Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 54 (всего у книги 104 страниц)
От що, безцінний читачу, мав повідати тобі Автор про Альфреда Вареника, котрий став у чергу за авансом позаду короля...
– А якій спеціальності цей блазень заочно навчався в Академії Культури імені Герострата? – запитує Права півкуля авторського мозку.
– Він вчився на літературознавчому факультеті й збирався стати по закінченню літературним критиком або редактором, – відповідає Автор.
– Уявляю, скільки дотепних добутків препарує й поховає такий критик-редактор з його невеселим художнім смаком, – виголошує Ліва.
– На жаль, на жаль, – схлипує Автор, якого теж турбує ця тема, який боїться, що ці його Терентопські хроніки потраплять до рук саме такого редактора.
Взагалі, коли невеселі, похмурі, суворі блазні досягаються влади, то людям веселим іноді буває не до сміху.
От, наприклад, харківський гумористично-сатиричний журнал «Червоний Перець» припинив видаватися у 1934 році через те, що його редакція та автори були заарештовані, і декотрі з тих веселунів незабаром опинилися у тюрмах чи концтаборах, а декотрі – у могилах.
А ще раніше, на рубежі вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть, коли хтось із харків'ян дерзнув посміятися над владою (написавши невелику сатиру й вивісивши твір у Харкові на стіні Вознесенської церкви), то це так розлютило імператора Павла Першого, що дурний вінценосець велів стерти Харків із лиця землі, а всіх харків'ян запроторити до Сибіру. Але знищення міста, на щастя, не відбулося, оскільки незабаром із лиця землі був стертий сам цей імператор (за допомогою табакерки і шарфа), а спадкоємець злочинний наказ божевільного попередника скасував. Крім сатири, таємничий харківський вільнодумець утнув і іншу зухвалість. Коли за наказом імператора Павла біля Вознесенської церкви спорудили шибеницю, на якій належало повісити сатирика після його викриття, сатирик ухитрився безкарно повісити на ній опудало самого імператора Павла. Викрити харківського відчайдуха так і не вдалося.
Що ж до блазнів не суворих і похмурих, а нормальних, тобто веселих і дотепних, то Автору згадався харківський альманах «Літературний Ярмарок», що видавався в столичні часи цього міста. Крім оповідань, повістей, п'єс, новел, статей, нарисів та іншого, там друкувалися веселі так звані інтермедії, в яких дотепно коментувалися дані твори. Автори інтермедій називалися там «редакційними блазнями». Так, наприклад, у лютневій книжці альманаху за 1929 рік роль «редакційного блазня» виконав Майк Йогансен, а в травневій книжці того ж року – Остап Вишня.
Взагалі слово «блазень», як читачеві, поза всяким сумнівом, відомо, має два значення. Перше – позитивне: комік, гуморист, клоун, скоморох... Друге – негативне: дурень, бовдур, телепень, бевзь, йолоп, недоумкуватий... Якщо вищезгадані Майк Йогансен, Остап Вишня та їм подібні виконували обов'язки редакційних блазнів у найпозитивнішому сенсі цього слова, то більшовиків, які, захопивши владу, знищили безліч ні в чому не винних людей, зокрема веселих, талановитих і навіть геніальних (між інших і Майка Йогансена), можна обізвати злісними блазнями в найнегативнішому сенсі. (Остапа Вишню вони теж засудили до страти, але, на щастя, замінили її на роки концтаборів. А от його рідного брата, теж гумориста, Василя Чечвянського, таки розстріляли.)
Англійський поет Джон Донн в одному зі своїх віршів написав: «Ніколи не питай, за ким дзвонить Дзвін. Він дзвонить за Тобою». Блазень Зосима, що дурився при дворі терентопського короля Жорика Третього, перефразував цей вислів: «Ніколи не питай, про кого дзвенять бубонці на ковпаку блазня. Вони дзвенять про тебе».
І ще щодо не конкретно блазня Альфреда Вареника, а блазнів взагалі, Автор хоче додати наступне:
Іноді, задавши людині питання, на яке вона не знає відповіді, чуєш від неї: «А шут його зна!» Зверни увагу, читачу: не «А вчений його зна!», не «А академік його зна!», не «Енциклопедист його зна!» і навіть не «А лауреат Нобелівської премії його зна!», а саме шут, тобто блазень. Ну, щоправда, ще вимовляють в аналогічних випадках: «А біс його зна!» або «А хрін його зна!» Але хрін, будучи рослиною, нічого ні знати, ні тим більше сказати не може; біс же – персонаж міфологічний і казковий, а блазні таки дійсно були. З от цього багатьма вимовного «а шут його зна» випливає логічний висновок, що блазні є найерудованішими людьми, живими ходячими енциклопедіями.
Деякі люди не настільки дурні, щоби вимудровуватись, інші не настільки розумні, аби клеїти дурня.
Що ж стосується конкретно блазня Альфреда Вареника, то настільки похмура, настільки невесела особистість була дуже нетиповим представником терентопського народу. Здебільшого жителі Терентопського королівства люди досить веселі, дотепні, люблячі посміятися, і до того ж недурні.
У кінці четвертого тому роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді» головний герой висловився так:
«Якби мені надали можливість, як Санчо Пансі, вибрати за смаком королівство, я б не вибрав острови – або королівства чорношкірих, щоби здобувати гроші: – – ні, я б вибрав королівство людей, що сміються від щирого серця. А позаяк жовчність і похмуріші почуття, розладнуючи кровообіг і порушуючи рух життєвих соків, діють, я бачу, так само шкідливо на тіло державне, як і на тіло людини, – і позаяк одна тільки звичка до чесноти здатна впоратися з цими почуттями і підпорядкувати їх розуму, – то я б попросив у Бога – дарувати моїм підданим, поряд із веселістю, також і мудрість; тоді я був би найщасливішим монархом, а вони найщасливішим народом у світі».
З цього напрошується висновок, що якби Трістрамові Шенді випало бути королем Терентопії, як Жорику Дев'ятому, то вищезгаданий джентльмен вважав би такий випадок вельми вдалим, цілком відповідним його смакам.
☼ ☼ ☼
Тим часом, одержавши аванс, від віконця підскарбія пішли працівник зоопарку Юрій Антонович Рябозад, граф Леонід Заканавний, праля Льоля Мухова, барон Річард Неголений, паж Йоська Діккерман і, виблискуючий новою медаллю «За ударну роботу», кат Інкогнітечко. Дійшла черга короля.
– Здрастуйте, Андрію Васильовичу, – привітався крізь віконце каси монарх зі підскарбієм Кацапенком.
– Доброго дня, товаришу королю. Розпишіться, – відповів літній підскарбій в окулярах на кінчику носа, підтяжках і нарукавниках, подаючи главі держави відомість і ручку...
Андрій Васильович Кацапенко був прибульцем із Великого Світу. Він народився й виріс у Харкові. Працював бухгалтером на одному з великих харківських заводів. В 1977 році під час збирання грибів за містом, сунувся в кущі, виявив у них двері, оббиті чорним дерматином, і відкрив їх... Познайомився з підпільним королівством, залюбився в нім й іммігрував.
Там, завдяки професійній роботі із грішми, зробив кар'єру й став аж самим королівським підскарбієм. До його обов'язку входило контролювання державного бюджету і видача зарплатні й авансу лицарям Напівкруглого Столу, іншим придворним і самому королю.
За старою звичкою, що залишилася від Великого Світу, він до титулів своїх клієнтів додавав слово «товариш»: «товариш лицар», «товариш барон», «товариш граф», «товариш герцог», «товариш король», «товариш королева», «товариш принцеса»... Взагалі-то, згідно з тамтешніми правилами етикету, короля й королеву слід було називати Ваші Величності, а принцес – Ваші Високості. Але оскільки товариш Кацапенко не був уродженцем королівства, ріс і виховувався в іншій країні при інших умовах, то терентопці дивилися крізь пальці на таке порушення ним етикету. Не змушувати ж літню людину ламати свої звички.
Для зручності клієнтів зарплату він видавав не тільки в Королівському замку, але й у лицарському гуртожитку. Ті лицарі Напівкруглого Столу, які жили у власних замках удалині від столиці, не моталися щораз у Жорикбург за грішми, а одержували при нагоді відразу за кілька місяців...
Підскарбій відрахував і вручив товаришеві королю належний йому аванс 4725 шурхотиків і 37 дзвяків.
Потім глава держави присвятив себе поглинанню обіду, що включав суп із щавлю зі споришем, кашу з жолудевої крупи й відвар насіння льону; таємному дообідуванню в корчмі Гільденштернів (зі зміненим виглядом, звичайно) і, після повернення з корчми й поновлення звичайної зовнішності, прийманню відвідувачів.
Як ми бачили у випадку з драконом Інокентієм Карловичем, на прийом до короля будь-який громадянин міг з'явитися запросто в будь-який час без попереднього запису. Але в розпорядку дня монарха були години, спеціально відведені для спілкування з підданими, коли всякий бажаючий міг поділитися з Жориком Дев'ятим своїми проблемами, поскаржитися й попросити допомоги.
У цей день аудієнції в короля просили:
1) артист Театру Художнього Свисту імені Солов'я-Розбійника Микола Квінтиліанович Фраєр, що скаржився на мера столиці Павла Бойконоса, мовляв, градоначальник винуватий у недостатній кількості сміттєвих урн на вулицях Жорикбурга;
2) фермер-страусівник Гнат Свиридович Кактусенко, який просив заснувати нове професійне свято – День страусівника;
3) гола красуня зі смарагдовим волоссям – русалка Катя, котра жалілася, що русалок не пускають у театри й інші культурні установи, вимагають, щоб вони, русалки, одяглися, що суперечить русалчиним традиціям;
4) фея Зося Трефова, що пропонувала звести у столиці монумент першим покорителькам повітряного простору;
5) мовлячий єдиноріг Буцефаленко, який вимагав, щоб у громадських туалетах установили унітази не тільки для людей, але й для розмовляючих тварин різних видів і розмірів, з урахуванням їхньої анатомії, а то виходить дискримінація за біологічною ознакою;
6) чернець із монастиря святого Харлампія Бездюківського – брат Аполлінарій, що требував, аби своїм указом король заборонив жінкам ходити де попало із повністю оголеними губами, «ібо сіє вводить у спокусу й навіває гріховні бажання»...
Та інші громадяни.
Ченцеві король різко й сердито відмовив, мовляв, нема чого насаджувати мракобісся. Мерові Бойконосу зателефонував і попросив навести лад з урнами й туалетами. У календарі знайшов день, що не є святковим, і відзначив у записній книзі, щоб не забути указом зробити його святом страусівників. Подзвонив у театри, на які скаржилася русалка. Театральні директори виправдовувалися, що, мовляв, якщо в глядацькому залі будуть голі красуні, то глядачі витріщатимуться на цю вроду, не звертаючи уваги на одягнених акторів, а актори теж живі люди – їм хочеться уваги. Король попросив їх вирішити цю проблему таким чином, щоб не утискати ні прав, ні традицій русалок. Ті обіцяли подумати. Відреагував глава країни й на інші звернення громадян.
☼ ☼ ☼
Потім Жорик Дев'ятий у супроводі Юрія Антоновича Рябозада власноручно годував немовлячих мешканців замку – вигодованців улюбленого зоопарку...
Зоопарк короля Терентопії за кількістю й різноманітністю тварин, звичайно ж, дуже поступався кращим зоопаркам Великого Світу. Там не було ані бегемотів, ані носорогів, ані слонів, ані жирафів... У Терентопії тропічні гіганти не жили, а з Великого Світу доправити їх туди нереально. Крім усього іншого, вони б просто не протиснулися крізь скромні двері, оббиті дерматином, а переміщати їх частинами, як автомобілі, ти сам, безцінний читачу, розумієш...
Зате там були такі істоти, про яких навіть мріяти не можуть найшикарніші зоопарки Великого Світу: єдинороги та грифони (навіть один альбінос!). А також чудовиська з Окраїнних Земель: водоплавна коза (з ластами замість ніг), пернатий вовк, сухопутний непарнокопитий сом, летючий ведмідь (аналог кажана, але набагато більшого розміру), гігантський глист та інші. Глист, до речі, був незвичайним не тільки своїм розміром (півтора метри в товщину й два метри в довжину), але й дивним забарвленням: жовті плями по вишневому тлу. Причому плями формою нагадували зображення кубинського революціонера Ернесто Че Гевари. Тобто тварина виглядала так, ніби її розмалював відомий американський (втім, з українським корінням) художник Енді Воргол. Зрозуміло, що при такій величині глист не мав можливості паразитувати в організмі якої-небудь іншої істоти, тому змушений був жити поза, харчуючись рослинною їжею, наче корова. (Теми неймовірної фауни Окраїнних Земель Автор ще торкнеться в щосях п'ятдесят першому «Користь нудотної попси» і сорок восьмому «Семишарова легенда»).
І все-таки більшість екземплярів цього королівського зібрання біологічних об'єктів були звичайними і для Великого Світу.
Після цього Жорик поспілкувався із принцесами, котрі повернулися із занять, довідався, що нового їм сьогодні повідали професори у вузах...
Наприкінці дня він повечеряв відварним коренем лопуха, трохи приправленим обліпиховою олією. Чи треба, безцінний читачу, пояснювати, що він зробив після цього, тобто навіщо зачинився в кабінеті й куди потім непомітно сходив?
А між спілкуванням з дочками й вечерею він перебував у королівській бібліотеці, де дещо читав. І про це важливо сказати, тому що саме це читання спровокує його відправити терентопських лицарів у Велику Яєчну Експедицію.
Як читач уже знає, перший терентопський король Мирополк Романтик десять років подорожував Західною Європою й, крім іншого, зібрав там свою бібліотеку, у якій були й середньовічні лицарські романи з епосами. Після того як Терентопське князівство було перетворено ним на лицарське королівство відповідно до того, що він вичитав у книгах, писання перекладалися терентопською мовою й поширювалися серед підданих монарха, щоб піддані теж набували лицарських чеснот. У королівській бібліотеці, що дісталася Жорику Дев'ятому від предків, були як ці переклади, так і ті, привезені Мирополком, стародруки європейськими мовами.
Автор назве деякі з них, аби читач краще розумів, про що йдеться. «Історія королів Британії» Ґальфріда Монмутського. «Брут» Лайамона. «Бово д'Антона» невідомого автора. «Мул без вузди» Пайена де Мез'єра. «Трістан і Ізольда» Беруля. «Трістан» Ґотфріда Страсбурзького, Ульріха фон Тюргейма й Генріха фон Фрейберґа. «Трістан» П'єра Сали. «Ланселот, або Лицар Воза», «Івейн, або Лицар з Левом», «Персіваль, або Повість про Ґрааль» Кретьєна де Труа. «Парцифаль» і «Тітурель» Вольфрама фон Ешенбаха. «Помста за Раґіделя» і «Мерожис де Портлеґез» Рауля де Удана. «Прекрасний Незнайомець» Рено де Боже. «Мерлін» і «Роман про Ґрааль» Робера де Борона. «Роман про Розу» Гійома де Лорріса й Жана де Міна. «Амадис Ґальський» Ґарсі Родріґеса де Монтальво. «Сер Ґавейн і Зелений Лицар» невідомого автора. «Тірант Білий» Жоанота Мартуреля. «Пальмерін Оливський» невідомого автора. «Історія Мерліна» Паоліно П'єрі. «Ґверіно на прізвисько Бідолаха» і «Французькі королі» Андреа да Барберіно. «Закоханий Роланд» Маттео Боярдо. «Шалений Роланд» Лудовіко Аріосто. Ну й, звичайно, «Смерть Артура» Томаса Мелорі. І чимало інших.
Цього разу Жорик Дев'ятий узяв з полиці «Смерть Артура» Мелорі, а конкретніше – шосту книгу цього епосу за назвою «Повість про Святий Ґрааль в короткому ізводі зі французької мови, що вона є такою повістю, котра трактує про найщиріше і найсвятіше, що є на цім світі».
Думка, що варто лицарів Напівкруглого Столу відправити на пошуки викраденого драконячого яйця, мигнула в голові терентопського монарха ще чотири дні тому, у Гірчичній печері. Але ґрунтовно ствердилася в цім приміщенні (не в печері, а в голові) після того, як Жорик прочитав наступні рядки Мелорі:
«По закінченню служби король побажав довідатися, скільки ж лицарів викликалися на подвиг в ім'я Святого Ґрааля. І виявилося, що загальним числом їх було сто п'ятдесят і всі вони – лицарі Круглого Столу.
От надягли вони шоломи й на прощання всі поклонилися королю й королеві...
А ранком вони всі погодилися, що їм треба роз'їхатися. І вони всі розлучилися в ранкову годину й плакали, прощаючись, і кожний лицар звернув на той шлях, який найбільш припав йому до душі».
Якщо до Дня Шляхетного Мордобою міліція не знайде яйце, то до пошуків приєднаються й лицарі, не тільки придворні, але й незалежні, помандрувавши королівством, як лицарі Артура в пошуках чудесної чаші, вирішив Жорик Дев'ятий. А якщо навіть міліціонери знайдуть яйце, однаково відправлю лицарів у подорожі, а то засиділися вони на одному місці, а тим часом на них десь чекають якісь подвиги.
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЕ. Лицарський гуртожиток
«Можна в гуртожитку, – сказав бородань. – У мене в кімнаті вільне ліжко».
Брати Стругацькі, «Понеділок починається в суботу».
Їм достатньо бути удвох,
Удвох всю ніч.
Борис Гребєнщиков, «Королівський ранок».
2 – 4 жовтня 1995 року.
Лицарський гуртожиток на вулиці Франсуа Рабле було побудовано 1925-го року, у часи правління Сашка Першого (коли по інший бік ще не оббитих чорним дерматином дверей у колючих кущах посаду столиці України обіймало місто Харків). На початку двадцятих років двадцятого ж століття кількість лицарів Напівкруглого Столу досяглася аж 78 людей, з яких багато хто не мав власного замку і жив де трапиться: наймав куточок в чужій квартирі, гостював у замках колег тощо. Тому-от король Сашко – дід Жорика Дев'ятого – і вирішив спорудити в столиці гуртожиток для таких доспіхоносців.
Серед лицарів Напівкруглого Столу, під час цього будівництва, власних замків не мали 44 людини. Припускаючи, що Напівкруглий Стіл може ще більш «розростися», Сашко наказав зодчим будувати гуртожиток побільше, так би мовити, «на виріст». Так виникла ця п'ятиповерхова будівля на 85 одно– і двокімнатних квартир.
Очікування короля не виправдалися: Напівкруглий Стіл не «розрісся», а навпаки – скоротив чисельність лицарів, тому за весь час існування лицарського гуртожитку напівкруглостольцями він був заселений тільки частково. В 1995 році з 38 лицарів Напівкруглого Столу тільки 11 не мали власних замків (не рахуючи Аркадія й Мгобокбекбе). Внаслідок цього тільки один – третій – поверх був зайнятий доспіхоносцями, а на інших чотирьох квартири орендували не лицарі, а інші громадяни й організації. Наприклад, на першому поверсі кілька квартир наймала під офіс редакція газети «Під прапором нудизму».
Комендантом лицарського гуртожитку от уже чотирнадцять років працював Методій Огейович Хламенко. Він був індивідом порядним і чесним, тому вважався шановним чоловіком, хоч і був не звичайною людиною, а перевертнем...
– Комендант лицарського гуртожитку був перевертнем?!! – перепитує Ліва півкуля авторського мозку.
– Перевертень був комендантом лицарського гуртожитку?!! – дивується й Права.
Так, звичайним перевертнем-вовкулакою, підтверджує Автор. Тобто, зазвичай людина як людина, але опівночі повні перевертався на вовка.
Він був одружений, мав двох дітей – хлопчика й дівчинку. Дружина й діти були не перевертнями, а звичайними людьми. Коли Методій Хламенко зізнався в любові дівчині Любі, своїй майбутній дружині, і коли вона відповіла: «І я тебе», він чесно проінформував її про цю свою особливість: періодичне короткочасне перетворення на вовка. Люба прикинула, що краще вже чоловік-перевертень, який зрідка стає звіром, ніж чоловік-алкоголік або чоловік-наркоман, який постійно... Загалом, ця особливість не перешкодила їхньому коханню. Тільки коли Методій зробив їй пропозицію вийти за нього заміж і вона погодилася, у неї раптом виникли сумніви: а чи не відіб'ється його перевертизм негативно на майбутніх дітях. Тому сходила по консультацію до професора З.З. Дзиґи – кращого вченого-перевертнезнавця. Професор її заспокоїв: за його спостереженнями перевертизм не передається в спадщину. Від злягань перевертня у вигляді чоловіка з жінкою народжуються абсолютно нормальні діти, люди, не перевертні; а від злягань перевертня у вигляді вовка з вовчицею родяться цілковито звичайні вовченята, не схильні до перетворень. Заспокоєна професором-перевертнезнавцем Люба вийшла заміж за перевертня Хламенка, народила йому сина й дочку, і жила ця родина досить дружно, іншим на заздрість.
Але одного разу їхня любов виявилася затьмареною.
У ті рідкі ночі, коли Методій Огейович ставав вовком, він тікав у своїх звіриних справах за місто: розім'яти лапи, повити на місяць, поганятися за іншими звірами тощо. Аби при цьому не становити загрози для співвітчизників, у момент перетворення надягав на голову собачий намордник, тому у звіриному вигляді не міг нікого ні вкусити, ні тим більше загризти, ні просто налякати. Нічні перехожі приймали його просто за великого домашнього пса, що відбіг під час прогулянки від свого хазяїна. До ранку вертався й здобував звичайний вигляд коменданта гуртожитку. При цьому стверджував, що не пам'ятав, де був і що робив, будучи вовком.
І раптом трапилася сенсаційна подія: у Королівському зоопарку вовчиця Гертруда народила чотирьох вовченят. Сенсація полягала в тому, що в зоопарку не було вовка, була тільки вовчиця, і це народження через те було зовсім несподіваним.
І Любов Хламенко із сумом припустила, що її чоловік-перевертень, будучи звіром, зраджував їй, законній дружині, з вовчицею в Королівському звіринці. От до кого він бігав ночами, зрадник! Він, звичайно, не міг у вигляді вовка перемахнути через огорожу у вольєр до вовчиці, але цілком міг просовувати поміж прутів огорожі те, що необхідно для запліднення. Гірко, гірко було дружині перевертня, що коханий чоловік мав іншу самку й позашлюбних дитинчат. Звичайно, розумом вона усвідомлювала, що в тому винні тваринні інстинкти, що чоловік-людина не відає, що учиняє звіром, але серце жіноче не могло змиритися з таким фактом.
Тоді Методій Хламенко, засмучений прикрістю коханої Любочки, пішов до зоокрамниці і купив нашийник на міцному ланцюзі. І з тих пір у повневі ночі вовком бігав у дворі своєї садиби, побрязкуючи цепом, наче звичайний ланцюговий пес, і іноді тужливо вив на місяць, до невдоволення сусідів. У той рік, коли він так прикував себе до родини, у найближчому магазині побутових товарів найзатребуванішим крамом були вушні затички.
Те, що комендант лицарського гуртожитку іноді ночами стає вовком, лицарів не бентежило: мовляв, чим людина займається уночі – її особиста, можна сказати, інтимна справа, і інших не стосується. А комендант він був добрий...
Увечері 2 жовтня 1995 року, як Автор уже повідомляв читачеві наприкінці двадцять восьмого щося «Придворний лицар № 39», Мгобокбекбе з Естер і Зіночкою навідалися в цю п'ятиповерхівку, і комендант Методій Хламенко вручив новому мешканцеві – свіжому лицареві Напівкруглого Столу – ключі від квартири № 303, і показав цю двокімнатну житлоплощу. Перша цифра у трьохзначному номері означала поверх.
– Скромно, але мило, – оцінила Естер майбутнє житло коханого. – Якщо її зі смаком обставити, то буде затишно.
– Погано тільки, що немає окремої кухні, а одна загальна на весь поверх, – зауважила принцеса.
Дійсно, кухня була одна на всіх лицарів, велика; там стояло сімнадцять газових плит і сімнадцять столів. Але більшість із них не експлуатувалися: парубкуючі лицарі воліли не готувати їжу, а харчуватися у корчмі «Під Мідним Забралом» (за винятком хіба що Річарда Левове Копито, котрий зазвичай віддавав перевагу корчмі «Під Рятівною Мухою»), тож на цій кухні господарювали тільки жінки чотирьох жонатиків: Остапа Окрошколюба, Юрія Капітального, Андрія Схожого й Вадима Оптиміста (а донедавна ще й дружина п'ятого – Аркадія – Оксана Цукерка-Глімпельштейн). Решта ж там лише заварювали ранками чай або каву. Добре, що, на відміну від кухні, туалети й ванни були в кожній квартирі...
☼ ☼ ☼
Наступний день – 3 жовтня – був для Мгобокбекбе – як і 2 жовтня – також повним подій. Ранком він відправився в Королівський замок, де одержав вступний аванс із рук королівського підскарбія Андрія Васильовича Кацапенка. Вступний аванс для нових лицарів Напівкруглого Столу був більшим, ніж черговий щомісячний аванс інших лицарів і навіть самого короля; для того, щоб новоприйнятий міг відразу забезпечити себе найнеобхіднішим для лицарського життя...
Потім за допомогою трамвая свіжий лицар перемістився до Непарнокопитого Театру, щоб обзавестися конем. Головний конюх лицарської стайні Сократ Півень запропонував йому на вибір одного із трьох: вороного Соломона, сірого в яблуках Аттілу й білого Ігоря Святославича. Представляючи Ігоря Святославича, названого так на честь Новгород-Сіверського князя, про якого говориться в «Слові о полку Ігоревім» (що події у тому творі відбуваються частково і на території Харківщини), Сократ Півень зауважив:
– Цей красень раніше належав графові Галактіонові, тому, котрий емігрував до Великого Світу, не пам'ятаю точно – куди: чи то до Нової Зеландії, чи то до Нової Гвінеї, а може, аж до Нової Водолаги або навіть Нової Баварії.
Сократ Півень поганенько знав географію Великого Світу, тому, наприклад, плутав міста: Бердянськ із Бердичевом, Канів із Каннами, Вінницю із Венецією тощо. Читач, можливо, знає, що таке Нова Зеландія й Нова Гвінея, але, якщо живе за межами Харківщини, може не знати, що таке Нова Водолага й Нова Баварія. Тому Автор, про всяк випадок, повідомляє: Нова Водолага – місто в Харківській області, на південний захід від Харкова, а Нова Баварія – район у південно-західній частині міста Харкова.
– У вас, здається, і доспіх графа Галактіона? – додав конюх.
– Так, його, – підтвердив Мгобокбекбе.
Автор уже колись повідомляв тобі, безцінний читачу, що, як правило, лицарі Напівкруглого Столу називали коней іменами правителів з минулих епох. Але бували й випадки, коли лицар не міг придумати ім'я глави держави колишніх часів, не використане колегами, і давав коневі ім'я правителя-сучасника. Так, у часи короля Сашка Першого якийсь лицар Мина Хріноруб назвав коня Рузвельтом, напевно на честь тодішнього (тридцять другого) президента США Франкліна Делано Рузвельта. А в одного з нинішніх лицарів Напівкруглого Столу – Геннадія – кінь носив кличку Горбачов, на честь першого й останнього, тобто єдиного президента Совєтського Союзу Михайла Сергійовича Горбачова.
Як правило, лицар давав своєму коневі ім'я того або іншого правителя, оскільки йому подобалося це ім'я, а не тому, що йому подобалася політика даного правителя. Політику того правителя лицар міг і засуджувати.
Втім, зрідка траплялося, що кінь напівкруглостолового лицаря носив ім'я, котре не має стосунку до правителів. От у лицаря Андрія Циніка, як Автор уже також повідомляв, транспорт звався Велосипедом. Ні, Андрій Цинік їздив не на велосипеді, як лицарі Круглого Столу в книзі Марка Твена «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура», а на справжньому коні зі справжньою гривою й справжніми копитами. Тільки кличка цього коня – Велосипед. Цю назву дав непарнокопитому минулий хазяїн, у якого Андрій Цинік його купив. (Мабуть, у того хазяїна було своєрідне почуття гумору). Лицар спробував перейменувати покупку на Каа (на честь давньоєгипетського фараона з першої династії, а не на честь мудрого пітона з «Книги джунглів» Редьярда Кіплінґа, як міг би подумати читач). Але на «Велосипед» кінь відгукувався, а на «Каа» реагувати категорично не бажав. І довелося його, всупереч традиції, залишити Велосипедом.
А щодо коней, що носять людські імена, то Автору цих рядків згадується кінь Володька з повісті Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Цікаво, що у хазяїна цього коня Володьки найменування було, навпаки, не людським, а, так би мовити, тваринним: він носив прізвище Черепаха.
Із трьох коней, запропонованих конюхом Півнем, лицареві Мгобокбекбе більше інших сподобався Ігор Святославич. Саме його нова людина вирішила узяти в якості індивідуального транспорту.
Мгобокбекбе гладив білого Ігоря Святославича й годував його рафінадом, коли в Непарнокопитий Театр прийшов Річард Левове Копито, також у доспіху. Він відразу навчив свіжого колегу надягати на коня збрую й дав ази верхової їзди. Ігор Святославич був хорошим конем, слухняним, податливим, так що Мгобокбекбе дуже скоро освоївся з роллю вершника, і за півгодини він верхи на Ігореві Святославичі й Річард Левове Копито верхи на своєму рудої масті Тутанхамоні вже скакали вулицями Жорикбурга до манежу, де новий лицар збирався узяти перші уроки бойової лицарської майстерності.
Ці уроки дали йому той же Левове Копито та інші лицарі, які там були. Так що в процесі навчання Мгобокбекбе познайомився з: графом Абдуллою, графом Омеляном, бароном Тарасом, герцогом Харитоном, графом Остапом Електричкою, бароном Євгеном, герцогом Абрамом, лицарем Остапом Окрошколюбом, бароном Юрієм Тигровим, графом Остапом Влучне Вухо, бароном Аркадієм, графом Василем, графом Леонідом Очкариком, лицарем Леонідом Настороженим, бароном Сергієм і графом Леонідом Кучерявоногим.
Оскільки колишній пивний келих усю інформацію схоплював, як то кажуть, на льоту й моментально навчався всьому, що йому показували й говорили, то він успішно опановував лицарські бойові прийоми, а досвідчені лицарі дивувалися його тямущості. Тож, вертаючись із манежу до Непарнокопитого Театру за п'ять годин, Мгобокбекбе вже вмів володіти мечем, списом і щитом. Тобто був справжнім, хоч і починаючим, лицарем...
Залишивши в стайні Ігоря Святославича, новий лицар повернувся не на коні, а на трамваї (тобто транспорті не непарнокопитому, а парноколісному) до корчми «Під Рятівною Мухою» і там, у своїй кімнатці на другому поверсі, зайнявся оформленням щита. Дорогою він купив художній пензлик і олійні фарби – білу й чорну, а також розчинник, завдяки якому вони висихають швидше, і написав на щиті білий пивний кухоль у чорному полі. Звичайно, згодом щит доведеться підфарбовувати, оскільки від ударів мечів і списів фарба здиратиметься.
Деякі лицарі, що мали які-ніякі здатності до створення зображень, власноручно наносили фарбами на бойовий щит свій лицарський герб. Інші замовляли це професійним художникам. Відомий випадок, що мав місце у вісімнадцятому столітті, коли якийсь що не вмів малювати лицар Віссаріон, на гербі якого значився зелений кролик у білому полі, намагався знайти талановитого художника, який би це добре зобразив на щиті. Але кожний із претендентів на оформлювача щита йому чимсь не подобався, так що, зрештою, зневірившись знайти гідну кандидатуру, він просто сам написав на білому щиті зеленими буквами текст: «ЗЕЛЕНИЙ КРОЛИК У БІЛОМУ ПОЛІ».
Мгобокбекбе, котрий донедавна не мав рук, із цієї причини раніше нічого не малював. Тож оформлення щита було першим таким експериментом. Незважаючи на відсутність образотворчого досвіду, картинка вийшла цілком непогана.
Закінчивши живописну роботу, Мгобокбекбе повісив щит на цвях – сохнути.
☼ ☼ ☼
Незабаром з університету прийшла прекрасна Естер і, довідавшись, що коханий лицар одержав аванс у сумі 5318 шурхотиків 67 дзвяків, запропонувала гроші частково витратити, адже дотепер нова людина не мала власного майна, крім подарованих йому: сорочки, куртки, штанів, трусів, майки, шкарпеток, кросівок, зубної щітки, пасти, бритви, помазка й ще декількох дріб'язків.
