Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 82
БІЛЬШЕ НЕ ПІДСТЕЛЯТИСЯ ПІД…

Тим часом другий Карло, Карло Тетіс, одного весняного ранку того ж таки 1973 року цілком ясно відчув, що його пригода добігла кінця. Він щойно прокинувся. Сонце вже стояло високо. Карло Злидар не животів, як злидарі, й спав допізна, адже, аби бути поруч з бідними, спати лягав дуже пізно. Він повертався додому, ще не втомившись, а отже, ще не почуваючись щасливим, коли на вулицях було вже безлюдно, у нічний час за мить до того, як знову з’являться люди, які поспішають на роботу. О цій порі темнота сумна, пройнята всесвітнім смутком, тим паче, якщо ніч випадає ясна й здаля можна розрізнити обриси інших кварталів міста, осяяні даремним світлом, чи контури пагорбів; чи раптом, коли вітер ущухне, залишаться пахощі липи або гліцинії, непорушні на сухому тротуарі, на втоптаній землі; і (на якомусь кущі, що росте на залізничному насипі чи на розкопаній землі, з якої так ніколи й не зробили будівельного майданчика) співає, ніби знов оживши, соловейко, якого, на диво, ніхто не чіпає.

Поза тим, цей день, 21 травня, був днем незвичайним: усе було сповнене світлом, але небо було затягнуте щільними хмарами, біле. Сонце проступало крізь хмарини, ніби ледь світліший диск. Уже багато-багато років на дорогах не було пилу. А сьогодні був. Збурений поривчастим вітром, він, ніби запона, нависав у кінці вулиць, над майданами, площами, де повно будмайданчиків: здавалось, ніби знаходишся на околицях якогось арабського міста, неподалік пустелі, там, де пісок перетворюється на брудний пил, від якого стає боляче. Навіть неподалік залізничного вокзалу Терміні, куди Карло дістається за годину трамвайчиками, які йдуть з околиць, висіла дивна пилова запона. Життя, від якого лишився сам пил, стало жалюгідним. Транспорт ходив, наче химери, але вулиці навколо вокзалу пустували. Саме на цих вулицях одного дощового вечора 1969-го все розпочалося. Карло пригадав усе так докладно, як уміє людина, яка має пам’ять, як у поета. Чи все було правильно? Певна річ, правильно. Людина найбільше має право на відпочинок, втечу, зникнення та самотність, отак. Першооснова, яка віддала останні плоди краси, зогнила. Осьдечки пара бовдурів з капелюхами за плечима, в обидвох на шиї мотузки, завдяки яким ті капелюхи тримаються на потилиці. То були старці, їх уже ніхто не цікавив, вони бродили, як останні з Могікан. Проте їхнє існування повільно добіжить свого кінця, а нове, із заразами, безладом, відступами та випередженнями, так само повільно візьме свій початок. Річ у тім, що для Карло кінцем однієї доби й початком нової було саме 21 травня 1973 року, день, який було обрано навмання. Карло повернувся у свою оселю, що на вулиці, що в районі Паріолі, яку авторові гидко описувати й навіть називати, «захоплений» новим духом, у якому кумедно поєднувалися цілковита новизна, себто абсолютно безтурботний погляд на світ, та старезне відчуття повернення й відступу. Мабуть, мудрість неодмінно приходить, неодмінно призводячи до усвідомлення та прощення. Але через свою безтурботність ця мудрість стає спотвореною і даремною, а усвідомлення та прощення зводяться до простої гри.

Помешкання в Паріолі було порожнім, Карло, який мешкав тут, уже не було, хоч усюди був лад. Ніби наперед було відомо, що настане черга другого: один повертається, другий – іде. Одні й ті самі причини одного звуть назад, а другого виганяють геть. Втім, якщо повернутись – це змиритись із негативними, гнітючими обставинами, то від’їзд зовсім не означає, що їх не прийняли, – навпаки. Читач абсолютно правильно зауважив у цій гармонії гармонію несправжню. Той, що повернувся, покинув оману, змирившись із дійсністю, яка у свою чергу була оманою для того, хто пішов геть. Безсумнівно, у першому випадку омана була надзвичайним благом, а в іншому, попри свої чари, – гріхом. Та безмежна мерзенність, яка була в її прийнятті, перетворювалась мало не на неповинність, коли її пізнаєш. Святенник приймав її, а грішник – пізнавав. І, вочевидь, помінятись обов’язками зовсім неможливо. Святенник (так би мовити) залишався святенником, а грішник – грішником. Колись одного разу, склавши свої визначення, історія може суперечити їм, але ніколи не змінить: вона безсила перед своїми законами й рішеннями, які вже прийнято, як Аллах.

Нотатка 82
ТРЕТЄ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ

Карло заходить у своє спорожніле й покинуте помешкання через садок, у якому відбувалося Видіння. Йому однаково легко в грудях і в животі, хоч в обох випадках це й не має жодного сенсу. Він біжить у кімнату, стає перед дзеркалом і роздягається догола. І дійсно, на грудях ніяких грудей немає, а нижче черева висить чоловічий пеніс. Він знову вбирається, телефонує до клініки неподалік від свого дому, поряд з майданом Муз. Домовляється, щоб можна було повернутися додому того ж вечора. Головний лікар не потрібен, з цим упорається будь-який лікар-початківець. Власне, операція, на яку наважився Карло, є однією з найдавніших і найпростіших, – він мав на думці кастрацію. Свобода варта пари яєць:

 
La mia vita е soave
Oggi senza perché
Levaia s’è da me
Non so qual cosa grave…^{45}
 
 
Сьогодні солодко мені,
Й немає причин тому,
З плечей моїх упав
Не знати який тягар…
 

Нотатка 84
ГРА

Існують люди, які зневірилися, відколи прийшли на цей світ. Звісно, це не стає на заваді їхнім діям, вони щось роблять у житті, мають якусь справу, створюють щось. А от інші люди, навпаки, мають ваду – вірити; перед їхніми очима обов’язки втілюються в ідеали, які конче потрібно втілити в життя.

І якщо приходить день, коли такі люди вже зневірюються – чи то поволі, чи то через низку логічних, а може, й нелогічних розчарувань, – отоді вони раптом дізнаються, що існує «порожнеча», яка для решти існувала споконвіку, та де там, – була такою звичною річчю.

Одначе відкриття того, що існує «порожнеча», для цих людей є новиною, яка спричиняє й інші речі: не лише подальші вчинки, втручання, активність (до яких тепер ставляться не як до Обов’язку, а як до даремних вчинків), а й радісне відчуття, що все це було лише грою (1)[253]253
  (1) «О Меніп, Діоген тебе закликає, якщо ти насміявся із земного, ходи сюди, де буде тобі ще смішніше. Там, у вас сміх завжди був дещо сумнівним, і сумнів такий був: хто ж знає, що трапиться після життя? Але тут ти без упину сміятимешся від щирого серця…» (Лукіан, «Бесіди у царстві мертвих»).


[Закрыть].

Певна річ, я маю на увазі не тих, хто дізнається про філософську чи космічну «порожнечу». У такому разі йшлося б про перетворення, яке тісно пов’язане з попередніми ілюзіями та сподіваннями, і тоді б зупинилося геть усе: був би відхід від світу, самітництво. Я не про те, я про тих, хто, якоїсь днини підбиваючи підсумки, раптом усвідомив, що відкрив соціальну «порожнечу». Втім, ніхто не збирається відходити від світу: навпаки, що більшою була омана, то активнішою стає участь, яка стала необхідною через відсутність вибору й задумана як пародія.

Ніякого самітництва: зацікавленість у знецінених соціальних питаннях, новим підґрунтям яких стали прагматизм та незалежна оцінка чеснот; це тішить, як ніщо інше (2)[254]254
  (2) Саме завдяки такому досвіду авторові спало на думку написати цей роман.


[Закрыть].

Знову стати енергійним, наповнитись життям завдяки ототожненню соціальної царини із порожнечею; не вірити у цінності, які були у світі, знищеному критичним розумом та гумором, перед якими жоден факт чи доказ не встоїть, а тому ще з більшим розумінням та завзяттям взятися за впровадження цих цінностей у щоденне життя, – усе це неминуче призводить до занепаду й того, що суспільство сприймається по-новому консервативно чи помірковано, певна річ, якщо людина, яка пережила це на власному досвіді, спочатку була трохи революціонером чи бунтарем (достоту як Карло Сумирний). Але який же сенс повертатись до порядку? Чи можна визначити його по-новому за допомогою класичних понять, які для цього використовуються! Висміювання – ось як налаштована людина, яка на власному досвіді пізнала світ, нарешті усвідомивши, що це – порожнеча, й, спокійно, знявши з очей полуду, по-новому прийняла це у своє життя.

Людина, яка висміює соціальну складову світу, скажімо, буржуа-конформістів, які, геть нічого не розуміючи, переходять від одного етапу до іншого, від миру до війни, від добробуту до масової різанини, від звичаїв до цілковитого винищення, не може не висміювати одночасно того, кому все це відомо. Висміювання обов’язково стосується всієї дійсності.

Й справді, коли висміюється вся дійсність, у ту мить її сприймають по-новому. Дійсність не поділяється, з одного боку, на конформістське суспільство, яке надалі еволюціонує у капіталістів, а з іншого – на тих, хто протидіє цьому за допомогою класової боротьби; вона складається, взаємопоєднуючи їх у собі, з обох частин, адже у дійсності є не лише чорне та біле, вона не знає, що таке перервність. За допомогою висміювального погляду на дійсність вдається поєднати неминуче підкорення її порядку та його найрадикальнішу й найреволюційнішу критику. По суті, це нагадує відточені до машинальності дії робітника, який робить свій внесок у виробництво, як справний ˃ гвинтик ˂, але водночас у його жесті – революційна загроза; у цій двоїстості жесту й полягає неподільність дійсності. Буржуа ніколи не спроможеться на таку дію. Але буржуа може дійти розуміння соціальної дійсності, як порожнечі й ототожнення життя з висміюванням такої дійсності. Висміювання – це та сама дія робітника: у ній є взаємопоєднання, але воно геть беззмістовне.

Утім, висміювати слід і будь-яке передчасне уявлення про майбутнє; ба більше, якщо й існує щось таке, чому найщиріше подумки усміхаєшся, то це саме майбутнє. Думка про те, що хтось сподівається на майбутнє, стає нестерпно смішною. Потому полуда падає, цілком позбавляючи світ його чар. Але, повернувшись у нього, ніби наново народжуєшся: в очах, які дивляться на речі, людей, старих притеренів у владі, молодь, яка вірить у те, що спроможна хтозна-що там започаткувати, блищить іронія (3)[255]255
  (3) «Повідай йому таке: ти забираєш із собою щось більше, ніж торбу, вщерть повну вовчих бобів, святе яйце й ще кілька абищиць, які знайшов десь на перехресті трьох доріг чи на обідньому столі для Гекати» (Лукіан, «Бесіди в царстві мертвих»).


[Закрыть]. Страшенна рана, якої люди завдали, загоїлась і затяглася; наразі серед них з’явився новий помічник та друг, який із дивною радістю цікавиться їхніми проблемами, без жодних викрутасів допомагаючи їм вирішити їх; їм невтямки, що у його веселих очах вони розсіюються, як заблудлі примари. (Принаймні, все це стосувалося Карло Сумирного у травні 1973 року.)

Нот. 90 та подальші

90 Карло Перший у Пізі.

91 Карло Перший приїхав у Турин. 30 оповідань дзен на світському гулянні (12 ˂ жовт., 1973).

92 Двадцятка та інші. Фашистські духи (у пансіоні Сицилія?) призводять до

93 теракт: вибух на Туринському вокзалі, який постає у вигляді

94 ВИДІННЯ: жертв розглядаємо й аналізуємо, наче вони – живі люди, у всій їхній дріб’язковості, дурості та вульгарності.

95 Наприкінці Видіння Туринський вокзал ніби стоїть відокремлено посеред світу. Крізь дірки та відбиті краї, які з’явилися після вибуху, навколо видніється порожнеча (схожа на море чи на пустку). Пустка – це поросла бур’янами рівнина у П’ємонті – яка, загинувши, повернулась до своїх початків, – Карло йде звідти, прямуючи через пустку, аж поки не дістається сучасного Турина (вірш Одена).

96 У цьому розділі виступ палких прибічників правих. Сторінка громадянської лірики. Праві постають без прикрас: історія влади зборола їх. Як зборола й того, хто пов’язаний з ними ненависно-любовними почуттями («чари», про які ніхто ніколи не розповідав, і звичаї руху Опору).

Усвідомлюючи, що фашисти зазнали поразки й що з’явилася нова форма влади, яка по-новому упорядковує не лише суспільство, але й існування, Карло відчуває, що він поза грою, що він грає в іншу гру.

97 Повернення додому: Карло знов став чоловіком. Прозріння (дзен).

98 Вибір на користь святості. Святості аскетично-прагматичної. Прозріння та активність.

99 Іронічне знеохочення та болісне очікування. Допомога іншим, ніби у маренні, а потім повернення у стан прозріння, де знов і знов виникає думка про порожнечу тощо. Подорож до Едо.

Серпень 1973

˃ Нотатка 100
ЕПОХЕ^{46}

Нотатка 97
ОПОВІДАЧІ

Карло увійшов до Вітальні у ххх близько четвертої по обіді. ˂

Він був не єдиним «впливовим» гостем, якому треба було прилаштовуватися до такого офіційного свята серед кар’єристів, снобів, другосортних персонажів, чиновників та бюрократів (з дружинами). Як не один він робив гарну міну при поганій грі. Він був зосереджений, ніби хижак, але водночас спокійний і усміхнений, мало не вдячливий, як священик, – перетворюючи своє мовчання одночасно на захисний щит і на незворушний стяг своєї влади, – він розтинав натовп співвітчизників, які святкували День Республіки, неспішно, так, щоб чи не кожен (а чому б і ні?) принагідно побув його випадковим співрозмовником. Там унизу, наче вимкнений двигун, стояв Сараґат^{47}. Але Карло міг і мав зайняти місце у вужчому колі Троянди[256]256
  Натяк на «Божественну комедію». Див. прикінцеві примітки (коментарі).


[Закрыть].

ххххххххх

ххххх

ххххххххх

Тим часом, щойно він увійшов, побачив навколо справжнісінький хаос. Шалено комашилися «ніхто» – ті, хто живе прихованим, звичайним життям. Чичикови, Передонови, перші радники (третій розряд знизу серед чотирнадцяти у царській ієрархії), як от Яків Петрович Голядкін, чи навіть служки, як Смердяков^{48} – з дозволу моєї «буквальної» розповіді. А ще кілька літераторів. Тут Карло Валетті має заплатити демократії за рахунками. Очі присутніх палали очікуванням цього. А він і не відмовлявся. Однак «fata trahunt». Суть представництва в тому, щоб «представити людину, яка була б ними всіма» (здається, це Томас Ґоббс). Втім, «демократія не зводить пам'ятників, не карбує медалі. Не зображає нікого на монетах. Її справжня роль полягає в іконоборництві» (той-таки Ґоббс, «Левітан…» чи Лок, «Трактат про управління»). Однак навіть за демократії тривають «священні королівські ігри», а життя з по-королівському величним церемоніалом поширилося під вивіскою буржуазії…

Але, діставшись Емпірею, він уже побачив зовсім інше комашіння. У тому місці ти – актор, а не глядач. Тут «не виймають власну душу з тіла, щоб для певності заховати її у таємній схованці» (як зазначає Фрейзер, говорячи про вище зазначених первісних людей, додаючи ще й таке: «Якби вони знайшли такий цілковито безпечний сховок, то могли б з радістю залишити там свою душу назавжди»). Ліпше ще раз недоладно нагадати, що там ти – серед акторів, з якими бідолашні глядачі (1)[257]257
  (1) Принаймні за Люсьєном Леві-Брюлем й Емілем Дюркгаймом та іншими.


[Закрыть] фізично себе ототожнюють, для них це «methexis», а не «mimesis»[258]258
  «Methexis» – походить від гр. «участь» – явище у грецькому театрі, коли глядачі брали участь у виставі, імпровізовано створюючи дію у ритуалах; «mimesis» (лат.) – «наслідування».


[Закрыть]. Що ж стосується акторів, то вони виставляли геть усе своє єство про людські очі, ніби то був пеніс, та як відомо, через виставляння кастрованість впадає в очі. Отож вони були ніби відрубаними головами Медузи[259]259
  Медуза – одна з горгон, які були дочками бога моря й жили на острові в найдальшому океані вдалині від земель, заселених смертними. Дві інші сестри, Евріала і Стено, були безсмертними, але Медузу можна було вбити. В деяких версіях міфу, Медуза не була їх сестрою, але була смертною жінкою, покараною Афіною чи за втручання в її містерії, чи за те, що вона займалась коханням із Посейдоном у храмі богині. Коли Персей відтяв голову Медузи, із її перерубаної шиї вискочив Пегас і повністю озброєний воїн Хрісаор, її син від Посейдона. Кожна крапля крові, що скрапувала з мішка із головою Медузи, що його ніс Персей, ставала іншим видом змій. Погляд навіть відрубаної голови Медузи мав здатність перетворювати людей на камені.


[Закрыть]. Тому й обертались на камінь. Карло пішов між закам’янілостями, щоб зіграти свою роль: щоб стати ексгібіціоністом, що виставляє свої статеві органи (у живому театрі напівкастратів). Так само недоладно, як і раніше, й аж ніяк не засмутившись через неправильне буквальне тлумачення, додам, що коли геніталії цих можновладців (власне, кастратів) були виставлені напоказ, то решту було гарненько приховано; та якщо хтось щось і приховував, то це було таємницею для всіх, окрім ЦРУ. Я знаю, що від безживної метафоричності такої звістки чи, я це цілком визнаю, через її жалюгідну посутність читач зіщулиться. Ніби концентричними колами навколо Голови Держави ворушився гадючник часом лисих, часом сивих, часом волохатих, часом рідковолосих голівок, проте переповнених почуттям власної гідності. У нашій Алегорії саме ці й піднесуться до справжнього сану оповідачів. Але наразі «реалістично» вони – душі, що піднеслись на небеса й у Квіринальському палаці[260]260
  Офіційна резиденція президента Італії у Римі.


[Закрыть] водять хороводи, від яких у мого читача запаморочиться в голові, хоч не через це я не бажаю все це описувати, адже, зрештою, у певний момент кожен епічний поет відчуває обов’язок по черзі розповісти про всі війська, які беруть участь у параді. Це топос[261]261
  «Загальне місце» – у риториці та теорії літератури загальні місця, які визначили вибір такого чи інакшого образу чи теми серед багатьох інших.


[Закрыть], якого, здається, уникнути неможливо. Першим, на кого цілком випадково наштовхнувся Карло, був Манчіні^{49}, його огрядне обличчя, ніби надгробок, приховувало те, що його непокоїло у цю мить: наразі він надзвичайно переймався «реструктуризацією ЕНІ» й подальшим створенням холдингу, що є частиною групи, який мав узяти під контроль різноманітні виробничі сектори ЕНІ. Згодом він би зажадав, щоб одну з президентських посад посів представник СПІ, хоч був не проти того, щоб, можливо, віддати посаду професору Валетті, чи то пак нашому герою, віддавши його теперішню посаду якомусь іншому соціалісту.

Саме тому професор Валетті призупинився у тому невеличкому колі, й це місце правило йому за пункт спостереження.

Поряд стояли Де Мартіно та Рафаеле Джиротті, а з ними кілька їхніх неаполітанських товаришів^{50}. Саме з цими неаполітанськими друзями наразі по-дружньому пошепки теревенив Де Мартіно. Та професору Валетті неважко було здогадатись про зміст їхньої розмови. Певна річ, наразі він жалівся, що ЕНІ не просто не допомагає йому перемогти на з’їзді СПІ, а робить усе, що тільки можна, аби цьому завадити. Він стверджував, що деякі газетярі, які мають стосунок до ЕНІ, були запрошені для того, щоб нападати на нього. Втім, говорив чоловік про це досить обережно, адже (і про це проф. Валетті чудово знав) не був певний, чи наказ давав особисто Джироті, а чи якесь «цабе з групи».

Ще один представник соцпартії – Енріко Манка^{51}. Очерствілий та мстивий, він стояв мовчки. Кілька днів тому на з’їзді партії він звинуватив ЕНІ в тому, що вона не справдила передвиборних обіцянок, які було дано під час передвиборної кампанії в Умбрії, а от завдяки таким обіцянкам християнські демократи набрали собі голосів. Манка наполягав, що інженер Джиротті не впорався із завданням звести новий завод «Леболе», який мав компенсувати закриття линвової фабрики, і новий завод, де виготовляли б пластикові труби. Ніби інженер не лише вирішив закрити линвову фабрику у Терні, але й закрити завод у Папіньйо, який давав роботу 540 робітникам. За словами Манки, він і гадки не мав про програми «Терні Кіміка», яка теж перейшла під контроль ЕНІ. А ось у сірих південних очах шановного Даніло Де Коччі^{52}, на відміну від Манки, який мав «переможений і сповнений бажанням помсти» вигляд, світилася неабияка радість, хоч він і силкувався придушити це в собі. Власне, він у римських колах збирав інформацію про таємні угоди між ЕНІ та представниками різноманітних відгалужень ХД. За словами Де Коччі, не одне, а геть усі відгалуження християнських демократів отримують гроші з фондів ЕНІ та ІРІ[262]262
  Інститут індустріальної реконструкції – італійське державне підприємство, засноване у 1933-му тодішнім головою уряду Беніто Муссоліні задля того, щоб врятувати від банкрутства найбільші італійські банки й уникнути обвалу економіки. Головний напрям діяльності – скуповування акцій компаній, що опинилися на межі банкрутства і мало власну частку у багатьох галузях італійської економіки, як, наприклад, транспорт, преса та телебачення, тощо.


[Закрыть] тощо. З якою метою народовець з парламенту «провадив своє розслідування», ніхто не знав. Через те й був таким задоволеним.

Поряд з Де Коччі стояв Рікуччі^{53}. Навіть Вінченцо Рікуччі мовчав. Він був генеральним директором Італійської компанії нафтогонів «СОІ» (теж належить ЕНІ), тими днями вирішив укласти гроші у Чивітавек’я (з огляду на запланований нафтопереробний завод, який належатиме ЕНІ) – ліву течію СПІ, адже наразі триває кампанія перед з’їздом партії. Час від часу Манчіні на нього поглядав. Не міг утриматися. Власне, він намагався визначити, чи таке рішуче субсидіювання було особистою ініціативою Рікуччі, чи це була частина ширших «безпосередніх інтересів» ЕНІ.

Відверто кажучи (2)[263]263
  (2) У таку чесність не хочеться вірити й саме через те вона є щирою.


[Закрыть], наразі маю попередити пересічного читача, котрий, може, має бажання, як то кажуть, перескочити всі ці сторінки обома ногами й перейти до наступного розділу. Оця моя доповідь, до речі, досить старанна, про один з численних «кипучих джерел» у нещасній Італії загалом для Алегорії не є істотною: вона може зацікавити лише читача, наділеного глибоким громадянським почуттям або ж надзвичайною зловтішністю.

Через те, що святкували День Республіки, комуністам на свято було зась. Хоча, удавши, ніби переймаються лише своїми справами, й тримаючись подалі від товариства, що зібралося за такої нагоди, з водночас рішучим та приязним виглядом, нечисленне їхнє представництво таки було^{54}. Між іншим, сама верхівка. Власне, був той-таки Берлінґуер, нап’явши на себе «обличчя чесної людини»: на той час надзвичайно спокійний і трохи насмішкуватий. Того самого ранку, недарма сподіваючись на те, що добрі результати не забаряться, він наказав відділу друку партії, переглянувши всі номери тижневика «Буржуа», надруковані від 1 січня 1976-го й пізніше, відзначити всі схвальні примітки та статті про ЕНІ, а також усі рекламні оголошення ЕНІ та «Монтедісон», які з’явилися на його сторінках. Із не менш чесним виглядом стояв поруч з ним ще один дрібний діяч партії – Евдженіо Педжіо. Йому теж ЕНІ була небайдужа. Як члену економічної комісії об’єднання комуністів Флоренції, йому було доручено слідкувати й доповідати про «нерухомісні» справи ЕНІ в районі Прато. А надто про купівлю земельної ділянки площею десять гектарів, яку здійснила ЕНІ, й подальший продаж іншої ділянки, на якій наразі здіймалася ткацька фабрика, що була частиною групи ЕНІ. Тим часом до гурту комуністів, потискаючи руки товаришам та колегам^{55}, підійшов Де Мартіно. Попри своє закрижаніле серце, професор Валетті добре знав, що ховалося за такою сердечністю. Під час нещодавніх партійних зборів Де Мартіно висловився проти того, щоб уряд прийняв запит доктора Чефіса. За словами Де Мартіно, принаймні таке було враження, «Монтедісон» мали добровільно відмовитись від того, щоб лізти у хімічну промисловість, цілком залишивши цю галузь для ЕНІ та інших «активних у цій сфері» підприємств. До речі, саме тими днями такий собі інженер Ніно Ровеллі, який працює у групі «Італійська Компанія Полімерів», влив «значну» грошову допомогу в агітацію перед партійним з’їздом за партійну течію депутата Де Мартіно у Кампаньї.

Професору Валетті, – й у цьому ми безпосередньо зацікавлені, – усе це було чудово відомо, адже він добре знав, що Альберто Ґранді, який нещодавно перейшов з ЕНІ у «Монтедісон», націлився на те, щоб доктор Чефіс віддав йому посаду виконавчого директора компанії «Монтедісон». Це відкривало для Карло нові можливості у просуванні виконавчою гілкою ЕНІ: тим паче, що він напевно знав, що у серці доктора Чефіса й надалі панувала ЕНІ, а не «Монтедісон».

Доктор Чефіс, якого, звісно, на святкуванні не було, щонайбільше міг би навести кілька епізодів, з життя Задіґа чи Кандіда[264]264
  «Задіґ, або Доля» – відомий філософсько-фантастичний роман Вольтера про вавилонського філософа Задіґа, де автор торкається, не додержуючись справжньої історичної точності, проблем, актуальних у часи його життя. («Zadig, or The Book of Fate»; 1747).
  «Кандід, або Оптимізм» («Candide, ou I’Optimisme») – найчастіше публікований твір Вольтера. Повість була написана, ймовірно, в 1758-му і через рік з’явилася у пресі відразу в п’яти країнах під виглядом «перекладу з німецької». Вона тут же стала бестселером і була на багато років заборонена під приводом непристойності. Сам Вольтер вважав її бездарною і в деяких випадках навіть відмовлявся визнавати своє авторство.


[Закрыть].

ххххх (рядки грецькою, що описують військову ходу в «Іліаді» чи латиною з «Енеїди»)

Навколо Ла Мальфа^{56} теж зібрався гурт, утім, він був численніший, та й товариство з вибраних осіб.

Поруч з Ла Мальфа стояв професор Тиціано Федеріґі, член партійного об’єднання, мав посаду в «Монтедісон», нещодавно передав Ла Мальфа розлогу таємну доповідь про проблеми, які існують усередині Компанії («Монтедісон»). Одначе Ла Мальфа цілком поринув у теревені з депутатом Франческо Кампанья про марш берсальєрів під час параду: власне, це саме цьому чоловікові Ла Мальфа збирався доручити, щоб той попросив у Жана Луї Лемана грошової допомоги від «Мобіл Ойл Італьяна» для передвиборної кампанії Республіканської партії Італії. Надії на це були неабиякі й зовсім небезпідставні. Могло трапитись і таке, що Ла Мальфа дасть «Мобіл Ойл» такі самі гарантії, які у свою чергу Феррі дав «Шел»: Феррі й справді того-таки пекучого ранку 2 липня запевнив Нормана Бейна, який за наказом «материнської компанії» дізнавався про урядову політику щодо нафтових компаній після того, як вступить у силу податок на додану вартість, що уряд не має наміру вішати на нафтові компанії будь-яке збільшення податків. (А ондечки й сам депутат Феррі, бліде та змучене обличчя якого виблискує від поту.)

Майже поруч із трошки «спорідненою зі своїм електоратом» парочкою, тримаючи в руці склянку віскі (хоча й непитущий), стояв білявий депутат Маріо Дзаґарі^{57}. Він якраз нещодавно заснував нову агенцію друку, яка називається «Соціалістична Агенція» й розташована на вулиці Колонна Антоніна, а очолив її Джорджіо Нарді, довірена особа Дзаґарі. Цю агенцію було засновано завдяки грошовій допомозі, яку цього разу надав бренд «Ессо»[265]265
  Бренд компанії «ЕксонМобіл» – приватної нафтової монополії США. Діє у багатьох країнах Європи.


[Закрыть] в Італії.

А ось інженер Ренато Ломбарді (представник «Конфіндустрії»[266]266
  Організація, яка об’єднує промисловців Італії.


[Закрыть]) безпосередньо мав бесіду з доктором Алессандро Алессандрі із мережі супермаркетів «Станда». Парочка товаришувала ще «зі шкільних часів». Інженер Ренато Ломбарді «зсередини знав таємниці» Ватикану, а ось пан Алессандрі знав про них від родини Аньєллі[267]267
  Впливова родина італійських капіталістів, які, зокрема, були одними з тих, хто заснував і керує заводом «Фіат».


[Закрыть]. І Ломбарді дійсно розповідав другові дещо про їхнього спільного товариша Вінченцо Каццаніґа, новини, про які ще ніхто не знав (3)[268]268
  (3) Ця особа вже з’являлася на сторінках цього роману під ім’ям…


[Закрыть]. Згадка про цього чоловіка – наразі високого посадовця в одній з компаній промислової групи «Монтедісон», – нового президента «Учід»[269]269
  Ucid – Unione Cristiana Imprenditori Dirigenti – об’єднання послідовників католицької віри серед найвищих керівників промислових підприємств.


[Закрыть], була найкращим доказом того, як високо його цінують серед вищого товариства Ватикану. «Учід» насправді була «витвором» Італійської Католицької Акції[270]270
  Католицька Акція була заснована у 1922 році. Завдання організації – духовне і моральне відродження суспільства, праця з молоддю у сфері освіти і катехізації. На сьогодні рух нараховує близько 400 000 членів, більшість з яких живуть в Італії.


[Закрыть], яка об’єднувала вищих керівників промислових підприємств, які прилюдно сповідують католицьку віру.

Головним церковним радником «Учід» був кардинал Сирі; а церковним радником її римського представництва – Монсеньйор Казаролі, який очолював дипломатичне відомство Понтифікату.

Отож Каццаніґа мав якнайкращі можливості провадити свою діяльність, ще й користуючись підтримкою впливових людей з Ватикану. (Хочу нагадати читачеві, що за вікном досі 1972-й, тому Ватикан на той час міг забезпечили мало не непохитний авторитет.)

Натомість Алессандрі мав змогу розповісти Ломбарді, що Джанні Аньєллі досі цікавила «Станда» і те, які вона має проблеми, адже він мав намір купити цю мережу. Він був не проти зробити таку покупку, заплативши вартість компанії акціями «Монтедісон», які наразі мав на руках^{58}.

Ось і Коттафаві, колишній очільник кабінету депутата Моро, якого нещодавно призначили новим послом Італії в Тегерані^{59}. Він «надзвичайно вороже» налаштований проти про арабської політики, яку сповідує ЕНІ. Та ще й виявляється, що він пов’язаний з Аттіліо Монті та нафтовими інтересами БП[271]271
  British Petroleum (BP, British Petroleum Corp.) – нафтогазова, нафтохімічна та вугільна транснаціональна монополія Великої Британії.


[Закрыть].

А осьдечки поруч у лискучому двобортному костюмі, маючи у ньому природний та вишуканий вигляд, навіть попри спеку, стоїть доктор Боцціні, колишній перший посол у Дамаску, а наразі, за ініціативи сенатора Медічі, голова уряду. Він теж не є прибічником ЕНІ.

Тут-таки стоїть і Антоніо Де Боніс, посадовець із «Центру з італійсько-арабських зносин», якому доручено щотижня робити доповідь щодо міжнародних зв’язків ЕНІ. Він щойно повернувся з відрядження на Сицилію, куди їздив разом із сирійським дипломатом Хафезом Аль Джамалі.

Є серед них і такий собі Анджело Берті – один із керівників спільноти «Маріо Фані», політично-релігійної організації, створеної кілька років тому Луїджі Джеддою[272]272
  Італійський медик, громадський діяч, лідер католицького руху в період після фашизму.


[Закрыть]. Саме цей пан Берті був уповноважений бути посередником між професором Луїджі Джеддою та промисловцем Аттіліо Монті, котрий починаючи з 1 вересня щомісяця перераховував Національному Громадянському Комітету 1 мільйон лір. (Я таки знову нагадаю читачеві, що зараз 1972 рік.)

Можливо, Карло підійшов до одного з вікон Вітальні через спеку, біля якого, певно, було ще спекотніше, адже із зовсім безхмарного неба всередину вривалися нестримні сонячні промені. Майже ніби силуети, оповиті дрібним блискучим пилом, там стояли депутати Анджело Нікосія та Піно Рауті^{60}. Здається, вони були в доброму гуморі, почувалися вільно. Депутат Нікосія щойно зустрівся з промисловцем Монті й розповів йому, послуговуючись якою стратегією він має намір підштовхнути до створення парламентської комісії, яка б провела розслідування щодо Коні. Він з певністю стверджував, що на люди вилізуть «страшенні речі» й помилки, які зачеплять не одного політичного діяча. Через це під час розмови він сказав такі слова: «Як на мене, Джуліано Андреотті та Джуліо Онесті – одна людина». Що ж до депутата Піно Рауті, то кілька днів тому він мав зустріч із таким собі Бруно Ріфезером. Вони обговорили, як просувається судове слідство над Рауті «щодо замахів крайніх правих», а також звинувачення, які пролунали на адресу Монті, буцімто він фінансує екстремістський рух того-таки Піно Рауті. Судячи із спокійного вигляду останнього, про який ми вже згадували, щодо цього не було підстав непокоїтися.

У цигарковім диму, що змішувався з блискучим від сонячних променів пилом, котрий, ніби на полотнах Караваджо, вривався у залу Квіринальського палацу, стояв чоловік, геть-чисто зодягнений у біле, у білому береті, напнутому на довговиде обличчя, як у дрібного постарілого підлітка, який наразі морщився ще й через дим від цигарки, що стирчала у нього з рота. Це був генерал Евдженіо Хенке^{61}. У сліпучому сонячному промінні ніби розійшлось темне провалля, у якому ледь виднілися світло-червоні, убогі та гнітючі, як і все, що належить державі, шпалери. Переступивши перепону зі сліпучого світла, Карло опинився у тьмяному куточку Вітальні, який до того ж був напрочуд прохолодним і в якому кільком щасливцям поталанило повсідатися на стільчики. Це були стільчики вісімнадцятого століття, позолочені й, правду кажучи, незручні, та все-таки це були стільці; поруч навіть стояла гарненька канапа. Всі ці меблі стояли навколо незапаленого каміна (він увесь був візерунчастий, оздоблений ліпниною та позолотою). Це було спокійне місце, подалі від кипучого пекла. Там було тихо. Власне, всі, хто сидів на стільчиках, пильно вслухалися у слова одного з них, як діти, які уважненько слухають старого діда, котрий розповідає казку. До історії, яку розповідав той чоловік, Карло не дослухався, адже його увагу забрало це несподіване видовище, а над усе – обличчя слухачів. Ці люди не мали нічого спільного із запрошеними гостями, про яких ішлося раніше. Ці ніби були з іншого тіста. Звісно, вони теж були італійськими буржуа, а з огляду на те, що вони були присутніми на цьому святі, то були вони поважними і впливовими. Але їхні інтереси та їхня культура були ніби зовсім іншої якості: щиросерднішої, ідеалістичнішої, навіть сказати б йолопкуватішої, але, безсумнівно, глибшої та яскравішої. Ймовірно, все це було оманою, адже це були всього-на-всього літератори разом зі своїми дружинами. Вони розповідали один одному всілякі оповідки, щоб убити час на цьому офіційному прийомі, куди їх позвали, аби демонстративно їх зневажати. Поки Карло, ошелешений і трохи зачарований побаченим, шукав собі, де примоститися, оповідач закінчив свою історію, передавши слово наступному. Цей скидався на величезного мураху, одягненого у фрак, як людина (та, мабуть, це був лиш звичайний добродій, одягнений у чорне), був трохи гаркавий, а його надзвичайно великі очі лишались по-кумедному непорушними й ніби аж розтопилися від зніяковіння. Трошки через силу чоловік заговорив тоном людини, яка не має змоги відмовитись, але й звикла до певного успіху, який зазвичай має дотепник. Він був неначе славетний газетяр-демократ.

– Як ви знаєте, мистецтво розповідати, – почав цей чоловік, – уже померло. Ми в жалобі. Позаяк, любі слухачі, вина немає, доведеться вам вдовольнитися кікеоном^{62}.