Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 43 страниц)

Редактор, який сьогодні дбає про видання, наразі перебуваючи саме в такому становищі, яке описав Пазоліні більше двадцяти років тому, може лише із зворушенням та пошаною підкоритися його наказові: «надрукувати що лишив по собі автор», і надрукувати в такому вигляді, в якому він його залишив, утримуючись від будь-якого, хай навіть правильного та розсудливого компонування твору.

[…]

У нашому випадку не лише найменше додавання, хай навіть з метою перекинути місток «transition quelconque»[387]387
  Випадкового переходу (фр.).


[Закрыть] над розколинами хисткого твору, але й навіть будь-яке виключення окремих уривків (і такі є), які можуть видаватися зайвими чи можуть збивати з пантелику, неприпустимо суперечило б волі автора. З передмови випливає, що до всього у цьому романі, разом з прогалинами й нестиковками, треба ставитись як до значущого, а тому – недоторканного.

Ми не маємо жодної потреби в тому, щоб перегруповувати фрагменти, як це записано в анотації до «Божественного Мімезису» як єдине доручення автора редакторові (у якого виникає дилема щодо того, зберегти зв’язність тексту чи хронологічну послідовність). Таке доручення дав особисто Пазоліні, який розташував Нотатки у течці зовсім не у довільному порядку (іноді навіть порушуючи нумерацію сторінок, яку сам склав раніше). Отож наразі ми повинні лише поважати укладену автором послідовність, навіть там, де (таких випадків дуже мало), ймовірно, сам Пазоліні її змінив. За життя автора будь-яке рішення можна змінити; але коли його вже немає, будь-яке тимчасове рішення стає остаточним. Тим вагомішим стає цей принцип, коли, як у випадку з «Нафтою», неостаточність автор вважав складовою задуманої «форми».

Що ж стосується решти, то якщо деякі прогалини й засмутять читача (але в той самий час пожвавлять нашу уяву), то нестикування (я відзначив найпомітніші) у тексті зовсім незначні й не завадять читачеві більше, ніж нестикування в «остаточних» жанрово вивірених творах Аріосто, Тассо чи Мандзоні. Як не стане на заваді читачеві й те, що лишилось кілька «непрочитуваних» слів, позаяк Пазоліні, прагнучи чітко визначеного ефекту відчуження, своєю рукою штучно вставив у деякі свої рядки в дужках примітку «непрочитуване слово» (пор., напр., «Перевершити людські можливості й організувати», «Ґарцанті», Мілан, 1971, с. 103).

Утім, це не означає, що можна зняти із себе будь-яку відповідальність тому, хто готує роман до друку. Його обов’язок, на додачу до кропіткої праці, пов’язаної з контролем над точністю й правильністю передрукування, лишається дуже діткливим. Найперше, такий незвичайний твір, як «Нафта», вимагає, з огляду на другорядні та головні особливості теми, яка постає перед читачем, щоб він мав змогу завжди й відразу правильно сприйняти стан цього роману, альтернативні варіанти, серед яких автор не зробив остаточного вибору, кожного записаного чи поміченого позначками, які демонструють невпевненість чи тимчасовість; й у той самий час, щоб це не заважало читачеві, чи, принаймні, якнайменше заважало йому, читати твір легко, послідовно, щоб нічого не турбувало у мові й було вартісним з точки зору літератури. Загалом, роман слід презентувати так, щоб поєдналися (якщо сказати, використовуючи терміни для обраних) вимоги непоступливої езотеричної суворості та якнайбільша відкритість для непосвячених.

[…]

Біографічна примітка

П'єр Паоло Пазоліні народився у Болоньї 5 березня 1922 року, батько, Карло Альберто, був офіцером у піхоті з відомої равенської родини, мати, Сузанна Колузі, вчителькою молодших класів у муніципалітеті Казарса делла Деліція, що у провінції Фріулі.

Через те, що батька постійно переводили у різні міста на півночі країни, у Болонью, Парму, потім знову Болонью, Белуну, Конельяну, Сачіле, Ідрію, знов Сачіле, Кремону, Реджіо-Емілію, й врешті Болонью, Пазоліні мусив протягом усіх дитячих та юнацьких років прилаштовуватись до нового оточення.

1925 року в Болоньї народився брат Ґвідо.

Мешкаючи у Сачіле, семирічний Пазоліні вперше пише вірші. Вчиться у гімназії у Реджіо-Емілії, у ліцеї в Болоньї. У 1938-му, коли П’єр Паоло навчався у Лічео Ґалвані, італійську мову викладав поет Антоніо Ринальді, який на уроках читав учням Артюра Рембо.

Згодом він вступає на філологічний факультет у Болоньї, відвідує курси Роберто Лонґі (саме його він хотів бачити керівником своєї дипломної).

У 1941-му Сузанна з синами вирушають, як зазвичай, на відпочинок у Казарсу, але Карло Альберто з ними немає, він, уже в ранзі майора, вирушив у Східну Африку, де фашистська армія билася з англійцями. Батько потрапляє в полон і залишається в таборі у Кенії до кінця війни.

Разом з кількома друзями (Франческо Леонетті, Роберто Роверсі та Лучано Серра) П’єр Паоло збирається заснувати журнал, який мав називатися «Спадкоємці». Проте задум вони не здійснили. З листопада 1942-го по травень 1943 року співпрацює з «Ситечком» (журналом, який був частиною болонського «Gil» й в якому друкувалися також Маріо Річчі, Фабіо Маурі, Джованна Бемпорад, Лучано Серра, Серджіо Тульмон), пишучи оповідання, малюючи ілюстрації, акварелі.

У липні 1942-го виходять друком «Вірші у Казарсі», маленька збірка віршів фріулійською мовою, яку двадцятирічний Пазоліні видає власним коштом в «Антикварній бібліотеці» Маріо Ланді в Болоньї. Він присвячує збірку батькові, а вже наступного року, неймовірно цьому зрадівши як письменник, отримує дуже схвальні відгуки від критика Джанфранко Контіні у газеті «Кор’єре дель Тічіно».

Ще в університетські роки, наприкінці 1942-го молодий поет Пазоліні мусить евакуюватися у рідне містечко матері Казарсу. Він і надалі пише вірші фріулійською, але одночасно з тим дуже багато пише італійською.

На кілька днів у перші дні вересня 1943-го Пазоліні йде на фронт у Ліворно. 8 вересня він тікає й перетинає півкраїни, щоб сховатися у Фріулі. Через це губить дорогою кілька невеличких розділів про Карра, Де Пізіса та Моранді, за якими готував дипломну з історії мистецтв.

Брат Пазоліні, Ґвідо, у червні 1944-го приєднується до партизанського загону Озоппо-Фріулі у горах Карнії. Комуністи, які були у підрозділах у муніципалітеті Тіто, згодом замордують його разом з товаришами, ймовірно, 10 лютого 1945 року. Родина дізнається про смерть Ґвідо набагато пізніше.

Через важливу залізничну розв’язку Казарса стає чимдалі небезпечнішою, адже вона часто стає ціллю бомбардувань. П’єр Паоло та Сузанна вирішують евакуюватися подалі від залізниці, у селище Версута, а у вересні мати із сином створюють там маленьку приватну безплатну школу, в якій Сузанна викладає молодшим школярам, а П’єр Паоло – учням, які не мають змоги дістатися шкіл у Порденоне чи у гімназію в Удіне.

Пазоліні разом із молодими фріулійцями, своїми друзями, (Рікардо Кастелані, Чезаре Бортотто, Овідіо Колусі, Ріко де Рокко та двоюрідним братом Ніко Нальдіні) 18 лютого 1945-го засновують «Академ’юта ді ленга фурлана».

З африканського полону, зовсім зламаний фізично й морально, повертається Карло Альберто Пазоліні. У листопаді 1945-го Пазоліні з відзнакою випускається з Болонського університету, захистивши диплом за темою про поета Джованні Пасколі: «Антологія лірики Пасколі». Науковий керівник – професор Карло Калькатерра.

1947 роком датується запис Пазоліні у КПІ. З 47-го по 49-й він викладає у середній школі у Вальвазоне, містечку за дванадцять кілометрів від Казарси. А тим часом співпрацює з міжнародними журналами, редактором яких є Енріко Фалькуї, а також багатьма місцевими та загальнонаціональними газетами, продовжуючи писати вірші (1947-го отримує премію дель Анджело за вірш «Веа»), пише стінгазети італійською та на діалекті, в яких відкрито або метафорично говорить про політику та разом зі своїми друзями з представництва, Компартії у Сан-Джованні-ді-Казарса, де обіймає посаду секретаря (навесні-влітку 1949 р.).

Вірші, які Пазоліні написав у Казарсі фріулійською, він збирає у видання, яке вийшло у «Сансоні» 1954-го. А з дрібничок італійською складає збірку «Соловей Католицької церкви», яку 1958-го надрукували у видавництві «Лонганезі».

Уже у 1947 році поет Джорджіо Капроні виявляє неабиякий інтерес до віршів Пазоліні, присвячуючи їм багато статей.

У лютому 49-го Пазоліні бере участь у Всесвітньому з’їзді Миру в Парижі.

Через звинувачення Пазоліні у розбещенні неповнолітніх та непристойних вчинках у громадських місцях у Казарсі вибухає скандал. Поета відсторонили від викладання, а з КПІ його виключають за «моральну та політичну непорядність». Атмосфера у Фріулі вже стає нестерпною, тож у січні 1950-го Пазоліні з матір’ю переїздить до Рима.

Перші роки в столиці виявляються дуже важкими. Пазоліні мешкає спочатку на майдані Костагуті, неподалік руїн Портика Октавії, потім переїхав у передмістя, мешкав неподалік в’язниці Ребібб’я, біля мосту Маммоло. Саме на час їхнього з матір’ю переїзду до них у 1951 році приєднується батько, Карло Альберто.

Протягом двох років П’єр Паоло – «безнадійний безробітний». Співпрацює з журналом «Боттеге оскуре» (потоваришувавши там з Джорджіо Бассані, який є його головним редактором), пишучи рецензії, критичні статті та оповідання. Протягом 1950-го та 51-го рецензує багато праць поетів, які згодом стануть йому добрими друзями, – Сандро Пенни, Бернардо Бертолуччі, Джорджіо Капроні. За посередництва поета Вітторіо Клементе, який писав діалектом, Пазоліні вдається отримати у 51-му посаду вчителя у приватній середній школі у Чампіно, неподалік Рима.

У той час, коли його прізвище часто з’являється в головних літературних газетах та журналах країни, завдяки письменникові Джорджіо Бассані Пазоліні починає писати для кіно. Журналіст та письменник Джованні Анджолетті кличе Пазоліні до складу радіожурналу (укупі з Карло Еміліо Ґаддою, Леоне Пічоні, Джуліо Катанео).

За кілька місяців по приїзді до Рима Пазоліні починає збирати матеріали для «речі», яка згодом стане «Відчайдухами». У 1951-му знайомиться з режисером Клаудіо Чіті, з яким окрім дружніх стосунків заводить ще й професійні: пишучи про нього, перетворює його на свого «переконливого порадника».

Наприкінці 1952-го виходить друком ґрунтовна праця про поезію на діалектах у двадцятому столітті, яка отримує одностайні схвальні відгуки (її рецензують Е. Монтале, Е. Фалькуї, Дж. Вікарі, Ф. Фортіні, Ґ. Беллончі). З січня по вересень 1953-го Пазоліні пише для тижневика «Четвер» про письменників та поетів Умберто Саба, Карло Бертокі, Франческо Леонетті, Джузеппе Унґаретті.

Пазоліні залишає вчительську працю й у 1954-му оселяється у Монтеверде Векйо. Того ж року, після того, як вона поприпадала пилом у таких видавництвах, як «Бомп’яні» та «Валеккі», збірку віршів фріулійською мовою «Найкраща молодь» друкує «Сансоні».

У 1955 році Лівіо Ґарцанті друкує «Відчайдухів». Через роман розпалюються суперечки. Влітку книга отримує вагому літературну премію імені письменника та літ. критика Маріо Коломбі Гуідотті (Пазоліні був першим, кого нею нагородили, бо тоді вона була щойно заснована), головою журі якої був Джузеппе Де Робертіс. Автора та видавця звинуватили у розпусті. На суді, який відбувся 1956-го, виступали на захист письменників Карло Бо та П’єтро Б’янкі. Джузеппе Унґаретті пише судді палкого листа, в якому переконує, що цей роман є одним з найкращих серед тих, що побачили світ тими роками. Дійшли такого рішення: «за відсутністю складу злочину».

У тому ж таки 55-му виходить антологія народної поезії «Збірка італійських канцон». У травні Франческо Леонетті, Роберто Роверсі, Анжело Романо, Франко Форетіні та П’єр Паоло Пазоліні віддають до друку в Болоньї перший номер поетичного двомісячник «Майстерня» («Оффічіна»). Він проіснує аж до 1955-го.

Тими роками розпочнеться співпраця й з іншими виданнями: «Нуові аргоменті» (з 1955-го), а також у політично-літературному тижневику «Пунто» («Крапка») (з 56-го по 58-й, здебільшого це рецензії).

«Попіл Ґрамші», який вийшов у 1957-му, отримав премію «В’яреджо», розділивши перше місце з книжечкою «Поезії» Сандро Пенни. Казали, що то була найкраща збірка віршів десятиліття, а Італо Кальвіно переконував, що романтичність, якої надає збірці її назва, започаткує нову еру в італійській поезії.

«Крім того, майже у всіх віршах збірки „Попіл Ґрамші“ дія відбувається серед римських краєвидів. Та це не головний мотив. Може, я б зміг написати їх в інших містах, зробивши лише косметичні зміни».

Пазоліні розпочинає писати разом із Серджіо Чітті (спеціаліст з римського діалекту) діалоги на римському діалекті для фільму «Ночі Кабірії» великого режисера Федеріко Фелліні. Усе частіше він пише для кіно.

У грудні 1958-го йде з життя Карло Альберто Пазоліні, який тривалий час був, хоч і перебуваючи завжди в тіні, акуратним та старанним секретарем свого сина.

У 1959-му Пазоліні друкує «Жорстоке життя». За ініціативи Джакомо Дебенедетті Пазоліні дають премію Кротоне; того ж року письменник з матір’ю переїздять у нову домівку у Монтеверде, у той самий будинок, де мешкає поет Аттіліо Бертолуччі.

Пазоліні так узагальнює свій другий роман: «Розповідь про Томазо Пуціллі – це самоаналіз, адже йдеться про хлопця, який не є ані привабливим, ані здоровим, ані сильним: загалом, про слабака, який мусить бути сильним попри власну волю, живучи у світі, де це є обов’язковим. Отож він безугавно намагається самоствердитися; й хтозна, куди він зайде, йдучи цим шляхом, шляхом удаваної сили злочинності, цинізму… Добре це чи погано, та врешті це поривання „самоствердитись“, „існувати“, оця хирлява життєва енергія, осяяна безладним світлом моралі».

Він й надалі час від часу пише для газет; протягом короткого періоду, 1959—1960, Пазоліні рецензує фільми для журналу «Репортер», відсилає свої статті в журнал «Літературна Європа», головним редактором якого є журналіст, письменник та літкритик Джанкарло Віґореллі, й веде рубрику листування з читачами у журналі «Нові шляхи» (до 1965-го).

У грудні 1960-го – січні 1961 року Пазоліні разом з Ельзою Моранте та її чоловіком Альберто Моравіа подорожує Індією. Згодом публікує свої «враження від подорожі» спочатку у щоденному виданні «День», а пізніше у збірці «Пахощі Індії» (1962).

У 1960—1961 роках Пазоліні як кінорежисер знімає фільм «Акаттоне», який у 1961-му показали на Венеціанському кінофестивалі.

«Відверто кажучи, я вже давно хотів зняти якийсь фільм. У цього задуму дуже глибоке коріння. Ще хлоп’ям, мешкаючи у Болоньї, я полюбляв кіно, принаймні так само, як П’єтро Б’янкі. Проте після того, як сплило стільки років, маю зізнатись, що фільми про Бродягу (найвідоміший образ Чапліна, втілений на екрані) Чарлі Чапліна, фільми Теодора Дреєра та Сергія Ейзенштейна, по суті, відіграли у формуванні мого смаку та стилю більшу роль, ніж мої сучасні заняття літературою […], останнім часом у мене є свої власні причини: щось штибу палкої примхи, яка стосується режисерів та продюсерів („Прекрасна ніч“, „Смерть друга“), бажання побачити події, героїв, сцени саме такими, якими їх бачу я, коли пишу про це. Ця дія на зло згодом перетворилась для мене у справжнє натхнення, яке протягом останніх місяців не полишає мене у спокої».

Вже в «Акаттоне» («Жебрак»), знявши непрофесійних акторів (у головній ролі – Франко Чітті, брат Серджіо Чітті, та його друзі, яких він набрав з передмістя), режисер стає поруч зі своїми друзями-інтелектуалами (Ельзою Моранте та Аделе Камбріа).

У 1961-му його книга з віршами «Релігія мого часу» отримує нагороду К’ячано.

У травні 1962-го у видавництві «Ґарцанті» друкують «Марево про дещо», роман, в якому розповідається про провінцію Фріулі та про її мешканців, розпочатий автором чотирнадцять років тому ще в Касарсі.

Починаючи з 1961-го Пазоліні знімає мало не по фільму за рік: «Мама Рома» (1962), «Овечий сир», один із чотирьох короткометражних фільмів з фільму «РоГоПаГ» (1963, назву взято від скорочень прізвищ італійських режисерів Роселіні, Пазоліні, Грегореті та французького режисера Годара), «Лють», частина перша (1963), «Любовні зустрічі» (1964), «Місця злочину в Палестині» (1964), «Євангеліє від Матвія» (1964), «Птахи великі й малі» (1966), «Земля, побачена з місяця», частина «Відьом» (1966), «Цар Едип» (1967), «Що таке хмари», частина «Капризу по-італійському» (1968), нотатки для фільму про Індію (1968), «Теорема» (1969), «Епізод про паперову квітку», частина «Кохання та люті» (1969), «Свинарник» (1969), «Медея» (1969), «Нотатки про африканську подорож Ореста» (1970), «Міські мури Санаа» (1970), «Трилогія життя» чи «ероса»: «Декамерон» (1971), «Кентерберійські оповідання» (1972), «Квітка тисяча й однієї ночі» (1974), і нарешті «Сало, або 120 днів Содому» (1975).

Незважаючи на напружену працю, якої потребує знімання фільмів, Пазоліні продовжує свою літературну діяльність. У 1963 році розпочинається один з численних судових процесів проти нього, який, мабуть, був найскандальнішим: Пазоліні звинуватили у нарузі над державною релігією через деякі сцени, які були в «Овечому сирі». Під час першого суду його визнали винним, але у вищих судах він потрапив під амністію.

Того ж року Пазоліні переїздить до римського кварталу Евр.

Вірші, які Пазоліні написав протягом 1961—1964 років зібрано у збірці «Вірші у формі троянди».

«За своєю внутрішньою, якщо не за зовнішньою, формою ця збірка нагадує щоденник, у ній ідеться про те, як крок за кроком розвивалися мої погляди й мій настрій протягом останніх років. Якби я писав мемуари, я б намагався коротко описати й урівняти події, які створили моє життя. Але пишучи щоденник, я помалу геть-чисто занурився у думки та настрій, які охоплювали мене, поки я писав. Це книга у формі щоденника, в якій суперечності дійсно вкрай загострюються, й не вирішуються й не згладжуються аж до кінця книги. Наприкінці читач відчуває, що закрив щось на кшталт руйнівної люті, знесилення, що обертається на жагу знищити певні нав’язливі думки й непохитні істини п’ятдесятих років, навіть справжнісіньке зречення. Проте це зречення читаєш, як поезію…»

Після того, як відвідав організацію католиків-добровольців, яка латиною зветься Pro Civitate Cristiana (прибл. «За християнське місто»), в умбрійському муніципалітеті Асізі, й принагідно перечитавши Євангеліє, Пазоліні прагне «змонтувати» фільм на основі Євангелія від Матвія. У ролі Христа зніметься молодий іспанський студент, а решта трупи буде дуже особливою: знову поруч з акторами з вулиці грають письменники-друзі режисера (Енцо Сичільяно, Маріо Сократе, Ґабріеле Бальдіні, Наталія Ґінсбург, Джорджіо Агамбен…), а в ролі Діви Марії, що стоїть під хрестом, – його мати Сузанна, якій уже більше сімдесяти років.

У вересні 1964-го фільм бере участь у Венеціанському кінофестивалі. Посвята: «Дорогій, блаженній, рідній пам’яті Папи Римського Івана XXIII». Фільм отримав премію Міжнародної католицької організації кіномистецтва (премію ОСІС).

Вперше у фільмі в маленькій ролі з’являється молодий актор Нінетто Даволі, який стане для Пазоліні, після матері, одним з найдорожчих у житті. Разом з великим коміком Тото хлопець з Калабрії зніметься в головній ролі у фільмі «Птахи великі й малі» (подорож крізь «ідеологічну кризу», «[…] це – казка на кшталт тих, які розповідає Езоп, Федр чи Лафонтен, тому герої у фільмі – алегоричні, це символи. Батько та син у фільмі втілюють усе людство, простих людей, замість героя давніх казок, який читає мораль, – тут є крук, ідеолог сучасності, тобто той, хто знає й тлумачить дійсність; а ще у фільмі є великі й малі птахи, які уособлюють відповідно поганих та добрих, багатих та бідних, класова боротьба, одним словом»).

1964 року Пазоліні розпалив палкі суперечки про мову, які тривали кілька місяців й у яких брали участь письменники Моравіа, Еко, Барбато, Чітаті тощо.

У 1965-му принагідно до Кінофестивалю у Пезаро обговорюють мову кіно. У дебатах беруть участь семіологи, італійські та іноземні науковці (серед яких французький критик та есеїст Ролан Барт), а Пазоліні робить розлогу доповідь про «поетичний кінематограф». У книзі «Єретичний емпіризм», яка вийшла друком у 1972-му, зібрано чимало досліджень про мову та кіно, які були проведені також і цими роками.

Восени 1965-го видавець Джуліо Ґарцанті погоджується на пропозицію, яку зробили письменники Моравіа, Пазоліні та Альберто Кароччі щодо того, щоб друкувати журнал «Нуові аргоменті» в оновленому вигляді, отож журнал набирає висоту завдяки новим культурним започаткуванням, які запровадили нові редактори.

Того ж таки 1965 року виходить у світ збірка «Блакитноокі крила», до якої увійшли сценарії до фільмів «Мама Рома», «Акаттоне», «Овечий сир», оповідання про події, що відбуваються, та людей, що живуть у Римі, а також чернетки романів.

У березні 1966-го через виразку, яка почала кровоточити, Пазоліні був прив’язаний до ліжка; за час видужування письменник написав шість віршованих трагедій (над ними він працюватиме й згодом, змінюючи та оновлюючи; лише «Кальдерон» вийде в світ з його офіційної згоди), а також першу чернетку «Теореми».

У жовтні 1966 року в Нью-Йорку показують «Акаттоне» та «Птахів великих і малих», для Пазоліні це перша подорож в Америку. Наразі він працює над задумом фільму про святого Павла, тож нью-йоркські краєвиди та американці підказують йому думку перенести місце дії з Рима у Нью-Йорк, але не змінюючи історію. Хай там як, однак його задум не було втілено.

Після сутичок лівих студентів 1968-го на майданах Валле Джулія (біля Римського університету Сап’єнца, де студенти намагались відбити у поліції захоплений ними факультет) Пазоліні пише памфлет для журналу «Нуові аргоменті», у якому підтримує поліціянтів, котрих вважає за справжніх пролетарів. Потому в «Еспрессо» з’явилася перекручена стаття та цей вірш, повна назва якого була «Компартія – для молоді!» (Віршовані нотатки для віршів у прозі, що з’явились після «Апології») і який спричинив бурхливі суперечки, котрі, можливо, не вирішено й донині.

Відголосся цих суперечок з’явиться у колонці «Хаос», яку Пазоліні веде у тижневику «Темпо» починаючи з 6 серпня 1968 року до січня 1970-го; в ній він відповідає на листи читачів, веде щоденники, в яких описує подорожі, публікує нариси, рецензії до книг, пише листа президенту країни.

У 1967 році Пазоліні зняв «Царя Едіпа»: «[…] коли я вирішив зняти „Царя Едіпа“, я розмірковував над іншим фільмом – „Теоремою“. Тема інцесту присутня й у „Теоремі“ (там на неї лише натякають і мають на увазі). Можна сказати, що обидва сценарії були написані одночасно, але суто з технічних причин я спершу взявся за „Царя Едіпа“».

«Теорема», вийшовши на екрани, спричинила черговий скандал. У вересні 1968-го фільм було представлено на Венеціанському кінофестивалі, але його вилучили за непристойність. Утім, фільм таки отримав премію ОСІС, а Лаура Бетті отримала нагороду Кубок Вольпі, за кращу жіночу роль.

У номері за січень—березень у «Нуові аргоменті» виходить стаття під назвою «Маніфест для нового театру» (Пазоліні дає визначення новому театрові, як «театру слова»), а в листопаді у Турині письменник випробовує себе як театральний режисер, ставлячи на сцені одну з власних трагедій «Оргію», де грають Лаура Бетті, Луїджі Медзанотте та Нелід Джанмарко.

У 1969 році Пазоліні знімає «важкий» фільм під назвою «Свинарник», у якому почергово показано дві історії. Одна з них відбувається в Німеччині, це історія про хлопця, сина одного промисловця, який спроможний відчувати оргазм, лише займаючись сексом зі свинями; а друга – про канібалізм, за який карають за законом відплати. «[…] Як у першому випадку видно, що суспільство зжирає непокірного сина, так само і в другому воно зжирає як неслухняного, так слухняного сина».

Вже у 1968-му акторці Марії Каллас розповіли про проект фільму Пазоліні про Медею з міфів. Зйомки розпочались навесні 1969-го. «[…] Я відразу подумав про „Медею“, вже знаючи, що зніматися буде саме ця акторка. Часом я пишу сценарій, ще не знаючи, хто зніматиметься. Цього разу я увесь час знав, що це буде саме вона, а тому писав, маючи на думці саме Каллас. Отож вона зробила значний внесок у створення образу… Себто оця варварка, що ховається глибоко в ній, яку видно в її очах, обрисах, але яка не виявляється прямо, навпаки, ззовні вона майже відшліфована, загалом, десять років, прожитих у Коринфі, чимось скидаються на життя Каллас. Вона народилася на селі, має грецьке, хліборобське коріння, але згодом її навчили бути буржуазійкою. Отже, певним чином я намагався зосередити в її героїні те, ким є вона сама, разом з її непростим єством».

Середньовічна башта (що розташована у Вітербо), про яку він дізнався ще в часи, коли знімав «Євангеліє», – стоїть неподалік річки, що тече поміж скель, розташованих внизу, тут знімали сцену хрещення Христа, – була для Пазоліні мрією, й у листопаді 1970-го йому вдалось її придбати. Він часто там має сховок, усамітнюється, й окрім того, що пише у тому понурому й чарівному місці більшу частину свого незавершеного роману «Нафта», знову взявшись за свою «мішанину з матеріалів», зображає Марію Каллас, Андреа Дзанцотто, Нінетто Даволі.

На початку 1971 року разом з активістами крайньо лівого об’єднання «Боротьба триває» знімає документальний фільм «12 грудня» (день, коли стався теракт на П’яцца Фонтана, у Мілані, ціль – Національний сільськогосподарський банк).

«Перевершити людські можливості й організувати» – це остання поетична збірка Пазоліні (квітень 1971). Остання, яка вийшла італійською, адже у 1975-му вийшла ще одна збірка, збірка віршів фріулійською мовою, яка мала два цикли: «Найкраща молодь», що вже видавали, та невідомий до того часу цикл «Друге втілення найкращої молоді», що був написаний 1974 року.

У виданні «День» за 3 червня 1971-го Пазоліні друкує «опис» «Перевершити людські можливості й організувати», в якому пише про себе в третій особі. З-поміж іншого каже таке: «Ностальгія за стилем життя, який є частиною минулого (що часом вселяє в Пазоліні сором’язливий, майже незграбний гнів реакціонера) й який ніколи вже не повернеться через те, що зло здобуло остаточну перемогу, перетворюється на космічний жаль, який він відчуває до своїх молодих братів, котрі екзистенціально мусять жити відтепер за цінностями, які Пазоліні видаються нестерпними. Складається враження, що він радіє поразці студентського руху й тому, що завдяки цій поразці народилося нове втілення „сина“, який дивовижним чином знов отримав такі прадавні риси, як простота, послух, неагресивний спротив, жагу до знань, принадність, джерелом котрої є молодість, хай навіть через гріх смирення чи чутливості або безтурботності, революційну силу, але ту, яка не знає перемог тощо».

У листопаді 1973 року виходить ще одна стаття – рецензія на самого себе: Пазоліні стає на захист свого «Кальдерона», вважаючи його одним з найдостовірніших своїх витворів з точки зору форми: «Течія „Попелу Ґрамші“ й віршів п’ятдесятих у цьому творі, гадаю, стала повноводною після тривалого засушливого періоду (не всупереч моїй волі)».

З січня 1973-го Пазоліні почав співпрацювати з «Кор’єре делла Сера», ця співпраця була «скандальною», бо торкалася всіх пекучих питань, зіштовхуючи навлобки церкву та владу.

«Перша справжня революція правих»; «Передвістя перемоги на референдумі»; «Дослідження антропологічної революції в Італії»; «Роман про кровопролиття», «Коїтус, викидень, удавана терпимість влади, конформізм з боку проіресистів»; «Геноцид» – ось лише деякі з назв «уривків», які є в «Піратських записках» – збірці, в якій зібрано статті, надруковані не лише у міланській газеті, але й в інших виданнях тих років.

У 1975 році Пазоліні передає редактору «Ейнауді» текст, який автор іменував «документом» під назвою «Божественний Мімезис»: «Цей задум з’явився ще 1963-го, але я досі не спромігся підібрати годящого ключа. Я хотів написати щось хаотичне, бурливе, а вийшло щось поетичне, на кшталт „Попелу Ґрамші“, тільки у прозі. Тому видаю перші дві пісні: середньовічне Пекло зі старими його карами, якому протистоїть Пекло неокапіталістичне. Але наразі ми перебуваємо „на півшляху свого земного світу“, зустрівшись із трьома жорстокими звірами». Книга «Божественний Мімезис» вийшла після смерті автора.

Безпосередньо за кілька днів до власної смерті Пазоліні їде до Швеції, а потім прямує до Парижа, щоб готувати до виходу французьку «Салó». В інтерв’ю, яке він дав у Швеції, говорячи про зйомки фільмів, він пропонує власний ключ до прочитання: «У своїй режисерській кар’єрі я мав принаймні три етапи: перший етап Ґрамші назвав би фільмами націонал-народного характеру, а тому вони були досить прості, досить легко зрозумілі для глядачів і по-ґрунтовному епічні, як „Акаттоне“, „Євангеліє від Матвія“; потім в Італії з’явилися перші паростки того, що стане незабаром суспільством добробуту, а тому другий етап – етап індустріальної революції; на цьому етапі в Італії пізнали, що таке масова культура […], отут я почасти злякався й сховався за деревами й більш не мав бажання створювати просте, народне кіно, бо тоді б у певному сенсі масове суспільство почало б ними маніпулювати, перетворило б на товар, експлуатувало. Тоді я почав створювати складніше кіно, почавши з „Птахів великих і малих“, „Царя Едіпа“, „Теореми“, „Свинарника“, „Медеї“, коротше кажучи, я створив кілька більш аристократичних, важчих фільмів, які було б важко експлуатувати тощо. Потім я зробив ті, які я називаю „трилогією життя“, себто фільми про тілесність людини та про секс. Це досить легкі картини, я зняв їх, маючи на меті протиставити споживацькому теперішньому недавнє минуле, де людське тіло та людські стосунки ще були справжніми, хай старомодними, доісторичними, грубими, але все одно вони були справжніми, протиставляючи свою справжність несправжності споживацького суспільства. Але ці фільми певним чином також стали пережитком, стали застарілими через те, що були терпимими до суспільства споживання. У цих фільмах я боровся за сексуальну свободу, яка була актуальною кілька років тому, це була битва прогресистів, які були десять-двадцять років тому. Та насправді споживацтво зайшло набагато далі, тобто це воно дозволило існувати терпимості, через яку ми боролися, мабуть, вичавлюючи все з наших ідей і в певному сенсі обнуляючи нас самих. Тому я й кажу: наразі я зрікаюся своєї трилогії життя, яка була новим етапом, скажімо так, характеру загального, популярного, простого».

Уночі проти другого листопада 1975 року П’єр Паоло Пазоліні гине; його було вбито на запиленій пустці й покинуто біля гавані для гідролітаків у містечку Остія, неподалік Рима.

(За редакцією Ґрацієли К’яркоссі)