Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 95 (всего у книги 104 страниц)
– Перебування в Мордредівці показало мені, наскільки неприємною може бути одноманітність. Видіти постійно ті самі обличчя й взагалі одне й те саме, однакове, майже нестерпно. Побувавши в такому селі, почнеш відчувати радість, бачачи навколо несхожі фізіономії. Це змусило мене замислитись. Можливо, це змінить дещо мій світогляд і мої смаки. Наприклад, я досі чомусь не любив драконів. Сам не знаю – чому. Можливо, мене дратувало, що вони мислять та розмовляють як люди, але зовні на людей не схожі. Мабуть, ця несхожість викликала в мені неприязнь до них. А тепер, після Мордредівки, я починаю розуміти, що несхожість – це не вада, а перевага. Коли особи не схожі одна на одну, це чудово! А коли всі однакові – скучно до нудоти. Отже, тепер, отримавши такий урок, я, можливо, полюблю драконів.
Я теж пустився у філософствування:
– Та взагалі, різноманітність – це один із головних принципів виникнення та існування Всесвіту. Подивися на космос. Він складається з безлічі зірок, планет, астероїдів, комет та інших об'єктів. І які вони різноманітні і за кольором, і за масою, і за розміром, і за густиною, і за хімічним складом, і за іншими якостями. А мікроскопічний світ елементарних частинок, з яких складається вся матерія. Це не однакові частинки з не однаковими властивостями. Тут тобі й протони, і нейтрони, і електрони, і позитрони, і фотони, і мюони, і лептони, і нейтрино, і кварки та інші. А глянь на рослинний та тваринний світ Землі. Яка різноманітність! А люди! Які різні раси та народи, з якою різною зовнішністю, історією, звичаями, мовами, культурою тощо. Тобто, Вища Сила, яку називають також Творцем, Богом, Господом, Всевишнім та інше, творила світ, прагнучи досягти найбільшого розмаїття. Хоча могла б зробити Всесвіт одноманітною масою. Але ні! Вища Сила створила Всесвіт, поділивши матерію на безліч частин, і зробивши ці частини різними, не схожими одна на одну. Отже, поділ та різноманітність – це принцип Бога. А об'єднання та одноманітність – принцип протилежний. А те, що протилежне Богові, є диявольським. Отже, ті, хто намагаються все поєднати й зробити одноманітним, служать дияволу, може, й самі того не розуміючи. Скажімо, прагнуть об'єднати різні народи в одну велику імперію і, викоренивши їхні відмінності, зробити чимось однаковим.
– Тож слава окремості та різноманітності! – підсумував Аркадій.
Так, філософствуючи, ми й доїхали до Бородавок, де, як і пообіцяли самі собі, затримаємось на добу з гаком.
Саме в Бородавках, у хаті тутешнього голови, я пишу тобі, сестричко Марійко, цього листа.
Мені щойно спало на думку, як жителі Мордредівки можуть позбутися прокльонів Авдія Мотлоха. Мотлох прокляв село за назвою саме Мордредівка, яке знаходиться саме там. Села з іншими назвами, розташовані в інших місцях, від його прокльонів не страждають. Значить, і жителі Мордредівки припинять потерпати, якщо збудують нове село в іншому місці, дадуть йому іншу назву, і, покинувши Мордредівку, туди переселяться. У Мордредівці продовжуватиме діяти прокляття, але оскільки вона стане безлюдною, від цього ніхто не страждатиме. Але інше, нове село, з назвою, наприклад... ну, не знаю... ну, скажімо, Кукуб'яка, Мотлох не проклинав, а значить, кукуб'якінці, або як там будуть по-новому називати себе мордредівські переселенці, зможуть жити як інші, не відчуваючи дії прокльонів. Тобто одночасно з рештою людства, а не з відставанням на добу. І їхні нащадки вже матимуть різні обличчя, а не фізіономію чаклуна. Ось допишу тобі, сестричко, цього листа, напишу записку з цими думками, і попрохаю голову Бородавок, щоб він передав записку колезі із сусіднього проклятого села, голові Мордредівки.
Власне, лист тобі дописав, тож візьмуся за записку. Шкода, у селі Бородавках немає поштамту, тож не можу відправити тобі одразу. Відправлю, коли дістанемося населеного пункту, що має поштове відділення.
Як завжди, передавай від мене привіт чоловікові та діткам! До побачення!
30 жовтня 1995 року.
P.S.
Кілька днів тому я писав тобі про логічний ланцюжок Аркадія, який привів його до висновку, що він рятівник країни. Мовляв, якби він не бився із драконом, то цього не побачили б японські туристи, не розповіли королю, король не поїхав би до дракона, не дізнався б вчасно про викрадення яйця і таке інше.
Мені щойно спала на думку також мисль, що я теж є рятівником. Адже саме я підказав Аркадію спробувати вламати на переселення до Королівського зоопарку дракона Інокентія Карловича, а не якогось іншого, оскільки Інокентій Карлович культурний та інтелігентний, а отже, Аркадія не покалічить. А якби не я, Аркадій міг би вламувати іншого дракона не біля Гірчичної печери, а в іншому місці Каменіани. І тоді японські туристи, приїхавши до Гірчичної печери, битви лицаря з драконом не побачили б, не розповіли королю... І, зрештою, шахрай із викраденим драконячим яйцем міг би безперешкодно втекти з Терентопії. Тож, як бачиш, сестричко, я теж відіграв важливу роль у порятунку батьківщини. Тож можеш пишатися своїм братом!».
☼ ☼ ☼
Закінчивши цитувати фрагменти з листів барона Панаса, Автор Терентопських хронік з подивом виявляє, що жодного разу не перервав їх своїми коментарями чи діалогами з мозковими півкулями, як це бувало зазвичай в таких випадках.
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ТРЕТЄ. Народження уколошканого
– ... До смерті набридли лицарі!
– Я й сама мільйон разів це казала... Ні, мені куди більше подобаються чарівники.
– Ну, чарівники-от всім подобаються...
Джон Б. Пристлі, «31 червня».
– Ви маєте честь іти, сміятися й говорити з... професором жовто-зеленої магії...
Антон Чехов, «Літаючі острови».
– ... Ну так, начебто я був раптово перенесений з того століття в наше, а потім ізнову в те століття...
Марк Твен, «Янкі при дворі короля Артура».
30 жовтня 1995 року.
А тепер, безцінний читачу, розглянемо подію, що трапилася під час Великої Яєчної Експедиції в п'ятнадцятому секторі Терентопського королівства. І довідаємося розгадок двох із загадок, що мають місце в Терентопських хроніках. Можливо, ці загадки не пройшли повз увагу безцінного читача, і він ламає над ними голову. Після цього розділу голова читача залишиться незломленою щодо даних таємниць, тобто вже не буде необхідності продовжувати деструкцію довбешки. Але деякі інші таємниці поки збережуться.
Героями цього розділу є граф Абдулла й барон Сергій. Котрі вчиняли пошуки відомо кого й відомо чого в п'ятнадцятому секторі, переміщаючись верхи на конях Ахматі (Абдулла) і Філіпі (Сергій). Перший кінь був названий так на честь Ахмат-хана, що в п'ятнадцятому столітті правив Великою Ордою. Другий кінь – на честь короля Філіпа Шостого Валуа, що керував Францією в столітті чотирнадцятому. Обоє коні були золотаво-рудої масті. На щиті й гербі Абдулли можна бачити повний білий місяць у чорному полі, а на щиті Сергія – синій велосипед у полі білому.
Граф Абдулла (повне ім'я Абдулла Абдолбекович Сухробов), як можна догадатися за іменем, людина східного походження. Він за національністю таджик. Його рідний брат Шодовлат Сухробов, до речі, теж терентопський лицар, але не придворний, а незалежний (Автор згадав його в списку лицарів, що брали участь у турнірі в День Шляхетного Мордобою). Мати серед європейських лицарів людей східних – давня традиція. Наприклад, серед лицарів Круглого Столу короля Артура були Паломід Сарацин і Меліон Татарин. Щодо Меліона, то за прізвиськом видно, що він мав татарське коріння. Визначити коріння Паломіда складніше, оскільки сарацинами в Європі називали представників різних східних народів. Втім, народився граф Абдулла, як і його брат, не в Таджикистані, а в Терентопії, куди його батьки переселилися з Харкова, а от дідусі та бабусі Абдулли дійсно жили в Таджикистані.
Граф Абдулла був під час Великої Яєчної Експедиції чоловіком тридцяти шести років, міцної статури, брюнетом з маленькими вусиками й борідкою.
А от його супутник барон Сергій взагалі не був уродженцем Терентопії. Так, цей Сергій (повне ім'я Сергій Анатолійович Григораш) був єдиним за всю історію Напівкруглого Столу придворним лицарем, що народився й виріс за межами Терентопії, тобто був прибульцем із Великого Світу.
В американо-ірландському кінофільмі «Король Артур», знятому 2004 року режисером Антуаном Фукуа, йдеться, крім іншого, про те, що, мовляв, лицарі Круглого Столу були родом з України. Крім самого короля Артура, котрий, мовляв, був римлянином. Ну, тобто там так прямо не сформульовано «з України», а сказано, що вони народилися і підросли в Сарматії. А починається фільм із показу карти Європи того часу, де чітко видно, що написом «Сарматія» позначено саме територію сучасної України. Мовляв, римляни забрали групу тамтешніх підлітків, навчили їх бойовим мистецтвам, і вони склали гвардію короля Артура, відому як «лицарі Круглого Столу».
Українське походження цих лицарів можна вважати лише вигадкою автора сценарію Давида Францоні. А от українське походження лицаря Напівкруглого Столу барона Сергія є фактом. Більше того, барон Сергій і після вступу до колективу придворних лицарів короля Жорика Дев'ятого продовжував залишатися громадянином України, мав український паспорт і навіть продовжував жити частково в рідному Харкові, де народився та виріс. Говорячи «частково», Автор, звичайно, не має на увазі, що, наприклад, ліва нога Сергія продовжувала жити в Харкові, а решта тіла в Терентопії, що він виявився розділений між паралельними просторами, як чарівник Корнелій Костянтинович Манюня в щосі тридцять восьмому «Письмена лівої ноги». Ні, Автор має на увазі, що частину року – з листопада по березень – цей Сергій Анатолійович проводив у Харкові, а решту часу – у Терентопському королівстві.
Що ж до зовнішності барона Сергія, то він світловолосий і ясноокий чоловік дуже невисокого зросту, дуже неміцної статури, що виглядав у свої тридцять три роки дуже молодим, майже школярем, так що у тих, хто його бачив, була спокуса називати його не мужчиною, а пацаном.
Після того як у рідному Харкові закінчив школу, а потім і інститут (Харківський політехнічний), одружився і призвів на світ (у «співпраці» з дружиною Світланою) сина Павлика, у 1992 році, у віці тридцяти років, він цілком випадково виявив у кущах західніше від Харкова оббиті дерматином двері, а за ними – лицарське королівство. Оскільки Сергій з дитинства зачитувався книжками про лицарів, і сумував, що в наш час не має шансів пожити лицарським життям, то зробивши вищезгадане відкриття в кущах, загорівся бажанням здійснити свою дитячу мрію.
У Терентопії познайомився з лицарями, дізнався всього що хотів про їхнє життя, і, нарешті, подав королю прохання прийняти його в лицарі Напівкруглого Столу. І був таки посвячений у лицарі. Оскільки знайомі доспіхоносці за нього королю поручилися, вважаючи його кандидатуру гідною, незважаючи на його походження, тобто на те, що він є людиною з Великого Світу.
І став там вести життя лицаря. Подвигами та іншими добрими справами швидко домігся того, що йому було присвоєно монархом титул барона й подаровано Нюрмултякський замок, дуже невеликий, але красивий і затишний.
При цьому ані його дружина, ані син нічого про це не знали. Вони були впевнені, що їхній чоловік та батько з березня по листопад перебуває у відрядженнях, виїжджаючи за потребами інженерної роботи в інші регіони України. Їх не тішила така довга його відсутність, але компенсацією були гроші, які значно перевершували зарплату звичайного українського інженера, завдяки чому сім'я могла собі дозволити більший достаток, ніж сусідські сім'ї. Вони не знали, що це зарплата барона в чудовій країні, і вважали, що так добре оплачуються відрядження інженера, і терпіли його відсутності.
Сергій не інформував рідних про своє життя за чарівними дверима й про самі ці двері, оскільки прагнув жити в королівстві, що називається, «вільним птахом», а наявність там родини, на його думку, заважала б цьому, змушуючи займатися сімейними справами, а не подвигами та іншим лицарюванням.
У періоди його життя в підпільному королівстві, які його рідні вважали, повторює Автор, періодами відряджень до інших українських міст, Сергій Григораш раз на тиждень виходив із королівства, доходив до найближчого телефону-автомата на околиці Харкова та телефонував дружині й синові, нібито з чергового українського міста. І розповідав небилиці про свою там інженерну роботу. Щоб ті менше за ним нудьгували, і щодо нього не переймалися. Коли Жорик Дев'ятий оголосив про близький початок Великої Яєчної Експедиції, яка невідомо як довго триватиме, Сергій у черговому дзвінку сім'ї повідомив: справи складаються так, що, можливо, відрядження затягнеться довше, ніж звичайно, можливо, йому доведеться затриматися на деякий час, без можливості регулярно телефонувати.
Отже, граф Абдулла й барон Сергій, повторює Автор, мандрували п'ятнадцятим сектором, що витягнувся на північ від Великих Дрібок.
☼ ☼ ☼
У селі Крутозадівці, вранці 30 жовтня, опитуючи тамтешнє населення, граф Абдулла та барон Сергій познайомилися з чоловіком сорока восьми років, імпозантною, досить стрункою русявою, голеною людиною в окулярах з роговою оправою. Він не був мешканцем цього села, як з'ясувалося, а приїхав до нього на велосипеді з міста Манюнинська, де має честь проживати. Крутозадівка порівняно неподалік цього обласного центру. У Крутозадівці живе травниця Горпина Кравчучка, пояснив він лицарям (вони на той час опитали її, як і інших мешканців), і він приїхав саме до неї, щоби купити набір зібраних нею по луках і лісах чудодійних трав. У нього, мовляв, немає зайвого часу, щоб особисто їх відшукувати, і він вважає за краще купувати в неї.
Звали цього приїжджого Всеволодом Миколайовичем Манюнею.
– Ага! – вигукує Права півкуля авторського мозку. – Це...
Автор, не даючи їй продовжити, перебиває:
– Знаю, що ти хочеш сказати, Права. І одразу відповідаю: так, це один із численних нащадків Гектора Манюні. Так, як і предок, Всеволод Манюня також чарівник. Так, у нього є й портрет Гектора пензля Леонарда Ґудзика, і фрагмент пророцтва Гектора.
– А я па... – починає і півкуля Ліва, але Автор знову перебиває:
– Так, Ліва, ти пам'ятаєш, що Всеволод Миколайович Манюня згадувався в щосі сорок другому «Особливості полювання на грифонів». І пам'ятаєш, що незважаючи на цю згадку, там не було фрагмента пророцтва. І здогадуєшся, що в цьому розділі цей фрагмент буде представлений читачеві. Абсолютно вірно. Не відкладаючи цього в довгий ящик, фрагмент читачеві представляю:
Ліва півкуля, не вгамувавшись, все ж таки висловлюється:
– Пам'ятаю, що пророцтво Гектора Манюні (тобто паперовий аркуш, на якому він це пророцтво написав), його правнуками було розрізано на дев'ять рівних шматочків. Про це розповіла Євгенія Манюня (вона ж Сіро-буро-малиновий Лицар) у щосі тридцять шостому «Що начудив Хома Лукич». Ти, громадянине Авторе, викладав ці шматочки в різних розділах. Цей шматочок є дев'ятим, а отже, і останнім. Я не помиляюсь?
– Ні. Тобто так. Тобто авжеж. Тепер читачеві відомі всі фрагменти того пророцтва. І тепер читач за бажанням може скласти з них повний текст.
– Гадаєш, Авторе, – посміхається Права півкуля, – читачеві більше робити нема чого, як вишукувати в Терентопських хроніках ці фрагменти, переписувати рядки з них на дев'ять клаптиків паперу, щоб потім, прикладаючи ці шматочки один до одного так і так, ніби пазли, скласти пророцтво в повному вигляді? Упевнений, що читач чекає, щоб ти сам, все це склавши, дав йому повний текст того пророцтва.
– Не хочеться мені цього робити, – морщиться Автор. – Я, правду кажучи, людина досить ледача. Якщо й читач не хоче, то я ж його й не змушую. Але повернемося до лицарів.
Отже, граф Абдулла та барон Сергій у Крутозадівці заговорили з магом Всеволодом Манюнею. Слово за слово... Розмова їх захопила. Він виявився цікавим співрозмовником. Тож їм не хотілося так одразу з ним розлучатися.
Тому, коли він запросив їх просто зараз поїхати разом з ним до Манюнинська й трохи в нього погостювати, хоч би до завтрашнього ранку, то вони охоче погодилися, хоча відвідування Манюнинська й не входило до їхніх планів, оскільки там пошуками яйця займалася манюнинська міліція.
І з Крутозадівки попрямували до Манюнинська. Двоє на конях, а третій на велосипеді, прилаштувавши до рами паском лантух із зелом.
☼ ☼ ☼
Невеликий гарний особняк, в якому жив Всеволод Манюня, знаходився на майдані Гектора Манюні, неподалік пам'ятника Гекторові Манюні і кінотеатру імені Гектора Манюні. (Педантизму заради Автор відзначить, що в кінотеатрі в цей час демонструвався український повнометражний анімаційний фільм «Енеїда», знятий київською кіностудією «Укранімафільм» під керівництвом режисера Володимира Дахна за мотивами однойменного віршованого іронічного епосу Івана Котляревського).
До зручності Абдулли й Сергія, поблизу була громадська стайня для транспорту місцевих і заїжджих лицарів, де ці доспіхоносці Напівкруглого Столу змогли залишити Ахмата з Філіпом, і де коням було надано їжу.
В особняку маг познайомив гостей зі своєю дружиною Галиною Манюнею, красивою русявою жінкою сорока трьох років, у міру вгодованою. Лицарі, галантно поцілувавши дамі руку, для зручності зняли металеві обладунки і відклали зброю.
Їхню увагу привернуло досить дивне живописне полотно. На ньому було зображено дуже потворну істоту, що нагадувала людину. Але, на відміну від нормальних людей, істота мала три ока, два носи і занадто широкий рот. Голова та тулуб істоти теж були надмірно широкі. На її голові була біла перука, а тулуб був одягнений у жустокор, рожевий у червоний горошок, з жабо на грудях, теж занадто широке.
– Хто це таке? – вигукнув Абдулла, вказуючи на фантастичне зображення.
– Це портрет мого предка, мага Гектора Манюні, – пояснив Всеволод Манюня.
– Я щось чув про нього, – зауважив Сергій. – Але думав, що він нормальна людина, хай йому щось, а не потвора із двома носами та трьома очима.
– Звичайно, він був нормальною людиною, – відповів нащадок. – Ми з вами нещодавно проїхали повз його пам'ятник, де він зображений у природному вигляді, з одним носом та двома очима. На цій картині він виглядає спотвореним, оскільки портрет перебуває в стані роздвоєння. Справа от у чому...
І маг Всеволод Манюня розповів гостям отаке:
1747 року придворний живописець Леонардо Ґудзик зобразив тридцятирічного Гектора Манюню. І до певного часу ця картина існувала в єдиному екземплярі. Але коли в чарівника з'явилося троє онуків, він подумав: може статися, що всі троє захочуть мати портрета дідуся, а портрет лише один. А потім з'явиться невідомо скільки правнуків, праправнуків тощо. І Гектор Фролович ухвалив дотепне рішення. Він за допомогою магії надав портретові можливість розмножуватися методом ділення, як розмножуються амеби, інфузорії та інші одноклітинні організми. Щоб кількість однакових портретів відповідала кількості його, Гектора Манюні, нащадків, щоби кожен із нащадків мав такий портрет, і не змальовану копію, а саме оригінал. Так з одного портрета поступово виникли десятки. Щойно відбувалося зачаття нового нащадка, найближчий портрет автоматично починав ділитися.
У нього, Всеволода Манюні, є син Остап Манюня. Йому двадцять три роки, і він теж, згідно із сімейною традицією, чарівник. Минулого року він одружився зі славною дівчиною Іриною, і от тепер вони чекають на дитину. Імовірно дитина має з'явитися на світ за пару тижнів. Саме тому портрет Гектора Манюні в передчутті нового нащадка автоматично ділиться. Тому й виглядає тимчасово так, ніби в однієї людини два носи, три ока і таке інше. За деякий час це вже буде не один портрет, а два, абсолютно ідентичні. Один із них і перейде в спадок цьому поки що внутрішньоутробному нащадкові.
Повідавши все це Абдуллі та Сергію, Всеволод Миколайович, кажучи ніби вже не гостям, а самому собі, пробурмотів, що, на жаль, Гектор Манюня не здогадався прищепити таку ж здатність до розмноження написаному ним 18 вересня 1745 року, коли йому було двадцять вісім років, пророцтву. Якби й той аркуш паперу з текстом пророцтва міг ділитися як портрет, то зараз кожен із нащадків Гектора Манюні мав би це пророцтво в повному вигляді. Але, на жаль, великий маг до цього не додумався, і папір із пророцтвом було розрізано на дев'ять клаптиків. У нього, Всеволода Манюні, є один із тих шматочків, але загальний зміст пророцтва йому невідомий.
Тим часом господиня, тобто дружина чарівника, погосподарювавши на кухні, запросила всіх до столу.
Під час обіду Всеволод та Галина не змогли втриматися від того, щоби розхвалювати гостям свого сина Остапа. Говорили, що, незважаючи на молодість, він уже дуже здібний чарівник з великими перспективами, що він у сфері магії домігся того, що не далося й більш зрілим та досвідченим чудотворцям. Він із дружиною Іриною живе тут же, у Манюнинську, на вулиці, що за п'ять хвилин ходьби від особняка батька.
От зараз, розповідав батько, син працює над темою магічного переміщення в часі без допомоги машини часу або інших науково-технічних пристроїв. І вже досяг успіху: йому вдалося двічі перенестися в минуле й повернутися назад. Перший раз він, випивши розроблену ним рідину і прочитавши розроблене ним заклинання, опинився в тисяча дев'ятсот сімдесят четвертому році. Побувши там годину, автоматично повернувся у свій час, у тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий рік, за секунду після тієї секунди, коли звідси зник. А вдруге він перемістився в минуле вже не один, а прихопивши із собою, так би мовити, пасажира. Згідно з розробленим ним методом, мандрівник у часі може, мовляв, брати із собою ще одну людину. Для цього потрібно тій людині теж дати випити зілля, і, обхопивши її руками і притиснувши до себе, прочитати заклинання. І тоді обоє переносяться. Так Остап Манюня разом із його приятелем, колишнім однокласником, перемістилися в тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятий рік. І, побувши там годину, автоматично в такий самий спосіб повернулися в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий. Поки що цей метод дозволяє переміщатися лише в минуле, і перебувати там лише одну годину. І поки що не виходить точно розрахувати, в якому році, в якому місяці, дні, годині та хвилині ти опинишся. Але Остап продовжує над цією темою працювати, і, можливо, зможе точно визначати точку переміщення та регулювати час свого там перебування.
Це відкриття, продовжував Всеволод Манюня, вже гарантує Остапові згадування його імені в майбутніх енциклопедіях магії як видатного чарівника. А згодом будуть інші відкриття. Так що Остап напевно стане одним із найкращих магів в історії Терентопії, а може, і не лише Терентопії!
Після обіду господарі та гості повернулися з їдальні до вітальні. Не встигли вони сісти у фотелі, щоб продовжити розмову, як у двері подзвонили. Всеволод Миколайович підвівся й відімкнув. І у вітальню з вулиці увійшов молодий чоловік. Він був дещо схожий на Всеволода Миколайовича, тільки не мав на обличчі окулярів. Обидва лицарі незалежно один від одного подумали, що той, що увійшов, схожий також і на якусь іншу відому їм особистість, але не змогли згадати, на кого саме.
– Привіт, Остапе! – радісно вигукнув господар. – А я тільки-но розповідав про тебе нашим гостям. Познайомся: це лицарі Напівкруглого Столу, граф Абдулла та барон Сергій.
Остап Манюня неуважно кивнув названим. Всеволод Миколайович глянув йому в обличчя й посмішка зійшла з його губ. Син виглядав глибоко нещасним.
– Що трапилося?! – стривожено скрикнули водночас старший маг і його дружина.
– Біда! – простогнав Остап, і сльози потекли з його очей. – Біда! Це я винен, дурень безмозкий! Я напартачив! Нема мені вибачення!
Його посадили в крісло й дали склянку води, щоб трохи заспокоїти. Відсьорбнувши, молодий маг, нервово почав розповідь про свою біду:
☼ ☼ ☼
Після ретельних обчислень і двох вдалих експериментів Остап Манюня був абсолютно впевнений, що його метод переміщення в часі є безпечним і надійним, ніяких неприємних несподіванок не віщує. Тому коли його кохана дружина Ірина почала його просити, щоб чергову таку подорож вони здійснили разом, він погодився, вирішивши, що спільні подорожі подружжя зміцнюють сім'ю, бо насичують їхнє спілкування спільними враженнями та спогадами.
І сьогодні, тридцятого жовтня, молодий маг із дружиною вирішили «прогулятися» у минуле.
Оскільки переміщення в минуле за методом Остапа відбувалося в часі, але не в просторі, то для «старту» потрібно було місце, яке тривалий час не змінювалося. Таким місцем був безлюдний пустир недалеко від їхнього будинку. Остап знав, що пустир там існував сотні років, і жодних будівель чи інших неприємних перешкод, з якими можна було несподівано зіткнутися, там і раніше не було. А от повернення з іншого часу у свій відбувалося не тільки в часі, а й у просторі: з якого місця та часу в минулому не «стартував» би мандрівник, він опинявся в тому місці і у тій секунді, звідки й відбув. Так що пустир був найзручнішим і найбезпечнішим для цього місцем.
Отже, молоде подружжя вийшло на цей пустир, випило магічне зілля з пляшечки, Остап обійняв і притиснув до себе Ірину, та прочитав заклинання.
Пустир залишився пустирем, а от деякі будинки навколо нього зникли. Замість деяких з'явилися інші, старі. Це означало, що пара опинилася в минулому.
Треба було з'ясувати, в який саме час вони потрапили.
Вийшовши з пустиря на найближчу вулицю, запитали перехожого, котра година. Той, глянувши на годинника, відповів, що п'ятнадцять годин і двадцять дві хвилини. Остап виставив цей час на своєму годиннику, маючи на увазі, що приблизно за годину, тобто о шістнадцятій двадцять, спрацює автоматично їхнє повернення, і треба бути готовими. «А яке число?» – запитав Остап. «Сімнадцяте», – відповів перехожий. «А який місяць?» – запитав Остап. Той здивувався, але відповів: «Березень». – «А який рік?» – запитав Остап. Перехожий ще більше здивувався: «А що, ви самі не знаєте?!» Остап пояснив, що він чарівник, який перемістився сюди з майбутнього. Перехожий повірив, і відповів, що вони потрапили в тисяча дев'ятсот сімдесят другий рік. І відразу попросив розповісти, що там, у майбутньому. Остап почав був відповідати, але тут Ірина схопилася за пузо і вигукнула «Ой!». – «Що?!» – злякався Остап. – «Я, здається, починаю народжувати! Здається, починаються передчасні пологи!»
На щастя, вулицею проїжджав легковий автомобіль. Не заводська модель із Великого Світу, а місцева саморобка, вишневого кольору. Остап вискочив на дорогу і, махаючи руками, змусив його загальмувати. У трьох словах пояснив ситуацію, вказуючи на вагітну дружину. Шофер, звісно, погодився, відклавши інші справи, доставити їх до пологового будинку.
За кілька хвилин машина підкотила до такого медичного закладу. Остап метнувся в приймальне відділення й повідомив про перейми дружини. Санітари з ношами прибігли до автомобіля, поклали роділлю й віднесли у пологовий будинок. А Остапа з нею не пустили, оскільки в ті часи це було заборонено, і молоді отці мали тинятися біля таких закладів, не маючи права увійти всередину.
Хвилин за п'ятнадцять вийшла санітарка й повідомила Остапу, що в нього народився син. Ще кілька хвилин свіжий батько радів, був у ейфорії від щастя. Потім, зиркнувши на годинника, збагнув, що час спливає, за лічені хвилини прийде мить автоматичного повернення, і якщо в його обіймах не буде дружини та сина, то магія перекине його в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий рік без них.
Він почав прохати, щоб його пустили до дружини та дитини. Йому відповідали: «Не можна! Заборонено!» Він благав. Службовці пологового будинку були непохитними. Інструкція, мовляв, є інструкція, і її нікому неможна порушувати. Він хотів був розповісти їм свою історію: мовляв, він чарівник, мовляв, подорож у часі, мовляв, час спливає... Але часу на теревені вже не було, залишалися останні секунди, і Остап кинувся всередину пологового будинку, відштовхуючи всіх, хто намагався його зупинити. Він метався по всьому закладу, смикаючи за ручки всіх дверей і заглядаючи у всі приміщення, збиваючи предмети та медичних працівників... Нарешті, в одній із палат побачив кохану Ірину. Кинувся до неї, обійняв, спитав «Де син?» Вона прошепотіла: «Його винесли в інше приміщення»...
І тут Остап із жахом побачив, що вони з дружиною знову на пустирі. Удвох. Без новонародженого сина!
Вони були в розпачі. Але треба було терміново йти додому, оскільки надворі було досить холодно, а на Ірині був лише лікарняний халат; верхній одяг залишився у минулому, в пологовому будинку. Остап зняв свою куртку, укутав у неї кохану, і постарався як найшвидше довести її до їхньої квартири. Переконавшись, що з нею все гаразд (якщо не рахувати смутку від відсутності новонародженої дитини), Остап залишив її під опікою сусідки, а сам поквапився до батька, досвідченого чарівника, щоб той допоміг, чим зможе...
☼ ☼ ☼
Повідавши все це, Остап Всеволодович знову заходився вигукувати, вдаряючи себе кулаками по лобі: «Це я напартачив! Це я винний! Немає мені прощення!»
Всеволод Миколайович відповів, що син справді зробив помилку, взявши в цю подорож жінку на останньому місяці вагітності. Але, додав він, ніхто не застрахований від помилок. І він, Всеволод Миколайович, будучи недурною людиною й досить досвідченим чарівником, проте допускався іноді тих чи інших помилок.
– Мене здивувало, – продовжив він, – що ти витрачав час на вмовляння пустити тебе до пологового будинку. Ти ж міг домогтися за допомогою гіпнозу, щоб тебе пустили миттєво. Ти ж, як і всі чарівники, добре володієш гіпнозом.
Остап відповів:
– Я від хвилювання так розгубився, що це не спало мені на думку. У ті хвилини я від стресу почував себе не чарівником, а звичайною людиною.
І тут Галина Манюня вголос згадала, що такий випадок був під час її перебування в пологовому будинку. Вона народила Остапа дев'ятнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року. А за два дні до цього, як їй розповіли, у цей пологовий будинок увірвався якийсь молодик, кинувся до своєї дружини, яка щойно народила хлопчика, обійняв її, і вони миттєво зникли. Сама вона, Галина, цього не бачила, оскільки знаходилася в іншій палаті, але чула шум у коридорі, коли він метався в пошуках дружини, а медпрацівники намагалися його зупинити.
– От парадокс подорожі в часі, – говорив Всеволод Миколайович. – Ти, Остапе, знаходився одночасно в утробі мами, як немовля, і зовні, як дорослий двадцятитрирічний чоловік. Ти народився дев'ятнадцятого, а твій син сімнадцятого. Виходить, батько на два дні молодший за сина, а син на два дні старший за батька.
Старший чарівник зняв окуляри і, задумливо протираючи скло хусткою, продовжив:
