Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 43 страниц)

ххххххххххххх

хххххххххххххх.

Не було жодного сумніву, що вони з Джаною подібні. Це була майже її сестра. Вони були однієї „культури“. Тієї, яка робила фізично подібними (попри цілком випадкові відмінності) плебейських неаполітанських дітлахів, що пірнали у фонтані, й дітей з Хартума, котрі спали на підлозі у вітальні падре ххх. Тісто, з якого виліплена плоть різнилося від тіста, з якого виліпили панівну культуру, культуру, яка могла злитися з народною культурою, лише присвоївши її, себто змусити її деградувати, залишаючись у найнижчих прошарках свідомості, так само, як вона лишалася століттями у найнижчих прошарках суспільства. Цієї миті Тристрам упав додолу на смердючу траву садів Форчелли[127]127
  Район Неаполя.


[Закрыть]: кажучи „впав“, я маю на увазі впав, як святий Павло дорогою у Дамаск. Він раптом навернувся у марксизм».

– Надзвичайна історія, хай і оманлива, – мовив один із слухачів.

– Згода, – відповів оповідач, – але історія про Тристрама – ніщо у порівнянні з розповіддю про ххх та ххх й трьох їхніх синів.

– А що то за історія про ххх та ххх й трьох їхніх синів? – спитав той самий слухач.

– Дайте-но я промочу горло ковтком віскі й тоді розповім, – з радістю на обличчі мовив оповідач.

Досвід рабства (˂…˃, символічний тощо)

– Звільнення рабині

– Однакова байдужість рабині і до рабства, й до волі. Її безслідне зникнення, неіснування. Те, що відрізняється, – не існує. Нерозгадана загадка, існування якої ще й не припускали тощо [її залишили у місії – вона не озирається назад]

– Змішання й взаємопроникнення культур, яких не відбулося: ані в ньому, ані в ній

– Катабазис: приїзд до Неаполя (на кораблі) – дівчинка-неаполітанка – Неможливість справжньої, живої [демократичної] культурної інтеграції. Єдина можливість поглянути на проблему, щоб врятувати сумління, а потім на неї наплювати. Тристрам записується у Компартію (навернення у марксизм).

26 травня 1974 року

Нотатка 42
РОЗПОВІДЬ ПРО XXX ТА XXX І ТРЬОХ ЇХНІХ СИНІВ

Нотатка 43
 РОЗПОВІДЬ ПРО МІСТО ПАТНА ˂
ТА ШТАТ БІХАР

«Як ви всі знаєте, – почав оповідач, – місто Патна є столицею Біхару й розташоване на берегах річки Ґанґ. Ніч, коли розпочалася наша історія, була цілком звичайною. О дев’ятій навкруги вже стояла глибока тиша, але чимало мешканців, як ведеться в Індії, досі^a[128]128
  ^а попри це ˂ ˃.


[Закрыть] не спали. Стояли, зігнувшись у три погибелі по вуглах під стріхою халуп уздовж якогось смердючого стоку, поміж кущів на якомусь безкрайому майданчику, які у ту годину були зовсім як болота, перед немилосердно освітленою парадною якогось готелю. Часто й галасливо туди-сюди проїжджали велосипеди. На відміну від людських голосів, які були настільки стриманими, що більше скидалися на шепіт, як у святилищі (але голос їхній лунав спокійно, ліниво, як у людей, що вже тривалий час знайомі й щовечора зустрічаються погомоніти), вогні, на противагу людським голосам, здавалися зовсім непомірними: вони сяяли нестримно-білим, ніби гірлянди, мовби на якомусь безлюдному святі, відбиваючись у калюжах та багнюці (недавно розпочалась пора дощів). Там, де яскравість вогнів була найбільш оголено-убога, а саме біля „Готелю ххх“, котрий був найголовнішим у місті, зібрався найчисленніший та найтісніший гурт нічних базікал. Власне, всі тамтешні „кулі“[129]129
  «Coolies» (англ.) – «робітники-кулі» – термін, яким англійці називали дешеву робочу силу, яку завозили з густозаселених азіатських районів до своїх колоній через нагальну потребу у дешевих руках після відміни рабства.


[Закрыть] – що стояли на брудних майданчиках перед готелем, кількома будиночками, що обвалювалися, та безмежним плацом, що перетворився на суцільне болото під місячним сяйвом, – перед собою в рядок повиставляли свої велосипедні причепи. А дехто навіть, обмотавшись тією самою ганчіркою, що, коли її скрутиш на стегнах, була їм за одежу, розтягнув її й, легенько вкрившись, уже вмостився спати на сидіннях причепа, який правив їм ще й за ˂ ˃. Проте зазвичай навіть той, хто вмостився до сну, у такому гаморі заснути не міг, тож прислухався до балачок своїх друзяк. А когось цілком поглинули приготування до сну: він ставив на місце свій розхлябаний причіп, прикрашений багнюкою, обмившись у якійсь калюжі, витирався якоюсь ганчіркою, намацаною на дні ххх, наперед наповнював водою якийсь загадковий глечик, котрий кожен тутешній мешканець носив із собою. І саме ці приготування додавали тому, хто готувавсь, надзвичайно веселого настрою; і коли поміж тихих теревенів, які розпочиналися потому й були ніби шепіт під величезним і вологим укривалом тропічної ночі, час від часу десь лунав крик чи поклик, чи трохи заголосний сміх, – це шуміли саме ті, хто збирався вже лягати спати. У „Готелі ххх“ вже збиралися зачиняти. Червоні двері з ажурним вічком, як у „нічних клубах“, оточені віночком вогників, уже зачинили зсередини: у готелі залишилися лише кілька постояльців, котрі вечеряли у залах цокольного поверху, а охоронці замислено й непривітно проходжувалися з боку в бік, як попи, що повторюють свої непотрібні жести символічного змісту, яких уже не розуміють. Поволі закінчуючи свої зміни, офіціанти виходили з готелю, але, перш ніж піти у своїх справах, себто спати, вони теж ставали до гурту погомоніти з юрбою „кулі“ та старих опівнічників, чия спальня розташовувалася неподалік у півтемряві: це була гола втрамбована долівка, на якій стояла однісінька лавка, лежало дві чи три ганчірки, а перед порогом – смердюча брудна калюжа. Лише готельні працівники були вдягнені по-європейському: до речі, дуже приблизно по-європейському. Мали надзвичайно тоненькі білі штани та сорочку з такого самого полотна. А тому не забували нап’ясти на себе трохи бундючного вигляду. Решта, як я вже казав, з одягу мали лише ганчірку, скручену на стегнах, а у декого поверх неї була потерта убога сорочка. Близько десятої готель полишали останні клієнти, усі вони були індійцями. Того вечора у готелі не було жодного іноземця, що зупинився б проїздом, тому номери із величезними непорушними вентиляторами й розчиненими настіж дверима на понурих балконах з тьмяного дерева стояли порожні.

Після останніх клієнтів, котрі поїхали на машині, із готелю вийшов Сардар, один з тамтешніх офіціантів, він був либонь наймолодший, але й найгарніший та найкремезніший. Він був родом з гірської місцевості неподалік кордону з Непалом. Мав вигляд людини, задоволеної своєю роботою, був одягнений елегантно: у чорні штани та цвітасту сорочку європейського, а радше американського стилю та гостроносі черевики (хоч затверділі від пилу та засохлого бруду, однак це все одно було ознакою неабиякої розкоші в країні, де всі ходили босоніж). Його очі здавались ніби пофарбованими чорним, так чітко були вони виведені на орбітах під надзвичайно густими бровами; ці очі блищали безпідставною радістю, ніби очі звіра; й справді, ви б не змогли відрізнити їх у гурті серед його однолітків, що зібралися у тому куточку світу. Так само, як не спромоглися б вирізнити його рівне, вигоріле, блискуче чорне волосся; вони були настільки бездомішно чорні, що єдине, з чим їх можна було порівняти, – це пташине оперення; вони блищали настільки ж щирим блиском.

Сардар стояв тихо перед гуртом розбійників: він не насмілювався втрутитися в розмову, але він усміхався й чув геть усе. Він водночас був сором’язливим і гордуватим. Сором’язливим, бо був витонченішим за тих бідних „кулі“, володарів вулиць, а гордуватим, бо почувався соціально вищим за них. Але і зарозумілість і сором’язливість нівелювали одна одну, тож від їхньої найліпшої якості лишалася хіба що блискуча мовчазна посмішка.

А його менш щасливі та грубіші однолітки, – наскільки можна називати грубими цих ніжних, мов янголи, створінь, слабеньких-слабеньких, в очах яких повно некривдності, – тим часом продовжували свою бесіду на важливу для них того вечора тему, вони говорили дуже швидко й заледве помітили присутність Сардара, ніби то було річчю цілком природною й незначущою. І Сардар, зрештою, був вдячний за таку неувагу: він хотів постояти там лише трошки, адже був ще хлопчиськом і життя завжди здавалось йому сповненим стількох привабливих речей, навіть якщо йшлося про звичайні нічні теревені парій[130]130
  Нижча каста в Індії.


[Закрыть], і він не хотів відразу йти спати до своєї далекої домівки. Він утішався просто можливістю бути там, у тому вузькому колі (єдина авторитетна спільнота, що не спить у цю годину в неозорій мокрій пустелі сплячої Патни), і знати його, з одного боку, шанобливо, а з другого – іронічно, споконвічні залаштунки ймовірних сварок та жартів. Був він абсолютно чистим, якими бувають діти, що не зазнали почуття провини, але разом з тим є дуже покірними й шанобливими: здавалось, та чистота відбивалась і на його шкірі та в його очах.

Аж ось трапилась несподіванка. Та вона була раптовою радше для ймовірного свідка, що приїхав з Заходу, а не для мешканця міста Патна. Хай там як, а коли таке трапляється, у цьому завжди є щось нове, щось сакральне. Це втілення фатуму, який висить над усіма нами та який, як ми завжди вважаємо, прийде до когось іншого, а не до нас, або ж прийде не сьогодні, а колись. А коли він приходить сьогодні, тоді ми стоїмо ошелешені, у полоні святобливого жаху.

Саме так і сталося з невинними хлопчаками кулі та старими вантажниками, що байдикували тої теплої ночі на майдані біля „Готелю ххх“, коли почався сезон дощів.

Раптом вони всі позамовкали, й у їхніх очах, що ще хвилину тому були сповнені говірливого спокою та оптимізму, промайнув пролиск спантеличення.

Причиною всьому був Сардар. Раптом його надзвичайно чисте обличчя вкрилося запаленими гнійниками, його водянисті чорні очі, сповнені радісним блиском, перетворилися на дві бридкі щілини, бо все навколо очей понапухало. Незабаром з гнійників утворились язви, а опухлі ділянки навколо очей – потріскались, ставши свинцевими, ніби трахома. Із язв сочився гній, цівками стікаючи по Сардаровій шиї та гарній сорочці смердючим масним жовтуватим слизом; а з тріщин на запалених ділянках навколо очей виступала чиста кров, яка потім змішувалася з гноєм. Мало-помалу, коли кров із гноєм стікали тілом хлопця, воно теж вкривалося язвами та ґулями, а з них у свою чергу також текли кров та гній.

Сардар, – який ледве встиг усвідомити, що звалилось на його тіло, – востаннє кидаючи поглядом, благаючи мовчки про допомогу, – впав на землю. Він лежав там, наче лемішка, від якої нестерпно тхнуло. Всі з криком і галасом кинулися навтьоки. Зараз же всі, хто спав, попросиналися й кинулися до вікон та дверей своїх бараків. Увесь „Готель ххх“ знову засвітився. Тепер у людей з’явилася цілком конкретна й нагальна тема для розмов. Незабаром стало помітно, що тих, хто від’їжджав звідти на велосипеді, – здавалось, їх зовсім мало, – цілий натовп, що дуже скоро скупчився навколо місця подій, хоч і далеченько від того місця, де лежало тіло Сардара, котре отруювало повітря своїм смородом.

Метушня та шум голосів не втихали до пізньої ночі, та де там, до самого світанку. Увесь квартал був залюднений, ніби серед білого дня, туди-сюди бігали голодні пси, плакали чи гралися діти. Тільки коли сонце вже піднялося високо, приїхала „швидка“, щоб забрати хлопця, що почав стогнати.

Недуга, на яку захворів Сардар, дуже швидко заразила тих, хто був неподалік: спочатку швейцара у „Готелі ххх“, того самого, що так бундючився, бо на службі в англійців він належав до елітних солдат, бідолашний бездиханний стариган. Потім настала черга кухарчуків; потім кулі, потім довільно всіх мешканців навколишнього кварталу. Коротше кажучи, вибухнула епідемія, але не віспи чи холери, а невідомої хвороби, яка перетворювала людину на кровоточиву лемішку.

Ця „епідемія“, назвемо її так, вибухнула й поширилася не лише у Патні: вже наступного дня настала черга багатьох інших місць у штаті Біхар, де зараза розповзалась одночасно».

– Кривавий теракт тощо

– Єдина весела, життєствердна розповідь (воскресіння як символ неможливості знищення хоробрості [народу, бідняків])

Однісінькою краплиною смутку є те, що єдиним, хто не воскрес, а навіки згинув [невинна жертва] – це Сардар (?), якого неможливо згадати без сліз на очах.

*

N. В.

в одній з останніх розповідей насамкінець написати металінгвістичну примітку «Марення – витончене, скрупульозність тощо». – Твір як жарт —

Для другого розділу

* Кохання сумирного Карло до молодих комуністів з народу – завдяки якому він перероджується на жінку, повністю підпорядковується їм – у Привладного Карло, що бере участь (несвідомо, проте, ненормально, з точки зору психоаналітики) у теракті проти комуністів, обертається на ненависть.

* Після різанини він відчуває докори сумління за всю італійську буржуазію через їхню кровожерливу ненависть до комуністів (жахіття про кров). Ці докори стали передумовою такого самого антифашистського вчинку (який відтворить сумління демократа – звісно, удаване).

Жовтень 1974-го

Нотатка 41
ВІЩИЙ СОН

«Минуло десять років, Карло лежить у своєму ліжку, і йому сниться сон».

* Карло бачить уві сні кров: але червоний колір крові – це червоний колір (символ комунізму).

Це сон-попередження, для якого решта II розділу є не що інше, як «flashback»[131]131
  У кіно – кадр, який відтворює події, що вже трапилися.


[Закрыть].

Цей сон: а) жах перед кров’ю; б) байдужість до крові. Цей жах – це жах усієї італійської буржуазії, яка, одначе, щодо цього має нещасну свідомість[132]132
  Термін з «Феноменології духа» Ґеґеля. Свідомість, яка втратила сенс, свідомість жертви.


[Закрыть].

Байдужість – це байдужість реальної італійської буржуазії, невразливої ні перед чим, по-обивательському, через первісний прагматизм.

Через цей сон про кров і каяття, яке герой відчув потому, відбувається антифашистський злам і низка жорстоких винищень, описаних у третьому розділі.

30 жовтня 1974-го

Нотатка 42
УТОЧНЕННЯ

…Цей розлогий твір, на відміну від того, чим він видається, не є твором про роздвоєння. Роздвоєння – то не що інше, як умовний привід (і шана великій буржуазній прозі, започаткованій Сервантесом). Навпаки, це твір про одержимість ідентичністю й разом з тим про її роздрібнення.

Роздвоєння – це порядок. А одержимість ідентичністю та її роздрібнення – це безлад. Причиною роздвоєння є не що інше, як правило оповіді, що забезпечує цьому творові межі та можливість його прочитання; котрий, через іншу, більш справжню за одержимість ідентичністю та її роздрібнення причину, був би за природою своєю нескінченним і неможливим для прочитання.

Але протилежне теж правда: перша причина (роздвоєння), упорядковуючи роман, створила також символічно-алегоричну ідею, яка є підґрунтям цього твору й яка практично таким чином перетворює його на твір, важкий для читання. Та саме через другу причину (одержимість ідентичністю та її роздрібнення) виникають ця поривчастість у житті та конкретність, хай навіть безумна й помилкова (інакше й бути не могло, якщо тільки не підпадати під ххх умовності), завдяки яким стає можливою до прочитання педантична, нелюдська, вертикальна …………………………………., ознака безсилля (яка потребує допомоги літератури) й свідчення того, що роман добігає кінця.

Тому, поки нашому Карло, котрого я часом заради ясності вимушений називати першим Карло чи н. 1, снилися «криваві сни», Карло, ˂…˃ якого іноді називатимемо другим Карло чи н. 2.

Нотатка 43
БЛИСКАВИЦІ НАД «ЛІВИМ КОМУНІЗМОМ»

«Найкращий спосіб розповісти про цю частину книги – БЕЗ жодних пояснень перелічити цитати. Та, гадаю, цей метод надто революційний. І дійсно, мені довелось на власному тривалому й виснажливому досвіді переконатися, що за часів, коли наш світ наразі перебуває у такому недосконалому стані, автор МУСИТЬ вести читача за собою». (1)[133]133
  (1) Е. Паунд. «Абетка читання».


[Закрыть]

У першому варіанті цього тексту після багатьох нотаток було записано «З Містерії» чи «З Проекту». Уривків, що належали до «Містерії», себто цілком дописаних сторінок (тоді той первісний текст був ще дуже фрагментарним), було надзвичайно мало; тому дійсно переважна більшість записів були справжніми нотатками, себто такими, що належали до «Проекту». Хай там як, а увесь твір сприймався як живе співіснування «Містерії», якою вона мала бути, та її «Проекту». Тим більше, що «Містерія та Проект» справді були й тимчасовим підзаголовком роману. Потім я скорився перед вимогами, яким мусив поступитися Паунд. Знаєте, кожен письменник є диктатором. Тільки він сором’язливий диктатор. Він завжди готовий покаятись, позадкувати, навіть дозволити позбавити себе життя. Цей диктатор завжди напоготові впасти ниць перед останнім зі своїх уявних підданих. Цей диктатор повсякчас вимолює уваги у своєї долі. Тому, щойно я усвідомив, що «Містерія» заважка для того, щоб завершити її, а «Проект» настільки ж важко залишити незавершеним, я поспішив зовсім відмовитися від задуму зробити так, щоб «Містерія» та «Проект» співіснували разом. Я, як наставник, поєднав їх, знищуючи їх.

Перші сторінки цього розділу, безсумнівно, є частиною «Проекту», власне, вони є лише ознайомлювальними чи, сказати б, вступними. Це можна пояснити так. У цьому творі точка зору завжди знаходиться на самому вершечку. Все, що є в цьому романі, завжди вихоплюється у момент своєї найгострішої актуальності, видаючись ніби застиглим чи закам’янілим. Усе це є лише низкою обрисів та штрихів на піку своєї виразності, але одночасно з тим, вони вибудувані у рядок, ніби у Теологічних Працях чи Алегоріях. Втім, цей погляд з самої верхівки не означає, що не слід звертати увагу іноді (а насправді дуже часто) на те, наскільки глибока прірва, а крім того, ще й на те, як усі ці речі, виникаючи там унизу, на дні провалля, поволі здіймаються вгору, аж поки не вийдуть і не викристалізуються на самісінькому вершечку; зрештою, на те, щоб вловити їх у їхньому русі, у розвитку, у їхній історії. Але між верхівкою та проваллям є ще й третя точка зору: «середина схилу». Отак, по-середньовічному вертикальна побудова твору не нехтує навіть «серединою схилу», що є типовою для сьогодення. Якщо уявити, що графік твору складається з низки «підйомів» між верхівкою та проваллям, то у ньому також перебуває, і у цьому існує певна послідовність, пряма лінія, яка і є саме тією серединою схилу. Саме до цієї «форми середини схилу» зводиться й ототожнюється ймовірний початок, який мав стати частиною «Проекту».

↑

Далі розповідь про переворот 68-го та його історичне значення (пор. також Лівий Комунізм).

Головна тема – «Комунізм лівого спрямування» знову викликала у буржуазії острах Комунізму.

«Я юнацтва не допускаю. Все це прокламації» (слова губернатора Лембке з «Бісів»).

* Пор. с. 499 «Бісів».

Нотатка ххх
НАДВЕЧІРНІ ЗУСТРІЧІ

Щовечора перший Карло та другий Карло зустрічаються. Між ними не було нічого спільного, хіба що одне на двох Я. Здається, це вже багато. Та, здається, не настільки, щоб дати багацько тем для розмов чи мати якийсь значний взаємний вплив.

В їхніх зустрічах і справді завжди було щось інтимне, зворушливе й разом з тим урочисте: адже на цих зустрічах торжествувало життя. Треба зазначити, що це було життя особисте, самоствердне й таке, що існувало саме по собі, ніби щось неповторно-об’єктивне, хоч і приречене на те, щоб його так легко втратили (через що згодом виникають болючі спогади). Хай там як, а обидва, і один, і другий Карло, переживали близькість, зворушення та урочистість цих зустрічей, хоч робили це ніби машинально, як у звичайному сні, коли всі події вже стали звичними, буденними, які нічим не вирізняються, поволі взагалі втративши свою значущість.

Іншими словами, і той, і другий Карло відчували близькість, зворушення та урочистість глибоко в душі (очікуючи, що одного дня щось розірве їхні кайдани); а от зовні, чи краще сказати на практиці, вони не зважали на ці почуття.

До речі, щодо абсолютної звичайності, ба навіть буденності зустрічей, на яких Карло перший та Карло другий обмінювалися досвідом, так би мовити, знову стаючи одним цілим, слід зауважити дещо, можливо, наразі найсуттєвіше (і, безсумнівно, це має значення для структури нашого роману).

У досвіді, яким вони ділилися, не було нічого надзвичайного чи драматичного: вони ніколи не перетворювали свої зустрічі на суперечки.

Саме через це мій твір має такий вигляд, який має.

Я хочу сказати, що навіть якби перший Карло жив століття чи навіть п’ятдесят років тому, він би був героєм, у якого я, як його сучасник, повірив би. Я б повірив у значимість та об’єктивність занепокоєння, яке викликало в ньому суспільство. У провинності цього занепокоєння було б, як наслідок, – саме через справжню нікчемність, – щось величне. Гріх^a[134]134
  ^а провина.


[Закрыть] збагачення, володіння, просування, досягнення – усе це завжди робиться проти своєї совісті та проти чужої свободи. Це все потребує світу багатства, світу володіння, світу просування вперед, світу досягнення. Суспільство, яке, щойно створивши й застосувавши свої закони, є глибоко цілісним та непохитним: воно настільки цілісне й непохитне, що сприймає свою цілісність та непохитність як цілісність та непохитність історії людства або навіть історії Всесвіту. Тоді ніхто й на мить не засумнівався, – дякуючи силі легенди, як, власне, тепер теж, – у тому, що нам потрібні бальзаківські герої[135]135
  Вочевидь, йдеться про героя твору О. Бальзака Ґобсека.


[Закрыть] та їхні погляди на статки: а значить і психологія їхньої особистості.

Те ж саме я можу сказати про другого Карло. Його сексуальна свобода була лише багаторазово повторене ствердження свого права не піддаватися пожовклому упокоренню, яке теж неодноразово поновлювалось. Зрештою, це уперте, дитяче й навіть у глибині смиренне багаторазове засвідчення свого права на сексуальне свавілля було по суті лише дрібкою анархії та безмежною ідилією. У своєму нескінченному ствердженні власного права на сексуальне свавілля (й задоволення, яке воно приносить) другий Карло зазнав того, що називають «абсолютністю»: тож він раз і назавжди зобов’язався все робити сам (знаєте ж бо, яким безміром є людина). Одначе така абсолютність, хоч і справедливо її вважали мукою та радикальною альтернативою, зрештою була лише анархічною та ідилічною. Згадайте про гріхи Ставрогіна, і ви краще зрозумієте, до чого я веду. Своїми гріхами Ставрогін виказував таке саме ставлення до суспільства навколо нього, як і ті, хто змиряється з ним та відмовляється від того, щоб узяти над ним гору. Незалежно від того, втрачена вона чи здобута, чеснота завжди залишається чеснотою. Навіть наш другий Карло мав у собі краплю демонічного, потрібного, аби розрівняти дорогу до деградації. Та оскільки ця чеснота була невеликою, її втрата теж була малозначущою. Другий Карло ніколи б не допустив, щоб одна з його малоліток повісилася у комірці, спостерігаючи за червоним павучком. Йому не була відома та^b[136]136
  ^b справжня.


[Закрыть] безодня безслав’я і зневаги, так само, як перший Карло гадки не мав про спокуси, які є у президентів та диктаторів.

Звісно, наразі ви можете мене спитати (з огляду на те, що я приплів сюди мій стиль), а чому ж тоді я не написав роман про Трою чи Шпигуліна^{34}, котрі по-своєму також є героями на кшталт героїв Бальзака чи Достоєвського: адже вони знають, і що таке велич того, як стати таким самим, як решта, і велич скоєння злочину. Та якби мене таки спитали, я б відповів, що неможливо написати твір про нудних персонажів. Вони нудні, бо є винятками, а тому не є частиною буденного життя. У часи, коли була можливість писати психологічні романи, романів про Трою чи Шпигуліна не писали, бо всі були більш-менш винятковими троями чи шпигуліними.

Протягом своїх надвечірніх зустрічей, що починаються, коли вже вечоріє, й тривають до глупої ночі, перший та другий Карло «життєстверджувались», обмінюючись досвідом (який, з точки зору психології та через уже названі мною причини, був зовсім нецікавим), вони говорили пошепки, одноманітно, як буває зазвичай під час щоденних теревенів удома в якомусь потаємному місці. Насправді говірким був другий Карло, позаяк перший Карло мав пізнати щастя, від якого колись відмовився. Для другого ж Карло вистачало однієї чи двох новин «про суспільство», які розповідав йому перший Карло, щоб не втратити зв’язок із «суспільством», та вже після перших же слів, які промовляв його співрозмовник, чоловік починав позіхати. Його навіть охопила тривога. Це був час, коли закінчувались вистави й місто знову оживало. Та його Член зголоднів: відчував нечулий, сліпий, неспокійний, лихоманковий голод, він якого Карло ніби й справді починав тремтіти. Ніщо не могло втримати його у затишній домівці, спокій та тиша якої були для нього буквально нестерпними, навіть на хвилину довше, ніж необхідно.