Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 43 страниц)

Та за волею трійці, яка закрилася у тій автівці, ховаючись у незворушній і суворій оболонці спин та потилиць, було прийняте саме таке рішення, яке, зрештою, було властиве їхній природі. Машина під’їхала й зупинилась коло помпи для закачування бензину. Оператор заправки сидів у своїй скляній кліточці. Вийшов. Його обличчя було зовсім беземоційним. Певна річ, його анітрохи не здивував незвичний маневр його нічних гостей, що о такій порі й у тих місцях були єдиними живими істотами, окрім нього самого, що досі не сплять. Чоловік мовчки підійшов до помпи, обслужив їх, дивлячись прозорими очима сліпця на ххх, де бігали маленькі циферки: він зосереджено роздивлявся їх жебрацькими очима. Потім покірно підійшов до вікна й поклав у кишеню гроші, які простягнула йому нетерпляча й владна товста волохата рука. Він віддав честь, приставивши руку до кепки, й став, спостерігаючи, як машина від’їжджає геть, затримавши своє сільське тіло у світлі, оповитому прохолодою та вологістю ночі.

Для нього важила не ця година; незбагненно-напружений погляд, яким він слідкував за автівкою, котра з’їжджала на великий збіг доріг, обачливо засовуючи у засалений гаманець три смердючі тисячні купюри, здається, не виказував ані доброго, ані осудливого ставлення до цієї ночі, коли йому випало чергувати. З його вицвілих блакитних очей та білявої бороди було видно, що день видався важким.

Кармело так само непорушно прямо сидів у своєму білому плащі на задньому сидінні: він покірно погоджувався, щоб ця машина повезла його до цілі, й ніщо в ньому не видавало, чи знав він, що то саме була за ціль чи ні; чи була це очікувана нічна подорож, яка була частиною життєвого порядку пічіотто; чи йшлося про те, що незабаром майже урочисто здійсниться його доля, хоч про це ніхто й гадки не мав. З того, як він рухався та як полискував своєю білизною його плащ, можна було стверджувати, що наразі він, поринувши у роздуми, саме палив цигарку, яка здавалася меншою й тоншою через те, що пальці у нього були товсті.

Наприкінці тієї довгої автостради на плоскогір’ї, що простягалося уздовж пагорбів, з’явилася ще одна транспортна розв’язка, яка мала досить разючі повороти (у світлі місяця, що вже майже погаснув). Вони виїхали за місто, де буяли густі трави, виднілися великі плями жовтої акації та бузини, а ще – великі дуби, які майже закам’яніли, залляті надто непорушним світлом, можна було роздивитися окремо кожен їхній листочок, вони були ніби висічені, – величні руїни головних фортечних башт та акведуків. Чергова консульська дорога, на яку машина з’їхала, спустившись із розв’язки, була найважливішою та найширшою серед інших. Довкола відчувалася велич тривалого занепаду, який переживали нахабно свіжі та майже сексуально ароматні рослини: як от, наприклад, майже непристойні пахощі липи (попри те, що навколо стояла зима!). Теплинь погрозливо приховувала в собі цю сільську місцевість, яка вже не була покинутою й пролетарською, і давала відчути навіть тут, – де, здається, людський розум та його споконвічна культура, неспішне завдання якої полягає в тому, щоб зжерти себе саму, сплять, – що у цьому є справжня дійсність: весняне різдво й безглуздо ранній травень. І глибокий сон людей, робітників, які сплять у тих маленьких селах, у тих халупах.

Вужча дорога, після того, як проїхали кілометрів дванадцять, повертала праворуч і проникала між пузатих огорож, на яких ще було повно листя. Після широких і частих поворотів дорога повертала на ще один шлях, точнісінько такий, тільки ширший та пряміший: допоки вулиця не перетворилася у проспект, у кінці якого показалося горизонтальне нагромадження біленьких низеньких будиночків, поміж яких було кілька трохи вищих невеличких багатоквартирок, які майже всі ще будувалися. Повітря, якщо таке взагалі можливо, було ще спокійнішим, а тиша – ще більш глибокою. Навколо було навіть тепліше, ніби це була ніч посеред літа.

Здалеку це селище здавалось ніби суцільним будівельним майданчиком; навіть уже зведені будиночки майже всі були нештукатуреними, притуленими^m[199]199
  ^m поставленими в рядок.


[Закрыть] один до одного у довільному порядку, обнесені жалюгідними мурами або парканами з претензійними хвіртками, які, втім, були такими ж убогими. Навколо тривала розбудова, садки поряд з будинками були не обробленими або ж у них росло кілька хирлявих сосен. Рядочком вистроїлись тисячі маленьких терас та балконів, виставляючи напоказ свої глухі віконниці. Ніде не було білизни. Біля будинків стояло кілька автомобілів, ніби їх хто покинув. За ними виднілися зачинені ресторани та бари, й де-не-де можна було помітити очеретяні навіси. Всі тротуари були або ж зроблені з утрамбованої землі, або ж їх було ледве видно й вони вже розтріскалися. У будинках ніде не світилося. Лише дуже яскраве вуличне освітлення показувало нікчемність цієї місцини, зведеної не для бідняків, ніби покинутий табір, де стояли віконні рами з полірованого дерева, а стіни були білими від вапна.

Незабаром показалася альтанка, а за нею – море. Воно було блякле, сіре, брудне й непорушне, ніби озеро. Та над ним розіпнулися безкрайньо-тьмяні небеса. Повітря знову втратило свою надзвичайну прозорість; усе навкруги огорнула тепла поволока, якщо не густий туман.

Перед альтанкою, де зупинилася машина, в якій нерухомо застигли три постаті, на моторолері проїхав нічний наглядач. Він зупинився на розі, перед баром, залишивши моторолер з увімкненим двигуном біля тротуару, й почав вовтузитися коло засувів: тихо, повернувшись до всіх спиною. Він довгенько там стирчав; потім пішов до іншого засува (перед крамницями по обидва боки альтанки були широкі навіси). Його кроки лунали у спокійній, неокраїй, огорненій серпанком нічній теплоті. Потім знову запала тиша. Нахилившись, він терпляче знову почав марудитися біля засува, потім несподівано рішуче, але так само неспішно повернувся до свого моторолера, що вірно чекав на нього, й коли він виходив із тіні навісу, стало видно його опецькувате обличчя, як у голови родини, волосся у нього було коротко стрижене й виголене на потилиці, як колись носили, бороду мав він трохи задовгу, вона досі була зовсім чорна. Він не огледівся, автівки не помітив. Узявся за ручки на кермі й здійнявши свою важку ногу голови сімейства, сів на моторолера, вмостився там, наче в кріслі, і з відсутнім виглядом, нічим не цікавлячись, поїхав далі на своєму моторолері, двигун котрого тріскотів, але його шум невдовзі затих. Машина знову рушила у протилежний бік від того місця, де були ті засуви. Будиночків у селищі ставало дедалі менше, й якщо таке можливо, вони ставали чимраз убогішими й безладнішими. Частіше зустрічалися дерев’яні загороди та очеретяні хижі, де ставили на стоянку авто. Усе частіше повз розкопану землю між одним та іншим скупченням будинків проглядалося море; аж поки за маленьким мостиком, що йшов через мутний канал, будівлі зовсім не щезли й не залишився лише пляж, як величезна вигрібна яма із засохлими нечистотами.

Машина проїхала далі й спинилася біля кущів ххх, ніби комусь захотілося сходити до вітру; трійця вийшла з машини, ліниво гупаючи дверцятами. Зникли в кущах: Кармело й двоє чоловіків по обидва боки від нього.

То лише здавалося, що море було непорушним. Насправді на пляжі, серед чорнуватих нечистот воно як завжди вихлюпувало свої хвилі, уперто й невпинно накочуючи їх одна за одною; вони ліниво линули, й їхній пінний, надзвичайно витончений закрайок щоразу з’являвся на очі у тих людських нечистотах та в посмученому світі лише на якусь надто коротку мить. Неугавне шльопання морських хвиль врешті винесло на поверхню води щось схоже на білий стовп, який лиш трошки намок, він ніби висів, як тінь привида в тумані, що огортав пляж скільки сягало око.

Можливо, ніч уже минула й уже починало дніти; і від того була та неприродна білизна.

Нотатка 63а

Наразі, далеко в морі, ніби на острові чи на півострові, поєднаному із сушею тоненьким невидимим перешийком (чи це Остія? Чи Ф’юмічіно? Чи Анціо? Чи ще віддаленіші місцини, тосканські чи калабрійські селища, що розташовуються найближче до моря?), показувались перші сонячні промені. Але вони були настільки далеко, що здавалось, ніби то один-єдиний промінь, нескінченне мерехтіння далеко у морі чи на закрайку неба. Дивно, та попри те, що повітря було білувате від вологості, та грудка світла мала чи то рожевуватий, чи то червонуватий колір. Ніби його відфільтрувало сутінкове повітря. Але зараз, попри далекий-далекий, можливо, примарний, провісник світанку, ще стояла глупа ніч, вона була саме в розпалі, загублена в собі самій та у своєму безгомінні. Те далеке мерехтіння було єдиною ознакою життя у всьому світі: отам вирувало життя, там були оселі, шляхи, мовчання та сни, їхали автівки, може, грали музику, кохали: все незначуще, сіре, все меланхолійне, все вже трапилось, усе безперечне. Одначе ті щільні червонуваті промені далеко у темряві засвідчували, попри все це, що життя існувало. Але тоді чому ж, якщо це справді так, у них не було нічого, що радувало б, дарувало б хоч найменшу втіху, що вабило б до них; але натомість, здавалося, прагнули попередити: «Не приходьте сюди», навіть коли відчуваєте незбориму жагу побачити свідчення того, що вже безповоротно минуло, як-от лампадки на кладовищах?

Виконавши свій обов’язок, завершивши своє завдання, двійко чоловіків, які супроводжували тіло Кармело аж до цього місця, здиміли. Саме тут, на понурій жаровні, якою була ця місцина далеко в морі, вони знайшли собі прихисток. Обидва Духи, як і решта їхніх братів, ледве помітно затремтіли в одному з тих маленьких промінчиків, які мізерно перетворювали їхнє тремтіння на слова, які мали одноманітний та жахливий сенс, хоч нашіптували їх ледве чутно й з такої надзвичайної далечини. ˂

Наступний розділ (чи той самий)

– Посадка на маленький моторний човен

– Троє Старців

– Екіпаж – сицилійські прізвиська

– Подорож триває один день та ніч – ˂…˃ легкий на морі

Надвечір, прибуття в порт (у Палермо)

прогулянка містом – цвинтар (кладовище Палермо)

[процитувати Данте – човен Харона[200]200
  Харон – перевізник померлих у царство Аїда. Найвідомішим X. став в епоху афінського театру. Античні драматурги зображували його похмурим дідом, який у підземному царстві перевозив човном душі померлих через річки Стікс та Ахеронт.


[Закрыть]]

*

Перед тим:

Перед лицем богів підземного царства (Андрі та/чи Матері – герої – заправник, нічний наглядач – відчувають мороз поза шкірою, відчувають, як холоне їхня кров тощо (найбільш могильна інтрига та «детектив» у подорожі)

(Серпень 1974-го)

Нотатка 63b
ПОСАДКА НА СУДНО, ПОДОРОЖ,
НОВІ ВЕЧІРНІ ВОГНИКИ

За кущами ххх ххх, що розповзлися по піску, у високому стовпі піни, що висіла над хвилею, був маленький навіс, якого не видно з дороги. Попереду здіймалися дві чи три халупи й, може, ще рядок напіврозвалених кабінок, поруч була ще й бетонна будівля, у якій, мабуть, розташовувались нужники. Посередині, між двома бетонними причалами, які, як годиться, були теж роз’їдені та облуплені, протікав канал, вода в якому була надзвичайно мутною, як у стічних канавах чи клоаках. У каналі, під довгими лебідками рибальських вудок та ххх, стояли судна. Вони були дуже маленькі: розламані човни, баржі, кілька катерів, які, певно, не використовувались ще з минулого літа; лише в кінці каналу, неподалік відкритого моря, стояв великий, неначе новий, моторний човен. Він ледве колихався на воді. Саме до нього, зійшовши з дороги, повели Кармело Андрі та ххх. Там, зрештою, їх чекали й інші, не менш вірні, ніж вони самі: чотири чи п’ять парубків – однолітків Кармело і троє Старців. Кармело заліз у моторний човен, стрибнувши просто з причалу, поруч з яким стояв човен, і зник на борту судна разом з рештою. Дуже повільно, не галасуючи, без ніякого поспіху, моряки почали відшвартовуватись: вони майже пошепки перекинулися кількома словами, й загалом лише ці кілька слів, сказаних на діалекті, засвідчували їхню присутність на борту. Їхніх тіл не було помітно: один з них був піднявся на палубу біля носа судна, але відразу ж зник. Як завжди, відчалювання було тривалим та важким і відбувалося дуже спокійно й ретельно додержуючись порядку: хтось почав посвистувати, а дехто – грізно бурчати, мабуть, то був хтось зі Старців. Здавалося, що на тому човні, не знати через які-такі міркування, снували туди-сюди лише для того, щоб убити час. Тож, коли запрацювали двигуни й їхній гул злився з шумом прибою, це здалося дивом. Незважаючи на це, човнові знадобилося ще трохи часу, щоб він нарешті відійшов від маленької бетонної пристані й, надзвичайно обережно, повільно трусячись, поплив у відкриту воду. Його маленький прожектор на верхівці щогли ще довго колихався на воді, у тій ххх ххх, аж поки не зник за завісою білих випарів, що висіли вздовж усього узбережжя.

Та за кілька сотень метрів від берега повітря вже було прозорим і чистим. Місяця видно не було, але зорі були яскравими, надзвичайно чітко розділяючи темінь у небі й на морі. Утім, море було гладеньким, а на його поверхні здималися таємничі яскраві масні плями, які ніби відбивали сяйво розсипаних небом зірок. Моторний човен дійсно плив повільно; й якби хтось спостерігав за світлом на верхівці щогли, зацікавившись тим, як воно віддаляється, то мав би дратівне відчуття, що воно майже не рухається. Та де там, за кілька хвилин моточовен гойдався вже далеко від берега, діставшись відкритого моря, гублячись у напрямку цятки на небосхилі, до якої пролягав його курс.

Саме у мить, коли ніч була найглибшою, вже якийсь час не полишало відчуття, що вона добігає кінця. Наразі над сушею – на сході, що лишався позаду човна, котрий відходив звідти все далі, – небо вже змінювало забарвлення. Замість блакитного чи насиченого темно-синього кольору ночі з’являлася жаска сірина, що піднімалася аж до зірок. Настільки ж повільно, але водночас і так само хутко, як човен усе далі губивсь у відкритому морі, сірина в небі набувала рожевого відтінку.

У човні ніби всі поснули. Лише один зі Старців, що був на човні кермовим, як годиться, виказував ознаки життя. Але він теж наче поринув у марення, ледь торкаючись рейки своєю темною й сухокостою рукою. Хтозна, що він мав на думці. Лише очі, що позападали на кістлявому обличчі, порослому сивою бородою, світилися чорним, ніби пара вугликів, вдивляючись у далекий обрій, де вже почало благословлятися на день.

Незабаром настав світанок і зійшло сонце.

Днина була погожа, майже тепла. Ближче до опівдня море та небо стали настільки блакитними, що здавалося, ніби стоїть розпал літа чи щонайменше весна. А що блакить була трошки блідою та вицвілою, то здавалось, ніби це через спеку, а не через те, що сонце взимку слабке.

На неозорих голих морських просторах було чутно лише потужний, надійний, повносилий двигун, і від того ставало ще спокійніше й тихіше. На борту кожного полишили самого на себе, й кожен, незважаючи на такий обмежений простір, знайшов можливість усамітнитися. Може, хтось заснув. Двоє грали в карти, час від часу гучно сперечаючись, кумедно називаючи один одного за прізвищем: одного звали Анелі, а іншого – Скафілі. Наймолодший парубок, чорний, як марокканець, який, мабуть, не мав ще й вісімнадцяти, згорбившись, сидів сам-один на палубі, за чимось спостерігаючи: він пильно роздивлявся своє свідоцтво про особу, а саме розглядав свою світлину, біля якої було записане його ім’я – Сап’єнца[201]201
  Мудрість (іт.).


[Закрыть] Capo. Потім один зі Старців покликав наступного з наброду, як зазвичай роздратовано й владно: «Агатіно!» – прогорланивши так, що здавалось, ніби це вже не людське ім’я, а якийсь вигук чи залякування. І справді, потім лунало настільки ж роздратоване й докірливе: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

Обідали десь о першій, збираючись принагідно усі разом на палубі (лише троє Старців обідали в каюті, й за обідом їм прислужував той Сап’єнца Capo, наймолодший з гурту), всі їли з великим апетитом, обідали паляницею, начиненою якимись масними овочами, від яких замащувались круг рота, всі трохи звеселилися й заговорили своєю простою, зловісною й нерозбірливою мовою: «Пуцька! Ххх ххх ххх».

По обіді, знову так само примарно-неспішно, як і сонце, яке зійшло, розсіявши своє проміння, спустилися перші тіні. Саме з першими тінями, що кинули в море свою холоднечу, показалася земля. У серпанку з’явилися обриси гір, схожих на цукрову голову, й на них проступали темніші контури маленьких острівців та узбережжя із рівнинами неправильних форм й обсіченими пагорбками. Потім показалося величезне місто, воно височіло півколом, але у місті виднілися довгі розгалуження навколо доріг, які йшли все далі вздовж узбережжя й у глиб міста. Це було нероздільне скупчення будівель, зліплених докупи надвечірніми випарами. Лише наблизившись трохи ближче, можна було розгледіти у тому ххх ххх якісь форми. Праворуч від моторного човна багряніли призахідні вогні; але саме в останню мить, перш ніж сховатися за морем, сонце вигулькнуло з-за випарів, вражаючи своїми сяйливими променями місто, – саме в цю мить показались багатоповерхівки блідо-коричневого кольору із сірим відтінком, з варварськими ххх, із вікнами зі стрільчастим склепінням, хоч і заокругленими, як в екзотичному східному світі, що занепадає; поміж пальм ніби висіли важкі куполи та лоджії сімнадцятого століття; а в садку, що зеленів, мабуть, апельсиновими деревами, сонце осявало маленьку церквичку романського стилю з ясно-червоними маленькими куполами. Втім, дуже скоро сонце затулив важкий зимовий туман і замість сонячних променів на місто й море, що розлилося перед ним, впала сіра напівтінь.

Коли човен дістався порту, всюди вже горіло світло. І нагорі його щогли теж світилося. Зблизька постало все занепадницьке убозтво будиночків, котрі тулилися навколо маленького округлого порту; і не лише нових, але й старовинних, що, втім, уже були руїною і від яких залишилися лише вигрібні ями та нужники, де теплої днини, оточені смородом, гралися дітлахи. Окрім гівна, у порту тхнуло залежалою рибою та гнилими овочами; але ще й померанцями та жасмином. Човен заходив у порт, як і зазвичай, нескінченно довго. Коли пришвартувалися, стояв уже пізній вечір; а це означало, що стояла глупа ніч.

Троє Старців, слідом за якими йшов гурт, серед них був і Кармело, вийшли на берег і попростували в центр вуличками, що простягалися крізь старовинні будинки, на місці яких були лише вигрібні ями та сральники. Але відразу за ними виявилася гарна дорога, вимощена великими ххх з ххх, на узбіччі яких, окрім старих будинків, подекуди здіймалися церкви та невеличкі маєтки з дивовижними парадними дверима з ххх; трохи далі був невеличкий майдан, де, певно, розташовувався рибний ринок, але наразі навколо все було впорядковане й вимите; бруківка, на яку вилили відра води, що досі не висохла, вимивши її, вилискувала всіма своїми ххх неправильної форми, які тепер можна було чудово розгледіти. У провулку, що розташовувався у глибині майдану й куди звернули Старці та їхні супутники, була вузенька дорога, – вузькі східці, що їх теж гарненько вимили, біля скинії[202]202
  Скинія (євр. «шатро»), або табернакль – у католицьких храмах прибудова чи архітектурно оформлена ніша, де розміщують статуї.


[Закрыть] у бароковому стилі, статуї в якій уже не зосталось, – котра вела на вищий рівень міських вулиць.

Нотатка 63
ЙШЛОСЯ ПРО ЗБОЧЕННЯ?

Наступного дня Карло підвівся рано. Світло, що просочувалося крізь щілини у жалюзі, було ще сірим. Наче флоберівський герой, він згадав про вечір напередодні й про те, що з ним трапилось. Безсумнівно, з ним трапилось диво. Ніби блаженство, воно наповнювало його життям. Йому хотілось підвести голову й здійняти очі до неба, щоб подякувати Господу: щастя, якого він, як він гадав, зазнав, було сильнішим за того, хто подарував йому його. Воно існувало незалежно ні від чого, як у атеїстів, які не вбачають іншого обрію, як своє власне життя.

Від жадання побачити Кармело увечері в «Тула» Карло тремтів. Почався новий розділ його життя. І його треба було прожити день за днем. І щоб здійснити це, тільки й треба було, що той номер телефону (який досі записаний на зім’ятому клаптикові паперу), один дзвінок, який уже зробити було легко й який уже став майже буденним, і зустріч у тому пекельному місці, що стало символом дивної прихильності долі.

Усе, що відділяло його від миті, коли він знову побачить Кармело – молодого, майже юного, незважаючи на чоло з облисілими скронями, за допомогою якого хтось чи щось вирішив зробити його вразливим і заздалегідь завдати йому болю, відкриваючи його неминуче майбутнє – можливо, як покарання за його невинність, – адже у майбутньому йому годі було чекати чогось, окрім злиднів, позаяк єдине його багатство – молодість, й іншого багатства у світі він не здобуде, – усе те, що відділяло його від нової зустрічі з Кармело, було для Карло порожнім. Вчинки й слова, якими він мусив заповнити цю порожнечу, були для нього бридкими. Настільки відворотними, що він не міг їх стерпіти. Можливо, до нього прийшла taedium vitae[203]203
  Депресія (лат.).


[Закрыть], яка поволі, а часом раптово, змінює життя? Кар’єра, ˂ його прагнення, влада (й читач про все це знає) видавались йому цілковитою дурістю, що взагалі не має ніякої цінності.

Можливо, тут мав місце «епохе», саме «епохе»[204]204
  «Епохе» (утримання від судження) – одна з основних концепцій скептиків, які вважали, що у навколишньому світі немає жодного певного знання, а тому треба утриматися від того, щоб відразу робити висновки, особливо щодо моральних та етичних тем.


[Закрыть].

Навіть кохання не могло поставити під сумнів і раптом зробити непотрібним усе те, що донині, наче для Безіменного[205]205
  Персонаж роману А. Мандзоні «Заручені». Впливова й лиха людина, яка допомагає викрасти головну героїню з-під вінця, потім, замучений докорами сумління, вже збирається вбити себе, коли дізнається (мало не з Божою допомогою), що до міста приїхав кардинал, отож він іде до нього, після їхньої розмови він хоче покаятися й обіцяє змінити своє життя, найперше звільнивши Лучію.


[Закрыть], було реальним та цінним. Або ж і справді була крапелька кохання (у поезії Кармело, яку, втім, буржуа Карло не розумів): та по суті йшлося лише про секс. Секс мав змогу сам по собі наповнити життя й надати йому сенсу; слова й вчинки, пов’язані з сексом могли не мати кінця, бути завжди новими, завжди сповненими нетерпіння та нездоланного страху; Кармелів член міг налитися («Дружок стоїть», – казав він так само, як і «Пане, надворі дощ» чи «Спекотно, пане»), й щоразу це було ніби диво, яке спантеличує, змушуючи жити – спочатку подумки, а потім у спогадах – із перехопленим подихом. Бо рана, якої той збуджений член мав – з такою для нього природністю – завдати Карловій плоті, щоразу була смертельною: і тоді як для Кармело йшлося лише про миттєве бажання позбавити життя, затихнуши після впорскування свого білого й пахучого сімені того дня, для Карло відбувалося щось цілком протилежне – це була постановка, удавання смерті, якої він прагнув. Він прекрасно пам’ятав, як колись сам був чоловіком і мав такий самий пеніс, як Кармело. Він чудово пам’ятав цей стрімкий механізм, якому передувала наділена казковістю легенда про жіночі принади. Але все те було нічим, порівняно з його жіночою нетерплячою жагою, адже володіння кимось – це ницо у порівнянні з тим, щоб володіли тобою, силувати – це ніщо порівняно з тим, щоб бути присилуваним. Отож якщо усвідомити, що таке секс, й організувати його, він може чудово наповнити життя. Але щоб здійснити це, він потребував самотності, найабсолютнішої самотності. Самоти, для якої навіть Кармело був малозначущим й у певному сенсі ставав на заваді, принаймні тоді, коли його тіло не було просто засобом. Самотність, яка подарувала Карло, вже досвідченому в тому, що тільки-но почав опановувати як пасивний учень, безмір часу для насолоди.

Та вже час підводитися, незабаром треба йти в Евр[206]206
  Квартал Світової Виставки – великий комплекс у Римі, де розташовані ділові будівлі міста.


[Закрыть], у багатоповерховий будинок ЕНІ! Це був чужий, білий, холодний, незворушний світ, як Полюс; від цієї думки Карло хотілось розреготатися. Він би так і зробив. Проте Карло швиденько підвівся. Тремтячи, він поглянув у люстро на свої груди та піхву, відчуваючи, що помирає від жадання, лише подумавши, що всім цим знову тішитиметься Кармело, котрий з нетерпінням прагне випустити сім’я, простодушно гадаючи, що лише задовольняє свій розбухлий член. Помившись та вбравшись, Карло опинився біля статуї Сальваторе Дульчімасколо. «Отакої, таж чи Кармело, – спитався, – насправді не викапаний Сальваторе Дульчімасколо?»