Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 43а
НЕВПИННІСТЬ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ

Отож Карло, пробувши вдома так недовго, знову полишав домівку та йшов проживати свою безсонну ніч. Уся вона була суворо запрограмована, та попри це над усім панував випадок. Карло й справді кілька разів, ба навіть досить часто, завдяки побаченню чи кільком побаченням планував усе заздалегідь. Та зазвичай ці зустрічі також залежали від випадку: все заплановане йшло коту під хвіст, і Карло знову опинявся вночі на самоті, перед ним лежало все місто, й слід було все починати спочатку. А якщо побачення були вдалими, кожне з них було лише повторенням попереднього. Він опинявся в одній і тій самій кімнаті, та ще й брудній, у товаристві тієї самої жінки чи дівчинки й робив те саме, що й увечері кілька днів тому. Іноді все відбувалося не в кімнаті, а в полі чи в якихось кущах, де кругом були купи папірців, давнішнього чи зовсім свіжого гівна. Як ми вже знаємо, Карло, або ж перед зустріччю, або ж після неї, у будь-який спосіб, навіть ідучи вулицею, запхнувши руку до кишені, стискав собі довбня й мастурбував. Утім, навіть вдалі побачення Карло не задовольняли ані перед зустріччю, хоча він чекав на неї мало не як у лихоманці, ані по її закінченні. Тривожність та нікчемність існування були пов’язані з очікуванням насолоди та власне насолодою. Крім того, геть усе це було пов’язане із жалюгідною згодою за гроші й з матеріальним світом, який бідність перетворила на світ небезпечний і нетривкий. Тоді Карло не розумів, який найголовніший і найближчий зв’язок існує між тілом та бідністю і який зиск від нього тілові, що збереглося у своєму первинному стані, себто у своєму народному вимірі, сповненому здоров’я, невинності, дикості, злочинності, – усього, окрім почуття провини, банальності та вульгарності. Про це Карло дізнається згодом. Насправді він тоді любив тіла жінок та дівчат, які були буржуазійками, й через необхідність, аби влаштуватися у світі праці та злиднів, мусив щовечора повторювати сцену своєї сексуальної пристрасті й прилаштовуватися у світі праці та бідності. Хай там як, а запланованість (побачення, кімната, ліжко, приручені й слухняні жінка чи дівчинка) страшенно заважала розпаленню чуттєвості, позаяк придушувала найвищу і найвідчайдушнішу насолоду від справжнього дивовижного повторення, яке приховує в собі смертельну, чи мало не смертельну, небезпеку. Коли ніч уже ставала цілком безлюдною, десь близько третьої, Карло повертався додому й засинав до одинадцятої чи до полудня. У цю годину другий Карло, у своєму реальному часі, вже давно пішов у справах…

Та незважаючи на те, що мій твір належить до «ахроматичних творів» (поширення яких засуджували чимало хто від Александра Македонського до Арістотеля), я хотів би наприкінці цієї нотатки дещо зауважити.

У цій нотатці я, розповідаючи щось, уперше послуговувався інхоативним способом дієслова (та читач, мабуть, пам’ятає, як я, то там, то сям, уже писав такі уривки, я маю на увазі «поему про повернення» десь у Нотатках 7—17). Інхоативний спосіб дієслова вказує на повторюваність дії за звичкою протягом зазвичай досить тривалого часу (у нашому випадку йдеться про безмаль десять років). Отож використання інхоативного способу з мого боку – це помилка. Зважаючи на дух мого твору й правила, визначені цим духом на початку, ˂ моя розповідь завжди має бути у теперішньому часі. Хоча я справді можу використовувати доконаний минулий час: час, який лише задля художньої вигадки є теперішнім, віддаленим у минуле. Одначе й теперішній час, і тотожний йому доконаний минулий надзвичайно ясно виявляють намір: щоб розповідь сприймалася суцільною, однолінійною, де дії персонажів стають в один рядок, як у галереї, ряді ніш чи вівтарів. А от інхоативний спосіб, натякаючи на плин часу та життя, натомість розкриває ідейний задум твору: показуючи його ніби безкраїй і глибокий потік лави, ба навіть як нескінченну, бездонну ріку, що плине у цій незавершеності й у тому плині відокремлює й спрямовує увагу на якусь деталь чи навіть звичку, але робить це лише схематично (та читач відчуває, що ця схема сповнена нескінченністю речей і чуттів). Врешті-решт, ця недоконаність c’est la vie (що загрозливо готова обернутися на спогад).

Втім, сказане мною за допомогою такої часової форми – це те, що, на мою думку, слушно й конче потрібно сказати про стосунки між обома Карлами у «невпинності життя».

Нотатка 50
ЯКОЮ МАЛА БУТИ МОЛОДЬ У 69-му
(З «Проекту»)

Якось листопадового вечора, було близько шостої й вже вечоріло, Карло гуляв неподалік вокзалу Терміні. Тими днями він шукав Ритину копію. Сексуальність була напливчастою: наразі був час Рити. Жіноча стать зараз набула Ритиних рис. Вона ніби була новим променем світла, що падав на звичні речі, оновлюючи їх. І саме в цій новизні ніби була об’єктивною, ніби існувало безліч жінок та дівчат, які могли стати Ритами: вони мали малесенький, ледь вкритий пухом, животик, непишні стегна, тримали очі долу, задихалися від зніяковіння, але не втрачали хоробрості говорити чи відповідати на питання, заливалися рум’янцем радше від дитячого смирення, ніж від сорому, й від того зачервоніння їхні губи та щоки пухкішали й яскравішали. Вночі уві сні, зранку, прокинувшись, сенс прожитого дня, усе було сповнене думкою про Риту та безліч її втілень, завдяки яким давнє жадання, яким, одним єдиним, довіку сповнюватиметься людське тіло, поставало новим та сповненим болю, аж до марення.

Отож уявлення про Риту було формальним, позаяк форма визначала суть, надавала йому змісту, упорядкованості й того особливого «вибіркового» чи «тонального» світла, яке є складовою алегоричної наснаги, яку відчуває поет. У якомусь сенсі Карло теж був поетом, хоч думка про писання віршів була йому чужа. Він, як і чимало інших, писав свою поему, живучи. Ніде правди діти, він був буржуа, а тому ніяк не міг писати, бо лише бідняк часом, а надто у щасливі миттєвості, спроможний своїми діями та зовнішністю висловитися, як поет. І все ж таки його клас відцурався від Карло як від навіженого. У нього є всі шанси стати безхатченком на схилі віку. Наразі ж він був маргіналом, жив поза законом, як злодій. Через те, коли він плентався міськими вулицями, навіть гадки не маючи про обов’язок, працю, майбуття, забувшись лише у своїх сексуальних пошуках, єдиним світлом, яке показувало йому, що навколо існує життя, надаючи йому необхідних обрисів (роль Рити), було саме те світло, за допомогою якого поет освітлює «особливість», яка наразі надихає його й наразі є для нього єдиною сущою істиною.

Отож рух о тій годині навколо вокзалу Терміні був сповнений сексуального збудження; невловимі людські пилинки, що ніби переносяться важким і теплим вітром під час дощу, який крутить їх під рудими стінами будівель, уздовж вікон барів та крамничних вітрин; вервечки автівок, які занадто густо скупчувались на вузеньких вулицях навколо світлофорів, що дивно блищали у надвечірніх сутінках, – геть усе було ніби означене думкою про Риту, у всьому була її сексуальність, її трошки смердюча плоть та її тендітність. І тому навколишній світ із вихором тіл, які геть-чисто всі втягнуті у його хаос, здавалось, був спільником Карлової самотності. Самотності, якої він прагнув через свої розсліди в сексі й у якій забувався, відчуваючи таке щастя всередині, з яким ніщо зрівняти^a[137]137
  ^a порівняти.


[Закрыть] не можна було.

Раптом він почув спів.

Чи це лунало з радіо, з телевізора, чи це призовники під дашком на вокзальному пероні? Не розбереш. Ані пісню, яку співали, ані голосів, приглушених гучним та невгамовним шумом машин, розчути не вдавалося. Та, безперечно, співали чоловіки. І ця дивина о шостій по обіді сирого й тьмяного листопадового вечора посіяла навколо паніку. Рух ніби розлагодився; порушився напружений, педантичний, суворо^b[138]138
  ^b меланхолійно.


[Закрыть]-буденний ритм заборон, зупинок, вільних шляхів. З вікон автобуса визирали пасажири. У вікнах автівок, що згромадилися навколо, показалися усміхнені обличчя. Люди на тротуарах озиралися. З одвірків крамниць визирали молодики та літні чоловіки у сорочках чи спецівках. Діти носилися туди-сюди, непевні, куди треба бігти.

Вечір завмер, ніби над ним замайорів стяг, завдяки якому він став винятковим лише через те, що несподівано сповнився щастям (сповнився радістю завдяки обов’язкам і смутку, які були повні поетичності лише у глибині Карлової самотності).

Пісня залунала несподівано близько. Із вулиці ххх, повернувши з Віа Кавур, охопленої журливим сутінковим безладом, крізь сонмище сірих та чорних буревісників, що купчилися, – які вороже, а які залюбки з цікавості та за компанію, – виїжджає спочатку одна вантажівка, потім ще й ще одна. А за ними вервечка мотоциклів. На вантажівках майорять червоні прапори: їх чимало, ціла купа, стяги мокрі від дощу й потьмянілі під вечірнім світлом, а з-за країв визирає безліч облич, теж мокрих; мокрі й ті, хто простоволосий, і ті, що прикривалися беретиками, котрі лише молоді вміють напнути так, щоб вони або були насунуті чи не на самі очі, або ледь трималися на потилиці. Це вони співали. Вони юрмилися в тих вантажівках, ніби худоба, яку везуть на бійню, чи солдати, котрих перевозять з однієї казарми в іншу, ось тільки змінити нічого не можуть, роблячи гарну міну при поганій грі. Та замість того, щоб присоромлено й бездіяльно, з іронією сидіти мовчки, вони показуються, товплячись по краях вантажівки, а хто не спромігся стати у чільному ряду, просовував голови між темних голів своїх товаришів. Машина, проїжджаючи, забирала їх із собою. Помітно, що у хлопців усміхнені очі. А руки стиснені в кулак. Серед тисячі розсипаних у краплях дощу вогнів їх поглинала своєю сірою невідомістю ніч. Те, що було захопленою панікою, коли вони приїхали, – відкриттям головної радості життя, – по їхньому від’їзді змінилось незагойним розчаруванням. Те, що породило їх, було таким самим сірим і суворим, як і те, що їх поглинуло. Інші місцини міста та країни. Де все зароджується; де все добігає кінця, щоб тривати. Якась непохитна воля воліла, щоб о цій порі вони були тут, метеорити, які знали про себе все, які показували себе людям, які нав’язували свій гордий спів. Відразу було помітно, що хлопці були немаєтні: чорнороби, малярі, водопровідники, поштарі, теслі. Надворі стояв кінець листопада 1969 року. Здавалось, вони щойно народились у новій подобі. Вони були передвісниками чогось, що відбувалось: у способі існування, у тілах молодиків. Чуби на чолах та добре поголені потилиці були такими самими, як і в сумирних дітей, які жили у минулих десятиліттях чи віках. Але в їхній поведінці виказувалось дещо нове, що нерозсудливо переповнювало радісним подивом, нетерплячим очікуванням майбутнього й причетністю до нових справ. Це вже були не студенти, це були робітники. У хмарі невловимого непривітного дощу вони співали якусь невідому партизанську пісню. Пісню, якої ніхто раніше не чув, і хтозна, де вони самі її почули й як вивчили її. Вони ніби проголосили Царство, яке враз зникало углибині вулиці Нітті, неподалік церкви Санта Марія Маджоре. Ці загони, що належали до величезного війська, котре якимсь дивовижним чином, мабуть, отаборилося на околицях міста, куди вони, певно, саме зараз їхали, були зодягнені у вбогі спецівки, але вже по новій моді: штани вже були тісніші за ті, що носили зазвичай, багато хто був одягнений у сіро-зелені американські штурмівки чи куртки. У всіх на шиї була хустинка. Всі, як один, зав’язали її на радісно-елегантний манір, ніби зухвалі й чуттєві хлопчаки. Вони співали свою пісеньку й, стиснувши руки в кулаки, щезали. Їхня юність, навіть молодість їхніх тіл, була видимістю. Ніби вони не були дітьми, не розвивалися. Ніби вони споконвіку народжувалися вже в новій подобі, молоді й мужні. Й ось несподівано за волею держави чи народу вони постали перед очі городян, що забулися своїм сном, випускаючи їх від далеких сховищ – із казарм на околиці міста.

Завдяки тому, що вони по-новому переживали свою молодість, виявлялося, що в самому лише тому, щоб бути молоддю, є новизна. Від цієї новизни ті, хто вже не належав до молоді, впадали в паніку. Життя відроджувалося несподівано несамовито й у широкому світі, безліч молодої мужньої плоті вже дозріла й була готова кинути – у коханні, яке знов для них відродилось і знов оберталося на загадку для тих, хто вже пізнав його, – нове сім’я, усвідомлення сили якого втілювалось у пісні, що лунала у схвильованому місті. Політична влада й влада тіла – це єдина влада. І хтось здогадався про цю єдність; хтось знав, що відбудеться цей несподіваний переїзд казармників; хтось має змогу керувати цією новою, вірною йому, ордою. І це, певна річ, не Карло, що поринув у свою самотність.

Він, як і решта тих, кому явилось це видіння, стояв на тротуарі мовчки, жалюгідно щасливий та зворушений. Перша вантажівка промайнула, як тінь, і видно в ній було лише усміхнені очі та руки, стиснуті в кулак; а нагорі – частокіл із прапорів, які така людина, як він, добре знала. Друга проїхала так само швидко. А от третя на мить призупинилася, майже зупинившись просто перед Карло, але машина стала так близько до тротуару, що чоловік, дивлячись знизу вгору, не мав змоги роздивитися її всю. Просто над своєю головою він міг розгледіти лише ряд ніг та животів. Через сирість штани, що закривали ту низку ніг та довбнів, здавалися ще сірішими та убогішими: зборки на дешевому сукні, проріхи, ґудзики на опушених штанях чи застебнутих поганенькими «блискавками», пояси з широким ременем, застебнуті під черевом, краї поношеного сукна, що попротиралося чи повицвітало на колінах чи в паху, звідки стирчав налитий член, знехтуваний, опалий, забутий, коли лунає, сповнена мужності, пісня боротьби. І цей спів на постаменті тіл, обрізаних на висоті членів, що стирчать у рядочок, убогих, повислих, однаковісіньких, але водночас войовничих і гордих, як і їхні власники, ніби висів у повітрі, відділившись, ніби дух. Земний дух, який зародився, звісно, у районах, де народилися й прожили життя найбідніші предки, що жили, керуючись найпоширенішими серед них традиціями, різновидом найтривіальнішого стародавнього Вищого Розуму простої Італії, про яку чули мільйон разів: хоч він і потужніший за будь-яку логіку та пам’ять. Вантажівка поїхала далі, везучи свій вантаж, заїхавши у чорну горлянку вулиці ххх, зникла на широких майданчиках за церквою Санта Марія Маджоре, серед^c[139]139
  ^с між


[Закрыть] карнизів та дахів, мокрих від дощу. Життя знову йшло своїм звичаєм. Але десь у його глибинах, з появою нової молоді, сталося дещо незворотне.

Нотатка 51
ПЕРШЕ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ

Груди Карло стали важчими. Це була неприродна вага, брила, що піднімаючись, давила на нього, разом з тим низ живота став легким і порожнім. Відпало відчуття члена, котре було для Карло «генерал-басом»[140]140
  Генерал-бас – басовий голос багатоголосого музичного твору з цифрами (позначають співзвуччя), на основі яких виконавець будує (певною мірою імпровізує) акомпанемент.


[Закрыть], нескінченною нотою. Карло ніколи, навіть на однісіньку мить, не випускав з голови плоть, у якій, немов булька на воді, яка не може луснути, тиснуло жадання, поєднання насолоди, знемоги й печіння: не означуване коло в’ялої плоті навколо голівки пеніса^{35}, яка безугавно вимагала пестощів, стиснення, потирання, щоб лише відчути полегшення, якого, певна річ, ніколи так і не відчула.

Він пройнявся несподіваною цнотливістю. Раптом зі світу зникло видіння, яке втримувало його у колі, де лише його член мав значення (того дня то були майже безтілесні геніталії маленької дівчинки). Ніби тікаючи з незнаної дійсності, яка відродилась у світі завдяки цнотливості – і яка, мабуть, була реальною дійсністю, – Карло взяв таксі й повернувся у помешкання в Паріолі. «Інший» не жалів для нього грошей та всіляких буржуазійних зручностей.

Карло не знав, що таке поступовість. Сором’язливий вигнанець, яким він був (як Дез Есент!^{36}), не вмів зупинятися посередині; почуття, рівновіддалені від крайнощів, були йому незнані.

Пройшовши просто до спальні, Карло роздягнувся догола, роздивляючись у величезне грубе дзеркало неприкриті чоловічі принади. Він побачив, що на торсі у нього висять двійко – вже давно не молодих – грудей, а в низу живота вже нічого немає: волосся між ногами зникло, й, лише торкаючись того місця й відтягуючи губи, Карло з радістю в очах, як людина, що завдяки своєму вигнанню пізнала філософію злидаря, побачив маленький отвір, який був йому тепер замість пеніса.

Нотатка 51а
КИПУЧЕ ДЖЕРЕЛО^{37}

«Кипуче озеро», поруч якого величезне нічне поле, яким воно було наприкінці шістдесятих, залишилося незмінним ще на рік чи два. Його опис, із запевненням (присягою), що воно справжнє. Безліч видів та епізодів з кіл пекла вночі. Карло проходить їх, насмілюючись лише дивитися.

Потім Карло сідає на трамвай і їде на вокзал Терміні, а там, ніби очікуючи його, стоїть Тоніно.

Нотатка 52
МОЛОДИЙ ДОВБЕНЬ
(Розповідь про Тоніно)

Нотатка 52а
ПЕРЕЇЗД У КВАРТАЛ КВАДРАРО НА ВУЛИЦЮ XXX

Нотатка 52b
НЕҐРО ТА РОШІО[141]141
  На діалекті «чорний» та «червоний» відповідно.


[Закрыть]

Нотатка 54
СПРАВЖНЯ ПОДОРОЖ НА СЕРЕДНІЙ СХІД

Попередня подорож інженера Валетті на Середній Схід у складі комісії, в якій він тоді був «останньою спицею в колесі», скінчилася майже провалом. Завдяки «Коміпу»^{38} ЕНІ вклала у розробку родовищ у Марокко від 12 до 15 мільярдів, але не знайшла там навіть і крапельки нафти. Це сталося ще до відрядження нашого інженера Валетті. Під час цієї подорожі справи були не набагато ліпші. У Судан теж вклали чимало мільярдів, але й тут ані краплі. В Еритрею вклали рівно десять мільярдів, близько п’яти мільйонів на день лише для того, щоб запустити бур, – і ні найменших позитивних зрушень. А от у Перській затоці – новітнє Золоте руно за нашим ідіолектом[142]142
  Ідіолект – сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови. Термін «ідіолект» було створено аналогічно до терміна «діалект» для позначення індивідуальних варіацій мови на відміну від групових.


[Закрыть], – нафту таки знайшли, тож наразі до справи переможно взявся «Скарабей» – відома нафтовидобувна плавуча платформа ЕНІ. Утім, хоч як не прикро, але все, що в той час заробили у Перській затоці, потім розтринькали на гірському масиві у Загросі[143]143
  Складчаста гірська система неподалік кордону з Іраном, у Курдистані.


[Закрыть]: цілий рік згайновано на буріння на глибині 3350 метрів. Наразі коли ж все спливло безмаль десять років, і наш інженер Карло Валетті повертається на Середній Схід, але зараз він уже не остання спиця в колесі, а голова Комісії. Крім того, саме завдяки тому, що, як чудово знає читач, він знає «підґрунтя сну», його можна вважати спеціалістом у справах, пов’язаних зі Сходом, людиною, яка вже це бачила. Він повертається у знайомі місця й має змогу оцінити їх, поводячись там дуже вільно, без «загальмованості», яка виникає через приголомшеність тим, якими вони постають перед очима.

Нотатка 54b
СИКАНДАР

Прибуття в Дамаск – Прийом у дипломата – Розповідь одного з гостей про місто Сикандар.

Александр Великий та його похід Іраном аж до Індії.

Світ змінився: культури традиційні, справжні зруйновано, їм на зміну приходить культура, яка віддаляє від реальності, уподібнює тощо. У селах відбуваються найрізноманітніші події (з уривків народних оповідань, які переповідають місцеві: перси, непальці, індійці), хід яких перериває вторгнення Александра Македонського, так само, як переривається сповнене величі життя селищ та нив, котрі спустошила й забруднила нова цивілізація, яка засипає їх відходами, нечистотами, штучно створеними речами і т. ін.

(десь зо двадцять історій)

(3 грудня 1974-го)

Нотатка 55
ЛУГ ОБАБІЧ ДОРОГИ ВІА КАЗИЛІНА

Прийнявши умови, Карло пройшов кілька кроків уперед, не озираючись, хто піде за ним слідом найпершим. Він роздивлявся навколо, шукаючи годяще місце. Та отут було забагато ям, а отам – маленькі, але круті «земляні гірки з півметра», а ще далі – багацько каміння (перемішаного з уламками та сміттям), далі – гола земля без трави, сама пилюка; вдалині нарешті виднівся непоганий рівненький майданчик, порослий посохлою травою, але він розташований надто високо, тож решті буде добре видно все, що буде там відбуватися; далі була невеличка улоговина, але вона виявилася надто глибокою та ще й порослою чортополохом і кропивою. І лише за цією улоговиною, здається, знайшовся чудовий рівний майданчик. Гурту, який лишився позаду, почав уриватися терпець, і хлопці стали посвистувати час від часу. Причина такої нетерплячки була загадкою. Може, вони почувалися надто самотньо посеред поля; чи, може, їм остобісіло плентатися казна-куди, то йдучи вперед, то повертаючись назад; чи, може, вони хотіли побачити, як «перепихається» друзяка, до якого дійшла черга. Принаймні такими були «буржуазні» припущення Карло, якому через них було трохи неспокійно. Одначе майданчик, який він угледів за улоговиною, безперечно, чудово годився. Він дістався туди, тремтячи й спотикаючись. Майданчик був лише трошки нижчим за попередні, але добре прихованим від нахабних поглядів трьома чи чотирма горбками чи то «гірками» заввишки менше півметра, із землі чи щебеню, змішаними із звичайним сміттям та уламками. Трава тут була густа й суха, як сіно, але м’яка, мабуть, це все був ххх ххх чи ромашки. Пахла дуже різко.

Звідси навкруги було видно лише три чи чотири речі. Горбаста, неозора широчінь полів, за якими виднівся ряд будиночків, у яких мерехтіли вогні (багатоповерхівки з одного боку, а з другого – полотно зазубрених будиночків, стіни котрих викладено сухою кладкою); небо, темно-синьою блакиттю якого заледве помітно розмазано хмаровиння; місяць, який, змінюючи свої червоні барви, ставав молодим та чистим, а поруч нього його вірна супутниця – надвечірня зоря. Ця картина – що не мала жодного переходу відтінків, хіба що по краях широкої смуги на освітленому місячним сяйвом небі, що світилася, – була сповнена лише одним ароматом – різкими пахощами кмину. Увесь космос втілився у тому полі, у тому небові, у тих обріях із ледь-ледь помітними міськими краєвидами й п’янкими пахощами літньої трави.

Мій читачу, у цьому місці моя поема ˃ відривається від землі ˂. Благаю, дозволь мені перевезти тебе, не відчувши значного опору з твого боку. Тим часом, не треба усміхатися через аналогію з космосом, яку я зробив, може, й зайве серйозно, але хочу підкреслити, що насправді вона не надто перебільшена. Річ у тім, що я не маю ні найменшого наміру ані сміятися з теми мого твору, ані жартувати. Хоча, відійшовши від неї, сміх та жарти дуже стали б мені в нагоді, з огляду на сороміцькість того, про що пишу, чи ліпше сказати – його неподобність. Серце Карло було щирим навіть попри нервову напруженість: напругу, яку він відчував через настільки сильне та неповторне сексуальне жадання, що, врешті-решт, воно трагічне чи принаймні таким здається. З іншого боку, всі ті, хто зараз виділявся на тлі неба (зібравшись, як дурні, на верхівці однієї півметрової гірки, звідки їх можна помітити з дороги), були бідні.

Утім, я чудово усвідомлюю, що мої «пейзажні» замальовки «наклалися» радше як декорації до вистави, а не як дійсність: але цього потребує власне сам хід того, що я пишу.

Гаразд, першим за Карло пішов Сандро. Карло, сидячи навпочіпки над висохлими, тонкими й жорсткими стеблинами ромашок, озирнувся, щоб глянути, який той хлопчина. Він глянув на нього спокійно, як людина, яка ось-ось має виконати обов’язок, який уже перетворився, так би мовити, на машинальну дію: зрештою, все вже було домовлено й вирішено заздалегідь. Отож йому лише лишилось, так би мовити, виконати його у тому місці. А серце десь у грудях даремно передчувало, що трапиться диво (втім, те саме «відчувало» навкруги поле, що губилося в далині, оповите кришталево-прозорою самотністю небес, і місяць, який висів ясно-далекий від своєї надвечірньої зорі-супровідниці): серце було шалено повним, як кажуть у таких випадках, вщерть переповненим цим відчуттям. Але у погляді та вчинках Карло – починаючи з першого – взагалі не було видимої причетності. Загалом, Карло враз навчився поспіхом виконувати все, як це роблять повії, які не мають зізнаватися, що роблять це через задоволення, а не лише за гроші. Бо щойно повія покаже, що їй приємно, не зможе більше просити за це гроші. Отож Карло, майже не налаштовуючись на це, опустився перед Сандро навколішки й спокійно, трохи навіть віддалившись, чекав, поки можна буде розпочати те, що так припадає до серця чоловікам, і зробити це не лише старанно, а ще й заохочувально-дбайливо. А от Сандро трохи соромився. Але в ті роки хлопці поводилися за певними правилами, а отже, однаково навіть тоді, коли йшлося про таке особисте й інтимне почуття, як сором’язливість. Була сором’язлива усмішка, сором’язливі слова, зніяковілі рухи. Звісно, це було легке зніяковіння, яке приховати було просто. Сандро, який був вищий за Карло на цілу голову й достатньо дужий, вочевидь був молодшим, ніж хотів здаватись. Йому, мабуть, ще й шістнадцяти не було: очі його сміялися не просто по-парубоцькому, а як у хлопчика, який поводиться виховано, саме так, як його навчила мама, проста мати, для якої, певна річ, гарне виховання – це вроджена вишуканість, яка всоталася глибоко в єство. Оця материнська доброта проступала у кожному Сандровому порухові та вчинку. Це був ніби запах його тіла. Навіть в одязі, який він носив, простих штанцях та сорочці, було відчуття того, що він купив їх на якомусь базарчику, обираючи разом з мамою, віддаючи за них кошти, зароблені всією родиною. Спостерігаючи за тим, як Карло слухняно, як вівця, непорушно сидів, не виявляючи ініціативи, поводячись так, як «вимагає» його сором’язливість, Сандро почав розстібати штани, силкуючись приховати за буркотливою та трохи владною поспішністю те ж таки легке зніяковіння. Спочатку він лише розстебнув штани й просунув долоню усередину, щоб витягти член, котрому, вочевидь, у темно-синіх трусах було тісно й незручно: але потім, позаяк витягти його не вийшло, Сандро ще більш буркотливо-поспішно розстебнув ременя й спустив штани аж до паху.

Тепер можна. Спершу витягти член не вдалося з однієї простої причини – він стояв. Тому Сандро знову трохи зніяковів; адже через це він видав своє наївне хлопчаче бажання. Та навіть на цей випадок він заздалегідь «приготував» жарт і принагідну посмішку: він весело посміхнувся й промовив: «Він уже в мене стоїть», а потім простяг руку до Карло й, ледь торкнувшись його потилиці, звелів підсунутись ближче. Серце Карло ошаліло, побачивши той великий, світлий, майже сяйливий від ясно-червоного забарвлення, з ледь порожевілою голівкою член, з крайньою плоттю, що зібралася біля основи голівки, ніби з тоненькими розтріщинками через легкий пушок без запаху, який свідчив про те, що Сандро вже давно «не кінчав»; утім, те, що член переповнений сім’ям та жаданням, було помітно через легку пульсацію по всьому органові, чистому, світлому, вузликуватому через мереживо здимлених судин, який стирчав уперед і вгору, чимраз дужче виставляв напоказ рожеву, блискучу й суху свою голівку. Повторюю, побачивши таке видовище, серце Карло ошаліло; та він ніяк не показав це на своєму обличчі, збираючись машинально зробити те, що недвозначно вимагав від нього Сандро. Він лише підняв голову, на мить глянув на Сандро, бурмочучи радісно й трішки манірно «Любий» на знак вітання. Тієї миті він встиг зауважити, яким був Сандро у ту хвилину його життя. М’ясистий та великий рот, майже як у негра, посміхався, – хоча будова обличчя була в нього як у білого, майже блондина, – через те, що він усміхався, круглі оченята стали меншими, вуха відстовбурчені, видніються з-під густого пушка світло-каштанового волосся, як у новобранця, якого змусив поголитися налисо якийсь злий сержант; у нього був трохи приплюснутий ніс, широкі вилиці; а ще від його штанів пахло борошном. Мабуть, його батько – пекар. Карло схилився над тим членом нескінченно ніжно, майже ласкаво. Він не насмілювався торкнутися його руками, а тому припав до нього губами, ледь торкаючись. Він хотів якнайдовше відтягнути хвилину, коли він муситиме торкнутися його, відчути. Втім, Сандро був іншої думки, а тому мовив: «Давай», а потім трохи підштовхнув Карло, ніби показуючи, що час переходити до головного. Карло радо підкорився. «Працюючи», Карло намагався, щоб Сандро відчув його старанність і покірність, від якої йому майже клубок у горлі застряг: він хотів, аби Сандро відчув, що Карло – його слуга. Спочатку він робив усе механічно, адже саме так поводиться «шльондра», змушуючи цим клієнта вдовольнитися машинальністю акту, за який їй заплатили. А потім Карло поволі, все сильніше закохуючись у той дитячий, але вже такий по-батьківському дужий прутень, у його вузликувату твердість й одночасно з тим ніжність, почав робити справу суттєвіше. А коли Сандро, трохи нахилившись до нього, мовив: «Молодець», Карло відчув приголомшливе щастя. Від цих слів він ніби стрімко впав у безодню ніжності й на очі йому навернулися сльози. Так було ще й тому, що Сандро намагався якнайдалі заштовхнути прутень, майже душачи Карло й доводячи до сліз. Потім Сандро поклав руку на потилицю Карло, й цей рух був неминучий; у нього була мозоляста важка рука, як у хлопця міцної статури, який усе життя працює. Трохи перебільшуючи, Карло подумав, що він відчуває, як на його потилиці лежить лапа якогось великого звіра; але найбільше його кидало в трепет од відчуття мало не болісної вдячності, коли ця рука почала спочатку злегка тиснути йому на потилицю, а потім чимраз сильніше й деспотичніше. Незабаром Сандро, піднявши іншу руку, поклав її Карлові на плече й почав тиснути на нього. Тепер, здається, воно було в полоні Сандро, цілком покірне його ххх волі. Майже задихаючись, з очима, повними сліз, через які чоловік уже не міг нічого розгледіти, Карло усвідомив, що тепер він уже не зі своєї волі рухає головою, а що наразі Сандро, настільки несамовито й швидко, так, що це взагалі здавалося неймовірним і не вкладалося в голові, рукою змушував його голову рухатись. Урешті, Сандро спинивсь, він мовчав. Карло відчув, як член хлопця набряк спочатку, потім наче вичавився, ніби аж розстав. Він спробував вивільнитися, але руки Сандро, мов лещата, стисли йому потилицю й плече. Лише згодом, коли було витиснуто останню краплю сперми, Сандро послабив хватку й відпустив голову Карло. Той відсахнувся й поглянув на Сандрів довбень, який був за кілька сантиметрів від його носа: обм’яклий, він здавався ще більшим; та й відблиск слини та сперми надавав пекучо-червоній шкірі звірячого, трохи соромітного блиску, але все одно було в ньому щось святобливе. Карло ще на мить підняв очі на Сандро. Це була ще одна мить, коли йому здалося, що споглядав він ціле століття. Усмішка на обличчі Сандро згасла: гру скінчено. Знову зніяковіння (легеньке), цього разу через коротке відчуття відрази, яка виникає після оргазму. Але й тут усе було за правилами: трохи грубої поспішності і легка розгубленість, бо не знаєш, де діти руки, щоб помитись. Карло посміхнувся хлопцеві, знову водночас манірно й ххх пробурмотів «Любий». І поспішив почистити той хоботок, масний від сімені, котрий досі не хотів поступатися^a[144]144
  ^а здаватися.


[Закрыть], висячи майже у стані готовності: обсмоктуючи, Карло зауважив, наскільки він великий у профіль на тлі лугу та неба. Та поки Карло на мить загаявся, споглядаючи той член, Сандро рвучко забрав його. Карло дивився услід хлопцеві, коли той віддалявся, біжучи по польових горбках до своїх друзів, сміючись і застібаючись на ходу. З гурту вибігла ще одна тінь, то був наступний, котрий, пробігши повз Сандро, став просто перед Карло.