Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 43 страниц)

Отож і інженер Джанні ххх, і Роланд, ххх Роланд, обоє за однакових обставин стали свідками явища, яке можна назвати „проявом священного“ у теперішньому, що увіковічило себе. Одкровення. Те, чого визнавати не хочеться. Те, що над усе не можна визнавати, те, що слід визнати, бо нічого іншого не лишається.

Обоє озираються, дивляться навсібіч, пильно роздивляються, промовляють „Ну ж бо!“ (а може, „Нумо!“), втягуючи голову в плечі, починають шукати: аж поки не мусять визнати, що явищем, у якому вони мають розібратися, є їхнє гівно. Позаяк то саме воно кричало, як немовля».

Нотатка 102а
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ОДИН ПОЛІТ У КОСМОС

«Ви коли-небудь хотіли полетіти в космос і роздивитися все з висоти, з Місяця чи з Марса? – розпочав трішки нападницьким тоном оповідач і з іронічним блиском у широко розплющених очах повів далі: – А мені таке наснилося. Враження від цього у мене досі дуже сильні, пригадую все до дрібничок. Ніби я дійсно туди літав.

Ви, мабуть, питаєте себе, чи не зібрався я, отак почавши, розповісти вам науково-фантастичну оповідку. І близько не збирався. Ніколи б такого не вчинив. Гадаю, оповідач не повинен творити свою розповідь на подіях, які не пережив особисто. Те, про що я маю намір вам розповісти, трапилось насправді. Хоча моя розповідь буде дійсно легковажною та дурнуватою, це вже ніде правди діти. Та хіба ж наші оповідки не дуркування. Хоча за своєю натурою я можу бути лише маньєристом. Отож в основі моєї розповіді події, які трапилися уві сні. Якби мені не явився уві сні політ у космос, мені б ніколи й на думку не спало розповідати вам саме таку історію. Решта, як ви згодом зрозумієте, теж ґрунтується лише на реальних подіях. Та я з вами кокетуватиму під час розповіді (чому я так робитиму, ви зрозумієте наприкінці). У даному випадку трошки гумору чи, скажімо відверто, несмішних заяложених жартів каші не зіпсують, тим паче, що вони є частиною багатостороннього ефекту відчуження[296]296
  Ефект відчуження – принцип художньої творчості, який передбачає незвичайне зображення звичайного. Засновник його – німецький письменник Бертольд Брехт, який вважав, що треба впливати на розум глядача, а не на його серце.


[Закрыть]. Та досить. Моя історія розпочинається на борту космічного корабля. Якщо дивитися на нього із землі, то він може здатися летючою тарілкою. Але він зовсім не округлий, цей корабель має сферичну форму. Й саме через те він крутиться на запаморочливій швидкості, яку лише науковці здатні визначити й ажніяк не я, хоча, якщо дивитись на човен здалеку, він здаватиметься плескатим, як диск. Усередині сфери, яка вихором крутиться з такою, сказати б надприродною, швидкістю, є ще одна сфера, вона на кілька міліметрів менша. Ця сфера геть-чисто нерухома: вона висить усередині сфери, яка запаморочливо крутиться, наче вихор у просторах Всесвіту. Корабель відлетів кілька хвилин тому з ххх ххх й наразі розташовується за кілька сотень кілометрів від земної поверхні. Точнісінько на тій висоті, з якої я споглядав землю у своєму сні. Наразі зовнішня сфера набрала такої швидкості, що здається, ніби вона випарувалася й стала прозорою: завдяки цьому з ілюмінатора у нерухомій сфері, яка була всередині, можна було спокійно за всім спостерігати. Земля внизу. На дні космічного мороку, забарвлена у небесно-темно-сині барви. Звідси добре можна роздивитися її форму: одне скупчення – Франція, потім два півострови – Іспанія та Італія у чарівних обрисах чобітка тощо. Та коли бачиш, наскільки все це матеріальне, перебуваючи у справжньому польоті із більш ніж захмарної відстані, яка лякає, усе це здається бентежним і загадковим. Незабаром Земля зникає й лишається лише бездонна порожнеча, без жодних ознак живого. Це теж наснилося мені, я глибоко це пережив уві сні.

Людьми, які майже навстоячки спостерігали з ілюмінатора внутрішньої сфери за тим, як Земля зникає з очей, були двійко чолов’яг років сорока, що пашіли здоров’ям. Одного звали Клаус Патера, а іншого – ххх ххх. Вони спостерігали в однаковій позі й з однаковим виразом в очах. Втім, екіпаж складався не лише з цієї парочки. Ба більше, правду кажучи, вони взагалі не належали до екіпажу космічного корабля. Вони були простими глядачами, такими самими, як і я, і вони й я одночасно спостерігали за одним і тим самим видовищем. Ось тільки їм спостерігати було дозволено. Внутрішня сфера досягала приблизно десяти метрів у діаметрі. Отже вона була завбільшки з велику залу. Усередині цієї „сфери у сфері“ розташовувався ще й великий скляний куб, який чотирма ребрами обпирався об внутрішню стіну, отже тримався міцно. Саме в цьому кубі й стояли двійко „допущених глядачів“, як, зрештою, й власне екіпаж (який складався з півдюжини технічних спеціалістів). Певна річ, куб було розділено на різні квадрати, кожен з яких утворював щось на кшталт кімнати чи клітки. Техніки, зосереджені й суворі, були розкидані по цих прозорих клітках. Кожен мав окреме завдання, в яке поринув із натхненням та старанністю. Єдиними, хто бив байдики, якраз і були ці двоє „допущених глядачів“.

Наразі я повідомлю вам лише загальну інформацію. І, маючи для цього добрі підстави, про які ви дізнаєтесь наприкінці, вона буде якнайбільш об’єктивною та сухою.

Цей космічний корабель, що так відрізнявся від тих, які ми звикли бачити останніми роками, був зроблений не державою, а приватними руками. Величезні технологічні потуги, в яких одночасно брали участь, працюючи майже як „équipe“[297]297
  Команда (фр.).


[Закрыть], сотні тисяч людей у кількох десятках галузей виробництва, держава не підтримувала. Їх підтримувала велика Компанія на кшталт, приміром, „Ітт“^{66}, й називається „Ітт“ pour cause. Та це залишили поза увагою: починаючи з найперших років, коли Держава монополізувала виробництво космічних човнів, чимало приватних підприємств почали протестувати, вимагаючи, щоб їх наділили правом на „космічний простір“. А позаяк їхнє прохання було дуже демократичним, таке право їм таки було надано. Завдяки цьому тепер нікому не можна було заборонити випускати машини, аероплани чи кораблі, чи заснувати газету, чи запустити телепрограму. Повторюю, що громадську думку ніхто не оприлюднював. Зрештою, гадали, що „надання права на космічний простір“ – це річ лише абстрактна, теоретична. Аж ніяк, навіть попри те, що, як ми згодом переконаємось, для того, аби вважати, що приватна Компанія, яка створила оцей наш космічний корабель, не цілковито ˂ була незалежною від Держави, були вже звичайні вагомі підстави (повертаючись до нашого прикладу, так само, як Держава не могла залишатися осторонь „Ітт“, коли два чи три роки тому ця Компанія організувала у Чилі фашистські масові убивства). Одне було напевно: диво техніки, яким був космічний корабель, що літав у космічних просторах одночасно контролювали дві сили, чи то пак дві влади. Це химерний, неоднозначний корабель. У ньому існує різка дихотомія[298]298
  У логіці дихотомією називають поділ одного поняття на дві частини, які взаємовиключають одна одну.


[Закрыть]. У ньому відбувалося зіткнення протилежних інтересів двох сил, які керували задумом та його втіленням, котре попри те, що відбувалось приховано, не було від того менш запеклим. А чи цими силами були з одного боку Держава, а з другого – приватна Компанія; чи це були дві фірми, що конкурували між собою; чи ж до останньої краплини крові за владу боролися дві групи вкладників з однієї Компанії; чи ж це протистояли дві влади, одна національна, а друга руйнівна, іноземна, – про це я вже не маю гадки. Чи, принаймні волію наразі запевнити, що про це нічого не знаю, щоб наприкінці ви стали мені за помічників.

Та, перш ніж я дам нову порцію інформації, висловлю одне міркування (яке виникло завдяки трохи маньєристичному оптимізму оповідача). Шпигуни завжди надзвичайно кумедні; й не лише у вигаданих історіях, але й у дійсності. Коли читаєш у газеті, що десь вловили справжнього шпигуна, показуючи його фото, зазвичай у душі тебе проймає така нестримна радість. Шпигун смішний. Можливо, через те, що він вимушений грати роль. Скажімо, йому доводиться вдавати із себе баронета чи майора британської армії. Та обоє, й баронет і майор з британської армії, самі по собі вже кумедні, а коли вони ще й удавані, то від сміху зовсім не стриматися.

Граючи свою роль, шпигун не має права на вигадки, адже йому треба когось наслідувати. Отож шпигун – це лише гіперболізована копія (бездоганний конформіст, порядний та лиш на грам справжній) того, кого він удає. Він стає ще кумеднішим і сміховинність його ще очевиднішою, коли врешті-решт його викрито. Дітки, які ще не навчилися розмовляти, вперше щиро посміхаються, коли хтось ховається, а потім показується знов. Впізнавання[299]299
  У Стародавньому театрі «впізнаванням» називали мить, коли викривали справжню особистість одного чи кількох героїв.


[Закрыть] – це найперший різновид будь-яких радощів.

Та продовжимо розповідь. Як ми вже переконались, дві сили, які складають двовладдя на нашому космічному кораблі, ведуть боротьбу між собою. Та сила, яка візьме гору в сутичці (а отже, цілковито заволодіє космічним човном і тим, що від нього можна отримати), фактично стане хазяйкою в Державі. Й справді, як порахували спеціалісти, прийшовши, ця сила, безперечно, набагато перевершить фінансові активи Держави. А отже та автоматично перейде до її рук. Хай там як, а одна сторона заволодіє всім. Отже, зважаючи на варіанти, які я вам описав, маємо таке: перше – приватна Компанія стає хазяйкою Держави (найімовірніше, за повного потурання цієї ж таки Держави); одна приватна Компанія знищить другу приватну Компанію, а потім захопить Державу; власник однієї частини Компанії прибере власника другої частини й тоді захопить Державу; партія, яку підтримує інша партія такого самого спрямування, яка вже прийшла до влади в іншій країні, захопить владу в своїй Державі.

Клаус Патера та Міша Піла – це двійко шпигунів (це остання по-справжньому „гола інформація“, яку я вам повідомляю). Відчуття комічного, яке охоплює вас, цілком виправдане. Обоє дійсно грають роль американців італійського походження. Й так старанно, що більших італійських американців за цих двох годі й шукати. Завдяки вітамінам та протеїнам з їхніх облич зійшли найочевидніші ознаки їхнього роду (ті, якими вони завдячували голоду, блазнюванню, настрою, властивому жебракам та нужденним), але найсуттєвіші риси все-таки збереглися: чорні очі та брови, приплюснуті носи, пухкі губи та натоптані й ххх тіла. Ці риси майоріли на безформних і потворних пиках пересічних американців, як незнищенні закам’янілості.

Наразі випадок звелів так, щоб цих двох персонажів закинуло в космос і вони літали у Всесвіті; цей факт не міг не посприяти тому, що вони стали ще кумеднішими, виокремлюючи їх так, як він завжди їх виділяв, одного від другого й обох укупі від усього Всесвіту (1)[300]300
  (1) «Ми двоє безтілесних створінь на аеростаті, які зустрілися, щоб сказати один одному правду» (Достоєвський, «Біси»).


[Закрыть].

Але це ще не все. Я вже повідомив вам, хоч і ніби лише натякаючи, що Клаус Патера та Міша Піла – шпигуни. Один шпигує на користь сили, яку ми задля зручності назвемо „Сеча“, а другий – на користь тієї, яку ми назвемо „Кал“.

Ось ми й дісталися суті: Клаус Патера, шпигун „Сечі“, знав, що Міша Піла шпигує для „Калу“. Одначе Міша Піла, що шпигує для сили під назвою „Кал“, знав, що Клаус Патера шпигує для „Сечі“.

Чекайте, і це ще не все. Клаус Патера, котрий шпигував для „Сечі“, грав у подвійну гру, заразом шпигуючи на користь „Калу“.

Наразі Клаус Патера, який грав у подвійну гру, шпигуючи й для „Калу“ й для „Сечі“, знав, що Міша Піла теж грав у подвійну гру, позаяк він сам шпигував і для сили, яка звалася „Сеча“, й за тією, що зветься „Кал“. А от Міша Піла нічого не знав. Він не знав, що Клаус Патера грає у подвійну гру, він лише про це підозрював.

На схемі чи на графіку, який намалював би семіолог прагматичного чи навіть біхевіористичного складу, схемі чи графіку, цілковито непомильному за своєю типовістю та бездоганно симетричному, невпевненість Міші Піли стала б, так би мовити, Напівневідомістю. Яка набагато драматичніше за справжнісіньку Невідомість зробила б неоднозначність, саме ту неоднозначність, яку спричиняє дуалізм задуму та влади, котра існує на нашому космічному кораблі в особах Клауса Патери та Міші Піли, непідвладною для будь-якої схематизації, навіть для того, щоб зобразити схемою неоднозначність.

Під ногами цих двох розкрилася небесна прірва. Космічний простір не чорний, це неправда. Хоча, певна річ, у ньому немає ніякого справжнього світла чи проблиску. Одначе „те“, що отверзається під ногами й розтуляється над головою, коли дивишся в ілюмінатор, я маю на увазі безкінечність, має своє власне світло, яке вона сама випромінює. Не лише завдяки сильному холоду та тиші, але й завдяки величі створюється та неповторна глибока синява космічної безодні, яка в самісінькому обрії, куди лиш може сягнути око, поступово переходить у, якщо можна так висловитись, небесно-блакитні проблиски. Я знаю про все це, бо бачив уві сні-одкровенні. І коли споглядаєш вниз, і коли дивишся вгору, відчуваєш незвичайне запаморочення, яке, зосереджуючись у кишках та шлунку, майже спричиняючи непритомність, ясно доводить тобі, настільки воно нестерпне. Нікчемне людське тіло не пристосоване для того, щоб таке зносити; тому, відчувши, що його закрутило у вихорі так, що воно, так би мовити, ось-ось виблює^a[301]301
  ^а виверне.


[Закрыть] саме себе, воно усвідомлює, що настала мить, коли, моторошно посміхаючись саме до нього, йому підморгує безвість, у якій він народився. Але ти не лише витримуєш запаморочливі вихори, але й навіть у страху, який вони спричиняють, пізнаєш щось приємне й радісне, як від якоїсь події, яка трапилася в дитинстві. Побачивши уві сні це одкровення, я раз і назавжди усвідомив, що ми вийшли не з моря, себто з материного лона (до якого з усіх сил намагаємося повернутися), бо насправді нас породив космос. Саме там, у сфері Всесвіту, ми народились. А в морі ми, певно, народилися вдруге. Й саме тому воно так сильно вабить нас, але небесний простір приваблює нас безкінечно сильніше (2)[302]302
  (2) Можливо, саме через це з’явилися віросповідання з культом Вознесіння. Що ж стосується привабливості моря, то слід особливо звернути увагу на «Таласу» Шандора Ференці, яку Фройд, здається, вважав «найвідважнішим застосуванням психоаналізу, що взагалі колись мало місце».


[Закрыть].

Планету, на яку відправили наш неоднозначний космічний корабель із Клаусом Патерою та Мішею Пілою на борту, відкрили нещодавно. Посилаючись на довільну цитату слів святого Павла, наведених у творі „Лавсаїк, або Оповідання про життя святих та блаженних отців“ (який за збігом обставин тими днями читав відкривач планети), нову планету назвали „Та кай та“, яка за домовленістю відразу ж перетворилася на „Такайта“ (слова святого Павла, які він, оце збіг, промовляв до Небес, у цитаті з „Лавсаїка“ мали такий вигляд: „Autòs gar èleghe Paulos: O gar karpòs tou pneùmatòs esti’ tà kài tà“)^{67}.

Нова планета була надзвичайно далекою. Політ космічного корабля мав тривати точнісінько три роки, три місяці й три дні. Отож у Клауса Патери та Міші Піли було безліч часу, аби оглядітися навколо, а передовсім оглядіти один одного; відповідно до задуму у схемі того семіотика-біхевіориста, яка, от горечко, була б дійсно дивовижно бездоганною, якби не та злощасна Напівневідомість через те, що Міша не мав певності.

Одначе ніхто – хай і сказано це через велемовний, хоч і скромний, оптимізм – ані люди, які були частиною екіпажу, ані обидва головних герої, незважаючи на те, що важливі завдання, які дали їм у Компаніях і в які вони мужньо поринули, були понад усе, – не міг позбавити радості від занурення в космос, від повернення у простори, з яких усе розпочалося. Повторюю, це була радість, хай навіть жаска, але радість.

Три роки, три місяці та три дні спливли. Космічний корабель уповільнив свою запаморочливу швидкість й увійшов у стратосферу „Такайти“. Знову засяяло світло. Воно ніби сочилося з лійки, з якої клубочився дим: крижане, попільне, усипане синіми пролисками, які здавалися щілинами на ще одному небі, по-літньому синьому, ніби море, із широкими смугами та густим димом жовтуватого кольору, які стоять непорушно за сотні й сотні кілометрів, мабуть, оперізуючи планету. А ось і Такайта, планета у формі кулі, наполовину освітлена власним Сонцем (звісно, ми вже були поза межами нашої Сонячної системи). Захоплива, така знайома куля! Корабель наближався на запаморочливій швидкості, позаяк його швидкість завжди була запаморочлива. Ось з’являються обриси морів та материків, затягнених баговинням, розпливчастих, у пінистому, одночасно яскравому та рівному світлі (спостерігаючи за планетою з висоти, перебуваючи у космічному кораблі, на кулі за один раз можна було побачити часом світанок, полудень чи захід сонця). Незабаром корабель уже перебував над планетою, на такій самій відстані, як розташовується звичайний телесупутник, себто на цій відстані вже можна розгледіти обриси морів та суші. Й саме у цю мить вона постала такою, що годі було й уявити.

Поки космічний корабель наближався до земної поверхні Такайти, вона, певна річ, невпинно крутилася: за днем приходила ніч. І саме через це видовище, яке постало перед очима астронавтів та двох глядачів, було не лише неймовірним, але й настільки стрімким, що навіть виникли сумніви, чи воно справді реальне: ніби тримало на собі увесь сенс.

У чому ж була така несподіванка, настільки приголомшлива, що навіть не ймеш віри, як у стрімких снах? Усе просто; полягала вона в тому, що – хай і оповиті ненормальним, несамовитим світлом, просіяним крізь інші атмосферні шари, – на земній поверхні Такайти їхнім очам явились викапані, по суті, абсолютно тотожні, обриси земної поверхні нашої власної планети. Ось де неоковирні обриси Франції, а ось нижче так само незграбний іспанський півострів, а оце – італійський „чобіток“. Наголошую, це була досконала тотожність. Утім, враз усе проковтнув морок, і блискавичне видовище, яке видавалося таким яскравим, у мороці здавалось лише химерним видінням.

Корабель приземлився в темряві. І після трирічної перерви для свого ххх знову пристав на умови справжнього плину часу. Ніч тепер була лише ніччю. Й тривала вона, як і зазвичай, включно із сутінками, майже дванадцять годин.

Стояла непроглядна темрява. На Такайті не було Місяця, а якщо й був, то ця ніч була безмісячна.

Корабель довго пришвартовувався. Це, певно, забрало майже всю ніч. Немає нічого зворушливішого за здивованих техніків, як немає нічого героїчнішого за їхнє здивування та їхнє почуття обов’язку. Попри своє щире здивування вони, якнайуважніше взялися доводити свою справу до кінця. Я б не сказав, що, коли екіпаж уже мав змогу вийти з космічного корабля, ніч уже зовсім минула. Досі було темно, навколо були ледь помітні обриси чогось непорушного: може, то були дерева, а може, камені; лише на сході небо зробилось величезною, приголомшливою кришталевою брилою, крізь яку почало просвічуватись ще слабке світло, перетворюючи, без жодної градації відтінку, свій темно-темно-синій колір на мало не яскраву прусську лазур.

Космонавти виходять із корабля; і, як уже, зрештою, передбачили спеціалісти, для ходіння по землі їм не знадобилися ані важкі скафандри з купою баласту, ані шоломи та балони з киснем для дихання. Ходити й дихати там можна було вільно, як на нашій Землі. Тому екіпаж міг вийти з корабля у спецівці й простоволосими. Та щойно астронавти вийшли з космічного корабля, ще одна дивовижна річ ошелешила їх, і вони остовпіли, не вимовляючи ані слова, занепокоєно й пильно спостерігаючи: десь удалині, у глибокому мороці луною відбивалася солов’їна трель. Та, мабуть, – якщо це дійсно наспівував соловейко, – цієї ночі це востаннє. Крім луни розчути можна було лише останні питальні інтонації. Отже, навіть цей птах щез занадто швидко, щоб здаватися справжнім і щоб не залишити по собі враження, ніби це лише омана сну. Ніч стояла по-літньому тепла. Хоча й відчувався легкий холодок, який трапляється у передсвітанковий час: ноги й справді були в росі. А коли на сході небо із простого, ледь посвітлілого безкінечного листа кольору прусської лазурі почало перетворюватись на плямисте полотно з безліччю безцінних відтінків, більшу частину якого вкрила різко окреслена смуга рожево-кіноварних барв, у навколишній теміні почулося ще більше загадкового шуму, як то подихів, зітхань. Аж поки, й цього разу це цілком безсумнівно, заспівали жайворонки. І майже миттєво все навколо прояснилося. Світло вже сяяло, журливе світло кольору перлів, ще не прогріте. Але воно освітило геть усе навколо без найменшого обману, показуючи геть усю його сіру фатальність.»

Нотатка 103
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО КРОВОПРОЛИТТЯ

«Якщо я правильно все зрозумів, – мовив той, кому на черзі бути четвертим оповідачем, наливаючи собі у келих кікеону, – у всіх цих розповідях прямо чи непрямо повторюється одне й те саме, воно є схемою, взірцем чи, якщо хочете, справжнім, історично-правдивим „дроменоном“[303]303
  Дроменон – лабіринт у вигляді незамкненого кола. У Давній Греції – ритуальний танець, у якому учасники переживали друге народження, вже на вищому рівні свідомості; метафора, що означає стимулювання розвитку свідомості.


[Закрыть], котрий ці вигадані історії, гапакси[304]304
  Слово або вислів, яке з’являється у тексті чи у певного автора лише раз.


[Закрыть] наділяє символічним значенням і на нього посилається. Таку вперше розказану історію, на мою думку, можна назвати „Розповідь про невдалий Державний переворот“.

А зараз я розповім вам історію, яка не є символічною, переказаною чи неактуальною. Вона не посилається на „Розповідь про невдалий Державний переворот“, бо вона, власне, є нею. А щодо того, було це падіння миттєвим і остаточним, то я залишу на ваш суд. Вам судити, чи могло таке дійсно трапитись чи ні^a[305]305
  ^а чи це лише проста марна спроба.


[Закрыть].

Ви, безперечно, спитаєте, хто я такий, невідомий оповідач, та ще й непитущий через жалобу, який спроможний розповісти вам таку не міфічну, а справжню, „вперше розказану історію“. Гаразд, я ніхто. Outis, як у Монтале^{68}. Випадковість зажадала, щоб я знав факти. От лише ці факти я й розповім. Між іншим, я в цьому навіть не мастак. Я живу на ренту й не маю ніякого фаху. Витрачаю час на любительські культурні дослідження. Саме завдяки цьому я випадково став обізнаним у тому, про що йдеться. Як, власне, й моє матеріальне становище, яке майже автоматично, за власною потребою, визначає стиль мого звітування фактів. Чому? Бо я багато чого втрачаю, адже я людина багата, й одночасно не втрачаю нічого, бо я не маю ніякої посади й на мене не покладено ніякої відповідальності. Звідси випливає, що як людина, якій є що втрачати, й багато, я не назву ані імен головних героїв цих подій, ані місць, де все це трапилось; а як людина, якій нічого втрачати, я переповім вам усі факти такими, якими їх повідали мені, не боячись їхньої жахливої істинності.

Та спочатку скажу кілька слів про „випадковість“, завдяки якій я дізнався про цю історію чи, ліпше сказати, про її сенс, що його можна звести до стислого переказу, якого вистачило на дві чи три сторінки друкованого тексту. Більше я нічого не дізнавсь (хоча, гадаю, й цього стане). Я саме був у Катманду, адже серед моїх „хобі“ є пристрасть до збирання народної музики. Я гадки не мав, що саме тими днями у Бгадгаоні[306]306
  Древнє місто на схід від Катманду, Непал.


[Закрыть] тривало народно-релігійне свято, яке приблизно відповідає нашому Великодню чи Різдву. Я випадково зайшов на один з невеличких майданів у Бгадгаоні, йдучи за туристичним путівником: замість того, щоб мати при собі кінокамеру, у мене був ˂ ˃, не такий популярний, але прекрасний „Наґра“[307]307
  Торговельна марка, що випускає професійні аудіомагнітофони.


[Закрыть].

Передовсім тому, що була вже ніч, від кінокамери не було б ніякої користі, а от для мого плівкового магнітофона настрій навколо був начебто пречудовий. Майдан був незвично жвавий. Вдалині чулися пісні та музика. Для надвечірнього Непалу це цілком звична річ, адже вечорами у маленьких храмових залах збираються люди, щоб співати пісні під музикування на одному-двох стародавніх інструментах. Але пісні та мелодії, які часом десь поряд, а часом далеко, лунали на майдані у Бгадгаоні, були якимись особливими. Незабаром на майдан посходилися гурти людей, несучи в руках невеличкі смолоскипи, трохи більші за сірники, та мідні тарілки зі своєю офірою: трошки потовчені червоненькі квіточки, присипані якимсь червоним порошком, мабуть, якоюсь спецією, півжмені рису, кілька гострих стручкових перчинок, а також щось ще нерозбірливе відтінку між помаранчевим та пурпуровим, усе якось дивно ніби прив’яле та гниле, але разом з тим коштовне. Люди тримали ті важкі металеві тарелі, не приховуючи захоплення, радості та поспіху. Це зібралися родичі чи друзі. Батьки та матері з дітьми чи ватаги хлопців. На шиї у всіх було червоне намисто зі скляних намистинок або мотузки, які спадали до грудей. На голові, а точніше на вусі, у них були квіточки помаранчевого кольору, який переходив у невловимий колір червоного кіновару. А на лобі – чималенька родимка того самого незбагненного кольору; це було барвисте місиво, яке нанесли на чоло пальцем. І дійсно, раптом до мене підійшов надзвичайно веселий стариган, у якого були очі-щілинки, оточені зморшками, та відстовбурчені вуха, а за ним – гурт молодиків, так само веселих, лиш сором’язливих та обережних, як діти; отож, наблизившись, він тицьнув мені в чоло своїм темним пальцем і намалював таку саму червонувату родимку, викликавши цим загальну радість. Їх це настільки звеселило, що один із хлопців, малий та грайливий, як підліток, на додачу почепив мені на шию ще й разок червоного намиста. Ось тепер я, безсумнівно, хоч і жартома, став одним з них. Як турист, і це спантеличувало. Та я не знітився: як для любителя збирати народні пісні, усе, що відбувалося зі мною, було для мене надто справжнім і надто захопливим. Поза тим, я зовсім не відчуваю расової, соціальної чи історичної відмінності. Від природи не відчуваю. Зрештою, із родимкою на чолі та намистом на шиї, а над усе поміж тих щасливих та приязних усмішок, мені було надзвичайно затишно, навіть попри те, що я майже тремтів від захвату та розчулення. Втім, мої випадкові товариші та господарі навіть на мить не надокучали своєю прихильністю, адже щойно перші хвилини радості від зустрічі, сповнені усмішок, минули, вони незворушно пішли геть своєю дорогою.

Уже стемніло. Маленькі хатки та кількаповерхівки з червоної цегли із кам’яними підмурівками й фризами із різьбленого дерева, особливо під підвіконнями та навколо рам, храмові силуети, що повторюються не один раз (на цьому майдані стояв один такий, дуже старовинний та невигадливий), по кілька скиній, розсипаних повсюдно на вимощених маленькими червоними цеглинками доріжках та бордюрами з каменю, як у нас у містах, у глибоких та широких нішах, оздоблених коштовними фресками та статуетками, у кінці кам’яних сходів – пральні для ручного прання, – усе це ось-ось поглине непроглядна безмісячна ніч. Юрби людей, тримаючи в руках свої вогники, сунули в кінець майдану, останнього у Бгадгаоні, за місто, завертаючи на дивовижну вулицю, де навколо стояли надзвичайні кількаповерхівочки з маленькими дерев’яними парадними дверима та дерев’яними балконами, перемежовані скиніями, де всередині стояли вишукані бронзові страховиська. Злившись із натовпом, я теж попрямував униз. Незабаром я опинився в кінці вулиці, яка виходила на невеличкий майдан, де була купа дерев’яних балконів, на яких на невеличкому виступі стояли ті самі скинії, а все навколо, зрештою, як і сусідні двори, що виднілися за дверима й у кінці вулиць, все було встелене стручками червоного гострого перцю та якихось золотистих зернових, які розсипали, щоб просушити. Майдан здіймався над полем, яке виднілося вдалині, у темряві, воно було неозоре, брудне та зелене. У натовпі почалася тиснява. Хтось зупинявся на вуличках, хтось стояв на балконах чи посеред майдану, хтось завертав на вулицю, вимощену бруківкою, яка вже схожа не на кладку „наче ялинка“ й замість якої вже були звичайні нерівні камені, вулицю, яка спускалася вниз, туди, де починались грузькі поля. Але найдивовижнішим та найзахопливішим для мене було те, що скрізь навколо стояли хлопці та дівчата, які грали на музичних інструментах одночасно: декотрі гурти були поганенькі й нечисленні, грали на неоковирних інструментах, серед яких неодмінно був сільський барабан. А інші навпаки, були багатолюдні, справжні духові оркестри. У них були сучасні інструменти, серед яких навіть скрипки та тромбони, хоча й грали вони свої старі мелодії. Втім, часом окремі наспіви мені здавались європейськими, либонь, вони були англійські, запозичені й вдосконалені під час колонізації. Одначе знову повторюю, що вже те, що стільки люду то там, то тут на майдані виграють на музичних інструментах одночасно, уже це було для мене надзвичайною дивовижею. Проте це були дрібниці, порівнюючи з тим, що незабаром чекало на мене. Усі разом, і ті, хто грав на інструментах, і ті, хто просто ніс офіри, бажаючи дати обітницю, трохи поварившись, посунули вниз, до полів. Я злився з натовпом. І цього разу мене буквально затиснуло у юрмищі, яке ставало дедалі тіснішим. Подекуди обабіч вимощеної дороги з’являлися канави, вщерть повні брудної смердючої рідини, яка різко відгонила свіжими людськими фекаліями. На тому боці канав виднілися останні мури й низенькі огорожі, якими були обнесені стодоли, вщент повні снопами сіна, підстилкою для худоби й реманентом та ххх. Згодом почалися поля, і рідина, якою вщерть були наповнені канави, почала виливатися на брудні узбіччя нив. Отож натовп, у якому, затиснений з усіх боків, я поволі дибав, геть увесь висипав на шлях, що губився в мороці навколишніх полів. Іти стало ще важче, коли незабаром мій натовп зустрівся з іншим юрбищем, яке саме поверталося (тоді я ще не знав, де вони були): у ньому люди теж несли слоїки для офіри (наразі вже спорожнілі) й грали на своїх інструментах. Навколо лунала вишукана сільська проста музика, яка більше скидалася радше на західні мелодії, ніж на мотиви якоїсь іншої східної країни; ніби завдяки якомусь диву ця жвава й по-святковому весела музика лилася поміж людьми. Звуки музики стрімко наближалися й так само стрімко, прогримівши луною у вухах тих, хто йшов на їхньому шляху, віддалялися у напрямку міста. Дійсно стрімко, хоч яким би дивним це не видавалося з огляду на те, як повільно просувався натовп в обидвох напрямках. Та це справді так. Тримаючи програвач високо над головою, я йшов у тисняві, зазнаючи штурханів то з того, то з іншого боку. Звуки музики наближалися, зустрічалися й зникали. Ще раз кажу, грали не лише молоді, а й старі. Хоча переважно музикувала молодь. Кожен сміявся, відчуваючи себе частиною загального щастя, як завжди молодь прагнула стати у цьому найнайкращою. Усі були дуже молодими, здавались підлітками з гладенькими обличчями та добре стриженим волоссям, частина з них були одягнені по-європейському, у звичайні білі сорочки, а частина вбрані у традиційне місцеве вбрання, яке складалося лише з туніки білого чи будь-якого іншого світлого кольору й таких самих штанів. Весело граючи, вони зустрічалися зі своїми однолітками, а потім зникали дорогою до міста без жодного вогника, хтозна, передчуття якого саме продовження святкування вони мали. Шлях ставав дедалі вужчим та залюдненішим, тим паче, що поля навколо перетворилися на справжнісінькі рівчаки, від яких часом тхнуло свіжим дитячим гівном. Йти у натовпі, який ставав дедалі несамовитішим, під оглушливу музику, було майже нестерпно. Нарешті я почав чіткіше розуміти (бо це вже постало у моїй уяві), що відбувається. Люди йшли на прощу до храму чи до великої скинії, яка вже бовваніла у темряві попереду, у самому кінці вулиці. Він анітрохи не здавався старовинним чи гарним. Так трапляється й зі святилищами, до яких прагнуть піти на прощу в Італії. Він здіймавсь унизу, на грузькій землі, на тому боці рову, через який було перекинуто убогий місточок. Несподівано поміж людей, які стояли у натовпі надзвичайно тісно, й здавалось, ніби пройти поміж них просто неможливо, ще й через те, що людей охопило щось на кшталт оргазму чи паніки, я побачив дивовижний образ божества; хоч насправді то була лише лялька, мабуть, ганчір’яна чи солом’яна, штибу тих, які європейці спалюють на Водохрещу чи травневі свята. Але на ній була прекрасна одежа, а обличчя закрите маскою. Та вся надзвичайна чарівність полягала в тому, як усе сприймалося, абсолютно по-народному. Це було повне капризів божевілля, розкішне, витіювате, чудне завдяки вигадкам народної фантазії, яке досягало настільки ж недосяжної вишуканості. Головними барвами у вбраннях були кольори, які зазвичай поєднують у високому маньєристському живописі, – зелений та червоний. Світло-червоний з відтінком фіолетового та кислотно-зелений, як паросток пшениці, який щойно проріс із землі. Передовсім цей колір був на смужечках, гофрованих облямівках та стрічках. Вони були зав’язані на бантики й на вузлики, які особисто мені нагадували бантики та вузлики, які були на надзвичайно елегантному Алківіаді, коли той у Платоновому „Бенкеті“ постає перед Сократом[308]308
  Під час бенкету цей герой, колишній вчитель Сократа, починає його розхвалювати.


[Закрыть]. Той образ ніс гурт молодиків, але він лише ледь вигулькнув у мене перед очима, попри те, що навколо була така тиснява, що хлопці несли його над головою. Я зауважив лише, як він вигулькнув і зразу зник. Та невдовзі з’явився ще один бовван, подібний до першого, обвішаний вузликами й висульками, в обірвансько-чудній величі, у своїй рожевуватій незворушній масці. Його теж проковтнув захоплений і пройнятий релігійним почуттям натовп. Я помалу підходив до храму. Позаяк унизу дороги був доволі глибокий рів, я, як, власне, і решта людей, навпростець зійшов зі шляху й пішов уздовж слизького насипу. Так я дістався маленького місточка, прикрашеного дивовижними фризами ручної роботи, що вів до майдану, посеред якого здіймався храм, перетворений на святилище. Дійсно, у тому храмі не було нічого надзвичайного чи гарного. Люди розсипалися майданом, човгаючи у багнюці, й ходили навколо храму, зупиняючись коло статуй, які втілювали божеств, аби піднести їм свою офіру. Як і в решті храмів та капличок, у цьому також було повно маленьких бронзових дзвонів, які люди смикали, й дзвони видавали різкі й оглушливі звуки. Я теж кружляв навколо храму вкупі з паломниками. Поля навколо були похмурими, журливими й темними. Повернувшись на площу перед храмом, я не пішов зразу через місточок, а ненадовго зупинився обіч, поряд з обідраним кущем, навколо якого ріс височезний очерет. Я простояв там кілька хвилин, не опускаючи магнітофон вниз (пісні, які лунали одна за одною, поєднувалися з безладним гудінням дзвонів), коли це просто за спиною я ніби почув стогін. Я дужче нашорошив вуха, наскільки це можна було зробити в такому галасі. Це точно був стогін, людський стогін. Він лунав із-за куща, з очерету. Я повернувся подивитися у сплетіння кущів та очерету, у якому, між іншим, сморід від дитячого гівна був ще їдкішим, і побачив, як, розпластавшись у багні, лежить людина; глянувши на його одяг, я зрозумів, що то був європеєць. Я нахилився, й він підвів голову, страшенно брудну, у багні. Мені здалося, що у нього на губах – кров. Він промовляв до мене слабким-слабким голосом. Але саме тоді били дзвони, і я зовсім не мав змоги розчути його слова. Але невдовзі я схопив суть. Він говорив англійською. Мабуть, американець. Та коли, почувши мій акцент, він зрозумів, що я італієць, то почав говорити до мене майже досконалою італійською. У нього було продовгувате, жовте й жалюгідне обличчя. Волосся довге, як було модно серед молоді (але він мав десь із сорок років), бридко висіло аж до плечей. Він був схожий на наркомана, й не знати, шукав він в очах ближнього співчуття, прощення чи любові. На його губах було щось схоже на криву усмішку, яка не згасала, як у людини, що, отримавши прощення чи опустившись, стала безкривдною. Проте цей чоловік помирав. Усе, що я, дивлячись та відчуваючи у собі, дізнався про нього, було незабутнім; втім, ось-ось воно зникне з пам’яті. А хіба, зрештою, могло бути інакше? Як і решта, він до останнього лишився собою. Глухим голосом, як людина, яка відчуває всередині себе порожнечу від смертельного поранення, він переповів мені, як усе трапилось. „Оті“, тобто бідолашні мешканці Бгадгаона, яких так захопило їхнє святкування, „убили його“. Здається, гамселили по ньому палицею: власне, кілька годин, тому, коли ще стояв день, він прийшов сюди з кінокамерою (я помітив, що вона лежить неподалік у смердючій багнюці), щоб ще раз зняти приготування до свята, хоч вони й були поганенькими. У кадр постійно залазили хлопчаки, заважаючи зніманню. Він неодноразово просив їх відійти, але ті, мабуть, тому, що зовсім не могли втямити, чого від них вимагають, не рухалися з місць. Тоді чоловік, як він висловився, „прогнав одного копняками під зад“. Я витріщився на нього. Хіба міг чоловік, який, деградувавши, став сумирним, надавати комусь копняків? Питання без відповіді. Та річ у тім, що так жорстоко покараний малий побіг пожалітися старшим. Ті, мабуть, порадившись, обурено втрутились у справу. Певна річ, відповіли вони гуртом. Людна юрба підійшла, майже закипаючи від обурення. Вони прагнули, щоб винуватець став навколішки перед старійшиною й цілував йому ноги, благаючи прощення. Чи могли такі спокійні мешканці Бгадгаона дійти до таких крайнощів, це ще питання. Але й цьому питанню судилося зостатись без відповіді. Але у винуватця зовсім не було охоти ставати перед кимось на коліна та цілувати комусь ноги. Тоді натовп почав обкладати чоловіка палицями, зрештою, лінчувавши його. Наразі він, лежачи отут у кущах, під усе швидше та оглушливіше гуркотіння дзвонів помирає. Чоловік зрозумів, що має нагоду поспіхом повідати мені свою останню волю. Власне, йшлося не зовсім про останню волю, а радше про звіряння, яке він наважився зробити мені, бо я італієць. Він і чути не хотів, щоб йому надали допомогу чи повезли до лікарні. Для нього важило лише те, що він має змогу поговорити зі мною. Він відчув до мене нестримний жаль, дивлячись за тим, як я обманюю його, переконуючи, що у нього ще є крихта надії. У цьому він повівся, як справжній англосакс^b[309]309
  ^b буржуа.


[Закрыть]. Лише згодом я дізнався, що він мав італійські корені (тільки його мати була англосаксонської крові) й він був мафіозі. Отож звіритися він мені хотів у тому, що він знав. Значить, він завинив у тому, що знав. Може, як і міщани, які відлупцювали його палицями, він теж вірив у Бога й хотів перейти на той світ, звільнившись від тягаря, Хтозна. Чи, може, хотів комусь помститися. Він розповів мені про короткий період з історії Італії (якщо точно, про шість років). Моя „Наґра“ увесь час була увімкненою. Саме тому його розповідь залишилась на моїй плівці, перемежована безугавними дзвонами та непальськими піснями, що й надалі розливалися у тій темній і холодній сільській місцині, над якою нависали гори».