що володіє за допомогою пеніса та його сили. Людина, якою володіють, втрачає свідомість від форми пеніса, від його обмеженої довершеності, відчуваючи в ньому безмежне й безформне знаряддя, за допомогою якого Хтось чи Щось володітиме нею, перетворюючи її на річ, на нікчему, яка не має іншої волі, як загубитися у тій іншій Волі, що знікчемлює її.

Отже, в очах того, ким володіють, той, хто ним володіє, є втіленням Добра, навіть якщо він вимагає пожертви, страждань, приниження та смерті. Поштовхи, що ґвалтують плоть, поширюються по всьому тілу, а не залишаються в одному місці. Геть усе тіло, свідомість якого внутрішньо обмежена, адже збігається із свідомістю Всесвіту, стає задіяним у цьому завдяки насильству, в якому виявляється той, хто володіє, не знаючи ані жалю, ані середини, ані шани, не дає відстрочок: його бажання володіти не визнає обмеженості за тим, ким володіють, він має бути сліпо пасивним, має коритися, і, навіть попри страждання й приниження, йому щонайбільше дозволено лише виказати свою вдячність.

З іншого боку, не підлягає сумніву, що Володіння – це Зло, ба більше, це є ВСЕСВІТНЄ Зло за визначенням: тобто коли тобою володіють – тоді Зло найвіддаленіше, чи, краще сказати, це єдиний вияв Добра, як Благодать, життя у чистому, космічному вигляді. Але навіть ця примха – дивовижна, невинна й залишає того, ким володіють, в очікуванні, знову ж таки, наповнюючи його вдячністю й змушуючи розридатися очищувальним плачем.

Нотатка 70
НІЧНІ ТЕРЕВЕНІ В КОЛІЗЕЇ

Карло дійшов до Колізею пішки. Він дістався майже до самісінької споруди на трамваї, що йде туди з Пренестинської дороги. Зимова ніч (стояв 73-й чи 74-й) віддала вулиці на поталу крижаному північному вітру.

Широкі шляхи на околиці, оточені безладними багатоквартирками, здаються порожніми коридорами: вітер ганяє по них лише кілька брудних папірців.

Вітер уже вичистив маленькі й старі вулички між брамою Сан Джованні та Колізеєм: ними вже навіть брудний папір не літає.

І якщо випадково поворухнеться якесь людське створіння, загорнене у стареньке пальто, здається, що робить це тихцем, мирячись зі своєю невідомою долею.

Навколо Колізею майже без упину їздять автівки, втім, пересуваються вони майже безшумно, поспіхом прямуючи у свій далекий кінцевий пункт.

Вітер дмухає косо, кружляючи на широких асфальтних просторах, змушуючи ледь тремтіти риштовання коло арок.

Обабіч пагорбів Опіо та Челіо спускається тінь, падаючи на ті освітлені асфальтні простори. На пагорбі Челіо мерехтить самотній вогник, запалений хвойдою, котра стоїть непорушно поруч, бозна про що розмірковуючи й не зважаючи навіть на пару клієнтів, мабуть, солдатів, які, врешті-решт, рушають далі своєю дорогою, зникаючи на бульварі, що простягається у бік Каракали, як тіні двох дезертирів. А в цей час хвойдівський вогник криво звивається, ніби у ручному млині, адже з усіх боків дме північний вітер, не даючи йому ані миті спокою.

Колізей оперезаний залізним риштованням та неперелазною сіткою. Та попри це усередину проникла невеличка групка відвідувачів, вони сидять ніби у металевій клітці, поруч з невеличким муром Вулиці ххх, що підіймається вгору наче колова бігова доріжка.

Один чи двоє відвідувачів відійшли вбік. Один з них зовсім лисий і має орлиний профіль, котрий гордо підставив під північний вітер.

Він майже побілів від холоду, і на його тлі різко виділяється тверда чорна щетина на його підборідді, хоч і нещодавно поголеному. Пальто у нього було розстебнуте, руки стулені; одне плече у нього було трохи вище за друге, збоку, й саме з-за другого плеча можна було побачити його безпристрасне обличчя, коли він кидає очима горді, холодні й нахабні погляди навколо.

Той, хто відійшов разом з ним, був нижчий і кругліший; і значно молодший; усе його кучеряве волосся було на місці й спадало аж до плечей, і вочевидь він неприховано ним пишався.

Він слухняно й спокійно стоїть випроставшись, теж зімкнувши руки; через це здається, що він замерз, ніби бідна жінка, що, полишивши дім, уперто розглядає безлюдний світ навколо, де січе шпаркий вітер, то якийсь обов’язок змушує її зустрітися з небезпекою.

А як і пройде перехожий, дивлячись змореним, ніби недобрим чорним поглядом, вороже, підозріливо, мимохідь оцінюючи його, й від того у перехожого починає крутитися думка: «Хто цей незнайомець?^a[215]215
  ^a чужинець, котрий блукає цими краями.


[Закрыть]»

Але решта відвідувачів навпаки, сміючись, купчаться по п’ятеро чи шестеро. Сміючись, вони широко роззявляють роти, які стали від холоду яскраво-червоними, на щоках і щелепах мають вони чорну щетину, у них широкі вилиці, а на обидвох скронях уже немає волосся.

Регіт у них був довгий, смердючий та занадто гучний, як у спокійних і самовдоволених людей. Тим паче, що коли хтось бувало вдалечині проминав їх чи якась машина трошки уповільнювала хід, вони не припиняли реготати й розмовляти між собою, лише звертаючи на непроханих гостей порожні погляди, які вони випадково нап’яли на себе, адже їхні обличчя світилися радістю, вихваляючись добродушною, але водночас цілковитою зневагою до життя, яким уже на повні груди надихались, насолодилися, вивчили до цятки, аби в ньому залишилось для них ще щось значуще.

Поміж цих безсоромних сміхотунів, одначе, була одна виснажена людина, хоч і силкувалася вона того світського вечора веселитися, триматися на висоті соціальної легковажності. На його обличчі застигла маска людини, яка якось раз і навічно піддалася на шантаж: «Хто не кепкує, той не з нами». Тож і ті жалюгідні риси обличчя теж корчилися в гримасі; глибоко-глибоко у сяйві розпачливих очей ховалося блаженне щастя.