Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 67
ЧАРИ ФАШИЗМУ

У попередньому розділі я згадав, що у батьків бувають таємниці. Помітити таке – це невелике діло. Але саме тому хочу розповісти вам про кілька ймовірних варіантів^a[173]173
  ˃ ^а міркувань.


[Закрыть]. Життєва таємниця батьків – у їхньому існуванні. У світі існують речі, які можна пізнати лише власним тілом. Позаяк пізнані завдяки чужому тілові, вони вже не будуть такими самими.

Те, що зазнали тіла наших батьків, ми не в змозі пережити завдяки нашим власним. Ми силкуємося це повторити, уявити, розтлумачити: ми пишемо про це історію. Але історія саме тому принаджує нас (певна річ, сильніше за будь-яку іншу науку), бо найвагоміше, що є в ній, безповоротно від нас вислизає.

Таким чином^b[174]174
  ^b з тих самих причин.


[Закрыть] ми не спроможні пізнати підліткові проблеми власним тілом; наші тіла відрізняються від їхніх, і дійсність, яку вони пізнали, пізнати нам не дано. Ми відтворюємо її, уявляємо, розтлумачуємо, але не проживаємо її. Отже, у житті дітей теж є загадка, й звідси випливає, що існує безперервність таємниці (тіло, яке пізнає дійсність), безперервність, яку обриваємо ми.

Нам відоме це явище, адже ми теж живемо у своєму тілі, проживаємо дійсність у всій нескінченності її втілень, але усвідомлення тлінності такого досвіду у нас настільки потужне, що воно спотворює та знецінює його. Ми сприймаємо її лише як досвід, який треба пережити, аби зрозуміти подібний досвід, якого зазнають інші; вони наділені властивістю, у якій нам відмовлено: абсолютною цінністю.

Певна річ, ми розуміємо, що й життєвий досвід інших людей також є тлінним, жалюгідним, безладним – ще не почавшись, він вже проминає. Але це відчуття тлінності стає лише складовою, однією з багатьох незмінних й абсолютних складових цінності тілесного досвіду батьків та дітей.

У тому, що ми переживатимемо в майбутньому, теж приховане відчуття тлінності, й через те нам дійсно здається, що цей досвід уже в минулому (позаяк в ідеалі, за своєю природою вони й є такими). Таким чином таємниця екзистенціального досвіду є насправді таємницею Минулого: й не лише того Минулого, яким воно здається нам у Теперішньому (таємниця батьків), але й Минулого, яким видасться воно нам у Майбутті (таємниця дітей).

Неперервність складової тлінності ототожнюється з неперервністю Минулого і його тілесної таємниці.

Цією неперервністю просякнуте усе життя, вона невпинно його регулює.

Утвердження Теперішнього, Установ та Влади, яка стоїть на Їхньому захисті, ґрунтуються саме на цьому відчутті Минулого, таємничість якого хочеться відчути знов. Якщо ми не обманюватимемо себе, сподіваючись пережити той самий екзистенціальний досвід, що й наші батьки, нас охопить нестерпна туга, ми втратимо відчуття самих себе, усвідомлення себе; й тоді ми абсолютно втратимо орієнтацію. Тим паче, що загадка батьківського життя така сама, як загадка життя їхніх дітей.

У найпростішому й найпервіснішому вигляді втіленням усього цього є фашизм, тому висуває на чільне місце ірраціональну філософію та дію, котрі є фактичними й логічними втіленнями тілесної Таємниці. Серед нас немає жодного, кого б це не стосувалося, хто б був перед цим невразливим чи вільним від цього. Навіть попри нашу волю Минуле визначає форми життя, які ми уявляємо, задумуємо на майбутнє.

Фашизм – це ідеологія сильних, а комуністична революція – ідеологія слабких. Певна річ, тимчасово сильних та слабких. У той історичний момент, коли все це актуально. Сильні – це ще й кати, а слабкі – ще й жертви.

Коли сильний думає, що може утвердити Минуле, у цій думці є щось всеосяжне, тоді як у думці слабкого, котрий вважає, що може це Минуле знищити, відчувається тимчасовість.

У силі немає неоднозначності; як і в людях, що стверджують, ніби підкоряються сильному, й натомість можуть отримувати вигоду від влади. А от жертви – вони глибоко неоднозначні: їхнє прагнення відцуратися від влади, до якої їм лише руку простягти, задля того, щоб перетворити її на іншу, у непевному, малоймовірному, часто ідеалізованому, утопічному майбутньому, не може не викликати підозр.

Сильного можна осуджувати (за зловживання владою, за насилля, за ворожість, за грубість), як можна засуджувати й молодь, які, ставши перед вибором, роблять крок назустріч сильним, згоджуючись бути їхніми слугами, маючи на меті стати частиною влади й помалу, може, навіть стати справді могутніми; але у всьому цьому немає нічого підозрілого, я б сказав, що це природно. А от подумати про те, що комусь може вдарити в голову зробити інший вибір, – це важко, себто подумати, що хтось надумає відмовитися від усталеного плину життя, яке, зробивши з нього прислужника влади завдяки його впевненості у своїх силах, гарантує йому в похилому віці й на старість владу та авторитет; обравши натомість життя, яким живуть жертви, яких вигнали з батьківського бенкету влади: гордого відтворення життя, ніби Минуле, що увіковічує себе.

Нотатка 58
ДРУГИЙ КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ ЦІЄЇ ПОЕМИ

Розповім у кількох словах, чим усе скінчилось.

Зайшовши у свою кімнату, Карло роздягнувся, напівп’яний (це дозволили йому серйозні люди). Видіння вже залишилося позаду, там, у Саду, що провалився у вологу тієї Травневої ночі, яка наразі, як видавалось, узялася кригою. Божества та решта Небожителів, спрямувавши погляд на шлях та на хвіртку, стоячи непорушно й повернувшись обличчям, наразі залишали за спинами будинок, у якому Карло тремтливими руками знімав із себе одяг. Його серце, котре поглинуло сп’яніння^a[175]175
  ^а яке від сп’яніння закалатало.


[Закрыть], десь у брудних і темних глибинах схвилювало незнане, – й визнаю, що, можливо, саме тому, – радісне й дивовижне почуття. У Фашизмові є свої чари, які ніхто й ніколи не наважувався пояснити.

Роздягнувшись догола, Карло подивився на своє віддзеркалення, котре показувало йому люстро; й ось раптом стало цілком зрозуміло, що то за тягар тиснув йому на груди й що то за порожнеча, від якої геніталії у штанях здавалися по-гидкому легкими.

На його грудній клітці стирчало двоє страшенно великих грудей, поміж ніг, там, де був пеніс, зараз була пустота, вкрита жмутом волосинок, – то була вульва. Та коли Карло усвідомив, що він тепер особа іншої статі, у його голові пролунали інші слова – ті, які вживає народ і до яких жоден буржуа не знає синонімів, принаймні пристойних.

Нотатка 59
ПЛИН ЧАСУ

Протягом травня – жовтня 1972-го не трапилось нічого такого, чого варто було б очікувано назвати Подією. «Італійський Соціальний Рух» отримав на виборах чимало голосів: як читач уже знає навіть краще за мене, це варто й справді назвати величезним успіхом. Соціалісти разом з Лібералами вийшли зі складу Уряду, який перейшов у табір правих й Головою Уряду став Андреотті. Попіднімали голови старі клерико-фашисти, тож над Італією, ніби сироко, дмухнув вітерець реставрації. Та все, принаймні наразі, обмежилося лише цим. Проте в цьому не було нічого нового. Життя, йдучи далі своїм порядком, як того вимагали закони природи, за допомогою нових проявів свавілля ˂…˃ перетворювало італійців: певні ˂…˃ здобутки, котрі соціалісти з Уряду називали Реформами, наразі стали вже незворотними. Італію поставили на шлях Споживацького Гедонізму [якщо читач дозволить мені поспіхом дати цьому таку назву], – й, певна річ, святинею їхньою була не Церква. Фашист-гедоніст – це була термінологічна суперечність. Через таку суперечність Влада зайшла в глухий кут. Яким би шляхом наказав іти Розум, зійшовши у даному випадку в Голову Уряду Андреотті? Ще більш рішучий поворот управо, – поверхневим свідченням якого був моралістичний revival старих клерикофашистів у корчах, котрі були частиною Прокуратури чи Поліції? Чи більш реальний поворот управо через тривалий шлях терпимої демократії?

Влада – вічно молода, поступлива, нерідко має сумніви й перебуває у кризі [як і все людське]. Наразі її леми були сумнівними.

Опозиція перебудувалась, віднайшовши певну традиційну єдність, в основі якої лежить риторична думка про те, що Влада традиційно «старомодна, недоумкувата, тупа й дилемами не мучиться». Гошизм розгубив масовість, оскільки протистояння протестувальної субкультури та субкультури владної – це суперечність, яка може завершитись лише поразкою перших. Маси молоді знову дивовижно стали звичайним явищем, хоч і досі містили болісні ознаки повстань, що відбувалися кілька років тому. Втім, усе це повернулося проти них. Безкомпромісно й без розбору осудивши всіх батьків, через це вони тепер не могли мати з батьками наставницьких стосунків, завдяки яким могли б, перевершивши їх, іти вперед. Щира відмова – це бездушність та підступ. Отак, відмовляючись, виявилося, що молодь у течії історії стоїть непорушно. Й саме це доленосно стало причиною регресу. У них знову з’явилися психологічні риси, які виявилися також і в їхньому тілі, – нещасної старої буржуазії: риси, яких їхні батьки принаймні трошечки позбавились; знову замелькали обличчя знайомих священиків, провинних адвокатців, нікчемних суддів, корумпованих сержантів тощо…, й проявилося все це, звісно, у найменш захищених та найбільш юних. «Маса» тільки й знала, що невдоволеність, неврози, неуцтво, агресивність: надбавка не стала гідною платою за зраду.

Те, що околиці стали ближчими до центру, провінція наблизилася до великих міст, призвело до зруйнування різноманітних і неповторних народних культур. Околиці Рима чи бідні землі Півдня країни, маленькі традиційні містечка й сільська місцевість Півночі (Італії) більше не народжували властивих лише їм взірців роду людського, які сформувалися саме завдяки їхній стародавній культурі; таких взірців людського роду, які були б противагою представникам цього роду, народженим у центрі, які були б ніби формами опору та свободи, – хай навіть старомодними та убогими. Наразі такий взірець був одним-єдиним: той, якого мляво нав’язував центр завдяки телебаченню та пресі. Але позаяк за взірець правив дрібний буржуа, то безліч молодиків, які прагнули йому відповідати, почувалися розчарованими^a[176]176
  ^a приниженими.


[Закрыть]. Більше не існувало народної гордості, яка правила б за альтернативу. Ба більше, тисяча лір, на яку потовщали кишені молодиків з народу завдяки достатку, перетворила цих молодих пролетарів на дурних, претензійних, хвастливих та злих людей. Адже лише у злиднях, хоч і тільки примарно, виявляється людська доброта. Більше не було жодного простого молодика, який би ще не нап’яв на себе самодостатню усмішку, не дивлячись більше в очі людям, чи не йшов, опустивши очі долу, ніби монастирська послушниця, виявляючи гідність, сумирність та моральність. Ніщо вже не здавалось цікавим. Усі вже про все знали в обов’язковому порядку. Лишилося тільки знервоване нетерпіння, – від якого ці молоді люди ставали безбарвними й гидкими, – зжерти власний кусень пирога. А на додачу – довге волосся, чи краще сказати – добре зачесане волосся, ніби на бридких масках, з вирівняним волоссям, хвостиками, гривками, завитими чубами: нестримне спотворення, яке здавалося наслідком невимовних зусиль і яке навіть замінило слово… Путани зі стажем, повії, що були такими ще у двадцятих, чи бездумні Святенники, прості хлопці з народу наслідували студентам у маскараді, через який вони мусили проживати найкращі роки свого життя як блазні, соромлячись блиску безбородої шкіри, що була світлішою завдяки колишнім гордо-цнотливим чубам, мужнім та сумирним голеним потилицям часів Бідності.

Серед освічених людей не було нікого, хто б насмілився голосно висловити свій протест проти цього. Ризик стати непопулярним переважав давнішній ризик сказати правду. Зрештою, навіть вузькопрофільна культура була гідна свого часу, наразі вже навіть її внутрішня структура стала прагматичною – витвори інтелекту стали такими самими, як і будь-які інші: їх оцінювали, спираючись на успіх чи невдачу, й їхні евристичні методи полягали у самому їхньому існуванні, ніби річ чи факт: виграному чи програному парі. Облуда стала частиною ідеології, ніби елемент стилю життя освічених людей чи навіть поетів. «Групи», які теж тілом і душею були подібні до ніби навічно побореної фальшивої буржуазії, перетворювали «силу літератури» на свою неприховану й безпосередню мету, роблячи це не лише без краплі сорому, але в той самий час навіть виконуючи моралістичну, залякувальну функцію, яка з нечуваним нахабством випливала з патетично збореного гошизму.

Єдина реалія, у якій, з властивим правді задушливим калатанням, ще пульсувало життя, була безжалісна реалія виробництва, захисту кожної копійки, підтримка старих інституцій, які досі були важливими для нової влади, але, звісно, серед них не було ані шкіл, ані лікарень, ані церкви.

Нотатка 60
САЛЬВАТОРЕ ДУЛЬЧІМАСКОЛО У ПЛОТІ

Карло, як можновладець та, певна річ, людина публічна, прожив ці місяці так само втаємничено, як і Уряд, котрий він підтримав як технічний спеціаліст, хоч про те, що він отримає натомість, не було ані сказано нічого, ані тим більше записано. Але наразі він перебував у підвішеному стані. Слідом за фашистською несамовитістю – як-от Велика Новизна – прийшла обережність, яка підказувала чекати, й не стільки для того, щоб щось зробити, а радше для того, щоб не робити нічого: наприклад, не припуститися помилки, переоцінивши фашизм, щоб влада знову взяла його на свій розгляд. З іншого боку, Карло гарненько ховав свої груди та інші дітородні органи, що видавали в ньому жінку, в одязі поношеному з гризайлю чи твиду, що, маючи останніми роками дещо непристойний вигляд, наразі набував класичного крою, навіть попри те, що волосся тоді вже не було зістрижене високо на потилиці й на скронях[177]177
  Військова зачіска, поширена за часів фашизму.


[Закрыть]. Після спроби «лише запропонувати» змінити чи посилити владу, після якої дороги назад вже не було, що мала місце у тому неспокійному травні місяці, Карло так і залишився на своїй посаді: на тій, до якої він дослужився завдяки своїй подорожі до Сирії та інших арабських країн (де ЕНІ здавна мала перевагу перед Державою). Насправді зовсім нічого не трапилось, звісно, якщо не зважати на невідворотний факт, що мовчазну пропозицію було зроблено.

Й саме як наслідок підвішеного стану (який зовсім не означав зречення) та (повсякчас відкритого) посибілізму[178]178
  Термін увів французький соціаліст П. Відаль де ла Блаш, який вважав політику «політикою можливостей», заперечуючи ефективність революційної боротьби.


[Закрыть] Першого факту, – ніби цілком випадково, невимушено й сердечно, вільно й по-товариському, культурно, – трапився Другий факт. Ще одна невеличка вечеря. Цього разу до депутата з Тренто прийшов депутат із Півдня (неаполітанець), на прізвисько Горлиця, який виконував під час вечері роль гостинного хазяїна. Решта «тісної компанії» лишилася незмінною. Пропозицію було зроблено жартома, випадково, під час зустрічі ххх ххх ххх. Незначуща пропозиція, пролунавши, виявилась одностайним жагучим бажанням усіх присутніх. Хтозна, які думки роїлися у головах четвірки сицилійців, двох депутатів та пари можновладців, про яких відомо лише ім’я. Безперечно те, що Горлиця запросив їх завітати якось жовтневим теплим вечором, коли у небі прямовисно висіли тремтливі, вже готові до найгіршого, зорі, до ресторану «Тула»^{41}.

Горлиця практично завжди замовляв у «Тула» столик, отож компанія опинилася за столиком, накритим білою скатертиною, усівшись важкими задами, обтягненими темним сукном, на стільці, котрі замовили для сильних світу земного, які, втім, схильні до надзвичайно скромних земних вечер. Тем для розмови було безліч, але про таке, як, наприклад, Рестіво^{42}, ніхто й словом не прохопився. Пізно ввечері всім уже було весело, й сицилійці стали виявляти ласку до сусідів за столом, легенько ляскаючи їх по щоках, показуючи своє добре ставлення. Коли ляскали Горлицю, на його округлому обличчі, що ховалося за хитрими окулярами, яскравіше проступав паламарський вираз. А от трентійського депутата ніхто не насмілювався ляскати по щоці чи гладити, навіть як слуги гладять хазяїна; правду кажучи, так не насмілювалися вчиняти й з Карло, з його крижаним, трохи білявим волоссям, що обрамляло похмуре чоло, під яким були не менш похмурі очі, й великими зубами, що вип’ячувалися з рота, з якого лунали сухі слова, що ними він висловлювався через звичку вживати технічні терміни. Ані Бушетта[179]179
  Член «Коза Ностри», який «співпрацював» із правосуддям, допомагаючи ловити мафіозі.


[Закрыть], ані Васало, ані Буттіта[180]180
  Іньяціо Буттіта – сицилійський поет, який не приховував, що пишався своїм сицилійським походженням й оспівував острів у своїх віршах.


[Закрыть], ані Ґаліна ніколи б навіть уявити не могли, що за цим сухим та ясним обличчям людини з півночі, під цим бездоганним чоловічим вбранням ховається жіноче тіло, тіло жінки!

Зрештою, ця «Тула», настільки пишно-урочиста й присвячена виключно прийому високих політичних гостей, насправді не була таким уже божественним місцем, у трохи старомодній атмосфері відчувався смуток, усе навколо було якимсь напханим: офіціанти, чепурненько зодягнені у чорні костюми та краватки, бар у ніші, що простяглася праворуч від входу, охайно накриті столи; завдяки всьому цьому, звичайно, відчувалася розкіш та привілейованість; та, як би це мовити, у тому низькому фойє, куди спускаєшся, увійшовши крізь двері, майже як у бюрократичних закладах, зійшовши вниз двома чи трьома сходинками, де навколо, трохи вище за залу, розташовуються маленькі «séparés»[181]181
  Окремі кабінети в ресторані.


[Закрыть], рівночасно з тим проступало все убозтво того, що належить державі, а, отже, й тих місць, де збирається її влада. І гардеробна була тісна й мізерна: пальта вішали просто у комірчині поряд з маленьким письмовим столиком у коридорчику, затісному навіть для трьох чи чотирьох осіб. Полишаючи заклад, Карло разом з рештою відвідувачів став у чергу перед тією маленькою гардеробною, де прислуга помпезно виказує свою пошану у скупому мовчанні й майже із зосередженістю (у той час як у їхніх занадто виразних зіницях світилася комічність іронічного змовництва). Коли під жваві балачки мафіозі, які вже вдягли свої важкі, лискучі від шкіри та хутра пальта, до Карло дійшла черга вдягати своє, він зауважив молодого слугу, який мав йому в цьому допомогти.

Передовсім, погляд того слуги вже втупився у Карло, коли той помітив хлопця: це був погляд людини, «яку вже знав»: власне, він ще не був змовницьким, але потенційно міг стати ним негайно чи назавжди. Це був вияв готовності стати змовником. Але він не був догідливим. Це був лише погляд людини, яка, добре усвідомлюючи свою соціальну нижчість, пропонує свої послуги на цілком рівних умовах, за яких вона, одначе, не переступить через своє становище підлеглого, який, наприклад, дбає про вищу за себе особу, котра певним чином тепер перебуває під його захистом. Наче дитина, яка перебуває під захистом матері. Матері, яка хоч і має на думці не надто добрі, неоднозначні, думки, все одно заради любові свого дитяти готова поринути у задоволення його найнижчих потреб: посадити на горщик, прати труси… Саме так, погляд того слуги – який через товариське ставлення решти вже пройнявся до нього довірою, а тому просив називати його Кармело, – був материнським поглядом, власне, як і його жести: просовуючи руку в рукав пальта, Карло ніби поринав у його обійми, ласкаві, але водночас деспотично – владні: саме таку покровительську ніжність відчуває кат до своєї жертви. Звісно, він не був дуже молодим, бо вже, певно, прослужив кілька років в армії, тіло, яке колись стане огрядним, наразі досі було у розквіті, як у ранній юності, геть усе воно було сповнене ніжності та сили; обличчя у нього було вже не дуже молоде, як у звичайного парубка, лише звичайного парубка, не більше; його молодість, що виявлялася у силі, слугувала для того самого, що й поведінка матері, яка своїм мовчазним примусом нав’язувала свою покровительську любов. Таким чином молодість, звісно, майже попри свою волю, погоджуючись мовчки, ніби хотіла стати прислужницею тому, хто її потребує. Єдиним недоліком, який мав цей молодик, що поводився так по-материнському, було те, що спереду у нього вже почало випадати волосся, тож здавалося, що його чоло вже досягає середини черепа, але волосся у нього досі було гарне, довге, густе та кучеряве, як у маміїв, що походять з найпростішого люду, із самого дна люмпен-пролетарської бідноти, у яких, оповиті мимовільним та болючим відчуттям трагізму, поєднуються їхнє призначення у сексуальних стосунках та смерть, служба в армії та злочинність. Посміхаючись майже надокучливо, Кармело допоміг Карло вдягти пальто, дивлячись на чоловіка так, ніби вони знайомі чи ніби він знав щось про Карло, зрештою, дивився так, ніби вони мали б бути, – якщо вже не перебували, – у якійсь дружній та приємній змові.

У ті хвилини Карло геть втратив голову. Його північно біляве волосся, якщо взагалі таке можливо, стало ще жорсткішим і тьмянішим, і він майже із незадоволенням і злістю, які він погано стримував, висмикнув товстий рукав із руки Кармело: він відчув, що була вона великою, несміливою, гарячою, твердою й догідливою.