Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 104 страниц)

Граф зійшов зі свого коня Петра, зайшов за кущики з побурілим, але ще не опалим листям, відстебнув ті частини доспіха, які заважали зі зручністю випорожнитися, спустив штани з трусами й присів. А напарник, лицар Федір, залишився чекати Леоніда на стежці, сидячи на своєму коні Камбісі.

Але тільки Кучерявоногий зосередився, тримаючи в руках приготований туалетний папір, як пролунав лемент Федора.

Моторошний лемент, від якого в графа мороз пройшов частково голим тілом, а випорожнення відбулося швидше, чим він розраховував.

Шустро скориставшись папером і натягнувши труси та штани, навіть не пристібаючи металу, граф вискочив з кущів і кинувся до колеги, котрий щойно крикнув. Федір був блідий; завмер, напіввідкривши рота і витріщивши очі; погляд його був спрямований уперед, на перехрестя стежин. Леонід теж подивився туди, але нічого страшного або незвичайного не помітив: дерева як дерева, стежки як стежки.

– Ти чого волав?! – викликнув граф.

– Нога, – прошепотів оторопілий лицар.

– Яка: ліва чи права? Що з нею? Судома? – заметушився Леонід, оглядаючи й обмацуючи ноги Федора.

– Та не моя. Там.

– Говори толком.

– Тільки-но тією стежинкою, напереріз, прострибала нога... людська нога... одна нога, без тулуба... начебто як ампутована... Жахливе видовище! Мороз по шкірі! Нічого подібного не бачив! Аж скрикнув від подиву!

– Прострибала ампутована нога? Як же вона може стрибати? Може, перед тим, як тому суб'єктові ампутували ногу, у нього від страху душа пішла в п'яти, і в результаті цього відрізана нога виявилася одушевленою, ха-ха.

– От ти смієшся, молодий черевиче, а я, слово честі, бачив, як тією стежинкою зліва направо прострибала нога.

– Направо? Нам теж треба туди, праворуч. Зараз подивимося, що за нога за така. Почекай. – Леонід Кучерявоногий повернувся за кущики, щоб пристебнути залишені там частини доспіха, потім у повному обладунку підвівся на Петра й додав: – Ну, поїхали. Живу людину без ноги мені бачити доводилося, а от живу ногу без людини... Цікаво побачити. Якщо вона тобі не примарилась.

Доїхавши до перетинання стежин, лицарі збочили праворуч, але стрибучої ноги не побачили, та й не могли побачити, тому що та стежка круто звертала, і якщо по ній щось і стрибало, дерева приховували це видовище від спостерігачів, котрі перебували на перехресті.

– Скажіть, панове лицарі, чи не ступала отут нога людини? – зненацька викликнув хтось. – Здрастуйте.

Лицар Федір із графом Леонідом Кучерявоногим оглянулися й угледіли захеканого парубка в окулярах, років двадцяти із гаком, у чорній бейсболці, прикрашеній білими буквами «NY», темно-синій куртці й джинсах.

– Добридень. Ну, судячи з того, що отут протоптані стежинки, людські ноги ступали багаторазово, – відповів граф.

– Ні, я маю на увазі: чи ви тільки-но не бачили отут ноги? – уточнив парубок.

Якщо ти, безцінний читачу, гадаєш, що це був одноногий парубок, який переслідував його власну ногу, котра втекла від нього, так само, як пан Ковальов переслідував втіклий від нього його власний ніс (у повісті Миколи Гоголя), то Автор повинен уточнити: це був двоногий парубок, а отже, нога, про яку він запитував, належала не йому.

– Не більш, молодий черевиче, як три хвилини тому, он туди прострибала людська нога, – відповів Федір.

– Ага, виходить, він вертається. Добре, – обрадувався парубок і, обійшовши вершників, підтюпцем погнався за таємничою кінцівкою.

Лицарі на Петрі й Камбісі не поспішаючи потрусили за ним. Незабаром стежка припинила звиватися, випрямилася, і Леонід Кучерявоногий уздрів спереду стрибучу ногу, ліву ногу, одягнену в смугасту холошу й взуту в коричневий черевик. Парубок, наздогнавши цю частину людського організму, заклавши руки в кишені, став спокійно її супроводжувати, як нянька супроводжує гуляючого карапуза.

Здається, я второпав, подумав граф, спостерігаючи за живою ногою. Це не відрізана нога, а чоловік-невидимець, у якого ліва нога видима, а все решта невидиме.

Щоб перевірити свій здогад, Леонід Кучерявоногий розстебнув кишеню рюкзака й узяв горішок. Напередодні лицарям попався кущ лісової ліщини, густо обвішаний плодами; мандрівники нарвали стільки горіхів, скільки влізло в рюкзаки, щоб у дорозі ласувати цією смачною й корисною їжею. Прицілившись, метнув горішок у простір над ногою, очікуючи, що горішок, вдарившись об невидиму сідницю, відскочить. Замість цього горішок безперешкодно пролетів над ногою, із чого випливало, що ніякого невидимого придатка-людини ця кінцівка не мала, а жила сама по собі.

– Здивовані? – запитав парубок, що супроводжував ногу. Він, не спускаючи очей із цієї автономної частини організму, за стукотом копит визначив, що лицарі ув'язалися за ним. – Я б теж здивувався, побачивши ногу, що гуляє без тулуба, без голови. Це нога чарівника Корнелія Костянтиновича Манюні, а я його учень, Касян Трєзвопьянов.

– Корнелія Костянтиновича? Його-то нам і треба, ми до нього і їдемо, – сказав граф Леонід Кучерявоногий. – А хто йому ногу відітнув? І де зараз його тулуб з головою? Ми можемо з ним поспілкуватися?

– Ніхто йому ноги не відтинав, як ви висловились; нога була й залишається невід'ємною частиною його організму. Що ж до тулуба з головою, то він теж зараз здійснює прогулянку, але в іншій місцевості, так би мовити. Поспілкуватися з ним ви зможете, але тільки з моєю допомогою по закінченню прогулянки, – відповів Касян Трєзвопьянов. – Запрошую вас до маєтку Корнелія Костянтиновича, куди ми зараз і прямуємо.

– А може, ви, молодий черевиче, знаєте, де зараз перебуває яйце дракона, викрадене у вересні в Каменіані, або де перебуває організатор цього викрадення? От його портрет, – запитав лицар Федір.

Учень мага зирнув на ксерокопію малюнка і відповів, що нічого цього йому невідомо й такої людини він ніколи не бачив.

Тим часом стежка вивела п'ятнадцять ніг, семеро з котрих належали людям, а восьмеро коням, на велику галявину, де були кам'яний будинок і дерев'яні флігелі й комори.

– От це і є маєток «Приватна галявина», де живе мій учитель, маг Корнелій Костянтинович, ну і я теж. Вірніше сказати, тепер частково живе.

Випередивши живу ногу, Касян розчахнув двері будинку, і нога по-хазяйськи ввійшла усередину, а за нею ввійшли Трєзвопьянов та лицарі, що зіскочили з коней. У вітальні нога зупинилася й зігнулася в коліні, ставши схожою на букву «г»; це відбувається з ногами людей, коли вони сідають на стілець, або табурет, або крісло, або унітаз, або... Учень чарівника запросив і лицарів у крісла напроти ноги, куди вони й опустилися, попередньо відстебнувши для зручності доспіхи й відклавши мечі, списи у футлярах і щити.

– Отже, панове лицарі, ви, мабуть, хочете почути пояснення цього чуда, – вимовив учень мага, кивнувши на завмерлу зігнуту ногу в смугастій холоші й коричневому черевику.

– Так, цікаво, – сказав граф.

І Касян повідав наступне:

Його вчитель Корнелій Костянтинович, мовляв, ще з початку вісімдесятих років займався питанням переміщення в інші виміри за допомогою магії. У ті виміри, де перебуває Великий Світ, можна переміститися, пройшовши крізь Державні Двері. А от дверей для переміщення в інші паралельні простори в Терентопії не виявлено. І вчитель вирішив знайти спосіб потрапляти туди за допомогою чарівництва. Прадавні кудесники начебто вміли таке робити, але той незапам'ятний секрет уже загублений. І вчитель намірився відродити те втрачене вміння.

Просіявши, так би мовити, крізь свій розум масу чарівної інформації, він по крупицях відібрав те, що могло допомогти в вирішенні поставленого завдання. Але цього було замало, і бракуючих знань Корнелій Костянтинович діставався методом проб і помилок.

У дев'яносто другому році Касян став його учнем і без відриву від навчання допомагав у дослідах. Наприкінці того року чарівник закінчив розрахунки магічного переміщення в одне з паралельних просторів, і вчитель із учнем успішно перемістили туди піддослідних тварин: білих мишей і морських свинок.

А на початку дев'яносто третього року вчитель вирішив сам побувати в тому світі. Випивши чарівне зілля й прочитавши магічне заклинання, він перемістився з рідних вимірів у інші.

Переміститися перемістився, але не повністю. Його ліва нога застрягла, якщо так можна сказати, у рідному просторі. І з тих пір Корнелій Костянтинович живе одночасно у двох просторах: його ліва нога – у цьому, терентопському, а все решта – у тому, іншому, паралельному. Його наче заклинило через це застрягання, так що він вже не може, принаймні поки що, повністю вивалитися в жоден із цих світів. У тому світі вчитель, мовляв, виглядає одноногим інвалідом, тому він там одержує не тільки зарплату за магічну роботу, але й пенсію за інвалідністю.

– Живе у двох просторах одночасно? – перепитав Леонід Кучерявоногий. – Пам'ятаю, читав, що в міфології ірландських кельтів є персонажі, які жили одночасно у двох просторах – однооко-одновухо-одноруко-одноногі демони – фомори. Однооко-одновухо-одноруко-одноногими ці фомори виглядали саме тому, що люди кожного з просторів бачили лише половину фомора.

– У слов'янській міфології теж є половинчасті, однооко-одновухо-одноруко-одноногі персонажі, – пригадав і Федір шкільні уроки з європейських міфологій, – вони називаються половайниками.

– Такі половинчасті, однооко-одновухо-одноруко-одноногі демони є в різних міфологіях, – додав учень чарівника. – У народів Близького Сходу, наприклад, такі називаються наснасами, або неснасами, або ниснами. От і мій учитель опинився відразу у двох просторах, як ті міфологічні фомори, – продовжував Касян Трєзвопьянов, – тільки його організм розподілився між двома просторами не настільки симетрично.

– Раз голова Корнелія Костянтиновича живе в інших вимірах, виходить, поговорити ми з ним не зможемо, нога ж не вміє розмовляти, – уголос подумав лицар Федір.

– А оскільки він у тому паралельному світі живе вже третій рік, якщо не рахувати лівої ноги, то про викрадення, що сталося в нашому світі всього місяць тому, знати не може. Так що навіть якщо б його нога і могла говорити, нічого нового щодо цього питання він нам не зміг би повідомити, – зробив висновок граф Леонід, із хрускотом розминаючи пальці рук.

– А я йому зараз повідомлю про це викрадення, і подивимося, що він на це відповість, – сказав учень чарівника.

– Повідомите? Відповість? Хіба ви можете розмовляти з людиною, що живе у паралельному світі? – здивувався Кучерявоногий.

– Можу. Справа в тому, що ця нога залишається частиною тіла вчителя, і хоча всі інші частини його тіла живуть в інших вимірах, учитель як і раніше відчуває цю свою кінцівку. Якщо я, наприклад, полоскочу стопу цієї ноги, то Корнелій Костянтинович в інших вимірах засміється від лоскоту, а якщо я вщипну цю ногу, то Корнелій Костянтинович в інших вимірах ойкне від болю. А якщо те побачать люди тих вимірів, то, мабуть, здивуються, що одноногий інвалід сміється й ойкає без видимої причини. Завдяки такому збереженню чутливості я можу за допомогою дотику до ноги передавати вчителеві інформацію. Я використовую для цього азбуку Морзе: короткий дотик означає крапку, довгий – тире. Таким чином, ця нога є як би телеграфом, за допомогою якого можна посилати інформацію в інші виміри. А Корнелій Костянтинович наловчився писати своєю лівою ногою; я йому вкладаю ручку між пальців, підкладаю папір, і він викладає все що хоче в письмовій формі. Так ми й спілкуємося. Корнелій Костянтинович таким чином не тільки повідомляє про життя в паралельному просторі, але й продовжує мене вчити магічним премудростям. Правда, тільки-но, під час прогулянки, трапилось невелике непорозуміння: я дотиком до його коліна дав йому сигнал зупинитися, бо мені приспічило справити малу нужду, а Корнелій Костянтинович, мабуть, не відчув дотику й продовжив рух; а коли я, подзюривши, побачив, що нога зникла, дуже злякався й кинувся шукати. Бо я ж під час прогулянок доглядаю, щоби нога вчителя не напоролася на будь-яку перешкоду, щоби її не вкусила змія чи звір, не подзьобали хижі птахи... Але, слава Богу, усе обійшлося, як ви бачили. Коли Корнелій Костянтинович здійснює прогулянки в тих вимірах, за допомогою милиць, його ліва нога, відповідно, здійснює прогулянки в наших вимірах; не може ж одна нога залишатися нерухливою під час прогулянок усього організму, якщо ця нога не ампутована. Після прогулянки ми із учителем зазвичай спілкуємося, і зараз я повідомлю його про вас і про викрадення драконячого яйця.

Касян Трєзвопьянов роззув ногу вчителя: зняв черевик і шкарпетку; а потім заходився доторкатися пальцями своєї руки до пальців його ноги, як друкарка доторкається до клавіш друкарської машинки. Після того як він припинив топтати пальцями руки ногу Корнелія Костянтиновича, нога поворухнула великим пальцем.

– Це вчитель прохає ручку й папір, – пояснив учень чарівника.

Касян підклав під босу стопу аркуш паперу, а між пальців застромив кулькову авторучку. Нога, упираючись п'ятою, заходилася писати.

Федір з Леонідом нахилилися, намагаючись читати, але кінцівка робила на папері нерозбірливі карлючки, і Федір шепнув колезі:

– Ця ліва нога пише як курка лапою.

– А ви спробуйте писати лівою ногою, та ще наосліп! – устав на захист учителя Трєзвопьянов, чи то здогадавшись, про що один лицар шепоче другому, чи то розчувши цей шепіт. – Корнелій Костянтинович майже рік вчився писати лівою ногою, не бачачи що пише, перш ніж я, принаймні, зміг розбирати його письмена. Навіть зараз я розумію лише відсотків сімдесят ним написаного. Нелегка ця справа – викладати свої думки лівою ногою, та ще коли вона перебуває в інших вимірах.

Нога, перебруднивши папір кульковою ручкою, нарешті припинила рух.

– Подивимося, що вчитель написав, – промурмотав Касян, висмикуючи лист з-під босої стопи.

Хвилини три учень чарівника, насупившись і ворушачи губами, дивився на письмена, потім вимовив:

– Ага. Учитель пише, що в його архіві є пророкування, написане два з половиною сторіччя тому, і там, начебто, говориться про викрадення яйця. Якщо я правильно зрозумів, цей документ перебуває в кабінеті Корнелія Костянтиновича, у зеленій шафі на п'ятій полиці зверху. Почекайте, я сходжу пошукаю.

Трєзвопьянов покинув вітальню, а хвилин за п'ять повернувся з дерев'яним планшетом у руках. На планшеті під склом був шматочок паперу, на якому гарним почерком було написано:

– Так, тут згадується й драконяче яйце, і викрадення, і якийсь злодій, але загальний зміст незрозумілий. Якісь уривки фраз, – зауважив граф Леонід Кучерявоногий, пробігши очима текст. – Чи можете ви доповнити цю інформацію? Що це значить?

– Кхе. Чесно кажучи, я сам цей документ бачу вперше, учитель мені його не показував, – відповідав учень мага. – Зараз уточню в самого Корнелія Костянтиновича.

Він знову заходився танцювати пальцями руки по пальцях ноги чарівника.

Лицар Федір у цей час вирішив глянути на «зріз» автономної кінцівки. Він очікував побачити в торці стегна круглий торець кістки й червону м'якоть м'язів, але замість цього його погляд занурився в нескінченно глибоку космічну чорність, начебто він дивився не на «зріз» чарівної ноги, а в ілюмінатор космічного корабля, що борознить простори всесвіту. Всесвіту без зірок і інших космічних об'єктів.

Тим часом нога знову стала писати, на новому аркуші, підкладеному Касяном. Цього разу кінцівка писала довше й забруднила більший простір паперу.

Трєзвопьянов, втупившись очима в карлючки, вже хвилин сім ворушив чолом, задумливо потирав щоки, мацав губу й, нарешті, видав що зрозумів:

– Ага. Учитель пише, що це лише один з дев'яти фрагментів написаного його предком, магом Гектором Манюнею, пророцтва. Де перебувають решта вісім фрагментів, учитель не знає, він їх ніколи не бачив, тому нічого не може додати до того, що ви прочитали.

– Ті незрозумілі уривки рядків, що ми прочитали, навряд чи поможуть нам розшукати драконяче яйце, – знизав плечима лицар Федір.

– Якби над цим фрагментом почаклував досвідчений і талановитий ясновидець, може, він і зміг би відновити весь текст пророцтва, – продовжив учень мага, – але я, на жаль, такими здібностями не володію, та й учитель займався іншими галузями магії. До речі, он на стіні портрет мага Гектора Манюні, що написав це пророцтво. Ця картина написана Леонардо Ґудзиком – придворним живописцем Жорика Четвертого. Цей предок мого вчителя значився придворним чарівником короля.

Полотно в гарній рамі, що висіло на стіні, відображало веселого чоловіка в напудреній перуці, рожевому в червоний горошок жустокорі з мереживним жабо... Дата під підписом Леонарда Ґудзика свідчила, що портрет написаний 1747-го року...

(– Ну от, знову портрет Гектора Манюні, написаний Леонардо Ґудзиком тисяча сімсот сорок сьомого року! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку. – Такий же точно портрет був і в особнячку Микити Альбертовича Манюні, що на вулиці Гомеричній в Апчхиграді; і в Люзримямському замку Євгенії Хомівни Манюні, що біля селища Дотепна Кучма, як зараз пам'ятаю. Виходить, Леонардо Ґудзик написав тисяча сімсот сорок сьомого року не один портрет Гектора Манюні, а як мінімум три.

– Ні, Леонардо Ґудзик написав лише один портрет Гектора Манюні, – заперечує Автор.

– А, виходить, хтось зробив копії з картини Леонарда Ґудзика, – припускає півкуля Права.

– Ні, копій ніхто не робив, – заперечує Автор.

– Як же не робив, якщо Леонардо Ґудзик написав один такий портрет, а тепер таких портретів три! – дивуються дуетом обидві півкулі.

– Не три, а набагато, набагато більше, – заперечує Автор. – Усі портрети Гектора Манюні пензля Леонардо Ґудзика, які вже згадувалися й ще будуть згадуватися, є не копіями, а оригіналами, хоча Ґудзик написав лише один портрет Манюні.

– Але цього не може бути! – кричить Ліва півкуля.

– Цього не могло би бути, якби в Терентопськім королівстві не існувало магії, – заперечує Автор. – Але розгадки цього парадокса читач довідається пізніше, за кілька розділів, а конкретно в щосі п'ятдесят третьому за назвою «Народження уколошканого».)

– Той паралельний світ, де живе тепер учитель, за виключенням, звичайно, його лівої ноги, у чомусь схожий на Великий Світ, а в чомусь інший. Аби їх не плутати, ми з учителем простір за Державними Дверима називаємо Великий Світ номер один, а простір, де живе тепер учитель – Великий Світ номер два, – розповідав далі Трєзвопьянов. – Учитель пише мені лівою ногою всяку інформацію про існування того номера два, про його історію й сучасність, про культуру й звичаї та багато іншого. Я складаю в папки всі писання лівої ноги про той паралельний світ, і таких папок набралося вже тридцять вісім, хоч багатотомник видавай. Не все написане я розібрав, але в основному... От учора, наприклад, учитель написав про великий морський бій, який був тамтешнього тисяча вісімсот сьомого року на просторах тамтешнього Тихого океану. Бій між військовими флотами Циганської імперії й Сполучених Штатів Монголії. Тодішні кораблі в них, як і у Великому Світі номер один тисяча вісімсот сьомого року, були вітрильниками. Якщо вам це цікаво, то можу почитати вголос те, що розібрав з написаного.

– Вірю, що це забавно, але на нас чекають справи важливіші, ніж насолода художнім читанням, – відмовився граф Леонід Кучерявоногий.

– У нашому секторі ще велика кількість неопитаних населених пунктів, молодий черевиче, тому було б непатріотичним для нас слухати записки замість того, щоби виконувати лицарський обов'язок, – підхопив лицар Федір.

– Як знаєте, – сказав учень чарівника.

Попрощавшись із «молодим черевиком», як висловився Федір, облачившись у доспіхи й прихопивши зброю, осідлавши Петра й Камбіса, виїхавши з маєтку «Приватна галявина», Федір Федорович Федоров і Леонід Зіновійович Дриґало – такі повні імена лицаря Федора й графа Леоніда Куче...

(– Дриґало?! – перебиває Автора на півслові його Права півкуля мозку.

– Дриґало, – повторює Автор. – Так, граф Леонід Кучерявоногий є прямим нащадком знаменитого вампіра, графа Дриґала, того самого лицаря Напівкруглого Столу Лаврентія Гордійовича Дриґала, який, умерши в тисяча вісімсот восьмому році, зробився упирем і тепер проживає у фамільному склепі на Старому цвинтарі в Жорикбурзі. Зараз спробую точно визначити їхній родинний зв'язок: Леонід Кучерявоногий доводиться тому мерцеві-кровососові прапрапрапрапраправнуком. Леонід Зіновійович підтримує сімейно-дружні відносини зі своїм предком Лаврентієм Гордійовичем. Саме граф Леонід Кучерявоногий провів електрику у фамільний склеп, завдяки чому популярний вампір має можливість користуватися побутовою електротехнікою. Саме Леонід Кучерявоногий подарував предкові до стасемидесятиріччя від дня смерті великий акваріум, у якому вампір тепер розводить декоративних п'явок. Саме Леонід Кучерявоногий подарував предкові до стасімдесятип'ятиріччя від дня смерті кольоровий телевізор з відеомагнітофоном і набором відеокасет з голлівудськими фільмами про вампірів. Саме Леонід Кучерявоногий подарував графові Дриґалу до двістіп'ятдесятиріччя від дня народження комп'ютер з набором комп'ютерних ігор, завдяки чому покійний лицар зробився останнім часом запеклим комп'ютерником.

Граф Дриґало, що народився в 1742 році і до цих пір не втратив здібностей рухатися, думати, говорити і інше, цілком заслуговує називатися довгожителем. А в Харкові є довгожитель, який народився 1517-го року, до цих пір живий і здоровий, і є підстави сподіватися, що проживе ще сотні років. Тобто він був сучасником Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Джордано Бруно, Вільяма Шекспіра та деяких інших геніїв епохи Ренесансу, не кажучи вже про геніїв наступних епох. І сучасником всіх поголовно терентопських королів. Тобто він з'явився на світ на території Харкова майже за сотню із гаком років до появи на світ самого міста Харкова. А після появи цього міста даний довгожитель не покидав його території ні на секунду. Тому серед корінних харків'ян цей харків'янин є найкоріннішим. Він вкорінений в харківській ґрунт в найпрямішому сенсі цього слова, оскільки є деревом, а конкретно – дубом. Фахівці зуміли з великою точністю визначити рік, коли цей харків'янин проріс із жолудя, взявши на аналіз частинку його нутрощів, так акуратно, щоб ця ампутація не завдала йому жодної шкоди.

– А хіба можна рослину називати харків'янином? – висловлює сумнів Права півкуля авторського мозку. – Харків'янами називають людей, та й то далеко не всіх. А щоб так називали не людей, я начебто і не чув.

– Мені, чесно кажучи, теж до цих хвилин не спадало на думку називати так когось або щось, котре не є людиною, – зізнається Автор. – Але тепер я думаю, що всі, хто живе в Харкові, мають право називатися харків'янами. Будь то люди, будь то тварини, будь то рослини, будь то навіть гриби і мікроби. Бо якщо одні живі харківські організми зараховувати до категорії харків'ян, а інших не зараховувати, то виходить дискримінація за біологічною ознакою. А я противник дискримінацій.

Якщо ж читач захоче побачити згаданого ботанічного харків'янина, який прожив більше за пів тисячоліття, то Автор повідомляє: він мешкає в Саду Шевченка, а впізнати його можна за датою народження, відлитою в металі.)

Отже, покинувши маєток «Приватна галявина», лицарі Федір і Леонід Кучерявоногий продовжили пошуки драконячого яйця у своєму четвертому секторі...

Так Автор закінчує тридцять восьмий розділ Терентопського, м'яко кажучи, епосу й запрошує читача в розділ тридцять дев'ятий, на який ще не ступала нога людини. Автор сподівається, що й не ступить, тому що топтати ногою сторінки книги – це мерзенне варварство, негідне нормальної особистості.