Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 69 (всего у книги 104 страниц)
Він підняв погляд на переможця, і в погляді цьому були презирство і гнів.
Висмикнувши з рук примари Онуфрія Еммануїловича край свого нічного одягу, Аркадій підняв меч примари Гаврюші і прийняв бойову стійку.
– Шкода, що нам завадили балакати... – сором'язливо пробурмотів фантом, поправляючи неіснуючу перуку. – Бачу, у вас, громадянине начальнику, настрій не... Договоримо іншим разом.
І впустивши меч, привид Онуфрій Еммануїлович розчинився в стіні.
І тільки тоді Аркадій уторопав, що примару неможливо вбити, оскільки вона і так...
Він повернувся до відрубаної голови.
Голова посміхнулася і підморгнула.
– Тьху ти! – символічно плюнув лицар, засмучений, що його розіграли, змусивши даремно хвилюватися.
– А тепер я покажу вам інший фокус, – сказала світла голова. – Такого ви ще не бачили, тільки-но придумав.
Обезголовлений тулуб прийняв вертикальне положення, а примарна голова затріпотіла вухами, наче крильцями, злетіла з килима і заходилася літати кімнатою на взірець величезної товстої комахи, посміхаючись і підморгуючи глядачеві. Покружлявши над обезголовленим тілом, як бджола над квіткою, дзижчачи вухами, голова здійснила посадку на шию.
– Правда, забавно? – запитав відновлений привид Гаврюша.
– От нечисть безтілесна! – посміхнувся був власник замку, але тут же знову спохмурнів, оглядаючи розруху, припорошену пухом.
– А от ще фокус, – продовжив дух, теж оцінивши розгром у приміщенні. – Заплющіть очі і порахуйте до п'яти.
– Ага, спішу аж падаю, – відмовився господар.
– Втім, можна і не заплющувати, – погодився дух. – Отже, рахуємо: раз...
Фантом раптом розплився по кімнаті світляною хмарою, в якій задриґалися предмети...
Потім знову замість хмари перед очима шмокиконського барона виявився світлий дух Гаврюша, вимовляючи:
–... п'ять.
Розрухи як і не бувало. На ліжку лежали обидві подушки, цілі, пуху не видно; капці, одяг, меблі... все на місці, ніби й не було битви примар.
– Ти чарівник? – запитав Аркадій, задоволений таким фокусом, але не подаючи виду, що задоволений, аби привид не загордився, що потрафив громадянину начальнику.
– Ні, звичайний дух. Секрет фокуса в тому, що я зробив прибирання набагато швидше, ніж на це здатні живі люди, обмежені повільним тілом. Ми, привиди, вміємо, в разі потреби, рухатися в сто разів швидше, ніж до смерті. Я зібрав усі пушинки, набив ними подушку і акуратно зашив, прибрав скалки лампочки і графина, розклав усі речі по своїх місцях, як я запам'ятав... І все це всього за п'ять секунд. Іноді корисно бути небіжчиком.
– Зашив? – перепитав лицар, оглядаючи подушки. – А де ж новий шов?
– Нових швів нема, тому що я розпоров летючу подушку акуратно, не аби як, а строго по шву, теж завдяки вмінню швидко рухатися, – пояснив привид Гаврюша.
Лицар включив світло.
– Гаразд, подушку зашив, але як можна було відновити розбиту лампочку? Без чарівництва – неможливо.
– Неможливо, – погодився невидимець. – Я просто викрутив розбиту і укрутив нову – взяв у коморі, там є запас. І графина, як бачите, нема. Скалки графина можна склеїти, але для цього треба більше часу і хороший клей.
Барон вимкнув світло, щоб бачити співрозмовника.
– Шкідники ви, от хто, – звинуватив він духів, засмучений втратою графина.
– Розбивання графина – це прикра випадковість, цього не було в сценар... Кхе. Між іншим, це не я його розбив, тож не треба скидати мене із отим у одну купу, – заперечив, ставши видимим, дух.
– Шкідники і ябеди, донощики. Обмовляєте один одного, доносите, брешете, як той...
– А як же інакше? Передвиборча кампанія нібито. Так має бути.
– Передвиборча кампанія?
– Звісно. Ви ж бачите – нас тут семеро привидів у замку і кожен хоче бути головним. А для того, щоби з декількох претендентів вибрати головного, потрібен хто? Потрібен виборець. Раніше виборця не було, а тепер – з'явився. Ви, громадянине начальнику, є єдиним живим виборцем у цьому замку, от ми на вас і насіли. Кандидати агітують за себе і очорнюють конкурентів, як і належить під час передвиборчої кампанії. Скрізь так.
– І ти теж обмовлятимеш товаришів? – поцікавився виборець.
– І я те... Ні, я, мабуть, не буду клепати на цих наклепників, – відповів кандидат Гаврюша.
– Чому?
– А щоби ви подумали, громадянине начальнику, що я не такий поганий, як вони, що я краще. Скажу без всякої скромності, що я тут найскромніший. Так, найскромніший, найблагородніший, найчесніший, найдобріший, найпорядніший, найкращий... Про те, що я і найкрасивіший, я взагалі не кажу: ви самі бачите мій героїчний профіль, мужню конфігурацію моїх вух і мальовничі лінії моїх стегон... Навіщо мені брехати на тих самозакоханих підлабузників, якщо ви, як людина дуже розумна, вже, без сумніву, зрозуміли, що вибирати треба найскромнішого, тобто мене. Я ж, у свою чергу, обіцяю, що під вашим мудрим керівництвом мудро керуватиму тутешніми примарами... А тепер, як найделікатніший, найненав'язливіший індивід, я надаю вам можливість повернутися до сну, який так зухвало перервав шкідливий Онуфрій Еммануїлович.
І привид Гаврюша протік крізь килим геть.
Як тільки пішло це джерело світла, в спальні стало зовсім темно, хоч в око стріль.
Барон Аркадій навпомацки забрався в ліжко і швидко заснув.
☼ ☼ ☼
Наступним вечором свіжого шмокиконського барона став агітувати шостий кандидат – привид Фока.
Аркадій у ванні намилював сідницю, коли хтось посмикав за мочалку.
Голий лицар озирнувся, але нікого не побачив. Вирішивши, що показалося, барон продовжив намилюватися, мугикаючи пісню «Політ паровоза». І знову мочалка сіпнулася, як смикається дзвіночок, коли в нього дзвонять.
– Громадянине мочальнику... еее... тобто громадянине начальнику, я тут, – пролунав слідом за тим черговий загробний голос. – Я привид Фока. Тут дуже світло, тому я такий непомітний.
– Ізиди! – гаркнув голий лицар, інстинктивно прикриваючи мочалкою вразливе місце оголеного організму.
– Та не соромтесь ви. Ви мене, так би мовити, наскрізь бачите, і то я не соромлюся, – мовив невидимий дух.
– Я знаю, що ти мені скажеш. Що ти тут найкращий, а інші примари погані. Що я мушу обрати головним привидом замку саме тебе, – пробурчав купалець і продовжив намилюватися, вирішивши, що, дійсно, безглуздо соромитися того, хто помер, може, сотні років тому.
– Ні, громадянине начальнику, я не казатиму, що я хороший. Більш того, я чесно скажу, що я неабияка сволота, мерзотник, негідник, поганець, паскудний гад... Бачите, який я чесний. Навіщо мені себе обіляти, якщо я упевнений, що ви і так оберете саме мене, – самовпевнено заявила порожнеча.
– Це ж чому саме тебе? – іронічно засумнівався голий барон, намилюючи татуювання «НЕ ЗАБУДУ, ЩО ДЕЧОГО КРАЩЕ НЕ ЗАБУВАТИ».
– Тому, що я дам вам хабар, такий хабар, яких у інших нема.
– І ти упевнений, що я хабарник?
– Я упевнений, що ви жива людина і ніщо людське вам не чуже.
– І ти думаєш, що заради хабара я проголосую навіть за сволоту, мерзотника, негідника і поганця?!
– Заради хорошого хабара живі і не на таке здатні. А коли я стану головним, я своїм колегам покажу, де раком зимують, я їх катуватиму, над ними знущатимуся як захочу, вони у мене ридатимуть от такими сльозами, я їм влаштую справжнє пекло в цьому замку, я їх...
– Ти хочеш стати мучителем своїх товаришів?! Ах ти ж...
– Ага, я ж негідник, а ми, негідники, любимо знущатися над підлеглими. Це поки вони мені рядові товариші, я нічого з ними не можу зробити, але якщо я отримаю владу, якщо товариші стануть підлеглими, я їх в баранячий ріг скручу, примушу танцювати під мою дудку, дивлячись на правку козячих рогів!
– Ти багато на себе береш, гаде, якщо гадаєш, що я проголосую за сучого сина, який так учинить із товаришами, з колегами! – насупився покритий піною виборець.
– А куди вам діватися, дорогий мій електроліте... ні, не електроліте, електорате. Куди вам діватися? Адже якщо ви за мене не проголосуєте, то не отримаєте того скарбу, що замурований в підвалі Ляляйпіпського замку, бо ж тільки я один знаю те місце. Ви ж не такий дурень, щоби заради принципів, заради порядності і шляхетності відмовитися від золота і діамантів, і від тих насолод, які може собі дозволити тільки багатий живий організм. Море хорошого вина, грона красивих дівчат, дорогі автомобілі, яхти, все, чого тільки тіло забажає, і всього лише за те, що ви один раз наплюєте на своє благородство і проголосуєте за мерзотника. Ну хто ж від такого відмовиться? Коротше, я свою, так би мовити, передвиборну програму виклав, вам тільки залишилося її підтримати голосуванням.
– Наплюю на своє благородство?!! Хто?! Я?! Шляхетний лицар?! Тьху на тебе! – Голий Аркадій не на жарт розсердився. – Та як ти смієш, нечисте невидима, пропонувати благородному лицареві наплювати на своє благородство! За метал і камінці продати свою лицарську честь! Спокусник поганий! Ах ти ж... Та я тобі за це... та я тебе... гм... та я за тебе нізащо не проголосую, сучий ти хрін, владолюбний зрадник!.. Ану, геть!.. Ти ще тут?
– Тут, тут. Браво, ви добре зіграли щире обурення. Але досить гратися в ці юнацькі ігри, пора міркувати як дорослий солідний чоловік. Я пропоную вигідну угоду, за допомогою чого ви істотно поповните свій бюджет. Мабуть, у вас і борги є? Розплатитеся з боргами, поживете на широку ногу, та ще забезпечите нащадків. І за що? Тьху, за дрібницю. За те, що один раз вчините проти своєї совісті. Я ж, коли стану головним, псуватиму життя не вам і не вашій родині, а всього лише своїм товаришам-духам, до яких вам, по суті, і діла нема. Навіщо ж відмовлятися від особистого збагачення заради благополуччя сторонніх індивідів?!
– Ні, мерзотнику, я лицар Напівкруглого Столу, а головний принцип напівкруглостолового лицарства – благородство і безкорисливість! Це великий сором для лицаря – заради багатства віддати когось на поталу такому властолюбному негідникові, як ти!
– Так ніхто ж не дізнається! Все буде тільки поміж нами! Ми тут віч-на-віч тихенько домовимося і все буде шито-крито! Ваші благородні колеги нічого не дізнаються ні про скарби, ні про те, за що ви їх від мене отримали. Якщо спитають, скажете, що вибрали саме мене, наприклад, за мої гарні очі, так би мовити. Не будьте наївним хлопчаком, громадянине начальнику.
– Благородство – це не показуха, а самоповага. Як я зможу себе поважати, якщо вчиню підло?! Золото всього однією літерою відрізняється від болота. І в тому і в іншому можна загрузнути, і те й інше може засмоктати. Болото може погубити особистість фізично, а золото – морально-етично. Для нас, лицарів, пріоритетами повинні бути благородство і безкорисливість, а не златофілія. Тому не спокушай мене жовтим металом. Ще раз кажу: геть, нечисте!
Привид Фока на це нічого не відповів. Намилений його гукнув, але у відповідь – мовчання, з чого випливало, що спокусник таки залишив ванну...
☼ ☼ ☼
А привид Олицетворенський настигнув своєю агітацією свіжого виборця на вежі замку.
Барон Аркадій милувався заходом у віконце вежі і слухав магнітофонні записи російської попси. (Автор свідомо не називає тут тих виконавців і тих пісень, бо вони не заслуговують на таку рекламу. От якби вони Авторові добре заплатили, він би їх в припадку жадібності, буркнувши «гроші не пахнуть», може, і назвав би, переступивши через свою естетичну гидливість. А задарма... Ні-ні, не заслуговують.)
Раптом магнітофон вимкнувся, і замість естрадних пісень у вежі зазвучав примарний говір:
– З вашого дозволу... Нехай відпочине, поки ми побалакаємо, а то кричить так, що ви навіть не чули, як я привітався і представився. Тому повторюся: добрий вечір, я привид Олицетворенський.
– А, ще один покійний претендент. Ну до чого ж невгамовні кар'єристи тутешні небіжчики. Кар'єрист на кар'єристові і кар'єристом поганяє. Викладай свою програму, тільки коротше, – пробурчав шмокиконський барон, суворо дивлячись на останнього кандидата, якого, на відміну від попереднього, було видно, оскільки сонце вже наполовину поринуло в обрій і в башті панували сутінки, але видно ледве-ледве, ніби складався з прозорого скла.
– Я скажу коротко: якщо ви оберете головним привидом мене, я влаштую вам райське життя. У вас будуть обладунки з золота, мечі з платини, списи зі срібла, щити з найкоштовнішого муранського скла, кінь із червоного дерева, дружина зі слонової кістки зі смарагдовими очима і рубіновими губами... – почав агітацію привид Олицетворенський.
– Та що я, збоченець, чи що, щоби з кістяною... – спробував був заперечити Аркадій, але кандидат захоплено продовжував вішати на вуха цінності:
– І весь замок перебудуємо: замість цих сірих каменів стіни будуть з найкоштовнішого рожевого мармуру, прикрашені вашими барельєфами, дах буде позолочений, трава навколо замку буде з малахіту...
– А коров'ячий гній на навколишніх луках – із бурштину, – пожартував оброблюваний лицар. – Що ти мені тут казки брешеш. Звідки ти все це візьмеш?
– Це вже моя проблема – звідки, – ухилився від відповіді привид.
– Ні, ти не викручуйся, ти відповідай, – наполягав господар володінь.
– Справа ж не в тому, як це здійснити, а в тому, щоби ви проголосували саме за мене. Багато ви бачили кандидатів, які, будучи обраними, виконали всі свої передвиборчі обіцянки? Отож. Головне в нашій претендентській справі – наобіцяти побільше, щоби у виборця від очікування пропонованої благодаті слинки потекли, і щоби спійманий на гачок обіцянок він проголосував так, як тобі треба, а там вже – хоч трава не рости. Головне тут – не виконати обіцянки, а дорватися до влади. Виборці так люблять спокусливі обіцянки, що іноді знову і знову голосують за того, хто вміє красиво обіцяти, не звертаючи уваги, що він не виконав попередніх. Отже, продовжую: а ставок біля замку буде наповнений кращим щампанс...
– Знайшов дурня! – перебив барон Аркадій. – Ненавиджу, коли мені на вуха вішають борошняні вироби, вважають за ідіота, пудрять звивини, обводять навколо нігтя, обіцяют сім мішків гречаної вовни, не маючи і малесенької торбинки... За тебе теж не проголосую, щоби знав, як обіцяти так безсовісно райське життя. Стільки кандидатів і жодного нормального: ті обмовляють один одного, ті голову колезі ампутують, ті вважають себе пупом землі, ті хабарі пхають, ті закидають брехливими обіцянками... Жоден не гідний. Ні за кого не буду голосу...
Раптом, не доказавши, лицар замислився, засяяв, лукаво посміхнувся і хвацько ляснув себе долонею по коліну.
– Придумав. Я виберу з вас головним того, хто переможе у випробуванні.
– В якому випробуванні? – запитав привид Олицетворенський.
– А це я оголошу всім кандидатам. Збери всіх ваших в найбільшій кімнаті, в залі, я спущуся і оголошу умови випробування.
☼ ☼ ☼
Коли господар замку входив до зали, там уже нетерпляче коливалася сімка прозорих духів.
– Так от, мужики, – почав промову Аркадій, – я тут подумав і вирішив, шо головний привид мусить володіти такими якостями, як сила волі, витривалість, терпіння. Тому проголосую я за того з вас, хто наділений такими якостями.
– Це я, – хором сказали всі сім кандидатів.
– А ось я і хочу з'ясувати за допомогою випробування, хто з вас найвольовіший, найвитриваліший і найтерплячіший, а то сказати легко. Випробування полягає в тому, що ви за моєю командою залишите замок, і той, хто переміститься якомога далі і пробуде там якомога довше, той і є найвольовіший, найвитриваліший і найтерплячіший. Хто повернеться в замок раніше іншого, той програв; хто повернеться останнім, хто зможе пробути далеко від замку найдовше, той і переміг, йому і бути головним, – оголосив барон.
Духи переглянулися, пирснули і, регочучи, провалилися.
– Я ж ще не дав коман... – закричав був Аркадій, думаючи, що вони кинулися виконувати його рішення.
Обірвав крик на півслові в зв'язку з відсутністю слухачів, радісно потер долоні і подумав: «Ну я ж казав, що виведу привидів, як тарганів. Тепер вони десятки, а то і сотні років далеко від Шмокиконського замку чекатимуть, поки конкуренти повернуться раніше за них». І, захоплюючись своєю винахідливістю, став в пориві почуттів танцювати якусь хореографічну імпровізацію під спів «Пісні про те, чого в цій пісні немає»...
Але духи, звичайно, і не думали покидати замку. Вони зі сміхом перемістилися лише в підвал будівлі, аби підбити підсумки випробування, влаштованого лицареві.
– Так, насмішив, насмішив він мене своїм рішенням, – пирскався привид Олицетворенський, витираючи неіснуючими пальцями неіснуючі сльози. – Якби ми дійсно були кандидатами-кар'єристами, то заради прихильності виборця мусіли б покинути замок на нескінченно довгий час, а виборцю тільки цього і треба! – і він зареготав на все горло.
– Так, це він дотепно придумав, – підтакнув, підхихикуючись, привид Гаврюша. – Я не очікував такого повороту.
Решта, сміючись, погоджувалися, що рішення барона Аркадія було несподівано дотепним.
– Ну гаразд, а тепер давайте проаналізуємо наші спостереження, зважимо всі плюси і мінуси нового господаря, і приймемо рішення, – сказав потім привид Сильвестр.
– Мінуси в тому, що він грубуватий, нетактовний, безцеремонний, зухвалий, самозакоханий і не дуже культурний, як мені здалося, – видав свої спостереження привид Васько, гортаючи сторінки книги «Нарис із історії та існування привидів» англійського літератора Даніеля Дефо, в оригіналі виданої 1727-го року, а в терентопському перекладі 1873-го. (В Шмокиконському замку була немаленька бібліотека, зібрана протягом століть декількома власниками. І тамтешні примари полюбляли читати).
– А плюси в тому, що він цінує честь і благородство, – продовжив привид Фока. – Я його заповажав, коли він навідріз відмовився голосувати за негідника, якого я зіграв, коли відкинув спокусливий хабар. У наявності присутність порядності.
– До того ж він не боягуз. Четверо з нас пам'ятають, як при аналогічних обставинах у тисяча вісімсот шістдесят сьомому році з замку втік граф Вікентій, обмочившись зі страху. А цей не злякався, а якщо злякався, то не дуже, і швидко взяв себе в руки. За це йому теж плюс, – додав Сильвестр.
– А мене дуже зворушило, коли він схопив меч, явно бажаючи помститися за мою відрубану голову, – почав хвалити і привид Гаврюша. – У наявності і справедливість, і хоробрість, і доброта. За це йому знову таки плюс.
– І те, що він не піддався на передвиборні обіцянки, показує, що він не такий уже й дурний, – зауважив привид Олицетворенський. – Звичайно, не дуже розумно було з його боку намагатися вдарити фантома, але відомо, що навіть дуже недурні люди роблять дурниці в стані люті. Одним словом, плюсів у нього начебто як більше, ніж мінусів.
(Вимовив це Олицетворенський теж, як і Васько, взявши до рук книжку з замкової бібліотеки, – «Фантасмагорію» Льюїса Керролла, веселу поему про привидів.)
– Хочу додати ще один плюс, – спохватився привид Михеїч. – Його плюсом я вважаю те, що бровами і ніздрями він схожий із шановним мною герцогом Павлом Гриньмасяльським, у якого я до смерті служив стайничим, поки не врізав дуба у тисяча сімсот тридцять третьому році, за місяць після того, як зграя розбійників пограбувала наш Гриньмасяльський замок...
І привид Михеїч пустився у спогади, які його колеги вже чули; але з ввічливості вони не стали його перебивати.
Привид Михеїч згадував, що перед смертю його гризла провина за те, що він сам впустив грабіжників у замок, і можливо, ті хвилювання і доконали його, семидесятивосьмирічного.
Герцога Павла Гриньмасяльського і його лицарів тоді в Гриньмасяльському замку не було – поїхали до столиці, а вони, слуги, чекали прибуття селянських підвід із провізією, тому коли підводи прибули, він, Михеїч, відразу ж відчинив перед ними ворота. Але замість селян там виявилися озброєні лісові розбійники, які їх, слуг, зв'язали і обчистили замок, навантажили герцогське майно на підводи і поїхали в невідомому напрямку.
А яке було майно!
Чого варта одна тільки колекція зброї, де були такі раритети, як меч легендарного руського витязя Добрині, славного споборника Київських князів Святослава Хороброго і Володимира Великого; або меч Паломіда, лицаря Круглого Столу, славетного соратника кельтського короля Артура... Але найдивовижнішим був меч Халазюк, що, нібито, належав легендарному князю Кию. Цей древній меч побував у різних битвах, але на ньому не було ані щербинки, ані подряпинки, ані іржі... Він виглядав таким новим, блискучим, ніби його тільки-но викував і відполірував коваль. Це тому, говорили, що меч Халазюк зачарований древнім чарівником, і це чаклунство оберігає його від іржі і будь-яких пошкоджень. Але найголовніше те, що на того, у кого Халазюк у руках, не діє жодне зле чарівництво...
Так, це була велика втрата.
Пригнічений і розгніваний цим пограбуванням герцог Павло Гриньмасяльський з іншими лицарями Напівкруглого Столу кинулися шукати грабіжників, та так і не знайшли.
А він, Михеїч, за місяць після цього помер.
І став привидом.
І вирішив самотужки розшукати розбійників і повернути викрадене ними майно господареві.
Користуючись отриманою невагомістю, він, Михеїч, став гасати лісами, обнишпорюючи бори, діброви, гаї гектар за гектаром.
І десь за рік виявив зграю грабіжників на галявині в густих хащах Оксамитового лісу. Пошарпана банда варила юшку у великому казані на багатті. Він, Михеїч, взявши найжахливіший вигляд, з'явився перед ними і найжахливішим голосом заревів: «Попалися, мерзенні злочинці! Я, грізний дух помсти, залякаю вас до смерті, якщо не повернете награбоване! Ану, признавайтеся, де ті скарби, які ви забрали у співгромадян?!» Розбійники здорово перелякалися, судячи з блідих пик, запаху і тремтіння, і навперебій стали лепетати, що скарбів у них вже немає, що всі скарби у них викрав їхній колега-зрадник; мовляв, цей зрадник умовив їх напасти на багате, але беззахисне село, а сам з ними не пішов, прикинувшись, що захворів; розбійники у тому селі потрапили в засідку, де їх неабияк пошарпали озброєні селяни; а коли грабіжники, побиті, поранені пришкандибали назад на стоянку, спіймавши облизня, то виявилося, що нібито хворий колега зник, а разом з ним зникло і все награбоване майно. Поклявшись помститися зрадникові, розбійники залікували рани і, розбившись на групи, розбрелися королівством шукати викрадача. Одна з груп виявила зрадника поблизу Чортових боліт, але йому вдалося вирватися завдяки тому, що трьох колишніх соратників він штрикнув ножем. Куди він після цього зник і де подів скарби, розбійники не знали...
– І я тих скарбів герцога Павла Гриньмасяльського так і не знайшов, – закінчив спогади привид Михеїч. – А навіщо я це все згадав? А, ну так, тому що цей новий господар замку ніздрями та бровами схожий на герцога Павла Гриньмасяльського, бо у герцога і тих і інших, точно пам'ятаю, теж було по дві штуки.
– Я пропоную проголосувати: хто за те, щоби визнати цього барона Аркадія новим господарем Шмокиконського замку і припинити над ним знущатися, підійміть кінцівку. Хто проти? Хто утримався? – говорив привид Олицетворенський.
«За» проголосували: сам привид Олицетворенський, привид Сильвестр, привид Фока, привид Гаврюша, і привид Михеїч. «Проти» – немає. Утрималися: привид Васько і привид Онуфрій Еммануїлович.
– Ну раз більшістю голосів барон Аркадій визнаний новим господарем, то треба йому пояснити, що наша «виборча кампанія» була просто грою, спектаклем, що ми насправді не такі, щоби він на нас не тримав зла, – сказав привид Сильвестр.
– До речі, ти навіщо графин потрощив? У сценарії цього не було, – дорікнув привид Гаврюша примарі Онуфрію Еммануїловичу.
– Випадково. Не помітив, – опустив очі привид Онуфрій Еммануїлович.
– Треба відшкодувати. Недобре, – пробурмотів привид Михеїч.
– Я знаю, де можна взяти такий же, – сказав привид Онуфрій Еммануїлович.
☼ ☼ ☼
Наступним вечором шмокиконські примари знову з'явилися барону Аркадію, чим спочатку його засмутили, оскільки він був певний, що вони вже далеко від Шмокиконського замку. І пояснили що до чого, вручили нову карафу замість розбитої і пообіцяли, що більше вони не турбуватимуть господаря, і являтимуться йому відтепер тільки тоді, коли він сам їх покличе, поскреготавши от цією коцюбою от по цьому камені. «Ага, принишкли, голубчики! Отож! Знай наших!» – самовдоволено подумав барон Аркадій, впевнений, що це він приборкав духів. А вголос відповів, що раз вони обіцяють вести себе тихо, то так і бути, хай залишаються в замку...
Першого жовтня в Шмокиконський замок знову навідався Олег Цеглина з туристичного агентства «Рятівна Бджола», дізнавшись, що у порожнього об'єкта з'явився новий господар. Навідався, аби підписати з бароном Аркадієм новий контракт, такий же, який агентство укладало з колишнім господарем – графом Галактіоном...
Аркадій цей контракт підписав, щоби мати додаткові прибутки від туристичного бізнесу.
Третього жовтня Аркадій зустрів на вокзалі дружину, Оксану Цукерку-Глімпельштейн, і сина, Бориса Аркадійовича, які приїхали на поїзді із Замийська-на-Замийці, де Борис Аркадійович із мамою гостювали у дідуся з бабусею. Барон узяв таксі, але, на подив дружини, повіз їх не до лицарського гуртожитку, а кудись за місто, убік Сатиричних боліт, загадково відповідаючи на її здивування: «Сюрприз!»
Спробуй уявити радість цієї Оксани і цього Бореньки, безцінний читачу, коли вони дізналися, що замість скромної квартирки в гуртожитку їхнім житлом став аж цілий Шмокиконський замок!
– Та нічого особливого, – скромно сказав родині Лицар Білого Комара, – просто я бився з драконом, звичайний лицарський подвиг, от Його Величність і нагородив мене замком і баронським титулом. Тож тепер ти, Оксаночко, не абищо, а справжня баронеса.
– Який же ти у мене славний лицар! – захоплено вигукнула дружина і поцілувала Аркадія.
– Ну не треба мене надто розхвалювати. Я всього лише простий, звичайний, пересічний герой, – продовжив скромничати глава сім'ї.
Після спільного огляду замку, Аркадій похвалився, що тут є аж сім привидів.
– Ой! – злякалася Оксана.
– Ура! – не злякався п'ятирічний Борис Аркадійович.
– Не бійтеся, не бійтеся, я їх приборкав. Тепер вони тихіше води, нижче трави, ходять переді мною по струнці, – заспокоїв сім'ю її глава.
– Ну який же ти в мене! – знову захопилася лицарська дружина і знову забруднила його обличчя губною помадою.
От так сталося вселення барона Аркадія до Шмокиконського замку.
Продовжуючи радіти житловій обновці, Лицар Білого Комара став готуватися до лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою.
Ну а ми з тобою, безцінний читачу, каже Автор Терентопських хронік, його поки залишимо...
