Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

Нотатка 37
ДЕЩО НАПИСАНЕ

Гадаю, наприкінці своєї «Подорожі Аргонавтів» я маю дещо пояснити своїм читачам, повернувшись до того, про що я писав у Нотатці 22і про стилістичну «дивакуватість» роману, що за наміром має бути звичайним, у якому немає надмірності. Тоді йшлося про вставки «друкованого» тексту, а наразі – про уривки, де вставлено текст грецькою чи новогрецькою (точніше, новогрецькою літературною мовою, якою писав Кавафіс). Так ось, ці друковані сторінки є крайнім виявом, але разом з тим у нього закладено символізм, що стосується усього твору, – рішення, яке я прийняв: я не розповідь хочу записати, а створити форму (як виявиться згодом), форму, яка складається лише з «чогось писемного». Звісно, я не заперечую, що краще було б вигадати, може, навіть нову ідеографічну чи ієрогліфічну абетку й записувати за її допомогою увесь твір. До речі, ххх Мішо^{30} (?) нещодавно вчинив саме так, слово за словом виписуючи всю книгу, безкінечно та старанно вигадуючи знаки, яких немає в абетці. Та моя культурна освіта і вдача не дозволяють мені створювати власну «форму» такими справді крайніми й разом з тим надто нудними методами. Саме через це я, створюючи свій самодостатній та непотрібний витвір, вирішив послуговуватися матеріалами, які на перший погляд видаються значущими.

Нотатка 40
МИСТЕЦТВО, ЯКЕ ВТІШАЄ ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ

«Незбагненність та урочистість зовсім не годяться під час вивчення (хай навіть найретельнішого) мистецтва, яке первісно створили, щоб втішати людське серце:

 
Gravity is a mysterious carnage
of the body to conceal the defects of the mind.
 
 
Суворість – це виверт, вигаданий для тіла,
щоб приховувати вади розуму.
 

Лоуренс Стерн» (1)[111]111
  (1) Езра Паунд.^{80}


[Закрыть].

У швидкому й стислому стилі ми нарешті дісталися до кінця першого із трьох розділів мого роману: це було не що інше, як пролог чи довга передісторія (саме тому я мав змогу оповідати досить поспішно). Проте озираючись назад, не можу втриматися від зауваження, від якого мені трохи ніяково.

У якому контексті й під яким культурним «прикриттям» відбувається зв’язок між Я нашого головного героя та його Воно? З точки зору психоаналізу, як традиційного, так і нетрадиційного, як фройдівського, так і юнгівського, як фроммівського, так і лаканівського, ці зв’язки настільки вільні, що їх цілком справедливо можна вважати свавільними, ба навіть, провокаційними. Часом помітно, як він неслухняно грається із «беззастережно» прийнятими поняттями. Те, як Карлове Я цілком класичним способом несвідомо для самого Карло, звільняючись, відчужується від відповідальності за кривавий злочин, яким завершився перший розділ твору, насправді підпорядковується цілковито вигаданим законам. Не знаю, чим це можна пояснити, окрім як кострубатими казочками. Отож розділення Карлового Я надвоє насправді щоразу є стосунками між його пів-Я та неподільним Воно. Таке відчуження є частково звичайним, яке можна проаналізувати з наукової точки зору, а частково є простим очманінням, таке саме, як у деяких паралізованих людей, у котрих працює лише одна половина мозку.

Треба визнати, що в цьому немає ані незбагненності, ані урочистості; отож вся алегоричність подальшої розповіді може лише розважати. Принаймні, я на це сподіваюсь. І, сповнений такого сподівання, я переходжу до другого розділу свого роману, адже саме це й є справжня перша його частина.

Розповіді освічених людей

До слова розказати про «народну культуру», перед тим як ввести нових персонажів, зовсім відмінних від буржуа, вони збираються на зустрічах інтелігенції і розповідають та обговорюють там (див. «Брати Карамазови») такі історії:

– Як купували рабиню (у Хартумі) – приїзд і від’їзд (по приїзді – рабиня, по поверненні – взаємопроникнення двох культур завдяки сексу).

– Історія про індійську родину, члени якої по черзі мруть з голоду (пор. «Нотатки для стрічки про Індію»).

– Винищення людей у Біхарі (білі намагаються винищити від тридцяти до сорока мільйонів голодних та хворих на холеру людей, спочатку кидаючи з літаків отруєні харчі, а потім обстрілюючи міста й села килимовим бомбардуванням). Та люди не мруть: їх майже знищено, по-звірячому вбито у різанинах, але всі вони відроджуються.

– Двоє молодиків, араб та ізраїльтянин, обмінюються життями (обоє загинули під час бою при Ґолані, вони оживають у тілах один одного: араб (у місті Беер-Шева) живе в умовах індустріалізації та індустріального космополітизму Ізраїлю, а ізраїльтянин живе у передіндустріальні часи, казковим сільським життям в убогому Лівані. Історія скінчилася двома справжніми похоронами).

– Три розповіді про Лази.

У Марокко (у Рабаті) в кінці лазу – підземний світ, що мав такий самий вигляд завдяки Царю (який помирав від чуми).

– У Нігерії (у Кано) занепалий світ, де в клітці сидить стара.

– В Алжирі (?) – Паризьке товариство, в якому хлопець стає двірником, по-справжньому опускається й стає справжнім рабом.

– Відродження релігії племені Кота^{31}.

– Розповідь, події якої відбуваються у часи, коли Сицилія знову стала римською (араби та сицилійці).

– Обговорення зв’язків між народною культурою (народною поезією, живими обрядами тощо) та культурою панівною (бурбонський католицизм тощо) в одному луканському селі[112]112
  Луканія – історична область у Південній Італії (до 272 р. до н. е.).


[Закрыть].

– Розповідь про емігранта, що прибув з Греції чи Андалузії в Німеччину на початку шістдесятих років, на початку 68-го (тоді ще зовсім непередбачуваного).

Нотатка 41
ЯК КУПУВАЛИ РАБА

«Наш герой, – повів оповідач, – ніяк не може бути італійцем, та й якщо сказати, що він був французом, теж буде неправдоподібно, тому скажемо, що це був англосакс, і жартома назвемо його Тристрам, хоч би тому, що між ними немає нічого спільного. Цей чоловік один з тих, що нагадують кінокритика в одній великій щоденній газеті, який хотів би „омолодити“ свій „staff“[113]113
  Персонал (англ.).


[Закрыть]. Він білявий, схожий на підлітка, дурний, дотепник (1)[114]114
  (1) Упізнаємо пана Волкера^{81} (критика саме у «…»).


[Закрыть]. Не обділений „півосвіченістю“. А ще „втаємничений“. І саме це перетворює його „півосвіченість“ у соціальну якість, яка дає йому змогу одночасно бути й конформістом, і належати до передових людей. Писати для „Ґардіан“ (?) та нігілістично й надзвичайно зневажливо висміювати (як деякі молоді бунтівники з російської літератури, як от у Достоєвського та Булгакова) істеблішмент (річ, яка приносить надзвичайне моральне задоволення). Та досить, усе те^a[115]115
  ^а це.


[Закрыть] я розповідаю, аби не мовчати, адже, як відомо, цим частенько грішать (ті, кого просять про щось розповісти, заразом користаються нагодою, щоб розказати про все на світі).

Та я розповім у загальних рисах. Тристрам цей був би геть закомплексованим пуританином, якби його „півосвіченість“ не вимагала від нього бути геть позбавленим сором’язливості. Тому свідомість цього чоловіка знаходить змогу вважати прийнятним його звичайний вікторіанський садизм. Звісно, годі й казати, що тільки-но з такими садистськими схильностями миряться, їх починають задовольняти. Зрештою, навіть на ідеологічному рівні наш Тристрам погодив свою антисамодержавницьку та антиколоніальну прогресивність у ширшому євроцентристському полі, що складає його дійсність із набагато глибшими та невикорінними расовими забобонами. Проте якось один друг розповідає йому про те, що десь у суданських областях, а точніше на півдні Сахари, досі торгують рабами. Наприклад, щороку в мусульманському світі організовують паломництво до Мекки. Аби віддати шану Магомету, за покликом обов’язку, туди вирушають люди з Марокко, Сенегалу, Мавританії (здається, після того вони отримують право почепити на голову зелений тюрбан). Візьмімо гурт молодих мавританських селян: негри-мусульмани. Вони хочуть відвідати Мекку. Але вони бідні, як церковні миші. Ніколи не бачили за один раз суми, більшої за „динар“: стільки потрібно, щоб на базарі „suq“[116]116
  Ринок у деяких східних країнах, який організовували різні цехи для обміну товарами.


[Закрыть] придбати штани. Але з’являється людина, яка хоче прислужитися їм, чи то пак їхній жазі благочестя. Для них організовують поїздку, за яку вони заплатять не грошима, а власною працею. Їх садять у вантажівочку, насправді чортопхайку, але розмальовану весело та яскраво. Вони прощаються з матусями, гуртом друзів, рідним селом і від’їжджають у путь. Аби доїхати на інший кінець пустелі, через всю суданську територію, потрібно чимало часу, три-чотири роки. Цю одіссею я вам переповідати не буду. Певна річ, паломники працюють як батраки. Їхній шлях прокладено так, щоб вони потрапляли на роботи на плантації чи навіть на якесь безперебійне виробництво. Звісно, ніякого захисту вони не мають, та й працюють без кінця-краю, адже, зрештою, не мають вибору. Або батракуй, як раб, або Мекки не побачиш (та ще й додому повернутися ніяк). Старі та кволі вимирають ще в дорозі. А ті, хто дістався до Червоного моря чи до Порт-Судану[117]117
  Місто на узбережжі Червоного моря, єдиний порт цієї країни.


[Закрыть], хоча радше за все то якесь Богом забуте маленьке море неподалік, нарешті можуть зійти на борт, сподіваючись, що їхній шлях на Голгофу завершено. Та щойно вони дістануться узбережжя Червоного моря, десь неподалік міста Джидда (ніхто ж не збирався неодмінно доправити їх до Мекки), їх схоплюють, надягають кайдани й перетворюють на рабів (2)[118]118
  (2) Оповідач розказував цю історію десь у 1965—1966 pp.


[Закрыть]. Та гаразд, усе це не більш як екскурс, втім, мабуть, надто кумедний, щоб насправді бути „правдивим“…

Одначе прошу пам’ятати, що оповідач ваш – газетяр. „Правдивість“ нашої оповідочки символічна, а от є в ній одна вагома дрібничка, такий собі відступ всередині відступу. Декого з цих „паломників“, як і решту молодих негрів, мені вилетіло з голови, звідки вони (може, з язичницького півдня Судану?), хапають та продають у рабство, перш ніж вони дістануться протилежного берега Червоного моря. Таке буває в околицях Хартума, мабуть, десь у древньому місті Абадам (зведеного ще ххх ххх), у якому стоять низенькі халупки з мулу вохряного кольору із високими мурами, що ревниво ховають майже святобливу інтимність сільських осель, їхні великі, вкриті пилюкою майданчики під сліпучим сонцем, вглибині яких ростуть якісь дивовижні буґенвілеї чи червона акація… Ці ринки існують на межі закону, але за режиму Аббуда^{32} (3)[119]119
  (3) Див. попередню виноску.


[Закрыть] до них ставляться більш-менш терпимо. Хай там як, а будь-хто, маючи бажання, може знайти можливість таємно потрапити на торги, де продають рабів, і купити собі дівчинку чи хлопця за відповідну суму, скажімо, десь за три тисячі чотириста лір. Тристрама (звісно, з іронією) вразила ця історія. Він вирішує (з тією ж таки іронією) вирушити у подорож до Хартума, щоб купити собі рабиню. Здається, він був гетеросексуалом. Отож було покладено початок тому, що так і хочеться назвати його „анабазисом“[120]120
  «Довгий похід на недружню територію».


[Закрыть]. І справді треба було дістатися в глиб території (Середній Схід та суданські області), місцезнаходження якої наш подорожувальник добре знав, але була вона йому зовсім незнайома, і залишити позаду знайомі місця, власне, саме ті місця, які він знав по-справжньому: Англію, Європу (прошу просто зауважити, що це країна західної цивілізації). Хоча наш блискучий Тристрам завжди був „свідомий“, що десь існує інший світ, який він, не вагаючись, як людина прогресивна, наділяв таким самим достоїнством, як і його власний… Та „усвідомлення“ – це одне, а „знання“ – зовсім інше. Тим паче, що соціальна культура Тристрама, вочевидь, була надзвичайно шляхетною, дуже схильною до пізнання на власному досвіді, й прагматичною, яка довіряє лише дослідженням „у царині“ (навіть якщо він був „розбещений“ ідеологіями з утопістського, догматичного, грубо раціонального континенту). За час його відносно тривалого анабазису, попри те, що Тристрам летів літаком, до його свідомості дійшло дещо, з чим із соціальної точки зору він погоджувався, але у що десь у глибині душі (і саме із соціальних причин) не хотів вірити: справжня дійсність того іншого світу. Одна справа – мріяти про сонце Хартума, й зовсім інша – жити під його променями, пропустити його крізь себе, його безмовність, ˂…˃ тощо. Уявляти собі людину, яка може звести з работоргівцями, – це одне, а побачити цю особу з плоті і крові (то був чоловік високий, товстий, по-дитячому манірний, мав густі вуса, одягнений був у білий бурнус, під яким виднілися чорні штани європейського крою й черевики, які ніби закам’яніли від пилюки, що в них пов’їдалася). Рабів продавали потай, у малесенькому готельчику, перший поверх якого був ще й баром (то була безлюдна простора кімната, просякнута смородом із вбиральні поруч, у якій навколо унітазів стояли калюжі сциклиння). Віконця у кімнаті виходили на білий внутрішній дворик із дерев’яними, громіздкими, роз’їденими сирістю галереями, що йшли навколо будівлі. У кімнатці стояли сіруваті койки, декілька так само громіздких, півзогнилих стільців, на умивальнику висіла ганчірка. У цих кімнатках було по три-чотири раба, геть усі упрілі від поту (бо тут не було навіть вентиляторів, які відчайдушно й майже даремно крутилися у порожній залі бару). Тристрам гадав, що раби в кімнаті будуть голі, але натомість побачив, що всі вони вбрані дуже скромно. А коли він спитав у ххх, чи можна глянути на роздягнену рабиню, щоб легше було обирати, зауважив, що неабияк спантеличив усіх своїм проханням, а потім вони ніби заметушилися. Тристрам зрозумів, що схибив, і, відповідно до своїх поглядів, враз іронічно пристосувався до обставин. Усі на хвилину пожвавились: коли треба було одночасно піти проти негритянського й мусульманського пуританства, нікуди не подінешся від невеличкого переполоху. Та – який вплив має біла людина! – за мить Тристрама провели в іншу кімнатчину, з вентилятором, куди зараз же понаводили рабинь, котрі, ніби за наказом, почали знімати одяг. Вони навіть якось залюбки роздягалися. Вони весело сміялися, як сільські дівчата, показуючи свої блискучі зуби й поглядаючи на покупця з якоюсь насмішкуватою зухвалістю (ніби, десь глибоко всередині керуючись своїм негритюдом[121]121
  Погляди, які визнають своєрідність і самодостатність негроїдної раси, навіть протистояння європейським цінностям.


[Закрыть], вважали цього білого „чужинцем“, достоту так само, як він, у глибині душі, вважав іншими їх: вони настільки чужі між собою, що ніякої згоди між ними бути не може, навіть згоди морально неприйнятної, драматичної, сороміцької, яка існує між тим, хто купує людське створіння, й тим, кого купили!). Очевидно, ці жінки почувалися настільки інакшими, настільки далекими від цього чоловіка, що намірився їх купити, що вважали цю купівлю неіснуючим фактом, чи таким, що анітрохи не стосується їхнього справжнього життя. Спостерігаючи за обличчями, що сміялися й підбурювали, Тристрам подумав про повій. Часом дійсно буває, що шльондри ставляться до своїх клієнтів надміру зухвало (навіть насмішливо). Думка про повій у чоловіка враз пов’язалася з обманом. Ці жінки – звичайнісінькі повії, котрі згодилися на гру, де торгують рабинями, розпочав яку чорний товстий вусатий чоловік, що, безперечно, був безсоромним шахраєм (як завжди зі своїм обманом він був поєднаний зв’язком^b[122]122
  ^b узами.


[Закрыть] нерозривним і страшним). Тристрам відразу втямив, що зараз не час кидатися неприкритими звинуваченнями, тож, стримуючи своє роздратування, викурюючи люльку, сказав лише, що не вподобав жодної. А дівчата й надалі сміялися, позираючи на нього, ніби кепкуючи із жалюгідної слабкості, яку він виказав, попросивши показати йому їх оголеними. Та прихований смисл цього сміху був настільки далеким і настільки безнадійно чужим, що Тристрам замислився, чи варто йому непокоїтися. Та саме в цю мить він, завдяки несподіваному навіть для себе самого рішенню, знайшов вихід із цих надзвичайно бридких обставин (очі посередника вже виблискували норовливістю й неприємною поволокою сліз). Він попрохав показати йому рабів-чоловіків, щоб він мав згодом змогу обрати собі. Посередник та його простакуваті й тямущі душогуби, котрі геть усі були підлітками, хоча годі було визначити, якого вони віку, не поспішали робити висновків. Кинулися вдовольняти покупця: враз в іншій кімнатчині набралася дюжина рабів-чоловіків, які, щойно Тристрам зайшов, за наказом, як і жінки, поспішно почали роздягатися. Ці з іноземця не сміялися й не кепкували. Дехто з них також прихильно, ласкаво, віддано й слухняно усміхається. Але решта незворушні, із засмученими або ж витріщеними від подиву очима, сповненими розгубленості й страху. Ті були, певно, ефіопами й, мабуть, не мусульманської віри, і їх охопило раптове й сильне відчуття, немов зневажили їхню невинність (хтозна, з якими гнітючими табу воно було пов’язане). Якби Тристрам, замість того, щоб, перебуваючи там, сповнившись невиявленим розумінням своїх „братів“-негрів, захотів скоїти злочин із автоматом у руках, як морський піхотинець чи колись хтось із його пращурів-військових, погрожуючи їм і підкорюючи не грошима, а силою, результат, певно, нічим би не відрізнявся. Той натовп молодиків з дряхлими, обвислими членами знаходилися на іншому березі і були пов’язані з Тристрамом хіба що екзистенційно (тут могли стояти й бідні селяни-європейці), тоді як їхній культурний ххх загубився десь у ххх далечіні. Отож, надпросунутий Тристрам Вокер наразі ризикував нічим не розжитись: ані приватним (садистським) досвідом, ані суспільним (пізнати світ, відмінний від власного, який тоді лише починали називати „Третім Світом“). Саме непристойність першого мала породити неповторність другого. Втім, підтвердження демократичної прогресивності Тристрама неодмінно можна було передбачити. Натомість, залишившись таким, яким був раніше, розчарувавшись в „іншому“ світові, який не розкрив перед ним свої обійми, щоб пригорнути до грудей, хоч штовхало його туди нехай і непристойне, але справжнє бажання до пізнання, – у супроводі душогубів, у чиїх очах відчайдушно й погрозливо блищало сподівання на винагороду навіть за незроблене діло, Тристрам знову вийшов у галерею. Одначе саме у цій галереї Тристрамові являлося видіння. Це була дівчинка дванадцяти чи тринадцяти рочків, а може, й молодша. Її врода була такою викінченою й надлюдською, що видавалася майже металевою (окрім кольору шкіри): ніби бенінська маска із виточеними й досконалими обрисами, мов у рослин^{33}. Сукенка була як у селянки, бідної-бідної: якась вицвіло-рожева цвітаста ганчірка, вузенька на грудях і широка внизу, доходячи аж до колін. Та щойно Тристрам побачив її, дівчинка прудко розвернулася й зникла з очей. Але Тристрам знав напевне: неодмінно купить саме її. Він зразу без вихилясів заявив про це посереднику. Той, як завжди, спочатку розгубився, але згодом, попитавши своїх неповнолітніх сухоребрих поплічників, усе-таки повів Тристрама в третю кімнату, де зібралися діти. Вона теж була там, серед інших дітей, проте, покірна й горда, наче солдатик, стояла у перших лавах. Мабуть, вона все вже втямила й блискучим, сповненим рішучості поглядом погоджувалася, щоб її купили в рабство й купив саме цей хазяїн. Справу, яка принесла задоволення геть усім, швиденько (відносно швиденько) було зроблено.

Тристрам винайняв в іншому, розкішно-європейському, кінці Хартума на березі Нілу маєток із садочком. Переважно там було таке відчуття, ніби стояв спекотний літній день „au bord de la Seine“[123]123
  На березі Сени.


[Закрыть]. Сховавшись на своїй віллі, де міг спокійно „дозволити собі свою примху“, тим паче, що тут ніхто не має жодного наміру кпити з того, як поводиться громадянин Британської Співдружності, пишучи статті, якими він розраховував оплатити свою подорож, почав випробовувати використання „philosophie du boudoir“[124]124
  Будуарна філософія.


[Закрыть]. Ось, наприклад, протягом усього часу, поки він сидів за столом, пишучи статті, він примушував свою чорну рабинечку Джану сидіти за столом із членом свого хазяїна в роті, навіть тоді, коли він геть не стояв. Нехтування цим обов’язком передбачало наперед визначене, ніби за справедливим законом, покарання батогом: батожив двічі, якщо дівча хоч на одну мить, чи то за покликом природи, чи то через дівчачу неуважність, відірвалось від хазяйського довбня: звісно, кількість ударів неухильно зростає пропорційно силі непокори. Отак, уткнувши члена Джанні в ротик, Тристрам просиджував останні три години до обіду і аж до пізнього пообіддя (це були його робочі години). Майбутні покарання записувались у нотатник й увечері видавалися всі заразом. Дитина вважала таку поведінку цілком природною, тож і оком не кліпала, хоч який був привід чи хоч яка ххх: власне рабство вкоренилося у її свідомості. Й що більш покірно вона мирилася з тим, що вона рабиня, із болем та тортурами, побиттям, яке чинив над нею її хазяїн, тим жорстокішим та задоволенішим цей хазяїн ставав. Поза тим, він зрозумів, що дівчина без жодного здивування ставилася до перепадів його настрою та змін у поведінці.

Тристрам, певна річ, був із нею ввічливим, ласкавим і добрим, окрім часу, коли вирішував зайнятися своїми садистськими розвагами. Без жодного насильства, лише завдяки нагальному наказу, він переходив до своїх забав. Та й, власне, сама дівчинка ніколи не замислювалася, як же її „хазяїн“ може із доброго, майже співчутливого до її долі ставлення, якого вона раніше ніколи до себе не відчувала, так несподівано, під будь-яким безжальним приводом перетворюватись на карателя, що завдає їй ще безжалісніших додаткових покарань. Тристрам зауважив, що саме через це він знову ставав поводитися по-хазяйському, ба навіть церемоніально. Та так само природно, як дівчина ставилася до його жорстокості та покарань, вона сприймала і його доброту та увічливу прихильність: вона ані краплі не була йому за це вдячна, втім, зрештою, як і не відчувала образи за те зло, яке він заподіював їй. Під час їхніх сексуальних церемоній, які вона виконувала так само старанно, із почуттям гідності та навіть, прагнучи зробити якнайкраще, як діти виконують доручення чи обов’язки, які на них покладено, – годі було зрозуміти, які думки сновигають у її голові. Вона вже не була така гарна, як тоді, коли він уперше побачив її на балконі готелю „Національ“, вона змарніла, змиршавіла, посмутніла: лише так опосередковано виявлялися її почуття. Коли він карав її, дівчина, як належить, спочатку кричала й плакала, а потім різко замовкала. Коли чоловік, перервавши свої церемонії, був у гарному гуморі й добре з нею поводився, вона не виявляла до нього жодних почуттів. Лише коли дівчина їла, в її очах світилося пожадливе блаженство. Врешті-решт, Тристрамові це теж впало в око. Тоді до його церемоніалу увійшло ще й „позбавлення рабині їжі“. Вчинивши так уперше, Тристрам відчув неабияку насолоду. Того дня вона насправді перед ним нічим не завинила й, відчуваючи, як завжди, тиху радість, подумки вже передчувала, як смакуватиме усі ті чудові страви, які подають у домах багатіїв, коли, не встигла Джана й рота розкрити, як хазяїн суворо забрав миску з-під носа, як „Коли творив свій суд Юпітер-пан“ (4)[125]125
  (4) «Божественна комедія», «Чистилище», пісня XXIX (Переклад Євгена Дроб’язка).


[Закрыть], додатково караючи її за ранкові провини. Серед її обов’язків було також ретельне купання Тристрама у великій ванні у лазничці колоніального стилю: саме того ранку вона не виявила достатнього старання, коли терла йому член та анус. Коли він уперше відібрав у неї її собачий харч, він помітив у її очах розпачливе розчарування й те, як вона поглянула на нього спідлоба, майже болісним поглядом. Віднині навіть те, чи погодують її, залежало від непередбачуваної волі хазяїна, проте Джана змирилася з цим, як і з рештою.

Усе це тривало лише кілька днів. Тристрам, як уже цілком зрозуміло, був зовсім позбавлений шляхетності. Отож, недовго поекспериментувавши над своїми садистськими розвагами, рішуче налаштований пронести спогад про цей досвід через усе життя, пронести з іронією, без ностальгії за його першою частиною, рабинею, та без найменших сентиментів через частину другу, її звільненням.

Для того, щоб звільнити її, чоловік обрав найліпший спосіб: хоча, якщо сказати правду, вибір був неширокий. Власне, вихід був лише один – залишити її в місії. У Хартумі була лише одна католицька місія, керував якою падре, голландець на ім’я ххх, він мав густющу шевелюру та довжелезну руду бороду, був ще зовсім молодий, не було йому ще й тридцяти, а на ˃ додаток до такої зовнішності мав ще й очі, що вічно навіжено сміються. Коли Тристрам вирішив передати дівчинку в місію, уже стояло на вечірньому, було страшенно спекотно, й буґенвілеї та червоні акації безживно звисали у тиші африканської ночі, десь удалині чувся тамбурин, і з мулових хатинок червоно-вохряного кольору у величезному кварталі, вкритому на дві п’яді розсипчастою пилюкою, не долинало ані звуку. Місія розташовувалася у маєтку, дещо подібному до того, що Тристрам винайняв на нільському узбережжі, але був він нескінченно більш жалюгідний. Щойно падре ххх, який уже знав про Тристрамові наміри й чекав на нього, побачив, що чоловік підходить до маєтку, почав надміру широко махати долонями, власне, сказати б, усіма довжелезними руками. Помахавши так, він неодмінно прикладав кістлявого вказівного пальця до губ, а в ласкавих очах мелькав веселий смішок: безсумнівно, так він показував Тристрамові, що тому слід поводитися тихо. Тож потому махання руками теж змінилися, втім, досі маючи цілком зрозумілий зміст. Цього разу вони Означали йти, знову ж таки тихенько, слідом за братом. Отак Тристрам, ведучи дівчинку за руку, опинився в кімнаті, що розташовувалася неподалік (звісно, це, мабуть, була вітальня), у якій були розчинені настіж двері на веранду, що виходила у погрозливо загущений ххх та пальмами, запилений сад. Стояла жарінь і непроглядний морок. Повсюдно на долівці у вітальні виднілися десь із чотири десятки майже непорушних тілець: це спали діти. Сон застав їх у найрізноманітніших та найбезладніших позах. Якби не незворушна тиша та особливість їхнього убогого біленького вбрання, можна було б подумати, що це тіла розстріляних дітей. Падре ххх, поклавши обидві ручищі собі на довбня, споглядав їх і від того майже розчулився й, безперечно, мав з того неабияку втіху. По його невідривному, наївно-блискучому поглядові, що втупився у гостя, було зрозуміло, яким кумедним видавалося для падре все це. Показавши свій організаційний шедевр Тристрамові у всій красі, виконаний простодушно та по-християнському скромно, – падре ххх прошепотів Тристрамові пройти до його кабінетика. У кімнаті було душно, але до всього на диванах та на стільцях, що їх було наставлено навколо маленького письмового столу, заваленого паперами, лежали важкі укривала. У цьому місці швиденько відбулося те, що насправді було перепродажем Джани, яка, нічогісінько не тямлячи, спостерігала за панами, котрі розмовляли між собою. Нарешті новий хазяїн взяв її за руку, збираючись відвести у спальню, до інших дітей. Але спершу він провів Тристрама до дверей. Тристрам погладив дівчинку по голові, як зазвичай іронічно усміхаючись, ніби зарано постарілий молодий американський морський піхотинець, потис руку падре. Брат, як завжди, зробивши надто різкий та веселий пірует, розвернувся, повертаючись у будинок. Джана пішла слідом, і попри те, що Тристрам так і лишився стояти на м’якому килимі пилу, що простелився широким запиленим шляхом, дивлячись дівчинці вслід, вона навіть на мить так і не озирнулася.

У небі над мусульманськими краєвидами показався місячний серп. Стояла темно-синя ніч. Вдалині лунала американська музика.

Розпочався не такий яскравий, а тому, так би мовити, менш „виразний“ та набагато довший за анабазис, катабазис[126]126
  Сходження в пекло (як і анабазис, є частиною грецьких містерій).


[Закрыть] нашого героя. Тристрам і справді полетів літаком до Каїра (де погуляв містом), а потім поїхав до Александрії, збираючись повернутися додому морем. Але в Александрії існують певні, не лише археологічні, культурні звичаї. Там побачили й прожили життя письменники (наприклад Кавафіс), там є певне культурне товариство. Кружляючи центром міста, поки можна буде сісти на корабель, Тристрам зайшов у якусь книгарню, й кумедно, але першою книгою, яка потрапила йому до рук, була, хтозна-якого видання, маленька антологія „Капіталу“ Маркса. Цієї книжки він ніколи не читав, знехтувавши нею й у Кембриджі, де пройшло його навчання, й у Лондоні, де жив життям інтелектуала. Врешті-решт, Тристрам не читав чимало книжок. Завдяки своїй „втаємниченості“ через те, що був частиною найбільш культурно незабобонних представників еліти рідної країни, він мав змогу не читати фактично нічого, окрім газет та журналів. Більш того, відколи закінчив Кембриджський університет, він не прочитав жодної книги, окрім якоїсь дурнуватої монографії про Ейзенштейна та Ґічкока: він не знав ані слова ні з релігієзнавства, ні з лінгвістики тощо…, а про антропологію читав лише кілька рядків у Леві-Строса, коли вони були на піку популярності. Що ж до Фанона (теж надзвичайно модний автор), він чув лише з розмов. А тому гадав, що в основі таємниці Джани та тих, хто продавав її, існує „чарівний світ“, але інстинктивно й через власне звичайнісіньке неуцтво зводив усе це ніби до якогось належного, загалом незначущого й негативного незаперечного факту. Для нього, людини прогресивних поглядів, цей чарівний світ був не більш як забобонами (відверто кажучи, про нього він знав лише кілька банальностей, які знають геть усі). „Інакшість“ світу Джани, яка так і не озирнулася, це теж, вочевидь, чарівний світ, але виражався він зовсім в іншому, більш того, Тристрам інстинктивно приписував Джанні, хоч і вкрай грубо та лише теоретично, своє власне почуття осуду до нього! Негативну думку передової людини, яка тлумачила Третій Світ як міфічне підтвердження власної реформістської прогресивності й міфічне просування до майбутнього, яке надавало сил Новим Лівим у їхній справедливій боротьбі. Але навіть із таким поясненням Третій Світ, у якому жила Джана, виявився суцільним розчаруванням, у якому не було й проблиску надії; і дійсно, тієї неминучої хвилини, коли вони двоє розійшлися й кожен попрямував своїм шляхом, ані Тристрам не поєднав свою культуру з культурою Джани, ані Джана у свою чергу не поєдналася культурно з ним.

Одначе саме таке культурне взаємопроникнення було єдиною можливістю демократичного спілкування між такими людьми, як Тристрам, і такими, як Джана. Іншої можливості, щоб жити цивілізовано й у згоді зі здоровим глуздом, не було. Те, що все це навіть на крихту не підтвердилося, страшенно дражнило Тристрамові нерви. Хай там як, а вже тривалий час (на думку безстороннього спостерігача, як я) він тяжко сумував; хотів якнайдалі відтягти кінець подорожі, яка повертала його на батьківщину. Клопіт був ось у чім: не заплямувати власне сумління, коли починають взаємодіяти дві культури, які не можуть взаємоінтегруватися, які навпаки, попри всяку добру волю, лишалися абсолютно чужими одна одній.

Вихід знайшовся несподівано. Корабель, яким Тристрам плив під час свого нескінченного повернення додому, в Англію, робив кількаденну зупинку у Неаполі. Певна річ, Тристрам зійшов на берег і пішов гуляти містом (хоч уже бував у ньому). В якихось нестерпно брудних садах, де діти, як і двадцять років тому, купалися у самих трусах у водоймі, він побачив по-дикому усамітнену зажурену й обідрану „безпритульну“: