Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 104 страниц)
– Схоже, через ці нескінчені авторські теревені й коментарі барон Порфирій і граф Леонід Жвавий ніколи не доїдуть до колгоспу! – обурюється Права півкуля.
– Так ви ж самі мене відволікаєте, півкулі, своїми причіпками й розпитами! – огризається Автор. – Баста! Зосередимося на лицарях!
☼ ☼ ☼
Після того як барон Порфирій і граф Леонід Жвавий проводили очима дракона, що пролетів над Зиґфрідівкою й зменшився вдалині до невидимої крапки (чи, точніше, не крапки, а коми, бо мав хвіст), позаду зазвучав гуркіт мотора, стаючи все голосніше й голосніше, із чого випливало, що лицарів наздоганяє якийсь механізм із двигуном внутрішнього згоряння.
Незабаром з'ясувалося, що механізм був чорним мотоциклом, на якому їхав одягнений у чорний шкіряний комбінезон і чорний же шолом мотоцикліст – таких у нас нині називають байкерами.
Оскільки, по-перше, серед читачів бувають допитливі й цікаві суб'єкти, котрі бажають знати побільше подробиць, зокрема й щодо транспорту, на якім переміщається персонаж; по-друге, навіть явна небилиця набуває риси правди, якщо її обліпити правдоподібними подробицями; а по-третє, дивися, читачу, вищенаведену цитату з Пушкіна; то Автор відразу, щоб одним пострілом убити цих трьох метафоричних зайців, уточнює, що модель цього мотоцикла «Дніпро-11»; виготовлений він у 1985 році на КМЗ, тобто Київському мотоциклетному заводі; у комплекті з коляскою, але даний аксесуар мотоцикліст відгвинтив, віддаючи перевагу двоколісному переміщенню; а колір тобі, читачу, вже відомий.
Наздогнавши пару яйцешукачів, чорний байкер пригальмував своє парноколісне залізо й приглушив шум, щоб привітати шляхетних подорожан, кандидатів у гості Зиґфрідівки, і представитися. У містах, звичайно, не прийнято вітати всіх зустрічних незнайомців і представлятися їм, але в сільській місцевості це вважалося правилом хорошого тону. До того ж мандрівні лицарі в королівстві традиційно шанувалися, і сільські мешканці вважали за честь із ними поспілкуватися.
На диво лицарів, голос у чорного мотоцикліста виявився не низьким і хрипким, як вони очікували, а високим і дзвінким, дівочим. Мотоцикліст сказав, що його кличуть, вірніше, її кличуть Парасею, що працює вона медсестрою в Зиґфрідівській лікарні, куди тепер і прямує.
Лицарі теж відрекомендувалися молодій мотоциклістці й повідомили, що мають намір провести в цьому селі й у колгоспі, де працює більшість мешканців села, опитування населення з приводу... тощо. Дівчина в чорній шкірі й чорному шоломі сказала, що особисто вона нічого про місцезнаходження драконячого яйця й шахрая, зображеного на показаній лицарями картинці, не знає.
– До речі, до нас дійшли чутки, що тут з'явився індивід, котрий пожирає людську плоть, – додав барон Порфирій, погладжуючи рукавичкою шию свого Лжедмитрія. – Це правда, чи тільки вигадки?
– Так, тут є людина, яка регулярно вживає в їжу людські органи, – підтвердила Парася, погладжуючи чорною рукавичкою бензобак свого вірного мотоцикла.
– Ну ми йому по... по... покажемо, де козам роги правлять! Більше він не жертиме лю... лю... людей, людожер клятий! – патетично викликнув граф Леонід Жвавий, і навіть вихопив металевого меча, показуючи свою рішучість учинити такий подвиг.
– Ви хочете застосувати до нього насильство?! – запитала медсестра з подивом у голосі.
– Авжеж! З людожерами нема чого церемонитися! – гмикнув барон Порфирій.
– Навіть не розібравшись, навіщо він це робить?! – продовжувала розпит вона. – Не довідавшись про причини його, так би мовити, людожерства?!
– А що тут розбиратися! Людожер він і є людожер! Дамо йому прочухана! Людожерство не має права на існування! Знешкодимо його будь-яким способом. Якщо буде треба, уколошкаємо канібала, – пообіцяв барон.
– Причини нас не цікавлять. Головне – зне... зне... знешкодити його за всяку ціну! – підтвердив Леонід Жвавий. – Ми не збираємося з ним пань... пань... панькатися!
Зависла пауза, під час якої мотоциклістка Парася постукувала пальчиками правої руки у чорній рукавичці по ручці керма, про щось міркуючи. Потім сказала:
– Гм... Добре, я вам покажу, де перебуває цей, як ви висловились, людожер... Їдьте за мною, я вас приведу до цього... людожера.
І продовжила рух на мотоциклі до села Зиґфрідівки.
Обоє вершники на Лжедмитрії й Ксерксі поскакали за нею.
☼ ☼ ☼
В'їхавши в село, вони проревіли-процокали головною вулицею повз колгоспну контору, і зупинилися біля розкішного триповерхового нового будинку, шедевра сучасної архітектури, схожого на велетенський чудернацький торт з каменю, скла й металу. Лицарі вразилися, що в звичайному маленькому селі є настільки чудове й коштовне спорудження.
– Ось отут я й працюю, – сказала медсестра-мотоциклістка й зняла чорний шолом, виявившись гарнюнею-брюнеткою з коротким волоссям й веснянкуватим носиком. – Це і є Зиґфрідівська лікарня.
– Нічогенька лікарня! Я по... по... подумав – палац або театр! – сказав граф Леонід Жвавий.
– А де ж людожер? – запитав барон Порфирій.
– Спочатку відпочиньте з дороги, а потім уже контактуватимете з Оле... кхе, з людожером, – запропонувала медсестра в чорній шкірі, тримаючи чорний шолом під пахвою. – Людожер не вовк – у ліс не втече. Ще зустрінетеся. Пізніше.
– А раптом, поки ми відпочиватимемо, він ще когось зжере! Ні, про який відпочинок може йти мова, поки канібал на волі! – заперечив барон.
– Сьогодні він не вживатиме в їжу людську плоть, не турбуйтеся. Я це точно знаю, – сказала Парася, відкриваючи двері лікарні.
– Звідки? – запитав Леонід Жвавий.
– Я вам після розповім. Для бою з людожером вам треба спершу відпочити й перекусити, щоби набратися сил, – наполягала дівчина. – Заходьте.
– Так, це правда, – піддався вмовлянню граф. – Із втомленого й голодного який же бо... бо... боєць.
І лицарі, прив'язавши непарнокопитий транспорт до деревця поруч із її парноколесим, пішли за медсестрою в лікарню.
Той факт, що в настільки невеликому селі був такий порівняно немаленький шпиталь, свідчив, що тут лікувалися не тільки зиґфрідів'яни, але й мешканці інших населених пунктів.
Увійшовши, Порфирій і Леонід зняли шоломи. Бо правила етикету тільки дамам дозволяють не знімати капелюшків у приміщенні. Виключенням є лише професійні головні убори працівників приміщень, як-от ковпаки кухарів, або шапочки медиків. Але ж лицарські шоломи не належать до цієї категорії, а лицарі не належать до категорії дам. (Тобто до категорії дам не належать ці два конкретні лицарі. Бо в історії Терентопії все ж було два випадки, коли доспіхоносцями Напівкруглого Столу були жіночки, а саме так звані лицар Килина і король Зінька Шостий. Але навіть і та і друга знімали шоломи, заходячи до приміщень.) Опинившись у лікарні, яйцешукачі знову вразилися, бо приміщення було розкішним не тільки зовні, але й усередині.
(До речі, щодо правил етикету. Сучасний терентопський віршотворець Франческо Губанедурський склав на цю тему такий чотиривірш:
Правило знай, щоби не було стидно,
Знай та розказуй усім:
В носі перстом колупать несолідно!
Зокрема – навіть в своїм.
Він так і називається – «Правило етикету».)
Попросивши доспіхоносців почекати її в коридорі, одягнена в чорну шкіру дівиця-байкер впровадилася за одну з білих дверей, а за кілька хвилин вийшла звідти інакша: у білому халатику й білій шапочці, як звичайна медсестра. В руках у неї були ще два білі халати, які вона попрохала лицарів надягти, тому що так годиться в лікарнях. Оскільки лицарські панцири були об'ємні, то важко було застебнути поверх них цей одяг без ризику відірвати ґудзики, і барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим обмежилися простим накиданням халатів на плечі, без застібання. Парася кивнула, мовляв, добре, і так зійде.
– Ідіть за мною, – сказала вона, і лицарі слухняно пішли.
Дорогою їм зустрічалися хворі в різнобарвних піжамах і халатах, а також медсестри, медбрати, санітарки й лікарі в халатах білих. Із деякими що одягнені в біле Парася не тільки віталася, але й про щось перешіптувалася, після чого ті зиркали на лицарів хто з подивом, а хто й, начебто, з невдоволенням і занепокоєністю. Графові Леонідові Жвавому це здалося трохи підозрілим.
– Нам сюди. – Парася ввійшла у двері, на яких була табличка:
«КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ МЕДПЕРСОНАЛУ».
Лицарі – за нею.
У настільки ранній клопітливий час медикам було не до відпочинку, тому в даній затишній кімнаті їх поки не перебувало; а знаходились там: м'які крісла й дивани, екзотичні рослини, великий акваріум, новий телевізор “Sony-KV-M2100K Trinitron” із відеомагнітофоном “Sharp 6V3”, музичний центр “JVC UX-1”, стіл, і навіть фонтан – маленький басейн, у який із дзюркотом падав мініатюрний водоспад із пащі кам'яного дракона.
Занадто розкішно як для простої сільської лікарні, сказав про себе (не заїкаючись) Леонід Жвавий.
– Розташовуйтеся, а я зараз привезу з їдальні обід, – запропонувала Парася. – Можете поки послухати музику – радіо чи магнітофонні записи – ось аудіокасети. Або подивитися відео. Є відеокасети із записами нових серій якогось латиноамериканського серіалу, нещодавно доставлені з Великого Світу. Санітаркам дуже подобається. Забула, як називається: чи то «Мільйонери теж сякаються», чи то «Буржуї теж потіють», чи то «Олігархи теж пісяють», чи то «Багатії теж плюють», чи то... Загалом, щось про рідину з організмів забезпечених людей. Включити?..
Треба зауважити, що телебачення в Терентопськім королівстві перебувало в зародковому стані: були лише маленькі аматорські телестанції, що транслювали свої програми на околишні вулиці, і не більше того. Тому телевізори, котрі доставлялися в королівство крізь Державні Двері з Великого Світу, купувалися там, як правило, у комплекті з відеомагнітофонами й наборами відеокасет із записами великосвітських (у значенні: з Великого Світу) фільмів і телепрограм, а іноді й у комплекті з відеокамерами.
З радіо справи були краще. Тим більше, що Терентопське королівство крізь так звані Державні Двері сусідить із Харковом, а Харків – місто, де радіомовлення почалося в 1924 році, уперше в Україні. Тоді, у двадцяті роки, у столичному Харкові навіть видавалася газета «Вечірнє радіо», а у театрі «Березіль» ішло поставлене під керівництвом режисера Леся Курбаса (котрому тепер в Харкові встановлено пам'ятник) гумористично-музичне ревю «Алло на хвилі 477» (саме з цієї фрази починалися тоді програми Харківського радіо); що до нього тексти пісень написав дотепний харків'янин, український письменник Майк Йогансен, а музику – композитор Юлій Мейтус, засновник та керівник найпершого в СССР джазового колективу. У підпільному королівстві, котре в дечому брало приклад із Харкова, перша радіостанція запрацювала у 1933 році.
Від записаного на відеокасети латиноамериканського телесеріалу про рідину з організмів багатіїв барон Порфирій і граф Леонід Жвавий відмовилися, віддавши перевагу музиці. Парася ввімкнула радіоприймач, настроєний на хвилю музичної радіостанції «Звуки Білого Лицаря», що віщала з Ямитививінвонавониполя. Зазвучала пісенька «Кохання у ніздрі» у виконанні терентопської естрадної співачки Солохи Комірець.
Парася пішла. Барон і граф, не знімаючи обладунків, розсілися на м'яких кріслах, і милувалися під музику розкішними дискусами, скаляріями й астронотусами, що ті рибини ліниво плавали в акваріумі серед пишних заростей кабомб, ехинодорусів, криптокорин та іншого підводного зела.
Пісенька Солохи Комірець закінчилася, і радіоведучий, або, сучасніше висловлюючись, ди-джей оголосив наступну – за назвою «Замок» (музика Юрка Чопика, слова Віктора Неборака), у виконанні українського рок-гурту «Мертвий півень».
Коли відзвучала ця імпортна (з терентопської точки зору, бо ж – з України) гарна, лірична, романтична пісня, повернулася Парася, штовхаючи перед собою столик на коліщатах, що на тім транспорті як пасажири розташовувалися апетитні ароматні страви з лікарняної їдальні.
Медсестра переставила миски з металевого колісного столика на стіл дерев'яний і безколісний, видала лицарям ложки, ножі, виделки, серветки і побажала смачного. Подякувавши, яйцешукачі приступилися до трапези. Парася, сказавши, що повернеться хвилин за п'ятнадцять-двадцять, знову вийшла, укотивши й столик на коліщатах.
Салат із капусти й свіжих огірків під майонезом лицарі неспішно вм'яли під звуки пісні «Ельф, що ловить кейф» терентопського вокально-інструментального ансамблю «Безбарвні гітари».
Багряний борщ із мініатюрними айсбергами сметани доспіхоносці умегелили під пісню «Полювання на єдинорогів» російської групи «Акваріум» (музика й слова Бориса Гребєнщикова).
Макарони з тюфтельками й смачною підливою злопали під пісню «Почуття не топчи ти кінцівкою» терентопського автора-виконавця Еміля Хахашкіна.
Сирниками під сметаною й малиновим сиропом напихалися під пісню «Очі відьми» українського рок-гурту «Вій» (музика й слова Дмитра Добрийвечіра)...
Коли повернулася медсестра Парася, барон і граф тріскали печені банани під пісню «Дракон із бурштиновими очима» терентопської групи «Дрямсиньлоїд у кишені».
– До речі, це банани з наших груш, тобто тих, що вирощуються в нашім колгоспі, – проінформувала чорноволоса дівчина в білому халаті, і поставила перед гістьми склянки з жовтим напоєм. – Два тижні тому сюди приїжджав чарівник Левко Глечик, що на замовлення правління колгоспу перетворив чверть урожаю груш на банани. А це компот із наших груш.
– Банани, хоча й перетворені, але дуже смачні, майже як справжні, – похвалив барон Порфирій, і витер губи серветкою. – І компот дуже вчасно: такий ситний обід треба запити... О, компот теж смачний! У ньому якась пікантна гіркуватість, але вона не псує загального враження!
Допиваючи, граф Леонід Жвавий помітив, що Парася спостерігає за цим процесом якось особливо пильно, начебто їй було дуже важливо, щоб вони вжили цей трунок.
– Дуже дякуємо за такий бенкет, – сказав ситий барон Порфирій, поставивши на стіл порожню склянку.
– Так, дуже... А тепер хо... хо... хотілося б з'ясувати, де перебуває клятий людожер. Що ви про нього зна... зна... знаєте? – Граф теж поставив на дерев'яну стільницю спорожнену посудину.
– Ну як ви можете, не знаючи людини, обзивати її клятою! – явно образилася медсестра.
– А яким же ще може бути людожер?! Звичайно, клятим! – підтримав колегу барон. – Жере людей? Жере! Отже – клятий мерзотник, якому треба так урізати, щоби більше не захотів чоловічини! Повибивати йому всі зуби, щоб він міг їсти тільки манну кашку!
– Ви неправі, панове лицарі, – набурмосилася Парася.
– Чому це неправі? – здивувався Порфирій.
– Тому що рубаєте з плеча.
– А з чого ж рубати? Зі сідниці, чи що? – згострословив барон.
– Неправі, бо вам треба було б спочатку розібратися: може, від цього, як ви кажете, людожерства людям тільки користь, а не шкода. А ви, не розібравшись...
– Користь від того що людину з'їдять? Ну ви, панночко Парасю, даєте! Тобто, прошу вибачення... бо слово «даєте» стосовно жінки звучить двозначно. Я мав на увазі: ну ви, панночко Парасю, і сказонули! Користь від людожерства! Від людожерства не може бути жодної користі людям, тим більше тим кого їдять! Жодної! Одна тільки шкода! Тому людожерів треба викорінювати! Викорінювати безжалісно!
Граф Леонід Жвавий раптом відчув запаморочення. Медсестра Парася, що слухала барона Порфирія з виразом незгоди на симпатичному личку, в очах графа раптом стала розпливатися й двоїтися. Тіло графа стало млявим і слабким, начебто він раптово занедужав.
– Щось мені недобре, – сказав барон Порфирій.
– І тобі теж? І я за... за... заточуюсь, – повідомив напарникові граф Леонід Жвавий.
– Це тому, що я вам у компот підсипала порошок, – чесно проінформувала гостей Парася. – Вибачте, панове лицарі, але я вимушена була вжити заходів, щоби ви не наламали зопалу дров, не скривдили нашого шановного Олександра Рафаельовича.
– Якого Олександра... Я непритомнію... – промурмотав барон.
– Олександра Рафаельовича Гариля-Асклепочку, нашого чудового хірурга й головного лікаря, якого ви обзиваєте людожером!
– Так ви, панночко, за... за... захищаєте людожера! Так ви з людожером за... за... заодно! – зрозумів граф, перед очима якого ходора ходила, розплившись і роздвоївшись, кімната відпочинку.
– Звичайно, заодно!
Барон Порфирій знепритомнів, і як бездушна лялька звалився на м'який диван.
– Ти нас от... от... отруї... – пролепетав млявим язиком граф і потягнувся був до меча, але неповоротка рука, не дотягшись, безсило зависла.
Очі Леоніда Жвавого застелила темрява. Звідкись, начебто здалеку, донеслися слова медсестри:
– Це всього лише с...
Тепер людожер нас з'їсть, байдужо подумав граф і, як йому здалося, став швидко падати в чорну безодню.
У дійсності він повільно упав обличчям на стіл...
☼ ☼ ☼
Коли граф Леонід Жвавий прокинувся, то виявив, що перебуває вже не в кімнаті відпочинку медперсоналу, а, зважаючи на все, у лікарняній палаті; що він обряджений уже не в доспіх, а в синю лікарняну піжаму; що лежить він на лікарнянім ліжку поверх ковдри, упакованої в підковдру жовтого кольору з розкиданими по цьому тлу жовтогарячими кактусами (що те розцвічення мали й пошивка на подушці, і простирадло під ковдрою); що зап'ястя його рук примотані чимсь до цього, так би мовити, лежбища, тому він не може ані встати, ані посувати руками.
Почувши похропування й повернувши на звук голову, граф побачив на сусідньому ложі сплячого колегу Порфирія, також у піжамі, смугастій, коричневій, теж поверх ковдри, у підковдрі картатій, жовто-коричневих тонів, що навіть гармоніювала із піжамою; також із руками, примотаними бинтами до ніжок ліжка.
Більш у цій двомісній палаті нікого не було.
Ці обставини вкупі зі спогадом про спільницю канібала, що обпоїла їх снодійним, навіяли на графа Леоніда Жвавого песимістичні думки, що вони перебувають у полоні в людожера, котрий прикидається хірургом Зиґфрідівської лікарні, і цей людожер їх тепер з'їсть, професійно батуючи скальпелем.
Граф напружив мускули, намагаючись розірвати путо, але бинти, попри те що складаються з рідких і тонких ниточок, виявилися «кайданами» міцними, не порвалися. Спробував дотягтися зубами, щоб перегризти, але не дістав. Леонід Жвавий голосно й нецензурно вилаявся, чим розбудив барона Порфирія. Той позіхнув, відкрив очі, оглядівся й запитав:
– Де ми?
– У лігвищі клятого лю... лю... людожера, – похмуро проінформував граф. – Були лицарями, станемо харчами. Лицарі під майонезом, фаршировані гру... гру... грушами й бананами з місцевого саду.
– Я не хочу бути харчем, – заперечив барон.
– А що ми можемо зробить? Ти ба... ба... бачиш: вони нас прив'язали, роззброїли... Ми беззахисні як тю... тю... тюфтельки.
Барон Порфирій теж нецензурно вилаявся, не зумівши порвати бинти.
– Ми, мабуть, були недостатньо пильними, раз не зуміли розпізнати в Парасі спільницю людожера. Як хитро ця бестія обвела нас навколо пальця, – продовжив барон уже цензурно.
– Улаштували в лі... лі... лікарні людожерське кубло! – люто прогарчав граф. – Виходить, людожер під виглядом хірурга тутешньої лікарні безкарно жере пацієнтів! Ох, якби не той компот, якби мені меч, я б лю... лю... людожерові по...
Двері палати відкрилися, і заглянула Парася.
– А, ви вже прокинулися, – сказала вона.
На ній як і раніше були білі халат і шапочка, вона як і раніше була схожа на звичайну медсестру, а не на спільницю пожирача людей.
– Розв'яжи нас, лиходійко! – наказав барон Порфирій.
– По-перше, я не лиходійка, а медичний працівник, – поправила його Парася, – а по-друге, я розв'яжу вас тільки тоді, коли ви дасте чесне шляхетне лицарське слово, що не зробите нічого поганого Олександрові Рафаельовичу.
– Це людожерові? Обов'язково зробимо щось дуже погане, якщо звільнимося, – пригрозив барон.
– Він же по... по... пожирає чоловічину! – рикнув граф.
– Так, – сказала Парася, – Олександр Рафаельович дійсно їсть людські органи, але...
– Це обов'язок шля... шля... шляхетних лицарів – боротися з людожерами, – перебив її Леонід Жвавий, – тому ми навіть під страхом сме... сме... смерті не можемо заприсягти, що не зробимо йому нічого поганого! Обов'язково зробимо, тільки б звільнитися!
– Ну, виходить, я правильно зробила, що вас знерухомила. Будете прив'язані доти, поки не пізнаєте причини й специфіку такого, так би мовити, людожерства; поки не зрозумієте, що від цього людям не шкода, а користь; і поки не відмовитеся від намірів застосовувати до нього насильство. Я покличу самого Олександра Рафаельовича, нехай він сам вам краще все пояснить.
– Розв'яжіть, я хочу до туалету, – буркнув барон Порфирій.
– Зараз санітарка принесе «качку», – сказала медсестра й, виглянувши за двері, крикнула: – Клеопатро Вавилівно, будь ласка, «качку» в одинадцяту палату.
– Не треба «качки». Я збрехав, щоби мене розв'язали, – зізнався Порфирій і трохи почервонів.
– Не треба «качки», тут чоловік просто дурня клеїть, – сказала Парася Клеопатрі Вавилівні, а потім повернулася до барона. – Збрехали! А ще лицар! Хіба ж лицарям личить брехати!
«А ще лицар!» Парася вимовила таким же тоном, яким, напевно, Остапові Бендеру, що порівняв себе з лицарем, Зося Синицька відповіла: «Ну, який там лицар!»; у тридцять п'ятому розділі роману Іллі Ільфа та Євгенія Петрова «Золоте теля».
– А хіба медсестрам личить обпоювати лицарів снодійним, а потім зв'язувати! Хіба медсестрам личить бути спільницями людожерів! – огризнувся Порфирій.
– Я йду по Олександра Рафаельовича. Він сам вам про себе розповість, і ви зрозумієте, що були неправі. – І вона вийшла з палати.
– А Парася не дуже схожа на лиходійку, – задумливо промурмотав барон Порфирій.
– Зовсім не схожа, – підтакнув граф Леонід Жвавий. – Але вона ж са... са... сама зізналася, що цей Олександр Батькович їсть людські органи, а вона його спільниця.
– А може, ми дійсно чогось не розуміємо, і цей людожер не такий поганий, як ми думаємо? Може, у людожерстві дійсно є якась користь для людей? – почав сумніватися барон.
– Я й сам намагаюся зрозуміти про яку ко... ко... користь говорила Парася, – уголос міркував Леонід Жвавий. – Ну, припустимо, цей Олександр Батькович мене з'їсть... Ну і яка мені від цього користь? Ну нехай не повністю з'їсть, нехай він ампутує й з'їсть одну тільки мою руку... Ну однаково я не бачу для себе від цього жодної користі. Одна тільки шко... шко... шкода!
Тут двері в палаті знову відкрилися, і ввійшов «добрий доктор Айболить», тобто літній чоловік у білому халаті й у шапочці, з білим від сивини волоссям, з білою борідкою клинцем. Одним словом, дуже схожий на вищезгаданого ветеринара з казок Миколи Васильовича... ні, не Гоголя, звичайно, а Миколи Васильовича Корнєйчукова, російського письменника з українським корінням, більше відомого під ім'ям Корній Іванович Чуковський.
Із цим так званим Айболитєм повернулася й медсестра Парася.
– Ось вони, Олександре Рафаельовичу, – сказала вона доброму докторові.
– Дозвольте представитися: я Олександр Рафаельович Гариль-Асклепочка, хірург і головний лікар Зиґфрідівської лікарні, – назвався добрий доктор. – Парасю, рибонько, відв'яжи хлопців, тут же лікарня, а не каторга.
– Вони погрожують вас, Олександре Рафаельовичу... Ну, погрожують улаштувати отут, висловлюючись кримінальним жаргоном, бєспрєдєл із мокрухою... Боюся, що їх ще рано відв'язувати, – заперечила медсестра. – Спочатку треба їх переконати, а потім уже розв'язувати їм руки, які сверблять, не в дерматологічному, а в агресивному аспекті.
(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, залишив у висловленні Парасі, не переклавши, російське слово «бєспрєдєл», бо українське слово «безмежжя», котре формально повинне бути його аналогом, має зовсім інше емоційне забарвлення.)
– Ви дійсно канібал? – запитав барон Порфирій, якому не вірилося, що такий добрий на вигляд дідок може займатися подібними неподобствами.
– Так, на жаль, мені доводиться вживати в їжу ампутовані органи моїх пацієнтів, – чесно зізнався «Айболить».
– І нас теж уживете в ї... ї... їжу? – поцікавився граф Леонід Жвавий.
– Ну, якщо б у вас були хворі органи, які треба ампутувати, і якби ви дали на те свою згоду, тоді так, з'їв би ті органи, – сказав хірург. – Але ви, як я думаю, хлопці здорові, тому немає причин їсти вашу плоть.
– А ті, чиї органи ви поїдаєте, самі дають на те добровільну згоду? – уточнив барон.
– Та пацієнти просто благають Олександра Рафаельовича! – викликнула медсестра Парася.
– Дивно... Але раз усе відбувається добровільно, за згодою, і пацієнти залишаються живими, тоді інша справа, – сказав граф Леонід Жвавий. – Якщо те, що ви кажете, правда, тоді ми мо... мо... можемо пообіцяти, що не піддаватимемо вас насильству. Даю ли... ли... лицарське шляхетне слово! Хоча дивно!
– Я також даю своє лицарське слово, – підтакнув барон Порфирій. – Розв'язуйте.
Парася так туго затягла вузли на бинтах, що не змогла розв'язати, а обрізала ножицями. Звільнені поміняли лежаче положення на сидяче.
– Я розумію вашу ворожість, хлопці, до поїдання чоловічини, так би мовити, я б і сам на вашому місці... Але в мене немає іншого виходу... У перший раз це трапилось випадково, а потім я вимушений був це робити заради здоров'я пацієнтів. – Добрий доктор сів на стілець. – Я вам повідаю, як я став, так би мовити, канібалом...
І почав розповідати...
☼ ☼ ☼
Одного разу, ще в 1989 році, Олександр Рафаельович Гариль-Асклепочка, хірург тоді ще маленької, одноповерхової Зиґфрідівської лікарні, оперуючи пацієнта, аби врятувати йому життя, видалив дуже хворий орган. Випадок був настільки цікавим із медичної точки зору, що доктор прихопив після роботи ампутований орган додому, щоб вивчити у своєму кабінеті під мікроскопом.
Дорогою, як звичайно, зайшов у сільмаг, тобто сільський магазин, і купив продукти харчування. Оскільки в лікаря, що віддавав багато часу медицині, не залишалося часу на ведення домашнього господарства, а дружини не було, то роль домогосподарки в його хаті виконувала сусідка Мотря, якій він за це платив зарплатню.
Прийшовши додому, хірург залишив у сінях сумку, де перебували як продукти, так і ампутований орган у герметичному пакетику, а сам перемістився в домашню бібліотеку, щоб почитати публікації на хвилюючу його медичну тему. За годину Мотря покликала його до обіднього стола. Олександр Рафаельович наспіх з'їв смачні котлетки та інші страви, приготовлені домогосподаркою, і знову заглибився в читання.
Потім згадав, що хотів роздивитися під мікроскопом хворий орган, але в сінях його не знайшов. На питання доктора Мотря відповіла, що із принесеного ним м'яса вона й насмажила ті котлетки, які він уже з'їв. Лікаря від такої інформації ледве не вирвало. Він обізвав себе старим дурнем за те, що через неуважність забув попередити домогосподарку щодо цього. Але що з'їдено, того не відновиш...
За якийсь час, обстеживши прооперованого хворого, доктор Гариль-Асклепочка з великим подивом виявив, що замість ампутованого органа в того виріс новий, абсолютно здоровий! Ніколи раніш у світовій медицині такого не траплялося!
Аналізуючи це чудо, порівнюючи цю операцію з аналогічними колишніми, хірург дійшов висновку, що ця відрізняється лише тим, що відрізаний орган був з'їдений лікарем, чого раніше не робилося. Складалося враження, що вживання лікарем у їжу ампутованого органа приводить до його повної регенерації в організмі прооперованого.
Олександр Рафаельович заради експерименту став, переборюючи нудоту й позиви до блювоти, поглинати органи, ампутовані в пацієнтів. З етичних міркувань він приховував від домогосподарки Мотрі, з якого «м'яса» вона робить котлетки.
Щораз висновок хірурга підтверджувався: з'їдені хворі органи організми пацієнтів заміняли новими, здоровими. Доктор Гариль-Асклепочка в ході експериментів скормив кілька таких специфічних котлеток своїм колегам-хірургам, і з'ясував, що відновлення відбувається тільки в тому випадку, коли відрізану плоть з'їдає саме він, Олександр Рафаельович, а не який-небудь інший лікар. З'ясувалося також, що цей ефект спрацьовував навіть у випадках, коли він трапезував органами, ампутованими не ним самим, а іншими хірургами.
Серед хворих пішли чутки про чудесного цілителя із села Зиґфрідівки, і до нього потягнулися пацієнти з різних населених пунктів Футилекрюмського герцогства, навіть із його столиці – Ямитививінвонавониполя! Поїдання хірургом хворої людської плоті незмінно давало найкращі результати.
Забезпечені пацієнти винагороджували за чудесні зцілення Зиґфрідівську лікарню щедрими добровільними грошовими пожертвуваннями, завдяки чому був побудований новий розкішний триповерховий будинок, збільшений персонал та підвищена його зарплатня, придбані новітні дорогі медичні прилади й препарати, забезпечений максимальний комфорт, як для хворих, так і для медробітників. У новій лікарні були навіть басейн для плавання; фонтан у холі (крім згаданого фонтанчика в кімнаті відпочинку) у стилі «пісяючий хлопчик», де замість хлопчика водяними струмами дзюрили мармурові медики; зимовий сад і оранжерея із тропічними рослинами; і навіть невеликий зоопарк із екзотичними тваринами, спостереження за якими, мовляв, провокують у хворих позитивні емоції, дуже корисні для здоров'я.
Якщо спочатку хірург Гариль-Асклепочка їв чоловічину з відразою, змушуючи себе думкою, що це допоможе хворому, то згодом він до цього звик і перестав відчувати огиду. Людина багато до чого може звикнути.
Одного разу, в 1992 році, Олександрові Рафаельовичу довелося вдатися до, так би мовити, самообслуговування. В нього захворіла нирка. Він попрохав колегу її ампутувати, а потім з'їв, смажену з цибулею. Після чого в нього виросла нова, здорова.
(До речі, про самообслуговування. Згаданий вище терентопський поет Франческо Губанедурський і на цю тему склав чотиривірш:
Подейкують: в шевця-от ноги босі...
Брехня! Шевці й собі шиють взуття на п'яти.
А хто не обслужив себе і досі,
Так це лише патологоанатом.
Цей віршик так і називається: «Самообслуговування».)
1993 року був геть унікальний випадок. У Зиґфрідівську лікарню привезли дуже хворого пацієнта, в якого всілякими болячками були вражені всі частини тіла, крім лівого вуха. Добрий доктор Олександр Рафаельович став поступово ампутувати й поїдати фрагмент за фрагментом плоть цього бідолахи, так що, зрештою, від пацієнта залишилося тільки одне здорове вухо. Це вухо було поміщено в спеціальний, так би мовити, інкубатор, і підключено до апарата, що подавав вуху всі необхідні для його життя речовини. І відбулося неймовірне: від вуха відросла голова; від голови – друге вухо й шия; від шиї – тулуб; від тулуба – руки, ноги й статеві органи; від рук і ніг – пальці, від пальців – нігті. Пацієнт повністю відновився, і був цілковито здоровим!
