Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 10 ter

У бабці було чудове домашнє «Бароло». Баба та онук обоє пили його, аж поки не стали п’янючі, як чіпи. Старенькій це, певно, вже за звичку було. Втім, перед гарним «Бароло», насправді гарним, встояти дуже важко. Скінчилося все тим, що на додачу вони розпили ще одну пляшку нікому не відомого «ххх», котре, не належачи до якогось особливого врожаю й не маючи якоїсь цінності, звісно, якби його виставили на продаж, коштувало б ˃ тридцять чи сорок лір за пляшку. ˂ Це вино народжувалося виключно на пагорбах, власницею яких була Карлова бабця. Й назва цього вина була відома лише домашнім та кільком селянам, які працювали над його виробництвом (і ще кілька особливих друзів з Турина). У цьому напої не було геть нічого особливого, та, здається, через свою чистоту воно було божественним; і через його багатоденну, часом витриману якість, яка залишалася по-дитячому свіжою протягом багатьох століть, стаючи ідеально «ingenuum» саме на схилі людського віку. Його простий, втім, витончений шарм полягав у тому, що воно не було ані сухим, ані солодким, наче за прадавніх часів таке визначення вважалося б геть непотрібним: це було всім винам вино, до того ж, воно не було надто міцним, достоту як любили древні. Втім, бабине сп’яніння проявлялося досить дивно. Якби потрібно було вгадати, що відчуває Карло, можна було б стверджувати, що у старенькій він помічав наслідки її загадкового минулого, за яке вже не час осуджувати. З одного боку, вона здавалася грубою селючкою, такою ж невігласкою, як і її наймити, яка зовсім не цікавилася хоч яким проявом реальності, що перед нею жінку ставила її соціальна привілейованість. Може, вона колись була повією. Однією з «кокоток», котрих землевласники початку двадцятого століття, за традицією століття дев’ятнадцятого, із великим скандалом привозили собі з міста, роблячи з них частину міцної родини (вони виявлялися добрими господинями із сумирною, консервативною вдачею). Ймовірно, саме цю вдачу випускало на волю вино. Сидячи широко розставивши ноги на шкіряному дивані з бокалом ххх у руці, по-сільському погомонівши ні про що, як можна було побалакати ще півстоліття тому, у розпалі епохи, яка наразі вже відживає, так само, як відживають її норми, які зараз^a[47]47
  ^a наразі.


[Закрыть] уже прийнятні хіба що тільки для цитування, вона раптом почала говорити про сонети Шекспіра. У поволоці свого сп’яніння бабця детально цікавилася проблемою садів. Вона заплуталася в них, ніби муха в павутинні. Висловивши якесь міркування, вона, ніби запитуючи, якусь мить пильно дивилася на Карло, нервово ворушачи губами, дивлячись блукаючим поглядом, розпачливо усміхаючись, ніби несміливо вимолюючи щось, а потім, не дочекавшись відповіді співрозмовника, до якого так схвильовано зверталась (і від якого не чекала нічого), продовжувала битися головою об стіну проблеми своїх садів. Вона чудово говорила англійською. «То „квітка“ з секстини 94-го сонета є символом молодого друга чи ні? Чи ж він не є радше частиною цілого, не квітки, а саду? І чи потрібно ототожнювати лілії, про які він говорить пізніше, з „ліліями, що тхнуть гірше бур’яну“?» До речі, Галет Сміт стверджував, що ці рядки є перегуком, і далеко не першим, з Нагірною проповіддю Христа. Але це неправильно, насправді останні рядки, безперечно, було взято з п’єси «Король Едвард III», тут не йдеться про лілії, позбавлені думок про майбуття, незавбачливих, покірно-вільних у своєму природному вигляді; неможливо не надати їм негативного значення «husbandry»[48]48
  Хазяйнування, землеробство, економія (англ.).


[Закрыть], яке згадувалось у попередніх рядках. Зрештою, в Євангелії згадується про польові квіти, а в даному випадку автор ясно говорить про квіти садові. І Шекспір чудово знав про це протиставлення, свідченням цьому є 54-й сонет, у якому він порівнює дику рожу, або гайову, шипшину, – із садовою трояндою. Саме садові (квіти) рожі, або лілії, – це тендітні рослини, які слід захищати від бур’яну, через який вони в’януть, умирають, тхнуть. Як і Річард II, слабка людина, згублена саме «бур’яном, зрощеним під його широким листям», дозволивши, щоб – під час війни Білої та Червоної троянд – витіснили ту Королівську Троянду «Дикою рожею Болінгброк»[49]49
  Йдеться про Генріха IV (Болінгброка) (1366—1413) – короля Англії та лорда Ірландії (1399—1413), першого з династії Ланкастерів, емблемою яких була червона троянда (ще називається галльською трояндою, вважається чи не найпершою культурною трояндою); та його попередника, Річарда II (англ. Richard II) (1367—1400) – короля Англії (1377—1399), останнього з династії Плантагенетів, якого було скинуто і чиє місце посів Болінгброк. Саме цей історичний епізод лежить в основі шекспірівського «Річарда II». Війна Троянд трапилась більш як через 50 років по цих подіях, і остаточну перемогу в ній здобув представник роду Ланкастерів, Генрі Тюдор. Річ у тім, що Болінгброк був нащадком тільки четвертого сина короля Едварда III, тож коли його онук Генріх VI втратив популярність, право на корону затребував нащадок третього сина Едварда III, герцог Йоркський (емблема династії Йорків – біла троянда) Річард. Це була підстава для війни Троянд.


[Закрыть]. Саме у «Річарді II» контраст між двома садівниками показує, що Держава – це не що інше, як сад (хіба це треба було показувати?), «Наш Сад обперезаний Морем, уся Країна сповнена Бур’яном, її найліпші Квіти – засихають!» Саме так висловлюється слуга садівника. Слуга, що прислужує слузі! Й у цій ідеї Саду, яку так любили самі слуги, згодом зливаються поняття про два головних Сади – Сади Едему та Сади Аркадії (як пише Пітер Юре у своєму виданні «Річарда II»). Та наразі обидва ці божественні Сади люди схильні робити частиною утопії, наражаючи земні Держави-Сади на загрозу занедбання! І сам Шекспір не може ігнорувати, що до садів вторгається нова комерційно-пуританська цивілізація. Королева Єлизавета помирає в муках…

Утім, у те, що стара ніколи не мала справ з вищим товариством, навряд чи можна було вірити. Родина Валетті дійсно була заможна, але не настільки, щоб плакати по смерті королеви Єлизавети, ніби вони гуляли разом на яхті спільних друзів. Селючка чи вчена, наділена гуманістично-філологічним, кращим, способом мислення, саме таким, який мали у добрі старі часи, вона мала ще й третю подобу: вона була дрібною буржуазійкою, як будь-яка задоволена мадам Боварі. Й у цьому була найбільша перепона для здійснення того, що затіяв Карло. Та, на щастя, вона була п’янючою. Цього разу Карло зовсім не доведеться хвилюватись. Він теж сп’янів. Він робив усе жартома, щиро сміючись, ніби вся ця історія зовсім не мала нічого трагічного, – як Людмила та Саша^{9}. Від вина обличчя старенької підтяглося й загорілося, зрештою, не такою вже вона й старезною була. Карло шуткував з цього приводу. Потім, поки вона знову вела мову про Державу-Сад, він, лоскочучи, почав, від душі сміючись, жартувати про те, яку вона мала свіжу плоть під пахвами, на талії. Він виявив неабияке бажання подивитися на її ноги, які вже й так були неприкриті, тому, сміючись, задрав спідницю аж до самих сідниць. Саме в цю мить чоловік весело й задоволено зауважив, що за цією справою збудився. Чоловік загорівся, щоб старенька обов’язково побачила це явище на власні очі, якщо бува так не вірить. Він теж розпанахався, ще радісніше й ще ширше посміхаючись, розстебнув штани й, взявши її руку, попросив її міцно стиснути його пеніс, що гордо відстовбурчився, як у підлітка. Та бабця, як би не хотіла, не могла своєю слабкою й кістлявою рукою довести чоловіка до оргазму; тому він прибрав її руку, переклавши її на стегно, й швидко кінчив сам, еякулюючи просто на жінку й вимазуючи гарне біле вбрання старенької.

Нотатка 10 quater
ВСЕСВІТ

Коли залишились позаду шалені веселощі та все сплетіння рухів тіла, речей, світла й тіні сімейної вечері з усіма її звичаями та порушеннями правил (здається, вони теж записані до домашньої книги) й усе це відходить у небуття, Карло нарешті опиняється наодинці на дорозі, уздовж якої височіють тополі, поміж нив.

Стояла глибока ніч, ніщо не порушувало її тишу. Все затихло, навіть пси. Поза тим, місяць уже зійшов і світив так ясно, що здавалось, ніби він, висячи над горами, що чорніли у прозорому повітрі, відокремився від небес; і зорі ще нечутніше повели свою розмову, нескінченно повторюючи свої схвильовані, невловимі, заледве чутні перестороги. Небоязко було лише цвіркунам: цвіркунам біля підніжжя гір, коли добігало кінця задушливе літо. Вони, хрипнучи, не переставали повторювати знов і знов своє нерозбірливе послання, у якому ніби була якась надзвичайно виразна крива: тутечки, поряд, вона була ніби живою, по-людському невситимою, жагучою любов’ю, а внизу, спускаючись у незбагненній долині, перетворювалася на плач, і був він настільки журливим, що не спроможний нічого ані розказати, ані донести.

Карло спинився і сів. Він озирнувся довкола так, ніби робив це востаннє у своєму житті. Канавезька ніч: настільки бездоганна й нескінченна, що у незліченності своїх минулих форм блякне й розчиняється у своїй нескінченності водночас настільки досконало-справжня, що неухильно наближається ніби видіння, що складається з безлічі чарівних видінь, єдине призначення яких – у тому, щоб вони існували: вивершений витвір нужденного світу^a[50]50
  ^а розуму.


[Закрыть]. Це була така надзвичайна краса, що, хоч серце й тішилось нею, наскільки лише було спроможне, все одно відмовлялося від неї. Карло, вражений як тим, як поглинула його ця краса, так і своїм страхом перед нею, милувався ніччю, блаженно посміхаючись, так, як коли ми буваємо на самоті, – і єдиний наш сором – лиш той, що в нас, – усмішка ця стає трошки божевільною: незважаючи на цю сцену, саме це була найщасливіша мить його життя, присвяченого виключно сексуальним задоволенням, якнайбільше відмежованого від будь-якого іншого інтересу, який може мати людина. Наповнивши все навколо – зараз, а надто з ще відчайдушнішим щастям та вдячністю у майбутньому, – цією неповторною сексуальною пристрастю, саме у такі рідкісні миттєвості, коли вона повністю затихає й у часті моменти неповного стихання, змішаного з любощами й тривалим шуканням, – його щастя досягало апогею, аж до відчуття навічної невразливості перед смертю і взагалі будь-яким кінцем, лише сприймаючи далеку й безповоротну кончину як дивовижну безмежність життя.

Утім, щоб зробити все це, себто опинитися й розчинитися поза межами космосу, противилося тіло, котре наразі сиділо у нагрітому повітрі, де ніби щойно погасили вогнище, де довкола не було ані подмуху вітру, в якому лише зараз по-справжньому пробуджувалося життя: життя, яке готове було подарувати йому все.

Нотатка 11
НОВИЙ ДЕНЬ

Невдовзі (яким би прекрасним не був зв’язок із Всесвітом, від нього небагато користі, через нього нехтують багатьма речами: часом, сном тощо…, які так конче потрібні. Щирість цих взаємин швидко вичерпується: має схильність відразу перетворюватися на вияв пошани, силувану зосередженість, яких людина прагне позбавитись, усмиряючи своє лицемірство, як на уроках Закону Божого в школі) Карло продовжив шлях, повернувся додому, роздягнувся, заліз під ковдру. Він відразу, ніби це було непорушним правилом, взяв у руку^a[51]51
  ^а стиснув у руці.


[Закрыть] в’ялий, ще трохи вогкий від недавньої еякуляції член (Карло увечері не мився) і почав рухати його, аби той затвердів. Трохи постаравшись, він досяг, чого хотів, і почав мастурбувати. Він з насолодою відроджував в уяві, як полководець згадує подробиці нещодавньої перемоги, те, що принесло йому насолоду сьогодні увечері, втім, не лише згадував: він знов і знов переносив ці події у майбутнє, вигадуючи однаково захопливі й легко здійснювані варіації (в уяві, позбавленій опору дійсності). Утім, було дещо, що завдавало йому мук. Те, що він не міг бачити Віолу. Тому мало-помалу всі його думки зосередилися лише на ній. Пестячи себе, насолоджуючись тривалою неперервною еякуляцією, чоловік фантазував, що б він зробив, коли дівчина за ним спостерігала, якби її так несподівано не «врятував» батько, той худий млявий чоловік на велосипеді, глибокий голос якого був схожий на голос старого паданського каменяра. Як зазвичай, від мастурбації він несподівано забувся глибоким сном, який поглинув його у мохасту пащу саме тоді, коли в його уяві, перед заплющеними очима, народжувалися вчинки, які порушували всі межі можливого й які він з цілковитою впевненістю, навіть якщо задля цього треба буде піти на жертви, зазнати тривог і небезпек, мав намір втілити в життя. Саме це й ніщо інше було сенсом його життя.

Нотатка 17
КОЛЕСО ТА ВІСЬ

Все, що Карло робив у той час, зосталось у пам’яті Паскуале абсолютно чітко. Одначе деякі вчинки не розділили долю інших випадків з Карлового життя, й Паскуале про них не писав, чи, точніше кажучи, не розповідав. Йдеться про сон. Сон, який я зараз опишу.

Карло бачить, ніби його прив’язано до колеса. Це було одне з тих коліс, які зазвичай малюють на картинках, зображаючи тортури, що їх вчиняла свята інквізиція тощо, й котрі, – заледве помічені на ілюстрації, – потім виринають у пам’яті у спотвореному вигляді, набуваючи ролі згідно з нашими фантазіями чи підсвідомим бажанням. Отож, уві сні це колесо було величезним: нескінченно більше за велично-барокові колеса на ілюстраціях. Ба навіть ще більше – на ньому була кропітка й коштовна оздоба, й від того воно було подібне до колеса з колісниці якогось божества, чи до колеса Фортуни, чи навіть до Зодіакального колеса.

І це колесо висіло у порожнечі. Якій такій порожнечі? Певна річ, у порожнечі Всесвіту. Зрештою, навіть ця порожнеча була «культурним простором»: може, то було у глибині (бездонній) горища чи абсиди, а може, звичайне небо, пройняте меланхолійним, жахливим світлом, і хмарина, заледве розмазана по небесній синяві.

Оголений Карло був прив’язаний до колеса. Але, як часто трапляється у снах, перебування там, на колесі, голим – це була водночас і дія, й споглядання за нею. Карло справді був прив’язаний до колеса й рівночасно з тим бачив себе на ньому. Ба більше, хтось йому про це розповідав (ніби нашіптуючи, чи, краще було б сказати, однаково терпляче й беззаперечно суворо наставляючи, як дають настанови батьки чи вчителі у дитинстві, прививаючи почуття обов’язку). Це було «покірне, непам’ятне й безтурботне» (1)[52]52
  (1) Сандро Пенна.


[Закрыть] багатоголосся, котре, попри свою переривчастість і довгі паузи, часом гублячись у безвісті, розповідало Карло про те, що він наразі особисто не лише переживав, але й бачив збоку. Колесо крутилося: оберталося воно швидко чи повільно – це поняття відносне, яке у цьому вимірі не мало істотного значення. Важливо було те, що Карло повсякчас повертався в одне й те саме місце (на це вказувало «покірне, непам’ятне й безтурботне» багатоголосся). Але що то було за місце? Не маючи жодної точки відліку в тому тьмяному, порожньому, надвечірньому просторі, Карло загалом був не спроможний впізнати будь-яку точку. Відносно абсолютно порожнього простору, всі точки були однаковісінькі; й, певна річ, вони були тотожними відносно центру, як трапляється під час руху точно по колу. Однак насправді така точка таки існувала. І коли Карло наближався до цього місця, він не лише відчував це, бо саме там знаходилося його тіло, але й бачив усе на власні очі, ніби спостерігав за собою збоку. Більш того, багатоголосся, може, й стаючи не таким «покірним, безпам’ятним і безтурботним», не забувало його про це застерегти. Він знаходився у такій точці, що, наприклад, на початку (?) сну Карло в самісінькому центрі, тобто на осі колеса, чітко бачив те, на що вперше звернули його увагу. Це було сплетіння (воно теж було величезне, барокове) змій там, у глибині, на спицях колеса. Всі разом вони ніби утворювали одну зміюку, що обвилася навколо себе самої, вкриту сухою, бузковою лускою, що якось дивно змінювалася у безбарвному повітрі. Коли Карло, пройшовши коло, знову повернувся в цю точку, він побачив, що обидві змії, відділившись одна від одної, лежали долі, у розсіяному просторі колісної осі, ніби неживі; вони зменшилися й перетворилися на звичайних гадюк, що здохли й висохли від літнього сонця. Проте на їхньому місці стояла жінка. Вона була дикункою. Мала низьке чоло, коріння її волосся досягало майже до приплюснутого носа, а власне волосся спадало, як стерня, масне, ніби хто змастив його якоюсь бридкою олією, на маленький зашийок та убогі плеченята. Вона стояла там, ніби вагітна, вирівнявши спину й вип’явши вперед пухкенький живіт, а в її очах та на товстих губах була якась безсоромна усмішка. Втім, дивувала в ній не дикунська зовнішність безсердечної біднячки й не іронічний розум, який виходив з усього її тільця, а те, що з черева у неї звисав страшенно великий довбень: висяк, бо, вочевидь, він не був збудженим, втім, сповнений тієї незбагненної моці, такого самого чорного кольору, який зазвичай приписують фалосам пріапів[53]53
  Пріап – божество у давніх римлян та греків, покровитель садів, виноградників, овечих отар, бог плодючості, пізніше – любострастя та хтивості. Зображався з величезним збудженим членом.


[Закрыть] чи тварин, як то віслюки чи воли. Саме через те, що вона мала такий член, народжувалась^a[54]54
  ^a з’являлась і ставала ширшою.


[Закрыть] у її очах ота хтиво-спокуслива^b[55]55
  ^b хтиво-натяклива.


[Закрыть] усмішка. Але вона була не сама, «яву» доповнювала (спершу геть непомітна) чоловіча постать, що стояла в її тіні (якщо так можна висловитися, адже у тому світі не було ані світла, ані тіні). Він був неймовірно маленьким: хлопчиком, ганчір’яною лялькою, якою бавляться дівчатка, чортеням, гномом. Як на свій розмір, він мав ідеально гармонійну статуру. Він водночас був мужнім і сумирним; був подібний до молодого батька, який щойно одружився й ще сам – хлопчисько. У нього теж поміж ніг висів член, але цілком нормальних розмірів, який у своїй природній наготі був зовсім непомітним. Але трішечки вище, у паху, натомість добре був помітний великий розріз, глибокий отвір. Чоловічок нахилився вперед, пальцями трішки розкрив його, так ніби хотів показати; потім почав витріщатися на нього, час від часу здіймаючи очі й по-батьківськи, спокійно, посміхаючись. Карло знав – і багатоголосся з космічних просторів це підтверджувало, – що отой глибокий розтин у паху чоловічка – то вульва. Коли з натяком Колесо зробило ще наступний оберт, сцена у центрі, від якого променями розходилися осі, знову перемінилася. Змії, жінка та чоловічок щезли. Тепер там був лише він, Карло, але він був мертвий (чи, можливо, хоч і з’явився на світ, ніколи не народжувався). Його тіло було абсолютно закостеніле, ніби кам’яне: поза всяким сумнівом, це було тіло, що належало пам’ятнику зі старого каменя. Десь із глибини хор застерігав його, що це – радість і більшої за неї ніколи вже не буде.

Але тепер Карло знав про те, як саме обертається Колесо. Як знав і те, що «точка» розташовувалась трохи вище й праворуч від того, хто спостерігає за Колесом. Отже, тепер, роблячи оберт, він трошки опуститься вниз, падаючи у бездонну сірість, а потім підніметься знову сюди, трохи вгору й праворуч, звідки матиме дивовижну змогу споглядати нову картину. А тим часом він насолоджувався тим, як Колесо робить черговий оберт у просторі, відчуваючи таке саме захоплення (і щось схоже на лоскіт у животі), яке відчуває дитина, коли гойдається вниз-вгору на гойдалці. Незабаром він знову повернувся у «точку», з якої подивився на вісь Колеса. Пам’ятником закляклого після смерті тіла тепер уже був Довбень, величезний кам’яний Довбень, Прутень. А поруч стояв сивобородий стариган із добрими, сповненими болю очима; це був святий, надзвичайно сердечний, але було зрозуміло, що він ще й неймовірно непоступливий і спроможний, якщо буде потреба, абсолютно не знати жалю.

Колесо знову зробило Оберт у просторі, обкрутилося навколо своєї осі, повертаючи Карло знову в Точку. Тепер на осі був хлопчик на морському узбережжі й на хвилях у морі гойдався човен: навколо, спостерігаючи за ним, стояла юрба дикунів, а якийсь чоловік (обличчя він не бачив) ставив на ньому тавра. Врешті-решт, чоловік подає йому палицю з величезною мушлею у вигляді спіралі й, незважаючи на те, що хлопчина плаче, ніби маля, якого забирають від матері, той чоловік своїми дикунськими руками грубо штовхає його до човна, що вже напоготові відвезти його у далеку далечінь. А багатоголосся тим часом говорить йому дещо дивне: «Ось ти й народився вдруге».

Почався новий Оберт: тепер на осі перед очима Карло постав низенький, звичайнісінький, пересічний стариган: дрібний буржуа у сірому сучасному вбранні, не більш і не менш. Карло враз його впізнав: це був його батько. А поруч стояв незнайомий молодик, який теж мав величезного міцного темного члена, як та жінка, яку він бачив, коли Колесо обернулося вперше. Наразі його батько мав геть не той сенс, якого протягом багатьох років зазвичай надав йому Карло наяву, це був геть новий сенс, ніби сповнений якоїсь променистої новизни.

˃ Наступний оберт колеса

Під час наступного Оберту Карло вмить усвідомив, що видовище, яке розгортається перед його очима, це не послідовна вервечка Сцен у Центрі Колеса, віднині й надалі вистава розгортатиметься у просторі навколо нього. Й це більше не був відкритий космос, тепер це була пустеля. Й наразі у цій пустелі був світанок. Довжелезні скісні сонячні промені падали на піски та камені, наділяючи їх довгими тінями. В оазисі чи біля броду, де виднілися блакитнуваті колючі рослини, зійшовшись з протилежних боків, зустрічаються двоє молодиків: спочатку розглядають один одного зі страхом та ненавистю, а потім, хоч і досі дивлячись один на одного недовірливо, підходять і потискають один одному руки. Потім інші молодики, так само дужі й голі, – у кожного такий самий величезний, звірячий, міцний член, як у тої жінки з першої Сцени, – хто поодинці, хто гуртом, сходяться до того місця в пустелі (де, як мав змогу тепер бачити Карло, височів високий загострений камінь, схожий на обеліск чи сходи). Спершу вони роздивляються один одного вороже, як незнайомці. А потім, як видавалось, замість того, щоб потоваришувати, вони ніби вирішили пов’язати себе союзницькою угодою. Дехто вже розпалив вогнище, а декотрі, яким би це старомодним не здавалося, співали й пили вино. «Це брати-сироти», – сповіщало «покірне, незапам’ятне й безтурботне» багатоголосся. Це прошило серце Карло невимовним болем.

У цю мить він прокинувся. Але лише на хвильку, бо сон продовжився наяву. То була якраз слушна мить, аби він саме усвідомив (усвідомлення це підказали йому з тепер уже невизначуваної далечіні, підказало багатоголосся), що поміж тих «братів» несподівано виростав новий персонаж, щось штабу «Диявола», «Духа Зла», у якого навіть було ім’я – Поліс, чи щось таке, – принаймні так встиг поміркувати Карло, чи краще було б сказати – встиг дізнатися. ˂