Текст книги "Нафта"
Автор книги: П’єр Пазоліні
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 43 страниц)
Задоволення від дня тощо
Причини, через які він прийняв таке рішення, ще й означали, що вранці він спатиме допізна, а для нього дев’ята-десята година – це вже було допізна. Він відразу відчув сонячне світло надворі. Йому не потрібно було розчиняти фіранки, щоб відчути: за вікном потрошки розливалось сонячне проміння, гублячись на бордюрах уздовж доріг та на міських майданах. І що воно було прозоре, як море, білувате на тлі небесної блакиті, що проглядала між дахами, углибині вулиць. І що сонячне світло, хоч ще й досі гаряче, вже несло у собі порожнечу, знесиленість, із котрих, разом із втіхою від того, яким воно було прозорим, а це обіцяло безперервну вервечку однаковісінько ясних днин, розливався якийсь безболісний смуток (як це зазвичай буває зі знаменнями). Незадовго до полудня Карло вийшов на вулицю; це був один з найспекотніших літніх днів, можливо, навіть найбільш спекотний за все літо. Проте люди вже повернулися з відпусток, і транспорту на вулицях було так само багато, як і взимку. Вже тоді, у далекі шістдесяті, на вулицях міста було повно вихідців з півдня країни. Тепер переважно саме вони залюднювали вулиці, які колись стояли порожніми. Через це вулиці скидалися на притулки для тих, хто очунюють після недуги. А от у кав’ярнях у центрі міста було повно туринських буржуа, що попивали свій аперитив. Перед блискучими барними стійками чи у вітальнях, прекрасно умебльованих антикварними меблями дев’ятнадцятого століття, що чудово збереглися, сиділи, укупі з дітьми промисловців, спадкоємці дрібнобуржуазних фахівців.
……. родина Ансальдо,
Родина Ратацці, родина Д’Азельо, родина Одоне.
Вони, хто нишком, а хто грубо-неприховано, злостиво осміхалися, як провінційна молодь. Вони казали «нерідко» замість «часто» й вважали своє становище найприроднішим з усіх можливих. Через їхні звички увесь довколишній світ був чужим для них. Поза тим, між ними існувала домовленість, яка робила з них чужинців в очах тих, хто хоч трішки здогадувався, що те, що установлено цією домовленістю, не було абсолютом. Усе своє життя Карло теж про це здогадувався. Ця обставина не сховалася від чужих очей, і ті, хто помітив це, враз поспішили встромити у тріщину, що утворилася у свідомості їхнього друга, ніж своєї вродженої жорстокості, ще дужче розколюючи її. Одначе ця німа ворожість була випущена на волю у той час, коли під час роботи у Римі до Карло почали приходити перші успіхи. Завдяки цьому про все було забуто раз і назавжди. Карло щиро радіє, коли бачиться із друзями в кав’ярні. Він чудово знав усі їхні звички, які перетворювали їх на такі справжні взірці тих, чию якість життя визначено одною-єдиною істиною. І це знання змінювало їх. І саме через те, що він бачив ці звички у всій сукупності й складності, разом з глибокими коренями, які вони пустили, вони видавалися Карло хисткими й тимчасовими: власне, як і всі форми життя, від яких ці люди, як вони гадали, убезпечилися. Для людини сторонньої ці правила видавалися бездоганними, правилами, які міцно вкоренилися в їхньому існуванні; а от для людини обізнаної, яка знає їх ізсередини, ці правила були подібні до павутини, намальованої на серпанку.
Але від цього Карло лише отримував ще більше задоволення, бо ці постарілі парубки, що перетворилися на примар історії, колишні великі знавці сутності життя, вже видавалися своєму товаришеві, колись упокореному незнанням цієї сутності, геть некривдними. Той ранок у компанії зі старими друзями став приводом, через який вони почали здаватися Карло, з одного боку, якимись злегка епічними (схоластичний дрібнобуржуазійний епос про провінційне аристократичне містечко), а з іншого – карикатурами.
Як аперитив замовляли «золотий лікер, від якого кидає в піт»; золотом було світло; золотом прийдешнього дня. Серце Карло було сповнене щастям, яке переливалося через край. Єдине, чим мав перейматися Карло, – своїм членом, і вже тільки в самому цьому таїлася несказанна насолода, єдина в житті по-справжньому велична. Утім, вона дійсно коштувала йому неспокою й шаленого жаху, адже щоб досягнути цієї насолоди, йому доведеться перейти справжні зони смерті, невигаданої смерті, – зі страху й тривоги, – одначе саме думка про всі можливі сексуальні насолоди укупі, окремо від решти життя, давала незміренне блаженство, сенс у плаванні дедалі спокійнішим, блакитнішим, сяйливішим морем.
Карло поснідав у ресторації, яку всі щасливі читачі цього роману добре знають, а тому називати її, та ще й у романі, немає потреби, та й до того ж у романі нереалістичному, який ще й нестримно прямує до Видінь. Потому чоловік, проминувши галереї, якими йшли лише городяни, котрі приїхали з півдня, та самотній туринець, що віддалявся, повернувся додому. Він ще трішки подрімав. Коли прокинувся, було вже пізно пополудні. Знову вийшов на вулицю. І хоч надворі було так само спекотно, як зазвичай у розпал літа, та вже вечоріло. У тінях, що видовжувались у задушливому повітрі, вже було передвістя того, що пора, яка споконвіків повторюється, оновленою, прийде знов.
Карло полонив жах. Справжнісінький біль почав озиватися сильним спазмом з глибини горла у груди. Йому схотілося блювати чи лаятися крізь сльози. Це несподіване «taedium vitae»[38]38
Відраза до життя, знудженість життям (лат.).
[Закрыть], звісно, цілком виправдане причинами, про які Карло й чути не хотів (хотів, щоб усе лишалося так, як є), геть усе робило беззмістовним, чи то пак краще сказати – наділяло все фатальним змістом. Сон втрачав свої барви, обертаючись на дійсність. Дійсність, яка, безсумнівно, теж була не наяву, адже у свою чергу була надто відмежована від марень: поставши перед ним як обов’язок, біль, утрата, агонія, нудьга. Він відчув шалений страх залишитись самотнім, страх майбутнього, відразу, (і в ній не було нічого очищувального) до теперішнього. Ані в житті Карло, ані в його планах, якщо порівнювати із ранком, зовсім нічого не змінилося. Він так само безугавно перетворював на дійсність сексуальні фантазії, яким віддавався, невпинно накопичуючи наперед нагоди, щоб заповнити ними своє життя. І хоча ця думка була так само чудовою й він навіть на крихту не подумав відмовитись від неї чи поставити її під сумнів, несподівано прийшов відчай, від якого підгинались ноги, й він, подумки стогнучи, стояв, опустивши голову, аби перехожі не звернули на нього уваги. Він подумки ніби у стогоні промовляв безглузді фрази, часом благаючи старого-доброго Бога чи навіть Богоматір. Він метушився, шепочучи ці блюзнірські заклики вкупі з нецензурним матюччям. Він – пропащий, ніщо на світі вже не врятує його, навколишній світ для нього тепер – лише простір, на який варто було лише глянути чи ледь торкнутися, й він спричиняв біль, і боліло тим більше, що незміннішим він залишався під своїм літнім надвечірнім сонцем.
Карло знову повертався до товариства своїх друзів, до нудних балачок молодих інтелектуалів, що сиділи у кав’ярні далеко від центру міста, неподалік Ліцею, у якому навчалися п’ятнадцять років тому. Він зупинився і, лайливо звертаючись до них римською говіркою, ніби вони були поруч, пішов в інший бік. Карло пройшов уздовж берега По і якимись незнайомими садами (втім, він чудово знав їх, коли був ліцеїстом). Вони були якимись занедбаними, ніби росли в якомусь провінційному містечку чи навіть у лісі. Ось де багатообіцяюче місце для сексуальної втіхи! Чудові нагоди зустріти створіння, які сам організм назве дивовижними. Ось де надзвичайні місця, від природи сповнені великих можливостей! Безлюдні пагорби на лугах під променями сонця, зелені-зелені, але водночас ніби затягнені поволокою. Трохи рідкуваті великі дерева у міських парках, кілька лавок, на яких спочивають люди із злиденним та беззмістовним життям, громадські вбиральні, сором’язливо оточені тинами; дахи міських будівель, залляті сонцем, на тому березі річки.
Та ось головною алеєю (якою ще й автівки їздять) йде дівчина з матір’ю. Карло прорахував, що якщо він поквапиться, то дістанеться вбиралень саме тоді, як їх проминатиме дівчина. Він навіть не бачив, яка вона. Миловидна, добре вдягнена чорнявка, от і все, що він бачив. Він майже біг до вбиралень, благаючи Бога, щоб мати відволіклась, відвернувшись в інший бік. Карло благав Господа від усього серця, так само, як колись на уроках у школі. Він подумки стогнав, скрегочучи зубами, від думки, що все не так, як йому хочеться. Ніби вогненний меч пройшов просто посеред грудей, паралізуючи його. Він стояв перед вбиральнями, дівчина ось-ось пройде повз нього. Мати дивилася далеко вперед – але й мала також. Карло, зовсім не криючись, ніби маючи на те повне право, поклав руку на пеніс, не зводячи очей з дівчини (лиш тепер він помітив її високі вилиці та відразливий рот). Ще не сховавшись як слід у бетонній капличці, він розстебнув штани. Дівчина, слідом за матір’ю, вже пройшла повз нього, але чоловік і надалі витріщався їй у спину, сподіваючись, що від його погляду вона обернеться. Це було сповнене болю благання, питання життя і смерті. Але дівчина не обернулася. Карло, стогнучи й лаючись, як хлопчисько, застебнувся, не кінчивши, бо сподівався, що незабаром це йому стане в нагоді. Він відійшов і сів на лавку, навпроти вбиралень, вдивляючись у спини жінкам, що віддалялися, обсипаючи їх прокльонами й називаючи шльондрами, ніби якийсь хлопчак.
Карло вештався від лавки до лавки, сподіваючись, що повз пройдуть ще дівчатка з матерями або, за чудесним збігом обставин, дівчата йтимуть самі. Але жодної дівчини у саду не було. Зрештою, пообіддя сяяло дедалі тьмянішим сяйвом, обіцяючи низку однаково чудових днин. Сад швидко спорожнів, навіть поодинокі матері з дитячими візками та старенькі вже порозходилися. Карло, взявши таксі, машинально попрохав відвезти його на вокзал. Врешті-решт, на вокзалі теж є безліч лавок. Через свою недосвідченість Карло відразу не здогадався, що саме на вокзалі на нього чекає раювання, відчуття, подібне до того, яке відчуваєш, коли вперше пробуєш гашиш, і згодом це перетвориться на звичку, від якої йому, саме через те, що вона сороміцька, небезпечна й божественна, тепер несила буде відмовитись аж до скону віку.
У К’яри, Наталії та Емілії була одна спільна риса: всі вони здавалися убогішими за Карло та батьків. Особливо К’яра. Була в ній якась неотесаність та фізична кволість, і невідомо, звідки це в ній взялося. Можливо, багатства його родини не були безмежними й розплачувалися за це його молодші сестри. Певна річ, нестатків вони не зазнали, дівчата ходили до кращого навчального закладу в Турині й навіть вивчилися музикувати на кількох інструментах. І все-таки були вони якісь трохи занехаяні, багатство не відшліфувало їх так і, так би мовити, не «звеличило» їх, як інших дійсно заможних членів родини. І вони не приховували незграбність власного тіла. Через якийсь несмак вони обирали собі вбрання, яке зовсім не приховувало їхні недоліки, а схильність до ощадливості, яка вкорінилася в них із дитячих років, – мабуть, про неї ніхто ніколи не казав уголос і думка про неї взагалі ніколи не доходила до свідомості, – дійсно гнала їх скуповуватись, на відміну від батька, матері чи старшого брата, у крамниці далеко не першого ґатунку. Вони відчували цю свою фізичну нижчість, але через свою скромність дійсно вірили в те, що заслужили на це. Вони обирали стиль поведінки, який би відповідав цій заслуженій нижчості, з одного боку, лише здавалось, що приховував, а з другого – разом з тим приховував її. Вони вважали себе мудрими, практичними, бачили своє призначення у тому, щоб прожити життя сповнене справ рутинних, справ домашніх. Дожилися до того, що стали уникати світських заходів, які відвідувала мати. Спочатку вони чинили так через свою вроджену сором’язливість, навіть гадаючи, що їхнє суспільне становище не так «обробило» їх, як їхніх подруг, які ототожнювали себе зі своїм становищем. Згодом дійшло до того, що вони стали почуватися ізольованими й негідними цього. І саме тому обрали собі поспішливий, позбавлений будь-яких жіночих слабкостей, трохи грубуватий, подібний до чоловічого, стиль поведінки, у якому граційність замінюється практичністю, а вміння поводитися у світському товаристві – культурою. Ось лишень їхня культурність, як стиль поведінки в житті, зовсім була позбавлена смаку й реальної спроможності вирізняти цінності. Й вони це розуміли. І саме тому під зовнішністю осіб, які успішно й прибутково роблять свою справу, вони були нескінченно невпевненими, змученими невиліковною інтелектуальною сором’язливістю. Вони, відчайдушно тримаючись за культурність, взяли на себе роль людей, що висловлюють правильні міркування, однак у світі не було нікого сором’язливішого за них, коли йшлося про те, щоб висловити свої переконання. Насмілившись висловитися, вони були по-дитячому нажахані, і їхній спектакль не міг приховати цього переляку. З іншого боку, через це вони ставали надзвичайно люблячими, віддавалися почуттям і сімейним цінностям, хоча насправді через це навколо них утворилася дещо зловісна й понура порожнеча. А ще їм подобалось бути мудрими-премудрими захисницями (саме тому вони повсюдно тягали з собою Віолу та інших дітей прислуги та селян). Отже, були вони соціалістками. (Втім, це було сімейною традицією, що зародилася ще в часи руху Опору. Мати, хай і лише як світська дама, теж учащала до культурного середовища лівих.)
Нотатка 9
˃ НА ВОКЗАЛІ
Можна переміститися з реальності в сон, але неможливо перейти з одного марення в інше. Карло сидить на потертій, майже чорній лавці. Над ним – шалено високе, майже запаморочливе склепіння. Довкола неосяжний простір коридору. Незмінно-посмучено свистять потяги. Вони вирушають і прибувають з околиць або з півдня, мчать вокзальними тунелями, озиваючись у пошарпаних вітринах вокзалу й юрбах бідняків, котрі так природно йдуть за своєю долею. Карло пожирає нетерплячка, чекаючи, поки дівча за великим вбудованим склом у залі очікування погляне в його бік. Але вона теж зараз занурилася у власний еротичний сон, сон, у якому є чекання, цнотливість, розгубленість та відволікання – й цілковите незнання того, що таке секс (принаймні, у ті далекі шістдесяті). Але у Карловому сні вона має дивитися на нього, виявляючи цікавість до його заняття: як він вчиняє наругу над її почуттям пристойності, тримаючи члена однією рукою, готовий не лише будь-коли стиснути його у штанях, якщо дівчина раптом гляне на нього, а й навіть розстебнути їх, засунути руку всередину й торкнутися живої гарячої плоті збудженого пеніса, хоч би на мить показавши свій синюшно-червоний орган. І треба, щоб люди навколо теж цілком могли б за всім спостерігати. І їхнє почуття пристойності теж треба переступити, так само, як сором’язливість Карло та тієї дівчинки, що сидить поруч з меншими братиками, стискаючи в руці газетку. Вона спочатку має глянути на Карло, а потім опустити очі на його член. А якщо все станеться не так, Карло може навіть згинути від напруження, від якого рвуться його нерви й від якого він уже напівмертвий. Водночас саме цей біль людини, що помирає й відродиться до життя лиш одним поглядом, – це величезне щастя, що ніби наповнює світлом меланхолійну й уже надвечірню залу вокзалу. Це щастя, бо весь світ і весь сенс життя звівся до цього очікування; ця єдина надія, єдине заняття не мають меж. Увесь попередній і наступний день присвячені чеканнюa[39]39
a пошуку.
[Закрыть] єдиного погляду чи чомусь подібному, спробуваному, досягнутому; аби знову спробувати, знову досягнути. Тремтливе чекання, на яке перетворюється вбивче хвилювання, дарує відчуття володарювання над прийдешнім, насолоду й прихильність світу, який пригнічує й карає і який, хоч і потайки, дозволяє, щоб до нескінченності здійснювалися речі, що про них марить Карло, сповнений нестримного і майже умиротвореного щастя.
Нотатка 10
˃ НА ВОКЗАЛІ
(Продовження)
Карло протягом багатьох тижнів відвідує вокзал – місце, де на нього чекає нескінченно багато сексуального задоволення. Йому байдуже, якою буде дівчина, завдяки якій він зупинить свій пошук: аби вона лишень відповідала кільком загальним вимогам класифікації, за якою він розбив світ жінок навпіл; байдуже, чи вони білявки чи брюнетки, чи худі чи огрядні; чи поводяться вони як дрібні буржуазійки, чи як простолюдинки. Є річ, яку Карло бачить відразу й уже ніби навчився частково відчувати те, завдяки чому знову трапиться диво. Диво, яке може наприкінці принести найнестримніше задоволення (дівчина дивиться на нього, вона пізнала його секрет і бачила п’янкий захват, від того, що це пізнання разом з довгими моментами стримування, що цьому передували, іноді наприкінці доводить його до привселюдної еякуляції), а може навпаки, скінчитися трагічно: у найприємнішу мить щось відбирало у нього дівчину, – яку він нарешті знайшов і підготував, – залишаючи його на самоті, у полоні незагойного розчарування, яке так схоже на бажання померти й на жахливе відкриття, що реальність несумісна зі сном. Там він знайшов і втратив десятки дівчат. Усе це було частиною відрізка його життя, який врешті-решт співіснуватиме з іншими періодами у житті героя, але відтепер більше ніколи не щезне. Пізнання ексгібіціоністської насолоди (але він пробував не лише це, а й принагідно шукав не таких простих і не так легко досяжних зв’язків: власноруч торкався дівчини чи змушував її пізнати свій власний незрілий та несвідомий ексгібіціонізм) не заважало Карло роздивитися світ навколо; наразі, йдеться про те, що відбувалося на вокзалі. Пригнічено й уривчасто він був у змозі роздивитися цілу низку подій, облич та постав, звичок. Усе, що він бачив, ставало частиною задоволення. Коли він виходив з дому, щоб піти на вокзал (це було єдине його заняття в житті), його серце весело калатало, сповнене вдячності за божественну піддатливість світу, у передчутті того, що на нього чекає: втім, у його видінні були не лише сексуальні забавки та досягнення оргазму, навколишнє теж складало його частину. І це навколишнє було безстороннім. Воно було водночас і частиною його марення, й частиною дійсності. Й не тієї суворої та жахливої дійсності, якою вона видавалася йому в миттєвості відчаю, коли здається, що Бог, мораль та норми мають сенс, розчиняючи поволоку ілюзій; а натуральна реальність, така, якою постає вона, наприклад, у щасливих, зірких очах письменника-реаліста. Але найголовніше – нова дійсність, адже наразі для буржуа Карло йшлося про дійсність простих людей, яких він бачив у справжній бідності, якими не знає їх буржуа, реальність, яку злидарі переживають власним тілом, і це переповісти неможливо. Серед них було багато вихідців з півдня країни. Вони торгували контрабандними цигарками; були сутенерами повій, що тупцювалися на дорогах поруч із вокзалом. Мабуть, серед них було багацько злодіїв, які призначали «стрілку» в юрбі людей, що приїздили й від’їздили у їдкій вокзальній пилюці. Майже всі були молоді, чимало взагалі дуже юні, майже діти, котрі щойно приїхали з рідної домівки в Калабрії чи Сицилії.
Нотатка 10 bis
ГАЙНУВАННЯ РОЗУМУ
Нестримно обертаючи нарівно з радістю і болем шекспірівські рядки:
All this the world knows yet none knows well,
To shun the heaven that leads men to his hell{8}
на
Карло повернувся у родинний маєток за містом. Розбитий і нажаханий напруженням, яке йому не терпілося поновити, починаючи з тієї миті, коли воно минало, він відчував, як його серце стискалося від тривоги, рівночасно з тим розширюючись, ніби сповнене вдячності за безліч нового, що він почав пізнавати. Через лілове надвечір’я площа ххх, на якій чоловік вийшов з автобуса (на той час Карло ще був людиною середнього достатку й робив те, що й усі), ставала жаскою. Ластівки літали високо, люди поверталися додому, повертаючись спиною до променів сонця, що, ніби палюча закам’янілість, досі не відступало, вибілюючи оливкуватий небосхил. Карло, ніби сновида, хриплячи й стогнучи сам до себе, потайки, намагаючись мати незворушний вигляд та йти спокійно, покрокував до батьківської садиби. Коли він прийшов, холодна ніч ще сизіла. Оливкові дерева стояли синіми, ніби простирадло, розстелене під сліпучим сяйвом Третього Неба[41]41
Очевидно, назва походить з дантівської «Божественної комедії», де Рай розділено на дев’ять небес, третє – Венера. На цьому небі знаходяться душі тих, хто кохав, адже Венера – символ любові. Автор обмірковує такі теологічні питання, як от чому у добрих батьків народжуються злі діти чи у чому причина того, що люди вигадують собі різних ідолів.
[Закрыть]. Садові квіти збирали все це сяйво, боляче прошиваючиa[42]42
а різко сяючи.
[Закрыть] ним у півпітьмі, від якої боліли очі. Карло сподівався, що зустріне сестер чи хоча б одну з них, щойно зайшовши до хати. Та дарма, у будинку стояла неприродна тиша. Йому на очі трапилась служниця, – в її очах уже цілком схоронилися спогади про те, що робив хазяйський син в її присутності, – і вона розповіла, що Наталія, К’яра та Емілія пішли до бабусі. Бабина оселя була недалечко (вона сховалася у тому маєтку вже багацько років тому). Карло, стікаючи кров’ю через рану, якої завдавала йому віддаленість місць, де його член може «через пекло досягнути раю». Йдучи наосліп через смуток, що струменів з невідступного світла, яким було сповнене повітря, він вхопився за єдину рятівну нагоду. Зробити з К’ярою (чи Наталією, чи Емілією) те, що він робив з дівчатами на вокзалі чи у громадському саду. І негайно. Чоловік вийшов із дому, повернув на ґрунтову дорогу, обабіч якої росли ряди височезних тополь і яка вела до бабиного дому. Він опинився у сутінковій півтіні, освіченій із-за спини пагорбів прозорим світлом зовсім безхмарного неба. Було страшенноa[43]43
b неприродно.
[Закрыть] спекотно: йти уздовж трав’янистого взбіччя дороги було наче йти у повітрі, що розпеклося від світла фар, котрі тільки-но погасли. Та все-таки саме в цю мить Карло почувався щасливим. Мета отримати сексуальне задоволення обернула вечір, котрий раніше був театром пожертви, споконвічного сімейного життя, присвяченого цноті й коханню у шлюбі, нав’язаному почуттям обов’язку, котре для серця було смертельним умертвлінням, на театр маневру, який кине виклик будь-якій сором’язливості та будь-якій дійсності, від чого серце затріпоче від сліпої радості, якої треба зазнати навіть ціною смерті. Попри те, що Карло йшов поволі, він весь упрів. І це вкрай здивувало його, здивувало так само, як ніч навколо, де вже неприродно засяяли зорі, як і, хоч і ледве чутний, але несамовитий гавкіт зграї собак десь далеко. Та коли вже видко було садибу, хвіртка на току, перебудованому під щось штибу патіо просто неба, розчинилася й показалися трійко сестер, що вели свої велосипеди, а слідом – бабуся, яку за руку міцно тримала Віола. Жінки (певна річ, вони не помітили Карло, який стояв у тіні тополь) сердечно попрощалися, говорячи загадковоc[44]44
с нерозбірливо.
[Закрыть], – незрозуміло, говорили вони радісно чи голосом, сповненим болю, як гавкіт собак удалині, – а потім розійшлися. Сестри, трошки розігнавшись, злазять на велосипеди й, сміючись одна до одної, увімкнувши ліхтарики та дурнувато-радісно бібікаючи у дзвіночки, рушають уздовж шляху. Побачивши, як сестри під’їжджають до нього ближче, Карло ліг у канавку, що простягалася уздовж дороги, просто за гладеньким та пахучим стовбуром тополі. Геть усе на землі пахло надзвичайно, ніби щойно пройшов дощ. А от у канавці було сухо. Сестри проїхали повз Карло, незграбно крутячи педалі, й незабаром зникли вдалині на шляху, вигулькуючи й знову ховаючись у ряду тоненьких тіней тополь, поблискуючи ліхтариками у слабкому світлі заходу сонця, що затрималось до пізнього вечора. Бабуся з дівчиною залишились стояти біля хвіртки, спостерігаючи за тим, як сестри зникають з очей. Тихо постояли там. Потім, обмінявшись кількома нерозбірливими фразами, пішли назад. Цуцик на подвір’ї загавкав, радісно метляючи хвостом. Карло причаївся в канавці. Треба було зачекати, поки сестри доїдуть у глиб вулички, повернуть на заасфальтований шлях і в’їдуть у маєток. Тільки так він міг сказати бабці, що дорогою до неї не бачив дівчат, а сестрам ніколи не згадувати про те, що цієї ночі він був у бабиній садибі. Наростало напруження, від якого шарпаються нерви, нескінченна боротьба з часом, який забирають незначущі події, які ніколи не можна передбачити. Карло буквально не мав змоги розрахувати точну кількість часу, що знадобиться сестрам, щоб дістатися додому. Він знемагав від хвилювання, і це ставало йому на заваді, хвилина здавалась вічністю. Однак він не мав права на помилку. Механічно, просто випроставшись у густих зелених пахощах канави, що була не глибша за дві п’яді, він, розстебнувши штани, аби вбити час, зрештою, він був добряче збуджений, взяв у руку пеніс і почав мастурбувати; я вже казав, що він робив це, щойно мав нагоду побути сам, коли його ніхто не бачить. Але він не вставав. Хвилювання було засильним, Карло віднімало дихання. У голові був лише образ того, як сестри ідуть додому. Через збудження він не міг зосередитися й уявити навіть те, заради чого він усе це затіяв. Що він скаже бабці, щоб виправдатися за свою присутність в її оселі? Не було чим виправдовуватись. Втім, може, й не потрібно було шукати виправдань. Через свою муку Карло нервувався, він відчував і потребу в тому, щоб знайти виправдання, і страх не знайти їх. Він силкувався зосередитися на мастурбації, яка мала б заспокоїти його, переносячи на перший план єдине, у чому був для нього зміст цього вечора (такого чудового, дивовижно багатообіцяючого) й усього життя, готуючи його до щастя, якому все було підпорядковано. Але нічого не виходило. Член лишався обм’яклим і заледве налитим, почервонівши від його рук. Наперед сповнившись упевненістю, Карло, застебнувшись, підвівся. Коли він підійшов до невинної хвіртки маєтку своєї бабці, у нього тремтіли ноги, а перед очима стояв туман. Чоловік подзвонив у двері. Враз у помешканні, ясно відбиваючись у лункій задусі, долинули голоси, які скоро стихли у кімнатах. Незабаром хвіртка розчинилася, й Карло увійшов; він швиденько й аж занадто сердечно, винувато-спокійно привітався із старою служницею, яка відчинила йому двері, погано приховуючи своє здивування, а тоді нахабно попростував простісінько у будинок. Вікна були прочинені настіж, і червоне, посмучено-святкове сяйво сочилося у дзеркальне обійстя, де акуратно стояли вазони з квітами, громіздкіd[45]45
d важкі.
[Закрыть] столи та стільчики з білого дерева, шкіряні шезлонги. Поруч із вхідними дверима, які теж були розчинені настіж, на лавочці, що стояла на долівці з червоної теракотової цегли, радісно заллятій світлом, сиділа Віола. Вона тримала в руках скриньку, розписану, наче скринька з-під якоїсь настільної гри. Це, либонь, для гри «У гусака»[46]46
Вид настільної гри, де треба ходити фішкою.
[Закрыть]. Вона сиділа мовчки й дивилася у темінь, обіпершись об стіну будинку, гарячу, як у пічці. В одвірку, зодягнена у біле, з’явилася бабуся, вона, на відміну від служниці, навіть не намагалася приховати своє здивування. Карло знайшов найбільш звичайне виправдання, мовляв, хотів побачитися з нею й привітатися, адже приїхав з Рима й невдовзі знов має від’їжджати. Здивування старої швидко минуло, й вона навіть запросила онука повечеряти разом. Саме так Карло і планував, а тому його переповнило нездоланне, хвастливе задоволення. Його огорнув спокій. Отож, чекаючи, коли буде готовий, поки бабця тим часом клопоталася, Карло пішов полежати на одному з шезлонгів, просто навпроти Віоли, яка саме прийшла посидіти у тому самому дикому саду коло ґанку. Єдине, що лишалося Карло, лежачи на шезлонзі, – споглядати зорі. Вони вкрили геть-чисто все небесне полотно над старим током з рівними межами, на якому було розставлено старі глиняні глечики для оливкової олії. Нарешті спала ніч; сяйво зникло, залишивши по собі неприродну темряву. На багато кілометрів навколо не було жодного вуличного ліхтаря, а місяць ще не зійшов. Лишилися лише зорі. Дивовижні зорі молодості, на які потім уже ніхто не зводить очі, хоч вони й надалі продовжують сяяти абсолютно незворушно своїм зернистим та неспокійним сяйвом. Їхнє безугавне мерехтіння було ніби мовою. Раптом до їхньої розмови, по-рідному, приєднався такий близький і безкінечно далекий переспів цвіркунів. Здавалося, що вони ладні без угаву продовжувати свій спільний, нескінченний переспів: думка про те, що він навіює роздуми про смуток та смерть, була б занадто простою, тут було щось набагато більше – це було щире знання, вкрай виразна думка, яка, втім, не мала певної теми. Але Карло цим не переймався: він просто насолоджувався миттєвостями, коли міг закарбувати у пам’яті, як над ним нависає небесна сфера. Нічого не мало значення: все було лише оточенням, пречудовим оточенням. Єдине, що справді було для нього значущим, – це Віола. Він не міг добре роздивитися, дивиться вона на нього чи ні. Проте поволі він опустив руку в штани й поклав її просто на те місце, яке для дівчинки було незвіданим і сороміцьким. Та коли вже вечеря була майже на столі, з-за хвіртки почулося нав’язливе дзвоніння й чоловічий голос гукнув: «Віола!» Служниця, ніби за звичкою, пішла до дверей, відчинила, й показався худющий чолов’яга на велосипеді, одягнений, як селянин (на ньому була сорочка й штани, які селяни зазвичай одягають після роботи, вимившись у діжці у своєму дворі). Віола враз скочила й побігла до нього. В одвірку вигулькнула стара у білому й, докірливо звертаючись до дівчини, промовила: «І навіть не попрощаєшся?» Бабця говорила таким же діалектом, як і дівчина, котра, ледь обернувшись, вигукнула: «На добраніч, пані Емілія!» А слідом батько: «Вибачте, пані, добривечір, на все добре!» – «Добраніч, Віто», – сказала насамкінець жінка трохи ображено й пішла геть. Карло зостався на шезлонзі наодинці, а над ним – зорі. Тепер на нього чекала ціла вечеря з бабцею наодинці.
