Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 100
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ЧОТИРЬОХ КРИТИКІВ ТА ЧОТИРЬОХ ХУДОЖНИКІВ

Нотатка 101
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО БАТЬКА ТА ДВОХ ЙОГО ДОНЬОК

«Нехай наша розповідь, – ˃ знову завів ˂ оповідач, – відбувається отут, на околицях Рима. Власне, нас займе історія про чоловіка із римської знаті, яку ще називають чорною. На той час, коли розпочалася наша історія, цьому чоловікові було сорок і він мав двох дочок років вісімнадцяти-двадцяти. Вони мешкали усі вкупі (його дружина вже давно була покійна) у замку чи у фамільній садибі десь у центрі містечка у Альто Лаціо чи у Тушіа. На той час ця місцина (сплив уже десяток років, хоч здається, що навіть більше) була ще незайманою. У містечку уздовж понурих провулків, які закінчувались біля стіни, що прямовисно височіла над сяйливою долиною, здіймалися будиночки з туфу із високими стінами та маленькими віконцями. Не бракувало там і великих палаців із сходами з фасадного боку у вигляді перевернутої літери „V“, що височіли вздовж тих місць, де шлях ширшав, старовинної бруківки, мініатюрної романської церкви, старішої за яку годі собі навіть уявити, що стояла віддаля, а вглибині – недобудована сіра церква сімнадцятого століття. Навіть будинок, що в ньому мешкав наш головний герой, якого ми не без жартівливої шпильки назвемо Агостіно, був зведений у сімнадцятому столітті. Його затисло між міськими будиночками з одного боку, а з другого – зеленим від виноградної лози та оливкових дерев пагорбом, що біля самого маєтку закінчувався кам’янистим муром, на якому якийсь скульптор у „стилі художника Бамбоччо“ вирізьбив фонтан, оточений міфічними персонажами „trompe l'œl“, деякі з них були дуже маленькі, інші навпаки, величезні, але всі, як один, – чудні. Одначе пористий ххх, з якого їх було зроблено, надавав цим фігуркам якоїсь дивної величі. Вимучений провінційний антиреформізм був зіпсований народним духом, для якого міф – щось справжнє. Добре. Агостіно проживав свої дні у тих величезних, добре доглянутих кімнатах (попри їхню удавану безладність та декадентську порожнечу). Він був інтелектуалом. Читав, опановував науку, приймав у гості друзів.

Він був змушений заховатись у цьому сховку одразу по війні. Власне, цей чоловік був фашистом. Однак слід відразу ж зауважити, що його фашизм був зовсім необ’єктивним і, як би це мовити, неправильним. Ба більше, він був цілком хибним. Він ґрунтувався на помилковій думці, що він^a[280]280
  ^а його фашизм.


[Закрыть] є великим Правим Крилом. І лише коли він зазнав поразки (а це трапилось у роки, коли наш герой був уже повнолітнім), озирнувшись назад по стількох роках, набувши знань, він утямив, що все це виявилось просто дурною жартівливою витівкою. Втім, Агостіно був людиною заможною, тож міг дозволити собі жити стилізовано, у вигнанні із провокаційною педантичністю розплачуючись за свою помилку. Навіть світ, від якого він намагався триматись якнайдалі, по суті своїй був не чим іншим, як помилкою. Фальшива демократія була не більшою й не меншою клоунадою, ніж його фашизм. Справжнє велике Праве Крило було як ніколи далеким від втілення у дійсність, ба більше, від нього явно відмовились. Центристи удавали, що мають прогресивні цілі навіть у тому, у чому були жахливими реакціонерами (мафія, тіньовий уряд, тіньовий ринок, війна конкурентів). Утім, ви про все це знаєте краще за мене. Агостіно дуже любив своїх доньок, але разом вони проводили дуже мало часу, тож мало-помалу вони врешті стали для нього чужинками, до яких він лише вдавав – не надто це приховуючи – батьківську любов. Вони разом сідали за стіл, а коли приходили гості, знову збиралися у вітальні біля каміна, оце було й усе їхнє спілкування. Саме друг Агостіно на ймення Тертуліано (цілком очевидно, що це теж вигадане ім’я) звернув увагу чоловіка на те, що коїться. Надворі стояв кінець п’ятдесятих. Йшлося не про дійсність, а про внутрішній світ, і стосувалося це обох дівчат.

Одну з дочок, Лауру, зовсім не вдовольняло її теперішнє життя з батьком на острові Борґезе[281]281
  Найбільший острів на озері Ґарда, у Ломбардії, у провінції Брешія.


[Закрыть]. Отож ніхто й гадки не мав, що все пішло шкереберть. Це було надзвичайно: тишком-нишком земля під ногами провалилася, вже розкрилася прірва, й нічим тепер не зарадиш. Якби йшлося про чиєсь життя, нема чого турбуватися. Але, як я вже казав, мова йшла про виставу; передовсім про виставу, сказати б, майже жестову. Агостіно налагодив своє життя у стилі деяких поетів (на гадку відразу спадає Ґодфрид Бен), які переконують себе у тому, що вони нацисти, тож „удавав“, що пише нацистські віршики (втім, у випадку Бена нацизм був не чим іншим, як витонченою та небагатослівною декадентською свідомістю). Агостіно віршиків не писав. Але так само, як і більшість людей, він виражав себе за допомогою власного тіла, власної поведінки, чи то пак сценічною грою на підмостках власного життя. Августин Блаженний так про це каже: „Не єднайтеся словами, а єднайтеся словом, що втілилося“ („De spiritu et lettera“, „Про дух та лист“), вочевидь згадавши слова святого Петра: „Ви показуєте собою, що ви – лист Христа, через служіння наше, написаний не чорнилом, але Духом Бога живого, не на кам’яних таблицях (скрижалях), але на тілесних скрижалях серця. Таку певність ми маємо у Богові через Христа“[282]282
  «Біблія літературною українською мовою». Переклад Олександра Гижі.


[Закрыть] („Друге послання до Коринтян“, III, 3).

Чому ж дочці Лаурі не подобалося жити разом з батьком у палаці-монастирі на острові Борґезе? За словами Тертуліано, причина цього була цілком проста й, сказати б, цілком природна. Лаура мала заледве двадцять років, отож цілком нормально, що нудне життя у тому відлюдному скиті на височинах Лаціо їй не подобалося. Дівчина мріяла про життя у столиці й про все те, що таке життя пропонує. Її життєве покликання непереборно тяжіло до світськості, оце й уся причина.

А от трохи молодша сестра Лаури, Адріана, через це ображалася, натомість виказуючи підтримку, скажімо так, стилістичному задумові батька, який перетворив їхнє життя, хоч це й було необхідним, на витвір маньєристів. Крім того, дівчина зайшла ще далі за батьківські межі „стилістичності“, і в цьому ми переконаємося трішки згодом.

Агостіно позбавився клопоту з Лаурою, як йому здавалося, і наразі так назвати це буде цілком доречно, „несподіваним сюжетним ходом“. Зрештою, він не мав жодного сумніву в тому, як слід учинити. Із самого початку він вирішив, що буде владним батьком, отож він і зараз мав бути таким. Покликавши до себе Лауру, втім, зробивши це так, як годиться людям освіченим, він повідав їй своє пригноблююче рішення. Ніякого Рима, ніякого світського товариства, жодних прагнень і компромісів з італійським суспільством. Вочевидь, Лаурине світське покликання мало за підґрунтя ту саму батькову „театральність“ (вони були приголомшливо подібні одне до одного); отож вона мала всі психологічні й ідеологічні риси, які потрібні для того, щоб змиритися з пригнобленням, а тому мала змогу здійснити той героїчний вчинок, який вважався надзвичайною чеснотою протягом сотень і тисяч років людського існування: беззаперечно скоритися своїй долі й внаслідок цього загнати всередину власні несправджені сподівання.

Утім, щойно минув клопіт з Лаурою, чи принаймні скидалося на те, як несподівано виринула проблема, пов’язана з Адріаною. Про неї Агостіно, який і цього разу ні про що не здогадувався, розповів усе той-таки Тертуліано. Саме тими днями Адріана відчула у своєму серці нестримне релігійне покликання. Для себе вона вже навіть вирішила стати черницею-затворницею. Дівчина не сумнівалася, що батько пристане на її бік, але все-таки їй лячно було про таке з ним поговорити. Ба навіть більше, лиш при думці про таку розмову дівчину охоплював незбагненний жах.

Але й у цьому Агостіно вдався до крайнощів: ніякого затворництва, ніякої чернечої ряси, жодних компромісів з Церквою, яка не спромоглася стати підґрунтям великого Правого Крила (!), й більш того, останніми роками, принаймні на словах, ударилася в дурну прогресистську маячню (вирощуючи у своєму лоні не лише підстаркуватих кардиналів, котрі були такими ж невігласами, як скотники, а ще й нестерпних католиків з лівими поглядами, які були не меншими пієтистами[283]283
  Пієтизм – спочатку це був рух лише у протестантстві, характеризувався тим, що його послідовники надавали великого значення особистому благочестю, релігійним почуттям вірян, відчуттю живого спілкування з Богом, а також відчуттю постійного нагляду з боку «Божого ока».


[Закрыть] та підлабузниками).

Агостіно саме збирався позвати дочку для коротенької упокорюючної розмови, на кшталт тієї, що він мав з Лаурою. Коли раптом зробив про себе відкриття, яке перевернуло все догори дриґом і яке стало для нього просвітленням. Був червень; стояла дивовижна днина – на небі було кілька важких хмарин, вщерть повних води від припізнілого дощу, – й саме цього дня несподівано пробудилося літо. А коли із сірого небесного безкраю падала якась краплинка дощу, то здавалось, ніби то впала крапля поту. Втім, пориви гарячого вітру частенько розганяли хмари, створюючи ясно-блакитні плями, і косе сонячне проміння (було вже пізно по обіді) надавало глибоким долинам, простим гаям та дубовим лісам такого сяйва, на яке завжди таке жалюгідне теперішнє, здавалось, зовсім було не здатне. Агостіно вийшов з дому й пішов погуляти за місто, де стояла ще більш безмовна тиша й з часів Середньовіччя зовсім нічого не змінилось. Над глибокими джерельцями, над півколами скошеної трави на тлі густо-зелених середземноморських лісів віяла дика, аріостійська[284]284
  Лудовіко Аріосто (1474—1533) – італійський письменник, автор «Несамовитого Роланда».


[Закрыть] благодать. Агостіно, на відміну від усіх представників римської знаті, невігласом не був. Навпаки, він був надзвичайно освіченою людиною: це аномальна річ, настільки незвичайна, що, можливо, через неї моя розповідь здаватиметься необґрунтованою. Річ у тім, що Агостіно не лише мав чудову класичну освіту, але й непогано знався на сучасній літературі. Крім того, хоч і по-любительському, він ґрунтовно вивчав історію Церкви та релігій. Тому він мав змогу проникнути у сутність чернечих поривань своєї доньки: визначити, до якого саме виду святості вона прагнула (Адріана теж була викапаний батько, отож, відчувши релігійне покликання, вона неминуче й обов’язково дійде до крайнощів, себто саме до святості).

Тому чоловік вирішив витратити на розмови з дівчиною стільки часу, скільки знадобиться. Саме так він вчинив наступного дня й щодень потому.

Розпитуючи Адріану, чоловік водночас ставив питання й собі самому, позаяк завдяки відкриттю про свою особу, яке похитнуло його впевненість (а потому відразу розвіялося), він постав у власних очах у новому й „сповненому неоднозначності“ образі.

Розпитавши дівчину, Агостіно дійшов певною мірою схвальних висновків. Доньчин містицизм мав високодуховний характер, а отже, був цінним з наукового погляду. Християнські „кліше“ були ххх добрими прообразами. Адріана була в полоні справжньої регресії[285]285
  Регресія – захисний механізм, форма психологічного пристосування в ситуації конфлікту чи тривоги, коли людина починає несвідомо використовувати більш ранні, менш зрілі та адекватні моделі поведінки, які, на її думку, забезпечать їй захист та безпеку.


[Закрыть], яка, лише завдячуючи її культурі та певній загадковій застиглості її ідей, відрізняє шизофренію у святих від шизофренії у божевільних, і не стала симптомом, через який варто було б турбуватися. Вона переживала несвідоме „повторення“, яке пізнала завдяки читанню найкращого з містицизму святого Павла (невинно забуваючи про фобію, передусім, що стосується сексуального життя, яку у нього підозрювали, та те, що він був противником жіноцтва). На високодуховність Адріаниної відмови від мирського зважили. Проте це знову повертало до проблеми, яка виникла з Лаурою. Отже, слід було заглибитись у причини її прагнення до світськості. Агостіно старанно це зробив. І щодо Лаури висновки були втішними, навіть надзвичайно втішними. Лаура зовсім не прагнула увійти до вищого товариства лише через дівчаче марнославство та легковажність. Вона мала намір по-справжньому стати частиною цих людей: певна річ, на соціальному рівні, який, одначе, у тих колах вважають культурним рівнем.

Проте, що ж то було за відкриття про власну особу, яке зробив Агостіно, коли у дівчат стався злам? Чому, – спитав себе Агостіно, – він стільки років уникав світу, перебуваючи у стані добровільної немочі? Відповідь, яка блискавично з’явилась у нього, – ось що стало прозрінням стосовно себе самого: „Я так довго уникав світу й перебував у стані добровільної немочі, бо прагну цього світу й маю жагу влади“. Такі питання й відповіді, які він дав самому собі, стали зразком питань та відповідей, які Агостіно тепер був вимушений поставити стосовно проблем з обома своїми дітьми. „Чому Лаура зажадала підкорити світ? Ймовірно, тому, ні, цілком певно тому, що боїться його й зневажає“.

„А чому Адріана рішуче відмовляється від світу? Бо цілком очевидно, що вона відчуває до нього любов і він спокушає її“.

„Жага влади“, яку Агостіно відкрив у собі, – котра залягала у ньому, як поклади коштовних матеріалів, ніким не торкана, – була настільки ж потужною, наскільки несамовитою була його жага до немочі. Щойно він пізнав її й прийняв, вона враз розбурхалася в ньому із нестримністю, вартою його пращурів.

Він миттєво все розрахував. Треба повернутись у світ і підкорити його, утверджуючи там свою владу. Але як це зробити? Йому випала слушна нагода, кращої годі було уявити. Він спочатку відправить своїх дівчат: двійко надзвичайно вродливих, шляхетних жінок, ба більше, які наділені справжніми культурними прагненнями та інтересами. Й тієї миті, коли вони досягнуть успіху, який, безсумнівно, чекає на них, на одну, як на світську левицю, а на другу – як на святенницю, ось де постане він, їхній батько. Особисто він не муситиме ступити й кроку задля того, щоб знову повернутися у плин втраченого часу. Він уже твердо стоятиме на найкращому з усіх постаментів чи трамплінів, які лиш можуть бути. Й немає сенсу в тому, щоб точно окреслювати, які він має задуми, коли матиме справжню владу. Це започаткування великого Правого Крила, яке він – ймовірно, це єдиний випадок у такому суспільстві, як італійське, – так ясно й чітко уявляв у своїй голові. Навіть попри те, що неминуче доведеться пов’язати себе з неофашистами, яких він зневажав, але якими за такої стратегії нехтувати не можна.

Отож чоловік знову покликав до себе дочок і вдруге нав’язав їм свою батьківську „упокорюючу“ волю. Насправді його непохитне й сповнене рішучості бажання полягало ˂ в тому, щоб дівчата помінялися ролями: Лаура, яку ˃ охопило ˂ відчайдушне бажання ˂ світськості, мала одягти рясу й стати черницею, а Адріана, яку ˃ полонило ˂ щире й нездоланне релігійне покликання, мала поїхати й осісти в Римі, аби втілити у дійсність найамбіційніші ххх плани задля досягнення успіху в світському товаристві.

Й Адріана, й Лаура погодились із батьківською вимогою, покірно схиливши перед ним голови. Зрештою, для Адріани цей вчинок був лише прикладом її щирої святості; для Лаури ж у цьому був розрахунок, у якому вона виявилась гідною свого батька, адже вгадала його наміри.

Спливло безмаль десять років (а отже, вже майже настали наші дні). Передбачення Агостіно цілком виправдались. Духовна Адріана стала впливовою світською дамою. Наразі без неї годі було собі уявити розкішне й культурне життя римського вищого товариства. У свою чергу легковажна Лаура стала черницею настільки благочестивою, що вище товариство, яке за ці роки неабияк розрослося, враз звернуло на неї свою увагу й зрештою почало вважати цю жінку святою. Насправді довести протилежне було б неможливо. Помалу Агостіно вийшов з тіні доньок на світ божий; і його авторитет поволі став незамінним саме через те, що був не афішованим та обріс легендами.

Настав день, коли Агостіно, придушивши в собі жагуче бажання відкритися й зажити шани, скористався нагодою полишити свій сховок, у якому він наразі прожив двадцять років, і вийти на світову сцену. Все було підготовано. Звісно, все мало мати такий резонанс та призвести до наслідків, які Агостіно собі напланував, але водночас треба було ретельно уникати будь-якої зухвалості.

Але саме вранці того визначного дня наша розповідь обривається. Чи, краще сказати, повертається у себе, у внутрішнє забуття, з якого вона почалась, навіть попри те, що наразі це внутрішнє забуття вже докорінно й невимовно інше».

–

– Зібрання соціологів екологія (˂…˃ тощо) – звертаючи увагу на проблеми та на незмінні основи. Пишучи з почуттям гумору, з порівняннями – ось лишень (˂…˃ веселий жарт) з’являється Діоніс та влаштовує гармидер.

– Дводенні збори, присвячені екологічному лиху, закінчуються загальною пиятикою всіх учасників (вино сорту алеатіко, та вино?).

– Діоніс знов обертається на бридкого лиходія.

– Вони зібралися там для того, щоб сказати правду, та саме тому не сказали жодного слова тієї правди.

……………………………………………………………

Епохе: Розповідь Дитини-Мерда

(дитя, яке народилося від чоловіка,

буржуазійного промисловця, коли той какає).

Нотатка 102
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ДВОХ БАТЬКІВ ТА ДВОХ ЇХНІХ ДІТЕЙ

«Дозвольте мені зробити невеличку передмову, – мовив третій оповідач, – кілька застережних вступних слів, сказати б, навіть дотепів… Як ви знаєте, насправді вони потрібні для того, щоб приховати місце, з якого все бере початок, завжди є, так би мовити, автотомією[286]286
  Автотомія – самокалічення – захисна реакція, в основі якої лежить рефлекторний процес. Здатність деяких тварин у разі різкого подразнення мимовільно відкидати частину свого тіла (переважно втрачені частини тіла з часом відновлюються).


[Закрыть]. Поза тим, розповідання наражає на небезпеку, а отже, перевертає догори дриґом суть. Людина, якій доводиться вигадувати фразу, з якої розпочати, стає вкрай розгубленою. Йдеться про справжню розгубленість, яка виникає, коли торкаєшся священного. Розповідь обнесена священною огорожею. Й для того, щоб наблизитися до цієї огорожі, завжди потрібні трохи силувані церемонії. І дурні. Неуки дотепно іронізують щодо їхнього наближення, яке суворо підпорядковане тому, де розташовується Дух. Вони потроху блазнюють та клеять дурня. І я не пастиму задніх. У моєму „блискучому“ вступі йтиметься про роль прямої кишки^{63}. Я маю на увазі роль прямої кишки протягом усього людського життя, у всій його цілісності. Між тим, і ви про це чудово знаєте, й як я ще раз помпезно повторю:

„Пряма кишка вчить сечовий міхур берегти, а той у свою чергу вчить кишку бути щедрою“.

Гарненько закарбуйте у своїй пам’яті ці слова й використовуйте їх хоч би як епіграфи до своїх майбутніх особистих історій, якщо, звісно, вам не забракне крихти громадянської хоробрості, яку для цього потрібно мати.

Отож не існує уретрального еротизму, який не мав би відтінку задньопрохідності, як немає анального еротизму, який не віддавав би уретральністю. Це закладає основи для формування характеру. Хай там як, а разом з тим було помічено, що „пряма кишка“ (себто срака) та сечовий міхур (себто яйця) – сутності, які формуються й означуються пізно. Припущення, зроблене евристичним шляхом, полягає в тому, що вони грають провідну роль не лише під час злягання, але й протягом усього існування (як окремої особини, так і цілого виду). А наділивши їх таким значенням, ми, щоб не бути багатослівним, зустрічаємося із спокусою позбавитися й пеніса, й кишкового вмісту, які, хоч і примарно, ототожнили між собою через те, що й те й інше ототожнюється з дітьми. Наш член – це наше Его у стані дитини, але ж і наші випорожнення теж є цим станом. Загалом, аби підсумувати, хочу нагадати вам про феномен сексуальності пологів, себто задоволення, джерелом якого виступають пологи. Задоволення, через яке чоловіки заздрять жінкам і намагаються відчути його, звісно, наслідуючи, коли какають (завдяки всім примарним церемоніям – або ж затримуючи в собі через запор, чи через надмірне очищення, себто пронос). Усе це є вступним словом до моєї розповіді. Втім, ви можете не зважати на мої слова, наче це якесь гіпнотичне белькотіння. Загалом, для того, щоб захопити вас, я ˂ ˃ й розпушив хвоста. А зараз я дістанусь суті розповіді.

Частина італійських буржуа досі ходять на полювання, перетворюючи його на світську церемонію. Багаті промисловці, спеціалісти, що вже зробили собі кар’єру, серед них навіть є декілька інтелігентів, – усі ці люди збираються разом у заміській хатинці когось зі своїх спільних друзів і достоту як колись шляхтичі (які досі часом між них трапляються й яких навіть^a[287]287
  ^а відверто кажучи.


[Закрыть] чекають у своєму товаристві) змагаються у полюванні. А їхні дружини – слідом. Усе це, й, гадаю, я цілком можу таке стверджувати, може здатись вам уже саме по собі потенційно кумедним. І, гадаю, я знаю чому. Через такий опис ці пані та панове, які є частиною поважної італійської буржуазії (яка за мізерним винятком майже вся складається з вихідців із півночі країни), постають у вашій уяві безтілесними й узагальненими, завдяки чому вони мають стереотипні пики – маски. Певна річ, ці маски смішні. А коли потім звертаєш свою увагу на інженера Джанні ххх, одну, конкретну маску, то всередині ще дужче лоскоче від бажання розреготатися, мабуть, через трошки шибеницький гумор, що стриматися майже не стає сил. Добре ж відомо, що у витоках кожного представника італійської буржуазії є щось карикатурне. Так-от, цей інженер Джанні ххх був точнісінько таким, яким ви його уявляєте: мешкає в Мілані, народився у провінції Варезе, має засмагу^b[288]288
  ^b шкіру.


[Закрыть], як у лігурійця, у чорних очах та чорному, трохи побитому сивиною волоссі має щось від римлянина (та не знати чому у тій сивині було щось блюзнірське, не варте прощення, до того вона була неусвідомлено-вульгарною). Хай там як, цілком зрозуміло, що цей інженер, зазвичай, міг бути абсолютно не таким, яким я його описав. Утім, для моєї ідеологічної розповіді не має ані найменшого значення, ким він був. Отож інженер Джанні ххх брав участь в одному із виїздів на полювання, про які я вам розповідав. Його компанійка отаборилася на одній з найпрекрасніших вілл, яка належала графині С. На око вілла була зі скла, дерева та бетону. Вона здіймалася над округлим, зеленим-зеленим, трішки згористим лугом. Обрамлена огорненими випарами, сухими лісами під вирубку, які вже стояли майже голі, вкриті останніми криваво-червоними плямами, а земля була встелена шаром свіжого перегною з листя, яке щойно позлітало й зогнило. Десь далеко в глибині цих лісів протікав ніби величезний лабіринт із води, який утворювали притоки річки Ольо; вузенькі, звивисті, сірі, начебто аж занадто прозорі канальця. Вони губилися поміж дерев, які мали вирубувати, переплітаючись, наче в екваторіальних лісах Африки. А потім несподівано поверталися у головне русло ріки, яке у цьому місці було глухо закритим. Темно-зелена гребля, поросла найрізноманітнішими рослинами й від того ніби важка, вона наче прямовисно нависала над глибоким темно-смарагдовим потоком. Уздовж греблі, поміж голих ххх, кількох вічнозелених кущів, укритих краплинами роси, що сяяли на сонці, оповиті пахощами кори, котра повідлуплювалася від стовбурів, бігла стежинка. Вона вела туди, де ліс поволі ставав рідшим, аж поки раптом взагалі не закінчився. Ольо, вихлюпуючись зі своєї глибокої западини, розлилася тисячами зарічок на обмілині, встеленій галькою, яка простяглася до перлиново-туманного обрію. Вона стала світло-бірюзовою, божественно прозорою. Поміж обмілин ще подекуди траплялися рідкі червонуваті кущики з лісу. У цій патриціанській пустелі співали пташки.

Ось у цьому місці „непотрібна вигадка“ закінчується й починається справжнісінька вистава, в якій події та вчинки промовляють, а інженер Джанні ххх, як відлюдник святий Памво: „On sighè retòs epaìdeuse“ – перетворився на повчальний взірець, говорячи у тиші^{64}.

Та щойно він вийшов з лісового розтоку до просторої обмілини, Джанні ххх відчув перші напади гострого й сильного болю. Він не хотів брати собі це в голову й легковажно попростував далі, стискаючи в руках свій безцінний ххх ххх ххх. Та було не до жартів. Незабаром кишки йому пронизав новий приступ гострого, невблаганного болю, який цього разу перейшов у затяжний біль, від якого чоловіка скрутило. Із блідим, розчарованим через таку неприємність обличчям, яке вкрили краплини поту, інженер Джанні ххх поклав руки на живіт і притиснув його. Даремно. Напади гострого болю ставали частішими й нестримнішими. Отож інженер водив поглядом, але обмілина навколо була гола, не було за що оку зачепитися. До крайнього з кущів було далеко, а на тому боці біг стрімкий струмок із бірюзовою водою, що взялася брижами. За спиною… А за спиною ріс ліс, а в тіні виднілась поросла зеленню висока гребля. У пильних інженерових очах промайнув ледь помітний вираз спокою та полегшення. Він бігцем пішов у ліс, розстібаючись на ходу, й там сховався. Місцина була справжнім усамітненим сховком. Зелень у краплях роси аж жалила рогівку, а навкруги, ніби огорожа навколо каплички, росли густі кущі ххх. Майже зазнавши щастя, від якого він почав бурмотіти сам до себе й навіть підспівувати (щастя від батьківства!), він роздягнувся й на відміну від поквапливості, яка гнала його сюди, тужачись через запор, звільнився від „кишкового вмісту“. Вчасно й благополучно здійснивши акт автотомії, який зазвичай творчим назвати можна лише у символічному сенсі, інженер почав знову водити очима навколо. А от паперу для таких випадків навколо ніде не було. Зате було прекрасне, гладеньке й чисте листячко. Та поки інженер пильно й трохи недовірливо вдивлявся в нього, обираючи якнайгодящі для такої справи, десь позаду себе, ніби крізь сон, він почув, як хтось слабко й різко стогне. Він різко повернувся, й від того руху розлилася надзвичайна луна; на якусь мить інженер заспокоївся, убезпечившись від гостей, непроханих навіть для такого, спортивного та практичного чоловіка, як він. Та це тривало лише мить. Позаяк незабаром той непевний, віддалено-нереальний стогін перейшов у наполегливий крик немовляти.

Через слово „інженер“ мені спав на гадку Ґадда, й саме від цій згадки виник такий собі стиль цієї картини.

Наразі із міркувань родоводу, та й не без того, що треба закруглятися, переходжу до Фальделли[289]289
  Джованні Фальделла (1846—1928) – італійський письменник і публіцист.


[Закрыть]…^{65} Ми разом з ним перебуваємо у Паданській Рівнині; у такому ж місці, чи місці, яке я вже описав. Хіба та місцина була трохи більш сільська й острівна. Але ж цілком зрозуміло, що ця історія трапилась у північній частині Італії, тому інакше й бути не могло. Вона розгортається у контексті буржуазійного прогресизму, частиною підґрунтя якого є фемінізм: не ідеологічний фемінізм, а – хоча це й замовчують, але він уже давно сформувався й діє, – фемінізм, що змінює дійсність. Поки інженер робив те, про що ми з вами вже знаємо, дещо, що має таку саму історичну вагу, відбувалося не так уже й далеко, у невеличкій долинці у Монферато[290]290
  Географічний район у П’ємонті.


[Закрыть], регіоні з мандрівним народопереселенням.

На руїнах одного міста, яке в часи етрусків та римлян заслужило назву Індустріс, розрослося (це говорить сам Фальделла) мляве й убоге селище, під назвою Пассаб’яґо, яке простягається від укритих пагорбами околиць південного Монферато до правого берега По.

На нерівній і глибокій долині, майже так само недослідженій, як незаймані ліси, стояли надзвичайно цінні руїни стародавніх пам’яток християнства; капличка, яку було зведено ще за триста років після різдва Ісуса Христа.

Кажуть, звів її святий Евтицій. Вона пережила набіги сарацинів. На старому камені зберігся уривок кимось видряпаного напису: „XI Kal. Nov. Rolandus“, й якийсь непевний звичай дозволяє припустити, що згодом сюди знов явився закоханий Роланд, жадаючи повернути собі утрачений розум. Та, звісно, на цю нехитру споруду наклалися кілька шарів пізніших будівель, остання з яких датується XV століттям (1)[291]291
  (1) Наполеон і застав там абатство Цистерціанців, котрі купалися в розкошах і які варили каплунів у білому вині, а телятину занурювали на мить у води По, аби потім дістати й з’їсти під час посту, як рибу. Імператор-корсиканець закрив абатство, розігнав його святих отців, а землі та будівлі подарував енергійному маршалу Бонелану, який поставив їх у грі в карти й все програв. За часів Реставрації на зміну прийшов уряд з більш поміркованими поглядами. Прем’єр-міністр Урбано Ратацці coul Rataz, fieul d’Cain, fratel d’Caiffas, sulle zucche incapucciate а l'à dait un famos crep, якій отець пріор міг підспівувати, як у жартівливій п’ємонтській пісеньці, що її написав поет Броферіо: Bruta neuva – orate frates – Bruta neuva per dabon. – Babulonys impii patres – portu 'l Diau an procession (пор. c. 53 «Жінка-блискавка» Джованні Фальделла, видавництво «Адельфі», 1974).


[Закрыть].

Отже, у глибині долини, майже похована під заростями ожини та шипшини, лежала гема цієї маленької каплички. Її стіни були зведені із сірих кам’яних цеглин і виходили в густий ліс, у якому росли столітні горіхові дерева і по всій території якого руїни, вкриті килимом сухого листя, займали настільки ж священне місце, хоч, певна річ, і були вже набагато старовиннішими. Втім, церковку затисло у папороттєві лещата, а до них ще й ожиною та кущами шипшини. Гадаю, така папороть є дивовижно рідкісною в природі: вона була майже як невеличкі деревця. На землі навколо руйновища, яка, певно, колись була церковним цвинтарем, вона була настільки густою, що здавалась геть непролазною мало не до самого церковного приміщення, від якого залишились неушкодженими лише чотири тримальні стіни. Від піддашшя та решти будівлі не лишилося й сліду. Отож людині, яка, зігнувшись у три погибелі, знаходилася всередині церкви, у ще більш переплетеній, якщо таке взагалі може бути, гущавині кропиви та кущів, які люто колються, задля того, щоб дістатися у те місце, довелося, мабуть, зробити диво. Та ніде правди діти, цей чоловік сидів там. Кажу вам, він зігнувся там калачиком, спустивши штани й показуючи геть усю сраку, опустивши голову поміж ніг, щоб краще бачити, погляд навіжений, як у проклятого, а навколо рота зібралася піна. Обличчя йому перекосило, адже через гострий біль, який пригнав його усередину, він тепер мусив сидіти, опустивши голову од відчаю. За ним, майже як живий, трохи зухвало повчаючи „навчати, говорячи безслівно“, стояв блаженний Святий – єдина постать, що збереглася на фресці п’ятнадцятого століття, на якій решта блаженно позбулися голови. Наш Святий, котрим, певно, був святий Евтицій, був одягнений у ясно-червоний жилет, рукави, що йшли з-під жилета, були у білу й ясно-зелену смужку, відтінку вилинялої зелені Гіньє. Штани у нього були чорні, втім, вони були майже безсоромно розкриті (майже так само, як у його далекого праправнука, що зігнувся під фрескою, пускаючи слину, наче пес). Вишуканим рухом святий Евтицій показував усім свою рану^c[292]292
  ^с цю.


[Закрыть] на нозі, просто трохи нижче паху. Отож рука, якою він показував на рану, відтягуючи штанину, завмерла над членом: у даному випадку, безперечно, личить говорити про член, маючи на увазі ту падлюку, сільського вуличного співуна частівок, якого невідомий художник, мабуть, узяв собі за натурника для фрески. Чоловіка, який унизу згинався в корчах, аж втягуючи шию й мало не випростовуючись на землі, звали Роландом. Нетутешній хлопчина, з Півдня. Ніхто не знає, як він заблукав^d[293]293
  ^d його перенесло.


[Закрыть] у цю долинку неподалік Пассаб’яґо, у руїни церкви Святого Евтиція. Відомо лише, що, переїхавши з Півдня, пройшовши через чималу низку перипетій, він опинився у Монферато завдяки дружбі, яку зав’язав у Турині зі своїми „земляками“. Тут він знайшов собі місце тимчасового працівника на фабриці, яка виготовляє печиво, якщо так його взагалі можна назвати. Власне, це були „Крумірі“[294]294
  Власне, сухарики з кукурудзяного борошна, що готуються без води, циліндричної форми, якою, за легендою, завдячують непересічним вусам Віктора Емануїла, першого короля об’єднаної Італії.


[Закрыть] – кукурудзяне печиво, коронна страва містечка Казале Монферато, яка виникла у 1886-му; засновником фабрики та автором рецепта був такий собі Россі. Справжній „Россі“, якому на зміну прийшов теперішній власник Е. Портінаро, проте, нічого нового він не вигадав (принаймні що стосується готового товару, а щодо решти, то хто ж його знає?). Власне, „Крумірі“ досі носять знак якості „В. о. Його Високості Короля Італії та королівських князівств Аоста та Генуя“. Наш Роланд, якого ми так несподівано заскочили, був тридцятирічним молодиком. Колись його вважали б селюком чи скупим недоумком, який, втім, мав опецькувате обличчя, яке вселяло довіру, солдатську зачіску, відстовбурчені вуха та вузесенькі, приголомшливо блакитні, майже як у незрячого, оченята. Наразі ж він був майже бридким виродком: через непогане харчування й трохи надмірну самоповагу^e[295]295
  ^е трохи завищену думку про свою особу.


[Закрыть] (не плутайте зі справжнім почуттям гідності) здавалось, ніби він удає здорового, що ніяк не в’язалось із справжнім станом його здоров’я. Він був трохи подібний на американця італійського походження. Зрештою, це був бездоганний взірець наскільки вдалого, настільки й опущеного наслідування. У ньому не було ані крихти від буржуазійного туринського молодика. Замість волосся – перука, що сповзла до самих плечей, в очах застиг вираз тупої зухвалості, втім, не без усвідомлення того, що він подібний до блазня (конче потрібне для того, щоб тебе прийняли). Поза тим, у товстій руці, яку зазвичай не назвеш надто красивою, він за краєчок тримав надзвичайно кокетливу барсетку. Що ж до його нападів різкого болю, таких самих, які відчував інженер ˂ ˃, то вони також були водночас і „мукою“, і „задоволенням“, що втілились у боротьбу між бажанням утримати й бажанням позбавитися. Як, зрештою, і його акт автотомії, коли він нарешті здійснив його, відчувши ˃ певне ˂ задоволення, яке ставило бідолашного бовдура, – що був расово нижчим за своїх товаришів-буржуа, але завдяки своїй масці був для них цілковитою рівнею, – на один щабель із інженером Джанні ххх. Він також, як і інженер, породивши те, завдяки чому зазнав щастя батьківства, почав озиратися, боязко шукаючи щось навколо. Але там була лише кропива з колючками завдовжки з палець. Та спокійно. Чоловік саме збирався натягнути свої штани-кльоші з пряжкою завбільшки з долоню, коли теж почув за спиною розпачливо-настирливий крик немовляти.