Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

Нотатка 128
ПЕРЕД ПРОЗРІННЯМ ТА ГРОЮ СЛІВ

«Не дивуйтеся, що я знаю всі мови, бо я знаю те, про що люди не говорять» (І)[345]345
  (1) Аполлоній Тіанський (філософ).


[Закрыть].^{72}

Або так: «Хто має очі, якими спроможний бачити, і вуха, щоб чути, може переконатися, що немає смертного на землі, який би вмів зберігати таємниці. Якщо його вуста мовчать, то він патякатиме кінчиками пальців: викриття таємниці сочитиметься з кожного отвору його тіла» (2)[346]346
  (2) Зигмунд Фройд.


[Закрыть].

Карло з Неалегоричної Дійсності, звісно, нікому не розповідав про те, що з ним трапилось, через історичні обставини й з такою природністю («Verbum infans», «Dei dialectus solecismus’»).

У світі політиків певні історичні обставини не розуміють з принципу, а тим паче не збагнуть простої мови символів, які часто виражаються плоттю чи тілом. Сказавши таке, розповім, настільки просто, наскільки це можливо, як після «першого несподіваного повороту подій» (коли знову з’явився пеніс достоту так само, як у Карло Уві Сні; проте ця подія не стала знову значущою для сьогодення, це не було повторенням, сповненим святобливих почуттів, це було радше просте повторення за різних життєвих обставин), (3)[347]347
  (3) У цьому полягає цілковита самобутність (жарт) цього роману.


[Закрыть] майже відразу трапився не лише «другий несподіваний поворот подій», а й навіть «третій».

Нотатка 128а
КІЛЬКА СЛІВ ПЕРЕД ТИМ,
ЯК ПРОДОВЖИТИ ВЕЛИКЕ ВІДХИЛЕННЯ

Щойно Карло знов отримав свій член (певна річ, заплативши за це повернення своїми грудьми), чоловік враз захотів повернути собі своє місце у світі. А цей світ (як ми згодом переконаємось) був просто тут. Годі й казати, що він навіть не замислювався, щоб повернутися у цей світ на те місце, яке посідав раніше, а хотів дістатися вище, туди, де Влада є не лише джерелом сенсу всього, але й загартовуванням себе.

Одначе Карло добре усвідомлював, що ніколи не зможе продовжити з того місця, де зупинився. У його свідомість, місце, в якому зазвичай можна позбавитись усього, що викликає занепокоєння, увійшли не лише переживання, яких він зазнав у той відрізок часу, а й дещо нове. Проте він навіть не міг сказати, у чому полягала справжня новизна, та, яку він спізнав у безмірі свого підсвідомого життя: «Дао[348]348
  Дао, тао (кит. «шлях») – поняття давньокитайської філософії, яке означало: в теорії пізнання – «шлях» природи, її закономірність; в етиці – сенс життєвого шляху людини, етичну норму; в логіці – підставу, засновок. Дао – універсальна природа всіх речей і шлях усіх речей.


[Закрыть], якому можна дати визначення, не є нескінченним дао».

Але повернімося до великого розділу, наприкінці котрого визначаться чергові «повороти в сюжеті», про які я вже казав раніше й наслідки яких стануть основними для всієї нашої історії у подальшому.

Нотатка 129
БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ

Незважаючи на всю бентежність «гарячої» днини, що минула, свято все одно відбулося^{73}. Гадаю, навіть якби заступник губернатора Мічелі віддав Богові душу тієї-таки ночі, вранці свято все одно відбулося б: такою значущою вважала цю подію пані Джулія Мічелі. Те, як вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей, зворушувало. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь «розв’язки» (на яких чекало неминуче розчарування, хоч вони про це чудово знали). Чимало з них дійсно силкувалися напнути на себе насупленого вигляду, якнайбільш «політичного»; та якщо говорити загалом, то всі ж знають, що італієць безмежно тішиться, коли у суспільстві трапляються якісь скандальні чвари. Окрім суспільної думки дійсно існувало дещо значно більше за звичайну жагу до скандалу. Увесь загал був роздратований, снувало щось невмолимо люте. Здавалося, що геть усе геть усім навколо страшенно набридло. Поширився якийсь незрозумілий цинізм, силуваний, ніби нав’язаний проти волі (це було останнє, що залишилось у спадок від 1968-го й що залишила молодь дорослим). І лише панянки, завжди незмінні панянки лише в одному не збивалися з пантелику – у безпорадній ненависті до «flatus focis»[349]349
  Пусті слова (лат.).


[Закрыть], яким у нашій поемі є Джулія Мічелі. Хоча бідолашна навіть близько нічого такого не підозрювала, до останнього була переконана, що має «оточення», яке й донині «беззастережно віддане» їй.

Я вже згадував, що в ті часи у високому товаристві набралося багато «черні». У темні часи змін та переходу до чогось іншого завжди й усюди з’являється така «чернь».

Я не маю на увазі тих, які, загалом, завжди намагаються бути першими, маючи у цьому свою мету, навіть коли вона часом страшенно дурна, але попри те логічна. Ні, я кажу, як казав Достоєвський і як я сказати не насмілюсь, про «недомірків». Будь-коли, спочатку в темні часи, а потім у перехідні вилазить на світ божий безліч «недомірків» зі страшенною здатністю до шантажу та тероризму, яких, певно, у кожному суспільстві потенційно (тоді вони чортзна-що коять) хоч греблю гати. Вони вилазять не лише без жодної логічної мети, у них у голові навіть тіні хоч якоїсь думки немає, вони лише щосили виражають свій всезагальний неспокій, нетерплячку та нетерпимість.

Перш за все, цей натовп «недомірків», які повискакували у тому-таки 68-му, навіть того не усвідомлюючи, майже завжди тільки те й роблять, що йдуть за гаслами якоїсь купки «першопрохідців», які керуються якоюсь логічною метою (хочу додати, що серед них є невідступні, чесні та шляхетні революціонери, навіть коли вони разом з тим і непередбачувані та наївні). Було цілком зрозуміло, що загальні настрої були саме революційними, ба навіть марксистськими, тож, що стосується нашого свята, то пані Джулію Мічелі надихала її марксистсько-революційна молодь. Як (і що) трапилось у той період, мало хто спроможний був сказати (а своєму читачеві я нагадую про нотатку 43-тю «Лівий Комунізм»). Та річ у тім, що ця юрба найнікчемніших «недоростків» (з густими баками, бакенбардами, волоссям по самі плечі) взяла гору й почала критикувати все, «що є найсвятішого», хоча раніше не сміли навіть рота роззявити; а люди, які до цього моменту були на перших ролях, так успішно тримаючи в руках владу, потроху почали, до них дослухатися, а самі анічичирк. А решта навіть «надзвичайно сором’язливо» насмішливо посміювалися. Натовп «недоростків»-революціонерів узяв гору не лише над поважними буржуа, спеціалістами, високопосадовцями, промисловцями, військовими (про це взагалі годі говорити), але й навіть дрібними буржуа, які завжди невгамовні, та впливовими політиками й бездоганними інтелігентами з лівих партій. Якщо вже навіть Барбара ххх Валетті, аж до самої катастрофи, яка сталася з її сином Карло, так би мовити, була на побігеньках у тієї юрби «недоростків», то решті туринських добродійок також почасти можна пробачити їхні помилки тих років. Наразі все приписують Екстремістам, а надто, з об’єктивних причин, зважаючи на події нашої історії, Комуністам. Безсумнівно, серед наших консервативних чи прогресивних поважних буржуа є трошки тих, які із самого початку усамітнились, замкнувшись на ключ. Але які засуви втримають перед законом природи? У найповажніших родинах виростають дівчата, яким обов’язково потрібно трошки потанцювати. Й ось, врешті-решт, усі підписуються за феміністок. Очікували на яскравий, людний бал, переповідали чудасії, балакали про те, що братимуть участь політики, яких породив рух Опору, десяток «святкувальників», які, за різким контрастом, усі шляхетного роду, організаторів з Рима; а ще про одного письменника Ф., який задля більшого прибутку погодився читати своє есе, що називалося «Мегсі» (двозначність у назві між французьким словом «тегсі», тобто «дякую», та італійським «merci», себто «товари»). Казали, що з’явиться «літературна кадриль», у якій різні вбрання втілюватимуть різні напрямки. Хіба ж можна не записатися? Всі записувалися. Незважаючи на те, що завдяки переселенцям з півдня країни Турин перетворився на метрополію, це місто так назавжди й лишилося маленькою провінційною столицею: селищем усередині мегаполіса.

Нотатка 129а
БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ
(Продовження)

Згідно з програмою, день святкування розділили на дві частини, спочатку, з опівдня до четвертої – літературний ранок, а пізніше, починаючи з десятої й до ранку – бал. Але у самому такому розкладі вже було посіяно сім’я безладу. Передовсім, у головах людей із самісінького початку вкорінилася чутка про обід, який відбудеться відразу по літературному ранкові чи навіть під час нього, під час перерви, яку саме для цього передбачено; певна річ, це був обід на дурничку, як частина програми, й, звісно, частуватимуть шампанським. Ще міцніше засіла ця чутка в головах завдяки непомірно високій ціні – тридцять тисяч лір. Отож усе здавалося цілком закономірним. Варто зазначити, що сама пані Джулія через свою легковажність приклалася до укорінення цієї чутки в головах товариства. Десь місяць тому, ще в полоні захоплення від надзвичайної вигадки, жінка написала в одну зі столичних газет (підскубуючи читача, який написав «листа редакторові»), що під час святкування виголошуватимуть тости. Отже, її принаджували ці тости (звісно, на політичну тему), вона сама бажала їх виголошувати, а тому часом і далі складала неполітичні. Але ж для того, щоб виголошувати тости (навіть політичні), потрібне шампанське, а оскільки його не п’ють натщесерце, то виникла потреба в тому, щоб влаштувати обід. А згодом, коли завдяки її зусиллям зібрали збори й розглянули питання ґрунтовніше, то їй враз довели, що коли маєш на думці бенкетувати, то для російських письменників-вигнанців лишиться дуже мало, навіть попри страшенно великий прибуток. Враз виникло два варіанти вирішення питання: невеличка гулянка у «Набабі» із промовами й майже дев’ятсот тисяч, мільйон для російських письменників у вигнанні чи зібрання значної суми коштів під час святкування, яке було б, так би мовити, задля проформи. Зрештою, учасники зборів хотіли лише налякати жінку, у той час як самі, звісно, мали на думці третій, спокійніший та розумніший спосіб – улаштувати досить непоганий бенкет, тільки без шампанського, й тоді залишилась би значна сума, набагато більша за дев’ятсот тисяч. Але пані Джулія Мічелі не вгамовувалася: через свою вдачу вона зневажала буржуазійне прагнення до золотої середини. Вона враз вирішила, що якщо перший її задум не можна втілити, то треба тут-таки стрімголов кинутися в іншу крайність: зібрати страшенні кошти й сенсаційно пожертвувати їх вигнанцям. У своїй промові перед учасниками зборів жінка переконувала, що спільнота має усвідомити, що досягнення політичних цілей є безмежно вищим за скороминучі тілесні задоволення й що бенкет по суті є потужним заходом, який просуває велику антифашистську ідею, а тому треба вдовольнитися «Four and All», коли вже так конче необхідно влаштувати цей нестерпний бал. До того він несподівано став для неї ненависним. Врешті-решт, жінку угамували. І саме в цю хвилину прийшла в голову старомодна, але кітчева думка, що треба влаштувати «літературну кадриль» і купу інших естетичних заходів, аби замінити ними тілесні насолоди. Й саме тоді той письменник остаточно погодився читати своє чи то «Меґсі», чи то «Мерчі» (хоча до того тягнув кота за хвіст і ніяк не міг визначитись), знищивши своїм читанням у головах нетерплячого товариства навіть саму думку про їжу. Отже, бенкет знову мав стати лише політичним святкуванням. Втім, щоб остаточно не потонути у серйозності й абстрактних поняттях, все ж таки вирішили, що на початку заходу подаватимуть спиртне й навіть солодке.

А для тих, хто завжди й усюди обов’язково хоче попоїсти, а надто – втамувати спрагу, у кінці коридору кімнат можна поставити спеціальний «буфет», яким опікуватиметься Пандімільо Фйоретто, кухар з господи Мічелі, якого пані Джулія відпускала в їхнє розпорядження: у цьому «буфеті», під пильним оком учасників зборів, подаватимуть, що душа забажає, але за гроші, а тому на дверях зали треба буде повісити спеціальну об’яву, в якій повідомлятимуть, що буфет до загальної програми заходу не входить. Однак ранком, перед святом було вирішено, що навіть буфет відкривати не будуть, щоб не заважати читанням, попри те, що він би розташовувався за п’ять кімнат від білої зали, у якій Ф. погодився читати своє «Мегсі». Чудно, що члени зборів та більш ніж просто розважливі люди надавали цьому заходові, тобто читанню цього «Мегсі», такого великого значення. Що ж стосується осіб вразливих, не враховуючи поціновувачів культури, то пані Казаленьйо, дружина заступника головного редактора газети «Стампа», казала панові Ф., що після читань варто наказати причепити на стіну зали мармурову табличку, на якій золотими літерами написати, що такого-то числа такого-то року отут, на цьому самісінькому місці, великий італійський та великий європейський письменник публічно читав твір, який на той час був його найновішим творінням. Напевне знаємо одне: що Ф. якнайясніше й якнайнаполегливіше зажадав, щоб того ранку, коли він читатиме, ні під яким приводом і хоч яким непогамовним буде бажання насититися, а надто втамувати спрагу, не було ніякого буфету.

Отакі були справи, коли у місті ще досі сподівалися на щедрі й ситні частування на бенкеті за рахунок зборів. Вірили в це до останнього.

Нотатка 129b
БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ (III)

Визначення точної першооснови, як свідчить саме поняття, якоїсь сцени чи якоїсь події, яке не може не знаходитися десь незмірно-далеко позаду, може виявитися дивовижним і не мати достовірності. Цей стародавній Турин буквально більше не має сенсу: він мало не лякає. Я це чудово розумію. Але я прагну саме приголомшити. Це абсолютно ненормальне, майже невиправдане приголомшення; воно тим паче дратує саме через те, що «невдале».

Я теж полюбляю провокувати. Я дозволяю собі так вчинити лише однісінький раз. У мене немає цілей, які я прагнув би втілити в життя, як у провокаторів (і лівих і правих), які оточують пані Джулію Мічелі. Я маю естетичну мету. Й справді, над усією моєю розповіддю нависає привид релігії. Отож цілком логічним є те, що її стилістичний відповідник матиме щось недостовірне, незграбне, позбавлене гармонійності та оманливе. Як скоро ми переконаємось, я не маю на увазі віру, яку хтось сповідує, або навіть взагалі таку, що існує. Я впорався з цим, відшукуючи події, які стали першоосновою, а тому відтворюючи Турин часів п’ятдесятих, не кажучи вже про сорокові, якщо навіть не тридцяті (1)[350]350
  (1) Зрештою, ніколи не знаєш, що я маю на думці, коли відношу так далеко назад у часі «бенкет для противників фашизму».


[Закрыть]. У святкуваннях, яких наразі вже не проводять, є якийсь надприродний смуток. З іншого боку, зважаючи на замаскований початок бенкету, він не міг не призвести до лиха вражаючих масштабів: підпалу цілого кварталу, який вчинили екстремісти, вбивства жінки, яка, певно, була дружиною головного персонажа, бридке^a[351]351
  ^а відворотне.


[Закрыть] убивство, взяте з кримінальної хроніки, і, внаслідок цього, спаплюження бенкету, який, зрештою, скінчився свинюшником: п’яні вихідці з півдня, які топчуть та бруднять паркет та штори, насцикаючи, накакуючи й блюючи, де тільки можна. Але кінець святкування у цій історії був зовсім не такий. Святкування у цій історії «definit in piscem». Скандал був усередині, але, зблиснувши кілька хвилин, він (як згодом побачимо) збентежив усе товариство. Отож невідповідність початку та завершення була безсумнівною. Але навіть таку невідповідність можна пояснити тим, що наша розповідь починає набувати релігійного характеру: завдяки цьому політична складова, яка безпосередньо їй передує, набуде відтінку цієї релігійності. Втім, хай там як, а відтепер і надалі я залишу свою модель без змін і замість того, щоб відтворювати її одне в одне, отримуючи внаслідок цього приголомшливі xxx, «підлаштую» її до реального часу, в якому відбувається наша історія, й до незмінних особливостей оточення. Отже, щойно префект Мічелі разом зі своєю дружиною посідали по своїх місцях в імпровізованому глядацькому залі, розбивши казку й віддаючи належне правді, публіка, здається, «розслабилася».

Нотатка 129с
ЕЛЕМЕНТИ, ЯКІ, ВАРТО ЗАЗНАЧИТИ, СПОВІЛЬНЮЮТЬ

А ось, власне, сам префект, як видавалось, мав прекрасне здоров’я. До речі, багацько хто наполягав, що він мав якусь хворобу: саме через цю недугу він за кілька днів потрапив у санаторій, що у Швейцарії, тобто фактично у божевільню. Поза тим, геть усі вважали те, як він вчинив з учасниками фашистської демонстрації уранці напередодні цього, цілком нормальним, і загалом беззастережно його підтримували. Всі радше погоджувались, що слід було так чинити з самого початку, а зовсім не так, як на тому наполягали радикали, які навіть не усвідомлювали, що їхній принциповий демократичний легалітаризм, їхній романтичний формалізм призведе до того, що й те й інше повернеться проти них самих. Усі радше гадали, що префект, який не підтримує фашистів, має поводитися трохи холоднокровно (зрештою, нічого дивного, що саме так гадали старі туринські буржуа). З такою самою цікавістю очі загалу були прикуті до дружини-співучасниці, пані Джулії. Безсумнівно, навряд чи хтось має право вимагати від мене як від оповідача надто вдаватися в деталі стосовно цього питання: у справі є загадка, жінка. Втім, одне я знаю напевне: напередодні увечері вона зайшла до кабінету пана Франческо Паоло Мічелі й вийшла звідти вже після опівночі. Франческо Паоло це дуже лестило й тішило. Чоловік та жінка дійшли у всьому згоди. Не буду заглиблюватись у їхні нічні прилещування. Та безперечно те, що антифашистська пильність префекта була розтрощена вщент. Усі навколо бачили щасливу пані Мічелі. Вона вийшла у натовп щиросердна й вбрана у чудове вбрання (спідниця, схожа на циганську чи давіть трошки на мужицьку, й намисто, наче куплене у лахмітника чи «хіпівське», але все надзвичайно стримано, за розміром і, звісно, дороге). Здавалося, що справдилися всі її мрії: бенкет, який був метою й вінцем її політичної діяльності, відбувся.

Підходячи до своїх місць, просто перед підмостками, подружжя Мічелі кланялися й демократично віталися у відповідь. Багато добродійок, які були одними з найвпливовіших у місті і які «поводились як годиться» через присутність своїх синів, котрі мають вкрай ліві погляди, йшли їх зустрічати… Але в цю мить трапилося страшенне непорозуміння: «Four and All» несподівано заграли. І не сучасний шейк[352]352
  Вид сучасного танцю.


[Закрыть], а марші, які грали колись давно, мабуть, ще тирольські чи баварські, якщо не англосаксонські, які лунають під тости чи на Різдвяні свята або під час національних свят. Згодом виявилося, що за це відповідав письменник, який був другом письменника з провінції Венето, прізвище його має закінчення -он, і він, як ми вже переконались, за десять років, ставши схожим на вихідця з півдня, змінив його на -елі; це був такий собі Балестріні, досить привабливий чоловік, у якого волосся було ніби начесане, якогось відтінку між жовтим та рожевим. Певна річ, цей Балестріні завжди міг виправдатись, сказавши, що зробив це через дурість чи через надмірне завзяття… На жаль, дійсність була такою, що час для виправдань, принаймні, того дня, вже проминув, тож було вирішено йти до кінця. Ніхто так ніколи й не дізнався, чи це був вчинок проти антифашизму пана Франческо Паоло Мічелі та його дружини, пані Джулії Мічелі, себто за фашистів, чи то проти млявості такого антифашизму, себто за «червоних». Усе це так і залишилось непорозумінням, та ще й, до слова, досить по-бісівському, а за даних обставин й принагідно сказати, що до всього ще й страшенно витонченим. Цей письменник з Венето, в якого прізвище закінчувалось на -он і котрий згодом став сабінцем із прізвищем із закінченням -елі, мабуть, був надзвичайно примітною особою: і він, і його товариші. Зрештою, прикметною особливістю цього непорозуміння було те, що це не було непорозуміння, яке виникло через теорію опозиційного екстремізму. За таких обставин, коли організовується свято для письменників у вигнанні, які не підтримують фашистську ідеологію, екстремісти, безсумнівно, (втім, як і завжди), були б помітними й відмежованими від решти. Певна річ, і це є частиною екстремістського єства, вони завжди поспішають усім розповісти, якого вони кольору. Врешті, болісний та, напевно, лише «напевно», глумливий трапунок не завершився самим тільки маршем. Власне, укупі з дратівним зніяковінням й усмішками частини присутніх, несподівано у залі та у ложах почулися гучні оплески. Безсумнівним було те, що ці оплески були надто гучними, виходячи за межі просто жарту чи кпинів. Але жодна людина у цьому не заприсяглася б. Хай там як, але чи це плескали в долоні фашисти, чи їхні супротивники (які все одно явилися туди, щоб усе зіпсувати)? У пані Джулії запалало обличчя й заблищали очі. Доктор Мічелі став біля свого місця й, повернувшись у бік, звідки лунав сміх, велично й суворо огледів залу… На його обличчі засяяла якась небезпечна усмішка, за якою, хоч крихту розуміючись на психології, не можна було не спостерігати із жахом. Щось зловісне було в ній, але, що ще гірше, одночасно з тим чимось вона була комічною… Нахилившись, пані Джулія поспішним жестом показала одному з лівих хлопців, синові однієї з учасниць Зборів, щоб той чимдуж мчав до письменника Ф. і благав, щоб той якнайшвидше розпочав читати свій твір. Але тут трапилася ще одна підлота, набагато гірша за попередню.

У цей самий час до зали зайшов Карло: надзвичайно поважний та владний, як, цілком небезпідставно, і личить його персоні. Ніхто й гадки не мав, що з ним нещодавно трапилось. І якби лише до зали зайшов «staff» видавництва «Ейнауді», він мав би такий самий авторитет, поставивши себе вище сутички, і був би однаково шанований обома ворожими сторонами. «Підлотна річ», яка саме відбувалася, коли він увійшов у залу (тоді ще ніхто не здогадувався, що насправді цей чоловік був головною дійовою особою того «ранку»), була ось у чім. На сцені, що стояла порожня, очікуючи на письменника Ф. та пані Антонієтту Карінеллу, редактора відомого видання «Літературні середи», яка мала його представити панству, – так-от, на порожній сцені, де стояв лише стілець та стіл поруч і на ньому на маленькій срібній таці – склянка з водою, раптом постала величезна постать, котра цілком непомильно була із Сицилії, постать отця Памбо. Це справді був винятково наш знайомий, позаяк навряд чи його знали більш як один-двоє з присутніх у залі (безсумнівно, геїв). Отож це справді було явлення найвищої чистоти. Ніщо у ньому саме по собі не пов’язувало його із чимось сороміцьким і не натякало на це. Проте отець Памбо був настільки приголомшливим, що не потрібно було мати з ним знайомство заздалегідь, щоб враз втямити, хто він. Велетенський, наче норманська статуя, повнолиций, кругленькі очі блищать, шевелюра звисає, наче два чуба, по обидва боки голови, на маленькому м’ясистому напівроззявленому й обслиненому ротові – нестерпна задоволено-нарциська усмішка, як у первісної людини, він більше був подібний до циркача з кінного цирку, ніж до священика, та ще й єзуїта. Тобі здається, він ось-ось закотить рукави й покаже свої дужі біцепси, підкреслюючи своєю переможницькою усмішкою своє дитяче самолюбство, а потім підніме зубами скелю. Тому clergyman[353]353
  Священик (англ.).


[Закрыть] якось по-дивному діяв на те тіло. Тим паче, що отець Памбо, вочевидь, був п’яний: він був настільки страшенно млявий, розтріпаний, ˃ заляпаний, обідраний і, мабуть, смердючий, якими зазвичай бувають п’яниці зранку. Все це, звісно, можна було б зауважити, маючи на те час, але ніколи ще доказ існування Бога не був настільки обурливим та скороминучим. Пара дужих рук, які вочевидь були тут саме для цього, змусили його забратися геть негайно, і він, хитаючись, сумирно скорився. Отож з’явившись, він лише промайнув, крутнувшись навколо своєї осі. Але на ту хвилину постать отця Памбо була незабутньою. Звісно, перед очима загалу там, де він щойно стояв, з’явився, хвилюючись і несучи перемир’я між табори супротивників, зніяковіло кривляючись та тремтячи від сорому, попри ледь помітний витончений вигляд змовника, якому співчувають усі присутні, – письменник з прізвищем, що закінчувалось на -тріні (саме той, що має начесане волосся кольору між жовтим та рожевим). На ньому була краватка, вузький у плечах піджак із широкими фалдами та кишенями ххх. Сором’язливо попросив тиші, нагадавши, що отець Памбо був єзуїтом, противником фашистів, другом жебраків, священиком-інакодумцем, який просто з’явився, щоб висловити свою думку. Випадок розпорядився так, що він, людина хворобливо сором’язлива, не читав особисто свій твір, а доручив це йому, письменнику, який має прізвище із закінченням -тріні. Він відкашлявся, дістав з кишені папірець, який, на радість присутніх, був наче одненький та маленький, й почав, сухо повідомивши назву вірша й якось зловісно вдивляючись у публіку, не зводячи очей, читати такі рядки, як на Панахиді:

 
flotsam and jetsam
are gentlemen poeds
urseappeal netsam
our spinsters and coeds,
thoroughly bretish
they scout the inhuman
itarian fetish
that man isn’t wuman
vive the milleni
um three cheers for labor
give all things for enni
one bugger thy nabor
eneck and senecktie
are gentlemen ppoyds
even whose recktie
are covered by lloyd’s
Бродяжки уламки й ті
Що є джентльмени поеди
Репетують чистоті
Наші старі діви з подружками оди,
Брутанці до самих кісток
Вони крадуться за ітарянкою
Фетиш чужоземних гостей
Крадуть як самець самку…[354]354
  За рос. перекладом С. Бойченка.


[Закрыть]
 

Певна річ, що жодна людина у партері не втямила, що це один з тих дивних творів, які винятково Езра Паунд^{74} спроможний так природно цитувати у своїх поетичних творах, до того ще й намагаючись давати чудові повчання. А якби й був у залі хтось, хто зумів би розпізнати цей «непридатний для перекладу» вірш, безсумнівно гідний «Катуллової полум’яності»[355]355
  Гай Валерій Катулл (87—54 роки до н. е.) – давньоримський поет-лірик, писав любовні вірші.


[Закрыть], то він би все одно не пізнав цього вірша за таких обставин через вимову, яку мав письменник з прізвищем, яке закінчувалось на -тріні, котрий, до всього, взагалі не знав англійської. Отож дуже дивно було почути з найдальшого кутка партеру, ніби від позаземної тіні, спочатку нерозбірливе гарчання, ніби гарчить пес, а потім слово, яке вже можна було збагнути: «Паунд!» Утім, ледве чутне «Паунд» нічого партеру не сказало. Але письменник із прізвищем, що мало закінчення -тріні, дивився у бік «молодика» (котрого можна було так через силу назвати), який озивався з невідомого сховку, з ідеальної гальорчини, звідти, де ххх ххх справжній, маючи «пекельний», заохочувальний вигляд. Налякані й сповнені сподівань очі всіх присутніх були прикуті до того місця. Проте той чоловік зовсім не був молодиком, йому було вже добряче під тридцять, здаля виднілася його несамовита борода й так само несамовиті бакенбарди, а також несамовита шевелюра, надзвичайно густа, підстрижена до шиї, а на червонуватому носі поблискували товстезні окуляри. Отож обличчя не можна було роздивитись: знов-таки ніби гарчачи, як пес, гучний і сильний жалісливий (звинувачувальний) голос лунав з рудої шерсті, врешті почулося щось збагненне, ніби Паунд написав ще й таке: «Від тисячі свічок утворюється сяйво. Але жодна з них не псує сяйво іншої. Як і свобода окремої людини в ідеальній, фашистській державі». Заголовок з уривка «Фашио». Чоловік, який втрутився, «багатозначно» підкреслив суть.

Але який сенс мала така «багатозначність»? Це було зроблено задля пропагування неофашизму, щоб вдихнути нове життя в духовну й фінансову велич, яку хотів висміяти Паунд? Тоді як же так трапилося, що саме отець Памбо та той письменник з прізвищем, що закінчується на -тріні, підставилися під удар, принісши цей дивний твір, який є частиною Паундового всесвіту, на бенкет, де зібралися противники фашизму? Можливо (і хай яким страшним не видається таке припущення, воно не позбавлене логіки), вони змовилися зі «студентом», який перервав читання вірша? Але могло виявитися й зовсім протилежне: «студент» «несхвально», а отже, з презирством навів слова Паунда, підкреслюючи безсовісну непереконливість антифашистських поглядів учасників цього зібрання. Втім, можливо, й у цьому випадку отець Памбо та той письменник з прізвищем, що має закінчення -тріні, – це змовники того чоловіка, що завадив читанню, надаючи йому змогу втрутитися тоді вже не як прихильникові фашизму, а як його противникові, власне, це очевидно. З поведінки письменника, прізвище якого закінчувалося на -тріні й котрий так і стояв там, мов скелет, тримаючи свій папірець у руці, спантеличений та водночас ххх. Його ніби лялькові очі світилися, як у людини, яка насолоджується ганебною невдачею: як у того, хто з радісним здивуванням спостерігає, як його викривають, роблячи винним. Отак письменник, чиє прізвище закінчувалось на -тріні й чиї очі світилися надзвичайно незбагненним вогнем, зійшов зі сцени. А чоловік, що завадив читанню твору, знову зник у сховку, де гніздилася молодь і міжкласова боротьба. Однак я знову повторюю, що жодна дрібниця в ньому не видала б маленької таємниці, чи то була провокація фашистів, чи тих, хто проти них. Зрештою, може, то не були ані ті, ані інші, а той червононосий найманець міг бути звичайним дослідником Паунда чи навіть поплічником Шайвіллера.

Незабаром сталася ще одна подія, яка затягувала читання. Пані Джулія Мічелі ще не встигла відійти від захоплення, натхненної цікавості, через яку вона не могла всидіти на своєму місці, пожвавившись, наче курча, різко переводячи очі з письменника з прізвищем, що закінчувалось на -тріні, на чоловіка, який перервав його читання, перебуваючи мало не в екстазі від несподіванок, які приховують у собі демократія та публічні дебати, коли це, як вона непорушно ххх (хоч насправді вона тремтіла, адже жінку охопила така сама паніка, як і її чоловіка, котрий безутішно впав на стілець); та ось на підмостках знову з’явився письменник Ф. та жінка, яка його представляла, Антонієтта Карінелла, яка наразі широко усміхалася.

Вони поставали на свої місця, притулившись до занадто маленького столика, тож склянка з водою, яка стояла на срібній таці, почала подзенькувати. Подзенькувала, певно, протягом усього читання «Мегсі». Зустріли оплесками. Та, мабуть, не на такі оплески чекав письменник Ф.; хоча й удавав, що нетерпляче на них чекає і вважає це лише недемократичною дрібницею, втім, він, безсумнівно, найперший хотів розвінчати культ своєї особистості. Чоловік сидів, чимдуж намагаючись бути якомога спокійнішим, а пані Карінелла у цей час дитячим голосочком читала невеличку промову, повну компліментів, утім, суть у ній була правильна: знайомити усіх з письменником Ф. немає сенсу, адже його й так усі добре знають. Потому письменник Ф. витяг свою паперову купу й почав читати.

У залі досі зоставалося, ніби літаючи в повітрі, передчуття якогось лиха. Відразу зазначу, що я схиляюся перед величчю геніальності, але чому ж це наші генії, доживши до похилого віку, котрий мав би стати віком, сповненим мудрості, поводяться наче діти? Хіба є хтось, хто не знає, що втримати увагу такої публіки, як наша (навіть якщо це туринці), протягом цілісінької години, читаючи якийсь уривок, неможливо? Я зауважив, що навіть якщо ти винятково геніальний, втримувати зацікавлення публіки своєю особою більш як двадцять хвилин безкарно не вийде. До всього, це була незвичайна публіка, як і всі інші слухачі у ті перехідні роки: якщо лобові атаки та висміювання 68-го нарешті стали спокусами, яким піддавалися час від часу, то реставрації, яка прийшла їм на зміну, стабільність взагалі була зовсім чужою. Я ж казав, що появу відомого письменника зустріли з неабиякою пошаною: навіть дехто із сенаторів виказував своє схвалення, а добродійки навіть виявляли захоплення, хоч і було воно самоіронічним. Втім, оплески були куценькими, якимись неодностайними, безладними. А в глибокій темряві, серед галерейної публіки хоч ніхто не плескав, але й не свистіли, й навіть коли розпочалося читання, не трапилось чогось дуже неприємного, та в цьому було ніби якесь непорозуміння. У письменника Ф. був різкий, трохи жіночий голос, і говорив він ніби якось занадто наївно. Та щойно він вимовив слово, як хтось раптом не стримався від реготу, ймовірно, то був якийсь неук-селюк, може, навіть з півдня, який гадки не мав, що таке публічні обговорення на культурну тему, й який мав вроджене нетримання сміху. Втім, це не стало приманкою, яка б запалила ґніт, навпаки, йому закрили рота. Тим часом незабаром стало зрозуміло, що слово «тегсі» – це не «дякую» по-французькому, а означає воно саме «товари», себто є множиною слова «товар». І що «товаром», виявляється, були всі літературні твори та мистецькі вироби загалом. Уривок, який почав читати письменник Ф., налічував сторінок з двадцять друкованого тексту, і був він страхітливо щільним; до всього, промовець ще й зумисне говорив глухо, суворо, не хотів здаватись, захопившись інтелектуальною винятковістю свого виступу, мало не «ображаючи» зумисно всіх слухачів; одначе «ображав» він, використовуючи стиль, який був зовсім протилежний провокаторам. Він «ображав» непохитністю культури, а не залякуванням субкультури. Це було цілком зрозуміло.