Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 71z
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцятий)

У двадцятому розділі Видіння Мерда нарешті дістається Вулиці ххх ххх. Це вже не Коло, а Пекельний Рів[233]233
  Див. Данте. Пекло. Пісні 18—30. Восьме коло пекла у Данте ділиться на десять сховів або ровів.


[Закрыть].

Отже, розпочинається друга частина Пекла (1)[234]234
  (1) Італійська мова: невипадково топоніми надто легко і поверхово відсилають тут до Данте.


[Закрыть].

Всього Ровів п’ять, відповідно до п’ятнадцяти Кіл, їх характеризують різні будови Взірця. Власне, він «подвійний» чи то «дволикий». Він має два тіла, а отже, два сенси. Він неоднозначний, але два єства, які складають його неоднозначність, – це ніби олія та оцет: кожне з них, розвиваючись незалежно від іншого, зберігає та утверджує свою незалежність. Один обернений спиною до іншого.

Зрештою, Взірці з Пекельних Ровів – це Суперечність, яка не хоче вирішуватись, але й Протиставленням воно теж ставати не бажає. Це єдине ціле з Двома Обличчями, поєднаними, як зазвичай, однією шиєю, а тому вони ніяк не можуть бути знайомими чи просто глянути один на одного.

Хай там як, а ці двоє сіамських близнят, утілених у гермі Януса, ще мають дві риси.

Перша: вони корчаться в смертельних корчах – ось-ось мають померти, розчинитися, припинити існувати. Історія зажадала, щоб вони були такими, бо наразі не могла вчинити краще й мусила вдовольнитися існуванням двох, може, й одночасних втілень, але не суперечливих між собою.

Коло ніг Богів з п’ятьох Пекельних Ровів, окрім уже звичного боввана, в якому, так би мовити, «застигають» їхні обриси, є ще й сокира. Саме сокирами за якийсь час, за кілька років, Дволикі Взірці розколють надвоє, й побачимо, яка з двох половинок, що залишиться, переважить, позбавившись суперника.

Друга прикметна риса: Боги з п’ятьох Пекельних Ровів не мають ані імені, ані опису. З тих самих причин вони дедалі кволішають та існують тимчасово. Історія створила їх, розставивши на шляхах ˃ Народу ˂, але поставила їх, як би це мовити, валятися під ногами. Це Непередбачуване й Непов’язане. Можна просторікувати про тисячі їхніх характеристик та значень; або ж про них можна розповісти описовими висловами й загальними фразами, та одне неспростовно: те, що вони пов’язані й одностайні із Взірцями з попередніх Кіл. От тільки останніх уже ніби якоюсь мірою раніше вже прийняли, а тому вони цілком зрозумілі, а от інші – тільки визначаються, а то ж досі незбагненні. Отже, прийняття – це перетворення, – хай навіть у ньому не один, а два сенси й відбувається воно одночасно, – яке вони спричинили у способі життя, у якості життя та в тілах тих, хто їх наслідує.

Утім, перейдімо до першого Рову.

У цьому Рові Дволикого Бога можна було б назвати Богом, що є володарем запахів. Та, вочевидь, сказати, що це запахи, – це не сказати нічого: так, метафорична підказка, поетичний приклад. Проте за браком чогось ліпшого, підемо цим шляхом.

Зі сцени Дійсності (це Вулиця ххх ххх, якою вона була кілька років тому), яка, як завжди, маячить, як тло, за Сценою з Видіння, добряче повіяло різними запахами, якщо точніше, запахами від тіл молодиків та дівчат, які гуляють тротуарами та сидять у маленьких барах (як і завжди, старі поза грою). Тхне потом та пилюкою, себто злиднями та простотою. Ними просякли штани (хай вони жалюгідні, рвані, придбані на руках на Вулиці Саніо, але носять їх вишукано) й бавовняні сорочки за пару лір; ними просякли чуби на головах і прекрасні, добре окреслені, відкриті потилиці.

Хоч і справді черевики трохи смердять, надто якщо вони гумові. Та цей сморід чудний, старий, як світ, і його можна пробачити. Крім того, ще пахне майстернею, мастилом з домішкою запаху іржавого заліза, від якого трохи нудить. Пахне свіжим хлібом чи навіть хлібним тістом. Певна річ, це пахне з якоїсь пекарні. А про пахощі з ятки, де продають фрукти, взагалі годі й говорити. Ще відгонить рибою, й попри те, що сморід риби, що в’ївся, – убивчий, він не бридкий, навпаки, здається приємним.

Від м’ясникового нагрудника пахне кров’ю; правду кажучи, від нього теж трохи нудить, але він не менш приємний. Це запах праці. Мало не пахощами видається запах від розсильного з ковбасної крамниці, від якого пахне перцем та пакувальним папером. І так далі: я б міг переповідати безліч сторінок.

А ще відчувається запах члена, хай і не дуже чистого, а часом абсолютно точно не ххх – пахне сечею, чи тим, що сучасні хлопці називають «молочком», але він не гидкий, адже це запах природи, запах народу.

А тепер погляньмо, що відбувається у вищезгаданій Сцені Видіння. Між тим, на своєму маленькому п’єдесталі випроставшись стоїть Взірець, обидва його обличчя прив’ялі й обидві голови мовчать. Але їхня дволикість відбивається та ххх буквально на всій Вулиці ххх ххх. Обабіч стоять молодики й хлопці, які наслідують одне з двох Втілень Бога, а з іншого боку – ті, що наслідують друге Втілення. Але вони лише Наслідувачі, вони не Адепти й не Втаємничені. Дволикий Дух Бога спускається на них, розділяючись надвоє й розділяючи їх на дві лави не лише не за їхнім бажанням, а навіть несвідомо для них. Уже не «первісна» простота, а цілковита пасивність, мало не як у роботів, якими цілковито керує власна доля, – ось через що тут особливо потрібен Взірець з першого Кола – Взірець Потворності та Відворотності.

Всі хлопці та чоловіки, які з’являються у цьому Колі, мають між собою одну прикметну рису: вони всі, й ті, що ліворуч, і ті, що праворуч, надзвичайно потворні й гидкі, розрізняючись поміж себе подібністю до одного чи до іншого обличчя свого Пана.

Спочатку роздивимось тих, хто стоїть праворуч.

Вони надзвичайно картинно, хоч світлини знімай, стоять уздовж дороги, розділившись на юрби та невеличкі купки. В обличчя нікому не дивляться. Балакають, мабуть, тільки якщо мають серйозний привід; або по-дружньому теревенять, іронічно й насмішливо всміхаючись. Кожен з них – це просто показний екземпляр: на штанях блискучі зіркоподібні латки; сорочки, мов «двосторонні» жилети – середина синя, а назовні попелясто-сірі з відтінком бірюзи; штани довгі й страшенно вузькі в талії, внизу у кльошах; і, звісно, «пухлятини» у всій красі (чи то пак картоплиноподібні опуклості членів). Решта, яка не має до них стосунку, викликає лише гидку нудьгу та мало не відразу^a[235]235
  ^а нудоту.


[Закрыть]. Поза тим, на них не було ані краплі засмаги, й вони не були підтягнутими завдяки заняттям якимось спортом. Одначе на кожному з них ніби відчувався медальний блиск: чи то пак блиск захоплення тих дівчат, котрих вони у кварталі чи поза ним тримали за руки чи обіймали за плечі. Вони стоять там, щоб ними захоплювались; зарозумілість спотворює їхні обличчя не менше, аніж патлаті та «змайстровані» зачіски, змагаючись у тому, який стиль найбільш спотворливий. Видовище доповнюють барсетки, які вони бридко стискають у руках, маючи такий вигляд, ніби звикли, що їхнє життя сповнене манірності, яка розпещує й якось кумедно перетворює їх на людей зажурених та замкнутих у самих собі.

Отож від них усіх – не забуваймо, що вони потворні й відразливі, навіть попри те, що, можливо, за інших історичних обставин могли б бути миловидні й гарні, – відгонить зовсім однаковісінькою цирульнею та погано вимитим тілом.

Сморід, який огортає їх, спроможний відчути лише дуже чутливий ніс; але, якщо його таки відчули, він обертається на безжальні й нетерпимі моральні переконання. Це запах робітника-фашиста чи адвоката-клерикала, власника крамниці, який виходить із лазні поголеним, чистим і засмаглим; молодого та діяльного директора фірми, який користується французьким одеколоном.

А ще це запах членів, які або ж погано помито й через те, коли мило змішалось із запахом сечі, останній перетворився на сморід; чи запах присипки з молочком, через яку спускачка, хоч би як небагато ххх, стає ядучою. А як і добре помилися, то через цей стерильний запах пеніси гидко починають тхнути убогою плоттю та слабкими й повислими анатомічними органами.

Але перейдімо до тих, хто стоїть ліворуч.

Світло, яке сяє з величезних плит, які, мабуть, зроблені з ххх й відтворюють у Формалістському стилі Видіння Вулицю ххх ххх, має синюватий колір: брудно-синій ˂ відтінок, яким зображають ніч у декораціях до оперети, чи, як хочете, – темно-синя фарба з простеньких ілюстрацій. Отже, стоїть ніч. Ймовірно, місячне, а може, електричне світло за звичаєм розділяє вулицю точнісінько надвоє. Праворуч усе залляте світлом, ліворуч – стоїть темрява. Темрява «нетрів», старезних міських околиць, які колись, потонувши у мороці ночі, лишалися відокремленими від цілого світу, й мешкали тут лише ті, хто знав цю місцину, як себе самих: небагацько люду, який ххх ххх. Отож на лівому боці, у темряві, на сходинках маленьких крамничок з опущеними жалюзі чи товплячись навколо вуличних ліхтарів, симетрично до тих, які стоять на іншому боці вулиці, де все залите світлом, теж стоять гурти хлопців.

Утім, напруживши око й пильніше вдивляючись у жахливу напівпітьму на тих парубків, врешті робиш приголомшливе відкриття: це ті ж самі хлопці, що стоять на другому боці вулиці. Це їхні близнята, чи, краще сказати, «двійники». Коротше, їхня копія: інше втілення їхнього можливого єства.

Божества за спиною Карло попереджають, що це явище спостерігатиметься й у решті Пекельних Ровів. Двоїстість Взірця – це не лише кумедний факт, це – драма; чи то краще назвати це драмою без дії, це мертва Вистава.

Хлопці, що повсідалися на сходинках зачинених магазинів чи навстоячки купчаться навколо ліхтарів, як на картинці з дев’ятнадцятого століття, – чекають на щось, вони до чогось готуються: сторонній спостерігач-буржуа не помічає цього «чогось», бо воно ніяким боком не пов’язане з його життям. Це – інакшість. Ніби за усталеним порядком, який снує в повітрі завдяки таємним знакам та нечутним паролям, керуючи їхнім вечором та ніччю, вони стоять якісь по-дивному спокійні й мовчазні. Єдиною ознакою, що якоюсь мірою жваво видає життя, – це невеличке вогнище, що палахкотить біля тротуару неподалік зачиненого бару на розі з вулицею, яка йде впоперек. Багаття сіпається й мерехтить, але витріскування й диму немає, ніби воно теж кориться правилам стриманого мовчання.

Хлопці, які стоять ліворуч у тіні, – чи ж то «двійники» тих тихих добропорядних парубків, які стоять праворуч, – жахливі, охоплені деградацією, через яку вони перетворюються мало не на тварюк: обличчя спотворені мертвотною блідістю та ще й від зачісок іде мороз поза шкірою. З рота крапає слина. Очі позападали, як у старих, і дивляться очманілим поглядом, певно через якийсь наркотик.

Від них смердить найдавнішою та найогиднішою мерзотою. Зодягнуті вони у так само новенький одяг, але, вочевидь, це єдине вбрання, яке у них є, й вони носять його тижнями, тож воно просякло потом і пилюкою та ще тим смородом, яким тхне від людини, яка лягає спати й спить усю ніч не перевдягнувшись, а вранці, звісно, не помившись. Звісно, цей сморід сильніший за смердючі роти та ноги.

Найсильніше просмерділися члени, від яких тхне найбільше: це вже не запах давнішньої сечі чи ххх, що його стримують труси, від котрих лишилася сама ганчірка, цей сморід годі визначити: суміш газу, цибулі, пожованого тютюну та блювотиння.

Нотатка 72а
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять перший)

У другому Рові (на Вулиці ххх ххх) ще стоїть глупа ніч. Хоча вулиця так само ніби розрізана світлом навпіл. По-зловісному темно-бузкова тінь і так само зловісне світло-фіалкове світло.

Дволикий Взірець стоїть на своєму п’єдесталі отам, де розділяється світло й тінь, мов дорожній загородний стовпчик глибокої ночі. Пара облич дивиться у безвість звідси й звідти.

У цьому Колі двозначна Складова, яку втілює Взірець, є щось на кшталт «нової злочинності», що тепер має нові закони й нові прикметні риси, які, здається, ще перебувають у процесі творення й поки що залежать від випадку та потреби, котрі з’являються раніше за свідомість (вона завжди з’являється останньою, фатально запізнившись) (1)[236]236
  (1) «Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість». Маркс, Енгельс, «Die Deutsche Ideologie» (1845—1846). «Не людська свідомість визначає їхнє соціальне єство, а їхнє соціальне єство визначає свідомість цих людей». Маркс, «Vorwort».


[Закрыть].

Та зупинімось ненадовго на тому, якою колись давно була Вулиця ххх ххх, ще перш ніж явитися у вигляді теперішнього Пекельного Рову за номером два. Цей образ то з’являється, то зникає, ніби світло, що безладно мерехтить, перш ніж погаснути навіки. Образ, який наразі вже важко спіймати. Осьдечки вони, колишні лиходії, ворушаться.

Скажу кількома словами: вони ліпше за всіх втілюють ідеал бідолахи з великого плебейського мегаполіса. Наскільки бездоганно, настільки ж несвідомо вони використовують жаргон та шифр стосовно себе самих, стосовно свого власного тіла. У самісінькому серці своїх околиць вони живуть за традиціями Семи Міст Злочинного світу, й мораль їхня якщо не кохання – то честь. Їхні матері навчили їх, що таке людяність та повага. Попри своє цілком міське виховання, вони є частиною величезного світу мес та скиній, священних садків та рабства, повернення пір року та злиднів. Їхня сільська простота має мирський характер, але навіть раціоналізм, який заперечив існування Богів (для чоловіків, але не для жінок), – теж сільський, як у Стої чи Епікура. Вони надзвичайно важко сприймають те, що скрута в житті без справедливості поступається лише радості. Цуплять майно у панівного класу в суспільстві, а коли конче необхідно, то часом убивають когось із тих, хто до нього належить. Що ж до решти – то вони на них зовсім не зважають: ба більше, вони фактично гадають, що тих не існує. Цей клас живе у незначущому іншому світі, керуючись у житті іншими (придуркуватими) правилами, які настільки підірвали до себе віру, що в дійсності не мають жодного сенсу.

Злочинці з Видіння – то зовсім інша справа. Взірець на дорозі – ані пари з вуст. Але цілком зрозуміло, й наразі прийшов час про це сказати, що його було туди поставлено задля вбивств та знищення. Хтось поставив. І цей «хтось» може вважати себе задоволеним. Геноцид доведено до щирцю. Усіх, хто був раніше, більше немає.

Ті, що зараз стоять на їхньому місці, не знають законів Злочинного світу, не знають ані що таке честь, ані що таке людяність. Навіть їхні тату запозичені.

Спочатку роздивимося тих, хто стоїть ліворуч.

У їхніх тілах більше не залишилось ані краплі далекості від класу багатіїв. Тісто, з якого вони були зроблені, й замісила те тісто саме далекість від офіційної історії, дійсно стало жалюгідним, від нього стало відгонити убогістю та інакшістю. Якась нова доля, укупі з колишньою, вже безсилою, взяла на себе клопіт зробити заміс із цієї плоті. Замість того, щоб по-звірячому уколошкати її й стерти з лиця землі за допомогою жорстокого геноциду, вона знайшла набагато простіше (остаточне) рішення – зробити новий заміс. І ось маєш. Блідо-синюшна, з порожнім, потухлим поглядом. Глузлива усмішка – ніби скалічене від народження благання про милосердя. Вирази облич, що ледь проступають на блідо-жовтій шкірі й уже не бурливих очах, наче останнє здригання цілком придушеного життя, якого так старанно позбавили інших, що заразом придушили й у самих собі. І пояснення, що ця крадіжка відповідає тому, що потрібно приховувати власну злочинну діяльність, недостатньо, щоб розтлумачити, звідки у них та цілковита природність, з якою ці злочинці умудряються поводитися, як ідеальні професіонали, як очкасті зарозумілі, коли не розгульні, службовці. Зневажливий, пихатий вигляд, що спотворює їхні обличчя, заховані під довгими шевелюрами, які спадають до плечей, чи за гривами на червонуватих чолах, – це усвідомлення того, що вони досягли у суспільстві більшого успіху за інших, від котрих вони, зрештою, зовсім нічим не відрізняються. Фахівці чи службовці, які обкрадають та грабують, – ось їхній життєвий ідеал. Пустоту, яку залишило по собі життя, що покинуло їхні тіла, наче вода, що, висохнувши, залишає на березі повно смердючого сміття, заповнили буржуазійною, професійною гідністю, гідністю фахівців та організаторів, і від їхньої Вульгарності та Убогості, які досі за хай яку ціну чіпляються за їхні Тіла, смердить тілом, над яким познущалися й жорстоко вбили.

Їхні близнюки, чи то пак двійники, що стоять у Рові праворуч, загубили навіть видимість того, що «наділені здатністю мислити», хоч вона й тяжіє до ххх й є звичайнісіньким втіленням Навіженого Звірства (якщо мені зовсім трошечки дозволять звернутися до негативних явищ Минулого та Культури, які вже не мають жодного зв’язку з реальністю). Я маю на увазі Навіжене Звірство, яке теж, як і решта, стало новинкою. Адже ті, кого винищив геноцид, забрали все, що було раніше, із собою. У цих Звірах з потворними пиками, в яких з носів капає, вилиці слабкі, очі запалі, з огидними пащами, скривленими по краях в оскалі, сповненому ненавистю (та передовсім, вони невиразні), організована злочинність, як різновид професійної діяльності, повторюю, оця злагодженість, згуртованість перетворюється на розділення. Річ у тім, що для злочинців ця організованість – це підтвердження беззастережно правильно обраної для себе ролі та незмінності роду їхнього заняття. Колись вирішивши обкрадати та грабувати, надалі все обертається навколо цього вибору, ідеально йому підпорядковуючись. Спраглі до крові убивці зумисне, ніби наркомани, вчиняють свої лиходійства. Посеред ночі вони повертаються у своє лігво зі шматком людської плоті в оскалених зубах, і, виплюнувши його, витирають рота об передпліччя, але їхні губи все одно замазані кров’ю, а очі дещо комічно палають від збудження.

Нотатка 72b
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять другий)

Мерда дістається Вулиці ххх ххх, третього Рову. Світло блідо-чорне. Скоротивши розповідь Божеств якнайбільше, маємо: у кінці вулиці, як завжди, стоїть Дволикий Взірець, якого поставили туди Винищувачі, аби він за допомогою перетворень спричиняв смерть.

Від його облич по обидва боки, один бік освітлений, а другий – у темряві, розходяться щільні лави Двійників, що створюють подвійну Виставу. Ліворуч стоять вразливі та чуттєві юнаки, які, окрім уже звичної Огиди, від якої вони вже нікуди не подінуться, викликають ще й щирий жаль. Вони корчаться у нападах горьованої поетичності та неврозу, кидаючись на пошуки «чогось» культурного та революційного, завдяки чому вони зможуть прислужитися. Наслідки цих пошуків провальні, адже на їхні голови знов сипляться банальності, беззаперечні істини, запекле поклоніння, емоційний шантаж, припущення, до яких вдаються через невігластво, що буйно розрослося завдяки дещиці здобутих знань. За таких обставин з’являються осмішки, погляди, на які ніхто не відповідає, зневага, пиха, самовдоволеність тощо… й від крихти щирого жалю у сторонньому спостерігачеві, а з ним і від розгубленості та трохи бридкої поетичності, які були в них, поволі залишаються лише тіні.

З іншого боку на оповитій ніччю дорозі стоять тільця, ніби привиди, вони схожі на тих, хто взагалі відмовився шукати, вони геть-чисто захопилися тою дрібкою революційності й культури, якою їх наділили вкупі з псевдокультурою та бандитським конформізмом, якими щедро обдарував їх Взірець-Убивця, допомагаючи їм не відставати від дітей буржуа та багатіїв. Усе це вже стало звичним, укорінилося в їхньому тілі. Вони спілкуються з усіма навколо, як з рівними: вони неспроможні ні в кому зі свого оточення побачити таємницю, оскільки, втративши простоту підлеглих людей та людську гідність, не мають і в собі самих нічого загадкового (1)[237]237
  (1) «…[буржуазія] перетворила особисту гідність на просту мінову вартість». К. Маркс. «Manifest» (1848).


[Закрыть]. Діставши рівність (хоч їм і невтямки, що вона зовсім оманлива) та зрікшись людської гідності на користь правильності, яка чудово пише «прозу» буржуа, вони абсолютно й неминуче позбавились поетичності.

Нотатка 72с
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять третій)

У двадцять третьому розділі бачимо, як Мерда доходить до Вулиці ххх ххх, де розташовується третій Пекельний Рів.

Мерда, певно, вже не витримує. Він білий як мрець. Але він і надалі обіймає рукою моцну Чинцію, ніби приклеєний до неї. Всі мають зауважити, як гуляє ця фатальна та саме у такий спосіб поєднана парочка.

Наголосивши на цьому, тепер розповімо, яким постав третій Рів.

Світло в ньому дуже темного, криваво-червоного кольору. Посередині ліхтарів кров неначе засохла, а по краях – погано відмита кров, розбавлена водою.

Обидва обличчя Дволикого Взірця посміхаються. Наш Душогуб, якого послали сюди Володарі, щоб він позбавляв життя, може широко-широко посміхатися, напнувши посмішки на обидва своїх обличчя, й навіть потирати руки, адже досконаліше вбивство скоїти неможливо. (Благаю мого читача пробачити мені, якщо я «залишу напризволяще» свою мову, не слідкуючи за нею так, як годиться, передаючи, як я сам відчуваю «внутрішній діалог» між Божествами, що лунає усередині Карло, котрий приголомшений через травму, якої зазнав.)

Ліворуч на вулиці, де погано вимили кров, юнаки та молодики живо спілкуються (у наступному рові побачимо, що ж то у них за різновид мови такий). Втім, «живо» – не надто вдалий прислівник. Зрештою, такого прислівника взагалі не існує. Власне, розмова точиться частково дружня, частково світська, під час якої на буденних обличчях застигла цілком звична зневажлива посмішка; тож тема їхньої розмови й те, якими аргументами кожен користуватиметься, були мало не визначеними заздалегідь і вже не спричиняли емоцій, адже тих, хто так говорить, й тих, хто бажає, щоб так говорили, пов’язує глибоке порозуміння. Загалом, відчувається порозуміння й злостива, трохи млява зневага до тих, хто, можливо, не приймає цієї згоди чи, на своє лихо, не перебуває на достатньому інтелектуальному та соціальному щаблі, щоб прийняти її, тож його не допускають. Утім, водночас це «люта» розмова (а не «жива», бо це означало б, що в ній є певна, до слова, нестерпима простота). А «лють», безсумнівно, з’являється не завдяки простоті, а завдяки упевненості. І той, хто так поводиться, ніби сповнений почуття обов’язку, який взяв на себе з власної волі; і виконуючи його, ця людина вкладає туди всю вульгарність, яку б вона, приміром, укладала у фашистські гасла. А те, що її гасла зовсім перекручені порівняно із власне фашистськими, лише посилює її впевненість, її вульгарність.

Хай там як, а розмова, яка точиться уздовж тротуару, є цілком «comme il faut»: всі думки збігаються з тими, які мусить мати просунута та сучасна людина, щоб приховати задоволення від того, що вони настільки прогресивні й сучасні, трохи нудьги чи навіть відрази на обличчях не завадить. Добре науку вивчили, ніде правди діти. Тому й шкіриться одне з облич Дволикого Взірця, якого поставив туди далекий Володар.

Та перейдімо на інший тротуар, той, що в темряві з відтінком застиглої крові. Двійники, які розмовляють на цьому тротуарі, «нікудишні зніжені баби» (як зневажливо називають їх Божества), розмовляють не про соціальні та політичні проблеми; навпаки, вони відчувають до цього незбориму огиду, й це видно на їхніх обличчях. Вони навіть заплющують очі, скривлюючи рот у гримасі стражденного: як людина, в якої уві сні болить живіт. Вони не хочуть чути, не хочуть говорити. І це – найкращі з них. Решта, а їх більшість, навіть гадки не мають, що існує проблема замовчування політичних проблем чи взагалі хоч якої в ній обізнаності. А от те, від чого їхні стривожені нервовим хвилюванням чи хвилею «невербальних виразів», як от сміх чи пердіння, обличчя запалюються цікавістю – то зовсім інша річ. Це викликає усмішку на другому обличчі Дволикого Взірця.