Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 94 (всего у книги 104 страниц)

Потім Наполеон і його родина запросили нас відпочити на їхній фермі, перекусити, і, якщо буде бажання, насолодиться розмовами про те, про се. Ми з радістю погодилися, бо встигли втомитися та зголодніти.

Ми справді наситилися там смачним обідом, а потім і смачною вечерею, а ранком смачним сніданком. Дійсно добре відпочили й насолодилися патяканням. До речі, там ми з Аркадієм досхочу наїлися бананів, які були запропоновані нам у необмеженій (у мірі розумного) кількості. Наполеон пояснив, що на його прохання на ферму приїжджав чарівник Левко Глечик, який спеціалізується, крім іншого, на перетворенні місцевих овочів та фруктів на банани. От він і перетворив кілька центнерів вирощених на фермі цукрових буряків на центнери цього екзотичного плоду. Більшість бананів вони вже продали в Жорикбурзі та Великих Дрібках, але частину залишили й собі. Аркадій, умегелюючи черговий банан, запитав, чи бачили вони на власні очі, як буряки стають бананами. Мешканці ферми відповіли, що не бачили, бо Левко Глечик не любить, коли за його магічною роботою спостерігають. Тому він попросив їх залишити його наодинці з коренеплодами. Так що вони просто пішли з того місця, де лежали купи буряків, а, повернувшись за кілька хвилин, побачили там натомість купи бананів.

Серед історій, що я їх там почув, три здаються мені досить цікавими, аби переказати тобі.

Ми сиділи за столом після вечері й теревенили про те, про се. Зокрема, я сказав, що ми з Аркадієм потоваришували п'ять років тому, коли він був посвячений у лицарі та вступив до колективу Напівкруглого Столу. Сам я, як ти пам'ятаєш, сестричко, пройшов таку посвяту ще за десять років до нього.

Ігор Тапочкін, ухопившись за тему дружби, розповів нам забавну історію про незвичайну дружбу людини з не людиною.

Живе, мовляв, у Свистоніздринську такий собі громадянин Роман Мотанік. Це досить багата людина, яка має розкішний триповерховий будинок, кілька магазинів, що приносять хороші прибутки, три автомобілі та інші матеріальні блага. Тож багато хто може позаздрити його заможності. Але родини в нього немає і ніколи не було, ані дружини, ані дітей.

Отже, Мотанік жив у триповерховому особняку. І одного разу з'ясувалося, що дехто живе в одноповерховому Мотаніку, якщо так можна висловитися. Цей дехто є глистом. Якби це був звичайний глист, то Мотанік його позбувся б за допомогою відповідних ліків. Але глист виявився не звичайним, а таким, що говорить, тобто людиноподібним в аспекті розуму та мови мутантом. Більше того, він виявився цікавою особистістю, захоплюючим співрозмовником! Зовуть глиста Миколою Миколайовичем.

Як людина й глист, що живе в ній, розмовляють, Тапочкін не знає. Чи то в глиста такий голосний голос, що звук крізь тіло людини виходить назовні, і людина чує його вухами. Чи голос поширюється всередині людського організму, не виходячи назовні, і людина чує його, так би мовити, внутрішнім слухом. Як би там не було, вони розмовляють, і розмови їхні настільки обом цікаві, що вони міцно потоваришували і вирішили ніколи не розлучатися.

Так вони живуть у нерозлучній дружбі вже десятки років.

Однак Роман Мотанік постарів і задумався про свою майбутню кончину. Нащадків у нього немає. Відповідно немає спадкоємців. Кому дістануться його багатства після його смерті? І Мотанік вирішив, що єдиною близькою для нього особистістю, гідною спадщини, є його найкращий друг, тобто глист Микола Миколайович, який мешкає в ньому. Тварини-мовці живуть так само довго, як люди, а глист на десятки років молодший за Мотаніка, отже, після смерті останнього зможе ще жити й жити. І Мотанік написав заповіт, згідно з яким після його смерті все майно має перейти глистові.

Але глист не може жити поза людським організмом. Отже, він має переселитися в іншого громадянина. Ні сам глист, ані його нинішній "живий будинок" Роман Мотанік, не хочуть, щоб новим житлом Миколи Миколайовича виявився якийсь нікчема, якийсь жлоб чи мракобіс, з яким культурній особистості й поговорити нема про що. Тому Мотанік робить зусилля знайти гідну культурну людину, яка зможе його замінити. Щоб, коли настане час, коли Мотанік відчує наближення своєї кончини, глист вийшов із його заднього проходу, увійшов у задній прохід наступника, і продовжив існування в новому "живому будинку", який, можливо, також стане глистові другом. Цьому наступнику Мотанік надасть право проживати у своєму особняку й користуватися автомобілями та іншим майном, навіть отримувати деяку частину прибутків від магазинів. Тобто тому, хто погодиться на вселення в себе Миколи Миколайовича, і, відповідно, тому, у кого Микола Миколайович погодиться вселитися, пропонуються дуже вигідні умови. Тому коли Роман Мотанік дав у пресі оголошення про пошуки наступника, знайшлося чимало охочих стати таким наступником. Тож є з кого обирати.

Наскільки Ігорю Тапочкіну відомо, Роман Мотанік із Миколою Миколайовичем досі проводять зустрічі та співбесіди з численними претендентами, але жоден із них поки що не задовольнив незвичайних друзів своїм інтелектуальним та душевним рівнем. Тож пошуки тривають. Отака незвичайна історія, сестричко, про незвичайну дружбу.

А Наполеон, ухопившись за тему стосунків людей із тваринами, переказав нам історію, яку почув від вищезгаданого чарівника Левка Глечика.

Сталася ця історія колись у Великих Дрібках, де Левко Глечик і мешкає.

Жив там такий собі громадянин Зачипайло. І був у нього улюблений пес на прізвисько Бублик, звичайний, не мовець. Порода – аффенпінчер, колір – чорний. Зачипайло любив свого Бублика, а Бублик свого господаря.

І раптом одного разу Бублик зник. Під час прогулянки в парку пес, спущений з повідця, погнався за якоюсь пташкою, забіг за зарості... і не повернувся. Зачипайло його кликав, але улюбленець не озивався. Зачипайло обшарив увесь парк і прилеглі вулиці, але звіра наче лизень злизнув. Зачипайло розвісив по всьому місту оголошення, обіцяючи нагороду тому хто знайшов Бублика, дав відповідні об'яви в усі великодрібкінські газети.

Час минав, а Бублик не знаходився.

І от одного разу проходить Зачипайло повз собачий майданчик, де інші собачники вигулюють і дресирують своїх вихованців. Дивиться на них із заздрістю. І раптом, побачивши Зачипайла, якийсь цуцик, світло-коричневий австралійський тер'єр, кидається в його бік із радісним гавкотом. Підбіг і став довкола нього скакати, ніби визнав у ньому доброго знайомого. За ним підійшов його хазяїн і сказав: "Бач, як мій Діоген на вас реагує!" – "А чому ви назвали пса Діогеном?" – здивувався Зачипайло. "По-перше, тому що давньогрецький філософ Діоген Сінопський жив у бочці, як пес у будці, а по-друге, тому що цей філософ був за поглядами кініком, а слово "кінік" походить від грецького слова, що означає – собака. Кініки вважали, що люди повинні жити як собаки, у хорошому розумінні. І на могилі цього філософа його учні встановили статую собаки. От я і вирішив, що мій пес гідний носити ім'я такого мудреця". – "Логічно. А що, ваш Діоген на всіх незнайомців реагує так життєрадісно?" – "Ні, звичайно. Ви, мабуть, дуже любите собак?" – "Дуже. Особливо свого, але він, на жаль, загубився". – "Співчуваю. Бажаю вам якнайшвидше знайти свого улюбленця. Діоген, мабуть, якимось своїм собачим чуттям визначив, що ви собаколюб, тому й кинувся до вас, як до друга". Хазяїн узяв Діогена на повідець і потяг назад на майданчик. Зачипайло пішов далі своєю дорогою, а Діоген не хотів іти, тягнувся до Зачипайла.

Другого разу, коли Зачипайло знову там проходив, до нього знову з радісним гавкотом кинувся Діоген...

І втретє...

У Зачипайла виникли сумніви. Він, звичайно, любить собак, але інші собаки до нього не рвуться, як цей Діоген. Діоген реагує на нього так, як реагував би його улюблений Бублик, якби знайшовся. Тут щось неспроста, тут якась загадка, вирішив Зачипайло.

І звернувся по допомогу до одного з великодрібкинських чарівників, такого собі Василя Втулочки, який спеціалізувався на ясновидінні. Пообіцявши ясновидцеві сплатити за роботу й навіть давши аванс, Зачипайло попросив його прогулятися разом біля собачого майданчика, і, якщо до них підбіжить австралійський тер'єр, просканувати його ясновидінням.

Справді, Діоген знову підбіг і почав пеститись до Зачипайла. "Який гарний песик, – сказав Втулочка господареві собаки. – Чи можна його погладити? Не вкусить?" – "Ні, він добрий. Гладьте. Він це любить".

Ясновидець погладив Діогена, і Втулочка з Зачипайлом пішли далі. "Ну?" – запитав останній, коли вони відійшли досить далеко. – "Так, я просканував тварину ясновидінням, і все з'ясував. Цей світло-коричневий австралійський тер'єр Діоген раніше був вашим чорним аффенпінчером Бубликом. Цей чоловік його викрав у парку й одразу відніс до чарівника Олеся Опудала, попросив, щоб чудотворець перетворив аффенпінчера на австралійського тер'єра. Той виконав замовлення, отримавши за це оплату". – "Якщо цей мерзотник хотів мати австралійського тер'єра, то чому не купив просто собаку такої породи? Або якщо йому подобається красти, чому не вкрав саме австралійського тер'єра? Навіщо йому знадобилося красти аффенпінчера й потім платити за його перетворення?" – "Можливо, у нашому місті в потрібний час не було у продажу австралійських тер'єрів, а чекати, чи їхати за ним кудись злодій не захотів. А якби він вкрав австралійського тер'єра, то могло статися, що справжній господар упізнав би свого собаку і нацькував на викрадача міліцію. А Бублика ви впізнати не змогли, оскільки він тепер зовсім інакший. Так злодій застрахувався від викриття. Він не передбачив, що ви звернетеся до ясновидця". – "Давайте підемо з вами до міліції, і там ви..." – "Буває, що ясновидці помиляються, тому свідчень ясновидця для міліції недостатньо. Я пропоную піти до мага Олеся Опудала. От його свідчення міліцію переконають".

Вони прийшли до названого чарівника, і той підтвердив факт перетворення Бублика на Діогена. "Якби я знав, що собака крадений, я б, звичайно, не тільки відмовився перетворювати, а й повідомив би про це міліцію, – виправдовувався Олесь Опудало. – Але я звик довіряти людям і повірив, що він справжній хазяїн".

Утрьох вони прийшли до міліції та звинуватили "господаря Діогена".

Його заарештували, судили та присудили до великого штрафу, який він довго виплачував громадянинові Зачипайлу за моральні страждання. А світло-коричневого австралійського тер'єра Олесь Опудало, звичайно, перетворив назад на чорного аффенпінчера, причому цього разу абсолютно безкоштовно.

От таку історію, сестричко Марійко, розповів фермер зі слів Левка Глечика. До речі, Левко Глечик є учнем Олеся Опудала. Саме Олесь Опудало навчив Глечика перетворювати на банани цукрові буряки та інші плоди.

Після того як Наполеон закінчив розповідь про Зачипайла та Бублика, пролунала фраза:

– Якщо ви не проти, пані та панове, я теж розповім історію, пов'язану з тваринами.

Усі почали переглядатись, не розуміючи, хто це мовив. Крім Аркадія, який второпав та пояснив:

– Це сказав привид.

– Ой! – злякалися одночасно Наталія, Ірина та Зоя, дружина та доньки фермера.

Аркадій попрохав їх не лякатися, оскільки привид добрий і від нього немає шкоди, і повідомив те, про що я тобі, сестричко, вже писав: що, мовляв, у його Шмокиконському замку мешкають семеро духів, і тепер, під час його подорожі, вони його по черзі супроводжують. І що примари не видно, оскільки в кімнаті досить світло. Потім, повернувшись у той бік, звідки, на його думку, пролунала фраза фантома, сказав:

– Якщо не помиляюся, ти привид Васько? Судячи з голосу.

– Так, я привид Васько, – підтвердив той. – Зараз моя зміна.

– І що за історію ти вирішив нам повістити?

І невидимець розповів отаке:

Років приблизно триста тому жила в селі Беовульфівці, котре має місце у Манюнинській області, родина селян, що розводили кіз та торгували козячим молоком і сиром.

Улюбленицею родини була коза на прізвисько Нуня. Вона була й найкрасивіша, і найрозумніша, і давала більше за інших молока, і молоко її було найсмачніше. Селяни любили її як члена своєї родини. Тому, коли Нуня здохла, селяни не з'їли її м'ясо, як це траплялося з іншими козами, а з поваги до покійниці поховали її в сусідньому лісі.

За деякий час селяни помітили, що інші кози стали якимись хворобливими та млявими, стали давати менше молока. Бажаючи зрозуміти причину, селяни їх уважно оглянули. І виявили рани в них на шиях.

Вирішивши вистежити зловмисника, який травмує їхніх кіз, селяни встановили біля хліва цілодобовий пост, тобто, сховавшись у сусідніх кущах, стали по черзі спостерігати.

І от ніччю в повню голова сімейства з кущів побачив, як до хліва з боку лісу наближається коза! Місяць світив яскраво, тому селянин добре її роздивився. То була дохла Нуня! Тільки тепер у неї з рота стирчали гострі ікла! Великі ікла зробили козу дещо схожою на самця кабарги.

Коза підійшла до хліва й підчепила рогами засувку, завдяки чому двері відчинилися. І увійшла всередину.

Селянин утямив, що після смерті коза зробилася вампіром! Якщо таке іноді трапляється після смерті з людьми, то чому не могло статися й з іншим ссавцем? Отож, це Нуня прокушує живим козам шиї своїми іклами та смокче їхню кров. Тому вони, знекровившись, стали млявими.

На ранок селянин розповів про це сім'ї. Вони зрубали молоду осику, витесали з неї кілок, пішли в ліс, розкопали могилу Нуні, і проштрикнули серце померлої кози цим кілком, як це заведено робити, щоб знешкодити упирів. Потім пронизану кілком козу знову закопали.

З того часу мертва тварина більше не вилазила з могили, не приходила в село та не смоктала кров живих кіз. І вони одужали й знову почали давати багато молока.

От таку дивовижну історію, сестричко, розповів нам привид Васько.

Звучали там і інші історії, але не такі дивовижні, тому вони не варті того, щоб я їх тобі переповідав.

Після розмов ми лягли спати.

Вранці, поснідавши та отримавши в подарунок від фермерської родини набір продуктів, ми з Аркадієм вирушили до Іканьки. Це село, в якому є, крім іншого, залізнична станція та поштамт.

От на цьому поштамті я тобі, люба сестричко Марійко, і пишу цього листа. Власне, я його вже дописав. Зараз запечатаю в конверт, напишу твою адресу, приклею поштову марку й одразу відправлю.

Як завжди, передаю через тебе привіт Дмитру, Оленці та Миколці! До побачення!

27 жовтня 1995 року».

☼ ☼ ☼

«Привіт, люба сестричко Марійко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А тепер розповім тобі фантастичну історію, що сталася з нами вчора, двадцять дев'ятого жовтня. Так, саме фантастичну! Адже ми з Аркадієм, хочеш вір, хочеш ні, вчора здійснили, так би мовити, подорож у часі! Тобто перемістилися в минуле, а потім повернулися назад у свій час! Мені самому досі не віриться! І, крім того, побували в населеному пункті, яких більше немає ніде. Розповідаю:

Проводячи опитування в черговому селі, за назвою Дюдюкіне, ми запитали жителів, які населені пункти ще є поблизу. Один мешканець перерахував, вказавши їхні напрямки, і я записав. І тут другий мешканець каже першому: "А Мордредівку, сусіде, ти не назвав". – "А чого називати, якщо до неї ніхто не їздить? Це прокляте село, там нема чого робити. Її всі об'їжджають. Тож і згадувати її нема чого". Аркадій відповів, що ми повинні опитати всі населені пункти, жодного не оминаючи. І селяни, хоч і дуже неохоче, змушені були нам показати напрям і до цієї проклятої Мордредівки.

Повідомлення, що це село прокляте, нас заінтригувало, і ми вирішили саме його відвідати насамперед. І поїхали в тому напрямку.

Їхали ми, їхали, і доїхали нарешті до вказівника з написом "Мордредівка", за яким дійсно даленіло село.

Наближаємося до села та бачимо: назустріч нам їдуть із села два лицарі. Я проказую Аркадію:

– Очевидно, це незалежні лицарі, які, як і ми, шукають яйце дракона та організатора його викрадення. Очевидно вони вже опитали мешканців Мордредівки. У такому разі нам опитувати не доведеться. Просто дізнаємося в лицарів про результати опитування та повернемо назад.

Але коли ми й вони наблизилися одні до одних, то нашому здивуванню не було межі. Уяви собі, сестричко, що на щиті одного з цих лицарів був білий комар у червоному полі, а на щиті другого червона цеглина в полі чорному. Тобто їхні щити були такі самі, як і наші! І обладунки такі самі!

– Хто ви, лицарі? – здивовано вигукнув Аркадій.

– Я барон Аркадій, лицар Напівкруглого Столу, – відповів незнайомець із комаром на щиті.

– А я барон Панас, теж лицар Напівкруглого Столу, – відповів другий незнайомець.

– Ви брешете! – закричав Аркадій. – Це я барон Аркадій, а мій супутник барон Панас! Ви самозванці, які привласнили собі наші імена та наші герби! Ви відповісте за цю брехню! Ми викликаємо вас, шахраї, на бій! Ми покажемо вам, як привласнювати собі чужі імена та герби!

Незнайомець із цеглиною на щиті нахилився до незнайомця з комаром і почав щось тихо говорити йому. Той закивав головою. Потім незнайомець із цеглиною відповів:

– Ми не будемо з вами битися, лицарі.

– Як так – не будете! – обурився Аркадій. – Ваша відмова від бою покриє вас вічною ганьбою! Вас стануть за відмову зневажати всі лицарі, і не лише лицарі.

– Не стануть, – відповів незнайомець із комаром.

– Стануть! – повторив Аркадій.

– Не стануть, – гнув свою лінію незнайомець із комаром, – тому що ви поки що не знаєте того, що знаємо ми, а ми вже знаємо те, чого ви поки що не знаєте. Ви в'їдете в Мордредівку, дізнаєтеся істини, і зрозумієте, що тут помилялися. Нині ж нам слід мирно роз'їхатися й продовжувати рухатися своїми дорогами. Невідомо, які нещастя можуть з нами і з вами трапитись, якщо ми вступимо в бій.

– Це просто виверти! Ви ухиляєтеся, тому що просто боягузи! – кричав Аркадій.

– Добре, можете тимчасово вважати нас боягузами, поки не взнаєте істини, – сказав незнайомець із цеглиною.

– Ми можемо присягнутися своїм здоров'ям, що звідси поїдемо до села Бородавок і там затримаємось на добу з гаком, – продовжив незнайомець із комаром. – Тож, якщо після відвідування Мордредівки у вас не щезне бажання з нами битися, то ви знайдете нас там. Але впевнений, що бажання у вас щезне.

– Якщо ви цінуєте своє здоров'я, то не порушите цієї клятви, – сказав я. – А інакше вам же буде гірше. Такими речами не жартують!

І ми продовжили рух до Мордредівки, а ці два шахраї в протилежному напрямку. Проїжджаючи повз них, ми виразили своїми обличчями максимальну до них зневагу. Роздивитися їхні обличчя як слід я не зміг, оскільки заважала тінь від листя дерев, що ковзала по них.

В'їхавши до села, ми зустріли селянина в стьобаному ватнику, під яким виднілася червона сорочка. Це був чоловік середнього зросту, років сорока, з носом картоплею, густими бровами, широким ротом (майже як у жаби, подумав я), лисий і голений. Він тягнув візка, навантаженого, судячи із запаху і вигляду, коров'ячим гноєм.

Представившись йому, ми показали малюнок та поставили відомі запитання. Він, глянувши, відповів, що такого не бачив і про місцезнаходження вкраденого драконячого яйця нічого не знає. І потяг далі свого візка, а ми продовжили неквапливо рух у протилежному напрямку.

За кілька секунд назустріч нам знову потрапив той самий чоловік. Тільки вже без візка, а з в'язанкою хмизу на плечах. Ми здивовано переглянулись. Адже щойно він зник у нас за спинами. Щоб опинитися перед нами, йому треба було дуже швидко оббігти кілька дворів, зробивши пристойний гак, та ще позбутися дорогою візка й прихопити в'язанку! Він привітав нас, ніби ми не обмінялися привітаннями кілька секунд тому. Та ще трохи інакшим голосом, хриплуватим, ніби за секунди встиг застудитися. Крім того, я помітив, що він став нижчим на зріст, і сорочка під ватником уже не червона, а синя. І на голові його було коротке руде волосся замість лисини.

– Схоже, громадянине, ми щойно зустріли вашого брата-близнюка, – припустив я.

– У мене немає братів, тільки сестри, – відповів він.

Дивуючись його схожості з першим зустрічним, ми, зрозуміло, теж показали йому картинку та поставили запитання, пов'язані з нею. Його відповідь не відрізнялася від відповіді його попередника.

Уяви собі наше здивування, сестричко, коли за кілька секунд ми знову зустріли людину з тим самим обличчям! Тільки тепер людина була одягнена у жіночу сукню, на голові її була жіноча хустка, та й постать її була типово жіночою! Ця людина з жіночим тілом і чоловічим обличчям несла два цебри води на коромислі від криниці. Незважаючи на зростаючий подив, ми не забули й цій людині показати картинку та поставити запитання. Відповідь була стандартною, але вже жіночим голосом.

– Що за чортівня! Схоже, що у всіх тутешніх мешканців одне й те саме обличчя, ніби вони всі однояйцеві близнюки! – сказав Аркадій.

Четвертий зустрічний був мужчиною, і на відміну від трьох перших не працював, а сидів, відпочиваючи, на лавці біля паркану. На відміну від попередників, він був худим і високим, сорочку під ватником мав жовту, а наявність волосся чи лисини була невідомою, оскільки голова була вкрита кашкетом. Обличчя було те саме, що й у тих трьох.

Виконавши стандартні формальності (вітання, назву імен, показ картинки та питання), ми запитали, чому у всіх, кого ми тут зустрічаємо, однакові лиця. Тут що, всі мешканці є двійниками?

– Це одне з двох проклять нашого села, – відповів той, хто сидів. – Якщо хочете, розповім. Тільки краще вам зійти з коней і сісти на цю лаву поряд. Так нам з вами буде зручніше спілкуватися.

Ми погодилися, спішилися й сіли. І селянин розповів нам отаке:

У 1744 році в Мордредівці проїздом опинився злий маг Авдій Мотлох, чаклун-чорнокнижник. І його на вулиці буцнув зненацька нижче спини рогами якийсь місцевий цап. Це чаклуна так розлютило, що він прокляв село двома прокляттями. Він голосно загорлав: "За мою поранену сідницю Мордредівка розплачуватиметься сотні років! По-перше, відтепер це село житиме не в ногу з рештою світу, а з відставанням на добу! А по-друге, мешканці села сотні років не зможуть забути мого обличчя!" І поїхав обурений.

І насправді, це село перемістилося в часі на добу назад, і з того часу живе з відставанням на 24 години від решти світу. Тобто коли у всьому світі, наприклад, 27 жовтня, у Мордредівці 26 жовтня, коли у всьому світі 28 жовтня, у Мордредівці 27 жовтня, коли у всьому світі 29 жовтня, у Мордредівці 28... І так далі. І справа не в цифрах на календарі. В'їжджаючи до цього села, людина справді здійснює переміщення у часі і опиняється у вчорашньому дні, а виїжджаючи, відповідно, навпаки, з учорашнього дня потрапляє у день сьогоднішній.

Що ж до другого прокляття, то мордредівков'яни відчули його за десятиліття. Всі діти, що народжувалися після того в селі, виростаючи, мали фізіономію Авдія Мотлоха! Тож після зміни поколінь уже поголовно всі тамтешні жителі носили на головах одне й те саме обличчя, чоловіки та жінки. І справді, жителі проклятого села століттями вже не могли забути чаклуна, оскільки постійно бачили його мармизу, дивлячись на рідних, сусідів, і навіть у дзеркало.

Мешканці Мордредівки зверталися по допомогу до різних чарівників, але ті не змогли зняти із села прокляття. Багато років по тому селяни дізналися, що доброму чарівникові Гектору Манюні вдалося зламати підступні плани Авдія Мотлоха, не допустивши його за поміччю чародійства на територію Каменіани й зробивши таким чином недоступними для нього драконячі яйця. Отже, можливо, Гектор Манюня і зміг би зняти прокляття Мотлоха, бо сильним був той добрий маг. Але коли мешканці села про нього дізналися, його вже не було серед живих. Так що дії прокльонів продовжуються, на жаль.

– Тож зараз тут у вас двадцять восьме жовтня? – уточнив Аркадій.

– Саме так, – підтвердив чоловік у кашкеті.

– Ну треба ж! – здивувався Аркадій. – Щойно, лічені хвилини тому, ми були у своєму часі, де двадцять дев'яте жовтня, а тепер опинилися в минулому! Я про таке читав тільки в науково-фантастичних оповіданнях, і не думав, що самому колись випаде здійснити подорож у часі!

– Але ж двадцять восьмого жовтня ми були в селі Робзякіні, – згадав я. – А тепер знову двадцять восьме, але ми в селі Мордредівці. Виходить, ми одночасно знаходимося й у Мордредівці, і в Робзякіні? Виходить, ми роздвоїлися?

– Саме так, – підтвердив чоловік у кашкеті. – Саме так і буває з тими, хто потрапляє зовні до нашого села.

– Ні, ну це просто якась фантастика! – вигукнув Аркадій.

– Але оскільки подорож у часі ми здійснили не на машині часу, а завдяки чаклунству мага Мотлоха, то цей випадок можна зарахувати не до жанру наукової фантастики, а до жанру фентезі, – зауважив я.

– А щодо однакових облич, – замислився Аркадій, – то, боюся, нам проблематично буде здійснити тут опитування. Бо важко нам буде відрізняти тутешніх одного від одного. Отже, може статися, що ми одну людину опитаємо декілька разів, а іншу жодного разу.

– Раджу вам зробити так: зверніться по допомогу до голови селища, – казав чоловік у кашкеті. – Нехай він збере усіх мешканців села у одному місці, скажімо, на центральному майдані. І ви не будете запитувати мешканців поодинці, а запитаєте одразу всіх, тож нікого не пропустите.

– Хороша ідея, – оцінив Аркадій. – А де нам знайти голову?

– На вулиці Городній. Він там сидить на лавці.

– А де та вулиця?

– А ми з вами зараз на ній і знаходимося.

– А де та лавка?

– А ми з вами саме на ній і сидимо.

– А, то ви і є голова Мордредівки?

– Так, саме я і є голова, Прохор Мастерчук. До ваших послуг.

– Ну то зробіть так, як ви сказали.

– Роблю.

Голова Мастерчук підкликав хлопчика, що пробігав повз, і наказав йому швидко оббігти село та скликати всіх мешканців на центральний майдан.

Коротше кажучи, коли всі зібралися на майдані, ми показали всім картинку та запитали. Дива не сталося: і серед жителів Мордредівки, котрі таки дійсно усі поголовно були на одне лице, ніхто не бачив намальованої людини й не знав, де знаходиться викрадене драконяче яйце.

Таким чином, наша місія в цьому дивовижному населеному пункті була виконана, і ми могли зі спокійною совістю звідти виїхати, щоб продовжувати пошуки в інших. Але не тут то було! Одноликі мешканці категорично не хотіли нас відпускати! Вони буквально благали зі сльозами на очах, щоби ми ще затрималися в них і хоч трохи погостювали. Адже до їхнього проклятого села вкрай рідко приїжджають люди із зовнішнього світу, і нові обличчя там дуже велика рідкість. Нова людина там, як то кажуть, на вагу золота, тому спілкування з нею для них дуже велика радість.

Щоб не позбавляти селян цієї радості та не засмучувати, ми зглянулися й затрималися.

Нас тягли погостювати то в одну, то в іншу хату, де частували та розпитували про новини зовнішнього світу. Так, погостювавши в ряді хат, ми нарешті заночували в хаті голови, якого відрізняли від інших за кашкетом.

Наступного ранку ходіння по гостях продовжилося.

Так ми побували у всіх хатах та поспілкувалися з усіма родинами.

Аркадій сказав:

– Давай скоріше звідси звалювати. А то мене від одноманітності тутешніх облич уже нудить. Аж голова паморочиться від невідмінності місцевих жителів. Ще трохи, і я через це почну блювати.

– Так, така одноманітність нестерпна, – погодився я. – Поїхали геть!

Виїхавши з Мордредівки тією ж дорогою, якою туди й в'їжджали, ми побачили: назустріч знову їдуть два лицарі.

– Може це ті самозванці, яких ми зустріли вчора? – припустив Аркадій. – Може, вони повернулися, щоб таки з нами битися?

Коли ми з ними зблизилися, то переконалися, що це справді ті два незнайомці, на щитах яких мали місце наші з Аркадієм герби.

– Хто ви, лицарі? – крикнув незнайомець із білим комаром у червоному полі.

– Я барон Аркадій, лицар Напівкруглого Столу, – відповів мій напарник.

– А я барон Панас, теж лицар Напівкруглого Столу, – відповів і я.

– Ви брешете! – обурився незнайомець із комаром. – Це я барон Аркадій, а мій супутник барон Панас! Ви самозванці, які привласнили собі наші імена та наші герби! Ви відповісте за цю брехню! Ми викликаємо вас, шахраї, на бій! Ми покажемо вам, як присвоювати собі чужі імена та герби!

Тут я все второпав! І, нахилившись до Аркадія, сказав:

– Слухай, а ці двоє – це ж ми з тобою, тільки вчорашні! Ми в'їжджали в Мордредівку двадцять дев'ятого жовтня, а в'їхавши, опинилися у двадцять восьмому. Провівши там ніч, ми прокинулися вже знов двадцять дев'ятого, і от за добу після того, як в'їхали, виїжджаємо. Мабуть, тут проходить невидимий кордон між учорашнім днем ​​і сьогоднішнім. Тому й вийшло, що сьогоднішні ми зустріли себе вчорашніх.

Аркадій закивав шоломом і тихо відповів:

– Так, я читав у фантастичних оповіданнях, як люди, які переміщалися в минуле чи майбутнє на невеликий відрізок часу, зустрічали там самі себе.

І я нам учорашнім крикнув:

– Ми не будемо з вами битися, лицарі.

– Як так – не будете! – вигукнув учорашній Аркадій. – Ваша відмова від бою покриє вас вічною ганьбою! Вас стануть за відмову зневажати всі лицарі, і не лише лицарі.

– Не стануть, – відповів сьогоднішній Аркадій.

– Стануть! – повторив учорашній Аркадій.

– Не стануть, – гнув свою лінію сьогоднішній Аркадій, – тому що ви поки не знаєте того, що знаємо ми, а ми вже знаємо те, чого ви поки що не знаєте. Ви в'їдете в Мордредівку, дізнаєтеся істини, і зрозумієте, що тут помилялися. Нині ж нам слід мирно роз'їхатися й продовжувати рухатися своїми дорогами. Невідомо, які нещастя можуть з нами і з вами трапитись, якщо ми вступимо в бій.

– Це просто виверти! – кричав учорашній Аркадій – Ви ухиляєтеся, тому що просто боягузи!

– Добре, можете тимчасово вважати нас боягузами, поки не дізнаєтеся істини, – сказав я (сьогоднішній).

– Ми можемо присягнутися своїм здоров'ям, що звідси поїдемо до села Бородавок і там затримаємось на добу з гаком, – продовжив сьогоднішній Аркадій. – Тож, якщо після відвідування Мордредівки у вас не щезне бажання з нами битися, то ви знайдете нас там. Але впевнений, що бажання у вас щезне.

– Ну, якщо ви цінуєте своє здоров'я, то не порушите цієї клятви, – сказав учорашній я. – А інакше вам же буде гірше. Такими речами не жартують!

І вчорашні я та Аркадій продовжили їхати до Мордредівки, а сьогоднішні я та Аркадій – з Мордредівки. Проїжджаючи повз нас, учорашні ми висловили своїми обличчями повну до нас сьогоднішніх зневагу. А ми сьогоднішні на це лише посміхнулись.

Від'їхавши від Мордредівки, де було двадцять дев'яте жовтня, ми опинилися на території, де вже було тридцяте.

Не доїжджаючи до села Дюдюкіне, звідки ми вирушили до Мордредівки, завернули на дорогу до села Бородавок.

Дорогою Аркадій уголос міркував: