Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 70
НІЧНІ ТЕРЕВЕНІ В КОЛІЗЕЇ
(Продовження)

Хтозна-звідки взялися гидкі папірці та навіть солома: північний вітер несамовито ганяв їх по асфальту, немилосердно освітленому непотрібними вогнями.

Йдучи за шаленим льотом сміття, що часом надовго завмирав, Карло сором’язливо підійшов до гурту людей, де його знали в обличчя, й приєднався до них, влаштувавшись трохи на стороні.

Незабаром він теж розреготався. Коричнюваті зіниці, приховані широкими зморшками зрілого віку, на його опецькуватому обличчі п’ємонтійського селянина – ніби на обличчі хворого онука, що скидається на свого сповненого здоров’ям діда чи на батька, який помер від серцевої хвороби, – світяться майже заплаканим блиском, але він сміявся, сміявся хитро, вдаючи непохитну впевненість, нездоланний оптимізм людини, яка в усьому бачить лише добре. Його закривали трохи зім’яті поля капелюха, хоч він і зсунув його з чола аж занадто високо, як перекупники на базарі: вилиці обабіч гачкуватого носа були червоні, й та червоність була якоюсь штучною, з відтінком фіолетового. І саме вони видавали, особливо своїм блиском, вдячність, яку він безкінечно щораз відчуває за ту дещицю – а правду кажучи, то справді був дріб’язок, – яку завжди дарує життя, навіть у періоди голоду й нестатків.

Його знайомі переповідали історії своїх життів, ніби місто охопила чума й тільки в цьому цирковому кінському манежі безлюдної ночі, коли дме шпаркий вітер, залишилась надія на спасіння, хай і звелася вона лише до знань та спогадів.

Слухаючи розповіді цих нещасних створінь, Карло побачив Видіння.

Нотатка 71
МЕРДА
(Видіння, розділ перший)

 
Я волію заслужити все,
Всі милості Богів.
 

Маркс, юнацькі вірші (1836)

На початку я вжив такий вираз: «матеріали, за допомогою яких створено сцену», але радше слід було б сказати «перероблено». Насправді, за допомогою стилістики – матеріалів та світла, як я вже казав, – у сцені відтворено дійсність: а саме перехрестя Казилінської дороги та Торпіньятарської й власне самою Віа Торпіньятара з першими її двадцятьма перехрестями, розташованими ліворуч і праворуч, якщо йти від перехрестя, а потім повернутися у напрямку Тусколанської дороги.

У першому розділі Видіння усю сцену дії можна охопити поглядом цілком. Вона вся зроблена з легкого металу та інших прозорих і небитких речовин, принаймні це стосується головних споруд; але й інші матеріали теж там є, серед них, певно, кришталь, гіпс та ххх ххх ххх, може, навіть пластик. Однак попри свою твердість та міцність, усі ці матеріали – прозорі. Власне, на сцені зовсім немає світла. Воно йде зсередини, просвічуючись крізь матеріали, з яких зроблене місце дії, забарвлюючись таким чином відповідно до того, який колір має та чи інша речовина. Отож місце дії пройняте світлом, воно світить рівно, заливаючи геть усе, не створюючи ані тіней, ані півтіней, але має різні тони, залежно від насиченості барви, яку мають матеріали, що через них просвічується світло; звісно, це світло поліхромне. Якщо докладніше, то Сцена Видіння порівну розділена на низку допоміжних сцен чи то поворотів, кожен з яких має відмінне забарвлення.

Нотатка 71a
МЕРДА
(Видіння, розділ другий)

У другому розділі Видіння з’являються головні дійові особи, рух яких буде грати провідну роль у власне Видінні. Це парубок на ймення Мерда та його наречена, яку, здається, звуть Чинція. Коли починається Видіння, ця парочка саме переходить на світлофорі перехрестя Казилінської та Торпіньятарської доріг, простуючи якраз у район Торпіньятара. Спостерігаючи за ними, Карло бачить, як вони йдуть просто на нього: він, власне, сидить посеред Торпіньятарської дороги у возі, який має колеса з коркового дерева, просто як режисер на режисерському візку. А оскільки, як я вже зазначав, головні герої наближаються до Карло, аж поки майже не доходять до місця огляду, віз тягнуть назад уздовж Торпіньятарської дороги з тією ж швидкістю, до слова, дуже повільно, з якою наближається пара. Ще раз скористаємося кінематографічною мовою й назвемо це повільним відкочуванням назад. Віз, який теж зроблений з легкого матеріалу, що світиться, де Карло сидить на задньому бортику, обіпершись спиною об кермо, тягнуть троє Божеств, яких Карло не бачить.

Мерда має років з двадцять п’ять, не більше, отже, він ще жовтопузик: він невеличкої статури, широкий у крижах. А от плечі натомість у нього неширокі. Він не товстий, але, як кажуть на селі, має невеличке пузце. Обличчя у нього все у веснянках, чи, як кажуть його приятелі, «коноплясте» чи у ластовинні, він червонолиций та рудуватий, усе обличчя в нього червонувате, але веснянки та волосся мають коричнюватий відтінок. Волосся він має надзвичайно рідке, слабке й ніби масне, але довге. Ззаду воно спадає аж на плечі; ці куделі виглядають з-за вух, котрі, втім, затуляють такі самі масні косми, схожі на шпинат, як і те, що спадає на плечі та на спину; й замість баків теж вони. У Мерди трикутна голова: згори широка (якось товариші сказали йому: «Ану покрутися, хай до нас воша задом повернеться». У наш час уже так не кажуть) й вузенька внизу, там, де підборіддя; натомість підборіддя у нього трохи гостреньке, а рот широкий. На губах у нього застигла усмішка, й видно його жовті зуби; у цій усмішці – упевненість та пересичення, а отже, й певна зневага до всього теж. Водночас вона натякає на певні обнадійливі й поважні події в його житті, про які нічого не свідчить під час цієї прогулянки й які зовсім не мають нічого спільного із його прізвиськом – Мерда[216]216
  Гівно, фуфло (іт.).


[Закрыть]. Й очі в нього теж пожовклі, але то радше у переносному, ніж у прямому сенсі: вони жовті від пересичення та зневаги, силувана й невиразна усмішка, що застигла на його губах надає незмивного відтінку заздрощів, гіркоти, болю та убогості. Мерда всього цього не визнає, а тому час від часу, кліпаючи очима, починає легенько позіхати, а потім неодноразово ніби «клацає» язиком по піднебінню. Наразі це вже виражальна старожитність минувшини, яка зараз набула інших значень та натяків.

А його наречена, Чинція, була звичайною сракастою дівчиною у синіх джинсах та сорочці, придбаній у недорогому супермаркеті «Зтанда».

У цій Яві важливим і визначним є те, що вони йдуть, обійнявшись. Мерда, йдучи поряд з Чинцією, обхопив її за стан так, що притис рукою інше її плече. А позаяк Мерда трохи нижчий за дівчину, вона тепер вимушена нахилитись над ним, тож у того, хто за ними спостерігає, може скластися враження, що він підтримує хвору чи паралітичку.

Пара простує вперед мовчки, якнайрозкутіше та ххх ховаючи незручності такої ходи: вони йдуть, не розмовляючи, бо між ними – раніше, на що наразі лише натякається, – все вже давно сказане, а що ж до решти людей, то, щоб усе зрозуміти, їм досить лиш глянути на них.

Нотатка 71b
МЕРДА
(Видіння, розділ третій)

У третьому розділі увагу буде приділено Справжній Сцені, яка відтворюється у Сцені Видіння: перша лишається всередині другої, наче «копія», що цілковито вкрита своєю репродукцією, це дійсно так, але з невеличким зсуванням, завдяки якому її можна впізнати й увесь час бачити перед собою. Ця «копія», чи то пак Справжня Сцена, не є сучасною хронологічно, з точки зору теперішнього, чи то пак Сцени у Видінні.

Іншими словами, перехрестя Казилінської та Торпіньятарської доріг, яке лежить «в основі» перехрестя цих доріг, у Видінні є роздоріжжям, яке «було колись давно», себто шість чи сім років тому.

Саме тому виникає бажання «запровадити» можливість безперервного порівняння. Без такого порівняння розтлумачити те, що відбувається у Сцені Видіння, було б неможливо збагнути ні вчинки, ні події, ні погляди, ні поведінку, ані зрозуміти, де відбувається дія чи що то за людина.

Роздоріжжя у Видінні геть усе зроблене з величезних прозорих металевих та гіпсових блоків, крізь них лине несамовите й рівне червоно-гранатне світло, усередині предметів (стіни будинків, тротуари, жалюзі, деревця, стовпи ліхтарів тощо) воно яскраве, майже біле, як від розжарювання, а по краях воно тьмяніє, стаючи майже кривавого відтінку. Це монохромне світло дійсно оптично неправильно виділяє предмети та різнобарвне світло: наприклад, жовтий чи зелений колір у світлофорі чи барвистий одяг, у який зодягнені люди, їхні куртки, шоломи, джинсові жилети, тенісні черевики.

А перехрестя у Дійсності натомість, завдяки легкому зсуву, видніється на тлі розгілки у Видінні – хоч погляд зосереджується на ньому майже випадково, примарно, непевно, – у всьому своєму загубленому, безбарвному, споконвічному безладді: будиночки обшарпані, білуватого чи жовтуватого кольору (на задньому плані ˃ виринають ˂ лише кілька висотних новобудов), занедбані маленькі ворота ведуть на брудні й темні алеї, тротуари пооблуплювались, жалюгідні й брудні деревця чергуються зі стовпами ліхтарів. Люди, одягнені у сіре вбрання, майже в лантухи, там снують безладно, лише молодь має по-харцизькому білі чи яскраво-смугасті сорочки. Дме легенький вітерець, здіймаючи вихори важкої й брудної пилюги (а все-таки вона повна старезних та вже забутих законів, що споконвіку, відколи виник світ, живить історію та Всесвіт).

Нотатка 71с
МЕРДА
(Видіння, розділ четвертий)

У четвертому розділі Видіння спостерігаємо за тим, як Мерда та Чинція, – міцно обіймаючись, чоловік тримає свою жінку, «ніби вона хвора чи паралітичка», сказати б, як чувал картоплі, – сходять угору на ххх ххх дорогу, яка першою праворуч іде прямовисно до Торпіньятарської дороги.

Забарвлення, що ніби з глибини еврезису[217]217
  Еврезис – термін італійського письменника і мислителя Карло Еміліо Ґадди, який означає розвиток, еволюцію з відкритістю до нового.


[Закрыть], яке в цьому місці називається «Околицями» й є частиною Міських Підмостків, яскраво й шалено вибухаючи монохромністю, – попри те, що воно незмінно яскраве, як від розжарювання, здебільшого посередині, а не по боках чи на стиках великих прозорих блоків, – цього разу було червоно-рожевим. Одначе наприкінці короткої й вузької ххх ххх вулиці, де повсюдно натикано убогими муніципальними будинками, збудованими п’ятдесят чи шістдесят років тому, це червоно-рум’яне забарвлення блякне, стає безбарвнішим та одноріднішим, майже перетворюючись на рожево-полуничний пил, що здіймається в небо. А внизу, оповиті рожевим світлом, вишикувались скажено великі нові багатоповерхівки, які на око видавались порожніми.

«Копія» має звичайне забарвлення давнішнього життя: тьмяне, сіре, убоге й безладне: пряма кишка, що простягається вдалечінь, з покошеними віконними рамами, облізлими дверцятами, іржавими жалюзі, вивісками від старих шинків та ковбасно-м’ясних крамниць, кілька крамничок, де у парових пічках випікають хліб; а внизу, просто у задушливому тумані височіють нові багатоповерхівки.

Утім, оточений цим жалюгідним краєвидом – облупленими тротуарами, на яких немає нічого окрім цоколю та втрамбованої землі і порозбиваних кам’яних берегів обабіч, – тупцює чудовий контингент: розтріпані товстуни у темному й брудному дранті, старці з осатанілими пиками чи то через грубість старих злодюг – п’яничок, чи то, власне, це те саме, через сором’язливість людей, котрі нікого в житті не скривдили; а за ними – ватага галасливих та жвавих напіводягнених дітлахів з неприкритими животами, всі у шмарклях, але однаково сповнені якоїсь дивної, як тоді казали, сексапільності, вони були теплі й ніжні, як пампушки, – а вже волоцюги; а над усе юрби реготливої молоді, яка кепкує, викрикує жарти – хто їдучи на поламаному велосипеді у фартусі, а хто сидячи, наче жебрак біля входу в будинок, у штанях у пилюці й смугастій сорочці, так, як є, не ховаючи кістлявої спини чи пупка; а деякі, знявши штани, заспано сиділи на високих стільцях у придорожньому барі, який прозвали Кальтелата чи ххх, поклавши руки на цюцюрку, ніби ось-ось почнуть звиватись, як вужі на сонці.

Але найкраще, що було в їхніх тілах, – це голови. У того, що їде на велосипеді, голова чорна як дьоготь на довгій шиї – волосся стрижене до потилиці, на якій видно продовгувату ямку, але густе на чолі, з хвилястим чубом з неслухняних та неоднакових кучерів, мов трава, що пролізає, як заманеться, у стіні навесні; чуб, який, зробивши широке й урочисте коло по лобові, ніби крилом хижого птаха, ховається за вухами у довершеному безладі, упокоєний вередливою красою.

Ті, що сидять на сходинках біля дверей, мають короткі біляві патли, темні на коренях та світлі на кінчиках, утворюючи щось на кшталт німба, що стає гладеньким та акуратним ззаду на теж довгій шиї, добре окресленій на вигині плечей.

Ті, що сиділи з опущеними штаньми на високих стільцях у барі, усі мають голівки, які геть усі є взірцями древньої, майже неаполітанської, витонченості: сімейні красені, дар та знак шляхетності синівського роду. Дехто має густі-густі чорні хвилі, які легко тримаються на голові, як у статуї, відкриваючи їхні прекрасні солдатські потилиці; а в когось навпаки, густе й довге пряме біляве волосся, яке повсюдно спадає, коли вони крутять головою, але воно неодмінно спадає витончено й легко, ніби шовкове (за вухами, на потилиці, що виблискує мужністю, неодмінно добре поголено); а хтось наче постригся машинкою для стрижки й має коротке-коротке, але недавно помите, чорне як смола, але таке повітряно-легке та блискуче на маківці, що здається світлим: потилиця бездоганно поголена, всюди за довжиною волосся однаковісіньке, утворюючи за вухами та на потилиці майже жорстоко-досконалий та ххх обідок з густого й короткого волосся.

Але у Видінні все не зовсім так. Відкочуючись назад нашим візочком слідом за Мердою та його дівчиною, Карло довго спостерігає за Вулицею ххх ххх, заллятою палким карміновим світлом: на тій вулиці він фактично бачить музей жахіть.

Випроставшись, усі вони стоять обличчям до нього, ніби воскові фігури: жести, вчинки, посмішки, дії, слова – усе це неістотне чи неважливе. У цьому Колі важливим є проста людська зовнішність.

Жінок, дебелих та розпатланих, хоч замість фартухів дехто з них тепер одягнений у сукні, оздоблені штампованими квіточками, огортає^a[218]218
  ^а губляться у чомусь.


[Закрыть] щось схоже на легку поволоку, у якій розгледіти їх неможливо; а разом з ними й старі, і затяті п’янички й пенсіонери, які вже однією ногою в могилі; літніх людей теж огорнула кармінова поволока, через яку вони перетворюються на незначущих тіней, котрі через силу хочуть виставити себе напоказ, силкуючись бути на висоті. Й дехто з цим упорався: приміром, «товстун» у незапнутій сорочці з оливковою шкірою та густими вусами, які висять як у татарина. Чи довготелесий з водянистими очима та пикою, як у старого сутенера, що видає себе за службовця, має вже напівпосивіле волосся, як у святого, яке в’ється по спині, хоч спереду все вже облисіло й блищить, мов кришка на каналізаційному люкові. А парубки та підлітки стоять, пречудово залляті металевим червоно-карміновим світлом, у яке забарвлене це Коло.

Нотатка 71d
МЕРДА
(Видіння, розділ четвертий, II)

Усі вони схожі на Мерду, який, виходячи з-за рогу вулиці, кидає на них заохочувально-заспані погляди (хоч насправді він має демонстративно вдивлятися вдалину, у далекий небокрай перед собою, туди, де розташований квартал Тусколано, – так само заспано й відсторонено, разом з тим пересичено посміхаючись), як кузини та рідні брати. Та хай яким поганим і бридким є Мерда, що має куделі на баках та на потилиці, й зубки, як у миші з канави, масне обличчя, повне ластовиння, ніби його пообкакували мухи, та зухвалості, сповненої ненавистю до всіх і всього навколо, хоч видно хвилювання (яке він чудово приховує), з яким він канючить до себе увагу – але «такі ж самі, як і він», його «однолітки», які «виставили себе на показ» у карміновому світлі ххх ххх дороги, ще гірші та огидніші за нього.

Що ж вони не сміються, не обіймають дівчат за плечі, не поводяться, як годиться за цих обставин, не дивляться вперед, не втуплюються очима долу, як монастирські вихованки, не базікають між собою, не поворухнуться, взагалі не мають наміру робити щось: бо вони там стоять лише задля того, щоб показати, які вони потворні та гидкі.

Нотатка 71е
МЕРДА
(Видіння, розділ четвертий, III)

Позаяк саме тепер починається справжнє споглядання, – інтелектуальне споглядання, – Божественна трійця, яка тягне за собою віз, у якому сидить Карло, починає стоячи за його спиною, розтлумачувати йому те, що він бачить; втім, це лише внутрішній голос, який перескакує від думки до думки, наче уві сні. Насправді розмовляють з ним лише двоє. Третє божество німе. Але Карло їх не бачить. Лише «дізнається» від них, їхня внутрішня розмова проникає йому всередину, наче світло, – те, що йому потрібно, аби зрозуміти, що коїться перед його очима.

Перше, про що він «дізнається», – це що кожне Коло[219]219
  Тут і далі виразний натяк на дантівські кола пекла.


[Закрыть] втілює якийсь окремий Різновид, а отже, кожна Ява є неповною: вперед виступає певна окрема Складова нового Еврезису на ххх ххх Дорозі. Друге, про що він «дізнається», – це що всі Складові, які Показ час від часу висуває вперед, – ніби непохитні й майже застиглі, – наповнюються життям і рухаються лише у поєднанні з усіма іншими чи з переважною їх більшістю. Отож (це третя річ, про яку розповідають Карло) – всі ці окремі Показові Складові співіснують у справжніх людях, які час від часу демонструють їх на собі, на своєму тілі. Врешті, хай там як, – і це третя річ, про яку йому попередньо повідомили, – у Показі обов’язково є хтось, у кому якась окрема Складова виявляється у бездомішному вигляді. У даному випадку на ххх ххх Дорозі Складовою є потворність та відраза.

А та особа, у якій немає нічого, окрім як потворності й огиди, є Взірцем.

Та Взірця не видно, адже нікому не сила стерпіти того, який він має вигляд.

Він похований у глибині Кола, усередині маленької мармурової могили, що утворює скинію, на якій стоїть Бовван (вона різнобарвна, колір залежить від Кола, у цьому вона кармінова), що відтворює статуру Взірця, але й на нього накинуте укривало, адже обличчя у нього теж нестерпне.

«Могила» чи «Скинія» розташовані у кінці вулиці, там, де кармінове забарвлення поступово переходить у полуничний пил, хоч здалеку, він видається бляклим, можна сказати білуватим.

Страшенну нестерпність Взірця та його Боввана легко доводять ті, хто, розсипавшись по всій вулиці, обличчям до Карло, який за ними спостерігає, намагається удавати ту страховизну. Удавання (за словами Божеств) – це «формальне» підґрунтя «правил, за якими ці люди живуть». Отже, наразі у Колі потворності й відворотності вони удають потворність та відворотність, що – і це слід постійно мати на увазі – є лише одним з численних Взірців, котрих вони удають, наче послідовники якогось Культу. Власне, всіх їх вони удають одночасно. А місця, де розташована Скинія, Взірця Взірців досі не знає ніхто. Набагато точніше висловились Божества про особливий та актуалістичний сенс Взірця із Кола, що на ххх ххх Вулиці. Сказали вони таке: позаяк первісний Взірець, принаймні у матеріальному плані, є потворність та відворотність, звідси випливає, що люди, наділені від природи якимсь каліцтвом чи бридкою рисою, займають у житті місце, яке колись належало «гарним», «обдарованим принадністю»; отож саме яскраві «взірці», існування яких підтверджено документально, у якомусь сенсі стають ближчими до Первісного Незримого Взірця, який так жагуче прагнуть втілити у власній культурі. Якщо людина дещо захиріла, чи навпаки, товста, чи у неї одне плече трохи вище за друге, якщо має кістляві чи криві ноги, куца чи худорлява, має ніс довгий чи кощавий або ж сплющений чи кривий, якщо очі в неї невиразні або ж сповнені ідіотизму, страху, злості, безособистісності, себто їхню виразність знищив неспокій чи ххх самоствердження, якщо вона криворота чи зловісно, чи підступно, чи гидко всміхається, чи навпаки, обридливо й безпричинно регоче на всі тридцять два зуби тощо, тоді у своєму колі, на своїй вулиці чи в улюбленому барі вона постає ймовірним взірцем, що є найближчим до Первісного Взірця, який сховано у Скинії.

Задля того, щоб підкреслити, підправити, посилити, зробити ціннішим, а над усе надати «значущості» усім фізичним вадам тих, кому поталанило отримати у дар від природи якусь дещицю потворності й гидотності, надзвичайно важливим є волосся: у вигляді вусів, борід, баків, гривок, прядок, хвостів й інших втілень, яким попередні цивілізації не придумали назви. У кого обличчя повне, опасисте, корені волосся густі біля чола та на скронях, а саме волосся дістає до низу шиї, на кінчиках маючи довгий ххх, останній штрих до густої завивки, завдяки якій воно піднімається, як у бездоганній укладці чи «перманенті», що його носили пані у сорокових; загалом, з такою зачіскою обличчя не здається таким незугарним чи бридким, навпаки, набуває доволі правильних рис; але воно стає сірим, безособовим, таким приниженим від того, що цю зачіску «повторюють», наслідуючи часи, про які вони зовсім нічого не знають, що досягає такої потворності, що аж серце стискається. А хтось взагалі, навіть не здогадуючись про те, повторює ще давнішу моду: двадцятих чи початку тридцятих років; зазвичай він дуже засмаглий, волосся у нього пряме й спадає з обох боків чола, а уздовж власне чола спадає довга й акуратна гривка. Найчастіше так стрижуться брюнети, й, мабуть, вони з півдня; не те, щоб він був негарний, але через наслідування, сповнене «зів’ялого» кокетування, про яке він, як кінь, навіть гадки не має, теж стає почварою. Часом замість гривки роблять капризні завитки. А дехто, маючи неживе волосся, відпускає собі його, щоб росло як попало: та воно чорне-чорнюче, розпатлане й усе в клоччях – чисто тобі неореалістична[220]220
  Неореалізм – напрям в італійському кіно та літературі 1940—1950-х років. Однією з його визначальних рис є увага до життя пересічної людини.


[Закрыть] мандрьоха з п’ятдесятих. Тим паче, що зазвичай цей тип товстий, коли взагалі не опецьок, блідощокий та гачконосий, дупа достоту як віолончель, та ще й вузькі штани крикливо її підкреслюють. Навіть у цьому випадку наслідування несвідоме, а потворності й відворотності досягають так невинно, що стають ще потворнішими й гидкішими. Є купа інших, які наслідують чоловіків, замість того щоб повторювати за жінками; вони наслідують Великих людей Минулого, про яких ніхто з них й гадки не має, – хто Христа, а хто Кавура[221]221
  Граф Каміло Бенсо Кавур – державний діяч, прем’єр-міністр Сардинського Королівства, який зіграв провідну роль в об’єднанні Італії під владою сардинського короля. Перший прем’єр Італії (1861).


[Закрыть], хто інтелігента-реакціонера з вісімнадцятого століття, а інший – суддю, написаного невідомим художником-неокласицистом тощо… Наслідують здебільшого парубки, вже немаленькі, років двадцяти п’яти чи двадцяти шести. І бороди, дуже різноманітні, вони, здається, теж побачили ххх в останніх: густі й короткі бороди, які ростуть від самих очей, цілком вкриваючи щоки; чи довгі, густі й широкі бороди, але волосинки у тій бороді жорсткі, тому борода ніби дерев’яніє; а інший – білявий, має тонке волосся, й борода в нього спадає хвилями, як у апостола в стилі ліберті (звісно, від тих несвідомих наслідувань і надалі жахливо стискається серце). А хтось відпускає собі довге волосся й бороду, додаючи до свого образу таким чином, крихту культового «екстремізму», скидаючись на святенників, що належать до релігії, якої він не знає, як от індуїсти чи старі ковтальники вогню; тим паче, що найчастіше ці екстремісти мають жалюгідні тільця й одягнуті у джинси та сорочечку, як у неаполітанського підлітка, коротше, як кажуть у Римі, «світять голою сракою». Є й такі, що «змайстрували» собі зачіску; зазвичай це ті, що, маючи від природи кучеряве чи надто густе й хвилясте волосся, запобігають цій прикрій халепі, відпускаючи волосся, а потім вистригаючи його фактично на рівні шиї чи навіть на маківці, а то ще й на чолі, тож посередині вони майже голені, а навколо вух вип’ячуються два величезних стирчаки, нагадуючи – й цього разу несвідомо, вражаючи серце й майже рвучи його на шматки – зачіски певних первісних посвячених, які нівечили собі обличчя, перетворюючи його на невпізнанну маску. За таких умов, здається, найліпших результатів досягають ті, хто мав нещастя народитися з густющим та кучерявим волоссям (яке колись було «кучерявеньким»), але випрямили його, а тому могли утнути зі своєю штучною шевелюрою все, що заманеться, геть-чисто руйнуючи свій природний вигляд і, так воно видається, якнайбільш задовільно відповідаючи Первісному Взірцеві зі свого Кола, саме тому, що і є Взірцем Потворності та Відворотності. Залежно від того, наскільки близько вони наблизилися до такого Взірця, у них формується два більш-менш задовільних різновиди поведінки (хоч цілковита задоволеність переважала набагато частіше). Перший різновид – це поведінка святенника, яка виражалася у тихому сяйві очей та помірності у жестах, яка трапляється, коли людина цілковито здійснила свою мрію, а через це не має більше за що докоряти долі, не має чого просити чи чекати від неї. Він цілковито реалізувався й перебуває у мирі із суспільством, перед яким хизується своєю^a[222]222
  ^a власною.


[Закрыть] наближеністю до Взірця, принаймні соціальною, яку він вважає майже ідеальною. Більш того, така досконала імітація Взірця викликає у ньому звичайний «переворот», завжди притаманний цілковито конформістським поглядам, а потім ця людина стає агресивною й жорстокою. Загалом, цілковите прийняття Влади обертається на жорстокість до меншості, яка з тих чи інших причин цю владу не приймає чи не стає на її бік. Отож укупі із блаженним та застояним світом, притаманним людині, яка ладна всім своїм єством у власному Тілі втілити всі Вказівки Влади, у нім співіснує ще й зловісне світло злості, люті, шаленства, завдяки якому надмірна Покора обертається мало не на Анархію, а бездоганна правильність – на неподобство.

А другий різновид поведінки, яка виникає внаслідок наближеності до Взірця, – це мовчання. Слово стало мовою зовнішності та міміки: вислови опустилися до Плотськості, а надто – до зачіски; це спосіб стати породженням беззаперечного Взірця, наслідування якого вже саме по собі про все свідчить.

Принаймні, про таке Карло дізнався від тих двох Божеств.