Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 110
ГОДОАРИ^{69}

Карло пройшов у кінець вокзалу. Частина стін нахилилася, якісь ще стояли, але мали величезні пробоїни, від яких навкоси розходилися тріщини або ж зяяли глибокі дірки, що стали округлими; ці стіни скидалися на руїни. Там давно все вкрилося пилом, і ніби на доказ того, що вони обвалилися нещодавно, навколо були лише купи свіжих уламків. Але візерунки, які утворювали тріщини на цих стінах, зазубрені обриси ххх завдяки міцності будівлі, збудованої зі стародавнього матеріалу, котрий використовували ще на початку століття, дійсно перетворювали ці стіни на шляхетні руїни, як, наприклад, руїни якогось храму чи якоїсь церкви, зведеної у сімнадцятому столітті, що досі стоїть посеред селища у заростях кропиви, негустого плюща з блакитними дзвіночками, чортополохом, неприкритими арками під небесами й обрієм удалині… Відверто кажучи, навіть крізь пробоїни та дірки в стінах вокзалу в стилі ліберті дивовижним чином пробивається сказати б, щонайменше райське світло, як у селі, ніби місто за ними розчинилося. Ті пробоїни та дірки дивилися просто в небо, й саме звідти просочувалося світло, може, воно було вранішнім, коли воно щойно розгубило свою світанкову легкість і життя вже потекло, а може, це світло за мить до літніх сутінків, коли вечір прийде ще не скоро, але в його наближенні вже є щось водночас свіже й могильне. Доходячи сюди з ніби з дна блакитної безодні чи від обрію над морем, де моря не роздивитись, світло те набувало страхітливих обрисів пробоїн та дірок, крізь які воно проникало всередину, опускаючись, втім, додолу легко й втішливо: це справжнісіньке відновлення життя (яке, правду кажучи, ніколи не переривалось). Та де ж поділися червонуваті вулиці, які простягалися навколо, де височіли малоповерхівки часів короля Умберто І й високі галереї, по яких були прокладені щільно вмощені в бруківку трамвайні колії? Хіба, може, від вибуху зрівнявся із землею увесь квартал навколо вокзалу?

Нотатка 111
ГОДОАРИ
(Продовження)

Карло нахилився, обережно, як зазвичай нахиляється людина, яка сидить на купі уламків, тремтячи, переліз через них, і нарешті йому вдалося підійти до пробоїни й визирнути на вулицю. Власне, міста вже не було. Будівля вокзалу здіймалася над безкрайньою пустелею, достоту як прадавня церква, від якої зосталась лише самотня руїна, поросла кропивою та заллята сонцем.

Карло насилу переліз через підвіконня величезного розтрощеного вікна, від якого лишилась лише велична убогість арки, яку зруйнували віки.

Пустеля перед очима Карло була ніби зеленим вересковим пустищем, де то тут, то там виднілися насипи чи невеличкі ліси під зруб, укриті тонкою вільхою чи обідраною жовтою акацією. Повсюдно все поросло вицвілою густою травою, не було й сліду доріг чи стежинок.

Роками нічого не жалося й не косилося; окультурена рослинність або ж зникла повністю, або ж була нечастою, а от дикі рослини, парості кмину, ххх, ххх, вижили й стали густими-густими, стебло у них стало твердим, ніби закам’яніло.

Карло пішов у глиб П’ємонтської рівнини, саме туди, де були гори, що заступали шлях, здіймаючись, сірі чи блакитнуваті, ніби хмари та небо. Лише біла смуга снігу окреслювала їхні обриси, відрізняючи їхні хмарні силуети від хмарного, трохи прозорішого літнього неба.

Карло поволі йшов уперед; земля перед ним ставала не такою убогою та сухою: можливо, десь неподалік знову виходила на її поверхню вода, яка тепер, не стримувана греблями, дійшовши сюди попід землею з льодовиків з молочнистих^a[320]320
  ^а оточених хмарами.


[Закрыть] гір, розливалася рівниною, й та вкривалася зеленню.

Нотатка 112
ГОДОАРИ (III)

Одначе тією вкритою зеленню місциною було важче йти. Тепер це вже була не пустеля, а савана, закрайок лісу. Ноги плутаються у густій траві, за якою не видно ані землі, ані бруду. Навколо чимраз густішими стають невеличкі ліси під зруб: бузина із сухим, цупким листям та ламким гіллям, ожина, дика смоківниця; часом у низині, порослій травою, яка ще буйніше розрослася на драглистій землі, часом на якихось узвишшях, які мають такі правильні обриси, що здається, ніби колись вони були греблями. Незважаючи на те, що кожна травинка, кожен листочок були знайомі й навколо не було жодного дерева, яке б людина, яка жодного разу не ступила за межі Паданської рівнини, не знала все своє життя, сонце й тиша розсипали на все це щось дике й жаске. А там, де дерева росли щільніше, оточені сухими кущами, які ніби живилися не водою, а сонцем та повітрям, цикади просто навісніли, а не стрекотали. Стоголосся їхнє було дзвінким, одноманітним, оглушливим і величним, як у пшеничних полях чи на бережках струмків неподалік Афін, де тринадцять століть тому по обіді гуляли Сократ і Федр. Врешті-решт, пташки теж стали повноправними господарями небес та рослин. Часом їх було настільки багато, що здавалося, ніби небо перетворилось на мурашник. А наземні мешканці – на землі: плазуни, ящірки, равлики, скарабеї, мухи. За перепоною із огорож, які здавалися мармуровими, поміж кипарисами, обплетеними плющем із блакитними дзвіночками, та випадковими паростями низеньких чишкунів[321]321
  Чишкун – дерево або кущ, росте в південному Криму.


[Закрыть] була канава, що наповнювалась від глибокого зеленого джерельця, яке було прозорішим за кришталь; у тій гущавині сонячні промені падали навкіс, і на воді та по бережку з’являлися залиті світлом плями. До круглої калюжки з водою злетілися сотні бджіл, вони пили^a[322]322
  ^а втамовували спрагу.


[Закрыть]. Ніби гомерівське джерело. А може, його бачили ще хитрі очі Салімбене Пермського[323]323
  Чернець-францисканець, послідовник Йоахима Флорського, автор «Хроніки», в якій, багато подорожуючи, описав події свого часу.


[Закрыть]. Певна річ, колись давно якийсь мандрівник проходив тут, та пам’ять про нього вже давно минула, як і про безліч інших таких знайомих речей. Утім, жодного сліду, що хтось тут ходив, не було. Єдиними ознаками життя були оті золотаві бджоли над застояною й трошки смердючою калюжею.

Нотатка 113
ГОДОАРИ (IV)

Потім знову починалася савана, в якій росли колись культурні тополі, котрих ставало дедалі більше, аж поки з них не утворився цілий дикий ліс. Проте у цьому лісі поміж дерев можна було навіть бігати, адже трава там була низенька й негуста, а земля – тверда. Довгі гладенькі стовбури, огорнуті сонячними променями, які вже трохи стелились по землі, відкидали на килим сухого листя довгі й тонкі тіні, що ставали дедалі щільнішими.

Та щойно закінчився тополиний гай, осьдечки знову рівнина; але вже не така зелена, майже гола, як тоді скраю, біля руїн вокзалу. Трава стала жовтуватою й жорсткою, зате пахучішою: пахло кмином, ромашкою та м’ятою. Трав’яний покрив ставав дедалі рідшим, залишаючи лише тверду й кам’янисту землю.

Допоки на обрії, за скупченнями тих-таки дерев, з’явився, ніби пустка, рівнесенький простір під неозорим яскравим обрієм, що тікав під темне й огорнене хмарами підніжжя гір. Це була річка, чи, точніше кажучи, широчезний струмок, завширшки щонайменше кілометр, якась геть уся біла від яскравої чи білої, як яйце, чи рожевої або сірої гальки, яку щойно принесло водою з гір.

У тій усипаній галькою пустці текли струмки води, які часом розгалужувалися, а часом знову стікалися в один; вода в них була бірюзова, лише зрідка набуваючи темнішого відтінку на глибині чи у заглибинах, залишаючись, втім, ідеально чистою, настільки прозорою, що на дні можна було розгледіти камінці.

У безмежному кам’янистому просторі, облямованому удалині прозорою запоною з дерев та кущів, які здалеку здавались маленькими, поміж стрімких зелено-блакитних ххх росли кущі з різким ароматом: вербові прутики, вкриті прожилками, майже лискуче-червоні, в їхній тіні, на клаптику запиленої землі, росли жовтенькі квіточки, найубогіші та найцінніші з творінь літа, яке у цій безмежній обмілині завжди давало відчути на собі його хоч і останній цього року, але пекучий жар.

Нотатка 114
ГОДОАРИ (V)

За обмілиною знову розпочалися магреди[324]324
  Магреди – тип ґрунту, бідного на рослинність і непридатного для обробки. Типовий у Фріулі.


[Закрыть], які під низовими сонячними променями чітко підкреслювали лінію небосхилу на тлі далеких-далеких тьмяних прямовисних гір. Тиша, якщо взагалі це можна було назвати тишею через стрекотіння цикад, яке дратувало не менше за стрекотіння ластівок чи щебетання решти птахів, була непроникною. Не було жодної ознаки, що десь є жива людина.

Аж ось несподівано показалась прим’ята трава: безсумнівно, це були чіткі сліди від ніг та ххх ххх ххх колючки. Хай там як, але більше нічого, окрім хіба цієї безперечної вказівки, не свідчило про те, що у цьому місці супокій не такий, як у дикій природі, коли вона залишається на самоті сама з собою.

У фруктових дерев, які ніхто не обрізав десятки, а може, сотні років, гілля було покручене, з надто густим листям, на ньому висіли дрібні плоди, які ледве можна розпізнати; крім того, росло їх мало й абиде, у заростях ожини, й здавалось, ніби разом з кропивою вони намірились мало-помалу вкрити геть-чисто всю рівнину. Натомість, за заростями тієї-таки ожини, густої та твердої як залізо, за смугою низької зеленої трави, поміж якою, певно, ріс цикорій та овочева валеріана, виднілася друга вказівка, від котрої серце просто не могло не облитися кров’ю, а з очей не могли не потекти нестримні сльози: це було маленьке кукурудзяне поле, посеред якого рядочками ріс виноград, і на ньому непомильно відчувалася ˂ ˃ людської руки.

Нотатка 115
ГОДОАРИ (VI)

Незабаром у траві показалася ніби стежина, ба навіть утрамбована дорога.

Проходячи коли полем, порослим люцерною, а коли крізь зарості липи та жовтої акації, доріжка вийшла на ширший шлях, який, втім, теж був ніби з утоптаної сльоти, яка висохла за кілька днів, коли стояла гарна погода.

Уздовж узбіччя дороги протікала зрошувальна канава зі стрімкою, дивовижно прозорою зеленою водою.

Виднілися навіть найдрібніші листочки водяної зелені, що росла на дні, яку часом колихало течією, а часом вона була щільна та зелена-зелена, як мох.

Скоро над канавою, яка й надалі протікала уздовж дороги, оперезана липою та жовтою акацією, показався місточок.

По містку простяглася утоптана дорога, але під ним склепіння було аркове, цегляне. В арці в дивовижній прохолоді стрімко тік струмок; тепер він не був ідеально одиноким, адже і під містком, і біля надзвичайно зеленого краю берега плавали качки, поринувши у свої справи так зосереджено, що не збиралися ні на що від них відволікатися. Час від часу вони лопотіли незграбними білими, сірими з перлиновим відтінком чи мишасто-сірими крилами, й синє забарвлення на головах навколо маленьких оченят виблискувало, ніби сапфіри.

Нотатка 116
ГОДОАРИ (VII)

Вечір спустився майже раптово, чи принаймні сутінки, які тут, в оточенні густої рослинності, насиченої вологою, здавалися навіть ще темнішими. Уже був час, коли десь по сусідству мали б почати дзвонити у дзвони. За містком закінчувалася довга стіна з лип та жовтої акації, а за нею виднівся високий цегляний мур із широкими дверима посередині. Двері були причинені. Та як наближаєшся туди, з-за муру, із садиби чулися голоси, чи, принаймні, так здавалося. Слова були нерозбірливими, чулися лише інтонації. Говорила жінка, говорила дуже віддаля, мабуть, з протилежного боку будинку, який, певно, виходив на відкриту рівнину; вона щось прокричала, а потім заговорила спокійніше й замріяніше, ймовірно, жінка пішла з балкона, з якого виглядала, всередину будинку. Невдовзі, мабуть, не відповідаючи жінці прямо, але продовжуючи заведену нею розмову, почувся хлопчачий голос, одночасно голосніше гримнув владний чоловічий, то, безперечно, був батьків. Хлопець гигикнув і замовк. Заскавчав пес. Потому знову все затихло. У цей час селяни поверталися додому з полів, складали реманент, ішли митися й розчісуватися до насоса, що стояв біля великого чана, з якого поїли худобу, у той час як той, до кого сьогодні дійшла черга, йшов поратися у хліву, а решта розходилися по кімнатах, аби перевдягтися; може, вони збиралися піти в село, а може, не піти, а поїхати велосипедом, а можливо, посидіти у дворі увечері в компанії друзів, які живуть в інших садибах. Це була година, коли в давнину жінки о цій порі готували вечерю, у вікнах виднівся вогонь у темних пічках, розносилися сильні пахощі смажених злакових, а діти чекали саме цієї миті, аби додати роботи, змушуючи матерів чи сестер підзивати їх до себе чи влаштовуючи між собою сварку…

Досить було лише трішки штовхнути причинені двері, аби опинитись у садибі на тому березі, через місток. Але перед самими вхідними дверима, крізь щілину у масивних і потертих віконницях показалося дещо, що у певному сенсі було дивовижею: посеред двору росла величезна шовковиця, заввишки щонайменше у три чи чотири рази більша за маленькі шовковиці, які колись рядочком висаджували коло полів чи садили для того, щоб підтримувати ряди виноградної лози. Її густе листя, зібране у заокруглений ххх, мало таке насичене темно-зелене, яскраве забарвлення, що аж засліплювало. Можливо, на^a[325]325
  ^а з.


[Закрыть] тих ххх збиралося^b[326]326
  ^b вбиралося.


[Закрыть] надлишкове сонячне світло, освітлюючи собою двір навколо, його галереї, навіси, цегляну бруківку, котрі вже занурилися в темряву

Нотатка 117
ГОДОАРИ

Певна річ, ті голоси лише вчувалися; мабуть, то було пташине щебетання або голоси якихось тварин, адже в садибі не було жодної душі^a[327]327
  ^а жива душа.


[Закрыть]. Так само, як і вхідні двері, решта дверей у маєтку теж були причинені, а деякі навіть було повибивано, й пороги здавалися тьмяними отворами. Кухня, – завбільшки з житницю, де проти стіни, що виходила на рівнину двома величезними вікнами праворуч та ліворуч, крізь які проникало всередину останнє зелене сутінкове світло, стояла плита, – була порожньою. Долівка, вимощена цеглою, нерівна й розбита; піддашшя – ххх. У горішні кімнати заходили ззовні, сходячи нагору дерев’яними сходами, які вели на довгий балкон, але сходинки на тих сходах уже повигнивали, й зійти нагору змоги не було. У самому кутку двору виднілася церковна стіна із гострокутним фронтоном[328]328
  Фронтон – передня сторона – зазвичай трикутне завершення фасаду будівлі, портика, колонади, з боків обмежене двома схилами даху і карнизом при основі.


[Закрыть], коштовними дверима п’ятнадцятого століття, а над ними – груба й коштовна розета. Тут теж віконниці були гнилими й розчиненими, а засувка просто висіла. Всередині було темно, проникало лише слабке зеленувате світло з рівнини, яка розташовувалася позаду двору, що, мабуть, виходив на захід.

Коли очі призвичаюються до темряви, – в якій ще трапляються бліді проблиски понурого світла від сонця, що заходить, котре марно – дорогоцінно-яскравим небом, яке ледь палахкотить на обрії, – обіцяє багато погожих днин, на стінах вдається розгледіти потерті залишки фресок. Їх уже давно понівечили, але після остаточного знищення ще залишилися поодинокі уламки: обличчя святого у ракурсі, видно високу вилицю, чоловік мав погляд смаглявого шляхтича, мабуть, приїхав із Півдня, як не походив звідти, то, принаймні, проповідував там безголове тіло мадонни, укрите мантією кольору прусської лазурі, яка вицвіла на колінах і то там, то тут спадала симетричними зборками. Вівці та пес на зеленому клаптику лугу, на тлі якого на передньому плані вимальовується обличчя вірянина: цього разу не з Півдня, але він сумирний, незграбний, з долини По. В абсиді виднілася лише запона чорного відтінку з крупними зірками й набалдашниками на спинці трону.

Нотатка 118
ГОДОАРИ

– Шукаючи місця, де переночувати, Карло (названий по-новому) бачить свіжі випорожнення (мухи допомогли).

– Спить (у ліжку, в якому відчуваються прадавні пахощі села), він бачить жахіття: той, кому належать ці випорожнення, може виявитися ворогом, убити його тощо.

– Занурюється у глибокий сон, а вранці просинається так, ніби жахіття здійснилося – Це хлопець років 15 чи 21—22-х тощо. Тунін (по-п’ємонтському) – стає провідником Карло до Турина – не говорить і нічого не розуміє, він напівбожевільний (як хлопці з притулків) тощо.

Нотатка 119
ГОДОАРИ

Уранці все блищало від замерзлої роси; над літньою жовтою акацією навіть висів невеличкий туман. Йдучи утоптаним шляхом, спочатку чоловік дійшов до кількох кукурудзяних полів, а потім знову вийшов на нерозорану рівнину. Знову пустка: місце, куди ніколи не доходили люди чи яке люди вже покинули.

Останні окультурені рослини, здичавівши, утворили непрохідний ліс. Ще не всі земельні наділи заросли. Ще не всі рівненькі виноградники й акуратні тополеві гаї, не всі мережі каналів чи довгі греблі щезли. Але через це первісне спустошення колись, ще зовсім недавно, такої знайомої рівнини, яке стрімко знову заволоділо нею, здавалося ще гнітючішим.

Рослини, з якими людина протягом стількох століть успішно боролася, дозволяючи їм рости лише у місцях, які не могли прислужитися, де вони, тісно співіснуючи із запиленим сонцем, сутінками й брудом, увічнювали свою нездоланну життєздатність, тепер потихеньку зажили по-справжньому, повсюдно розрісшись, ніби злостиво тріумфуючи, й лише неозорі простори та тиша стримували їх ніби у величному спокої. Кропива, пирій, ххх та ххх простягалися довкола, куди сягає око, забиваючи колись фруктові та садові рослини: вони були настільки ж величними, як ранок та його ясне світло.

Безживний ліс, в якому росли лише старі рослини долини По, простягався до берегів річки неподалік чи до вервечки пагорбів, але, так само, як і в самому серці Африки, відчувалося, що далі все буде таким самим, навіть за обрієм усе буде настільки ж крижаним і бездоганно самотнім. Зловісно перепліталися рослини, які, цілком довільно, то там, то тут, наче залишки марення зберігають колишній образ: вишукана оздоба з виноградної лози, парасолька з дубової крони поміж горіхами, верба в очереті, чорний схил пагорба, порослий каштанами на тлі далеких схилів насичених, яскраво-яскраво блакитних гір, що здіймалися вервечкою, жовтий гребінь на тлі коричневих скель, густо порослих зеленню, й здавалося, що це переплетіння безкінечно простягатиметься перед очима, куди б вони не звернули свій погляд, шукаючи колишню дійсність. Не покидало відчуття, що ця пустка не закінчується пагорбами Вецолано[329]329
  Вецолано, Монтільо, Пойріно, Кармін’яно, Айраска, Джавено, Авільяна, Віу, Нові, Тортуна, П’яченца – муніципалітети в областях П’ємонту (адміністративний центр – Турин) або Лігурії (адміністративний центр – Генуя), Емілія-Романья (адміністративний центр – Болонья).


[Закрыть] чи Монтільо, ані рівниною у Пойріно, Карманьолі, Кармін’яно чи Айраска, ані біля крайніх скель Альп, освітлених спереду пучком світла, чи над Джавено, Авільяною чи Віу, а незмінною розтягнеться на десятки й сотні кілометрів уздовж струмка Кісоне чи річечки Дора Ріпарія, аж до крижаних вершин чи уздовж притоки Вараїта чи річки Маїра аж до провінції Кунео, а тоді до річки Стура, далі у провінцію Лігурія і, врешті, до моря; а тоді, за Монферато, знов аж до тих місць, де колись здіймалася Алессандрія, Нові, Тортона, П’яченца, від річечки Борміда до струмка Стафора, захоплюючи в свої обійми хіба що кілька римських руїн, що існували за століття до цивілізації, яку поховала ця пустеля, котра відродилася, повернувшись до своїх першоджерел.

Нотатка 120 ˂
ГОДОАРИ (IX)

Хай там як, а помалу ця «waste land»[330]330
  «Безплідна земля» (англ.). Існує однойменна поема американського письменника Томаса Стернза Еліота.


[Закрыть], яка попервах мала обриси, врешті-решт стала безформною. Вона стала нічим. Це була лише видимість, речовина, розлоги. Невідома земля, вкрита травою, убогими обідраними деревцями, неспроможними через свою жалюгідність нести ˃ трагізм ˂; водойми, ніби ледве прокреслені, так, аби лиш ними могла текти вода; безмежні великі луки, які все одно ніби не мають широчіні, насип свіжих земель, покинуті ще до того, як вони отримали призначення; насипані греблі, зроблені до половини. Врешті, спочатку показалося безмежне звалище, яке було ніби ровом, викопаним у землі; звідти тхнуло різко, так, що несила було дихати; блищали скляні слоїки, а також пластикові ˃ тьмяніші ˂ баночки; чимало відходів спалили, залишивши спустошену просторінь, укриту попелом; а решта досі горіла. Вогонь потріскував, згасав чи несподівано знову спалахував від поривів смердючого вітру в цілковито непорушній тиші.

Згодом скраю цього безмежного звалища показався квадратний горб із вугілля чи жужелиці ˂, частина його була чорна, а частина – білувата, мабуть, це залежало від того, як падає світло; та хай там як, а це був колір смерті, повторюся, це були барви справжньої смерті, безформної.

З цієї височини виднівся розлогий, безмежний Турин, який майже досягав підніжжя гір, що правили темним тлом для прадавньо-білуватих міст, котрі з’являлися одне за одним.

Нотатка 121
НОВІ ОКОЛИЦІ

На безформній рівнині постали перші будинки; вони були величезні, білі, ідеально рівні, стіни, обпечені палючим сонячним промінням, засліплювали, а безкінечна низка зовсім однаковісіньких балконів заплямовувала її маленькими сухими, убогими, однаковісінькими тінями; стіни в тіні були чорні й блискучі, як величезні прямокутники. Ці великі багатоквартирки, розкидані неоднорідними, але рівномірними скупченнями навколо дворів, обнесених мурами, були ніби близнюки. Скрізь повторювалася одна й та сама форма; зрештою, вона, цілком тотожна, повторювалась й у всіх скупченнях поблизу. Ці скупчення осель були ніби сузір’я, які у спустошеній пустелі діставались сузір’їв, котрі розташовувались щільніше. Але тиша тут була не менш непорушна, ніж у пустелі. Величезні дворища, зроблені з неякісного матеріалу, – бетону, окропленого задля того, щоб він був подібний до мармуру, цегли, яка здавалась несправжньою, – були цілковито порожніми. У деяких лише стояли замислені жінки, тримаючи в руках білі напівпрозорі поліетиленові чували й виступаючи темною тінню на металевих стінах. Вдалині, здебільшого на тому боці дворища, між стінами огорожі та сухою зрошувальною канавою, вщерть повною сміття, за якою знову простягалася пустка, виднілися мовчазні діти.