Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 43 страниц)

[Чоловік, що помирає, розповідає від першої особи: це довга історія, яка розпочалася ще в Америці – убивство Кеннеді – приїзд до Греції – італійські фашисти тощо.

Чоловік на порозі смерті розповідає те, про що знає, але додає до цього те, що розповіли йому інші люди перед смертю (троє чи четверо) (1)[310]310
  (1) Один з них просто під самим носом у нього падає з четвертого поверху клініки (Д’Амброзіо), а інший помер, упавши в шахту ліфта.


[Закрыть].

Отже, чоловік, що помирає в Непалі, останній у черзі. Підозрюю, порішили його зовсім не добрі непальці. Одначе він (металінгвістично) наполягає на тому, що етапів винищення було два, два, оповідач підкреслює це для своїх слухачів: Два було етапи, два].

Нотатка 103а
НЕОСТАТОЧНА КРАПКА

Не знаю, чи формальна структура насправді здатна цілком охопити увесь зв’язок тієї чи іншої книги з дійсністю. На відміну від Шкловського, я б не мав такої певності щодо ототожнення форми та змісту, бо, як видається, будь-яка «єдність» завжди виявляється «ідеалістичною». Адже безсумнівно, що тотожність лінгвістичних форм завжди означає тотожність форм нелінгвістичних. Наприклад, увесь цей твір чітко розділений на два розділи (розділений структурно, я ще раз на цьому наголошую, адже я не пишу справжню історію, я створюю форму): перший розділ є «політичним блоком», у якому все зосереджено на боротьбі влади проти комуністичної опозиції; цілком реальної боротьби, напруга в якій теж цілком реальна; другий розділ – це «політичний блок», де влада протистоїть фашистській спробі скинути владу; це протистояння навпаки, було лише приводом, і напруга в ньому була штучною. Розподіл на форми достоту відповідає останній розповіді у творі, яку розповідає невідомий оповідач у колі освічених людей. Таке «переливання змісту» у творі з одного підрозділу в інший підрозділ, коли вони ˃ б мали лишатись непов’язаними один з одним, звісно, може заплутати читача. А я, як маркіз де Сад, гадаю, що «Le lecteur a le droit de se facher quand il s’aperçoit que l'on venut trop exiger de lui…» Саме тому я поставив перед ним дилему, яку висловив майже найпростішими словами.

Замість притч дзен

Дві історії з «Епохе», цілком інший сюжет

1) Розповідь про те, як відкрили художні таланти (шляхтич відкриває талант у бідного художника, дрібний буржуа відкриває художній талант у дрібного буржуа (пропадає у таборі смерті); але ось знову розпочинаються Епохе, й більше жодного художника не відкривають)

2) Історія про батька й двох дочок (світську левицю та черницю): ось-ось мети буде досягнуто, але з’являється Епохе й цілковито змінює цінності

(далі коментарі оповідачів

та слухачів)

3) Розповідь дитини – Мерда ˂

(травень 1974-го)

4) Герой, якого створено розділенням однієї людини на двох.

Герой, який утворився завдяки поєднанню нескінченної кількості персонажів, або ж безмежна кількість персонажів, утворених від роздрібнення одного.

У першому випадку виникає лад (отож він виник завдяки дисоціації особистості) та смерть, а в іншому – безлад та життя.

У проміжному випадку виникав поєднання, себто Епохе.

(4 червня 1974-го)

Нотатка 102
КОМЕНТАРІ У САЛОНІ

1) Нова епоха («Комун» тощо)

2) Кінець Церкви

3) Кінець звичного фашизму тощо

Нотатка 103 – Пошуки нового Кармело Пізи

» 104 – Повернення до Турина

» 105 – Туринський вокзал, пансіонат «Сицилія»: 20

» 106 – Уривок про двадцятьох

» 107 – Двадцятка зникає, вони зустрічаються з двадцяткою фашистських Духів

» 108 – Бомба

» 109 – Видіння про кровопролиття

Нотатка 103
НЕСКАЗАННА ТРИВОГА^a[311]311
  ^а тривога, яку буквально не опишеш.


[Закрыть]

У той час, коли навколо нього шуміло святкування Свята у кварталі Квіріно, трохи віддаля, й до його вух доносилися, ніби барельєф на великій брилі, що нависає, освічені бесіди, Карло відчув, як його пронизує біль від утрати Кармело чи будь-кого іншого, хто міг бути на його місці. Від бажання знайти його чоловік майже втрачав тяму, а цілком певне відчуття, яке ясно говорило йому про те, що він більше ніколи його не побачить, було ніби фізичний біль, який ˂ ˃ у ньому все те, що спроможне померти. У такому стані він був ніби в ямі, над краєм якої він мав змогу та час (ніби у маренні) визирнути і роздивитися світ навколо себе; він був свідомий цього, й це усвідомлення лише поглиблювало його відчай. Настільки ж сповненими життя були люди навколо, вони розмовляли, сміялися, шукали один одного й уникали у галасливих веселощах життя та старих протистоянь у політиці, яка, втім, кровоточила змінами, ніби з ран! Посеред усього того від самої лиш згадки про член Кармело, величезний, як гак на піратському кораблі, як на реманенті, що зберігають у сільських стодолах, як на возах, які тягнуть волами, і одночасно з тим майже шовковий, ніжний і твердий, Карло починав тремтіти і йому перехоплювало подих. І саме зараз я мушу зауважити, що за Карловим бажанням та болем зовсім нічого не ховалося: нічого, що можна було б назвати однаковим, нічого, що сталося б з ним раніше, ніяких прикладів, ніяких правил. Те, що поєднало Кармело та Карло такою міцною ниткою, що за цей зв’язок Карло був ладен, як кажуть, віддати життя, абсолютно не мало ніякої причини, було абсолютно безкорисливим; це було щось таке, чого не знайдеш ані в книжках з історії релігій, ані в книжках з етнології чи антропології, ані з психології, ні з психіатрії, немає цього навіть у романах чи мемуарах; у жодному із джерел знання, навіть якщо всі їх зібрати у величезній, безмежній бібліотеці, я б не міг навчитися того, як у кількох словах описати жадання та біль, котрі відчував Карло.

Наразі я відчуваю потребу, над усе для самого себе, зробити одне зауваження. Стилістичне упорядкування мого твору не дозволяє мені створити героя, чий остаточний від’їзд чи смерть розчулили б когось чи навіть (що я, ані краплі не соромлячись, вважаю цілком природним) викликати божественне^b[312]312
  ^b прадавнє, людське.


[Закрыть] бажання ридати ридма, настільки ж безутішно, наскільки й утішливо.

Політичний блок

[Джерела – Детективні додатки]

[Те, що потрібно знати]

* Перший етап – який Перший Карло прожив напівнесвідомо (?) – урядова організація теракту, на підтримку антикомуністичного руху (пор. нотатки)

НАФТА
(ЧАСТИНА ДРУГА)

Нотатка 103b
ДРУГИЙ ПОЛІТИЧНИЙ БЛОК
(Передмова)

Наразі те, про що йтиметься у цій книзі, теж є «чимось писемним». Але наразі у цьому «чомусь із написаного» будуть посилання лише на те, що було у «чомусь із написаного» раніше.

Лише втаємничений читач, та ще й втаємничений у те, про що йдеться у цій книзі, можливо, буде спроможний зрозуміти послідовність знаків, котрі надруковані на сторінках, які він збирається прочитати.

У «чомусь писемному» раніше розповідалося про винищення, яке влаштувала Влада серед робітничого, бідного класу, впровадивши нові Взірці (котрі, докорінно змінивши бідноту та робітничий клас, буквально звели їх з лиця землі).

Наразі у «чомусь писемному» розповідатиметься про злочинні ініціативи Влади (точніше, Держави).

Наразі злочинна ініціатива Влади, яка втілюється у державну бюрократію, насамперед полягає в жорстоких засобах боротьби класу, який протистоїть робітникам, а точніше – комуністам.

Отож за таких обставин питання полягає в тому, який же у цій боротьбі сенс, коли ми в попередньому «поєднанні символів» бачили, що робітничий клас – бідняки, які насправді «зникли з лиця землі»? Хіба можливо, ба більше, збагненно, щоб хтось боровся з тим, чого вже не існує?

Певна річ, пояснення завжди існує. У даному випадку пояснення, яке я так вправно знайшов, буде таким: Влада завжди є, як кажуть в Італії, макіавеллівською, себто реалістичною. Вона виключає із своєї діяльності все, що можна дізнатись завдяки Видінням. Тоді Видіння, в якому йдеться про наглу смерть робітничого класу, котре міститься у цьому романі, і частиною того, що «належить цьому роману», отож саме на цих самих сторінках інтелект Влади має рахуватися з Видіннями.

Одначе позаяк вона, здається, нічого такого не робить, то показує себе слабкою, бездіяльною, тупою, боязливою, безжальною та злочинною. У той час як, і в цьому ми переконаємося далі у третьому «поєднанні символів», у третьому уривку «чогось писемного», вона такою не є. Дурна поведінка Влади (створення величезної машини, яка упорядкована у низку спільних злочинів з метою знищення чогось, що Влада вже й так давно знищила) насправді, принаймні за таких обставин, є загадкою. Світлові історії потрібен календар; трішки перетасуй хронологічний хід подій, хоч би розібравши його на складові, й ось світло історії гасне, не даючи більше жодних пояснень.

Якщо у Видінні розставити (справжні) злочини один за одним, глумлячись таким чином над логікою макіавеллізму чи політичного реалізму, перетворюючи її на страхітливо застарілу, то все-таки, і це цілком зрозуміло, – це обвинувальний акт. Саме тому політики, окрім того, що не мають бути убивцями, ще мають бути і спроможними бачити Видіння.

– Примітка про зомління Мерда (˂ ˃)

– Пам’ятник «задля сміху»

– Примітка про пам’ятник «задля сміху» (зобов’язання оцінювати його взяв на себе читач)

Частина перша

– Свято у Юлії Михайлівни (Карло = Ставрогін = Тагор), безсоромно названої Джулія Мічелі (вічне жіночне начало) ˂…˃ Достоєвського – випадок паразитизму – «переписано», використовуючи аналогії, узгодження тощо з існуючим світом (замість урядовців – феміністки, і пор. з тими ж «Бісами») – разом з літераторами – з літературною кадриллю – тощо.

–

–

Частина друга

[очікуючи на неподобство],

[незвичні, але дуже значущі риси зовнішності К.]

– Всі перефразовані Достоєвським, тому що К. згинув, і не через лихо (не у вогні й не від злочину), а від невеличких неподобств, які трапились під час несподіваних поворотів сюжету, що стосуються К.

1) Він окреслює новий антифашизм, і саме він віддасть наказ, який спричинить провал Фанфані (передрікаючи «космічну кризу», яка станеться наприкінці роману)

2) релігійні протиріччя

(Можливо, додати любовну історію)

–

–

– Подорож в Едо – ˂…˃ для відповідності з першою подорожжю – все дуже коротко й по суті – від появи й від пропозиції щодо подорожі від Корнеліо

11 листопада 1974

Закінчення

* Космічна криза (нафта, вода й повітря закінчились)

– Боги – не Боги (1)[313]313
  (1) Доганяючи, бачать, як змінилася земля, занепала, стала забрудненою (вода, звір, рослинність, звалища, ˂…˃), плутони – гнітючі пам’ятки – термоядерні електростанції (а до них – понівечені руїни всього, що має стосунок до нафти, нафтоперегінних заводів та автозаправок).


[Закрыть], які знов переживають космічні кризи на самому початку (замість теперішньої згадується найдавніша – яка, по суті, повторюється одне в одне: виставляння напоказ своєї срамоти задля ефекту на публіку, сміх, ˂…˃, відновлення звичайного ходу історії)

– Сміх тощо

– йдеться про те, щоб вирішити, як – знову разом – усе, як раніше

Нотатка 103с
ЛУГ ПІД ПІЗАНСЬКОЮ ВЕЖЕЮ

(Ця нотатка така сама, як нотатка 51а, про Кипуче джерело. Карло обдивляється молодих студентів, які б’ють байдики, розлігшись на великому лузі. За зовнішністю та мораллю, які цілком можна по них пізнати, вони зовсім інші, аніж молодь з Джерела. Час зробив величезний стрибок, але до свідомості Карло це ще не дійшло, тоді як другий Карло вже чудово пізнав це на власному досвіді тощо, – тому він спостерігає ніби болісне жахіття власної та їхньої немічності тощо.)

Нотатка 104
РОЗПУСНІ МІСЦЯ

З Пізи Карло поїхав просто до Турина. Я заощаджу власний час на те, щоб описувати, й час читача, щоб цей опис читати, на розповіді про «непізнаний» біль. Він тягає за собою себе самого, як чувал, у якому заховано чоловіка з кляпом у роті, що стікає кров’ю. Його мучить бажання, яке, на його думку, здійснити неможливо. Про це він має один-єдиний спогад, лише один, відокремлений, безформний. Спогад про те, як колись ще підлітком разом зі шкільними товаришами дізнався, що існують «розпусні місця». Між собою вони говорять про це досить вільно, хоча він уже відтоді десь глибоко в собі ховав знання про існування такого явища. У подальшому все життя продовжуючи їх приховувати. Однак наразі, коли ця подія ховалася в ньому так глибоко, що він відчував розпач через те, що воно може більше ніколи й ні в який спосіб не показатися на світ божий, «спогад про подію», навпаки, був у його душі неймовірно живим, майже свіжим, палким. Він до найменших дрібниць пам’ятав ті «розпусні місця» й те, що там робили.

Він був дитиною млявою, незграбною, огидно-смішною та полохливою^a[314]314
  ^а боягузом.


[Закрыть], носив якісь англійські підштаники до колін, які обтягували у паху, де нічого не було, як у жінки. У ньому, проте, зовсім не було вишуканої сором’язливості. Потай хлопець обома руками хапав те, на що мав право, як і решта. Він не був безнадійно «інакшим». Щоки у нього були безформні й пухкенькі, як у сільського хлопчиська, очі маленькі й невиразні (коли не були сповнені захисного чи ˃ ненависного ˂ виразу), рівну шию він втягував у безсилі кругленькі плечі, а зад мав великий та високий, товстенькі, криві, як літера «х», ноги, загалом мав достоту таку зовнішність, через яку підліток ставав незугарним, але цілком нормальним (1)[315]315
  (1) «Voticus puer» так само, як і «perversus puer» і навпаки (щоб розтлумачити слова П’єтро да Еболі та Йоахима Флорського, які, звісно, стосувалися сина сильних світу, Фрідріха II).
  П’єтро да Еболі (1170—1220) – італійський поет.
  Йоахим Флорський (1130—1202) – італійський чернець, містик, провидець, письменник.
  Фрідріх II Штауфен (1194—1250) – німецький король та імператор Священної Римської імперії, король Сицилії.


[Закрыть].

Втім, подорослішавши, він не надто змінився. Навіть навпаки, якось кумедно був подібний до себе тодішнього. Він був жадібний, чуттєвий, сліпо вірив у те, що якщо про щось не скажеш, то це обов’язково залишиться непорушною таємницею: достоту, як тоді.

Гаразд. Отже, наразі він повертається до Турина, аби віднайти ті «розпусні місця», що були єдиними, про які він взагалі мав якусь гадку й які через те наділяв якоюсь надзвичайною справжністю, «непорушною», у певному сенсі «традиційною»! Знову ж таки, це були єдині місця, які він знав, а тому він вважав їх «розпусними місцями» у повному розумінні слова, єдиними, які існували в усьому світі.

– Сходить з потяга в Турині

– Вечір (зловісні напівтіні, вечеря як годиться, все занадто яскраве тощо)

– Перші «Видіння» – про коміків-проститутів та трансвеститів

– Бар – відвідувачі Бару

– Знайомство з Памбо

– З’являються персонажі із широкими бородами та довгим волоссям, схожі на письменника з прізвищем на -тріні. Незрозуміло, фашисти вони чи комуністи, поводяться загадково (наркота, вибухи тощо)

– Зустріч з Теодоро (Федькою), яка достоту повторює зустріч Ставрогіна з Федькою, але останній ˂…˃, який шантажує його дрібницею. Але Карло – можновладець (принаймні був) і на шантаж не піддається

– ˂…˃ Федька виконує роль посередника в брудних оборудках – саме він відвезе його в пансіон «Сицилія» (де все кишить, бурлить іммігрантами та незнайомими людьми. Спільнота, яка руйнується й відроджується знов)

Нотатка 105
ПЕРЕДМОВА ПЕРЕД ВЕЛИКИМ ВІДХИЛЕННЯМ ВІД ТЕМИ

І все-таки… хай як мені важко таке чинити й попри певні докори мого сумління щодо читацьких «невиправданих сподівань», я мушу наразі перервати траєкторію, яка так упевнено вела Карло до втілення (хай і незадовільно та умовно) його нових жадань, і почати креслити нову. Одначе це оповідальне поривання не стосується, принаймні наразі, власне Карло, адже воно має стосунок до «ще не введених у дію» персонажів, абсолютно нових, а тому цілком виправдано неприємних та підозрілих. А от власне розповідь про цих, нових, персонажів зовсім не нова. Це «переробка» за чужий рахунок, яку я взяв у іншого, використовуючи зовсім невідому оповідачеві техніку (яку вважали незрівнянною). Сказати, що Карло – Ставрогін, – це абсолютно, навіть недосяжно далеко від правди. Одначе безсумнівно, що він є саме тим Ставрогіним, якого Достоєвський задумав створити (але насправді не створив з тієї простої причини, що не спромігся б прожити мало не два роки життя (1868—1869) укупі з таким персонажем). Отож Карло є по-справжньому «теплим» персонажем. Ставрогін і справді, як називає його, власне, сам Достоєвський, не є ані «палким», ані «холодним». Він і те, й інше, але це зовсім не означає, що він «теплий». «Запал» та «холодність» укупі дають не «тепло», себто «посередність», а щось інше, як на словах показував Достоєвський. «Запал» та «холодність», поєднавшись, утворюють неоднозначність, котру переживають драматично, але без явного конфлікту. Неоднозначність, яка втілюється у подобу загадковості. У цьому романі я вже неодноразово зазначав, що тілесні гріхи Карло, саме через те, що він повторює їх нескінченно, навіть близько не стоять поряд із гріхами Ставрогіна.

Загалом, Карло – це Ставрогін, яким він мав би бути, себто по-справжньому «теплим» (жахіття як для Достоєвського, так і для мене), а якщо він живе подвійним життям, то це означає, принаймні у нашому випадку, що існують два теплих життя.

Як і Ставрогін, який вчиняв свої гріхи у столиці чи за кордоном, Карло також мав владну матір у establishment «нашого міста», себто в Турині. Й у неї, а її ще й звали Барбара, теж була подруга-суперниця, яка нещодавно оселилася в Турині й яка була геть-чисто викапана Юлія Михайлівна, котру я матиму нахабство ще й задля зручності назвати Джулія Мічелі. Певна річ, її «вічно жіночне начало» неабияк мене лякає, але я спробую позмагатися з ним, хоч і, скажу ще раз, на свій лад.

Нотатка 106а
ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ВІДХИЛЕННЯ ВІД ТЕМИ

Барбара (Варвара Петрівна), мати нашого Ставрогіна на італійський манер (таке визначення, чи ідентифікація, зрештою, є неправильним або ж правильним лише частково), останніми роками майже остаточно залишила свій маєток «Скворешники» в Канавезе, маючи на меті назавжди оселитися у місті. Вона хотіла бути в гущі подій. Це (як ми знаємо) була жінка, яка переймалася політикою. Та ще й лівою. Певна річ, вона мала більш ліві погляди, ніж, скажімо, Сарагат, якого вона добре знала ще замолоду. Її створило ідеальне туринське оточення, безпосередньою першоосновою якого були Ґобетті та Ґрамші[316]316
  Італійський політик, комуніст, Пазоліні присвятив йому збірку своїх віршів.


[Закрыть]. Жінка прагнула (хоч нікому в цьому не зізнавалась, і, можливо, це помітив лише я) «у великому масштабі» бути схожою на матір Паєтти[317]317
  Джанкарло Паєтта (1911—1990) – італійський політик, комуніст, учасник руху Опору.


[Закрыть]. Свого часу вона була добрим другом Павезе (втім, принаймні, як випливає з письмових свідчень, він про це навіть гадки не мав). Вона вирішила вкласти свої лівопрогресистські сили у Християнсько-демократичну партію лише тому, що там почувалася вільніше (мабуть, через свій лівий конформізм), а ще, і це головне, – кориснішою (доба папи Йоана та дисидентський католицизм були вже згодом). Хай там як, а в одному вона була непохитна: була проти фашистів та щиро вірила у звитяги руху Опору. Отож вона щиро плутала своє бажання бути на перших ролях зі своїм моральним правом. У той час, коли Карло повернувся до Турина (не так, як блудний син), нещодавно саме трапились певні події, які для Барбари були надзвичайно важливими. Її давня шкільна подруга саме переїхала з Рима до Турина, адже тепер вона дружина нового голови місцевої адміністрації (префекта). Та, як нерідко трапляється, а надто в романах, справжнім Префектом була вона (1)[318]318
  (І) За аналогією з «губернаторшею» з тих-такн «Бісів».


[Закрыть]. Вона побралася з чоловіком, нещасним бюрократом, який, втім, завдяки поступовому просуванню по службі зробив собі непогану кар’єру в Міністерстві оборони. Він був родом з області Марке, тож від природи був, з одного боку, невпевненим у собі невротиком, а з іншого – миролюбним, геть-чисто позбавленим честолюбних прагнень. Ось тільки випадково, під час війни він потрапив у П’ємонт і там, так само випадково, взяв участь у партизанській боротьбі. Здається, це була одна з визначальних причин для давньої Барбариної шкільної подруги, аби вона одружилася з ним, витягла його з бюрократичних буднів Рима й досягла того, щоб чоловіка призначили префектом Турина. Вперше людина, яка стала префектом великого промислового міста, була учасником руху Опору, а отже, він був перевіреного антифашистського віросповідання. Отже, здавалось, покладено початок новому порядку, у подальшому сподіваючись на терпимість, керування та управління. У цьому Барбара несподівано стала в авангарді, як досвідчений вояк передової. Але поруч є тінь. Це тінь Джулії Мічелі. Внаслідок цього між двома суперницями не міг не виникнути відданий союз. Саме так і трапилось.

Вихлюпнувши увесь нестримний потік інформації, яка, здається, конче необхідна у розповіді, я швидко дійду суті: тобто ххх фактів, інтриг, ххх ххх, у які Карло опинився затягнутим (абсолютно не маючи до цього цікавості) по своєму приїзді до Турина.

Нотатка 106b
ВЕЛИКЕ ВІДХИЛЕННЯ ВІД ТЕМИ ТРИВАЄ

Нотатка 107
ЗУСТРІЧ З ФЕДЬКОЮ

* З’являється батько Кармело^a[319]319
  ^а Памбо.


[Закрыть] (кремезний старий «голубий» сицилієць); знову ввести образ письменника, прізвище якого має закінчення – -он – у контексті марксистсько-ленінської та фельтрінелівської лівої позапарламентської меншості на межі зі світом злочинності (який згодом перефарбується з червоного на чорне тощо під час різанини, яка пов’язує цей-таки світ злочинності [Пансіон «Сицилія»] з комуністами з екстремістськими поглядами).

* Анонімне «звичайнісіньке» обличчя загадкової молоді (яка є ані проти фашистів, ані за, не є ані конформістською, ані не конформістською, чи то бовдури, чи то злочинці тощо).

Обличчя, яке закарбувалося (у символічному сенсі) у пам’яті Карло під час усіх його «деградованих» приключок.

* Наймані вбивці чи побратими по злочинному життю (чи по хаосу в Італії) підривають вибухівку, разом з двома мільйонами, що їх Карло дав «проститутам» у пансіоні «Сицилія».