Текст книги "Нафта"
Автор книги: П’єр Пазоліні
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 43 страниц)
Джанні поклав свою вправну велику долоню на голову Карло майже ніжно чи шанобливо й почав легенько тиснути, ніби запрошуючи. Карло знизу вгору дивився йому в обличчя. Ніби зрозумівши питання у тому погляді, Джанні погідливо подивився на Карло у відповідь, злегка кивнувши головою, мовляв: «Так, так, давай». А потім сильніше натиснув рукою на Карлову потилицю. Карло майже зворушило чесне, серйозне, ображене удавання із себе жертви, – настільки чоловік уживався у роль, яка, і він цього зовсім не приховував, була для нього лише частиною гри, – притаманне жіночному єству, яким він керувався, опираючись тій руці. Адже чудово знав, що Джанні був, чи принаймні міг виявитися, настільки наївним, що повірив би у його удавання жертви, а тому через це дійсно міг повірити у власну дещо гідну осуду деспотичність. Карло зворушувало у Джанні те, що цей хлопчина не міг нехтувати голосом совісті, яка підмовляла його перестати тиснути й не наполягати на тому, чого він хоче: іншими словами, його розчулювала слабкість Джанні перед власною плоттю. Але Джанні продовжував тиснути, чудово вміючи використовувати власну силу й права, якими наділяє його юність. Він із силою натискав на голову Карло, штовхаючи її до свого непохитно стоячого члена, крайня плоть на якому вже скраю навіть почервоніла від жадання. Певна річ, Карло не міг вдавати, що надто цьому противиться, тож схилив голову. Проте він лише дав можливість притиснути член до своєї щоки. Кілька хвилин Джанні, спочатку вдовольнившись і цим, просто терся об щоку, сильно притискаючи до себе голову Карло. Але потім, і це не було несподіванкою, знову розпочав маніпуляції, щоб отримати те, чого хоче. Він відхилив голову Карло, а потім знову наблизив її до свого члена, направляючи його в рот. Але Карло не відкривав його, ніби це був останній відчайдушний спротив, який чинила «дівчина, що упала в розпусту», але противиться тому, щоб дійшло аж до такого. А Джанні справді простодушно вірив, що мусить по-справжньому долати цей опір. І робив він це, застосовуючи силу, але водночас люб’язно, навіть спантеличено, хоча, безсумнівно, він би ні за що в світі не відмовився від того, щоб змусити Карло дати те, чого він щосили бажав. Двічі чи тричі спробувавши впхнути член у рот Карло, який чоловік міцно стулив, Джанні вирішив допомогти собі й другою рукою, яка досі була вільна. Цією рукою він схопив Карло за щелепу й так сильно, майже розлючено, намагаючись запхнути в рот свій член, стискав ту щелепу, що Карлові стало боляче. Карло раптом піддався і роззявив рота. Член увійшов йому до самого горла. Але Карло не ворушився, ніби, покорившись, не знав, що робити, як ошелешене дівча, яке взяли силою. Тепер уже Джанні рухався вниз-угору. Карло не ворушився, ніби, загіпнотизований підкоренням, приголомшений новизною; хоч насправді так воно й було. Саме так він почувався. Він справді мав коритися волі Джанні, й насправді корився. Поза тим, цей ніжний і водночас налитий член, що так ненаситно наповнював його, був ніби першим, котрий він взагалі пізнав. Зрештою, не було б ніякої різниці, якби замість двадцяти хлопців була тисяча. Той дужий засув із гарячої, ніжної й разом з тим затверділої до краю плоті, який зайшов у нього, був справжнісіньким дивом; і те, що він знову бачив підтвердження цьому на власні очі, здалося Карло безмежно новим відчуттям. Та Джанні не зробив навіть і десяти повільних та, так би мовити, зосереджених рухів угору-вниз, як Карло відчув, що член хлопця почав стрімко танути, випускаючи, скорочуючись, рідину, теплу, солодку й в’язку, і цю в’язкість неможливо сплутати ні з чим іншим. Відчуваючи спазми, які віднімали у нього цю масну життєдайну речовину, Джанні обіперся руками об плечі Карло, бо у хлопця підломлювались ноги, немов не лише його сперма з його пеніса, а й він сам випорскувався усередину Карло. Потім, тихо простогнавши, Джанні різко вийшов. У місячному сяйві показався ще дуже налитий член, з якого капали крапельки. Перш ніж піти, після того як Карло, сповнений смутку, витер йому орган, Джанні теж відчув, що повинен на знак прощання, яке пригнічувало його, грубо погладити по голові людину, яка прислужилася й допомогла втілити його бажання. Він швиденько по-спортивному побіг до решти хлопців.
З гурту вийшов уперед П’єтро. Карло впізнав його за спецівкою. На ньому була одна з тих широчезних темно-синіх спецівок, яка стала ще темнішою від плям мастила. У тій спецівці П’єтро був ніби у чувалі, хоча «заслінка» була розстебнута аж до пройми й з-під спецівки виднілася червона майка, яка теж була замащена машинним мастилом. П’єтро йшов дуже повільно, випалюючи цигарку. Підійшовши до майданчика, на якому навколішки на нього чекав Карло, хлопець востаннє кілька разів затягнувся й як завжди, майже знервовано викинув недопалок. Він розстебнув штани під спецівкою: застібка на ремені блищала просто у нього між ногами, саме там, де П’єтро наразі простодушно вовтузився, щоб витягти орган назовні. Те, що зробити це було не дуже легко, адже вже майже стоячий член був стиснутий (і в цьому була головна причина клопоту) у тісних трусах, які були в штанях, а на них зверху спецівка, трохи збило П’єтро з пантелику; втім, хлопець не хотів цього виказувати, тож надалі стояв з блідим, насупленим та відчуженим обличчям. Водночас те, що робить хлопчик наодинці – коли хоче попісяти на кущик, стіну чи десь в усамітненому місці, як годиться за ххх ххх ххх, – він зробив з надзвичайно природною старанністю. Тисячі разів цей жест був потаємним, прихованим від цікавих необізнаних очей, подалі від поглядів незнайомих чоловіків та жінок: і наразі, коли обставини були зовсім іншими, все було достоту так само. Карло помітив, як біліє край спортивної майки на тлі темної у сутінках шкіри, й ось нарешті з’явився член, який хлопець тримав пальцями. Для того, щоб дістати його, П’єтро нагнувся й втягнув живіт: наразі він стояв, широко розставивши ноги й розслабивши живота, пеніс здимався вгору. А через те, що він додатково був прихований ще й спецівкою, оголеність члена, що стирчав з-під неї, ставала ще оголенішою. Цей був одним з найтовщих, які Карло довелося побачити цього вечора. Шкіра крайньої плоті не зсунулася до основи голівки, відкриваючи її повністю: із кільця зі шкірних складок виглядав лише свинцево-яскраво-рожевий краєчок. Та голівка, прихована під шкірою, вузликувата й товста, видавалася упередc[147]147
с стирчала.
[Закрыть], наче маленький кулачок. Карло знову ніби зачарувало це видовище. Але цього разу він би ніяк не насмілився гратися у непокірного. П’єтро був не такий привабливий, як Джанні, з погляду, так би мовити, соціального. У нього було бліде, майже зеленувате обличчя, може, він занадто багато працював наприкінці цієї літньої днини. Низьке чоло й взагалі трохи неправильні риси обличчя. В очах була ворожість, здавалося, що навіть його рот неспроможний на усмішку. Волосся густе, чорне, брудне, нечесане, давно нестрижене. Та Карло знав, що причиною такого невдоволеного, єхиднуватого вигляду була хіть. Так у цьому блідому та трішки нещасному юнакові проявлялося бажання кінчити. Усе те незначне насилля, яке чинили з Карло, принаймні досі, попередні хлопці, було нічим у порівнянні з оцим мовчазним бажанням. Карло був певен, що П’єтро навіть рукою не ворухне, щоб примусити його робити те, чого хоче. Однак Карло відчував, що його сила саме й є у тій непорушності, нетерпінні, сповненому ненависті за те, що змусили його отак оголятися та ще й змушують чекати. Карло, відчуваючи, що така сама жага того члена, як кілька хвилин тому, коли тут був Джанні, душить його – достоту так само, – Карло не змусив себе просити й зразу нахилився до П’єтрових геніталій, беручи в рот голівку члена, вкриту щільною шкірою, від якої оголеним був лише краєчок, рожевий, синюшнюватий, ніби зроблений з якоїсь іншої речовини, ніжної, мов шовк і вже зволоженої масною спермою, яка вже виділилась із маленького отвору над натягнутою вуздечкою. Карло тільки-но встиг відчути губами та ротом такі переповнені ххх форми й відчути, окрім майже ароматного запаху сперми, запах заліза та машинного мастила, яким просяк пеніс, як П’єтро кінчив Карлові в рот, як і Джанні кілька хвилин тому. П’єтро навіть не ворухнувся, навіть не зітхнув, не подарував Карло анінайменшого задоволення, якого той так сподівався. Карло, здивований та розчарований таким стрімким фіналом їхньої зустрічі, чекав, поки тривала еякуляція скінчиться, намагаючись, наразі це буде саме до слова, насолодитися нею до останньої краплі. Скінчивши, П’єтро зовсім не був таким люб’язним, як Джанні, витягуючи член із Карлового рота, він мало того не штурхнув. Тоді Карло, стоячи навколішки, після того, як його відштовхнули, перед П’єтро, який випростався перед ним, кинув з-під лоба на П’єтро незадоволений, благальний, але покірний погляд. Утім, П’єтро на нього не дивився: він зосереджено споглядав власний масний член, невдоволено скрививши своє білувате обличчя, на якому виднілися сліди бруду з майстерні. Поволі він витер його руками, лівою рукою притримуючи його рівно, а шорсткою долонею правої руки витираючи кільце голівки члена, яке виднілося з-під крайньої плоті, що вкривала її не до кінця. Між тим, член і не думав стухати. «Давай я», – мовив Карло. І П’єтро погодився віддатися у Карлові руки. Карло повільно витер його вже звичною своєю хустинкою. Він робив це довше, ніж зазвичай потрібно, час від часу цілуючи його. Як не дивно, П’єтро терпляче чекав. Член у нього був лиш трошки стухлим, порівняно з тим, яким був тоді, коли він тільки витягнув його зі штанів, але у Карлових руках, які витирали його, орган демонстрував, що збирається стати таким самим, як спочатку. Карло з-під лоба кинув на П’єтро ніби обожнюючий погляд, сором’язливо усміхаючись і для того, щоб крадькома глянути на нього. На обличчі П’єтро не було жодних емоцій: як і перше, він зосереджено й вороже дивився вниз. Отож, цілуючи пеніс П’єтро, наче щоб віддячити, він почав ще брати в рот, знову відчуваючи із цілковитим, мало не набожним самозабуттям ті важкі й крупні форми: вузликувату голівку, вкриту товстою шкірою, ніжний відкритий краєчок із напруженою вуздечкою, легкий аромат засохлої вчорашньої та сьогоднішньої, свіжої, сперми, змішаний із запахом змазки та заліза з майстерні. Потім почав рухати вниз-угору ротом, наче все лише починається. Карло повсякчас боявся, що П’єтро відштовхне його, прожене; але натомість хлопець грубо поклав йому долоню на потилицю, спершу одну, потім другу, склавши їх одна на одну й щосили притискаючи до себе голову Карло. Так він виявляв, що згоден почати все з початку, навіть не просто що згоден, а що вимагає цього. Ніби підкоряючись його волі, Карло сумлінно став до праці: він робив свою справу, але цього разу вже саме він робив усе нишком. Що сильніше його серце стискалося від щастя, немовби від туги, то більш старанно й неспинно Карло мав виконувати те, що вимагав від нього П’єтро.
Отакі думки снували в голові Карло, поки він, стоячи навколішки, вдовольняв хлопця: якщо вони кохають лише за гроші, то я кохатиму лише у цю годину. Та, можливо, думав він сластолюбно, що, однак, не ставало на заваді іншій насолоді, від якої він саме силкувався не відволікатися, – це неправда. Може, він покохає їх навічно. Година – це діра. У ній збирається час, який не має послідовності. Адже він любив П’єтро не лише за шмат плоті, який тримав у роті, лискучий і твердий, ніби вилитий з форм, хоч був настільки болісно-справжнім, новим, ніколи раніше не баченим: з нього сочилося таке тепло, такий аромат і стільки майже бридкої, – а не наївно властивої тваринам, – синюшності. Карло кохав цього хлопця ще й за те, чого він не давав йому й не здатний був дати: наприклад, за те, що не давав можливості отримати цілковиту насолоду, не відволікаючись на якісь інші думки, шукаючи підстави для цієї насолоди. За перебування поруч лише протягом того часу, який потрібен, щоб отримати таке важливе для хлопців задоволення, проти якого вони неспроможні встояти. За те, що він неминуче залишить його, зникаючи назавжди й забираючи з собою все те, що подарував. Щойно той шмат плоті, який досі був налитим і з якого досі крапало, забрали з Карлового рота, навкіс запхали в труси, потім знову сховали в штанях, знову тісно їх застебнувши, він, від природи недоторканий і таємничий, став таким за рішенням суспільства. Тим, що П’єтро незабаром повернувся до свого життя, він підписався під суспільною угодою. У світі, куди повертався П’єтро, існували злидні й праця. Саме тому Карлові у ньому до вподоби був не лише насилу витягнений, оголений член, а й запах автомайстерні, яким він просяк, цілковита, простодушна недбалість у його одязі, надзвичайно виразна спецівка, а надто те, що він був поряд зовсім недовго, й те, що він завжди був готовий зникнути; адже все це, попри всю свою очевидність та незначущість, природну химерність, насправді було символом глибокої соціальної різниці світу, де живе інший клас, а це майже означає, що це світ, де існує інше життя. Саме через це П’єтро та всі решта ставали милими; їхню любов до грошей, навіть коли ці гроші були лише приводом, цілковито породжував їхній стиль життя, їхнє матеріальне становище. На додачу, вони зовсім не мали можливості якось по-іншому дати собі волю, – у такий час чи взагалі у своєму злидарському житті, – як тільки за гроші сходити до повії. Приблизно так розмірковував Карло, намагаючись якнайкраще відволіктися від надзвичайно сильного задоволення, яке він отримував, стискаючи рукою та губами пеніс П’єтро, коли хлопець майже раптово кінчив, настільки щедротно виливаючи сім’я, що навіть не подумаєш, що те саме він робив п’ять хвилин тому. Для П’єтро це була ніби якась слабкість, і він соромився. Він швидко витягнув член з Карлового рота й дозволив витерти себе, поспішаючи. Він не хотів, щоб на його обличчі проявилось якесь інше почуття, крім того, яке виникає по завершенні якоїсь справи. Він не забарився навіть для того, щоб застебнути «заслінку» на штанях. Застібався він нашвидкуруч, коли біг до невеличкої юрби, де були його друзі. Він вправно біг у своїй спецівці по грудках та ямках на сухій землі, встеленій вицвілим трав’яним пушком, по широких луках, майже люто заллятих незміренним місячним сяйвом. П’єтро нагадав Карло про його Пенатів[149]149
Пенати – двоє богів – охоронців дому, родини, чий культ пов’язаний з обожнюванням предків. Домашні Пенати, поруч із Дарами, дбали про злагоду в родині. У християнстві їм відповідають янголи-хранителі.
[Закрыть], про його Ларів, де багато пилу, сухого дерева, небагато меблів, ліжко чи розкладачка, постелені просто на кухні чи біля вхідних дверей. Та разом з цими Божествами, мало не ведучи з ними священну запеклу боротьбу за панування цієї ночі, відчувалася присутність Богів підземелля, Бісів; зрозуміло, що ця ніч, котра так глибоко просякла пахощами польових трав та кмину, сповнена місячним промінням, що проникало глибоко в землю й здавалось невичерпним, котра спустилася з небес, щоб стати літньою й вічною, належала бісам; утім, не тим, які у Пеклі для грішників[150]150
У цьому випадку йдеться про Пекло з погляду лише монотеїстичних релігій, ісламу, християнства та юдаїзму, а в іншому термін «пекло» вживається у ширшому сенсі.
[Закрыть] приречено покутують вину, а тим, які приходять з Пекла, де всі ми будемо. Загалом, бідолашні Божества, які вештаються навколо, лишаючи по собі собачий сморід, хитрі й грубі, зловісні й товариські, що зійшли зі своїх туф’яних ххх ххх, чи дерев’яних образів, випалених сонцем та роз’їдених дощем, перетворюючи нічний світ й увесь космос на сумний та гнітючий. Утім, у цьому не було ані жалоби, ані горя, адже гнітючість була першоосновою пахучого, безмовного, яскравого, страшенно спокійного й щасливого вигляду нічного міста, полів та небес. Безсумнівно, тиняючись тієї зовсім позбавленої будь-якої вологи, сухої, пахучої, як у полудень, ночі, ті пекельні Біси найперше зацікавилися гуртом собі подібних, що стояв на півметровій земляній гірці на полі: вочевидь, вони влилися у цю юрбу, це вже напевне, як Примари чи Духи-охоронці, які мають божественну природу, але водночас є простими, покірними й вірними, як цуцики.
Нотатка 60
ПОВЕРНЕННЯ З ДРУГОЇ ПОДОРОЖІ НА СХІД
(З «Проекту»)
Арабський Схід насправді був подібний до Італії. Було лише шістнадцяте чи сімнадцяте березня 1972-го, а весна вже буяла, ніби стояло літо у розпалі. Пагорби сирійської пустелі чи облізлі ліванські пагорби, порівняно із шаленим світлом, що заливало Італію, видавалися блідим тлом мало не північного краєвиду, які колись споглядали німецькі чи французькі хрестоносці; і я маю на увазі Центральну Італію, а навіть не Неаполь чи Сицилію. Карло зійшов у Мілані й до Рима дістався машиною. У Мілані й справді попри спеку, від якої впріваєш у машині, було похмуро. Але там «схід» мав зовсім інші вияви: кілька днів тому між поліцією та позапарламентськими угрупованнями відбулася сутичка (у той час як фашисти спокійнісінько проводили свої збори, гадаю, за участю Бірінделлі та Альміранте). Позапарламентські угруповання організували те, що згодом назвуть першою справжньою «міською партизанською війною» в Італії: все, що було до того, було випадковістю й аматорством. Молодики з «Комуністичної боротьби» мали технічне спорядження, й їх поставили у лави, ніби маленьке військо тощо. У Мілані досі залишилися докази тієї сутички: дим із патронів зі сльозоточивих бомб, здавалося, ще не розсіявся. Потім прийшла звістка про те, що помер Фельтрінеллі{39}: образ риштування, біля якого помер Фельтрінеллі, поглинав будь-який інший образ дійсності, який, ніби утішливу альтернативу (й, зрештою, успішноa[151]151
a досягши у цьому успіху.
[Закрыть]), пропонував плин життя. Але того дня, коли Карло повернувся із Сирії, ніхто ще нічого не знав про подробиці смерті Фельтрінеллі: знали лише, що то було його тіло. Тут-таки з’явилося поспішне комюніке, підписане кількома інтелектуалами, у якому йшлося про те, що видавця убили фашисти, – чи краще сказати, мабуть то діло рук не італійської організації, йдеться про ЦРУ, – аби створити сприятливі умови для правих на виборах незабаром. Карло враз у глибині душі вирішив, що Фельтрінеллі вбився сам, беручи участь у партизанській війні: якби він був бідний чи просто пересічний дрібний буржуа, то вже б кілька років доживав віку в лікарні чи навіть у божевільні, й що він, врешті-решт, насправді був навіженим і скінчив, як справжній ідіот; й у цьому тлумаченні немає ні краплі зневаги, навпаки, навіть якесь співчуття, хоч, звісно, ніякого жалю. Отже, саме завдяки смерті Фельтрінеллі Італія ставала подібною до східних країн, на палестинський манір, ставала подібною у подіях, речах, тілах, сторонах життя, атмосфері; але разом з тим освітлювала її шаленою новизною; і Карло враз відчув, що неспроможний опиратися цій новизні, що його переможено.
Однак я хочу перейти до квіточок. Це була пора року, коли протягом однієї ночі все вкрилося квітами: це великі маргаритки, перші квіти у новому році, білі, майже сіруваті, які цілком справедливо не мають ніякої комерційної цінності, так само як і не мають поетичної цінності, властивої речам, якими знехтували, речам не для продажу. Й жовті квіточки, які теж вважаються настільки малоцінними, що ніхто навіть не знає їхньої назви, попри те, що вони обов’язково щороку густо й яскраво вкривають жовтою ковдрою італійські луки, котрі теж аж занадто по-дурному зелені й які сонце освітлює своїми безжальними, сліпучими променями, позбавленими будь-якої поетичності, й де все залляте світлом однаково. До майже фіолетово-бузкових барв якихось фруктових деревець (гадаю, то мигдальні), що ростуть рядочком на тих неподобно зелених луках, додаються вже посохлі дерева, кілки та загороди, свідчення вже наразі безнадійної праці, якою зайняті лише старі.
Карловому серцю, – позаяк ми вже поринули у справжню «sensiblerie»[152]152
Надмірна сентиментальність (фр.).
[Закрыть], – яке, мабуть, гордість за власний успіх обернула на камінь, – освяченому в минулій подорожі й відкритому перед майбутнім, яке наразі було таке ж чітко визначене, як стала математична величина, – це непідробне сонце, ті луки, та сільська місцевість Центральної Італії, така акуратна, упорядкована, де кожен закуток доглянутий, проти сумних пагорбів, уздовж балок, оточених сіро-червонуватими тінями вербових прутиків, над якими простягається непроникно-ясне небо, у якому стоять декілька давнішніх, уже непорушних хмарин, – усе це завдавало нестерпного та безпричинного болю. Під цим сонцем лише й можна було, що зауважувати найболючіше, від якого майже хотілося померти. Позаяк, хоч усе було таким незмінним, насправді все було різним. Навколо відчувався кінець світу: принаймні, світу сільського господарства; й у кожному старому селі був рядок нових бридких хаток із несправжньої червоної цегли чи з голими жовтими стінами, через які всі вони мали однаковий вигляд. І люди на вулицях теж були бридкими; молодь носила зачіски, як у путан, заплітаючи хвостики та завиваючи кучері, а на обличчях – незмінна задоволено-зарозуміла осмішка; дівчата позагорталися у довгі плащі й були схожі на жебрачок, майже на лесбійок, що чекають принизливих нагод. А навколо, ніби химери, відокремлено, мовчки, ув’язнені у власному болісному відчуженні стояли літні люди.
Всі знають, що сонячні промені о третій пополудні – журливі й що ніколи не варто виходити на прогулянку о цій порі; отож нема чого дивуватися, коли все завдає болю, все у горлі застрягає й живеш ніби у засланні, де телепні вважають себе вільними й проживають своє життя ніби за правом. Але ж вечір? Як же приємний вечір? Час, коли жорстокі занадто яскраві хмаринки погожої днини починають рожевіти, зелень на полях, гидко вкрита брудно-жовтими чи білими плямами, починає тьмянішати, скупчуючись, ніби великі грудки надвечірньої ˃ вати ˂, коли сонце тихо розкривається настіж від одного обрію до іншого? Коли села на краєчку згірків чи на верхівках пагорбів знову набувають своїх прадавніх форм, змішуючи недавню темряву з новими формами, що їх нівечатьb[153]153
b спотворюють.
[Закрыть]? І люди ніби знову оживають, принаймні, якщо дивитися на них здаля, впускаючи у себе свою колишню душу, яка перетворювала кожну місцину на «іншу», де пізнавали всю її виняткову безмежність, неповторність, яка звеличувала кожного, хто, хоч не був її частиною, пізнав її, чи хотів пізнати, чи просто відчував серцем?
Так само й той вечір, вечір вісімнадцятого березня 1972 року завдавав Карловому серцю лише страшних, нестерпних болісних ударів. Невже такій людині, як Карло, багато важить те, що світ змінився? Чи немає його особистого внеску у цю зміну? Чи якщо він вплинув на цю зміну знехотя й нещиро, хіба він не боровся за володіння цим світом, яким би він не був? Ба більше, хіба така зміна не забезпечувала йому роботу й процвітання?
Але ж ні, позаяк те, що все навколо вже не таке, як колись, здавалось йому трагедією.
Цей жалюгідний світ прогресу, достатку, сексуальної свободи, боротьби з утисками, світ, де церковна влада сходить нанівець, де немає більше споконвічних панів, світ реформ, світ тривоги, завдяки якій безнастанно ведеться боротьба за свободу, не був зневагою його гарного смаку; й це не була лише гнітюча ностальгія за минулим, яка породила так багато чудового, таких прекрасних людей; це було справжнісіньке відчуття трагедії.
Карло хотів заночувати по дорозі у Флоренцію чи принаймні в Орв’єто; та його настільки нажахав цей світ, саме такий, яким він побачив його того пообіддя, при заході сонця, що чоловік поїхав у Рим, летячи щодуху на поганенькій автівці, винайнятій у «Ґерц» в аеропорту Мілан-Мальпенса. Була ніч. Попри втому, він радів одній думці: він побачиться з Карлом, попросить його, як завжди, піти гуляти вночі задля нього, щоб хоча б насолодитися усією самотністю, яка лиш можлива. І він, – добрий і ласкавий, такий, якими колись були люди, так само високоморальний і так само, як вони, здатний порушити закони лише з душевної чи нагальної необхідності, – послухається. Й ту самотність він вип’є до дна, без краплі жалю й без відчуття провини за своє сп’яніння, позаяк якби він відчув почуття провини за це сп’яніння, насправді б це прислужилося йому, аби зробити це сп’яніння ще сильнішим та болючішим, єдиним справжнім благом у житті.
