Текст книги "Нафта"
Автор книги: П’єр Пазоліні
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 43 страниц)
Колись у есе «З досліджень про єретичний емпіризм» (згодом у «Есе про літературу та мистецтво», за редакцією В. Сіті та С. Де Лауде, де включено нарис літературного критика Чезаре Сеґре, видавництво «Мондадорі», Мілан, 1999, с. 1307—1142) Пазоліні писав про термін «тетіс», яким у давньогрецькій називали «статевий орган як чоловіка, так і жінки» (с. 1331). «Тетіс» так само називалася доповідь на конференції «Еротизм, руйнація, товар», яку було організовано в Болоньї у 1973 році з метою «Теоретично проаналізувати соціальну, а значить, і політичну роль Ероса (лібідо)» (пізніше в есе «Про політику та суспільство» за редакцією В. Сіті та С. Де Лауде, де включено нарис літературного критика П. Белоккіо, видавництво «Мондадорі», Мілан, 1999, с. 235—264). Саме стосовно сексуальності Тетіс є антиподом Поліса – другим втіленням особистості головного героя роману «Нафта».
Енріко Маттеї (1906—1962) – з 1953-го був президентом нафтової компанії ЕНІ, помер від «нещасного випадку» (який насправді був замахом на вбивство) у літаку. Причини його загибелі довго розслідували, не дійшовши якихось певних висновків, пов’язуючи це з його бажанням вивести національне підприємство з-під гегемонії американської трастової нафтової компанії. Пазоліні у романі відкрито пише про «убивство», звинувачуючи у ньому ЦРУ та мафію. Згодом, у короткій схемі нотаток 20—30 (с. 138—139), замах пов’язується з Евдженіо Чефісом (1922—2004) – наступником Маттеї на посту президента ЕНІ, а з 1974-го – президента компанії «Монтедісон» (саме його у «Нафті» уособлює персонаж Альдо Троя, пор. згодом у 13-й примітці). Ще один натяк на злочин, скоєний проти Маттеї, є у короткій схемі нотаток 36—40, у яких «міфічну» подорож головного героя пов’язано з тим, щоб «розвиток подій зупинити, аби замінити Троєю президента ЕНІ, відтак скоїти вбивство останнього» (с. 161). У романі на історію про Маттеї наводить персонаж Енріко Бонакоре, в якого мати нібито родом з Бескапе – муніципалітету у провінції Павія, де знайшли рештки літака, на якому летів Маттеї (с. 116). Смерть Маттеї була підозрілою ще з перших днів, коли впав літак, але розслідування Військово-повітряних сил було дуже швидко закрито, у 1963-му, з певністю не назвавши ніяких справжніх причин аварії літака, а в лютому 1966-го один з прокурорів Павії у справах убивств з обтяжуючими обставинами та повітряних катастроф виніс вирок «припинити судовий процес за відсутністю доказів». Останнє розслідування, яке здали в архів 20 лютого 2003 року, довело, що на борту був вибуховий пристрій, але не визначило замовників замаху, однак натякаючи на те, що замовником був Евдженіо Чефіс.
Йдеться не про картину, а про одну зі сцен, змальованих на фресці Джотто у капличці Скровеньї у місті Падуя.
Посилання на Псалми (90, 6) взяте з нарису письменника Джакомо Леопарді, яке називається «Про відомі хиби прадавніх».
У письменниці, про яку йде мова, за багатьма рисами не лише зовнішності («на вигляд мала років менше, ніж насправді… обличчя мала, як у молодої кішечки… очі світились вороже, майже люто, але вмить, раптом добрішали й починали світитися настільки ж щирою усмішкою»), але й за вдачею («має власну думку, наскільки б її суть не була бурхливою, непередбачуваною й несамовитою… мусила йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалась прекрасною… Опинившись в обставинах, коли їй по суті нема чого втрачати…») не важко впізнати письменницю, поетесу й перекладачку Ельзу Моранте.
Цими відомими словами починається VI розділ третьої частини Флоберового «Виховання почуттів» (переклад Д. Паламарчука).
Цими рядками починається твір Ґвідо Ґоццано «Тото Мерумені», ті рядки, які процитовано далі, – з «Панянки Фелічіта», а ті, що на с. 62, – знову з «Тото Мерумені». Пазоліні перечитав Ґоццано ще за часів, коли писав рецензію на «Поезії» (за редакцією Е. Санґуінетті, вид. «Ейнауді», Турин, 1963) у газеті «Темпо» й часто цитував у «Нафті» (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1843—1848). Цікаво, що рецензія на вірші Ґоццано починається з «прекрасного есе Еліаса Канетті про листування Кафки та Феліції», яке він щойно прочитав («Інший процес», «Лонганезі», Мілан, 1973); відголосок цього читання є у примітках, що стосуються задуму роману, які є на початку, на с. 13.
Це останні рядки 129-го сонета Шекспіра; на с. 87, де бабуся загадково розповідає про «квітку з секстини із 94-го сонета», цілком запозичено з книги Джорджіо Мелькіорі («Чоловік та влада», «Ейнауді», Турин, 1973), присвяченої Шекспіру, де міститься кропіткий аналіз саме 94-го сонета. Саме з цієї книги взято увесь монолог про Державу-Сад, включно з усіма політичними натяками, й саме одна із фраз у книзі Мелькіорі може пояснити туманний вислів про «секстину в сонеті» (незрозуміла через те, що сонет написано так, як писали в єлизаветинську епоху, у ньому немає терцин): тобто, (?) з погляду розміру.
Мелькіорі – «цей сонет написано „англійським“ („шекспірівським сонетом“) розміром, але з погляду логічної структури він є „петрарківським“, де є чітке розмежування між першими вісьмома рядками й останніми шістьма (секстиною)» (с. 54). Пишучи відгук про книгу Мелькіорі для «Темпо» («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1907—1912), Пазоліні докоряє автору за те, що він так легко викинув аспект сексуального бажання й побачив у «квітці» передовсім політичну метафору, а не еротичну. Отож у вуста бабусі Пазоліні вкладає деякі з власних міркувань, на які наштовхнуло його прочитання книги Мелькіорі.
Людмила та Саша – це герої «Дрібного біса» Федора Сологуба. Пазоліні писав рецензію на роман на видання, яке вийшло у видавництві «Ґарпанті» з перекладом П’єтро Антоніо Зветерміча, для «Темпо» («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1879—1886).
Маршал Родольфо Ґраціані (1882—1955) – найбільше запам’ятався своїми діями в італійських колоніях (у деяких був губернатором), був звинувачений у колабораціонізмі (ймовірно, йдеться про його участь у пронімецькому уряді Італійської соціальної республіки (Сало) у 1943—1945 pp.) після 8 вересня, у подальшому знову займався політикою й став активним діячем Італійської соціалістичної партії.
XXIX пісня «Чистилища» починається так: Вона своє скінчила говорити 2] І стала, мов закохана, співать: 3] «Блаженні ті, чий гріх уже покритий» (перекл. Є. Дроб’язка). Книги, які процитовано відразу по цьому у цій Нотатці, перелічені у списку авторів та творів, який записано у чернетці роману, котра відтворена на форзаці видання на с. 2. Чимало з них є прямими джерелами роману. Серед найбільш очевидних «Біси» Достоєвського («невеличке дешевеньке видання», геть покреслене – це про видання «Ґарцанті» за перекладом Ринальдо Кюферле, вид. «Ґарцанті», Мілан, 1973, яке цілими сторінками процитоване у нотатках 129, 129а, 129Ь, 129с).
Джерелом інформації про ЕНІ, яку зібрав автор на цих сторінках, є «Отакий Евдженіо Чефіс. Інше обличчя шановного президента» Джорджіо Штеймеця, «Амі», Мілан, 1972 – памфлет, який за кілька днів після появи було вилучено, але завдяки Елвіо Факінеллі (пор. «Пересторога», VI) Пазоліні мав фотокопію цього памфлета. Насправді Штеймець – це псевдонім. Директором «Амі», яке розташовувалось у Мілані на вулиці Бролетто, був журналіст Корадо Рагоцціно, який доручив якомусь наближеному до справ ЕНІ написати книгу. Чимало уривків з памфлета процитовано в романі слово в слово, надто у нотатках, присвячених Альдо Трої та його «імперії» (нотатки 22, 22а, 22Ь, 22с, 22d). Ось кілька прикладів: «Під керівництвом AT „Новий видавничий дім“ у Мілані регулярно виходить газета „Аввеніре“ („Майбутнє“), яка, як відомо всім, з’явилась від злиття болонського католицького тижневика та його міланського брата… Хай там як, а ЕНІ надзвичайно полюбляє рекламуватися у цьому виданні… Зарплата порівняно з жовтими виданнями та виданнями-конкурентами у цій сфері виходить захмарна, сума достатня, щоб викликати у cast „Кор’єре“, що належить Креспі, невеличкі заздрощі. Там не зважають на збільшення кількості сторінок, рубрик, послуг» (с. 58—59 у Штеймеця пор. зі с. 99). Майже дослівно невдовзі (с. 99—100) викладено уривок з памфлета, де натякають на певних журналістів, яких завербувала ЕНІ для нової газети, переманюючи їх з «Кор’єре делла Сера», з Національної інформаційної агенції, з «Панорами», окрім них ще й з більш ексцентричних видань «ЧаоБіт», «АВС» та його відгалуження «Сі» (с. 59), й де пишуть про віце-президента Нового італійського видавничого дому, який уже співпрацює з фірмою Бонокоре (с. 60). Пазоліні лише змінює імена деяких героїв: Джуліо Казаленьо – це у Штеймеця Анжело Моранді, Етторе Дзола, про якого йдеться згодом, – Джузеппе Рестреллі. З невеличкими змінами перейшов від Штеймеця у «Нафті» уривок про вихори у «засновницькій діяльності» Енріко Бонокоре, який так поринув у свою тисячу обов’язків, що зовсім не має часу підписати сотню листів звичайної кореспонденції (с. 100 пор. із с. 60—61 у Штеймеця).
Зовнішність Альдо Трої взято з опису у вже цитованій книжці Штеймеця, який нагадував Евдженіо Чефіса (на час написання роману він ще був живий; фінансист, котрий давно вже покинув політичну сцену, помер у травні 2004-го, його смерть була майже не поміченою й за часом збіглася зі смертю Умберто Анджелі). Він був сином промисловця з Тревільо, вже тоді студент Військової академії у Модені, між 1971-м та 1974-м Чефіс, завдяки своєму впливові як фінансиста, контролю над пресою та використанню спецслужб, створює потужний осередок влади. Пазоліні був надзвичайно вражений деякими його виступами, а надто одним, у Військовій академії Модени, в якому йшлося про нові обрії фінансового капіталу та про занепад національних економік. У нього збереглася копія цього виступу, надрукована в журналі «Ерба Вольйо», II, 6, 1972, і він цитував її, виступаючи на святкуванні Дня об’єднання Італії у Мілані 1974 року, а також у «Піратських записках» («Геноцид», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 512, 514—515) і у відгуку про «Кількох „правих“ письменників» у тому ж таки 1974-му (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2148—2152). Окрім виступу в Модені – «ідеологічний виступ», в якому в загальних рисах йдеться про «кінець нації» й виникнення «багатонаціональної» неокапіталістичної влади й подальше перетворення армії на технологічне, поліцейське військо на службі у цієї ж таки влади (с. 2150) – у «Темпо» згадується ще один «нещодавній виступ» – котрий хоч і був лише надрукований на автокопісті (машинка для оперативного друку книг малими чи середніми накладами) під егідою «Монтедісон», але я мав змогу його прочитати, – Евдженіо Чефіса: виступ, який зовсім не випадково відбувся перед слухачами Центру військових навчань (знов с. 2150). Текст цих двох промов, надрукованих на автокопісті, а також третьої, підготованої у 1973-му для Венеційської школи католицької культури, зберігається у «Пазолінівському фонді» в бібліотеці Ґабінетто Вісо, у Флоренції, у такій самій течці, де лежить машинопис «Нафти» (пор. «Застереження», п. V), а з примітки, зробленої 16 жовтня 1974-го, випливає, що Пазоліні мав намір вставити їх у роман у повному обсязі, поєднуючи першу та другу його частини (с. 127). Його опис Альдо Трої відрізняється від штеймецівського лише дрібними деталями. Змінено місце народження героя: Сачіле замість Чівідале, але Сачіле, яке наразі є частиною провінції Порденоне, була «частиною провінції Удіне, у часи його народження», як Чівідале (с. 104). Однакові риси, нав’язливі ідеї, звички (навіть попри те, що Пазоліні грається, додаючи то тут, то там риси зовнішності, які непомильно вказують на Джуліо Андреотті): починаючи з аскетичної сірості у поведінці (с. 104—105, 106 тощо) до того, що йому належить скромний «сітроен», який «навіть не на нього записаний», справжній заяложений герой у книзі Штеймеця. Зі Штеймеця також взятий уривок про колекцію «білих керамічних предметів», які згадуються як частина захоплень Альдо Трої, які перетворюють «у його помешканні та в офісі деякі дощечки на маленькі цвинтарі, а не на антикварні речі» (с. 105). У Штеймеця говориться радше про вотивні предмети (ex voto – дари, які дарували Богам на знак вдячності; або ж власне предмети, якими прикрашені вівтарі чи стіни у святилищі), ніж про вироби з кераміки (с. 16), але наголос на «подібні до маленьких цвинтарів» підхоплює уривок, в якому вотивні дощечки, які збирає Чефіс порівнюються зі «збиранням надгробків».
Натяк на неясний епізод з партизанського минулого Чефіса, коли 31 липня 1943-го він покинув розташування партизанських загонів, якими командував Маттеї, ховаючись у провінції Новарезе, звідки згодом перейшов у Загін патріотів «Альфредо Ді Діо» (військовий та партизан, нагороджений відзнакою за військову відвагу). Альфредо Ді Діо помер за незрозумілих обставин, і ходили чутки, що Чефіс щось про це знав (але ніколи не розповідав). Цей випадок використали журналісти Джорджіо Пізано та Фудьвіо Белліні, щоб розвернути таємничі напади на наступника Маттеї, як написав про це політолог Джорджіо Галлі у «Таємному сценарії. Від Енріко Маттеї до П’яцца Фонтана» (12.12.1969 на площі Фонтана у Мілані терористи підірвали бомбу, від якої загинуло 17 і було поранено 88 осіб, відповідальних не знайшли. Того ж дня у Римі та Мілані вибухнули ще два пристрої, третій не здетонував. Очевидно, саме це кровопролиття описує автор у романі), «Видання Марко Тропеа», Мілан, 1996, с. 117—118. 1969-го, коли точилися сутички за те, хто керуватиме компанією «Монтедісон», майбутній сенатор Джорджіо Пізано написав у журналі «Кандідо» відкритого листа Чефісу, в якому вимагав звітувати про «огріхи молодого офіцера під час Другої світової й партизанського ватажка у Валь Д’Осола»: «до слова, коли ми дочекаємось ваших цінних свідчень щодо того, що трапилося зранку 12 жовтня у Сасо ді Фінера й про довгу агонію Альфредо Ді Діо?». Саме у той час, як Пазоліні писав «Нафту», партизанське минуле Чефіса та його таємниці використовували в своїх інтересах журналіст та політик Евдженіо Скальфарі та газетяр Джузеппе Турані у своїй книжці-розслідуванні «Панівна раса», «Фельтрінеллі», Мілан, 1974, с. 206—207, Нотатка 21 «Блискавиці над ЕНІ», яка мала на меті «освіжити спогади» про партизанське минуле героїв Трої та Бонакоре, укупі з діями під час руху Опору, насправді ж залишилась лише пустою сторінкою, на якій є тільки назва (с. 113).
«Особиста імперія» Трої, включно з його різноманітними «феодальними маєтностями», описана в цій та наступних нотатках (22b, с, d), ґрунтуючись на книзі Штеймеця, яка з-поміж іншого має графічну схему (с. 220), яку намальовано «графічно» з «прямокутниками», в якій угадується «Нафта» на с. 136. Діяльність Івана Трої, брата Альдо, нагадує те, що пише Штеймець про Альберто Чефіса, який справді керував плантаціями в Канаді (у Штеймеця с. 198), у романі замінено на: «на тому боці океану, а саме в Аргентині, на неозорих рівнинах Мар дель Плата» (с. 116). Амелія Джервазоні, яка була дружиною Альдо Трої, це не її справжнє ім’я (с. 116), нагадує своїми рисами, які Штеймець приписує пані Алессандрі Рігі у Фурлані, сестрі дружини Чефіса, підставну хазяйку материнської акціонерної компанії з нерухомості, до якої вливалися ще вісім «фірм чи підприємств»: «Аронезе», «Інв. Імм», «С. Флореано», «DBDI», «Спірітказауно», «Спірітказадьєчі», «Cen-Mer» та «SIL» (у Штеймеця с. 198), навіть назви цих фірм звучать так само, як справжні, про які писав Штеймець: «Аронезе» – це «Ароло», «Inv. Imm» – була така й справді, «С. Флореано» – це замаскована (використовуючи назву місцевості у провінції Фріулі, такій милій серцю Пазоліні) «Сан Себастіано», «DBDI», яка у романі у назві має початкові літери головної підставної особи Альдо Трої, пані Донати Бандель Драґоне (с. 117), як і «FMI», зазначає Штеймець, це скорочено від початкових літер Амброджіа Франческа Мікелі, особистої секретарки Чефіса. Те ж саме стосується другорядних фірм, описаних на с. 118: назви «Спірітказауно», «Спірітказадьєчі» нагадують «Кйосказауно», «Кйосказадьєчі», Троя мав офіс у Мілані на вулиці Санто Спіріто, а Чефіс на вулиці Кйосетто, звідси «Кйосказа», «Cen-Mer» (південно-центральний) явно «Південний Центр Нерухомості», який дійсно існував. Пазоліні залишається вірним Штеймецю, й коли називає форми власності за статутом окремих фірм. Ось ще кілька прикладів. У «Ароло», пише Штеймець, акціонерами були підставна особа Амброджіа Франческа Мікелі та «Дженерал Рок Інвестмент Траст» з Вадуца, які в романі перетворились на підставну особу Трої Донату Бандель Драґоне та «Дженерал Лейк Інвестмент Траст» з Куру. «Кйосказауно», за словами того ж таки Штеймеця, – це товариство з обмеженою відповідальністю, яке Чефіс перекупив у 1961-му, як у романі «Спірітказауно».
Діяльність Квіріно Трої (який на с. 126 з’являється як Ардуїно) нагадує діяльність, яку, за словами Штеймеця, вів Альфредо Чефіс. З книги Штеймеця також взято список фірм, якими керує Квіріно Троя: «Тревалор Траст Реґ» у Штеймеця – «Пентавалор Траст Реґ», «Сосвік» – «Сосмель», «Вальгалла Естеблішмент», яка розташовується у Бальцерсі, перетворившись з Валькірії за допомогою простої гри слів на Вальгалла (у германській міфології це місце – Рай для воїнів, де незаймані воївниці Валькірії супроводжують полеглих у битвах).
Решта назв фірм та героїв, які перегукуються зі Штеймецом: командитне товариство «Ліньєа» Квіріно Трої та акціонерів нагадує командитне товариство «Арбореа» Альфредо Чефіса, брата Евдженіо, AT «Кер. інф.» – AT «Керування інформацією» відтворює «Упр. інф.» – «Управління інформацією», Евелін Лейн, чоловік з Ґонконгу (с. 123) подібно до штеймецівського (с. 97) Кристофера Коулмена із Сінгапура.
Бамбочади (від італ. «пузач» або «опудало») – так називали деяких художників (голландських, фламандських, французьких та італійських), що були послідовниками П’єра ван Лаера, на прізвисько Бамбочо, який протягом 1625—1638 pp. мешкав у Римі, й який на основі взірців Караваджо розвивав напрямок наративного та нарисового реалізму.
Посилання на есе Романа Якобсона «Лінгвістика та поетика» з «Есе із загальної лінгвістики» за редакцією Луїджі Ґеїлмана, «Фельтрінеллі», Мілан, 1966, с. 181—218. Якось актор у театрі зазначив, що Станіславський під час свого прослуховування попросив його назвати, які сорок послань можна знайти у вислові «доброго вечора» (с. 187).
Це посилання на відому працю філолога та літературного критика Джанфранко Контіні «Попередні розсліди про мову Петрарки» (1951), згодом у «Говірки та інша лінгвістика», «Ейнауді», Турин, 1970, с. 169—192. Наукова праця Контіні є основою протиставлення монолінгвізму (петрарківського) та мультилінгвізму (дантівського), якою послуговується Пазоліні у нарисі «Данте, який прагне бути поетом» (1965) та «Злісне наслідування»; обидва есе увійшли до «Єретичного емпіризму», що вийшов 1972 року у вид. «Ґарцанті» (згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1376—1399, суперечки, які спалахнули після публікації першого есе, наведено в «інформації» та на с. 2948—2955).
Натяк на категорії (які в романі пародіюються) у теоретичній праці літературного критика Віктора Шкловського «Про теорію прози», яку переклали італійською Чезаре Дж. де Мікеліс та Ренцо Оліва, вид. «Ейнауді», Турин, 1973. Ім’я Шкловського перелічено наприкінці списку, який розміщено на форзаці роману й цитовано (стосовно книги Стерна) у Нотатці 6 sexies (с. 59).
Аттіаіо Монті (1906—1994) – родом з Равени, у шістдесяті був відомий як «чорний нафтовик» за те, що симпатизував правим. Бруно Ріфезер, про якого йдеться у Нотатці 97 на святкуванні у Квірінале, – це його зять.
Думка про те, що стратегія напруги (це правий «чорний» тероризм у 70-х роках в Італії. Метою його було посіяти в країні хаос і прихід до влади силових структур. Неофашисти підривали бомби, намагаючись убити якнайбільше, щоб залякати людей. Прикметно, що влада у цьому випадку часто отримувала з цього користь або ж була безпосередньо причетна до цих подій) має дві фази, з’явилася за два місяці після редакції цих підготовчих коментарів, 16 жовтня 1974 р. у статті «Що воно таке за путч?», яка вийшла у «Кор’єре делла Сера» 14 листопада того ж року (у «Піратських записках» фігурує під назвою «Роман про кровопролиття», згодом у «Нарисах про політику та суспільство», с. 362—367). У «Піратських записках» Пазоліні пише про групу можновладців, які відновили «антифашистську невинність». У «Нафті» (помилково?) Троя та його політична кліка потребують, коли заходить мова про президентство у «Монтедісон», «фашистської невинності».
Серед відвідувачів party Пазоліні із задоволенням змальовує кілька портретів з натури, один за одним описуючи письменника Альберто Моравіа, себе самого, Джуліо Андреотті та політика й критика Антонело Тромбадорі. А «літератор з Венето із прізвищем на -он» зі с. 102 – це, ймовірно, змальований у загальних рисах поет Фердинандо Камон.
Ґенрі Мур (1898—1986) – англійський скульптор, на котрого Пазоліні посилається у нарисі «Картини Дзигаїна» (італ. художник, знімався у Пазоліні), згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 302—305.
Надзвичайно багато висловлювань антрополога та психоаналітика угорського походження на ім’я Ґеза Рогейм (1891—1953), які є у «Тілові кохання» американського психоаналітика та філософа Нормана О. Брауна (1911—2002), ідола американської контркультури (форма протесту проти культури «батьків», яка поширилася в США у 60—70-х роках), за перекладом Сильвії Джакоморі, вид. «Саджяторе», Мілан, 1969. «Тіло кохання», яке було бестселером свого часу, складається із збірки цитат. Пазоліні згадує його у «Темпо» від 30 серпня 1974 р. (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2114) і часто використовує в «Нафті». Різноманітні вислови стосуються пацієнтів-шизофреніків; здається, до роману Пазоліні найслушнішим буде: «Усе нещастя почалося на святкуванні. Народ уявляв, що голодний, але голод був внутрішнім, але їх не зрозуміли, тож поліцейські їх пов’язали» (з «Магії та шизофренії», с. 170). Окрім проблеми визначення, кому належить вислів, вагомим є те, що у «Тілові кохання» Пазоліні знайшов чимало посилань на «анальне походження» й «постійну взаємозамінність пеніса та вагіни», без яких, безперечно, не обійшовся епізод про Дитину-Мерда у «Нафті» та перетворення Карло, головного героя.
Сикандар у персько-мусульманській традиції – це Олександр. Йоланда Ромуальді дійшла висновку, що тут знову було використане есе Чезаре Маццоніса «Занепалий простір», яке вийшло у «Параґоне», XXXI, 288, лютий 1974, с. 33—53. Цікаво, що у тому ж самому номері друкують досі невідомий вірш Сандро Пенна «Битва», про який нагадує уривок, де йдеться про «гарячі хмари», які пливуть небом (с. 10).
Літературні критики Владімір Пропп та Моріс Бланшо є у переліку авторів на форзаці роману. Ґордон Пім – це персонаж Едґара Алана По; «божественний облудник», трикстер, людиноподібна істота, яку детально вивчали Карл Ґустав Юнг та Карол Карені (хитрий облудник, до якого схиляється доля).
Цей уривок схожий на інший твір Пазоліні «Мої „Тисяча й одна ніч“», на який також посилається автор у Нотатці 41 «Як купували раба». Те ж саме читаємо у «Романах та оповіданнях» 1962—1975 pp., цит. с. 1888—ТТ1921.
Починаючи з юнацької «Абетки» (1927) до «Екзорцизмів» (1943) художник та поет Анрі Мішо пізнав задоволення від використання «autre» (фр. «іншої») абетки, цілком переробленої. Втім, це не означає, що він написав цілу книгу, використовуючи вигадане письмо.
Цей вислів, як дізналась Йоланда Ромуальді, взято з есе Д. Дж. Мандельбаума «Соціальні нахили та особисті захоплення», яке входить до збірки-антропології «Людина та міф у примітивних спільнотах» за редакцією Ч. Леслі, «Сансоні», Флоренція, 1965. У Пазоліні був цей твір, і він його уважно вивчав (у його книжці є численні позначки на берегах, стрілочки, зірочки, підкреслення, тощо… як зазначає Г. К’яркоссі у «Вірші вигаданою мовою» П’єра Паоло Пазоліні, у «Збірці праць на честь п’ятдесятирічного ювілею випуску Ауреліо Ронкалья», «Муккі», Модена, 1989, т. II, с. 403). Різноманітні свідчення того, що Пазоліні читав Мандельбаума, є у «Віршах вигаданою мовою» (згодом у «Всіх віршах» за редакцією та зі статтею В. Сіті, вступним словом Ф. Бандіні, «Мондадорі», Мілан, 2002, т. II, с. 1290—1298). Третій вірш натякає на зміну «віросповідання» Кота, відкрито згадуючи антрополога, якого змусили розмовляти белькотанням, з дотепами, через те що однією з особливостей котської мови є те, що деякі слова розділені двокрапкою (:).
У січні 1962-го генерал Ібрагім Аббуд встановив у Судані військову диктатуру, визнавши політичні партії протизаконними; у жовтні 1964-го його змістив Об’єднаний Національний Фронт.
Посилання на маску з Беніну, а також ім’я, яке мала дівчина з Еритреї, Джана, відсилають до твору автора «Моя „Тисяча й одна ніч“» і «Романів та оповідань 1962—1975 pp.», цит. с. 1888—1921. Це та ж сама дівчина, яка згодом у «Квітці тисяча й однієї ночі» (фільм Пазоліні) зіграє Сіт.
Шпигуліни у «Бісах» Достоєвського – це надзвичайно заможні власники заводу, про який багато балачок (бо серед робітників спалахнула холера), починаючи з II частини, розділу 1 (Ніч).
Пазоліні вже у «Блакитнооких крилах» (пор. «Романи та оповідання 1962—1975 pp.», цит. с. 340, й там примітка 2, с. 1973) вживає слово «glande» «голівка статевого члена» у граматичній формі жіночого роду. Бо жіночий рід повертає втрачене первісне значення (лат. glans, glandis, ghianda «залоза»). Ронкалья зазначив таку пазолінівську особливість у princeps (лат. «принципи») «Нафти», вид. «Ейнауді», Турин, 1992, с. 565.
Дез Есент – естет епохи декадансу, головний герой роману «Навпаки» французького письменника Жориса Карла Ґюїсманса (1884). Пазоліні робив рецензію цього роману для «Темпо» за виданням «Русконі», Мілан, 1972, переклав Каміло Збарбаро (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1743—1749).
«Bulicame» чи «Bullicame» («клекотіння, кишіння», Булікаме – цілюще озеро неподалік Вітербо) – дантівське слово, яке зустрічається у XII пісні «Пекла», Данте так називає киплячу рідину, в якій спокутують свою вину насильники (кривава річка, в яку до самої шиї був занурений англійський полководець Ґвідо ді Монтфорт за свою жорстокість), а в XIV пісні «Пекла» він (з великої літери) пише про струмок, який витікає з Булікаме й воду з якого відводили у свої житла (з гігієнічною метою й як термальні води) проститутки (у Данте – «грішниці») з Вітербо.
Посилання на «Коміп», через яку ЕНІ без усілякого успіху вклала від дванадцяти до п’ятнадцяти мільярдів у Марокко й є запозиченим усе з тієї ж книги Штеймеця (с. 26), у якій цілий розділ називається «Набоб („багатій“) вкладів у нікуди». Різноманітні буквальні запозичення, що стосуються даремних вкладів, які зробила ЕНІ у Судані та у масив Загрос, теж з памфлета.
Видавець Джанджакомо Фельтрінеллі помер у Сеграте 14 березня 1972 р., його розірвало вибухом бомби біля риштування електромережі, ймовірно, коли той готував замах. Поміж інших, документ, в якому йшлося про вбивство, підписали письменниця Каміла Чедерна, адвокат Джуліано Спаццалі, філософ Енцо Пачі, архітектор Паоло Портогезі. Джорджіо Альміранте (1914—1988) у 1946-му брав участь у зустрічі засновників СПІ й завжди був провідним і вагомим її керівником, навіть коли не був головою партії. Родом з Месінй був також і адмірал Джино Бірінделлі, який народився 1911 року, їхні імена поруч нагадують про відомий з’їзд, який відбувся у Флоренції 4 червня 1972-го на якому Альміранте під оплески Бірінделлі заявив, що його партія готова «замістити Державу», якщо йому не стане на це повноважень, і підбурював молодь правих поглядів «піти на комуністів навлобки», але «позаяк одного разу мене вже неправильно зрозуміли, я хочу підкреслити, що коли я кажу навлобки, то маю на увазі й фізичну сутичку».
У своєму юнацькому вірші, написаному фріулійською мовою, Ciant infinit (у «Всіх віршах», цит. том І, с. 535—539). Пазоліні влаштував діалог між Tarchet frut («молодий Такет») та Tarchet veciu («старий Такет»), зазначаючи у примітці, що «Такет – це етруське божество, напівхлопчик, напівстарець, про якого йдеться у письменника Альберто Савініо у „Записках Подорожнього“; насправді архетипом (психологічною моделлю) „senex-puer“ („старий – молодий“) є етруське божество віщування Тагет, але Савініо пише два цих імені як синоніми: Тагет та Такет, відповідно до оригінальної вимови» («Записки Подорожнього», «Адельфі», Мілан, 1992, с. 101).
«El Toulà» – це мережа дорогих ресторацій, яка отримала свою назву від першої, яку відкрив у Кортіні Альфредо Бельтрамі з Тревізо («тула» на діалекті Кортіні-Ампеццо, у регіоні Венето, означає «сіновал, брудна кімната»). «El Toulà» існує в Римі на вулиці Лупа з 1968 року.
Франко Рестіво – важливий представник сицилійських християнських демократів, був міністром сільського господарства у третьому уряді Альдо Моро, міністром оборони при першому уряді Андреотті й кількаразовим міністром внутрішніх справ.
«Моріса» Д. М. Фостера Пазоліні рецензував для «Темпо» (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1687—1692).
За образ Скинії, як зазначає Йоланда Ромуальді, Пазоліні, безсумнівно, використовує зображення, яке побачив на обкладинці книги Альфонсо ді Нола «Антропологія релігії, знайомство з проблемою та царини дослідження», «Валеккі», Флоренція, 1974, яку він рецензував для «Темпо» (пор. «Описи описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2134—2137).
Вірші процитовано з другої частини «Відродженої», що у «Бесідах» Ґвідо Ґоццано.
Назву «Епохе» також мало оповідання (чи то чернетка роману), що з’явилось у 1971-му й машинопис котрого був у течці V, де лежали також матеріали, які використав автор у «Нафті» (читаємо у «Романах та оповіданнях», цит. с. 1878—1880).
Джузеппе Сараґат (1898—1988), як один із засновників Італійської соціал-демократичної партії, був у складі кількох коаліційних урядів (Де Ґаспері, Шельби, Сеньї) і був президентом республіки з 19б4 до 1971-го. «Серцевина троянди» – це пряма алюзія на «Емпірей» (місце, де сидить Бог в оточенні янголів та «полум’яної рози», яку утворюють блаженні душі, у серцевині якої – Діва Марія) з «Раю» дантівської «Божественної комедії», яку незабаром автор цитує розлогіше (с. 451). Пазоліні переконує, що події у цій Нотатці розгортаються у 1972-му (бо так вказує його джерело), хоча з грудня 1971-го президентом країни насправді був Джованні Леоне.
Чичиков – це головний герой «Мертвих душ» Гоголя, що їх Пазоліні рецензував для «Темпо» у перекладі Наталії Бавастро, «Ґарцанті», Мілан, 1973, разом з рештою класиків, які того року вийшли у дешевих виданнях (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1944—1950). Передонов – головний герой «Дрібного біса» Сологуба (пор. нот. 9), Голядкін – «Двійника» Достоєвського, Смердяков – позашлюбний брат із «Братів Карамазових», котрих цього разу він рецензував для «Темпо» у перекладі Альфредо Поледро, «Ґарцанті», Мілан, 1974 (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2124—2128). Наступний, сповнений афоризмів, уривок (с. 452) знов-таки є дослівним цитуванням з «Тіла кохання» Нормана О. Брауна (саме звідти цитати з Ґоббса, Лока, Фрейзера, алюзії на «священну гру царів», протиставлення methexis та mimesis тощо).
Перелік можновладців, які обертаються у Квірінале у різних колах політичного Емпірею, майже цілком взято, як дізналась Йоланда Ромуальді, зі статті Джузеппе Каталано «Чефіс та Військова розвідка і служба безпеки. Ранкові доповіді», що вийшла у «Еспрессо» 4 серпня 1974, с. 8—11 з продовженням на с. 96. Стаття має продовження у наступному номері «Еспрессо», під статтею підписався сам Каталано, «Чефіс та контррозвідка. Адмірал тоді сказав», у номері за 11 серпня 1974, с. 11—13). Розслідування, яке провів журнал «Еспрессо» (підзаголовок був такий: «Щоранку, з року в рік, президент „Монтедісон“ отримував від італійських спецслужб „короткий звіт“ щодо політичних, промислових питань, преси…», дуже вразило Пазоліні. У передмові до статті Каталано він написав таке: «Після рівно десяти років президентства у ЕНІ, у 1972-му Чефіс уже очолював „Монтедісон“. На той час головною його проблемою була саме ЕНІ, адже, подбавши про те, щоб його наступником став Рафаеле Джиротті, й сподіваючись, що той стане його вірним намісником-наглядачем, аби ці дві компанії були лише одним об’єднанням, яким, вочевидь, керував би власне Чефіс, утім, протягом тих перших місяців на посаді Рафаеле Джиротті виявляв незвичну і непохитну незалежність від Чефіса. Тож нічого дивного, що переважна більшість ранкових доповідей спецслужб стосувалися саме того, що відбувається в ЕНІ, та їхніх планів. Ще однією причиною для занепокоєння та зацікавлення у президента „Монтедісон“ було на той час те, що він прагнув знати, що відбувається у вирах політичної боротьби, а надто у соціалістичній партії, позаяк у християнських демократів він уже мав безпосереднє й незалежне джерело (с. 11). Скандал вибухнув, коли випливла книжечка на 97 сторінок, датована 22 вересня 1972 року за номером 37 (вочевидь, таких існувало ще 36), в якій були докази, що президент „Монтедісон“, використовуючи спецслужби Італійської держави, контролював політиків, промисловців, журналістів, а головне – наперед знав, які події відбуватимуться в ЕНІ вже потому, як він пішов з посади президента, аби очолити „Монтедісон“». Каталано надає кілька звітів, складених спецслужбою, які Пазоліні згодом використовує майже слово в слово, переробляючи під розповідь. І дійсно, ці «ранкові звіти» зібрано докупи й обрамовано святкуванням біля Квірінале з нагоди Дня Республіки. Відкриває парад Джакомо Манчіні – герой першої статті, яка вийшла в «Еспрессо», й перший, «на кого наштовхнувся Карло» (с. 453). Родом з Калабрії, соціаліст, у парламенті пробув починаючи з 48-го, й уже в 1972-му побув міністром як в уряді Моро, так і в уряді Румора. Звістку про те, що Манчіні особисто був дуже зацікавлений у перетворенні ЕНІ й розділенні концерну на три фінансові компанії, одна з яких, врешті-решт, мала опинитися в руках соціалістів, Пазоліні отримав з доповіді спецслужб, надрукованої у тижневику під назвою «Депутат Джакомо Манчіні (СПІ), професор Франческо Форте (ЕНІ). Задуми». Джерело в секретаріаті соцпартії повідомляє, що шановний Джакомо Манчіні виявляє неабияке зацікавлення у реструктуризації ЕНІ з подальшим створенням трьох фінансових компаній у складі концерну, які переберуть контроль над різними виробничими галузями ЕНІ. Манчіні волів би, щоб хоч би одна президентська посада з трьох відійшла представнику соцпартії, але не хотів би, щоб посаду віддавали проф. Форте, віддаючи її іншому представнику соцпартії (стат. цит. с. 9). Вражає, з якою точністю Пазоліні повторив доповідь, де пише, що Манчіні «волів би, щоб хоч би одна посада відійшла соціалісту, але не схильний віддавати цю посаду проф. Валетті – чи то пак нашому героєві, – згодом замінюючи його на іншого представника партії» (с. 453). Вочевидь Пазоліні, пишучи про бізнесові справи головного героя, бере за основу події, головним героєм яких у період з 1966-го по 1976-й був соціаліст Франческо Форте, який у ці роки був членом виконавчої Хунти, а згодом віце-президентом ЕНІ (згодом голова «Магістратури Е. Маттеї», крім того міністр фінансів, міністр з питань політики ЄС, уповноважений заст. міністра у справах екстрених втручань у країнах третього світу, протягом двох термінів, з 1987-го по 1994-й, – сенатор верхньої палати парламенту). Згодом у романі дослівно наведено ще одну доповідь, у якій ідеться про нього (пор. з приміткою 61). Цікаво те, що у течці, про яку вже говорилося й у якій лежать матеріали, використані при написанні роману, окрім виступів Чефіса й фотокопії книги Штеймеця є ще кілька статей, присвячених цій людині (пор. «Застереження», п. VI).
Ще одна група, яку головний герой перетворює на спостережний пункт. Рафаеле Джиротті, який тривалий час був «другим» в ЕНІ поряд з Чефісом, а потім був сенатором від Християнсько-демократичної партії, стоїть у гурті поруч з Франческо Де Мартіно, сицилійцем, соціалістом, якого обрали в парламент ще з 1948-го (політичний заступник СПІ з 1964-го, тож у 1972-му це вже було його шосте переобрання). Автор розповідає, що де Мартіно саме розмовляє тихенько, по-товариському зі своїми неаполітанськими друзями, але Карло здогадується, про що вони говорять, і ці розмови знов-таки мають за майже дослівне джерело доповідь спецслужб, надруковану в «Еспрессо» відразу по тій, яку автор використав, пишучи про Манчіні та Форте, й яка називалася «Депутат Франческо Де Мартіно (СПІ), інженер Рафаеле Джиротті (ЕНІ). Твердження». «Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що депутат Франческо Де Мартіно у розмові з деякими своїми неаполітанськими друзями сказав, що знає, ніби ЕНІ наразі не лише не допомагає йому, але й робить усе можливе, щоб завадити його перемозі на з’їзді СПІ. Він стверджував, що кількох журналістів, близьких до ЕНІ, запросили навмисно, щоб вони нападали на нього. Втім, невідомо, чи такі настанови давав Джиротті, чи якийсь інший „цабе“ з компанії» (с. 9).
Третя зустріч, для якої використано третю доповідь спецслужб, що її надрукували в «Еспрессо». Називалась вона «Депутат Енріко Манка (СПІ) та інженер Рафаеле Джиротті (ЕНІ). Обіцянки щодо Умбрії». Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що шановний Енріко Манка під час з’їзду партії звинуватив ЕНІ у тому, що вона не виконала обіцянки, які дали під час передвиборної кампанії в Умбрії, коли за їх допомогою набирали голоси для ХД. Манка стверджує, що інженер Джиротті не виконав обіцянки збудувати новий завод «Леболе», який мав компенсувати закриту линвову фабрику, а ще звести новий завод з будівництва пластикових труб. Інженер Джиротті не лише закрив линвову фабрику у Терні, але й замірився закрити завод у Папіньйо, який давав роботу 540 робітникам. «Нічого не відомо, – як стверджував Манка, – про хімічний завод у Терні, який теж перейшов до ЕНІ» (с. 9). Соціаліст із Рима, Енріко Манка у 1972-му знову був обраний депутатом.
Четвертий, кого зустрів герой, і четверта ранкова доповідь спецслужб в «Еспрессо» під назвою «Даніло Де Коччі (ХД) та розслідування фінансових вкладів ЕНІ». Даніло Де Коччі, маркієць, депутат ХД з 1948 року, у шістдесятих неодноразово ставав заст. міністра промисловості та торгівлі, праці та комунального будівництва (дороги, порти, залізниці тощо). У доповіді спецслужб про нього написано: «Депутат Даніло Де Коччі збирає у римському оточенні інформацію щодо контактів ЕНІ та представників різних течій ХД. Якщо вірити Де Коччі, не одна, а всі християнсько-демократичні течії фінансують ЕНІ, Інститут промислової реконструкції тощо. Його цілі невідомі» (с. 9). Уривок додав ваги романові.
Після доповіді про розслідування справи Де Коччі в «Еспрессо» відразу з’являється стаття із заголовком «Депутат Джакомо Манчіні (СПІ) та доктор Вінченцо Рікуччі (ІКН-ЕНІ). Фінансування». А в «Нафті» слідом з’являється, поруч з Де Коччі, Вінченцо Рікуччі, гендиректор Італійської компанії нафтогонів (ІКН), котрий, завдяки грошовим асигнуванням, зближається з течією СПІ, яку очолює П’єтро Ненні (голова Об’єднаної соціалістичної та соціал-демократичної партії з 1966 p.). Знову ж таки з доповіді спецслужб: «Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що депутат Вінченцо Рікуччі, гендиректор ІКН (частина ЕНІ), у Чивітавек’я фінансує (з огляду на нафтопереробний завод ЕНІ, що з’явиться незабаром) течію СПІ П’єтро Ненні на поточній кампанії перед партійним з’їздом. Шановному Джакомо Манчіні стало відомо про ці асигнування, і він хотів би дізнатись, чи ці асигнування є частиною ініціативи власне Рікуччі, чи більш широкого „безпосереднього інтересу“ ЕНІ» (с. 9). Цікаво, як дослівне запозичення в романі супроводжують засоби творення «драматичності»: Манчіні кидає погляди на Рікуччі, прагнучи вгадати, що той має на думці (с. 454).
Зустріч з представниками КПІ – зліплені в одне дві доповіді, які з’явились в «Еспрессо» слідом за тими, що про Манчіні та Рікуччі. Перша називалась «Депутат Енріко Берлінґуер (КПІ). Ймовірні контакти ЕНІ та „Боргезе“ (культурне періодичне видання правого спрямування). Розслідування». Джерело в секретаріаті КПІ повідомляє, що депутат Енріко Берлінґуер дав команду прес-службі партії переглянути всі номери тижневика «Боргезе», які вийшли після 1 січня 1970-го, й зафіксувати все, що написали в ньому схвального про ЕНІ у цей час, а також усю рекламу ЕНІ та «Монтедісон», яка з’явилась на сторінках видання (с. 10). А про Евдженіо Педжіо, відповідального за Комісію з економічних питань у Компартії (КПІ), знов обраного у 1972-му, заголовок був такий: «Депутат Евдженіо Педжіо (КПІ), ймовірні операції з нерухомістю у столичному районі Прато. Розслідування». Комісія з економічних питань запросила об’єднання Флоренції, щоб ті перевірили й доповіли про «оборудки з нерухомістю» компанії ЕНІ в районі Прато. Просять розкрити деталі придбання ЕНІ десяти гектарів землі й подальшого продажу іншої ділянки, на якій наразі стоїть текстильна фабрика, що є частиною концерну ЕНІ (с. 9—10).
Наступна доповідь в «Еспрессо» стосується знову Франческо Де Мартіно, а в романі до гурту комуністів рішуче (покинувши неаполітанських друзів) підходить саме Де Мартіно, повідомляє лише про сутичку Де Мартіно з Чефісом щодо повноважень ЕНІ. Доповідь має назву «Депутат Франческо Де Мартіно (СПІ). Запити „Монтедісон“. Міркування». Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що депутат Франческо Де Мартіно під час з’їзду партії висловився проти того, щоб провладна партія відгукнулася на запити док. Чефіса. За словами Де Мартіно, «Монтедісон» повинна відмовитись від хімічного сектора, залишивши цю галузь виключно ЕНІ й решті підприємств, які успішно й дієво працюють у цьому секторі (с. 10). Тут також слід зазначити, що, як і в уривку про Педжіо та Де Коччі, інформацію взято в лапки, що означає, що це дослівна цитата з точного прямого джерела. Але у доповіді, на яку посилався «Еспрессо», немає нічого про те, що політична течія Де Мартіно отримувала гроші від когось, з «Компанії Італійських Смол» (SIR) (це один з небагатьох випадків, коли Пазоліні, не обмежуючись лише цими сторінками, пов’язує що інформацію ниткою оповідання за допомогою святкування у Квіринальському палаці з оборонною розвідкою). Цікаво, що на цій сторінці автор натякає на сподівання Карло просунутися кар’єрними сходами всередині ЕНІ завдяки тому, що колишній керівник Альберто Ґранді перейшов у «Монтедісон». Джерелом цієї інформації є ще одна доповідь, яку наведено у тому ж номері згодом і яка називалася «Проф. Франческо Форте (ЕНІ), Альберто Ґранді („Монтедісон“). Що нового?». «Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що проф. Франческо Форте у розмові з членами відділу з економічних питань у партії сказав, що Альберто Ґранді, котрий нещодавно залишив посаду в ЕНІ, щоб перейти у „Монтедісон“, намірився отримати від док. Чефіса посаду заст. управляючого компанії „Монтедісон“. Дехто з крупних приватних акціонерів компанії намагатиметься завадити цьому призначенню» (с. 11).
Завдяки гурту республіканців знову повертаємось до головного джерела, використаного у цій Нотатці, знову дослівно запозичуючи з однієї з доповідей спецслужб, яка звалася «Депутат Уго Ла Мальфа. Доповідь про проблеми компанії „Монтедісон“». «Джерело в секретаріаті СПІ повідомляє, що проф. Тиціано Федеріґі, член президії партії й посадовець з „Монтедісон“, приготував для депутата Уго Ла Мальфа доповідь про проблеми компанії» (с. 11). У романі вони стоять поруч, хоч Тиціано Федеріґі у цей час розмовляє з Франческо Кампанья, республіканцем, вихідцем з півдня, редактором журналу «Південь та Північ», експертом з економічних питань. Про Кампанья, якого обрали до парламенту вперше у 1968-му, йдеться в іншій доповіді – «Уго Ла Мальфа (РПІ), депутат Франческо Кампанья (РПІ), Жан Луї Леман „Мобіл Ойл“. Прохання про асигнацію». «Джерело в секретаріаті РПІ повідомляє, що депутат Уго Ла Мальфа доручив Франческо Кампанья попросити у Жана Луї Лемана фінансової підтримки з боку „Мобіл Ойл Італьяна“ під час виборчої кампанії РПІ з огляду на наступні місцеві вибори» (с. 11). Тут же наведено іншу доповідь, надруковану в «Еспрессо», про соціал-демократа Мауро Феррі, який став депутатом з 1953-го, голову парламентської групи СПІ – СДПІ (Соціал-демократична партія Італії) об’єднаних, який після розколу став секретарем СДПІ. Феррі, який був міністром промисловості та торгівлі в уряді Андреотті, постає у «Нафті» «зі змученим обличчям, яке виблискує потом» (с. 457). Чефіс довідався про це з доповіді, як завжди, автор процитував її дослівно, і називалася вона «Мауро Феррі (СДПІ), Норман Бейн („Шел“). Курс на „Ільва“ (компанія, яка входить до концерну AT „Групо Ріва“ (працює в секторі чорної металургії, потужна компанія), зокрема працює у сталеварній промисловості)». «Джерело у керівництві „Шел Італьяна“ повідомляє, що Норман Бейн мав у Римі тривалу розмову з Мауро Феррі. За дорученням „материнської компанії“ він цікавився політичними намірами уряду стосовно нафтових компаній після того, як почне діяти податок на додану вартість» (с. 10).
Після Ла Мальфа та Феррі, на сцену вийшов Маріо Дзаґарі, міланець, соціаліст, депутат з 1948-го, замміністра закордонних справ у другому та третьому урядах Альдо Моро. З 1970-го, окрім того, що очолював Інститут співпраці з країнами, що розвиваються, був ще й міністром зовнішньої торгівлі. Отож доповідь спецслужб щодо нього у романі відтворено цілком точно: «Безпосередньо близьке джерело повідомляє, що депутат Маріо Дзаґарі започаткував нову інформаційну агенцію, яка називається „Соціалістична Ініціатива“. Головний офіс агенції розташований у Римі на вулиці Колонна Антоніна, 35. Керує агенцією, за дорученням Дзаґарі, його довірена особа Джорджіо Нарді. Дзаґарі отримав фінансування для цієї агенції від компанії „Ессо Італьяна“» (с. 11). Зміни в романі щодо цього незначні, «Соціалістична Ініціатива» стала називатися «Соціалістична Агенція».
Ще одна доповідь спецслужб, яку відтворено майже дослівно, була надрукована у «Еспрессо» під назвою «Док. Джанні Аньєллі, док. Алессандро Алессандрі („Станда“), „Станда“». У доповіді записано, що «один міланський підприємець» шукає зацікавленості Аньєллі у «Станді». Ця доповідь поєднана оповіданням з іншою, з того ж таки номеру тижневика, яка викликає на суд «джерело Головного об’єднання підприємців Італії, Конфіндустрії», маючи на меті розширити огляд до ватиканських кіл, які схвально ставилися до призначення Вінченцо Каццаніґа, вже тоді високого посадовця у «Монтедісон», президентом «Ucid», до створення якого доклалася Католицька Акція в Італії (с. 11).
Тут відкриваються невеличкі лаштунки, що падають, які ведуть у посольства. Посли на Середньому Сході Луїджі Коттафаві та Умберто Боцціні, які теж з ним на святі, не згодні з проарабською політикою ЕНІ, про це свідчать дві доповіді спецслужб, надруковані в «Еспрессо» одночасно в одному номері під назвою «Коттафаві (посол у Тегерані). Полеміка щодо ЕНІ» й «Боцціні (Голова Кабінету Мае). Противник ЕНІ» (обидві на с. 11). З першої статті взято вислів, який у романі написаний у лапках («надзвичайно полемічний» стосовно проарабської політики ЕНІ, це про Коттафаві) Джузеппе Медічі, якому Боцціні завдячує своєю посадою, це християнський демократ, у п’ятдесятих неодноразово був міністром, зокрема сільського господарства, міністром державної скарбниці та міністром з питань бюджету (останні два існували в Італії як складова Міністерства економіки, але з часом припинили своє існування), міністром промисловості й торгівлі в уряді Моро та міністром закордонних справ у другому уряді Андреотті. Довершує низку Антоніо Де Боніс, який у свою чергу став темою чергової доповіді спецслужб стосовно послів, яка з’явилась на сторінках «Еспрессо»: доповідь, яку вважали «безпосереднім кваліфікованим джерелом», під назвою «Антоніо Де Боніс (Центр італо-арабських зв’язків). Зв’язки з сирійським посольством у Римі, ЕНІ» (с. 11). На святкуванні присутній і Анджело Берті (тут с. 459), це фінансист, який пов’язаний з італо-арабськими відносинами, отож на нього посилаються як на члена правління у «колах Маріо Фані», політично-релігійної організації, утвореної Джеддою кілька років тому. Про нього в доповіді «Аттіліо Монті, проф. Лу'іджі Джедда, зв’язки та асигнування» (с. 96). Ця доповідь є джерелом інформації про зв’язки Луїджі Джедди та Аттіліо Монті.
Анджело Нікосія, сицилієць, депутат від Соціалістичної партії з 1953 p., який зупинився біля великого вікна зали поряд з Піно Рауті, калабрійцем, який у 1972-му знов обраний від Соціалістичної партії. «Добрий гумор», про який говориться у романі, є наслідком його зустрічі з Аттіліо Монті, а також ще однієї зустрічі між Рауті та Бруно Ріфезером, які говорили про «те, як розгортається судове розслідування стосовно Рауті щодо замахів крайніх правих та звинувачень, які висунули Монті у нібито фінансуванні екстремістського руху Піно Рауті». Про першу зустріч йдеться у доповіді спецслужб про Рауті під назвою «Депутат Піно Рауті (СПІ), док. Бруно Ріфезер. Зв’язки», яку в романі відтворено дослівно, автор узяв ці слова в лапки, починаючи з «через замахи крайніх правих»). А про другу – з доповіді під назвою «Депутат Анджело Нікосія (СПІ), парламентське розслідування щодо Коні», з якої взято вислів у лапках, який є в романі, про «страшні речі»: «Нікосія певен, що випливуть назовні [звісно, від парламентської комісії, яка провадить розслідування щодо Коні] страшні та негідні речі, які зачеплять не одного політичного діяча» (с. 10). Навіть жарт, який вкладено у вуста Нікосії, взято слово в слово з доповіді спецслужб.
Закриває огляд адмірал (не генерал) Евдженіо Хенке, що оповитий блискучим пилом з великого вікна, командувач оборонної розвідки з 1966-го по 1971-й, якого на посаді змінив Віто Мічелі. Відтворюючи вражаючу зовнішність Хенке, – про це свідчить Йоланда Ромуальді, – Пазоліні використовує не статтю, а дивовижно точно, аж до найменших подробиць описує світлину військового, яка була у тому ж таки номері «Еспрессо» на с. 9 у статті Каталано. У певному сенсі коло замикається, зашифровуючи своє джерело. Дивовижно, та у «Крадіжці» з боку Пазоліні номера «Еспрессо», який вийшов 4 серпня, немає жодних ознак, що він посилався на статтю Каталано, про яку вже йшлося: «Евдженіо Чефіс та контррозвідка. Й тоді адмірал сказав», яка вийшла слідом 11 серпня у цьому ж виданні. У другій статті, загальна назва якої «Ранкові доповіді, частина друга», йдеться про допит Андреотті, міністром оборони, Маріо Касарді, який був головою оборонної розвідки з 1974-го аж до того, як її розпустили, щодо інформації, яку передавали Чефісу, й загалом про стосунки Чефіса та спецслужб. У «Ранкових доповідях, частині другій» теж є чимало «маленьких доповідей вартових Чефіса» (принаймні так про це пише Каталано).
Кікеон – ритуальний напій із ячменю, м’яти, води, який пили перед посвяченням на Елевсинських містеріях (обряди ініціації в культах богинь плодючості Деметри та Персефони).
Наступний уривок (про уретральний та анальний еротизм, які цілковито ніколи не розрізняють) взято з книги Шандора Ференці «Таїаса. Психоаналіз витоків сексуального життя» («Таласа, досвід геніальної теорії»), «Астролабіо», Рим, 1974, яка згадується в одному з розділів «Піратських записок», який так і називається «Таласа» (згодом у «Нарисах про політику та суспільство», цит. с. 385—389). «Таласа» згадується у переліку авторів та праць на форзаці, у Нотатці 19а, а також у Нот. 102а, де згадуються погляди Фройда, який вважав працю Ференці «найсміливішим застосуванням психоаналізу з усіх, які колись були» (с. 500).
«Лавсаїк, чи Оповідь про життя святих» Паладія Еленопольського (10, 8) розповідає про те, як відлюдник Пріор, пішовши шукати відлюдника Памва, «приніс із собою хліб, а коли йому за це докорили „Чому так зробив?“, відповів: „Щоб не бути тобі тягарем“. Без жодного слова Памво дав йому яскравий урок [Оν ότγητώς έπαίδενόε]: він пішов, а за якийсь час повернувся, принісши із собою змочений хліб. А коли його спитали, нащо він те зробив, то Памво відповів: „Щоб тобі не було тяжко, як уже змочив твій хліб“.»
Порівнюючи роман Пазоліні з «Жінкою-блискавкою» Фальделли, бачиш цікавий приклад того, як має працювати «мозаїка цитат», яку Пазоліні хотів використати в «Нафті»: починаючи від «На могилі» він цитує Фальделлу дослівно аж до слів «…зомлів» (роблячи лиш одну цікаву заміну: «заснований Сан Мауро» перетворюється у Пазоліні на «заснований Сан Евтиціо»); наступної фрази «та звісно…» у Фальделли немає, тоді як у примітці (1) цитується дослівно текст Фальделли після «…зомлів». Наступна фраза «По суті…» у Фальделли дійсно є, але тут пропущено цілу сторінку. Роман Фальделли вийшов у виді «Адельфі» 1974-го, й рецензував для «Темпо» його Пазоліні «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2164—2168.
Багатонаціональна американська корпорація «International Telephone and Telegraph Corporation», відчувши загрозу націоналізації, поміж іншого підтримала у 1973-му державний переворот у Чилі, який скинув президента Альєнде. У своєму виступі у Військовій академії Модени у 1972-му Евдженіо Чефіс посилався на неї, як на «сучасну» багатонаціональну компанію.
Вислів узято з 14 розділу твору «Лавсаїк, чи Оповідь про життя святих» й означає «Насправді Павло сказав те ж саме: „Плодом духу є“ тощо». Вислів Апостола Павла (який дослівно звучить як ό δε καρπός του πνεύματός έστιν άγάπη, χαρα, ειρήνη…), у свою чергу взято з «Послання до Галатів» (5, 22) святого Павла. Коли Пазоліні рецензував для «Темпо» «Лавсаїка», написав, що «короткий вислів (який, я не скажу), й справді, принаймні тимчасово, став назвою моєї нової комедії». («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2168). «Тà kai tà» й справді якийсь час було назвою, що її мав задум фільму з актором та режисером Едуардо Де Філіппо, який потім вирішили назвати «Порно-Тео-Колоссаль».
«Outis» – так називається низка сатирико-полемічних віршів, які написав Пазоліні, проти письменника та літ. критика Евдженіо Монтале, у відповідь на «Лист знехотя» (у Щоденнику за 71-й та 72-й), надруковані у «Нуові аргоменті» у травні-червні 1972-го, наводячи суперечку Пазоліні та Монтале). «Outis» («Ніхто») – така була відома відповідь Одіссея кіклопу Поліфему в IX пісні «Одіссеї»: «Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати, Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають» (пер. Б. Тена).
Годоари (вигадане варварське плем’я, яке отаборилося на Паданській рівнині біля покинутої вілли) – головні дійові особи оповідання Анни Банті «Римська вілла», яке увійшло до збірки «Je vous ecris d’un pays lointain». Оповідання. «Мондадорі», Мілан, 1971, яке Пазоліні згадує, коли рецензує для тижневика «Темпо» іншу книгу Банті «Спалена сорочка» (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 1783).
Марсело дес Невес Альвес Каетано – відомий економіст, мав значний вплив у часи диктатури Антоніо де Олівейра Саласара у Португалії (1932—1968), у 1968-му заступив на посаді власне Саласара; утім, 25 квітня 1974-го мусив передати владу через так звану «революцію соняшників». Антоніо де Спінола, заступник голови генштабу у війську за часів диктатури Саласара, очолив безкровний державний переворот, яким було скинуто Каетано, а потім став президентом Республіки, але за кілька місяців пішов з посади, не спромігшись змиритися з поворотом уряду до лівих. Пазоліні цитує й того й іншого разом у «Дослідженні антропологічної революції в Італії» та «Розширюючи „нарис“ про антропологічну революцію в Італії» з «Піратських записок» (згодом у «Нарисах про політику та суспільство», цит. с. 106—118, 325—335).
Самовиставляння (anasyrma) – хвастливе оголення власних статевих органів, геніталій, описане ді Нола в розділі «Сміх та сороміцькість» у його «Антропології релігії», «Валеккі», Флоренція, 1974, яку Пазоліні рецензував для «Темпо» й з такою жадібністю використав у «Нафті», що втілив у слова зображення на обкладинці (пор. прим. 49). Щодо anasyrma, себто «стягування з себе штанів (чи спідниці) й показ своїх геніталій», розлоге посилання на ді Нола є в рецензії на «Люстро моєї жаги» Альберто Арбасіно, «Ейнауді», Турин, 1974 («Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2203—2207). З «Антропології релігії» ді Нола взято також парочку Baubon-Bauba та Polyhymnon-Polyhymnia «обожені яви з чоловічими та жіночими статевими органами». У Нотатці 74а є ще одне посилання на працю антрополога, «олісбос» – річ, яка має фалічну форму й використовується під час жіночої мастурбації, а також на закони, прийняття яких домагався Арістотель, проти непристойних балачок та будь-яких непристойних наслідувань (с. 436).
Цитату Аполлонія Тіанського, знов-таки, взято з «Тіла кохання» Нормана О. Брауна, як і цитату в лапках про тао «Тао, яке можна висловити словами, – це не тао», яка є в наступній, 128а, нотатці.
Опис святкування у Нотатках 129, 129а, 129Ь, 129с разюче поглинув у себе один розділ «Бісів» Достоєвського («Свято», розділ перед початком третьої частини роману), який Пазоліні читав у перекладі Ринальдо Кюферле, цит. с. 499—501 (пор. прим. 11). Із самого початку приголомшливе й неприховане дослівне посилання у цьому романі, попри цитатний нарис (нерідко занадто), нагадує «Бісів»: роман, у якому описано трагічну атмосферу насилля, хаосу, фанатизму, що запанували в Росії після вбивства молодого нігіліста; ця атмосфера дуже подібна до тої, яку на початку шістдесятих Пазоліні спостерігає в Італії. Для того, щоб зрозуміти, з якою точністю роман Достоєвського «переписано» у «Нафті», досить порівняти те, як починається Нотатка 129, та початок свята, про яке пише Достоєвський: «Незважаючи на всю бентежність „шпигулінської“ днини, що минула, свято все одно відбулося. Гадаю, навіть якби губернатор Лембке віддав Богові душу тієї ж таки ночі, вранці свято все одно б відбулося: такою значущою вважала цю подію пані Юлія Михайлівна. Ой леле, вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь „розв’язки“, нетерпляче потираючи руки». Губернаторша Юлія Михайлівна, про яку вже йшлося у Нотатці 22h через схожість із пані Ф. (с. 130) у «Нафті» перетворюється на Джулію Мічелі; це майже калька з російського імені, однак, є підозра, що у виборі імен є якийсь натяк, генерал Віто Мічелі, який змінив у 1970-му на посаді голови оборонної розвідки адмірала Хенке, був звинувачений у причетності до спроби державного перевороту, який хотів здійснити Юніо Валеріо Боргезе (політ. діяч, один із лідерів крайніх правих, був звинувачений в терактах, зокрема проти лівих активістів), уночі на 8 грудня того ж року (Пазоліні цитує його в «Романі про кровопролиття», що у «Піратських записках» (згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 362—367). Через «Мічелі», прізвище, що утворилося від «Михайлівни», з’явилося прізвище й заступника губернатора Мічелі (у Достоєвського це губернатор Лембке. Що ж до решти, то Варвара Петрівна перетворюється на Барбару ххх Валетті, матір Карло. Важко впізнати «письменника Ф.», який посів місце дволикого Кармазінова, автора есе «Мерсі», яке він погодився читати привселюдно, щоб побільше заробити; а от Пазоліні грається з назвою твору – «двозначністю між французьким „мерсі“ та італійським „merci“» (с. 571).
«Панахида» – це вірш Е. Е. Канінга, який він цитує у «Візитівці», як приклад твору, який неможливо прочитати. Пазоліні користується перевиданням «Візитівки», що вийшло у «Шайвіллер», 1974, послуговуючись дрібними неточностями з нього (невідкрита дужка у першому чотиривірші, «епеск» замість «песк» у другому тощо). З есе Паунда взято алюзію катулійська «saevitia». А ось уривок про «щось недобре», що нависає у повітрі, знову з «Бісів», які й на цих сторінках лишають свій слід (пор. попередню примітку).
Процитовано з «Еспрессо» за 4 серпня 1974 p., с. 4—7 «Криза? Тільки дурень прагнутиме її». «Розмова з Амінторе Фанфані», за підписом під статтею Л. Д. (Лівіо Дзанетті). З цього самого номера Пазоліні взяв доповіді спецслужб для нотатки 97 (вражаюча сцена святкування у Квіринальському палаці), інтерв’ю з Фанфані надруковане просто перед статтею Джузеппе Каталано. У розмові були нові питання й нові відповіді. Пазоліні бере до уваги лише перші чотири й переносить у роман дослівно відповіді Фанфані стосовно наслідків для політики уряду дебатів щодо «незв’язність „програми громадянського розвитку“ та „програми економічного розвитку“» (йдеться про модернізацію без розвитку, що є провідною темою у «Піратських записках» та «Протестантських листах», яку він розвивав у багатьох своїх інтерв’ю у шістдесятих роках). Вислів «курсус катехізисного характеру» – це вислів-паразит у мові Фанфані, в якого відповіді кишать абсолютними аблятивами. Згодом Пазоліні направляє читача до того, щоб поміркувати над «евфемістичним значенням» цієї синтаксичної конструкції (с. 591).
Джерело – все те ж «Еспрессо» за 4 серпня 1974 p., де співрозмовник (Амінторе Фанфані) відповідає на питання Дзанетті щодо «паразитизму» в житті італійців, показуючи, що це явище властиве усьому суспільству, а не лише окремим його групам (с. 5 у статті). Пазоліні перетворює слова Фанфані на псалми: «Явище паразитизму стосується всіх, хто час від часу в обмін на певний дохід отримує блага чи послуги, які коштують набагато менше, чи напихають кишені, нічим не поступаючись, і роблять усе це: чи то використовуючи заради власного зиску виняткові монополістичні чи псевдомонополістичні положення, чи важкі часи, чи чужі нагальні потреби, чи неуцтво прохачів, чи недостатньо пильний нагляд начальства, чи нехлюйство, чи неповагу до робочих днів та розкладів, чи шахрайства…» З твору Нормана О. Брауна взято цитату, яка є в лапках на с. 594 про «процес викиду фантазій онаніста».
Це четвертий рядок «Відродженої» у «Бесідах» Ґоццано. Поняття «лінивого Бога», яке Пазоліні задля пародії зв’язав з віршами Ґоццано, взято з праці румунського письменника та історика релігій Мірчі Еліаде «Міф та реальність», «Русконі», Мілан, 1974, яку рецензував для «Темпо» Пазоліні (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2113—2118), звідки також було запозичено уривок про плем’я Каїв з Нової Гвінеї та про те, що вони вірять у Бога, котрий заснув, створивши світ, а коли прокинеться – зруйнує його (уривок у примітці на с. 603). У цій нотатці також є безліч запозичень з уже згаданої книги «Тіло кохання» Нормана О. Брауна (про дельфійського Бога, який «грався у хованки», про «мудрість – у дурощах» (у романі теж у лапках), про «світ, який не може мати певності ні в демократії, ні в будь-чому іншому». Оця остання дослівна цитата, як зазначає Йоланда Ромуальді, розширена, адже до неї додано слова Еліаде про «головного Бога, ледаря та витівника».
Цитата з «Виховання почуттів» Флобера, яку вже згадано у Нотатці 5 (пор. з приміткою 6).
«Гостинність» Івана Іліча переклав італійською Мауріціо Куччі, вид. «Мондадорі», Мілан, 1974. Пазоліні у грудні того року цитує цей твір, який «цілковито тяжіє до того, щоб викоренити фальшиву думку про добробут у добу індустріалізації», коли пише рецензію для «Темпо» на «Короткий екологічний порадник» Альфредо Тодіско (пор. «Опис описів», згодом у «Нарисах про літературу та мистецтво», цит. с. 2184), пізніше у «Протестантських нарисах» радить прочитати її Дженаріелло (пор. «Есе про політику та суспільство», с. 588).
Твором Паунда, з якого взято уривок, є «Абетка читання», яка вийшла у 1934-му (Пазоліні користувався виданням «Ґарцанті» у перекладі Родольфо Квадрелі).
Критик Мартін Волкер і справді в ті часи вів політично-культурну колонку в «Ґардіан», яка називалася «Open file» («Відкрите досьє»).
Цитату Війона взято не з перших рук, а з «Абетки читання» Е. Паунда, якого вже цитували.
Цю цитату взято з листа Леопарді, написаного французькою до його друга Шарля Лебретона. Насправді листа було написано у червні 1836-го, а не у квітні.
В уривку з Арістотеля («Політика», VII, 17, 8) саме так і говориться «абсолютно викорінити з міста непристойні розмови є, над усе, обов’язком законодавця».
Ці слова Фройда процитовано не з першоджерела, а з «Тіла кохання», що його Пазоліні також використовує як джерело висловів, які зібрано в Нотатці 130 на с. 596: «Хто входить у Царство Боже, має спершу увійти у матір свою і там померти», «Якщо матерія – це ніщо, тоді ми – матеріалісти», «Не марнославство, а натомість марність», «Опинившись у подобі людського створіння – я очистивсь».
