Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

Нотатка 132
ПРЯМУЮЧИ В ЕДО: ЗАДУМ ПОДОРОЖІ

«Німий», відділившись від Карло, отримує власне тіло. – Й ім’я теж, кумедне за своїм походженням з точки зору науки про назви речей та явищ, Корнеліо. – Звична іронічність цього імені така сама неоднозначна та «грайлива». Він спостерігає за тим, як Карло, тепер у по-справжньому, «прокинувся», але буквально не знає, що його робити. – Як завжди, прозріння сходить, коли йому заманеться. – У випадку з Карло, воно явилося до того, хто зовсім його не прагнув, а тому виявився до нього не готовим. – Якось отримавши в дарунок рішення, він зовсім не знає, як поводитись. – Він, себто Карло, не є одним з тих страшенно набридливих ченців, які ладні чекати прозріння хоч би все життя, а коли воно, врешті, сходить на них, вони напевно вже знають, як вчинити. – Корнеліо та Карло посміхаються (ці посмішки священні?) – Карло потрібне нове виховання та нова модель поведінки. – У словах Корнеліо більше немає логіки. – Преобразившись, але досі з посмішкою на обличчі, чи то краще сказати, так само привітний, він показує пальцем туди, де цієї миті сходить сонце. – У Турині шоста ранку. – Корнеліо промовляє слово «Едо». – Корнеліо зникає. – Карло в задумі. – Він у паскудному гуморі. – «У відповідь» з’являється враження, що Корнеліо схожий на обкуреного і йолопкуватого «хіпі». – Е, та він неабиякий невіглас, та ще й італієць на додачу.

(текст японською мовою)

Нотатка 133
КПИНИ (З «ПРОЕКТУ»)

Коли Карло повернувся на Батьківщину, йому по суті нічого більше не лишалось, як узяти на озброєння цінну науку, яку він пізнав в Едо, використовуючи її до щирцю. Тим часом, він наказав звести у Канавезе, на березі річки Адда (?), дно якої у тому місці було вистелене галькою, й навкруги не було ніде нічого, віллу, що своїми обрисами нагадувала б скит і була б точною копією японської каплички; він гадав, що таке обрамлення було, безперечно, конче необхідним. Для усамітнення, медитації, сховку:

 
Я щасливий. Моє життя
так схоже на мій сон: завжди незмінний;
я живу на відлюдній віллі,
і вже минувшини нема і спогадів гірких,
я є частина усього, поринув у роздуми… Оспівую
вигнання й зречення, які я сам обрав…^{77}
 

Йшлося про культ «Бога дармування», поклонялися якому, байдикуючи, чи про культ «Бога-жартівника», якому вклонялися, граючись; Бога, який грався у хованки й самовиражався, по-дивацькому сиплючи дотепами, і який, непередбачувано вільно тиняючись де заманеться, ясно показує, що «мудрість – у дурощах» і що, на щастя, «світ не може мати певності ні в демократії, ні в будь-чому іншому». І все-таки таке поклоніння якщо й заважало Карло по-звичайному спілкуватися з людьми – висміювання котрих, певна річ, було найсильнішим виявом любові до них, – то анітрохи не заважало йому завести маленьку дружбу з цими Богами, Богами, яким головний Бог, ледар та витівник, що, мабуть, таки заснув десь там за хмарами (1)[378]378
  (1) Принаймні, у цьому переконаний нечисленний народ Каїв, що живуть у Новій Гвінеї й саджають бульби; вони вірять у те, що Творець, Маленґфунґ, створивши світ та людину, пішов на край світу, за обрій, і там заснув. Але настане день, коли він, прокинувшись, підведеться зі свого ложа й зруйнує все, що створив.


[Закрыть], довірив хазяйнувати у цьому світі.

Ставши святенником, Карло Перший, шукаючи для Карло Другого у його «стоїчній» битві із суспільством надприродної допомоги тощо…, здійснює

СХОДЖЕННЯ У ПЕКЕЛЬНІ КОЛА,

що за своєю побудовою дуже подібне до звичних зразків міфологічних та середньовічних подорожей, не виключаючи подорожі, які описував Данте. Але це лише один розділ (як для Уліса), він набагато простіший більш безпосередній, складається радше з термінів.

Чим наразі є для такої людини, як Карло, ці пекельні кола тощо; це місце Снів чи Підсвідомого (особисте Коло, чи Психології натовпу чи колективного Підсвідомого) укупі з усіма його символами. «Ідеальний Сон», у якому поєднуються всі сни, що тільки можуть бути, всі символи цих снів, Сон усіх Снів, котрий перетворився на банальність, що стала прообразом, застигла незмінною у низці повчальних видінь. Діставшись останнього пекельного кола й спостерігаючи сцену, що є першоосновою (яку можна створити, повністю змінивши припущення вчених: вона звелася до малозначущої події, яка розчаровує, як от, наприклад, перекинутий келих на надгробку, під яким лежить справжня Царина Смерті тощо), Карло вчиняє ритуально-визвольний вчинок, – навіть позбавлений будь-якого сенсу та логічного механізму (укупі з логікою, притаманною символам у Снах. І, звісно, «Сходження» наділене рисами роману. Наприклад, секс втілюється у Видінні про Кентавра, в якого величезний член розташований між передніми ногами, а не між задніми тощо, видіння про «архітектуру міста»; але справжня Розповідь, що скидається на роман, не про власне Карло, а про героя, якого він насправді супроводжує під час цього «Сходження», що має повторити міфологічну подорож, знову потоваришувати з таким самим, як він сам, другом, як Орест та Пілад[379]379
  Орест у грецькій міфології – син мікенського царя Агамемнона, котрому Пілад був небожем. Під час подорожі Ореста до Мікен, коли він мстився за батька, Пілад був йому вірним другом і супутником.


[Закрыть] тощо, і який помер на кілька століть раніше за нього. Елліністичний міф (як у «Аргонавтиці» Аполлонія Родоського[380]380
  Давньогрецький поет та філолог; найвідоміший твір – «Аргонавтика» – описує подорожі аргонавтів. Алоллоній Родоський зробив значний внесок у розвиток героїчного епосу саме в часи так званого «елліністичного етапу» в історії Греції, який тривав починаючи з походів Александра Македонського аж до підкорення країни Римом (323—146 pp. до н. е.).


[Закрыть]), в якому йдеться про події, що відбувалися в античному світі, хоча, зрештою, все відсилає до першооснов. Задля здійснення цієї мети я б міг переробити найпростіший індіанський, африканський чи полінезійський міф, який буде наділено елементами, близькими до середземноморської та християнської міфології тощо.

– Візочок їде назад; сидячи в ньому, Карло спостерігає за пригодами героя з міфу. – Тільки наприкінці Карло сам стає головним його героєм. – Візочок такий самий, як і у Видінні, яке було у розділах про Мерду.

Кіа, 16 серпня 1974 року

(наснилося уві сні)

– Розтлумачити, у чому полягає ненормальність Поліса та Тетіса, а також зміст нарису про їхні історії —

Побіжно зазначити, що таємниці, які вони довірили людям, котрих самі обрали, це є історія про Карло Валетті —

Решта розділів, у яких йтиметься про Карло: «Вступне шаленство триває»

* Всі дописані розповіді точно й жваво зображають події чи людей, які в романі є наслідком цілковитого абстрактного перекручення.

1) Наприклад, перша добірка розповідей – це політичні персонажі, які у тексті ˂…˃ – абстрактно – політику розвитку, й дві добірки, де йдеться про політичні винищення —

Лише один з оповідачів наприкінці розповідає історію, яка насправді трапилась. – Випускаючи імена, – але точно переповідаючи події, котрі відбувалися під час винищення, у хронологічному порядку (обманюючи, що все це нібито йому розповів перед смертю агент ЦРУ). – * У цьому полягає концепція також і мого роману (відкрито про це не писати, а натякнути, назвавши це нарисом його книги)

2) У добірці розповідей під назвою «Епохе» вгадуються невдалі «путчі»: їм протистоїть справжня дійсність, яку символізують апокаліптичні природні потрясіння – бруд – вогонь – (бруд у розповіді про римського шляхтича та двох його доньок) – (вогонь може бути згадкою про розповідь про Біхар)

* До розповіді про батька, який народжує сина – з гівна

– Одночасно з товстим буржуа-мільйонером синочка викакує також чоловік з простого люду, виходець з півдня чи центру країни. – Це помітив чоловік, наукове світило, котрий приймає породіллю у тій самій дорогій клініці, де народжував багатий буржуа. – Дітей-кізяків переплутали. – Отже, татусі помінялися місцями. – Отже, живі кізяки є класово різнобічними, вони взаємозамінні тощо.

– Передкінцевий уривок: сонце сяє по-літньому, за кілька днів знову повертається зима. – Нові люди, новий дух. – Кінець світу, кінець зачісці. – Простодушність, ˂…˃ – Події зосереджуються навколо постаті одного молодика (завдяки тому, що криза та бідність відступили, виникає новизна)

Певна річ, що божества, які допомогли вирішити космічну кризу, – це люди із села (Баубон чи японське божество. Це відбувається на тлі скорочення сільського господарства та занепад середовища простого селянства (пор. шарж на промову, яку Фанфані виголосив перед Карло під час бенкету в Турині).

НАФТА
(Роман)

Про чоловіка та його чи то двійника, чи то близнюка. За головного героя – часом один, а часом другий. Якщо герой А – це двійник Б, то Б – це двійник А, але в такому разі він сам є героєм А. Особистість людини розділяється через шизофреноїдальне роздвоєння, поєднуючи у герої А одні риси, а у Б – інші тощо.

Герой А – це багатий, освічений буржуа, інженер, який досліджує нафтові родовища, він належить до ˃ влади (але він освічений і має схильність до лівих поглядів: усе це мається на увазі).

Б – це чоловік, в якому зосереджені «погані» риси, він прислужує А, в якому зосереджено «добрі» риси; він слуга, його призначення – виконувати ниці завдання. Вони двоє чудово порозумілися. Між ними справжня гармонія.

Перевертаючи все догори дриґом, А, який втілює у собі «погане», тепер служить Б, який втілює «добре» й бажає зняти із себе провину перед суспільством і забезпечити собі недоторканність перед поліцією та судом тощо.

Від’їжджаючи у відрядження – разом з Головою Уряду, який прямує в одну з країн на Середньому Сході. – А, той, що добрий, лишає Б, поганого, у Римі, але перед самісіньким відрядженням зауважує, що Б – це жінка. (˂…˃ через комплекс кастрації перед молодими парубками, що жили у 68-му). Відкласти від’їзд неможливо.

Б, герой з негативними якостями, та ще й жінка, залишившись сам у Римі, поринає у здійснення ницих завдань; одначе тепер він шукає не жінок, тобто сестер чи матерів, а чоловіків, чоловічих членів. Він кидається цим шляхом беззастережно, відхиляючись від норм.

Самотність та безмежна свобода захищають його – адже його Двійник перебуває на Сході – чоловік вирішує піддатися деградації, без жодних обмежень. Наразі він прагне покохатися з двадцятьма чоловіками, не менше й не більше. Певна річ, він так і вчинив. Усе це відбувається на полі, у брудові, коли час від часу накрапає дощ тощо.

Двадцятеро хлопців, покохавшись, по одному чи гуртом йдуть геть. Вони повертаються у ті місця, де зазвичай протікає їхнє життя (описані з надзвичайною точністю); та зайшовши за ріг, чи в кінці вулиці, у темряві якогось дворища, в одвірку якогось під’їзду тощо, там вони зникають зі свого життєвого шляху, аби ніколи більше на нього не вернутись, – їх убивають, використовуючи для цього найрізноманітніші способи, приголомшливі: вони є символами справжніх причин, через які помирають у сучасному світі (йдеться про тілесну смерть чи інші види смертей).

Повернувшись з подорожі на Середній Схід (суспільні обов’язки, журналісти, економічні та наукові результати), А, добрий чоловік, не знаходить на місці Б, свого поганого двійника, який став жінкою. Він втрачає гармонію в собі й тепер має самотужки виконувати ниці діяння, які раніше замість нього виконував Б; він опускається, тепер він, зі своєю зовнішністю та свідомістю, постає перед ситуаціями, від яких завжди тримався якнайдалі.

Певна річ, він більше не в змозі цього витримувати. Мусить обрати одне: бути «людиною публічною», а отже, «безгрішною».

У політиці та в суспільному житті він дуже сильно схилився у бік правих, мало не вступивши у міцний союз з фашистами. Тим часом він теж перетворився на жінку й кохається з молодим фашистом-сицилійцем, який змушує його до таких речей, які був спроможний вчиняти лише його Двійник і які він стерпіти був не в змозі.

Покохавшись з А, фашист повертається додому, але він теж помирає у пащі Страховиська.

Обставини змусили А побороти сором та прив’язаність до власної буржуазійної свідомості, які заважали йому стати таким, як Б: тепер він жадає повторити те, чого колись навчив його молодик-фашист і що тепер він пам’ятатиме протягом усього життя. На цьому шляху він пізнає беззастережність, відхилення від норм – як колись простодушно пізнав Б.

Щоб досягти крайньої деградації, він теж мусить мати секс із щонайменше двадцятьма чоловіками тощо. Він призначає зустріч з двадцятьма чоловіками… у тьмяному льосі на окраїні міста. Кохається з усіма. ˂

Потому хлопці розходяться по домівках, хоч усі вони мешкають в одному кварталі; один з них хоче підірвати бомбу на залізничному вокзалі Терміні. Неясно, чи він анархіст, чи фашист. Решта хлопців ˂ сп’янілі та заохочені Страховиськами на кшталт тих, що зжерли їхніх однолітків, приєднуються до підривника.

Бомбу підірвано, сотня людей загинула, їхні тіла розкидало, вони купами лежать у морі крові, яка заливає шматки плоті, перони та колії.

Герой Б (якого ми не називатимемо героєм А лише тому, щоб не було плутанини) відчуває незміренну тугу за полохливим і безтурботним життям, яке забезпечував йому герой А. Покинувши маленьку убогу квартирку на околиці, в якій він виконував свої обов’язки, безмежно насолоджуючись власною самотністю, чоловік іде на пошуки А.

Але розкішне помешкання А в центрі міста порожнє. Б марно кличе себе самого. Не знаходить. Він питає себе, як же йому знайти заміну А. Церква та Компартія більше не згодяться. Героєві Б більше нічого не лишається, як тільки перетворити Нафту на ідеал свого життя: він сам себе каструє. А потому повертається на свою посаду на роботі, де влада переважно належить фашистам, з ними А вступив у мовчазний політичний союз. Проте фашисти не можуть мати дружніх і шанобливих стосунків з кастратом. Використовуючи свою звичну грубість, вони посилають до Б дівчину, яка має спокусити його, аби потім вони мали змогу привселюдно зробити з нього посміховисько (а потім шантажувати, щоб прибрати з дороги).

Та поки Б відбивається від фашистських загравань, з’являються Страховиська – Пожирачі й, дмухнувши своїм смердючим подихом на фашистів, перетворюють їх на напівгнилих почвар, прокажених, вкритих гнійниками та вимазаних гноєм. Доведені до такого стану, вони більше не спроможні висміяти кастрата Б, навпаки, тепер вони вимушені призвичаюватися співіснувати поруч з ним у великому замку, де розробляють Нафтові родовища.

Тим часом А переїхав жити у сільську місцевість, у старий сільський маєток, де вже нікого немає. На Середньому Сході один чоловік (виходець із Заходу) посвятив його у таємниці орфізму[381]381
  Орфізм – давньргрецький релігійний рух, що виник у VI столітті до нашої ери і мав на меті за допомогою обрядів «очищення» і «праведного» орфічного образу життя спокутувати давній гріх титанів, який, за переконаннями послідовників даної релігійної течії, лежить на всьому людстві. Засновником таких обрядів та автором поем, в яких були викладені засади нової релігії, вважався міфічний співець Орфей.


[Закрыть]: він глибоко поринає у цю віру; стає святим; він спілкується з Богом, у якого чоловік по-обивательському просить блага для всього людства.

Бог його слухає.

Бог, у якого вірить А, послав янгола, той, невпізнаний ніким, з’являється у великому палаці Нафти, саме під час засідання, на якому присутній Міністр державної Участі: кастрат Б та прогнилі фашистські почвари дивовижним чином сприяли науковим дослідженням та організації економіки. Незважаючи на їхнє горе, все пройшло надзвичайно вдало. Янгол усіх вилікував. Б знову стає чоловіком, а фашисти – людськими створіннями. Отепер, коли вони вже здорові, мають вирішити, що робити далі. Вирішили, що надалі все буде так, як перше.

Навесні чи влітку 1972-го

Цілком випадково мені в очі впало слово «Нафта» у якійсь газетній замітці, певно, з газети «Уніта», тож лише обміркувавши «Нафту» як назву роману, я замислився над сюжетом, який мала б ця книжка. Мені вистачило менше години для того, щоб відчути й записати цей «нарис».

Лист Альберто Моравіа

Любий Альберто,

я відправляю тобі цей рукопис, сподіваючись на твою пораду. Це роман, але написаний він не так, як справжні романи: він написаний мовою, якою пишуть есе, певні статті у газетах, рецензії, особисті листи чи вірші: уривків, які з певністю можна назвати оповіданням, небагацько, та й ті настільки очевидні у розповіді («а зараз перейдімо до справи», «Карло крокував…», навіть є дуже символічна у цьому сенсі цитата: «Il voyagea…»)^{78}, що радше нагадують мову, якою розмовляють на прийомах чи у спектаклях на сцені театру, аніж мову роману: я маю на увазі «уривки справжнісінької оповіді», які створені «навмисно», щоб це нагадувало роман.

У романі, зазвичай, оповідач зникає, поступаючись місцем умовно обраному персонажу, й лише він по-справжньому спілкується з читачем. По-справжньому, саме тому, що він умовний персонаж. Тим паче, що поза світом художнього твору – чи, як хочеш, поза сторінками і поза структурою, якою її бачить один з тих, хто є його частиною, – справжнім головним героєм, який тлумачить роман, є саме читач.

А у своєму творі я звернувся до читача безпосередньо, не умовно. Це значить, що я не перетворював свій роман на «предмет», «форму», підкоряючись законам мови, яка забезпечить, щоб я знаходився на потрібній відстані, чи навіть майже прибираючи мене геть, чи завдяки яким я великодушно знехтую самим собою, покірно взявши на себе роль звичайнісінького оповідача, такого самого, як і решта. Дзуськи. Я розмовляв з читачем у власній подобі, у плоті й крові, так само, як я зараз пишу тобі листа чи так само, як я часто писав мої вірші італійською. Я зробив з цього роману річ не лише для читача, але. й для самого себе: я поклав цю річ між нами, з одного боку вони, з другого – я, й ми разом її обговорили (як маєш змогу вчинити наодинці, коли пишеш).

Наразі, у цей момент (через це я й пишу цього листа) я б міг переписати цей роман із самісінького початку, об’єктивуючи його, тобто зникнувши, як реальний автор, натомість беручи на себе роль умовного оповідача (котрий більш справжній за власне справжнього оповідача). Так, міг би. Я вмію таке, мистецтво пишномовства не чуже мені, та й терпіння стане (звісно, не певен, що воно настільки ж нескінченне, як буває лише замолоду), знову кажу, я міг би. Але якби я таке вчинив, то була б мені лише одна дорога: відтворити роман. Себто я не можу написати його інакше, як лише пройшовши до кінця шлях, яким я пішов природно. Все, що є в цьому романі від роману, – це все відтворення роману. Якщо я надам конкретності тому, що наразі є лише ймовірністю, почну писати у стилі, що потрібен, аби ця історія стала річчю, створю механізм розповіді, який працює незалежно в уяві читача, я муситиму попри свою волю прийняти умовність, яка по суті своїй є лише грою. А я більше не хочу гратись (справді, до самісінького кінця, стаючи цілком серйозним); от тому я й вдовольнився тим, що моя розповідь така, якою була й раніше. Й ось якої поради я в тебе питаю: чи стане того, що я написав, аби гідно й поетично висловити те, що я хотів? Чи потрібно переписати все в інших тонах, створюючи дивовижну примару того, що історія розвивається сама по собі, у тому ритмі, який для кожного читача є ритмом прожитого життя, яке недоторканним лишається за плечима, розкриваючи як справжню дійсність те, що завжди здавалось природним?

Прошу тебе, коли радитимеш, звернути увагу на те, що головний герой роману – такий, як він є, й якщо не зважати на аналогії, які є в його історії з моїм життям, нашим життям, на схожість в оточенні чи психологічну подібність, котрі є лише екзистенціальною оболонкою, призначення якої тільки в тому, щоб надати обрисів тому, що відбувається у них всередині, – мені осоружний; я прожив у його товаристві чималенький відтинок свого життя, тож мені було б надзвичайно утомливо починати все з початку, поклавши, найімовірніше, набагато більше часу.

Я, поза всіляким сумнівом, зроблю це, але лише якщо це буде конче необхідно. Цей роман уже не надто багато важить для мого життя (як романи чи вірші, які пишуть замолоду); агов, люди, це не самореклама! Я наполягаю: це вступ до заповіту, засвідчення тої дещиці знань, якої набула людина, й вони цілком відрізняються від того, на що вона чекала^a[382]382
  ^а що уявляла.


[Закрыть]!

твій

П’єр Паоло

Епізоди, в яких з'явиться Карло Перший:

Аудієнція у Папи Іоанна (одного дня року 196…), про яку треба розповісти тощо.

Ернесто Бальдуччі та відмова за ідейними міркуваннями (Дон Мілані).

Маттеї використовує його для зв’язків з фашистами (саме через те, що він непохитний противник фашистів та лівий католик).

Саме через це фашисти-сицілійці шантажують Карло, коли приходить час убити Маттеї. І Карло вступає з ними у змову (хоч лише мовчазну). До слова, про Мафію.

Коли Перший Карло – жінка:

коли він вирішує вчинити так, як колись Карло Другий, то йому спадають на гадку часи «Млин», статеве ˃ життя та проституція, які були доповненням юнацького інтелектуального досвіду. Це нагадує йому чоловіків-проституток на високогір’ї. Саме там він організовує зустріч з двадцятьма молодиками, таку саму, яку колись мав Другий Карло.

Бомбу підірвали на вокзалі у Болоньї. Кровопролиття описане у вигляді «Видіння».

Примітки про Другого Карло

Двадцятеро хлопців, які після всього зникають, підкоряються Страховиськам-благодійникам (традиційним), хоч вони й були «сучасні» (консумізм, безперервна боротьба тощо). Смерть, яка є забуттям та втратою себе самого у бутті, має у собі щось прадавнє й сповнене доброти: трагедія справжня. Згодом Страховиська зливаються з вогниками на Верано. Вони сяють уночі. Нарис про старих, що лежать на цвинтарі Верано[383]383
  Цвинтар у Римі, багатий архітектурними пам’ятками, де поховані видатні люди країни.


[Закрыть].

Імена індійських бісів для комуністичних духів

ІМЕНА ФАШИСТСЬКИХ БОЖКІВ

Лупо Кануто

Руоло

Прагма

Порте

Пуньєтта

Фріго

Кварантатре

Москетто

Денунча

Інкассо[384]384
  Духи мають імена Сивий Вовк, Актор, Практик, Порше, Дрочильник, Холодильник, Сорок Третій, Рушниця, Донос, Виручка.


[Закрыть]

– Кожен є порадником одному з тих, хто збирається скоїти замах (повернулись від фашистської дівки), всі гуртом вони відволікають поліцейських на болонському вокзалі, стаючи спільниками у мовчазній змові. Підривники всі мають імена, як у фашистських лідерів чи мучеників, хоч усі вони дуже сучасні (декотрих зватимуть так само, як і співаків).