355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » П’єр Пазоліні » Нафта » Текст книги (страница 20)
Нафта
  • Текст добавлен: 9 августа 2017, 01:30

Текст книги "Нафта"


Автор книги: П’єр Пазоліні



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 61
ВІДВІДУЮЧИ РЕСТОРАН «ТУЛА»

Попри те, що дотепер Карло не був їхнім клієнтом, він почав ходити до ресторану «Тула», й відразу стало ніяково. У «Тула» не ходять поодинці й не приходять сюди лише аби попоїсти. Знайти столик надзвичайно важко. Депутат Горлиця тут як удома, й непередбачена зустріч з ним спантеличує: як можна показати йому, що ти можеш бути сам-один – загубився у великому місті – поза межами залізного кільця політичних хитрощів, які вимагають невимушеності, доброго гумору, войовничості, а над усе вимагають, щоб ти був у компанії – сидячи над якоюсь відомою у всьому світі стравою, куркою чи вареною яловичиною? Депутат Горлиця сидить у цій ресторації у гурті своїх галасливих товаришів, політиків, християнських демократів, провінціалів, які за столом виказують галасливе почуття впевненості, що є ще однією подобою обережних спроб, розподілу сил тощо у владних колах: якщо все закінчується невдачею, тоді за накритим столом у «Тула» все погордливо применшується й висміюється; а якщо перемогою – тоді нею по-хуліганському втішаються, і якщо вислів «ми їм вставили» й не лунає за столом, то за тоном розмови саме це мають на увазі. Депутат Горлиця може навіть беззастережно, від надмірної упевненості, вийняти на стіл жовтий конверт з Ватикану, можливо, він навіть прийшов від особи, наближеної до Папи, від імені (імені не пишуть) самого Папи, у якому він вітає його та інших керівників християнських демократів зі сміливою боротьбою за моральність і, скажімо, за придушення сексуального свавілля, що невпинно поширюється тощо.

Прийти туди самому – це ніби прогорланити: «Роздеріть мене». Та, звісно, депутат Горлиця і всі решта пропускали все крізь свій агресивно-переможницький добрий гумор і, вражені п’янкою сліпотою, не визнавали геть нічого.

Природно, що зв’язок між Карло та Кармело міцнішав, а над усе ставав більш виправданим: наразі рух, яким Кармело допомагав Карло вдягнути пальто, став ніби обрядом, і тепер уже словами вдячності, з якими Кармело брав великою рукою товстезний рукав Карло, були радше не «Амінь», а «Увійди»; та догідливу мужність чесного молодика, котрий схилявся й плазував перед можновладцем, не можна було ні в чому звинуватити, адже вчиняв він так тому, – і я кажу це ще раз, – що на терези, які рано чи пізно зважуватимуть те, що він дав, і те, що він отримав, він мав змогу покласти стільки ж гідності.

Нотатка 62
КАРМЕЛО: ОСЬ ВІН Є, ТА ОСЬ ВІН РОЗЧИНИВСЯ

Якось увечері Кармело, простягнувши руку, щоб мовчки взятися за рукав, швидко й нишком, хоч для того це був зовсім незвичний рух, простягнув до Карло й другу руку. Карло механічно схопив те, що йому давав Кармело. Папірець. Він, нічого не второпавши, поклав клаптик паперу в кишеню; таким самим швидким і потайним жестом, який він вивчив тієї ж миті, як науку, яка відразу може прислужитися. Поглянувши мимохідь, поглядом ділової людини, яка лише поспіхом вдягає пальто, поспішаючи піти геть і, певна річ, не звертаючи на гардеробника жодної уваги, Карло встиг зауважити на обличчі Кармело дещо зовсім несподіване: молодик трохи зашарівся. Втім, можливо, завдяки вправності Кармело, котрої він набув через свою прадавню філософію бідняка, той, певно, сором’язливий рум’янець, здавалось, проявився не від сорому, а від задоволення чи, краще сказати, від радості.

Виходячи у розхристаному пальті, яке розвівав вітер, Карло не стримався й озирнувся. Кармело вже розгублено прислужував іншому відвідувачеві, й та розгубленість раптом виказала таємничість його єства, загадковість глибоко іншої людини; та щойно він зауважив погляд свого Пана, на його обличчі знову засяяла дитяча люмпен-пролетарська усмішка і його по-сицилійському смаглява шкіра трошки зачервонілася, адже, щойно почавши заробляти добрі гроші, він позбавився понурості ката чи блискучої усмішки робітника сірчаних копалин на Сициліїa[182]182
  а пічіотто.


[Закрыть]
, котрий сміється без причини; він враз став по-чоловічому чемним, як бувають увічливим з багатієм, ніби багатство за своєю природою може лише ожіночнювати; ця чемність була вочевидь вихованою, лицемірною й натякалаb[183]183
  b з натяком.


[Закрыть]
на материнську ласку, якою обдарували б, щойно про це попросять.

Щойно опинившись на вулиці, Карло несамовито втупився у цидулку. Там був записаний лише номер: номер телефону.

Нелегко чоловікові, який пробув чоловіком з чотири десятки років, раптом поводитися, як жінка. Отож наступні дні були для Карло жахіттям. Телефон перетворився на страхітливий апарат, просвіт у пекельному, космічному мороці. Він тисячу разів поривався набрати номер і тисячу разів, немов у любовних романах, відмовлявся від цієї думки. Тоді як – і це цілком зрозуміло – любові у всьому цьому не було й близько. Те, що секс та кохання є одне й те саме, – неправда; навпаки, зазвичай ці дві речі ніяк між собою не пов’язані. Хоча й справді у цьому завжди є краплинка кохання. Навіть у ті пару хвилин, що потрібні, аби у полі, вкритому паперовим сміттям та гівном, навстоячки відпорати повію. Не кохання із роздумами та нестерпним хвилюванням утримувало Карло від дзвінка. Це був елементарний сексуальний сором, сильний страх визнати, що в низу живота все звело так, що аж подих перехоплює, що хочеться бігти, нехтуючи будь-якою небезпекою, навіть смертю, аби втішитися хоч на однісіньку мить; щоб стражденну порожнечу заповнив цілющий бальзам, манна, божественний дар; член Кармело, звісно, налитий мужністю, сліпоc[184]184
  с тупо.


[Закрыть]
зорієнтований на запліднення (хоч і ігноруючи через юнацьку легковажність та егоїстичність таку функціюd[185]185
  d мету.


[Закрыть]
).

Неймовірно, що, відчуваючи таке жадання, настільки болісне, що змушує навіть прагнути смерті, може не втрачати своєї сили холодна розсудливість, та, яка стоїть на сторожі нашої гідності і яка за будь-яку ціну змушує інших повірити, що деякі речі не завдають нам страждань, що ми нізащо в світі навіть на думці не маємо через це страждати.

Таке, здається, траплялося в часи, коли Форстер писав «Моріса»{43}, в Англії 1914 року, але не в Італії, коли добігав кінця 1972 рік. Але для Карло (якщо читачу взагалі потрібні такі виправдання) все починалося спочатку, адже він геть нічого, анічогісінько не знав про такі стосунки, як тоді, коли повненький, трохи немічний хлопчина залишав рідну Алессандрію, щоб поїхати в Турин, де він уже про це нічого нового не дізнається. Зателефонувати Кармело означає визнати своє непристойне бажання не лише перед самим собою, але й віддатися в руки незнайомцю: може, він убивця, може, шантажист чи, принаймні, людина іншої породи, яка має свій власний секрет, й у цьому було горе буржуазії.

Все, досить. Певна річ, Карло таки зателефонував до Кармело тоді, коли він ймовірно був удома, – під час сніданку. Карло вперше почув, як лунає голос Кармело: у ньому було набагато більше сицилійського акценту, ніж він гадав, а ще він говорив дуже по-розмовному. Силкуючись заговорити італійською, він спромігся лише вимовляти слова по-сицилійському розбірливіше та повільніше: наприклад, замість того, щоб сказати «сі»[186]186
  Ми, нас (іт.).


[Закрыть]
, майже галантно казав «gni», а замість італійського «divertire»[187]187
  Розважати (іт.).


[Закрыть]
він дещо поспішливо, певно, відчуваючи, що щось було не так, казав «divèrtere». У Карло, як пишуть у романах натуралістів, голова йшла обертом, і він «відчував, як падає в прірву», у той час як той інший незворушно, без жодної непристойності та вульгарності, у дрібницях домовлявся про побачення.

Вони опинилися в «куточку», який для Кармело ˂ ˃ був найвідкритішим і найбезневиннішим місцем на світі: куточок утворювався з мурів, які простягалися уздовж місцини, яка колись була широкою алеєю, а наразі її поглинуло місто, й яка, за словами Кармело, вела у місце, яке називають Казаль Бертоне[188]188
  Міський район у 5-му муніципалітеті Рима.


[Закрыть]
. Що розташовувалось за стінами муру, зрозуміти було неможливо, чи то був якийсь склад, чи покинута фабрика, хтозна. Ніч поглинула геть усе. За рогом стояв світлофор: у цьому місці колишня алея перетиналася точнісінько з вулицею, що називається Віа Пренестіна. У ту годину рух транспорту на цій дорозі годі було й описати. Перед світлофором стояла нескінченна низка машин. Ніби канава зі стічними водами, що починалася у центрі міста (у центрі, який, як Карло здавалось, знаходився на космічно далекій відстані). За світлофором обабіч дороги з одного боку простягалися невеличкі чорні поля, на яких виднілися руїни якихось халуп, а за ними обмазані смолою стіни багатоквартирок, що губилися у сповненому холодними й синюватими випарами небі. На майданчику перед тими будинками, на непевній землі, де напнув своє шатро Цирк (саме так, Цирк), подалі від усього стояла маленька рожева будівля – це був бар, він яскраво світився, бо поряд розташовувалась трамвайна зупинка, там юрбилися старигани та літні люди, котрі чекали на пересадку, бо були у цих місцях мимохідь, а також невеличкий натовп молодих «завсідників», із бридким довгим волоссям, що спадало на плечі рахітиків чи на жирні плечі товстунів. Позаду розташовувалась кінцева станція, де було повно автобусів, кінотеатр, коротше кажучи, пекло.

Карло спинив машину біля тротуару, де, вочевидь, зупинятися було заборонено, адже поряд стояв світлофор. Та що вдієш? Поряд стояв пісуар, продавали квіти та газети, не кажучи вже про ще одну, менш важливу автобусну зупинку, що розташовувалась під старим деревом, котре вціліло тут ще хтозна з яких часів, отож коло автівки Карло туди-сюди сновигала купа народу. Надзвичайно слушне місце для людини, яка прагне самоти й поринути у центр землі. Жадання Карло, щоб ним володів Кармело, було для нього питанням життя й смерті; але незважаючи на те, що ймовірність того, що це здійсниться дуже скоро була досить великою, Карло наче ціпенів та увесь холов: його уява надзвичайно бідно малювала те, як ним володітимуть. Однак щойно Кармело з’явився, чи ліпше сказати, показався перед ним на тому боці вулиці, все знову стало таким загадковим та заплутаним, таким страшенно розкішним, що Карло мало не знепритомнів. А для Кармело все це видавалося ніби цілком природним. Хто знає, скільки разів він прослизав у автівки, які чекали його за якимсь рогом. Хто знає, скільки разів йому доводилось робити ці еротичні жести, розстібаючи собі штани й дістаючи його тощо, жести, які наразі здавалися Карло такими надзвичайними.

– Привіт, – мовив він, сідаючи в машину. Він звертався на «ти». – Де їдемо? – додав він, припиняючи говорити своєю зворушливою сицилійською, котра по тому, як її було підправлено його зовнішністю та дещо улесливою усмішкою, здавалася вже не такою чистою. – Куди їдемо? Та ж Карло гадав, що Кармело сам укаже дорогу. Те, що Кармело ладен іти в будь-яке місце на землі, у будь-яку будівлю, яка лише спаде на думку його Панові, було ще одною дивовижею для Карло, котрий гадки не мав і ніколи не підозрював про те, що у світі трапляється така готовність. Незважаючи на те, яких покровителів мав та як улаштувався цей імовірний пічіотто, здавалось неймовірним, щоб у ньому досі залишалася недоторканою притаманна злидареві, ладному на будь-що, бадьорість. Йому не треба переборювати ані організаційні труднощі, ані долати психологічний опір. Він ішов за Карло, ніби тварина, молода худобина, якій світ людей настільки нецікавий, що навіть якби її вели на бойню, їй, певно, й до того було б байдуже: вона цілковито ввіряє себе людському розуму. Якщо це можна так назвати.

Карло, як жінка, вважав, що Кармело візьме ініціативу в свої руки. Що він чудово знає, куди відвезе його: може, щоб убити чи щоб шантажувати, й ще бозна-що з ним зробити.

Та де там, Кармело віддавався у його руки. Хіба що Карло гадки не мав, куди можна поїхати (читачу, пробач мені те, що я знову звертаюся до невласне-прямої мови). У готель? У нього від самої думки про це волосся сторчма ставало: заходити на очах у швейцара, чергового, у реєстратора, у носія… Треба буде показати посвідчення особи! Поїхати у низькосортний готельчик? Карло таких не знав, та й, зрештою, його охопив простий страх, котрий заважав йому розглянути таку можливість. Відвести молодика до свого помешкання означало б автоматично й безнадійно перетворити Кармело на вбивцю чи шантажиста (незважаючи на сусідів). Надтріснутим голосом, який раптом набув сильнішого південного акценту, ніж, як він гадав, чоловік був спроможний, – деякі слова він вимовляв карикатурною п’ємонтійською вимовою, як насмішкувато кажуть у цій місцевості, – Карло спробував пояснити все це Кармело.

Кармело враз упорався з цими труднощами. Відповів: «Я сам найду місце, тобі понравицця!»

Усе ніби заволокло поволокою. Вона збиралася навколо вогнів світлофора, у центрі й у нескінченній вервечці ліхтарів обабіч доріг, що перетиналися у цьому місці. Та навіть кожний з червоних чи білих вогників у щільних рядах автівок був ніби оточений ореолом, плямою тієї поволоки. Вогні у вікнах будинків, що стирчали рядами проти неба, зовсім закриваючи панораму, скупчені ряд на рядові по досі темних та багнистих кутках, часом надзвичайно високі, часом низенькі-низенькі, були геть усі запнуті мороком. Ніхто з людей на це не зважав. Поволока їх поєднувала, поглинала у єдиний світ, де вони, упевнені й нахабні, безпорадно метушилися. І незайманка Карло цим аж ніби нажахана. Та «натуралістичне» тріпотіння серця, що скажено пульсувало у її мізках, заливаючи їх кров’ю, було сильнішим за страх, що здіймався навколо, ніби височезна стіна поволоки. Її погляд упав на Кармелове тіло. Той, виймаючи з кишені цигарку, трохи пом’яв одяг, сяйливо-новий плащ, білий та строгий, довжиною до колін і з великим спортивним коміром, що обрамляв його сицилійську шию: пола плаща елегантно загорнулася, відкриваючи одне стегно (туго обтягнене по-шотландському картатими штаньми), а друга пола, натягнувшись, і надалі закривала іншу ногу аж до коліна. Тепер, коли плащ розкрився таким чином, можна зауважити те місце, де сходилися стегна Кармело, втім, усе поглинула глибока, непроникна темінь. Плащ білів на стегнах, тісно обліплених чоловічими штаньми, які, відверто кажучи, були надто яскравими, аби бути справжньою шотландською клітинкою, на стегно, що було менш прикрите, падали лише слабкі промінчики світла, а от член залишався в тіні, захищений пекельним мороком, про який Кармело цнотливо й гадки не мав. Але щойно машина рушила, відірвавшись від тротуару, де журливо стояв пісуар, ледве помітне світло прошило темряву, й невеличку опуклість на шириньці, від якої відбилося світло, – про що Кармело зовсім не здогадувався, – на мить осяйнуло тоненьким промінчиком світла, котре не знати як проникло у порожнину, де Кармело ховав цнотливу природність своєї мужності, сидячи з розставленими ногами, час від часу опускаючи велику, сильну, важку руку посередині, тримаючи цигарку між пальцями.

Вони проїхали довгою, не старою й не новою дорогою, уздовж якої тяглася нескінченна нитка гірлянд із кольорових вогниківe[189]189
  е маленьких ліхтариків.


[Закрыть]
, схожих на оздобу, на котрих посередині були намальовані контури хреста чи інших релігійних символів. Вони доїхали до наступного світлофора; він був таким самим, як і попередній, тільки цього разу дорога, що простягалася з центру, мала з’їзд, була рівнішою і вщерть забитою машинами. Проїхали цим шляхом у протилежний бік від центру, повз старі хати, упереміж з якими виднілося кілька нових будівель, що височіли прямовисно й у порожніх кімнатах яких ніби горіло світло, і старовинні вулички обабіч ліворуч та праворуч, що губилися в темряві, ніби руїни села, від якого залишилось лише багнисте болото. Трохи під гору шлях ширшав, а уздовж просторих доріг, що перпендикулярно розсипались навколо у темноті, виднілися невисокі мури чи металеві загорожі. Хати було обмазано старою штукатуркою коричневого чи блакитнуватого кольору. Й над усім цим тьмяніла поволока.

– Вперед, вперед, – спокійно підказував Кармело, махаючи рукою так, як ніколи не спромігся б жоден буржуа; й цього жесту неможливо було ослухатись. Дорога, затягнена поволокою, перетворилася на широкий шлях; ліворуч, нечисленні, оповиті темрявою, вип’ячувалися великі будівлі, пансіони, квітники, а праворуч відкривалася неозора пустка тьмяних луків, над якими поволока розходилася й вдалечині попереду виднілася щільна низка багатоповерхівок, – це була інша частина міста. І там, над цими лаштунками, схожими на височезну стіну зі світлого бетону й червонуватих віконець уздовж обрію, у продовгуватій прорісі, що утворилася у поволоці, показався місяць. Краї проріхи були ніби побіленими; й сяйво молодика виділялося на тлі землисто-фіолетових та свинцевих барв. У глибині безлюдної вулиці, що простягалася уздовж луків, тьмяні, усипані ледве освітленими віконними шпаринами, виднілися обриси вже іншого, ще старішого, кварталу; торохтячи залізяччям, наближався трамвай, що, за не дуже втішним контрастом, був новим-новісіньким. Напроти бетонної платформи з навісом, де зупинявся той трамвай, котра ніби висіла у порожнечі між старою дорогою, якою вже не користувалися, та щойно прокладеною новою алеєю, Кармело поглядом, хоч і трохи розпачливим, показав, що слід зупинити авто тут.

На схилі напроти безмежного тьмяного лугу, що просотувався під ковдрою пекельної памороки, простягався довгий ряд маленьких сосен; навіть на землі, на асфальтовій дорозі, їх було десь із дюжину. Поміж цих занедбаних деревець, сповнених смутком своїх гір і ще більш нестерпноюf[190]190
  f гнітючою.


[Закрыть]
журбою убогих помешкань тих кварталів – де їх обвішували гірляндами та кольоровими кульками, – світився вогник; він миготів слабко-слабко, як вогники проституток, що купчаться на таких самих узбіччях доріг. Навколо вогника стояли діти: брудні обідранці, чумазі, як вугільники. Вони стояли непорушно, вдивляючись на дорогу. Один з них уже був майже підліток, і, можливо, саме тому, пізнавши життя з усіма його образами й дізнавшись про місце, яке кожен займає в цьому житті, він стояв трішки осторонь, маючи відчужений вигляд, як людина, зайнята своїм ділом. А от решта двоє були ще геть маленькими, вони були ще дітьми. Й тому вони спрямували свій погляд на шлях, не приховуючи своєї цікавості та нетерпіння. Вони були вдягнені у лахміття, легесенькі літні штанці ˂…˃ й лляні сорочки, з-під їхніх високих, послаблених комірців виднілися брудні, тоненькі, немов у найкволіших тваринок, шиї. Через спадкову хворобу їхні обличчя були прозорими, а от у третього в очах полискував мужньо-розбійницький вогник, через який він, певно, стане крадієм чи злочинцем', а інший мав розгублені очі, як у дитини з буржуазної родини, котра намагається врятувати свою гідність. Вони дивилися на машину Карло, не відриваючи погляду, не рухаючись, у тій самій позі, у якій стояли, коли озирнулися. Миготливий вогник освітлював їхні чорні від диму обличчя, на яких блищали тьмяні, непорушні та безживні очі. Серед них був ще й четвертий, який не показувався відразу. Власне, він простягся на купці каміння неподалік вогню, на вогкій траві, він був загорнутий в укривало. З його лігва виднілося лише обличчя, воно було кругленьким та блідим, майже жовтим. Він теж дивився у бік Карлового авта, однак його зборював сон і повіки закривали йому зіниці, котрі затуманювались, ніби засліплені.

– Повертай, – промовив з водійською впевненістю Кармело, заклопотаний іншими думками, уважно роздивившись і вирішивши, що це не слушне місце й треба шукати інше поле. Карло, слухняний, мов турист, так і зробив. Він знову завів машину й, сліпо підкоряючись, розвернувся на алеї, поїхавши тим же шляхом у зворотному напрямку. За кілька сотень метрів Кармело знову наказав: «Вертай ліворуч». І Карло, наче задихаючись від бажання сліпо коритися йому, слухняно повернув на вуличку, що за купкою зовсім однаковісіньких будиночків повертала у темінь, мабуть, простягаючись уздовж іншого краю неозорих луків, поздовж якого тягнеться алея. Ось воно як було: двічі чи тричі круто повернувши, цілком змінюючи напрям, дорога йшла через міст, проходила вздовж купи халупок і потім йшла прямо, крізь шпилястий квартал, де видавався великий купол, а над обрієм виднілася довга розщілина у густих хмарах, – який показався ще раніше праворуч, а потім углибині поля завбільшки зі злітний майданчик.

Уздовж узбіччя поля, над колючими горбами, вкритими зимовою травою, над купами сміття та перегною тут теж світилися вогнища. Вони були далеко один від одного, ніби сигнали, які подають вартові. Біля першого, оточена безбарвним світлом та хмариною чорного диму (палили покришки), показалася повія у червоній короткій спідничці, що трохи прикривала стегна, тримаючи маленьку чорну сумочку. Поруч, спиною до нас, стояв її клієнт, одягнений у бідні старечі лахи, що мішкувато висіли на його покрученому тілі. Й поряд з іншими вогнищами, якщо гарно придивитися, виднілися поодинокі темні постаті.

– Зупини отут, – спокійно мовив Кармело.

Вони знаходилися між двома вогнищами, біля темного й піднесеного відрізка узбіччя, за яким на полі займалися мокрі горби. Карло зупинив машину біля напіврозчиненої хвіртки у довгому заборі. За огорожею був пустий спортивний майданчик. За ним стояв пліт з надламаними краями, який понівечила зима, але він ще досі був вкритий листям, а за плотом – ще один квартал. Будівлі у цьому кварталі були низенькі, як бараки, на три чи чотири поверхи, голі, сірі, облуплені, побудував їх якийсь прораб. Та цей район теж був величезним, його вікна меланхолійно світилися, він височів проти неба, на якому сонце, що зайшло вже давненькоa[191]191
  g кілька годин тому.


[Закрыть]
, лишило свій таємничий, ледве помітний слід.

Кармело вийшов з машини із розбійницьким виглядом, поправляючи свій елегантний білий тренч зі стоячим коміром. Він майже усміхався очима. Карло пішов слідом, почуваючись так, ніби він голим занурився у несподівано тепле повітря кварталу, який нагадував йому Середній Схід, Дамаск чи околиці Каїра, саме ті місця, де він почувався чужинцем, приреченим бачити у кожній речі, що оточує його, екзотику, відірвану від історії. Він пішов за Кармело через нешироке узбіччя, углиб поля, що простягалося скільки сягають очі, аж до вогнів удалині. Сліпа насолода від покори взагалі позбавляла його неспокою, властивого буржуа, який знав про цей світ лиш те, що він існує; та він добряче стережеться того, щоб у будь-який спосіб поглибити про нього свої знання. З іншого боку він бачив у Кармело таку саму таємницю більшої мужності та наповненості життя яку він через расистські погляди приписував якості життя у кварталах, де мешкають бідняки, а тому почувався у його присутності нижчим за нього (тієї миті він був від того щасливим). Але ось Кармело повернувся до нього й галантно подав йому руку, допомагаючи Карло підніматися й спускатися по брудних земляних буграх, вкритих колючим камінням та жмутами бридкої трави. Після цього несподіваного галантного і дещо хвастливого вчинку, який мав на меті допомогти й захистити, Карло ніби впав у транс: покора мала бути сліпою, безмежною. Ґречність Кармело – це лише доказ його сили. Для того, щоб ще більше підкорити свою згідливу жертву, його жага володіти використала цей лицарсько-церемоніальний жест, за яким, насправді, ховалася справжня народна ввічливість: захищаючи свою жертву таким чином, він втішав та приборкував її. Через усе це Карло відчував настільки нестримні емоції, що затремтів й майже розплакався, це був ніби радісний вияв якоїсь дивної вдячності. Він слухняно йшов за своїм поводирем, що радо вів його за собою, – сильно стискаючи його руку своєю великою рукою й навіть цього не усвідомлюючи, у випадково обране місць, яке він уже добре знав і куди Карло прийшов уперше.

За вервечкою вогнищ, розпалених повіями, що поодиноко хиталися у напрямку нового кварталу, сяючи у поволоці, ніби великий шпичастий мур прадавнього міста, узвишшя згладжувались, і далі поле ставало рівнішим. Кармело, відпустивши руку Карло, далі покрокував прудкіше. За кілька сотень метрів вони дісталися великої металевої сітки, яка була то тут, то там розірвана. У цьому місці на землі з'являлися канавки, встелені густішою й чистішою травою. Це була майже середина того неозорого простору землі, а навкруги, вдалечині, проти щораз відмінних небес, блищали вогники різних кварталів (показалися також Кастельські гори: це були ледь темніші за чорно-синє небо, адже наразі місяць тіні, що проглядав з найтоншого й найдовшого просвіту у хмарах, яскравіше, майже переможно сяяв над поволокою, що вкривала землю).

– Отут, – мовив Кармело й простягся, підперши голову ліктем, збоку у траві. Він спостерігав за Карло з іронією, але то була ласкава іронія, частково вона стосувалася і його самого.

Карло, поспішно й без жодного слова, простягся поруч з ним, опустивши голову. Серце калатало у нього всередині, ніби гуркіт водоспаду: порожнину у самому низу живота стискало майже до спазму, та Карло волів би, щоб це тривало вічно. Одначе Кармело мав щодо цього іншу думку. Й від того серце Карло знову наповнилося радістю. Ця радість була майже нестерпною; і не було жодного її вияву. Треба було суворо дотримуватись тиші. Кармело, одначе, не мав наміру дозволяти Карло мучитись очікуванням. І справді, ще ширше усміхаючись своєю іронічною посмішкою, за якою цього разу, мабуть, ховалося незначне зніяковіння, він узяв руку Карло, майже відчуваючи страх виявити неповагу до нього, з почуттям ніжності, яке зазвичай мають до своєї жертви, поволі наближаючи до себе, аби не виказати силу та рішучість свого вчинку, засунув її собі під білу ділянку тренчу, яка досі приховувала його збуджений член, між розставлених ніг у тій позі, як зазвичай розлягаються, лежачи в полі. Спочатку він засунув туди руку легенько, міцно стискаючи у своїй руці, повсякчас ніби боячись вчинити щось неподобне – він теж почувався слабким перед своєю жагою. Потім розслабив руку, втім, досі притискаючи затилля Карлової руки своєю гарячою долонею. Спочатку він притискав легко-легко, ніби невпевнено, хоч і наполегливо. Все Карлове тіло пройнялося цим контактом, контактом, який ніхто не мав наміру зупиняти, навпаки, він поволі ставав усе сильнішим, згодом майже раптово й силою змушуючи Карло притиснути рукою шмат плоті, який тісними штаньми притисло до члена. Стискання, яке він відчував затиллям руки і яке розливалося усім його тілом, наразі стало настільки сильним, що розпалило його хвилювання до межі терпіння: від напливу щастя та вдячності все його тіло тряслося (хоч мовчання було незворушним), ніби від епілептичного удару. Очі затягло, вони майже нічого не бачили; та Карло боявся звести їх на Кармело, котрий, звісно, іронічно посміхаючись, – наразі він уже був більш схвильованим і менш спроможним приховати своє цілком відмінне чоловіче почуття, – не зводив з нього очей. Притискання, яке він відчував на затиллі своєї руки, викликало навіть сильніше захоплення, ніж те, як він сам через це мусив притискати член Кармело. Він уперше торкався чоловічого пеніса, але пристрасть, яка примушувала його до цього, була навіть захопливішою за шаленство, яке він пізнав сам; і Карло знову зажадав, щоб ця мить ніколи не минала. Але Кармело знову, – певно, дотримуючись розрахунку, який він добре знав, – показав, що хоче зробити інакше. Він розтиснув Карлову затерплу руку, яку тримав на своєму члені, розпрямив пальці, аби він мав змогу стиснути в руці плоть, яку тісно обліплювали штани. Випадково стискаючи її, ще неможливо було визначити її природну форму: мабуть, наразі Карло стискав у руці корінь пеніса, між яєчками. Тоді Кармело, неспішно й тепер упевнено, допоміг Карло, відсуваючи його руку від того потаємного місця, про яке лише він добре знав. Спочатку він зсунув руку своєї жертви глибше, на калитку, вона була волога й ніби трошки набухла через те, що штани тісно обліплювали її, потім помалу він потягнув її вгору, так щоб пальці притисли затверділе місце. Карло від подиву ніби провалювався у землю: його пальці стискали зовсім не те, що він сподівався. Він гадав, що цей член буде таким самим, як і його власний, чи як пеніс в одного його однокласника, який він побачив якось крадькома у туалеті чи в роздягальні на спортивних майданчиках. Але цей був набагато більшим і зроблений був ніби з чогось іншого: це був зовсім інший дружок, саме такий, який він, звісно, абстрактно, а не конкретно, уявляв завдяки народним оповідкам.

Крім того, цей масивний хоботок, водночас ніжний й твердий, як камінь, виділяв сильне тепло, яке через Карлові пальці, що тримали його, знову наповнювало все тіло Карло, накочуючись хвилею радості, що жадала смерті. Але це ще було не все. Кармело, без упину переможно рухаючи руку Карло, зараз тягнув її вгору, щоб можна було відчути, якого насправді розміру його член, так наказувала йому радше його чоловіча потреба, а не плотська насолода, яку він відчував завдяки тому, що піддатлива рука стискала його орган. Щоб дійти до кінця, знадобилося, вочевидь, кілька митей; але вони здалися Карло цілою вічністю, адже й цього разу його розмір перевершив Карлові сподівання. Якщо прості хлопці з народу й справді мають більший та могутніший член за своїх, далеких від природи панів, то ось він, саме такий член, – доказ звичайної й поширеної думки, хоча доказ цей здивував набагато більше, ніж тоді, коли б ішлося про доведення несподіваного відкриття, позаяк, як відомо, у реальності все завжди більше за наші уявлення. Тим часом, край тренчу опустився вниз, аж до коліна лівої ноги, яку Кармело трохи підняв угору, і з густого мороку, яким він щойно був оповитий, показався Кармелів дружок. Місячне сяйво, заливаючи поле, дісталося й сюди: ноги з довгими стегнами були елегантно розсунуті, а посередині Карло міг побачити власну руку, яку притискав Кармело, руку, яка торкалася недоторканного, лишаючи його якимсь дивно недоторканим та непорочним. Раптом, цілковито опанувавши себе, Кармело прибрав свою руку з руки Карло, тепер на його пенісі лежала лише одна рука. Кармело уперся рукою об землю і, вмостившись зручніше, ще дужче розставив ноги. Він ніжно й по-змовницькому іронічно усміхнувся, дивлячись на Карло, й від тієї усмішки цілком зникло зніяковіння: тепер його бажання було грубо-очевидним. Карло мав робити все самотужки. І він знову слухняно й покірно, зовсім не виявляючи власної волі, переповнений почуттями настільки, що хочеться плакати, опустивши голову, пестив його. Він сам почав рухати рукою вгору-вниз уздовж теплого члена, затисненого у штанях. Машинально він продовжував робити те саме, що змушував його перше робити Кармело: вимірювати пеніс від кореня до голівки. І щораз він відчував те саме, що й на самому початку, – його незмірність. Більш того, повторюючи цей рух знову й знову, усвідомлюючи, що він намагається виміряти те, що здавалось йому незмірним, Карло відчував, що жага в ньому лише наростала: його лоно вже було геть змучене, й він поринув у вир, сповнений болю.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю