Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 65bis
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ САД

Посеред саду, у реалістичному кріслі з лози, які саме ставлять у садках, сидів його старенький батько. Світло у садку було не електричне, помірне й журливе через свою елегантну стриманість. Та яке є майже обов’язковим у світі, що керується правилами, які рідко порушуються, і таким годиться освітлювати садок у глибині багатого кварталу, беззахисний перед нічним безгомінням стародавньої весняної ночі. Це було світло передовсім галактичне, яке йшло просто від зірок.

Старий сидів мовчки, ніби все вже було сказане чи говорити було зайве. Оскільки я створив і вигадав це видіння, маю зазначити, що Анахронізм може віднайти своє втілення та актуальність, але це трапляється не випадково. Саме завдяки необхідності, щоб Минуле залишилось у зухвалому теперішньому, він стає балакучим. Дійсно, йдеться про повернення назад та ефемерний перегляд по-новому; втім, це трапляється, коли трапляється. Поруч із батьком, на траві Саду, що повернувся у далекі часи, – які теж були ефемерними, хоч і були наділені усталеністю, яка наразі вже неможлива й про яку вже й думати годі, – сиділа Завбачливість. На додачу до безсоромності, притаманної снам, вона була вдягнена зовсім не за модою Епохи, що добігає кінця, тридцятих чи двадцятих, – але, я б сказав, навіть не сорокових чи п’ятдесятих! Де там! На ній була римська тога.

Рядочком перед нею стояли четвірко маленьких Божків, – і через те, що вони були там, певна річ, не у Карло, який бачив їх у видінні, а у мене, – на очі наверталися сльози.

О, це були Божки простої Італії, котрих селяни, уздрівши колись витісували з дерева, роблячи ці недолугі й дитячі вироби, які, однак, були чарівливо-безцінними витривалими, чого ніколи не зазнавав жоден освічений поет!^a[162]162
  ^а вмів зробити.


[Закрыть]

Вони не світилися Розумом чи Розсудливістю, це справді так: але мене зворушує не людський Розум чи Розсудливість. Справа була лише у їхній Реальності, й у тому, як вони невинно призвичаювались бачити її, виражати її, поки не досягнуть її витонченості, котру жодна мова описати не в змозі, не сказавши про них те, що вже втрачене, те, що лишилось невисловленим, не успадкованим від предків, бідолашні створіння, котрі жили так жваво, сповнені такого бажання, такої цнотливості. Перший божок тримав серп, другий – плетений наплічний кошик, повний винограду, третій – сокири, четвертий, усміхаючись, – гілку з налитими бруньками.

Позаду батька стояла Вихованість та троє її доньок. Попри те, що вони, звісно, були витонченими й лагідно всміхалися, не було в них нічого напускного. Вони щиро вірили у доброту інших та у безсторонність добра; щиро вірили у правила, які керують життям; втім, їхня віра була інстинктивною, запізнілою, доньчиною, успадкованою, але саме тому, – хай це й видасться нісенітним, – досконалішою та захопливішою. У гарних манер було ідеальне прадавнє джерело, завдяки якому в сьогоденні вони були природними. Стриманість, розсудливість, слухняність, радість, повага, смирення, героїзм – усі ці риси були ніби другою натурою. У них зовсім не було ворожості, яка буває у тих, хто, в якусь історичну мить, створив джерело цих норм; вони приймали їх, старанно послуговувались ними в житті, саме завдяки їм набуваючи своєї вихованості; дочки були достоту як матір, усі четверо однаково готові до жертв, яких вимагають природа та влада, що сплелися між собою, але не через ідеологічну хибу, а через реалізм: той реалізм, про який не думають, а проживають власними тілами, лагідними очима, усмішками убогих, у дивовижному, але слухняному волоссі, ніби рослини чи шерсть тварин; заледве обтесаною зовнішністю з приплюснутим носом, втім, достоту такою, як і в тих, хто подібний до гарних та бездоганних батьків і матерів.

Поряд з Ґраційністю стояла її сестра Ощадливість. Сестри були викапаними копіями одна одної. Ощадливість мала двійко синів, котрі бавилися поруч. Гралися у м’ячики, але то були м’ячики не куповані, а ті, які діти часом роблять з чогось іншого, наприклад, колись їх робили з пляшок з-під газованої води (хтось, певно, ще пам’ятає): це було двійко нормальних, невинних діток, вони широко й кумедно посміхалися, мали чубчики трохи в пилюці, гарно поголені потилиці й тендітні тільця.

Колом, повернені обличчям одне до одного, стояли Слухняність, Терпіння, Смирення, Жаль, Радість, Добра Воля, Здоров’я, але поруч також були Непослух, Нахабство, Грабунок, Жорстокість, Гнів, Насилля, Хвороба – усі вони були сестрами й усі мали однаково смішкувато-дикий погляд, однаково плавно й по-простому рухалися й усі відчували те саме почуття легкого й майже радісного сорому за те, що присутні тут.

Всі вони були Божествами. Ймовірно, батьковими. Проте їхні стосунки з ним були позбавлені владності, навпаки, здавалося, що вони прийшли не для того, щоб направляти чи командувати або взяти життя батька, який сидів поруч мовчки, під своє покровительство, а щоб прислужитися йому. Дивовижна святість та проста реальність були їх другою натурою.

Поруч стояв Кінь, він теж був Божеством, тільки не скажу, чи то був племінний огир, чи тягловий кінь, чи кінь для верхової їзди; він був знервований, полохливий та блискучий, він уперто пасся, трясучи часом хвостом, а часом довгою гривою, час від часу, тварина підводила голову й нюхала вітер. І ця дивовижна, нечистокровна тварина була тут задля того, щоб захищати батька, служачи йому.

Поруч, тримаючи в руці квітку акації, що мала їдкий, майже непристойний запах людського сім’я, стояв Квітень. Він стояв у лляних штанях, напнувши на чуба зухвалого кашкета й насвистуючи пісеньку, яку хлопчаки співають хором.

Був там і Бог Первоцвіту, він був сивий і старючий-старючий, на спинці, майже як у дитини, вип’ячувалися лопатки; він тримав келих і, дивлячись з іронією (певна річ, не як старий буржуа, а як трохи пришелепуватий селянин), читав вірша, слова якого годі було розчути, розібрати можна було лише інтонацію (вимову).

Й інші Боги теж були у садку, але перелічувати їх було б довго й нудно: усі вони були приятелями, мали величний і покірний вигляд водночас, вони втішалися зі свого ˂ покровительства. Та в самій глибині саду, по двох протилежних кутках, – звісно, майже досконало симетричних, – стояли дві інші групи Божеств.

Ліворуч, у півтемряві, знехтувані, поопускавши голови, а дехто навіть із зв’язаними зап’ястками, стояли Диявол, Юнак, Такет^{40}, Син, Гермафродит, Анархіст та Ерос: ˂ вони всі були голі, прекрасні, але не мали статі. Можливо, їхні послуги були непотрібними, а про заступництво ніхто не просив, і все ж вони теж були частиною цього Небесного кола.

А от праворуч стояли Божества зовсім іншої природи. Це були Праотець, Держава, Лад та Шаленство: ці Божества зовсім не були схожі на люб’язних створінь: навпаки, здавалося, що вони прагнули мовчання та молитви. Й годі було передбачити, чи схильні вони обдаровувати. Треба, щоб щось, – настільки ж непередбачуване, – відволікло їх від справи, якою вони зайняті. Праотець, стиснувши, ніби округле руків’я, тримав у руці грудь Шаленства, й від того вона збудилася: він дивився вдалину палким поглядом, а його волосся куйовдив вітер. Та досвідчені очі Карло й автора зауважили, що це не в романському стилі[163]163
  Стиль у мистецтві, в якому переплітаються стилі Давнього Риму, Сходу і Візантії.


[Закрыть], а у стилі liberty. Лад захопився читанням книжки, написаної на початку XX століття. Держава зарозуміло перечитувала грецькі тексти, тільки вони не належали до класичної літератури. Шаленство зосереджено чухало чуприну одному Божеству, така дрібнота, що спершу навіть непомітне; мало воно дуже велику голову й високе чоло, під ним – кирпатий ніс. Це була Влада.

Батько не дивився у бік цих Божеств, мабуть, не насмілювався. А якщо випадково звертав свій погляд до них, у тому погляді була цілковита й безмежна покора, по суті, то була любов.

Під час усього цього Видіння, немов музичний супровід, ширяла пісня: це було щось між національним гімном та повільною мелодією на основі літургійних мотивів, це було багатоголосся пілігримів. Стоячи у три рівненькі ряди: попереду – найнижчі, на наступному щаблі – середні, далі – найвищі; співали Початки.

Ось я й описав майже все Видіння. Я описав його старанно, у якнайпростішій формі, мало не на межі з кокетуванням, і я це добре усвідомлюю. Але на те є підстава. Цей опис є лише другорядним, підготовчим; єдина його мета: якнайощадливіше використовуючи всі можливі засоби, – лише вкрай необхідне, аби бути дохідливим, хоч би й натякаючи, цитуючи чи не зважаючи, – підвести до того, що насправді істотно для розвитку сюжету.

Між усіма цими Божествами, які я – хоч я й не такий письменник, як-от Піццуто чи Тостао, – зобразив дуже загально, було одне, яке я назвав би аномалією чи порушником правил. І саме тут я мушу, якщо взагалі повинен, додержуватися вимог стилю: стосовно Божества, яке навіть не має свого місця в гармонії Середньовічного саду й яке, можливо, навіть не є Божеством, а простою, надзвичайно юною людиною, подібною до Божества. Чи, може, то пропаще Божество, котре зійшло з постійного місця, на яке поставила його Ананке[164]164
  У древніх греків – уособлення неминучості долі.


[Закрыть] – Божество ненадійне, мандрівне, бродяжне, неспокійне; можливо, воно більше прислужується богам, ніж людям: чи навпаки, боги відправили його на службу людям, тож воно служить спочатку одним, потім – іншим. Слуга для всіх, а значить, ні для кого. Істота, створена служити Богам за допомогою людей. Отож це безпосередній слуга людей й опосередкований прислужник Богів, який, таким чином, має право вважати людей другорядними хазяїнами, обдурюючи богів, що насправді прислужує людям (а насправді так воно й є), а не їм, Богам. І таке інше.

Божество, котре блукає, сховавши руки в кишені, потроху позіхаючи, поміж тих небесних Кіл та Півкіл, у яких сидить батько, не знаходячи собі серед них слушного місця через нудьгу, нетерплячість, зневагу до всіх чи через те, що не годний, – не годний, можливо, саме через те, що підлеглий, – це молодик з нормальною, не надто розумною зовнішністю, у ньому зовсім немає нічого відразливого.

Коли батько з цим хлопцем, він не має того шанобливо-пригніченого вигляду, який має при Божествах, що стоять праворуч (проте він не дає цьому виявитися аж занадто сильно, як поважний фахівець, якому немає чого їх боятися, адже його покора та вірність їм є вже давно незаперечними ab aetemo е sine die[165]165
  Споконвіку й на віки вічні (лат.).


[Закрыть]), а поводиться довірливо й просто, як з Божествами-Прислужниками. З ним і красномовне мовчання потребує й виказує взаємодовіру, надійність їхнього зв’язку, упевненість у тому, що можна розраховувати на задоволення і власних потреб, особистих, і, в першу чергу, суспільних, направлених на суспільне благо.

Проте у чомусь цей молодик докорінно відрізняється як від Божеств, що прислужують, так і від тих, що володарюють, і різниця ця, вочевидь, є соціальною. Божества-Володарі, безперечно, походять з буржуазії чи, принаймні, мають шляхетне коріння тощо; у них тупі носи, недолугі підборіддя, винуваті очі тощо, це боги-бюрократи, боги-академіки, боги-купці, чи боги-промисловці, їхня цілковито соціальна агресивність (бо навіть якщо вони й атлетичні, все одно кволі фізично) поєднується з почуттям провини, яка ту агресію спричинила тощо. Й навіть там, де їхня кволість є романтичною, а їхній непевний і тому нещирий спосіб життя породжує через споконвічне сімейне виховання, яке було б нерозумно й нелюдяно не брати до уваги й навіть не відчувати певної ніжності, – безформну, зужиту, невикорінну вульгарність, вона затьмарює зовнішність, на якій уже позначилася огидна старість.

Але й Божества-Прислужники, по суті, теж до них належать: у них дійсно краще проглядаються сільські й вони не настільки забуті, а отже, їхня безвідповідальність та ґрунтовна й нетривала освіта, старанність, якій притаманна обмеженість інтересів тощо… зберігають у їхніх тілах простоту, здоров’я та люб’язність, властиві народу. Кажучи, що всі селяни потенційно можуть стати дрібною буржуазією, Ленін мав на думці саме цих наших Божеств, котрі, незважаючи на те, що живуть, як буржуа, зрештою не втратили здатності втілюватися в людей: людей, що мають очі, які сміються, рум’яні щічки й, кажу ще раз, не втратили здатності мати зовнішність лише трошки обтесану, але прекрасну.

Але на відміну від Божеств-Прислужників та Божеств-Володарів, «аномальний» молодик, що був там у прекрасному товаристві, Сальваторе Дульчімасколо, саме так звуть того Бога, зовсім не належав до буржуазійства.

Безперечно, цей хлопчина – з народу; а оскільки з першого ж погляду навіть недосвідчених очей постає вихідцем з півдня, – він є люмпен-пролетар. Саме через це він настільки відособлений у тому товаристві, не маючи можливості злитися чи змішатися з іншими Божествами, позаяк на ньому «знак» відмінності, якої неможливо позбавитися тощо.

Його просто прийняли між своїх як Божество, – котрі найняли його, – так і отець людський: і він навчився обертати це собі на привілей. Він цього не приховує. Навпаки, відкрито показує своїм поглядом, у якому чи то погроза, чи то нудьга, своєю хуліганською поведінкою, все одно сповненою вишуканості, якою він був обдарований (може, іншими Божествами?), народившись у бідній оселі у самому серці якогось давнього, брудного, безнадійного південного міста. Ймовірно, як я гадаю, це було Палермо, бо якби він походив з якогось іншого великого міста, у якому немає мафії, можливо, дрібнобуржуазійна зараза змінила б його набагато глибше, наділивши його лакейськими рисами, яких він зовсім наразі не має. Він ні на мить не втрачає своєї гідності. Якщо його й прийняли у цей світ, то він, у свою чергу, погодився на те, щоб стати його частиною. Він не найманий убивця (як, наприклад, поліцейський, який, переконаний у тому, що служить багатіям, покірно й без жодного вибору несе свою службу за мізерну зарплатню). Божество на ймення Сальваторе Дульчімасколо приймав, але він і віддавав теж; він приймає, але й віддає: у його випадку це обмін, угода. Людини честі, певна річ. За інстинктом він вишукано підкреслює свої чесноти: син-первісток, мати якого з Палермо, яка пишається ним. Для багатіїв, котрі підкуповують його, – робить це пічіотто[166]166
  Пічіотто (досл. хлопчик) – так називають представника найнижчого ступеня в ієрархії Камори – неаполітанської мафії.


[Закрыть], що знається на підкупі, – він для них є чимось, без чого вони ніяк не можуть обійтися. Отож хоч бери, хоч дивись. Ви мені стільки-то, я вам стільки-то – й ми квиті. У Небесному колі він поводиться так само вільно, як і в місцевості серед немаєтних молодиків, які ходять на роботу чи стають злодіями, вирішуючи власну долю, або ж миряться з нею, як із чимось безальтернативним: як з особистої точки зору, так і з суспільної, а отже, трагічним. Крім того, за споконвічним досвідом розбещеного, він чудово знає тих, хто розбестив його, він знає, що їхній найтяжчий гріх полягає саме у вчинкові, яким вони з ним пов’язані: розбещенні (здебільшого таємному, а тому самому по собі незмінному, доленосному).

Іншими словами, Божество Сальваторе Дульчімасколо матеріально залежний від Божеств, які його до себе прийняли, але вони теж у його руках: зрештою, їх би завжди, будь-коли й під будь-яким приводом можна шантажувати.

Він не знає вагомих приводів, смертних гріхів, але знає про їхні дрібні злочини, за кожен з яких у кримінальному кодексі передбачено суворе покарання, він чудово про них знає, адже скоював їх особисто за їхнім дорученням.

Та як же таке трапилось, щоб батько Карло, старий противник фашизму, прихильник християнської демократії Де Ґаспері, який досить гідно зустрів старість, пізнавши, цілком невинно й необтяжливо, буржуазійний гріх, вважав присутність цього юнака такою природною?

Коли його очі зупинялися на юнакові, обводячи поглядом присутніх, сидячи у центрі Видіння, він не виказував ніякого надзвичайного здивування чи спантеличення. Складалося враження, що він завжди бачив його, був з ним знайомий і приймав його як одного з багатьох постатей, які були звичними для його щоденного оточення.

Від життів, якими живуть батьки, завжди віє загадковістю: й у ту мить той молодик здавався однією з найзагадковіших частинок тієї таємниці. Позаяк, якщо говорити про Карло, він би НІКОЛИ не затримав уваги на такому персонажі. Може, саме так виявлявся його вроджений буржуазійний расизм. Він не відчував, власне, ненависті, зневаги, огиди, жалю чи нерозуміння до таких представників людства: річ не в тім, просто він би ніколи не затримав погляду на такому представникові. Й це дивно, адже він був освіченою людиною, науковцем, хоч присвятив себе не стільки науці, скільки прикладній її стороні, а отже, він хоч раз у житті мав би відчути цікавість, принаймні як людини розумової праці чи з практичного боку, до таких людей, як Сальваторе Дульчімасколо, як їхні батьки, матері, брати й люди його штабу. І нагод для цього йому не бракувало – й саме завдяки тому, де він працює; він лише недавно^b[167]167
  ^b щойно.


[Закрыть] повернувся із Середнього Сходу, був в Ірані, Іраку, де все його оточення, за винятком кількох десятків людей, техніків, робітників та двох-трьох міністрів, були такої ж породи, як і Сальваторе Дульчімасколо, хоча в той самий час і покірніші й жорстокіші за нього. Але погляд Карло ніколи серйозно не зосереджувався на цих людських створіннях. Мабуть, для того була якась вагома причина: щось заважало його очам побачити й усвідомити, що існують братні йому люди люмпен-пролетарі (я кажу, що вони йому братні, бо Карло – католик). Дійсно, він знав, що вони є. І знав, у чому їхня проблема: перш за все, поглянувши з точки зору лівих, позаяк для нього протягом всього життя ця проблема здавалась абстрактною, й жодного разу влада, частиною якої він був, не поставилась до цієї проблеми як до конкретної, аби розглянути й вирішити. Саме тому це була проблема комуністів, гошистів, а разом з ними й демократа, лівого католика Карло, який не міг не зарахувати себе до їхнього числа. Повторюю, він жодного разу не пов’язав усвідомлення цієї проблеми з людиною, яка, живучи в його тілі, глибоко переживала цю проблему. Насправді ж саме від цього тіла він відводив очі.

Нотатка 66
СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ САД
(Продовження)

І саме це тіло наразі привертало його увагу.

І поки Карло намагався усвідомити все це, поки до його свідомості доходило, що ось воно, тутечки, тіло Сальваторе Дульчімасколо, живе-здорове, з плоті й крові, яке має свій запах, а може, смердить, воно має власну вагу, воно тепле, має змогу нападати й нападати можуть на нього, жадати чи бути жаданим, ніби ось-ось дозрілий фрукт, який уже прийшов час зривати, або ж ним нехтують, не торкаються, залишаючи для того, про що пересічний буржуа може мати лише несміливе уявлення, Героїзм та Смирення завели свою пісню. Їхня пісня, пронизливо-солодка, у народній манері, навіть дещо чудна через те, що в ній суворо додержуються визначальних для неї музичних канонів, але водночас вона – болісна, як коли (ще кілька разів) вихлюпується на вулицю уздовж морського берега, чи на вузеньку вуличку поміж обшарпаних будинків, чи на ниву, у гущавину дерев, уздовж канав, що тонуть^a[168]168
  ^а занурені.


[Закрыть] у сонячному спокої, – раптом змушує замовкнути нудний монотонний хор.

Початків, які безугавно й незворушно співали у безвісті, слідуючи культовому багатоголосому канону, мабуть, якусь забуту народну пісеньку, перероблену за наказом якогось міністра (а я б ще додав, може, один з можливих варіантів національного гімну, якби Видіння досягло розлогості) якимсь наслідувачем штибу Хіндеміта.

Ця пісня перенесла в інше місце й в інший час. Воскресила дійсність забуту настільки ж міцно, наскільки глибоко вона переживалася свого часу. О, нічого певного: може, якесь село в околицях Турина, а може, якась інша сільська місцина на Паданській[169]169
  Що відноситься до річки По.


[Закрыть] рівнині, – сонце сідає, вечір є таким, як він є, безкінечним і незмінним, – обряд, у якому бере участь увесь Всесвіт, разом з сотнею, двома сотнями чи тисячею чоловіків та жінок, які мешкають у тому куточку світу, – серед будиночків, що стоять окремо від інших, обнесені тином, червонуватих стародавніх церков, де сонячні промені втрачають свої барви, зорі здіймаються з морських вод чи із-за рядочка блакитних гір у далечині, облямованих білим покривом снігу, що відділяє їх від блакиті неба. У цю мить дзвенить дзвін і чи то журливий, чи то веселий материн голос, чи голос друга нерозбірливо чується з-за хатніх стін, чи з-за парканів чи городніх тинів, адже завжди хтось загулюється на вулиці, коли повітря вже стає неласкавим, а травичка посмучено вкривається росою.

Поки Карло, легка здобич для тієї пісні, відчував, як у нього стискається серце, – і не без задоволення помітив, що на його очах виступила убога сльоза, – молодик на ім’я Сальваторе Дульчімасколо задрімав. Позіхав він не сильно, але було помітно, що він чи то втомився, чи то знудився, тож пісенька, яка так добре зігрівала серце Карло, була для нього лише колисковою, й саме тому він заснув.

Він ліг на святій травичці, трошки подалі, упершись ліктем у землю й підперши потилицю рукою, пережовуючи щось, мабуть, довге й тоненьке колоскове стебло, а потім поволі випростався увесь, поклавши голову на передпліччя; він віддався сну, як чинять хлопчики, сподіваючись, що зможуть переробити більше роботи чи кохатися довше, а потім жалюгідно-невинно за першої ж нагоди звалюються з ніг.

Спів Смирення та Героїзму – це одноголосий, однострофний спів, який виконують в унісон пара друзів, хоч насправді кожен співає по-своєму, – цей спів припинився так само раптово, як і почався, а з ним розчинилися у безвісті й химерні видіння про світ, схоронений у пам’яті, а з ними й гіркота укупі з пахощами сіна, ґрунтовими чи вкритими білою пилюкою вуличками, садками, де спокій ллється через край, сонцем, яке сходить чи сідає, голосами, галасом, сміхом чи плачем людей, які є його частиною.

Залишилось лише те спляче тіло.

Уві сні воно, так би мовити, було ще більш тілесним. Впали обладунки, що захищали під час неспання, – назвімо їх культурними, —. залишивши лише плоть.

Навіть Карловим очам тепер було легше його роздивитися. Йому тільки й треба було, що подолати сором перед самим собою, але справа це була нелегка: попри все, хоч і почуваючись винувато, користуючись нагодою, що ніхто його не бачить, він уперше в житті не лише насмілився подивитися на створіння штибу Сальваторе Дульчімасколо, але навіть зупинив на ньому погляд, щоб глянути на нього й навіть пильно роздивитися. Певна річ, він вчиняв так, не усвідомлюючи, який у цьому зміст, незважаючи на те, що відчував глибокий біль: і виявлявся він у тому, що у грудях почало давити, а в череві відчувалася порожнеча, як під час запаморочення.

Саме завдяки силі сну властивій видінню, речі набували перебільшених якостей: незначні й звичні дрібниці набували страхітливого змісту. Вперше in corpora vili[170]170
  На нікчемному тілі (лат.).


[Закрыть], над тілом цього люмпен-пролетаря Карло не відчував політичного чи ідеологічного інтересу. Звісно, у нього не було на думці, як вирішити південне питання чи, наприклад, як перебудувати зв’язки підприємств, які є частиною ЕНІ, із сицилійським регіоном, чи про щось таке; а якщо він і думав про такі речі, то, так би мовити, у другій колоні, яка гуркотіла й двигтіла в його пропащих і по-дивному важких грудях.

Сплячий Сальваторе Дульчімасколо був у змозі привернути увагу Карло саме як тіло, зовнішня оболонка.

Карло роздивлявся чорне волосся хлопця: його корені були настільки густими, що нагадували всевладне море трави, що переливалося через край, трави, яка того травня місяця відродилася до життя ніби вперше за час існування світу; у парубка було пряме чоло, неправильні риси обличчя, що трохи скидались на звірячі, майже бридкі, але у той же час пашіли красою та здоров’ям і чуттєвістю, успадкованою, наче добро; трошки закарлючкуватий ніс, занадто товсті губи, худі щоки; мав занадто довге тіло, як на вихідця з півдня, але довготелесим не назвеш; наділений котячою й кремезною міццю, яка притаманна засмаглим хлопцям, яку в старості зжере худорба чи, що ймовірніше, спотворить бідняцька опецькуватість; ось його черево, лоно; спрямовуючи туди погляд, Карлові очі, звісно, найбільше його не слухались, навіть мимохідь, і куди наразі, більш винувато, адже потайки, витріщалися. У тому лоні була цнотливість та недоторканість, яку марно приховують штани бідних парубків, ніби їхній пеніс ближчий до творчої благодаті чи принаймні подібніший і ближчий до первісного взірця, ніж будь-який інший; досконала копія права, дару, який так нехотя подарували буржуа (а щойно отримали, він став вимученим, чахлим, його стали вважати незаслуженим, зіпсованим, споганеним). Досконале відтворення механізму, не здатного на помилку, вартого^b[171]171
  ^b абсолютно гідного.


[Закрыть] самої природи, яка таким його створила й таким його хоче бачити. Між чуттєвістю, якою наділила культура й яку приховували у собі штани, – застебнуті простою застібкою-блискавкою, ніби це якась таємниця, – й природною чуттєвістю, властивою тілові, форми якого, попри те, що саме штани позбавляли їх природності, можна було вгадати, – була цілковита гармонія: ніщо у цьому не нехтувало почуттям сорому й не присоромлювало, безсоромність була цнотливою, а цнотливість – безсоромною, диво було недбалим та грубим, а недбалість та грубість – дивовижними. Тепер, уві сні, лежачи на твердій землі, вкритій священною травичкою, може, через якийсь молодецький сон чи через нестримну чуттєвість молодого тіла, член у хлопця встав: теоретично недосвідчені, але обізнані на практиці, як у повії, Карлові очі відразу це зауважили, і в його уяві миттю без жодного слова, несвідомо, як годиться, постав образ, як і розуміння, що цей орган більший і сильніший за той, який, на думку Карло, був середніх розмірів, а отже, це не йшло врозріз з уявленням, яке, не зізнаючись собі, мав будь-який нормальний буржуа про пеніс пролетаря. На трошки потертих у тому місці штанях, уздовж застібки, – потертість була трошки тьмяна, трошки синювата, хоч і ледь помітна – позаяк тіло лежало голічерева, але водночас було розслаблене від сну, – не було невиразної опуклості, яка буває, коли тіло стоїть прямо, на ногах, – котра повсякчас переливається й рухається, яка дозволяє лише здогадуватись про силу члена, залишаючи сумніви щодо форми та справжніх розмірів; і не мала вона форми майже геометричної фігури, яка з’являється, коли людина сидить, тоді вона схожа на трикутник, чи нахиляється, коли вона набуває форми горизонтально витягнутого циліндра; наразі опуклість була безформна, а тому беззахисна: форма того, що вона приховувала, чудово проглядалася, обеззброюючи своєю невинністю. Я повторюю, що все це Карло проаналізував й усвідомив за одну мить, несвідомо. Він лише ще гостріше, майже не маючи сил стерпіти, відчув тягар, який стискав йому груди, й пустоту, безпідставний спазм десь далеко у череві. Гадки не маючи про все це, найманий душогуб Божеств-Володарів, на ймення Сальваторе Дульчімасколо, блаженно спав, поклавши голову на траву, обличчя його, облямоване розстебнутим комірцем його чорної сорочки, трохи зблідло, й засмагла шкіра на ньому тепер здавалася прозорою^c[172]172
  ^с кольору чорного дерева та слонової кістки.


[Закрыть].