Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 32
˃ ПРОВОКАТОРИ ТА ШПИГУНИ
(Рік 1960)

À la recherche comme à la recherche: пригадую прийоми наприкінці п'ятдесятих – на початку шістдесятих (це явище незабаром обов’язково постане, повністю оповите поетичністю та загадковістю минувшини) із поєднанням ненависті (про яку я вже казав) та зворушення. Мене зворушує якась наївність у тому, як тодішня молодь, як Карло, ставилася до таких заходів. Мене зворушує незворушна, закостеніла й неймовірна простота, з якою до них ставилися вже на той час старі люди, які наразі вже перетворились на трухлявих старців; чи ще літні чоловіки та жінки, які, однак, завзято працювали у своїй професії, були на піку свого соціального впливу. Заплилі салом чи висушені злощасною худорбою, вони в це вірили. Вірили в це так само, як вірили у мерців. Там, у нескінченності нічного літнього прийому, у вогнях, що поблискували у вечірній прохолоді, посеред кволої травички садочка, оточеного розкішними маєтками, де час від часу вітерець колихав блискуче листя лимонів, ті люди лишились ніби недоторканими, з тими самими усмішками, приклеєними до вуст, тримаючи в руках келихи й закуски; але найголовніше – з тією самою надією, вірою та безтурботною відсутністю будь-якого жалю. Всі клопоти були клопотами тодішньої миті, вся правда була лише правдою того моменту (всі присутні, вочевидь, не мали жодного сумніву в тому, що лише вони є привілейованими хранителями тієї правди: і не було жодного руху чи усмішки або підморгування, що не засвідчували б це). Променисте світло, ніби від корабля, котрий непорушно стояв у темному, але святковому порту, поєднувалося зі «світлом» правди, яку переживали так глибоко й щиро; червоний колір оксамиту чи шпалер, зелений колір трохи сміливішого вбрання якоїсь панянки, блиск золотих прикрас та перлів: усе це лишилося там, у життєствердному куточку світу вже покійних. Пригадую юрби, які ніби носило з боку в бік на хвильках гарного гумору та загального миролюбного, майже братерського, настрою (нагадую, йдеться про перші роки добробуту: суспільство «пішло на зліт» із задоволенням і прихованою всезагальною надією). Дехто ставав навколо столика ххх, поряд із тими, хто посідав на канапі, оббитій уже старуватим шовком, та кріслах неподалік, а ті, кому місця не лишалось, не соромлячись, гуртувалися на паласах, хтось знаходив собі прихисток коло книжкової шафки, вщерть повної дорогоцінних штучок, тоді вони були людьми, що обговорювали надзвичайно «важливі» проблеми; решта гуртувалася у спальні господині, яка цілком випадково лишилася відчиненою, або навіть розчиненою настіж і заллятою світлом: дехто, здебільшого молодь, котра надавала вечорам добренько замаскованої легковажності та радості, повсідався просто на важкому атласному укривалі на ліжку; хтось збирався у садку чи, щоб краще сховатися від холодку, між садом та помешканням. Чоловіки були вдягнені у сині, кольору морської хвилі, чи темно-сині сорочки та димчаті брюки з англійської фланелі, як у мундирах, жіночі вбрання теж були всі дуже подібні до стилю, який зась було порушувати, – вирізи, довжина суконь, стиль, у якому були зроблені прикраси, – у яскравому сяйві вітальні та у трішки тьмянішому світлі на лужку (котре доповнювало ще й сяйво надзвичайно ясного місяця, вирізьбленого на синьому небі між кварталами Паріолі та Віла Ґлорі). Усе це неабияк виділялося, маючи золотаве, лангустове, червоно-фіалкове чи крикливо-бірюзове забарвлення.

Пам’ятаю прикметних особистостей у тому товаристві (котрих один журналіст написав на чолі свого списку, пройнятого сліпою вірою в «естеблішмент» та ще й на «підйомі»). Хто не був з ними знайомий, – як от Карло, котрий бачив їх після швидкого знайомства чи не вперше в житті, – спостерігав за ними здалеку так само, як спостерігають наяву за буденним життям божеств.

Був серед гостей один інтелектуал^{24}, що вже чимало років був у справі, тож то була людина шанована й відома, але скидався на юнака, який ні у що не вірить, але всім цікавиться. Мав чоловік коротесеньке сиве волосся, випнутий ніс, впалий рот, на якому не видно було губ, загострене підборіддя, густющі брови, як у варвара, під якими виднілися жваві очі із завжди відсутнім поглядом, як у глухих. Хоч у якому положенні, байдуже сидячи чи стоячи, він не знав спокою, був майже шалено непогамованим. Хоч йому такі заходи були геть чужі, у цьому товаристві він почувався чудово, прекрасно вписуючись у загальну картину: він був десь далеко, але позаяк був присутній на заході, приймав правила гри, ані на мить не послабляючи роботу свого розуму. У кожному його слові лунала слабка критика: дід та онук, він стояв посеред тої корабельної флотилії, яка навічно стала на мілину, ніби ніс старого корабля, що зборознив усі моря, але його пригоди були радше інтелектуальними, ніж поетичними: вони сповнилися поезією через інтелектуальну жагу, яка ніколи не [слабшала] навіть на однісіньку мить.

В іншому кутку вітальні, років на п’ятнадцять за нього молодший, але нескінченно сором’язливіший, а через те й більш ворожий, стояв інший інтелектуал. Його ворожість, укупі з природною добротою, сказати б, з його ніжною вдачею, видавалася частиною ролі, яку його змусили грати. От йому було зовсім не затишно; хіба що мав такий вигляд, наче його привела сюди лише його успішність та шалений авторитет. Він скидався на підлітка, худого, із запалими щоками й трохи екзотичними та знесиленими вилицями і карими очима. З його тіла, не менш аскетично й суворо відданого абсолютно інтелектуальним пригодам, ніж його старшого товариша, струменіла непристойна чуттєвість: до слова, він був одягнений у коротенькі штанці та трохи занадто цвітастий костюм.

Був і політик – уже десятиліття обіймав посаду міністра, а згодом його каденцію подовжили ще на півтора десятка років, – він сидів у червоному маленькому кріслі, мав округле, ніби котяче обличчя, голову втягнув між плечима, ніби взагалі не мав шиї чи був трохи рахітичним; велике чоло інтелігентної людини різко відрізнялося від його хитрої усмішки, в якій було щось неподобне; й своєю хитрістю та розтлінням він хотів показати, що він цілком свідомий своєї хитрості та розтління. Зрештою, у ставленні до життя, як до «гри» чи «закладу», в якому або виграєш, або програєш, котре, як наслідок, ґрунтується на діях та поведінці, якщо він і був справжнім взірцем, то більш-менш свідомо таке ставлення до життя розділяли всі присутні на прийомі, включно з тими, хто хай і самовпевнено, та висміювали його (принаймні на шпальтах «Еспрессо»).

Не обійшлося й без комуніста з Головного Комітету КПІ, тоді ще обтяженого необхідністю мати вигляд людини «з народу», яким мав бути тогочасний активіст, на додачу до лідерської поважності, яка на той час ще була дуже притаманною марксистській культурі. Він виблискував дотепністю: усе навколо оберталося на жарт. Аж до того, щоб викликати дурнуватий страх перед Комунізмом (який у тому товаристві ніхто не показував). У нього все виходило цілком природно, адже його жарти та добродушність (певна річ, моралістична) були частиною його приємної вдачі чоловіка, який досі лишався хлопчиськом. Втім, його й справді всі кликали на ім’я, а не на прізвище. Та й те було зменшено-пестливим.

А навколо – пани та пані майже всі літнього віку (невеличкий гурт молоді, під прихильним поглядом дорослих, тримався окремо): їхні обличчя були настільки ж страшенно-жахливо затавровані, заплямовані, запалі, розпухлі від віку, наскільки й добре доглянуті, вони пашіли комфортним життям, добробутом та істинним побратимством. Поміж цих людей і були «вигадані персонажі», які поклали око на католика лівих поглядів на ймення Карло («лівого католика» у тому значенні, який міг мати цей вислів у часи понтифікату папи Івана XXIII). В очах тих, хто дивився на нього збоку, Карло мав одну надзвичайно важливу рису: він жваво цікавився всім, залишаючись абсолютно незворушним. Незворушним, яким має бути підлеглий, котрий не має права на почуття. Але водночас то була незворушність керівника, який не має виказувати свої почуття, залишаючись вище за них. Карло, не маючи звички до влади, дійсно здавався пономарем, провінціалом, котрий щойно полишив стіни семінарії: його приземкуватість, сірі штани та чорний жакет лише підкреслювали незграбну, осадкувату, слабосилу статуру; його кругла голова, волосся на якій передчасно скупчилося посередині потилиці, залишивши блискучу лисину, як велика тонзура монаха; так само кругле обличчя, а посередині виднілась пара сумних очей, які ніби аж плакали, але водночас були сповнені упертої волі, яка теж була попівською, – геть усе в ньому видавало неабияку його дволикість та чесність, в якій було щось від макіавеллізму, себто здатність змусити совість замовкнути, керуючись добрими намірами.

Серед тих «вигаданих персонажів» окрім опецькуватого директора ЕНІ та політика (належав він до тієї ж течії, що й політик, про якого я вже розповідав), був ще й один молодий, може, навіть молодший за Карло, теж провінційний інтелектуал (він був венетійцем і мав сільське прізвище із закінченням -он), у нього були чорні, палкі, навіть гарні, як для письменника, очі. З огляду на розмови, які він вів, знання, які мав, особливості мислення, він відчутно не відрізнявся навіть від найкращих інтелектуалів із товариства, що були присутні на прийомі. Як видається, він писав добротні, безнадійно посередні книжки. Попри те, що він ще був молодим, цілком зрозуміло, що йому ніколи не стати літературним відкриттям, він не вийде за межі зацікавленості, яку мають у ньому редактори, не перетне межі певного доброго ставлення, яке мають до нього критики. У нього була така сама «пожива», як і в усіх тогочасних письменників. Поза тим, було в ньому щось більше. Наприклад, його стосунки з політиками та підприємцями. Саме з тими, які вирішили зайнятися «тим Карло Валетті», й рішення випробувати його було прийняте саме на прийомі під час заходу, поки сам Карло стояв там, шанобливий, самовпевнений, з присутньо-відсутнім виглядом. Випробовування, яким піддавали його, аби прийняти в таку велику організацію, як ЕНІ, котра, як ми дізнаємось, була не більш як звичайнісінькою фірмою, хоч і державною, було цілком формальним: його бюрократичне доручення полягало в тому, щоб поїхати на Схід.

Таким чином я розкрив сенс цього невеличкого розділу своєї поеми: не щодня трапляється подорожувати на Схід, сенс цієї подорожі насправді розкривається навіть у легенді – він у тому, щоб повторити один із «вчинків під час посвячення» людини (якщо це можна зрозуміти правильно). Одначе якщо читач дозволить мені, я хотів би ще дещо додати.

У ті не такі вже й далекі від нас часи, коли відбувався згаданий прийом у помешканні пані Ф., італійська «культура» була дуже цільною, як в історико-етнологічному сенсі (у той час Де Мартіно писав свої пречудові книги), так і в сенсі особливому, академічно-буржуазійному й, врешті, у сенсі елітарної культури, частиною якої був ієрархічний розподіл цінностей, котрі вона нав’язувала найвищим керівникам країни. Досі провідним було культурне лідерство лівих, у такому вигляді, якими вони стали після часів руху Опору; у той час, як пробивати собі шлях почала соціологія та міф про технологічність, і «оновлення», за якого тільки й робили, що, з одного боку, доводили до занепаду старого інтелектуала-марксиста, а з другого – відроджували його до життя. Однак усе досі ґрунтувалося на антифашизмі та прогресивності, тим паче селянська Італія. Під крилом у батьків (які, як я вже зазначав, були до них дуже прихильними, ставлячись до них дуже по-традиційному), молодь перешіптувалася про свої нові вдалі вигадки. Все діяло чудово. Італія ніколи не знала завзятішої, потужнішої та щирішої культурної діяльності, ніж у ті дні. Незгода ще мала місце, адже влада християнських демократів досі була міцною, і через їхню тупу жорстокість причини, які підштовхували їхніх противників на спротив, ставали ще шляхетнішими.

Врешті, роль кожного була цілком зрозумілою: робітника можна було одразу відрізнити від буржуа із самої лише його зовнішності; так само неможливо було сплутати учня профтехучилища та студента вишу; інтелектуала, що дотримувався лівих поглядів, від того, що дотримувався правих; науковця та письменника. Жодної плутанини. Приміром, немічного письменника, котрий є частиною субкультури (в ієрархічному сенсі), неможливо було сплутати з вартісним літератором, що належить до загальної культури. Його б неодмінно видала власна зовнішність. Отож питання, яке має поставити мені наразі мій читач, таке: чи могли у ті часи існувати провокатори та шпигуни? І дійсно, – відповім я, хоч яким суперечливим це не видаватиметься, – не погодившись із «уявленням», яке склалося у нас про ті часи, – провокатори та шпигуни тоді теж могли існувати.

Нотатка 33

Нотатка 34bis
ПЕРША КАЗОЧКА ПРО ВЛАДУ ˂
(Із циклу «Проект»)

Я розповім вам оповідку про одного інтелектуала, – почав оповідач, як у «Тисячі й одній ночі», який не знає геть усього, а лише покірно хоче «переповісти» те, про що чув сам, – я розкажу вам про інтелектуала, але застерігаю, що в моїй розповіді я буду переповідати не все підряд, я буду вибірковим, мова моя буде суха: говоритиму про геть усе на світі, а тому ні про що конкретно!

Для початку, я не скажу вам, як звали того інтелектуала, як змовчу й про те, де саме він працював, про його вік, звички та місто, в якому наш герой мешкав; можливо, він взагалі народився в іншій країні.

А от те, що я обов’язково маю окреслити, – цього вимагає моя розповідь, – так це його історію хвороби. У нього були неврози. А може, й дещо більше, – божевілля.

У його натоптаності (він не був опецькуватим, був кругленьким, пухким, мав нездорову, жовтувату плоть) були огидні прояви саме цієї психічної дегенерації. На своєму цілком круглому, ніби зробленому з концентричних кіл, обличчі він мав округлі брови та круглі оченята під ними, круглі щоки, які, незважаючи на його тридцять років, уже повпадали, кругле підборіддя та круглий рот. Лише його рот під час розмови переставав бути округлим, скривлюючись, та й то завжди якось непевно, нечітко, – що викликає огиду, яку відчуваєш, коли бачиш щось слизьке. Чоло у нього теж було округле, з надзвичайно широкими залисинами на скронях, на якому вимальовувався вінок із ріденького білявого волосся, якогось трохи аскетичного, як у сільського священика чи провінційного адвоката. Через те, що чоловік був увесь кругленький, він був схожий на дитину: однак дитина, на яку він так скидався, була дуже відразливою. В іншому його поведінка була цілком дорослою.

На початку нашої розповіді він ще гадки не мав, як скінчиться його життя. Він був ніби гусінь у коконі. Хоча потенційно він уже був саме тим, ким хотів; як наслідок, у його поведінці як на роботі, так і в повсякденні вже були певні вчинки (які я б суб’єктивно назвав ницими) людини, котра прагне досягти цілей, для яких не створена (хоча навіть якщо лише проникнутися величними й шляхетними цілями, ти у певному сенсі теж стаєш шляхетним). Він був старанним, невтомним, розсудливим, завжди тямущим на своїй посаді; але рівночасно він був улесливим і діяв за розрахунком. Оскільки він наразі ще був неприкметною особою, цього ніхто не помічав. Та насправді він був огидним: пристрасно-низькопоклонною тварюкою. Він був здатен на найпідліші вчинки заради того, щоб отримати чиюсь прихильність. Хоч разом з тим підтримував міф про власну непогрішимість. Річ у тім, що його прагнення самоствердитись та просунутись належало до групи патологічно нетерплячих бажань; тому саме ця «недуга» давала йому можливість берегти свою непогрішимість як першорядну умову прихильності, одночасно з тим виправдовуючи нею всі свої жалюгідні прогріхи.

Отже, здавалось, наш герой неодмінно самоствердиться у найбільш звичайний спосіб: навіть отримуючи певне задоволення не стільки від своїх посередніх заслуг, як від власних дій, котрі він розрахував у найглибшому ˂…˃ свідомості.

Якби однієї ночі, коли наш герой трошки забувся в дрімоті, типовій для негідників, котрі, звісно, нікому в цьому не зізнаючись, страждають від безсоння, чоловіка не розбудив голос, що кликав його.

Розплющивши очі й підвівшись, він побачив, що біля краю ліжка дійсно стояла якась істота (чи то через неврози, чи то через схильність до божевілля), він уже призвичаївся до подібних видінь, а тому враз слухняно прийняв і цього гостя. Далі був такий коротенький моралізаторський діалог між чоловіком та тим, що ми наразі вже можемо назвати Темною Силою, котра сиділа на краю його ліжка:

– Чого прийшов?

– Знаєш, у чому полягає сенс твого життя? – спитав співрозмовник, якого поки назвемо Темною Силою.

Інтелектуал вирячив очі й ковтнув слину, поспішно збираючись дати розсудливу відповідь, яка ˂…˃ що він по-справжньому простодушний.

– Досягти становища в суспільстві, де я живу, – відповів, – та ще й у столиці, а не в цій глушині, де я зараз.

– Гаразд, гаразд, – погодилася з ним Темна Сила, – та це лише частина, етап твого справжнього призначення в житті. Ну ж бо, занурся у глиб своєї свідомості, краще попитай себе (сказавши так, гість по-попівськи добродушно посміхнувся).

– Я й так щосили стараюся, чесно, – (він навіть і на думці не мав копатися глибше, порушуючи усталений контроль над своїм життям. Він-бо гадки не мав, що саме він особисто, настільки ниций та немічний, а над усе – людина без жодного достоїнства, керував своїм життям так, що створив собі можливість досягти високого становища).

– Отже, якщо не хочеш казати сам, я скажу замість тебе: найбільша ціль твого життя – Влада.

Почувши таке, інтелектуал пильніше вдивився у химеру, котру понура ніч створила у його кімнатчині найманого працівника: він і справді спромігся краще розгледіти свого співрозмовника. Волосся на голові у нього стало сторчма, він похолов від жаху. (1)[89]89
  (1) Я вжив доконаний минулий час, бо так годиться робити щодо героїв.


[Закрыть]

Трусячись від убивчого тремтіння, змокрілий від поту, як у гарячці, наш інтелектуал бачив не інакше як Сатану власною персоною, що сидів на краєчку його ліжка. Диявола, на сивій голові котрого стирчала пара маленьких ріжків, нечистий скидався на беззубого, мав розжарено-червоне, як у п’яниці, обличчя, був схожий на нікчему: він ніби у в’їдливій усмішці скривив рота, у якій разом з тим була бридка жалість до самого себе й сумирна злість на того, хто спостерігав за ним. Його ницість ніби зашкарубла, розлилася на хворобливому багрянці його обличчя, на шкірі голови, під скуйовдженими кучерями брудного сивого волосся. Від нього нестерпно смерділо, ніби він не роздягаючись й у черевиках ночував у багнюці чи серед лахміття, десь на вокзалі чи в коморі. (2)[90]90
  (2) Ніщо так не жахало нашого інтелектуала, як крайнощі злиденства, до яких призводить крах.


[Закрыть]

Та хоч інтелектуал похолов, а його волосся стояло сторчма, він визнав, що Дідько дійсно правду казав. Влада таки була головною метою його життя, погодився він, ухильно готуючи собі майбутнє спасіння:

– Якщо вже ти таке кажеш…

– Я прийшов допомогти тобі.

– Це ж як? (3)[91]91
  (3) ˃ насмілився спитати він – мало не ˂ йдеться про невинну угоду, – нап’явши на себе улесливо-неуважного вигляду, із питанням в очах на млявому округлому обличчі з запалими щоками-коморами чекав на відповідь Нечистого.


[Закрыть]

– Скажи мені, як ти хочеш досягти влади, і я допоможу.

В очах інтелектуала сіпнувся пролиск здорового глузду, на мить викликаючи в ньому удаване дитяче заціпеніння, але відповідь, яка пролунала після кількох митей зосередження, хвилювання, я б сказав, натхнення, була несподіваною.

Він би міг назвати тисячі способів досягнення швидкої й певної влади: наприклад, письменницька слава, завдяки не лише власним художнім творам, але й творам із соціології та публіцистики, до яких він, мабуть, був більш здібний: таку славу обов’язково б винагородили, скажімо, Нобелівською премією (Дияволу не складно було б допомогти йому у Швеції), або отримати місце в одній з потужних фірм, які зазвичай охоче допомагають інтелектуалам зайнятись технічними розробками (отримуючи чудові результати); тоді б Дияволу теж легко було б швидко просунути його кар’єрними сходами всередині фірми, аж поки він стане пліч-о-пліч з найвищими керівниками великої, ба навіть транснаціональної, компанії; чи, врешті, відверто попросити стати політиком з великої партії при владі, навіть найбільшої; тоді б Нечистому нічого не варт було б керувати взаємними послугами, махінаціями, котрі (разом із вродженою, хоч і досі не втіленою схильністю нашого провінційного інтелектуала до демагогії) кинули б його у вдаваний та дійсний політичний вир: зробити його міністром чи Головою Уряду, хоч би й Головою напівдиктаторського правого Уряду. (4)[92]92
  (4) Батьком нашого інтелектуала був знаний у його рідному провінційному місті фашист, та він не лише умудрився приховати цей факт у більшому провінційному містечку, в якому він працював, але й навіть уявіть – і то вже безперечний доказ його недуги – спромігся видати його за великого поборника антифашизму!


[Закрыть]

Дзуськи, наш інтелектуал не лише не запропонував Дияволу один з таких «цілком природних» способів досягти Влади: вони б геть усі були б несправжніми й оманливими, й такою самою була б потім Влада, отримана завдяки їм, а тому для його свідомості така Влада втратила б свою цінність. Мабуть, саме така блискавична думка прошмигнула в голові нашого інтелектуала, перш ніж той відповів. Врешті, він промовив^a[93]93
  ^а сказав.


[Закрыть]:

– Хочу досягти Влади завдяки своїй Святості.

– А чом би й ні? – відповів Диявол, – отримаєш ти свою Владу завдяки Святості, хай так! – Він знову підбадьорливо осміхнувся й щез.

Може, Диявол, заскочений, як то кажуть, контратакою, повівся дещо легковажно, а може, хто його зна, він, послуговуючись якимись складними своїми розрахунками, вирішив усе наперед, та наш інтелектуал дійсно з наступного дня розпочав нове життя, у якому він був святим, а справжнісіньку термінологічну суперечність він пережив у найприродніший для себе спосіб.

Він був одним з тих, хто завжди чудово знає, «як бути святим», як ті, що збились, зі шляху й сидять у в’язницях для неповнолітніх, знають, як поводяться «гарні діти», а як і не знають, то саме цього найперше навчаться, так засвоять, що коли вийдуть на волю, то саме завдяки цій науці стають справжніми злочинцями, в яких уже немає й краплі невинності.

Тому він, звісно, не мав жодного сумніву в тому, що має стати саме католицьким святим і не повинен вихвалятися своєю святістю.

Почав жити потайно, у мовчанні. Його права рука ніколи не знала, що робить ліва. (Певна річ, і це цілком закономірно, про це чудово знав дехто інший, що, позаяк геть не був святим, не мав наміру дотримуватись правил потайливості та мовчання; куди там, оскільки за людською природою своєю він був неймовірне базікало, та ще й любив козиряти своєю обізнаністю, бути у курсі того, що наразі приховується і т. ін.)

Чоловік почав проповідувати Віру та Надію: певна річ, вони мали бути публічними. А от на самоті закликав звертатись до Милосердя, яке, коли про нього голосно кричати, втрачає свою суть, обертаючись натомість на діяння Диявола (!).

Та він був дуже обачним, щоб не порушити традиційне розділення Церквою Віри та Надії з одного боку і Милосердя – з другого. Саме заради останнього він покинув усе матеріальне добро світу (себто свою державну посаду). Жив у справжнісіньких злиднях (у дуже популярному монастирі у центрі рідного міста). У його голові почала складатись думка, яку саму по собі не можна було назвати єрессю, однак у порівнянні із церковними традиціями вона була все ж новаторською. Він став трошки ближчим до лівих католицьких рухів, втім, і надалі зажурено й сумирно переконував у своїй вірності Ватикану. Припинив будь-які сексуальні контакти та «любити жінок», що у його попередньому суспільному житті мало неабияке значення, адже було неодмінною умовою будь-якого поступу, й наразі все це поступилося місцем безгріховності.

У міру того, як робота просувалася вперед, досягаючи крайнощів, почали проявлятися перші ознаки влади. Навколо нашого святого інтелектуала спочатку виникла аура впливовості, потім – пошани, а згодом – мовчазного й глибокого поклоніння, і врешті-решт – натхненних сподівань.

Проте саме в ту мить, коли все досягло піку своєї значущості, обставини перевернулися догори дриґом.

Приваблені ароматом Святості, у дворі монастиря (новенького, збудованого у стилі нового ліберті на кошти однієї великої промислової компанії) до нашого інтелектуала підійшов гурт молодих католиків: зустріч відбувалася з нагоди міського Кінофоруму, а монастир зголосився прихистити учасників зустрічі. Була неділя, відразу по Великодню, по-весняному тепло й ясно; на заллятих сонцем узбіччях розпускалися фіалки та примули. Пересохлі русла струмків блищали зворушливою блакиттю води, що щойно зійшла з гір. І справді темні й голі Апенніни здіймалися за спиною міста, гублячись у ще нетривкій блакиті, а перед ними, до самісінького низу, аж до берегів По, розповнілої від паводкових вод, простягалася рівнина. Здавалось, ніби тільки-но тут пройшов Салімбене[94]94
  Монах-францисканець, жив у XIII столітті.


[Закрыть] чи принаймні у пахощах конопель паслися коні якихось давніх варварських племен, котрі приречені зміряти свою старість з величним Оновленням Церкви…

Наш інтелектуал саме брав участь у миролюбній дискусії, коли раптом пробили святкові дзвони. Цієї миті він мав змогу цілковито відчути, якого рівня досягла його знаменитість: він ще не «відірвався від землі», а навколо вже панувала урочистість, обтяжена очікуванням, як перед появою виняткових особистостей. Насправді ж саме він був головною особою на цій зустрічі й саме задля нього навколо роїлося стільки гостей. Ще кілька днів, тижнів, місяців, і про нього дізнається увесь народ. Його слава та вплив стануть безмежними. Він відчував це завдяки внутрішньому розрахунку, яким він завжди вирізнявся. Через свій понурий песимізм він не втрачав змоги неупереджено розмірковувати над добрими новинами[95]95
  Гра слів: словосполучення «le buone novelle» має декілька значень, окрім «добрих новин» – «Євангеліє».


[Закрыть], коли випадала така можливість.

Та тільки замість того, щоб втішатися славетним майбутнім, яке відкривалося перед чоловіком, на його очі впала темрява, його пройняло пекельним холодом, од відчаю йому стиснуло горлянку й затрусилися жижки.

Його очі нажахано невідривно вдивлялися в пустку, сповнені болючим відчуттям істини та шляхетності: з трагедії щезло все, що було в ній «комічного», від нього лишився лише пишний стиль: і витріщені у безвість очі «святого» під скуйовдженим травневим вітром волоссям, і скривлена шия, так ніби він озирається навсібіч чи назад, силкуючись утекти, але натомість стоїть непорушно, мов укопаний, на одному місці, – усе це відбивало сяйво цієї пишності.

Аби не відхилятися від фактів дійсності, скажу, що найбільше його вразило те, що теоретична дисоціація, у якій він жив, готуючись до своєї святості, загострилася. І ось раптово, ніби у коловороті, Віра й Надія стали незбагненними для нього, коли разом з ними немає Милосердя, яке від них забрали (ніби йшлося про Ідеалізм чи Нацизм!). Будь-яка новітня думка у царині релігії, як виявилось, немислима без єресі. Лівий католицизм виявився несумісним з Ватиканом. Та все це було лише відмовкою чи ˂ ˃.

Наш інтелектуал захоплено й уражено саме спостерігав за простим втіленням Істини, що тепер полонила його, – коли зауважив, як у церковному дворі, по-змовницькому усміхаючись і майже підморгуючи йому своїм червонуватим оком п’янички, йшов Диявол. Певна річ, він дотримав слова: це він привів його до справжньої Святості, не до удаваної. До Поезії, а не до Літератури.

Одержимий такою непідробною Святістю, він чудово усвідомлював, що ця справжня Святість – Диявольський дар. Що Істина, якої він так несподівано зазнав, створена Брехнею. Що Добро, яким він раптом так невиразно втішався, – плід Зла. Що Одкровення прийшло до нього через його найбридкіші почуття. Втім, все це у такому викладі – це лише літературний твір. Під цією низкою раціональних та банальних протиставлень виднілися інші, не лише невимовні, але й навіть незбагненні, хіба тільки як Жарт чи Викрадення Всесвіту. Наш інтелектуал закричав й упав на землю. Диявол скористався цією нагодою, аби пробити^b[96]96
  ^b зробити так, щоб.


[Закрыть] йому на долонях дві кривавих позначки.

Чоловіка у маренні (чи під час маніакального нападу) перенесли на його маленьке ліжечко; кому б поталанило у ті години чути його, міг би подумати, що йдеться про Еклезіаста чи Одкровення або про ймовірні й загублені оригінальні тексти Святого Франциска; але ані переказати, ані відтворити потім нічого б не спромігся.

Уночі, поки чоловік марив у своєму ліжку, його перенесли в інше місце. (5)[97]97
  (5) Ймовірно, йдеться про пустелю (ми згодом у цьому переконаємось), яка була лише першою зупинкою й звідки – подалі від нерозважливих очей – його перенесли на Третє Небо.


[Закрыть]

Там, у світлі, з’явилося йому інше, ще яскравіше світло, що називало його на ім’я. За аналогією з Темною Силою назвемо це Сяйливою Силою.

Сяйлива Сила покликала чоловіка на ім’я.

Святий упав на коліна перед нею, бо дійшов закономірного логічного висновку, що тут ідеться про Бога.

Він підвів очі й дійсно уздрів перед собою Божественний лик, а коли сказати точніше й по суті, то пізнав він Владу, що зійшла у тілесній подобі: пізнав впливовість, мудрість, миролюбство, доброту; й, на відміну від п’яного писка Темної Сили, обличчя Сили Сяйливої, Бога – було безликим. Далі була така розмова:

– Боже! – пробурмотів святий.

– Так, саме Він, – відповів Бог.

– Я не гідний… – белькотів чоловік, – і Ти сам чудово знаєш причину…

(Бог ласкаво розсміявся: святий спантеличено глянув на нього – то це був жарт?)

– Звісно, я не гідний, – наполягав чоловік, уже готовий в усьому покаятись.

– Знаю, знаю, – так само лагідно й радісно відповів Господь, – а ти й справді віриш в історію з Дияволом? Дійсно віриш? (Він пильно дивився на чоловіка, по-доброму кепкуючи з нього…)

– Що? – знову пробурмотів святий.

– Ти й справді гадаєш, що Нечистий може привести тебе до Святості, Справжньої Святості? У цьому не було б ані логіки, ані нелогічності. ˂ Зло – це лише тимчасовий досвід: з нього нічого не починається й ним нічого не закінчується. Його треба пізнати із власного досвіду, от і все. Якщо ініціатива йшла не від Диявола, а це чиста тобі випадковість, тоді від кого ж вона йшла? Хто замислив^c[98]98
  ^с був у змозі замислити.


[Закрыть] скористатися тобою, найбільшим грішником серед негідників, щоб переосмислити святість? Кому потрібні крайнощі, аби здолати найбільше зло, змушувати пережити до щирцю найбільше добро?

– Тобі!

– Це був жарт. Нечистий – це не особа, ˃ це маска ˂. Я одягнув її й явився до тебе у ˂ у жалюгідне помешкання в жалюгідному місті жалюгідного світу, у якому ти живеш. Я мусив скористатися найгіршим, щоб перетворити це на найкраще, скористатися довільною суперечністю в термінах, щоб відсутність суперечностей взяла гору. Тому повертайся на землю, повертайся й засвідчи це. Та домовмося про дещо…

(У цю мить він став трохи смутнішим, поступаючись урочистості незвіданої Волі.)

– Повідай мені, – мовив покірно святий.

– Коли йтимеш звідси, йди прямо, не озирайся, щоб ще раз мене побачити.

– Гаразд, – відповів твердо чоловік.

Так Господь дозволив чоловікові йти; отож святий, ще раз вклонившись йому, підвівся, повернувся до нього спиною й попростував геть, трішки опустивши голову, але дивлячись уперед, сповнений рішучості не озиратися.