Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 56 (всего у книги 104 страниц)
ЩОСЬ СЬОМЕ. Корчма «Під Мідним Забралом»
– ... Веліть стіл накрити в сусідній корчмі, он у тій, де над дверима висить фігурка сатира на коні.
Франсуа Рабле, «Ґарґантюа та Пантаґрюель».
– Хто? Де? Король? Не бачу його – і не сказав би, що взагалі помічаю.
Едґар Аллан По, «Гомо-Камелеопард».
То був корчмар, при дверях якого пан зупинився. І в тому, що він корчмар, не можна було помилитися...
Дені Дідро, «Жак фаталіст і його пан».
17 вересня 1995 року.
Отже, лицар Аркадій одержав із рук короля Жорика Дев'ятого баронське посвідчення й ордер на Шмокиконський замок, і в такий спосіб зробився бароном і замковласником. І відразу запросив присутніх лицарів відсвяткувати разом із ним цю його радість у корчмі. Король, зрозуміло, відмовився. Оскільки, по-перше, просто зараз на нього чекала зустріч із японськими туристами. А по-друге, королева Зінька Одинадцята не любила, коли він харчувався за межами так званого сімейного гніздечка, та ще стравами, які приготувала не вона сама, а хтось сторонній. Засмучувати ж кохану дружину король категорично не бажав, тому не їв у пунктах громадського харчування легально. А про нелегальне його харчування буде сказано в цьому ж щосі, але кількома абзацами нижче.
Другим лицарем, якому не хотілося святкувати із приводу Аркадійової радості, був Річард Левове Копито, давній суперник радіючого. Адже він сам мріяв стати власником Шмокиконського замку. Через те йому було дуже-дуже прикро, що в цьому аспекті конкурент його випередив, зруйнувавши велику мрію. Однак і Річард разом з іншими вирушив до корчми, прикинувши, що платити за частування буде Аркадій, а отже, якщо він, Річард, з'їсть досить багато їжі й вип'є досить багато напоїв, то тим самим завдасть прикрому суперникові хоч якогось матеріального збитку. Це не можна, звичайно, вважати компенсацією за погублену мрію, але все-таки... Як говориться, на безриб'я й рак риба.
Вийшовши із тронного залу в оточенні колег, свіжий барон Аркадій зустрів японців, що піднімалися сходами. Тих самих. Лицар їх не впізнав, тому що там, біля Гірчичної печери, він був так поглинений спочатку битвою, потім капроновою сіткою й, нарешті, сном, що на туристів просто не звернув уваги. Вони ж його не впізнали, тому що біля печери бачили тільки металеву шкарлупу, котра повністю приховувала його сущий лик. Так і розминулися у замку, не підозрюючи, що сьогодні доля їх уже зводила.
Про одну з тем, які обговорили ці туристи з королем Жориком, ми довідаємося, читачу, за кілька розділів, вірніше, кілька щосів, а конкретно в чотирнадцятому, за назвою «Викрадення в Абрикосовій». А чим закінчився цей метушливий день для Аркадія і його колег, довідаємося негайно, тим більше, що в заголовку Автор уже натякнув – чим.
У ті хвилини, як лицарі спускалися сходами із третього поверху головної споруди Королівського замку, сонечко, соромливо зашарівшись, цілувало західний обрій (щовечора його цілує, а червоніє, як у перший раз!). А коли новоспечений барон співтовариші, доправивши механіку Нетребенькові гіппомобіль і експериментальний обладунок № 2 (№ 1 поки залишався розкиданим на Каменіані біля Гірчичної печери), направлялися до корчми «Під Мідним Забралом», сутінки наповзли на Жорикбург уже ґрунтовно, змусивши міських електриків ввімкнути вуличні ліхтарі.
Неподалік від Королівського замку в центрі міста мали місце дві популярні корчми. Одна називалася «Під Мідним Забралом», інша – «Під Рятівною Мухою». «Під Забралом» тусувалися, переважно, добродії лицарі, а «простолюдці» – ремісники, заїжджі селяни і т.д. – воліли ходити «Під Муху». Втім, Річард Левове Копито, хоч і був лицарем, теж віддавав перевагу «Мусі». Можливо, крім іншого, через те, що дуже вже гарною була дочка тамтешнього корчмаря.
Так, ця дівчина, на ім'я Естер, провокувала своєю зовнішністю вигук «Вона просто чудо!» Але малося в корчмі «Під Рятівною Мухою» і друге чудо. Другим був розмовляючий пивний келих... Втім, корчмі «Під Рятівною Мухою» будуть присвячені окремі сторінки в інших щосях.
Що ж до корчми «Під Мідним Забралом», то Автор видасть тобі, безцінний читачу, страшну таємницю: цю корчму таємно, під чужим виглядом відвідував сам король Терентопії!
Королева Зінька Одинадцята полюбляла готувати їжу, і чоловік, аби підкреслити свою до неї любов (до королеви, а не до їжі), у замку їв тільки те, що змайстрували пальці коханої половини. Але оскільки Зінька Одинадцята була шанувальницею різних дієт і всяких кулінарних експериментів у стилі «здоровий спосіб життя», то король після сніданку, обіду і вечері залишався голоднуватим, хоча й не подавав знаку, щоб не засмутити дружину.
Тортури недоїданням він терпів кілька років після одруження, роблячи гарну міну при поганій їжі. Додати відсутніх калорій де-небудь у пункті громадського харчування він теж не міг, адже якщо його побачать у корчмі, або ресторані, або їдальні і т.д., то королева зрозуміє, що його компліменти були не щирими, і засмутиться. Будучи джентльменом, він не міг засмутити кохану жінку харчуванням на стороні.
Але жерти хотілося.
І Жорик одного разу вирішив перекусити в корчмі «Під Мідним Забралом», але так, щоб його ніхто не впізнав.
Він дістав театральний грим і реквізит і, замкнувшись у своєму кабінеті, взявся діловито змінювати зовнішність. Наклеїв кошлаті штучні брови поверх натуральних некошлатих, приліпив шрам, намалював ластовиння й родимки, густо наклав тіні, приляпав фальшиві бородавки, навіть натягнув на голову гумову лисину. Аж самому стало паскудно від отриманої пики. Навіть сказав дзеркалу: «Ну й бешиха в тебе, Георгію». Зате не впізнають – мовчачи відповіло дзеркало. Нехай думають, що – заїжджий мандрівний лицар. Облачивши й тіло не у свій одяг, король крадькома покинув замок таємним підземним ходом...
Коли він увійшов у корчму, від апетитних ароматів запаморочилася голова, а слина ледве не заюшила на бороду.
Але підійшов корчмар Мойша (або Мойсей) Роженкранц і сказав:
– Здрастуйте, Ваша Величносте. Що це ви так нагримувалися?
– Я... еее... гм... кхе-кхе... Та от думаю влаштувати в замку маскарад. Хотів перевірити: чи упізнають мене в такому вигляді, а заодно таємно розвідати, чи добре харчуються мої лицарі. А ви мене сходу викрили. Напевно, погано змінив зовнішність, – замурмотав збентежений монарх.
– Зовнішність чудова! Викапаний монстр! – заспокоїв корчмар. – Нізащо б не впізнав, якби не борода. Такої другої, мабуть, у всій державі не розшукаєш. Може, хочете спробувати мою їжу?
– Спасибі. Я й так бачу, що лицарі лопають із апетитом. До побачення. Мене королева вже добре нагодувала. Ситий по горло.
Отже, уся біда була в бороді.
Король ще кілька днів кріпився, а потім пішов в оперний театр, що йменувався там Стайнею Опери та Балету, і майстерні, котра продукувала для артистів перуки, накладні вуса й бороди, замовив виготовити штучну бороду, яка б не відрізнялася від його власної. Він пояснив майстрам таке замовлення тим, що, мовляв, у Королівському замку придворні бажають поставити аматорський спектакль із королівського життя, де роль Жорика Дев'ятого виконуватиме один із лицарів Напівкруглого Столу, і, щоб він був схожий на справжнього короля, йому треба приклеїти знамениту руду бороду.
Наступного дня Його Величність одержав виготовлене замовлення, у нападі дужого апетиту збрив справжню бороду, нагримувався й, ніким не впізнаний, пообідав у корчмі. Повернувшись, приклеїв бороду руду фальшиву, і про його зраду подружньому столу ніхто не довідався.
Так він став жити в приклеєній бороді, знімаючи її тільки під час купання у ванні й таємних походів за калоріями.
Крім Автора про цю таємницю ніхто не знає. Тепер, коли Автор поділився з тобою, безцінний читачу, цим секретом, він щосили прохає, благає й заклинає нікому не вибовкати, що терентопський король ходить із фальшивою бородою! Нікому, крім хіба що лікаря-психіатра, та й то тільки якщо той про що-небудь запитає! Та спочатку переконайся, що ніхто сторонній не підслуховує, ретельно обшукавши кабінет психіатра, заглянувши в усі куточки, в усі шафки й шухлядки. І лише впевнившись у конфіденційності, скажи психіатрові: «У терентопського короля фальшива борода!» Але тільки пошепки на вухо! А потім приклади до губ палець, підморгнувши правим оком з виглядом змовника, і конспіративно додай: «Тссс! Це велика таємниця!» Не сумнівайся, що психіатра твоє повідомлення зацікавить.
Втім, Автор не зовсім правий, кажучи, що крім нього про секрет королівської бороди ніхто не відає. Є в Жорикбурзі громадянин, котрий це теж знає. Але хто той громадянин і як дізнався – про те буде сказано у щосі аж п'ятдесят восьмому за назвою «Мислення в Гірчичній». («У Гірчичній печері? – перепитує Права півкуля авторського мозку. – Ну, тоді зрозуміло, що згаданий громадянин – це дракон Інокентій Карлович». – «Не вгадала, Права. Не він». – «Ну, тоді, можливо, постійний відвідувач цієї печери – дощовий черв'як Гавриїл Святославович?» – прикидає півкуля Ліва. «Ні. І не він. Не гадайте, а дочекайтеся того щося».)
Незабаром невпізнаний Жорик став завсідником корчми, придумав собі хибне ім'я й біографію, завдяки чому інші завсідники стали вважати його мандрівним лицарем.
Лицарі Напівкруглого Столу подружилися з новим відвідувачем і стали вмовляти його вступити в колектив Напівкруглого Столу.
Він відмовлявся, вони насідали.
Нарешті, вони твердо заявили, що зведуть його із самим королем.
Жорик збагнув, що настав час міняти імідж.
Він змінив грим, перуку, голос, ходу й, зрозуміло, ім'я та біографію; й став іншим мандрівним лицарем (перший, на диво завсідників, зненацька зник; ходили навіть чутки, що його потім бачили в місті Дримпельзябську й інших місцях).
Із другим персонажем відбулася схожа історія.
Так король виконував усе нові й нові ролі, залишаючись невпізнаним.
Уявляєш, читачу, який дар перевтілення, який лицедійський талант! Якби Жорик не був королем, йому варто було б стати актором! Він був би зіркою театру й кіно! Можливо, одержав би премію «Оскар» у Голлівуді!
От які обдаровання в людині може породити звичайне почуття голоду!
☼ ☼ ☼
Отже, до цієї-от знаменитої корчми вони (барон Аркадій з колективом співпляшників) тепер і підвалили.
Як неважко догадатися з назви корчми, над входом у цей заклад дійсно висіло мідне забрало, точніше, цілий лицарський шолом, спеціально виготовлений Нетребеньком на замовлення Мойши Роженкранца саме для цього висіння.
Корчма існує вже близько двох сторіч, з них одне (останнє) вона є власністю династії Роженкранців, переходячи в спадщину від чергового батька-Роженкранца до чергового Роженкранца-сина. Старий шолом, повішений ще Мехлом Роженкранцем, дідом Мойши, під згубним впливом атмосферних опадів прийшов до стану повної іржі, і нинішньому хазяїнові довелося в 1987 році замовити Вакулі Охрімовичу новий символ свого бізнесу, і замінити ним дідівський металевий потрух.
– Мойшо! – галаснув барон Аркадій, переміщаючись під цей шолом із чередою колег.
– Добрий вечір, панове, – глухо висловився той без звичайного ентузіазму.
– Треба, Мойшо, гарненьку гулянку змайструвати для цього шляхетного товариства, – пустотливо наказав Аркадій, показуючи пальцем на самого себе.
– Можна змайструвати гарненьку гулянку, – погодився корчмар якимось підозріло похмурим тоном.
– От і добре! – облизнувся, потираючи долоні, «мисливець на драконів».
– Можна, якщо оплата буде готівкою, включно з поверненням боргів, – доважив хмурий корчмар.
– Ну ти що, озвірів, Мойшо? – осікся новий барон. – Я згодом сплачу. Давай у кредит, люди ж томляться!
– Ви в котрий раз «згодами» відбуваєтеся, пане. У вас боргу майже півтори тисячі шурхотиків. Мені потрібні «живі» гроші. Кредит закритий.
– Ну ти чого мене підводиш, старий хроне! Я ж от уже народ запросив, – засичав лицар у веснянкувате вухо, корчачи змовницькі гримаси.
– Це ваші проблеми. Без грошів немає діла, – знизав плечима літній Роженкранц.
– Чудиле! Я ж уже барон! У мене ж тепер цілий замок! От, дивися. – Аркадій сунув бруднуваті аркушики під ніс корчмаря.
Той статечно оснастив веснянкувате обличчя окулярами й ґрунтовно вивчив документи, особливо пильно вдивляючись у чорнильні ляпки й відбитки пальців неакуратного писаря Ульріха фон Смирнова.
– Ну добре, поздоровляю. Проходьте, панове, розсідайтеся. Зараз розпоряджуся на кухні.
Повернувши рятівні папери, Мойша відчалив убік апетитного туману.
– Нині наш Мойша як нерідний, – спантеличено плюхнувся на різьблену лаву свіжий барон Аркадій.
– Завтра Бандюгу мають із в'язниці випустити, – пояснив йому закоренілий барон Панас. – У такі дні в Мойши завжди поганий настрій. Передчуває, що непутящий синок, опинившись на волі, знову втне якийсь злочин.
– А, он воно як. Тоді зрозуміло!
☼ ☼ ☼
Корчма Роженкранців переходила, як Автор уже зауважив, від батька до сина. На Мойші перехідний процес застопорився, оскільки переходити було нема до кого – спадкоємці були відсутні. До яких тільки лікарів не зверталися Мойша і його половина Берта, уперті діти навідріз відмовлялися в них народжуватися.
Доживши до досить зрілого віку й усвідомивши, що на кревне потомство надії немає, подружжя вирішило всиновити чуже чадо.
І узяли хлопчисько із сирітського притулку.
Треба сказати, що юні сироти в Терентопськім королівстві були досить рідким явищем. По-перше, тому що люди там, завдяки хорошій медицині в співдружності з магією, завдяки сприятливій кримінальній обстановці й іншим обставинам, як правило доживали до глибокої старості. А по-друге, з дитинства виховані на принципах лицарства й шляхетності, дуже рідко відмовлялися від рідних дітей або позбавлялися батьківських прав за погане до них ставлення. Тож на всю країну був лише один маленький сирітський притулок, у місті Манюнинську. Але діти там надовго не затримувалися, бо було чимало бажаючих їх усиновити або вдочерити.
От і Роженкранци поїхали до Манюнинська, і відвідали цей притулок, імені королеви Ґарґамелли. Їм сподобався хлопчик Федя, і вони його забрали.
А сирітка згодом виявився таким паливодою-шибайголовою, що сусіди охрестили його Бандюгою. Якщо свій розбійницький характер він одержав із хромосомами від кревної рідні, то, мабуть, його справжні тато з мамою були запеклими кримінальниками; так думали навколишні.
Прийомні ж батьки намагалися зробити з нього людину. Мойша навіть поступив на заочне навчання до Жорикбурзького університету, на курс педагогічної психології.
Але всі теорії, вивчені там, усі напрацювання великих педагогів Йоганна Генріха Песталоцці, Антона Семеновича Макаренка та інших розбивалися маленьким негідником, наче лампочки Ілліча зброєю пролетаріату, і він з кожним роком ставав усе бандитішим і бандитішим (офіційно слова «бандитішим» в українській мові не існує, але ти, читачу, звісно, зрозумів, що Автор має на увазі). Обман, лихослів'я, бійки й злодійство стали для нього щоденною нормою вже у восьмирічному віці. Про такі дрібниці, як паління й азартні ігри, взагалі можна не згадувати (бо це саме собою зрозуміло). Честі, совісті, милосердя й шляхетності для нього не існувало. Його мерзенні витівки ставали усе жорстокишими й цинічнішими.
Юному шибенику навіть подобалося прізвисько Бандюга, він ним навіть пишався. І Бандюгою його стали кликати геть усі, крім старих Роженкранців, котрі продовжували звати Федею.
Як тільки молодому мерзотникові стукнуло шістнадцять років (вік, у якому громадяни Терентопії вважалися дорослими й несли карну відповідальність за свої провини), він у той же день замість святкового пирога побачив ґрати тюремної камери.
Протягом наступних сімох років свого існування він провів за межами в'язниць у цілому вісімнадцять діб. Тільки виходив з тюряги, як здійснював нову мерзенність і заховувався назад.
Як мовив про нього якось Вакула Нетребенько: «Це Бандюга лише увижається цілковитим поганцем. А насправді він набагато гірше».
Треба сказати, що особливо злісні злочинці – для королівства явище нетипове, дуже нетипове, унікальне. Тому законодавство не передбачало дуже строгих покарань. Найлютішою терентопською карою було позбавлення волі строком на два роки. А катування кремовими тортами, шибениця (терентопська) й заслання, між нами кажучи, взагалі дрібниці. Ті злочини, які чинив Бандюга, вимагали набагато більш жорстоких запобіжних заходів. Але не переінакшувати ж кримінальний кодекс держави через одного чоловічка. Тому лиходій відбувався іноді двома роками ув'язнення, іноді і меншим строком, виходив, грішив і знову сідав за ґрати.
Дні виходу мерзотника на волю були для околишніх жителів сезоном тривоги, адже кожний міг стати його жертвою. Звістка про те, що воля Бандюги закінчилася й він повернувся васявася, було приводом для свята.
Мойша болісно страждав душею, почуваючи сором і провину за такого синка. Коли наближався день чергового виходу Бандюги за двері рідної в'язниці, настрій у корчмаря скисав, він ставав похмурим, понурим, подавленим, дратівливим і неусмішливим, що й спостерігав тепер барон Аркадій.
☼ ☼ ☼
Отже, незабаром на столах з'явилися напої й наїдки; пішла гульня.
Випивши й викусивши, лицарство загаласувало, загоготало, зажартувало, заанекдотило.
Наприклад, лицар Ярослав розповідав таке:
– Один лицар – так? – був дуже розсіяним, неуважним і забудькуватим. Одного разу він поскакав до своєї дами серця. Годину скаче, дві скаче, три... Півдороги – так? – проскакав і тільки тоді помітив, що забув сісти на коня, що кінь-от залишився в стайні. Тож через неуважність він того разу скакав за допомогою власних ніг, а не кінських.
– Ха-ха, – відреагували на цю історію слухачі.
– А іншим разом, – продовжив Ярослав, – він з неуважності осідлав не коня, а зброєносця. І зброєносець теж був настільки неуважним, що тільки проскакавши половину шляху з наїзником на спині, зміркував, що не є конем.
– Ха-ха, – додали слухачі.
А лицар Борис повідав:
– Один лицар, зрозумійте мене правильно, сказав іншому: «У моєї тещі є всякі камінчики: смарагди, рубіни, діаманти, гранати та інші». А другий, зрозумійте мене правильно, відповідає: «У моєї тещі теж є якісь камінчики, але вона їх тримає у власних нирках».
– Ха-ха, – пирснули слухачі.
А лицар Хома сказав наступне:
– В одного лицаря трапилася, м'яко кажучи але грубо виражаючись, сварка зі своєю дамою серця. «Ти не джентльмен!» – крикнула вона. «Ні, я джентльмен!» – заперечив він. «Ти не лицар!» – викликнула вона. «Ні, я лицар!» – оспорив він. «Ти – неандерталець!» – заявила вона, але він знову не погодився: «Ні, я андерталець!»
– Ха-ха, – гоготнули слухачі.
А лицар Річард Левове Копито висловився так:
– Один лицар запитав іншого: «Як вас кличуть?» Інший відповідає: «Ну, це залежить від того, куди саме кличуть. Зазвичай мене кличуть за допомогою телефону». Перший здивувався: «Задопомогоютелефону?! Яке рідкісне ім'я!»
– Ха-ха, – засміялися слухачі.
А лицар Остап Окрошколюб:
– Один лицар сказав іншому: «Ти, Семене Миколайовичу, справжня баба!» – «Не смій називати мене бабою! – закричав Семен Миколайович. – Ще раз назвеш, я поскаржуся дружині! Вона мене кривдити не дасть, вона мене захистить! Вона тобі покаже, яка я баба!»
– Ха-ха, – засміялися слухачі.
А барон Панас:
– Один лицар якось запитав іншого про його захоплення. Той відповів: «Я саліст». – «Співаєш, чи виконуєш соло на якомусь музичному інструменті?» – уточнив перший лицар. «Ти не зрозумів. Я не сОліст, а сАліст, – пояснював другий. – Не від слова "соло", а від слова "сало". Дуже, розумієш, люблю сало, і пречудово розуміюся на його смакових тонкощах. Це і є моє головне захоплення, тому я й називаю себе віртуозним салістом».
– Ха-ха, – веселилися слухачі.
А лицар Юрій Капітальний:
– Одному лицареві його дама серця говорила: «Милий, я от що подумала...» – «Не може бути!» – здивувався лицар настільки незвичному для неї вчинку. – «Не перебивай! От що подумала. Я тебе ласкаво називаю то слоником, то котиком, то козликом, то зайчиком... Може, мені так не розкидатися, а, підсумувавши, називати одним словом: "тварина"?»
– Ха-ха, – покотилися зі сміху слухачі.
А лицар Федір:
– Один лицар говорив компліменти якійсь дівчині. «Ти мій скарб», – шепотів він їй. «Ах, приємно чути», – мліла вона. «Ні, ти не просто скарб, а великий скарб, ціле скарбисько». – «Спасибі за комплімент». – «Ти моє чудо». – «Продовжуй». – «Ні, ти не просто чудо, а велике чудо, ціле чудовисько». Дівчина дала йому ляпасу і закричала: «Тьху на тебе! Сам ти чудовисько! Пішов геть, недоумку!»
– Ха-ха, – надривалися слухачі.
А барон Геннадій:
– Молодий лицар Петро Іванович приїхав у гості до молодого ж лицаря Івана Петровича. Входить до його замку і бачить вазу, на яку наклеєний паперовий ярлик із написом «Ваза імені Івана Петровича», потім крісло з ярликом «Крісло імені Івана Петровича», потім – «Кактус імені Івана Петровича», «Віник імені Івана Петровича», «Чайник імені Івана Петровича» і так далі. Навіть у туалеті на унітазі було – «Унітаз імені Івана Петровича». Здивувавшись, гість запитав господаря, що би це значило. І той відповідає: «Мені один старий мудрий лицар сказав: треба називати речі своїми іменами. От я і назвав речі в замку своїм ім'ям».
– Ха-ха, – потішалися слухачі.
А граф Леонід Заканавний:
– Один лицар-забіяка привітав приятеля із днем народження, і побажав йому: «Будь щасливий, мій дорогий друже! Будь щасливий, і якомога скоріше!» Але через забіякуватість не стримався й додав: «Бо якщо ти протягом години не станеш щасливим, то я тобі за це, мерзотнику, усю морду поб'ю!»
– Ха-ха, – реготали слухачі.
А лицар Андрій Схожий:
– Їхали одного разу лісом два лицарі, молодий і зрілий. «Он, бачиш, – говорив зрілий молодому, – під кущем...» – «Ага, бачу, – відповідав інший, – лежить лайно». – «Про що це говорить?» – «Про те, що там хтось покакав». – «Ні, мій молодий друже, – заперечив зрілий, – це ні про що не говорить, тому що ЦЕ говорити взагалі ні про що не здатне, оскільки в ЦЬОГО немає ані рота, ані язика, ані голосових зв'язок». Молодий придивився: але ж дійсно... І вразився молодий мудрості співрозмовника.
– Ха-ха, – трималися за животи слухачі.
(Річард Левове Копито, хоча теж хихикнув, однак все ж таки зауважив, що під час застілля згадувати про екскременти недобре, тому що людину чутливу й бридливу через це може знудити).
А барон Андрій Цинік:
– Розповідаю казочку. Жила в одному королівстві прекрасна діва. І, як водиться, чекала вона, що приїде до неї прекрасний принц на білому коні. Чекала-чекала, і дочекалася: нарешті, приїхав-таки до неї прекрасний принц на білому коні. І стала прекрасна діва жити з тим коханим... Ні, не з коханим принцом, а з коханим конем. Оскільки у неї були нестандартні любовні уподобання, то прекрасного принца на білому коні вона чекала заради білого коня, а не заради прекрасного принца. Їй плювати було на прекрасних принців, проте вона шаленіла від білих жеребців. Тож прекрасний принц повернувся до свого королівства із купою грошей, радіючи, що так вигідно продав непарнокопиту скотиняку-альбіноса. Отут казочці й кінець.
– Ха-ха, – скалили зуби слухачі.
А барон Аркадій:
– Один лицар, бажаючи утнути комплімент панночці, яка йому подобалася, сказав: «Панно, маю вам сказати, що ви симпатична». І що б ви думали? Панночка відразу вліпила йому ляпасу і сердито пішла, крикнувши, щоби він до неї більше не підходив, інакше вона йому, мовляв, усю фізіономію роздряпає нігтями за таку образу.
– Тю! – здивувався граф Леонід Заканавний.
– Ди... ди... дивно! – викликнув граф Леонід Жвавий.
– Може, ха-ха, вона воліла, аби він назвав її не симпатичною, а дуже-дуже симпатичною, – припустив граф Леонід Хихотунчик, – а просто «симпатична», ха-ха, без, так би мовити, посилення, здалося їй недостатньою, а відтак, ха-ха, образливою характеристикою її краси.
– Ні, – заперечив Аркадій, – справа в тому, що в цього лицаря були дефекти вимови. Тому замість «Панно, маю вам сказати, що ви симпатична», з його рота прозвучало: «Панно, маю вам шказанзи, що ви шимпанзична».
– Тобто вона подумала, що він каже, мовляв, вона схожа на шимпанзе, – догадався граф Омелян.
– Звичайно! – підтвердив Аркадій.
– Ха-ха-ха! – засміялися лицар Остап Окрошколюб, граф Леонід Заканавний, граф Леонід Жвавий, граф Леонід Хихотунчик і граф Омелян.
– Га-га-га! – вторили їм лицар Річард Левове Копито, барон Річард Неголений, барон Тарас, барон Панас і барон Порфирій
– Хо-хо-хо! – реготали лицар Хома, барон Андрій Цинік, барон Геннадій, барон Євген і барон Вадим Оптиміст.
– Ги-ги-ги! – помирали зо сміху барон Сергій, лицар Ярослав, лицар Андрій Схожий, лицар Федір і лицар Юрій Капітальний.
А лицар Борис пирскався зовсім уже оригінально:
– Хю-хю-хю! Зрозумійте мене правильно.
І так далі й таке інше. «Продовжувати сміятися легше, чим закінчити сміх», як написав Козьма Прутков.
Коли ж жарти й анекдоти все-таки вичерпалися, гуляк потягнуло на лірику, то пак на поезію з музикою, то пак на пісні.
Як уміли, так і загорланили.
Були тут і українські – «Несе Галя воду», «Туман яром»; і російські «Ой то не вечер, то не вечер», «Ой мороз, мороз»; і єврейські – «Хава нагіла» і «Тумбалалайка». Але в основному, звичайно, – терентопські застільні: «Балада про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму», «Рояль у кущах», «Політ паровоза», «Самозахист без цьомкання», «Дві неголені корови» та інші.
Для читача, що цікавиться піснями екзотичних країн (а Терентопія, погодься, безцінний читачу, по-своєму країна досить екзотична), Автор пропонує тексти деяких терентопських застільних, з яких склав наступне щось (то пак наступний восьмий розділ), який так і називатиметься: «Терентопські застільні».
«Цікаво, – можливо мислиш ти, безцінний читачу, – а на які кошти, властиво, живуть ці добродії лицарі? От п'ють-гуляють, пісень горланять; ну, поб'ються на турнірі; ну, повипендрюются перед прекрасними дамами... Але вони ж ніде не працюють, ніякого товару не виробляють, отже, нічого чесним, необхідним суспільству трудом не заробляють. На які ж бабки вони так безтурботно існують?».
Автор відповідає негайно: зарплату вони отримують. Гроші на зарплату лицарям беруться з державної (або королівської) казни. Казна ж має два основні джерела грошей. Перше джерело – податки й пожертвування...
«Ага! Податки! Я так і думав! – строго, можливо, покачаєш ти головою, читачу. – Виходить, прості чесні трудівники повинні в поті чола заробляти гроші й віддавати їх на утримання цих вельможних дармоїдів! Та ці твої лицарі, пане Авторе, просто трутні й ледарі, що сидять на шиї трудового народу! Нічого, прийде час, коли терпіння народу скінчиться, і його мозолиста рука цим нахлібникам так...» І т.д. і т.п.
Ці твої погрози, читачу, викликають у пам'яті Автора слова із тридцять першого розділу другої книги веселої епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель» дотепного Франсуа Рабле: «Усі лицарі Круглого Столу... дістають щигля по носі».
Якщо ти дійсно, безцінний мій читачу, думаєш, що трудовий народ Терентопії сприймає лицарів як баласт на своїй шиї, то ти, вибачаюся, влучив ніздрею у небо (походження цього дивного словосполучення пояснене в першому щосі, нагадує про всяк випадок читачеві Автор). Тому що для терентопців лицарі – живий пам'ятник традицій. А утримання пам'ятника традицій уважалося там таким же благородним обов'язком, як реставрація пам'ятників архітектури. Ніхто ж не каже, мовляв, Пізанська вежа, або там Біґ Бен, або, скажімо, Нотр Дам де Парі б'ють байдики, ухиляються від роботи, не створюють ніякого товару, тому не треба їх реставрувати. Без розмов витрачають грошики на реставрацію, тому що – пам'ятник, національна гордість. От так само й з терентопськими лицарями. Деякі особливо свідомі трудівники крім податків здавали в податкові контори ще й добровільні пожертвування, пишаючись своїм патріотизмом. Треба сказати, терентопці – народ роботящий і ініціативний, заробляють непогано. І ці податки для них – дрібниця, крапля в калюжі. До того ж, в останні роки, коли в королівстві стали з'являтися закордонні туристи зі своєю валютою, утримувати лицарство стало вигідно, адже саме воно, лицарство, є однією із найекзотичніших принад для такої публіки. Тому якщо б який-небудь революціонер спробував скинути Напівкруглий Стіл, то трудовий народ надавав би мозолистою рукою такому ентузіастові по вухах.
Друге джерело грошей для лицарської зарплати – продаж квитків на лицарські турніри, які в Терентопії так само популярні, як у Бразилії футбол. А ще – листівок і інших сувенірів з портретами лицарів. Твоє гіпотетичне висловлення, читачу, що лицарі не виробляють ніякого товару, не зовсім вірно. Тому що люди платять гроші не тільки за їжу, посуд, меблі, одяг, побутові прилади та інші предмети. Але також і за квитки на концерти, виставки, спектаклі, циркові атракціони, спортивні змагання та інші шоу. Тому видовища теж є, можна сказати, товаром. А оскільки одним із найпопулярніших видовищ у королівстві є лицарські турніри, то їх можна вважати виробленим лицарями товаром. А тих, хто виробляє товар, за який народ із задоволенням платить гроші, не можна обзивати трутнями й ледарями, що сидять на чужій шиї.
Уже запівніч гуляки покинули корчму й, підтримуючи один одного, белькочучи нетверезі дурниці, усією юрбою приступилися до переміщення в лицарський гуртожиток. Деякі з компанії не жили в гуртожитку, оскільки мали власні замки, але у зв'язку з нетверезістю й пізнім часом вважали за краще пережити ніч там, і розмістилися як змогли – хто на зайвій розкладачці, хто на стільцях, а хто й просто на підлозі.
Тут Автор закінчує коротку повідь про битву із драконом Інокентієм Карловичем лицаря Аркадія. На той час, поки останній переселятиметься на нову житлоплощу (тобто в отриманий за цей «подвиг» Шмокиконський замок), ми його залишимо. З іншими ж персонажами зустрінемося через одне щось.
