Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 98
ЕПОХЕ:
ОПОВІДКА ПРО ЧОЛОВІКА ТА ЙОГО ТІЛО

«Це не оповідка, а притча, – повів чудний балакучий цвіркун, – а позаяк її сенс криється саме в тому, який стосунок має автор до свого творіння, мені здається намарним казати якесь переднє слово про те, що я вам повідаю. Андреа Фаго (отож це людина, яка їсть[273]273
  Грецький корінь, що означає «який поїдає», «який поглинає».


[Закрыть]), як зазвичай, цілком звичайного весняного пообіддя року минулого сів на рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“, який прямував з Рима у Кейптаун. Летів він у те місто у своїх справах, що ніяк не стосуються розповіді, в якій йому відведено головну роль. Я не розповім ані про те, низенький він чи високий, чорнявий чи білявий, римлянин чи міланець, дрібний він чи крупний буржуа, інтелігент чи працює у промисловості: зовсім нічого про нього не розкажу, і не лише тому, що це неістотно, а ще й тому, що це лиш усе заплутає, та й по всьому. Рейс ДЧ9 нормально злетів і, зробивши коло над безкраїм Ф’юмічіно, полетів на Південь. У літаку почали палити, пити апельсиновий сік та чай; що ж до Фаго, то ніякого шампанського він не пив; одначе лише з практичних причин цього разу уявімо нашого героя на останньому сидінні в ряду. Отже, він не в першому класі. Та не робіть^a[274]274
  ^а та це не причина, щоб ми робили.


[Закрыть] із цього висновків. Перший раз літак сів у Каїрі, і все пройшло звично. Каїрське летовище – найгнітючіше у світі, й там нудно до смерті. Та спокійно. У місті затримались на дві години, які згодом неминуче перетворяться на три, але врешті вони спливли, транзитних пасажирів позвали на борт, і ДЧ9 вдруге благополучно здійнявся в повітря. Дяка Богові, не треба було робити посадку в Хартумі, а летіти просто в Кампалу. Отож випало кілька годинок спокійного й чудового польоту – спочатку пролітали над Єгиптом з Нілом, що зеленів завдяки пальмовим деревам та нивам, засіяним зерновими, а також темно-вохряними скупченнями сіл, а потім летіли над суданською неозорою південною пустелею, яка геть уся була дивовижного рожевого кольору. Я й надалі переконаний, що ця червона пустеля справді вражає, але ще більш вражаючою є її безкрайність. Вона простяглася від самого Хартума за озеро Туркана мало не до самого Найробі (у напрямку Кампали ліси видніються раніше). Я втямки не візьму, чому таку безмежну пустелю (а також її червоні барви) не помічають чи недооцінюють. Я кажу це не тому, що це є конче важливим (для мене особисто чи для моєї розповіді), а просто тому, що я правдолюб. Насправді, вона вражає більше за Сахару. Я не бачив амазонських дощових лісів (тобто я не літав над ними), та, мабуть, саме з ними можна порівняти пустелю ідилічного, по-райському рожевого кольору, яка простяглася між Суданом та Кенією. Насправді (і це головне) мова не про власне пустелю, а про край, чи навіть справжній маленький материк, створений із нескінченного переплетіння непрохідних гір і рожевих долин без одненького деревця. Й блакитне небо без жодної плямки теж здається безкрайнішим, ніж зазвичай. Воно космічне. Це небо майже прямовисно спадає на безмежні обрії (трохи тьмяніючи від жаских барв, які мають відтінок десь між блакитним та рожевим) пустелі, на якій один за одним безкінечно височіють гори й простягаються долини, ніби їх створила неймовірно метка на вигадку уява, найвинахідливіша й найхитромудріша, ось тільки неспроможна створити барву, яка б не була, щонайбільше, відтінком рожевого. Одначе те, що у тій пустелі жахає найбільше (хоч страх цей і не назвеш неприємним), – це усвідомлення того, що це не пустеля, а безмежна місцевість, покинута напризволяще Богом і людьми. Отож саме мало не посеред цієї пустелі рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“ упав на землю. Коли Андреа Фаго знову розплющив очі й, відчувши таку радість, яку я навіть і не прагну описати, усвідомив, що вижив, він ніби опинився посеред сюрреалістичної картини. Він сидів на сидінні із піднятою спинкою, випроставшись, міцно пристебнутий паском безпеки на животі, а перед ним була обвуглена голова, що насмішкувато осміхалася. Завдяки кокетливому беретику, який так само сюрреалістично тримався свого місця, Андреа Фаго вгадав, що то стюардеса.

Метрів за сотню далі – на гребенях з добре окресленими складками, на тлі чудернацьких верхівок, які нагадували то цукрову голову, то жіночі груди, дивно утворюючи ідеальний ряд, що йде вдалину, висічені у бездоганних цукрово-металевих формах, – догоряв уже зовсім чорний ДЧ9. Лише шматок хвоста не згорів у вогні. Уламки ˂ ˃, що здавався дешевим листовим залізом, були жовтими із синьою смужкою: нарешті хоч якийсь інший матеріал та ще якісь барви у морі величного рожевого.

Утім, досить жартів. Передмову завершено. Я б міг розпочати свою розповідь із цього місця. Якби не мав показати соціальний зв’язок між героєм моєї розповіді та рештою людей. Для вас він настільки очевидний, що майже межує з банальністю: й саме через те я міг говорити, лише трошки пересипаючи свою розповідь жартами.

Врешті-решт, повторюся. Насправді я розповідаю вам не про це. Моя розповідь про абсолютну незалежність законів, які встановлюють одну форму, від законів, які лежать в основі решти форм, які існують. Те, що неперервність поєднує всі закони, які у більш загальному сенсі створюють Всесвіт (особливістю якого є те, що він взагалі є неперервним), – це факт, у чому немає сумнівів, це даність. Та вступаючи у взаємозв’язок із даністю, яка суперечить їй і заперечує її, себто заперечує відсутність неперервності взагалі, – мить самостійності, – вона, принаймні на „ідеальну“ мить, зовсім зникає. У неперервності та самостійності форми полягає її суперечність. Але разом вони не співіснують, просто не можуть співіснувати. Існує або одна, або друга. Суперечність – це не що інше, як переривчасте співіснування. Отже, Гегель припустився хоч і дивовижної помилки, але все-таки він помилився. Єдина справжня безкінечність – це та, яку він називає „лихою безкінечністю“[275]275
  Гегель пише про «лиху» безкінечність тих самих процесів, законів руху в будь-яких масштабах простору та часу, а також про перервність – «зернистість» простору та часу, матерії та її складових елементів, форм існування, руху і розвитку. А неперервність, навпаки, визначає єдність, взаємозв’язок елементів матерії тощо.


[Закрыть] (отже, він знав про її існування!). Таким чином, обидва поняття [неперервність та самостійність форми] абсолютно не долають цю суперечність, продовжуючи й надалі існувати у безкінечності, визнаючи одне за одним право на існування з такою швидкістю, яка, незважаючи на те, що вона є надприродною, не стає на заваді, щоб два ці поняття, які співіснують одночасно, розглядалися почергово, а отже, відокремлено одне від одного, й, таким чином, щоб їх аналізували лише самих у собі. Саме так. Наша розповідь відокремлює й аналізує у самому собі момент, коли форма є самостійною.

Андреа Фаго дивиться на людей, які йдуть у його бік. Древні, яких він так добре знав. Він споглядав їх, він навіть мовчки їх упізнав. Потім його рот розтягнувся в усмішці, а очі засвітилися. Він загадково посміхався, адже усмішка його була надто глибоко людською, бо виникла вона через думку: неперервність, яка існує між мною і ними, повертаючись від них до мене, переривається, я є форма, пізнання якої – омана».

Нотатка 98a
ЕПОХЕ: РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК ВІДТВОРЮВАЛАСЬ ОДНА ІСТОРІЯ

«Так само, як і щоранку, закінчивши зміну в лікарні, лікар Томоо Цушима вийшов із шпиталю, збираючись у місто. Вже протягом кількох місяців те, що поставало перед його очима, щойно він полишав стіни лікарні, було щораз однаковим: зрештою, навколо ніколи не було нікого й нічого, що з будь-яких причин спромоглося б щось змінити. Колись на самому початку вже був „кінець світу“, й ось цього разу це був ще один „кінець світу“.

Як передмову до моєї розповіді додам, що, врешті, третій „кінець світу“ (а про це лікар Томоо Цушима ще знати не міг) почнеться після цього десь за три десятки років.

Отож три складові, які могли^a[276]276
  ^а можуть.


[Закрыть] призвести до „кінця світу“, трапилися, й їхня симетричність була майже обґрунтованою, одна за одною в історії людства у найзрозуміліший та найпростіший спосіб. Ось ці складові: небезпечність природи, небезпечність людини та, врешті (цього лікар Томоо Цушима ще був неспроможний усвідомити), кінечність природи. Цілком начебто очевидно, що остання особливість передрікає остаточний „кінець світу“. Щодня, роками, століттями, природа здається людині другом: себто батьківською, материнською (а тому вже навіть і прихильність є небезпечною); хай там як, але людина несвідомо сприймає її як друга: ласкавою, вічною та звичною. Сонце сходить, сяє, росте трава та квіти, звір та риба завжди готові пожертвувати життям, щоб стати їжею; ми їмо, спимо, кохаємось, співаємо, працюємо тощо. Час від часу таємничий оповідач нашої історії „вносить“ складову смертельної й неухильної небезпеки, використовуючи для цього відносні небезпеки (урагани, тайфуни, землетруси, чуму, війни), допоки абсолютна небезпека не постає у подобі того, чим вона є насправді: „кінцем світу“.

Під час „кінця світу“, який трапився на початку часів, як усі знають, людина спромоглася врятуватись: їй стали в нагоді вправність, терпіння, завбачливість, її перші зворушливі вміння і засоби. Відтоді й надалі „небезпечність природи“ як складову, яка може стати ймовірною причиною „кінця світу“, начебто здолали й назавжди позбавились від неї.

Та ось (вона теж „внесена“ нескінченною кількістю відносних прообразів самогубства) друга складова – „небезпечність людини“. Видовище, яке бачив перед своїми очима лікар Томоо Цушима, ось-ось мало засвідчити, що „небезпечність людини“ може справді стати причиною „кінця світу“. Тими днями не існувало нічого, що залишало б надію, що це не так. Що ж стосується третього „кінця світу“, який не має до нашої розповіді жодного стосунку, адже ще не настав, і який, як ми знаємо, спричинить „конечність природи“, незабаром дізнаємось… Певна річ, я не заздрю тим, кому зараз двадцять, а тим паче не заздрю й їхнім первісткам. Лікар ххх ˂ ˃».

Поклоніння мертвим – опис сцен з різних життів – одна зі сцен є надзвичайно цікавою – від неї беруть початок інші візіонарні спогади, які дивовижним чином пов’язані із цією сценою, – завдяки лише тому, що він увімкнув уяву, та своїм візіонарним здібностям лікар відтворює історію цієї родини. Це детективна розповідь «про владу». Він захоплюється, дивлячись на героя, який у свою чергу згадує мертвих: і саме через це він викликає підозри.

Нотатка 99
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ТИСЯЧІ Й ОДНОГО ПЕРСОНАЖА

«Передмова, яка конче потрібна для моєї розповіді, – почав звичним понурим тоном другий оповідач, мало не куняючи, – буде такою: всі події, про які я вам розповім, трапилися не на підмостках світу, а на підмостках у моїй голові, не в обширі дійсності, а в обширі моєї уяви, й зрештою, все закінчилось не за суперечливими правилами гри життя, а за суперечливими правилами гри мого власного розуму.

Перший персонаж і, скажімо, родоначальник був один. Я назву його, бо маю на те особисті причини: Бог Савло[277]277
  Савло – перше ім’я апостола Павла.


[Закрыть]. Його єдність була непомітною просто тому, що його всього не можна було охопити оком. Звідси й загадковість його особи. Безсумнівно, він був добрим, він був заступником, завжди був поруч, був безкінечно люблячим, завжди був щедрим на їжу, тепло та сон.

Я повернувся з того світу. Весь у сльозах, я щойно увійшов до прекрасного Саду. Мало-помалу завдяки Богові Савлу я заспокоївся й почав пізнавати радощі, що є в Саду, до якого я потрапив. Отож я вже звик до мого нового становища, гадаючи, що відтепер усе залишиться так назавжди. Але уявіть, саме Бог Савло вигнав мене й з того місця.

Саме цієї миті я перетворився на оповідача, себто того, хто розповідає цю історію. Втім, щойно я знову перестав ридати через те, що мене вигнали вдруге, я почав роздивлятися навкруги й тільки зараз уперше побачив його. Це було жалюгідне страховисько (принаймні таким він мені згадався, коли я вже мав змогу згадувати): нещасний, убогий, жалюгідний страшко, який цілком поринув в обов’язок залишитися живим, мати їжу самому й забезпечити нею решту, а також забезпечити їм змогу працювати, ґарувати, очікувати милосердя, віддячувати, робити до пізньої години, поринати у завжди такий короткий сон, потім знову пробуджуватись і починати все спочатку. Спостерігаючи за тим, як він живе, мені захотілося написати Роман.

Проте для роману замало було одного-єдиного головного персонажа, якого я знав, йому був потрібен хоч би противник. Тому я вчинив так, як зазвичай чинять письменники-романісти: з одного героя створив двох.

Уже не вмію вам описати першого героя, Бога Савла, адже, повторюся, спочатку він постав переді мною могутнім та лагідним (щось між богатирем та годувальницею), потім він перетворився для мене на ворога й каральника, безпідставно вигнавши мене з невагомого Місця, яке майже висіло в повітрі й у якому мені було так добре, за провину, якої я навіть не знав. І врешті, я побачив його як водночас владику й благодійника, могутнього й безпорадного бідолаху. Коротше кажучи, не вмію я описати такого персонажа.

А от про парочку героїв, на яких перетворила його моя уява письменника-романіста, я розкажу.

Першому років сорок п’ять, може, п’ятдесят, маленький, кістлявий, але має завзяття більше, ніж парубок, наче дитина чи „дворовий хлопчисько“ (у мене родина була бідна, з півдня країни). Погляд у нього жвавий і очі завжди ніби трохи радістю світяться; волосся посивіле, майже біле, яке, втім, юнацьким пасмом спадає йому на вуха та чоло. Вуха стирчать, завжди напіввідкритий рот (на якому застигло щось між дурістю, люб’язністю та такою самою радістю, як в очах) випинається. Загалом, чудило, якого ніби джміль ужалив і від того він завжди бігає й ніяк не знайде собі місця. Він широко й ласкаво посміхається, досі як дворовий розбишака, чи краще сказати ххх (я ж кажу, моя родина походить з півдня, а точніше – з Калабрії); а коли він буває серйозним, це для всіх стає несподіванкою, адже від нього завжди чекають люб’язно-радісного настрою, як у комічної маски. Попри те, потай, як і всі вихідці з півдня, попри своє так безсоромно подібне до різнороба чи маляра обличчя, він шанує свою честь і є радше трохи уразливим, аніж тонкосльозим.

Другий персонаж цієї історії – це жінка. Вона теж низенька та куцонога. Але на відміну від чоловіка, попри те, вона, що старша за нього лише на рік чи два, – жінка пишнотіла: пампушечка, яка випадає із простої сукні із шовку-сирцю, які тоді одягали на святкування. Вона не була огрядною, а мала якраз таку моложаву пишноту, яка не обтяжує. На її обличчі теж ніби завжди є якась кумедна усмішка, яка так чарівно ледве торкається аж надто виразних очей (вони такого самого коричнево-рудого кольору, як і в чоловіка). Вона білява, ніс, рот та вилиці випинаються, типова зовнішність для вихідців з півдня. Вона також трохи схожа на маску, від якої завжди чекаєш, що вона сама засміється чи когось розсмішить… Приміром, своєю прадідівською грубістю чи афазією, через які вона багацько незвичайних імен вимовляє надзвичайно кумедно; ба більше: проживши чимало років далеко від Калабрії, вона змогла вивчити якусь дещицю слів італійською, а ті, які вміє вимовляти правильно, вона проказує надзвичайно люб’язно та ґречно; це дуже смішно, так само, як коли вона, наприклад, перекручує ім’я „Клаудіо Вілла“. Та хай би там що, а ця жінка, як і чоловік, за всім цим приховує сильне почуття власної гідності, невідступність у своїх переконаннях та непересічну розсудливість.

Отож коли двоє вигаданих мною персонажів, які насправді так різняться між собою, постали переді мною, я усвідомив, що ці двоє – одне ціле й що коли вони й були противниками, то їхня боротьба точилася лише всередині їх самих.

І саме через те, що вони були одним персонажем, як Дон Кіхот та Санчо Панса, їх неухильно тягло до їхньої первісної єдності.

Тому, аби не поєднатись, їм доводилося стати двома протилежними символами дійсності, хоч вона одна й та сама для обох. І все-таки, навіть попри це, їхнє протистояння могло бути лише нескінченно повторюваним: повторюватися у низці ситуацій, які за своєю суттю однаковісінькі.

Розділивши одного персонажа на двох, які стають частиною мого власного досвіду й моїх інтересів, я забезпечив драматичність, але це символічна драматичність, себто вона надто сильно підпорядкована розуму. Порядку.

Отож я знову змішав їх в одне, втім, тільки й отримавши знову туманні обриси вже легендарного першого персонажа – Бога Савла. Його вже одного разу було незворотно знищено, а тепер, знову ставши одним цілим, він ніяк не міг позбавитись відбитка, який залишило на ньому знищення (руйнація), якого він зазнав.

З іншого боку, як писав Мелвілл: „Батьки не звикли розкривати дітям про себе геть усе…“ Ба більше, передовсім, я б додав, „родоначальники“.

А щойно я знову відтворив Бога Савла, я взяв і повідтинав йому кінцівки. Як у деяких міфах, а пізніше й у певних обрядах, які зазвичай називають дикунськими. А потім розкидав відтяті частини тіла навколо, закопавши їх у землю, як сім’я. Невдовзі це сім’я проросло; й незабаром мене оточила справжнісінька юрба персонажів, кожен з яких унаслідував щось від „першого“. І хоч це „щось“ було частковим, кожен з них все ж таки створив із цього цілісність. Я хочу сказати, що попри те, що вони всі були однаковими частинами, мізерними, потворними покручами (як, зрештою, більшість людей), у них усе одно містилася потенційна неподільність, така сама загадкова й нескінченна, як і в „Бога“.

Тепер увесь цей натовп персонажів, яким наразі могла розпоряджатися моя уява письменника-романіста, не можна назвати лише „символами“. Вони були довільними частинами одного цілого, які дивовижним чином злилися в єдине ціле, чи то пак людство. У безладді вони були частиною дійсності й підпорядковуватись могли лише розуму-упорядковувачу, та й то за умови, що він абстрактний та узагальнюючий. Загалом, вони були Безладом.

Вони зібрались навколо мене, надзвичайно яскраво й незаперечно доводячи мені, що на практиці реальна дійсність не збігається з особистим досвідом.

І тут у мене виникла інша нагальна потреба. Що ж я маю протиставити цьому живому безладові? Якщо зробити оцей натовп, хай він навіть загадковий та сповнений людської гідності, але попри те все одно ненадійний, порожній та божевільний, головним героєм, то хто ж тоді стане його антиподом?

Все просто. Ним стану я.

Та тієї ж миті, коли я уявив себе ймовірним антагоністом, себто лише теоретично, я усвідомив, що на практиці я гадки не маю, хто я такий. Я не мав змоги осягнути власну винятковість, а через те вона фактично перетворювала мене на невидимку (пригадуєте, як у Бога Савла); і внаслідок цього моя власна особистість лишалась для мене таємницею.

Утім, моя письменницька голова виявилася страшенно вигадливою. Що вигадала? Від усього того, що я, так би мовити, назбирав усередині себе, я частинку відітнув. Точно не скажу, що правило мені за мірило. Певна річ, принаймні на око та надто не заглиблюючись у суть, це була зручність: мірила, які мені подобались. А як наставала мить, коли я переставав отримувати задоволення від цього діла, я вже не міг продовжувати. Врешті-решт, мій антагоністичний образ постав більш-менш чітко та викінчено. І осьдечки я тут. З’явився перед ваші очі. Дрібний, опівнічнений виходець із півдня, плюгавенький, низенький, із чималеньким носом, чимось середнім між орлиним та приплюснутим (як іноді трапляється в арабів), з гидкувато-червоними м’ясистими губами, надто жвавими очима у двох зморшкуватих мішках, лисочолий із довгим, наче у митців, волоссям, що спадає на не таку вже й чисту шию. Та, зрештою, щось безкінечно підліткове поправляє мою зовнішність, і від того я стаю майже миловидним: я сміюся дзвінко, трохи по-навіженому, але щиро, і я користуюсь неабиякою прихильністю оточуючих, особливо жінок, з якими мені страшенно не таланить; та мені трошки пощастило мати благальний вигляд, який я так гарно вмію приховувати за своєю покірною усмішкою, і ця благальність допомагає вибачити мені мій секрет. Але й це ще не все, за мене грає ще й те, що я належу не просто до світу злидарів, а до світу тих, хто пухне від голоду.

Гаразд, але ж це лише частина моєї особи. Як наслідок, я навіть себе самого розколов, зробив двоїстим. Те саме, що я зробив з Богом Савлом. Савло теж розколовся надвоє. І кожна з його частин врешті стала символічною. Упорядковуючи світ (і роблячи розбірливим мій майбутній роман).

Ет, ні. Саме цього мені й не хотілося.

Мені не потрібний цей зручний донкіхотсько-буржуазійний антагонізм. Я не хотів створювати суперечність, яку зручно подолають за допомогою короткого переказу, і спокійного, хай і „нанизаного“ однолінійного продовження ходу історії. Знову повторююсь, що історія ніколи не співпадає з пережитим на власному досвіді, хіба що воліємо обманювати себе самих.

Отож я взяв стій образ і повідривав собі кінцівки. Так само, як я вчинив із Богом Савлом, я вчинив із Савлом. Відтворивши себе, я згодом повідривав собі кінцівки. Я мав стати всіма, а не двома. Не двома частинами „мене самого“, які протистоять одна одній, як світло і тінь, як незакінчене і викінчене, невігластво й мудрість, нескінченність та обмеженість, те, що зовні, й те, що всередині, не тим, хто що більше їх має, то більше їх створює, зрештою, захищаючи завжди одне й те саме.

Мої розкидані кінцівки породили ще одну юрбу. Я вам не описував натовп, який утворився із розкиданих кінцівок Бога Савла, й так само я не описуватиму для вас юрбу, яку породили кінцівки Савла. То було б даремно. Був би простий перелік. Визирніть із вікна, й ви побачите натовп, який утворився після розпорошення Володаря, Бога Савла: натовп людей суне вулицею чи стоїть на місці, як нерозв’язний гордіїв вузол; вони високі і низькі, старі й молоді, якийсь заправник з бензоколонки, двадцятеро водіїв, п’ятнадцятеро молодиків у барі, маленький супермаркет, у якому ходять жінки з дітлахами, двійко поліціянтів на мотоциклах; навколо сутінки, вечоріє, повітря прозоре, як у видінні, починають запалювати вогні, бігцем, приносячи із собою радість, вриваються дітлахи, час вечеряти…

А як хочете побачити натовп, який утворився від розпорошення сина, себто Савла, озирніться й подивіться туди, всередину. Певна річ, уявлення ваше буде лише дуже приблизним. Усе набагато більш упорядковане (заплановане) й заплутане (задум вищий за себе самого), якщо дивитися на них таким чином.

Мій „роєподібний“ роман, а не роман-„рожен“, готовий. Я почав з того, що створив персонажів. Обидві антагоністичні юрби дійсно були двоїстими. Але ця двоїстість була реальною, а не символічною. Я б, наприклад, не взявся стверджувати, що юрба персонажів, які з’явилися після розчленування Бога Савла, – це „об’єктивність“, ви ж розумієте. Й не міг би сказати, що натовп, народжений від кінцівок Савла, – то „суб’єктивність“. І одне й інше складали обидва натовпи персонажів. Принаймні, що стосується окремо взятого життя чи внутрішнього світу. Втім, із соціальної точки зору, це теж було одне й те саме. Чи маю я змогу стверджувати, що роздрібнення Бога Савла породило натовп убогих пролетарів? Ні, адже Бог Савло – це Володар у повному сенсі слова. А чи міг би я стверджувати, що розпорошення Савла дало початок юрбі буржуа? Аж ніяк, адже Савло за визначенням є Підлеглим. Крім того, і Бог Савло, як Володар, і Савло, як Підлеглий, обоє були злидарями. Зрештою, у класовому досвіді, пов’язаному із зовнішнім світом, зберігається така сама плутанина, що й у досвіді внутрішньому. Обидві мої юрби існують у дійсності: їх дві, але водночас вона одна.

Це стало підґрунтям моїх подальших дій. Саме таких, про які я вже вам казав: я складав мозаїку з персонажів, яких забирав з рою, лише для того, щоб знову туди повернути. Приміром, ось від розпорошення батька народився світловолосий молодик із змученим і трошки радісним поглядом чорних очей: він наче належить до люмпен-пролетарів і час від часу підробляє тим, що полірує машини. А отам, від розпорошення сина, з’явився сухоребрий, трохи горбатий темноволосий молодик, очі в якого покірно сміялися, вони у нього блакитні: скидався на студента, у якого політична пристрасть сплелася з незбагненним вузлом внутрішніх страхів та переживань, котрі він приховує за своєю посмішкою, як у підлітка. Отже, я змішую цих молодиків, обертаючи білявого на чорнявого, чорноокого на блакитноокого, хлопця, охопленого політичною жагою, на люмпен-пролетаря (отож у мене виходить постать абсолютно виняткова й дивовижна у поетичному сенсі цього слова) й залишаю студентові (який став низеньким та вгодованим) його вузол страхів та переживань, не давши нічого натомість і нічому їх не протиставивши (ось вам ще один романтичний персонаж).

Отже, мій роман набирав форми… Форми, ой леле, ось слушне слово. Ця форма мала свої власні внутрішні закони, за якими вона встановлювалась та зберігалась незмінною^a[278]278
  ^a призначені для того, щоб спочатку встановити її, а потім зберегти.


[Закрыть]. І все це наново створювало новий порядок. Якщо історія не збігалася з пережитим досвідом, хіба що через лицемірство, ось коли пережитий досвід нахабно волів стати на місце історії.

Для мене це був шах і мат, розвіяння ілюзії свободи.

Зізнаюсь вам, що я б пристосувався й змирився, я б і надалі писав свій роман якнайвільніше, керуючись філософією „меншого зла“, якби одночасно з тим не усвідомив, як то кажуть, ще один факт.

Власне, два факти.

Перший полягає ось у чім. Задумуючи й пишучи свій роман, я насправді не лише задумував та писав його, а ще й внутрішньо оправив сенс та роль дійсності, а зробивши це, я враз спробував заволодіти дійсністю. Заволодіти нею хоч би у скромному інтелектуальному, понятійному чи виражальному плані, та попри це, все одно зробити це по суті грубо, силоміць, як трапляється за будь-якого заволодіння чи підкорення.

Другий факт такий. Одночасно з тим, як я задумував та писав свій роман, намагаючись віднайти сенс дійсності й заволодіти нею, саме під час творення, якого все це вимагає, я ще й волів звільнитись від себе самого, себто померти. Померти у своєму творінні: як, зрештою, помирають від пологів, як, зрештою, помирають, еякулюючи у материнську утробу.

Насправді це загадкове, несвідоме бажання, яке я відчував протягом усієї напруженої, заплутаної, нескінченної постійної праці, про яку я вам розповів, поволі звитяжно вийшло назовні й ясно й чітко вималювалось у моїй свідомості. І враз усі бажання, які я відчував одночасно з цим, було знищено.

Залишивши рукопис на столі (це вже була чималенька купа нотаток та уривків), я поїхав у Калабрію.

Думаючи про це місце, я, ніби у мареві, пригадував море, яке бачив ще малим, Різдво, на яке мене привезли туди батьки, не знаю вже, як вони подужали по копійчині назбирати на ту єдину поїздку у своє рідне містечко.

Хоч насправді то був радше хутірець, у якому всі будиночки були маленькі, схожі на кубики, грубуваті від вапна, яким мазали по сирому, як часом трапляється в арабських країнах. Він стояв посеред узбережжя між понурих та диких гір. Біля їхнього підніжжя пролягала залізниця, а на тому боці, за невеличким кам’янистим білим пляжем, над яким вип’ячувалися маленькі гострі скелі, простяглося море.

Коли підійти просто до води, спустившись з містечка, воно поставало переді мною саме таким, яким я бачив його в дитинстві. Ніби блакитна перепона, яка, здавалось, висіла на трохи світлішій небесній блакиті. Було тепло й тихо. Навіть пташиного співу було не чутно.

Я зняв із себе всю одежу й зайшов у воду, насилу обминаючи каміння та малесенькі гострі скелі, я хотів дійти туди, де вже не торкався дна, й там померти.

Я був спокійний і непохитний у своєму рішенні, можливо, через те, що прийняте воно було в якомусь сенсі ззовні. Я насправді не відчував ані радості, ані страху від того, що втоплюся у морі: це було єдиним, що мені лишалось, обов’язком, який я маю виконати, жодним чином не відчуваючи жалю.

Я дійшов місця, де мої ступні вже не торкалися дна, і позаяк не вмію плавати, мені досить було лише трошки підстрибнути й опуститися у воду. Я так і вчинив, потому відчувши, як мене всього покрило водою.

Яке ж неймовірно гарне видіння постало переді мною! Світло під водою було розсіяне й водночас ніби сповнене надзвичайних відлисків та вихорів, а ще прозорих тіней, які утворювали навколо неозорий райський краєвид. Отож я був не за кілька десятків метрів від берега, як гадав перше, а просто у морській безодні: дно, яке виднілося завдяки грі світла й тіні, було недослідженим океанічним дном. Все навколо мене було теплим і заллятим м’яким блиском; дихання було навдивовижу легким і неглибоким; у тій неозорій безодні я опускався й підіймався, повільно крутячись навколо своєї осі, відчуваючи блаженство: я не можу сказати, що я плив, бо те, як мене колихало під водою, було радше подібне до польоту без крил… Ось і вся моя історія. Вона, й наразі сказати це цілком доречно, „desinit in piscem“[279]279
  Частина цитати з Овідія, «почав за здоров’я, а звів за упокій».


[Закрыть]; та попри її химерність, не треба думати, що вона менш правдива».