Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 74 (всего у книги 104 страниц)
У цей момент з-за лаштунків на сцену виходить герцог Павло Гриньмасяльський.
Герцог Павло Гриньмасяльський. Здається, я спізнився. Спектакль уже в самому розпалі.
Королева Зінька Третя. Ну що за манери! Мало того що спізнився, так ще й перебив глядача на півслові! Чому затрималися, герцогу?
Герцог Павло Гриньмасяльський. З поважної причини, Ваша Величносте. Тому що так написано у п'єсі.
Король Жорик Третій. Ви пропустили багато цікавого. Глядачі отут...
Герцог Павло Гриньмасяльський. Не треба переповідати, Ваша Величносте. По-перше, я читав цю п'єсу не один раз, а по-друге, я з початку спектаклю стояв за лаштунками й усе чув. (Сідає на один із двох вільних стільців). Прошу вибачення, громадяни глядачі, що перебив ваше дійство. Отже, принцеса Пелагія підкликала герцога Павла, і він, тобто я, промовляє: от він я, принцесо; чим можу слу...
Другий із глядачів. ...жити?
Друга із глядачок. Мені не дає спокою одне питання: бути чи не бути? Як людина досвідчена, дайте відповідь на нього.
Другий із глядачів. О, принцесо, як добре, що ви звернулися саме до мене. Я на цім питанні собаку з'їв!
Одна із глядачок. Яку?
Другий із глядачів. Корейську в соєвому соусі. Отже, ви кажете: бути чи не бути? Пам'ятаю, їду я якось на своєму Олександрові Великому через густий ліс. Раптом Олександр Великий зупинився, став неспокійно перебирати копитами й злякано іржати. Отут і я побачив дикого єдинорога. Це був дуже дикий і геть ненормальний єдиноріг. Однак я його не злякався, а навпаки, сміливо пукнувши, вихопив меч!
Друга із глядачок. А чому ви того єдинорога вважаєте ненормальним?
Другий із глядачів. Ну розсудіть самі: хіба це нормально, якщо в єдинорога не чотири ноги, а всього тільки дві, та й ті не з копитами, а з пазурами? А хіба нормально, якщо єдиноріг укритий не шерстю, а пір'ям? А хіба нормально, якщо в єдинорога замість зубів – дзьоб? А хіба нормально, якщо єдиноріг такий мініатюрний, що може поміститися на долоні? А хіба нормально, якщо єдиноріг не скакає по землі, а, цвірінчачи, перепурхує з гілки на гілку? Але що найненормальніше, так це те, що в того єдинорога зовсім не було ніякого рога! Уявляєте?! Дуже, дуже ненормальний єдиноріг! І, незважаючи на все це, я не злякався, а, відважно пукнувши, кинувся на нього! І примусив утекти! Вірніше, не утекти, а упурхнути, оскільки в цього ненормального єдинорога були ще й крильця. А до чого це я згадав?
Друга із глядачок. Ви хотіли відповістити на запитання: бути чи не бути?
Другий із глядачів. Ну так. От я й кажу: пливу це я, виходить, на човні, пливу, і раптом він яааак зрине!
Четвертий із глядачів. Єдиноріг?
Другий із глядачів. Ні. Водяник.
Одна із глядачок. А водяник теж був ненормальним: маленький, із плавцями й у лусці – викапаний карась?
Другий із глядачів. Та ні, звичайний людиноподібний водяник. Зринув і говорить: «Агов, мужиче, хочеш, тебе русалки полоскочуть? Недорого. Гарні такі русалочки, молоденькі». А я відказую: «Знаємо ми ці лоскотання, знаємо, де раки зимують поки рак на горі свисне!» І веслом його... А до чого це я згадав?
Друга із глядачок. До бутя чи не бутя.
Другий із глядачів. Так. І от посередині цього степу мене наздоганяє величезний велетень. «Ага!» – кричить. «Попався!» – кричить. «От я тобі покаджу!» – кричить. І дійсно, розчахує свого плаща і показу... Гм... Кхе... Але до чого це я?
Одна із глядачок. Не відволікайтеся, говоріть до кінця. То що ж він, розчахнувши свого плаща, показує?
Другий із глядачів. Ну... Еее... Ні, це до справи не стосується. Я хотів відповістити на запитання: бути чи не бути? Але дещо відволікся. Отже, відповідаю цілковито конкретно. Це було зовсім недавно, буквально тільки-но. Приходжу я в один театр, опиняюся за лаштунками й бачу: на сцені сидять: король Жорик Третій, королева Зінька Третя, принц Георгій, принцеса Пелагія, патріарх Іполит Перший, маг Гектор Манюня, лицар Феофан, блазень Зосима і ще якісь типи. А перед ними на авансцені стоять глядачі. І одна глядачка говорить: «Давайте ще запитаємо в герцога Павла, він багато чого в житті побачив, багато чого в житті почув, багато чого в житті помацав, багато чого в житті понюхав і багато чого в житті полизав. Агов, герцогу, шкандибайте сюди, розмова є!» А котрийсь із глядачів їй відповідає: «От він я, принцесо, чим можу слу...» І отут я виходжу на сцену й говорю: «Здається, я спізнився. Спектакль уже в самому розпалі». А королева мені відказує: «Ну що за манери! Мало того, що спізнився, так ще й перебив глядача на півслові! Чому затрималися, герцогу?» Я говорю: «З поважної причини, Ваша Величносте. Тому що так написано в п'єсі». І от сідаю я на стілець і говорю: «Прошу прощення, громадяни глядачі, що перебив ваше дійство. Отже, принцеса Пелагія підкликала герцога Павла, і він, тобто я, говорить: от він я, принцесо, чим можу слу...» Той глядач закінчує: «... жити?» А та глядачка запитує: «Мені не дає спокою одне питання: бути чи не бути? Як людина досвідчена, дайте відповідь на нього». Той глядач каже: «О, принцесо, як добре, що ви звернулися саме до мене». І розповідає про ненормального єдинорога, про водяника й велетня. А потім спохвачується: «Ні, це до справи не стосується. Я хотів відповістити на запитання: бути чи не бути? Але дещо відволікся. Отже, відповідаю цілковито конкретно. Це було зовсім недавно, буквально тільки-но. Приходжу я в один театр, опиняюся за лаштунками й бачу...»
Друга із глядачок, Четвертий із глядачів, П'ятий із глядачів, Шостий із глядачів і Один із глядачів затискають вуха.
Одна із глядачок (затискаючи рот Другому із глядачів). Досить! А то цій надокучній байці кінця-краю не буде!
Усі завмирають.
Німа сцена.
Король Жорик Третій, королева Зінька Третя, принц Георгій, принцеса Пелагія, герцог Павло Гриньмасяльський, лицар Феофан, патріарх Іполит Перший, маг Гектор Манюня й блазень Зосима починають аплодувати,
скандувати: «Браво!». Оплески підхоплює глядацький зал.
Глядачі, що стоять на сцені між глядацьким залом і акторами, кланяються поперемінно то глядачам у залі, то акторам на сцені
Актори, що аплодували, зникають на секунду за лаштунками, вертаються з букетами квітів і вручають квіти глядачам, що виступали, дякують глядачам за гарний спектакль і, простягаючи записні книжки, листівки та інші папірці, просять у глядачів автографи. Ті розписуються.
Блазень Зосима. От, властиво, спектакль для вас, глядачі, і закінчений. До нових зустрічей, шановна публіко!
Освітлення сцени гасне.
У залі загоряється світло.
Глядачі залишають театр.
При цьому чутні репліки: «Написали: "Самогон для принцеси", а самогоном і не пахнуло!» – «Я не розумію: якщо ми, глядачі, усе робили, а вони, актори, тільки дивилися, то за що ж ми гроші платили?» – «А навіщо потрібні були ті персонажі, які весь спектакль просиділи мовчачи? Які зазначені в програмці під заголовком: бездіяльні особи». – «Це найненормальніший театр»...
Коли в театрі не залишається жодного глядача, світло в залі гасне, а сцена знову освітлюється.
Блазень Зосима. Усі глядачі пішли. Тепер можна продовжувати спектакль уже не для глядачів.
Король Жорик Третій. Продовжимо, раз так у п'єсі написано.
Патріарх Іполит Перший. Не знаю як вам, а мені нинішній спектакль сподобався. Сьогодні глядачі були переконливими, представляли з вогником. Я узяв автограф в одного з них. От він написав на світлині Мерилін Монро: «Одному з артистів від одного із глядачів на добру пам'ять». Я давно мріяв отримати автограф не від аби кого, а саме від одного із глядачів, і от – сталося!
Королева Зінька Третя. Я сьогодні почерпнула багато нового. Наприклад, я зовсім не знала, що саме чарівник Манюня першим одомашнив єдинорогів. А тепер – знаю.
Лицар Феофан. А я не знав, що батько принцеси Пелагії втопився у болоті.
Принц Георгій. А я уяви не мав про унікальну колекцію герцога Павла Гриньмасяльського, і про те, що розбійник Вирвичереп закопав її під якимись трьома дубами.
Принцеса Пелагія. А для мене було відкриттям, що розбійник Вирвичереп у дитинстві вчився в патріарха Іполита Першого.
Герцог Павло Гриньмасяльський. А я і не підозрював, що приказку «назвався пальцем – лізь у ніздрю» придумав блазень Зосима.
Маг Гектор Манюня. І для мене було новиною, що, виявляється, чарівний меч Халазюк закопаний десь на терентопській території.
Блазень Зосима. А я сьогодні відкрив для себе, що якщо розкернявлені ципери будуть досить жробатисті, то можна шуфельнути жужиками по зимпачкам так, щоб розлижбянилися навіть биндики! Ну хто б міг подумати!
Король Жорик Третій. А що це означає?
Королева Зінька Третя. Це просто смішна ахінея, нісенітниця, абсурдний набір звуків.
Патріарх Іполит Перший. Так, звичайно, нісенітниця суцільна. Які такі биндики? Що ще за ципери? Як так шуфельнути? Незрозуміло. Нагородив невідомо чого. Але що зовсім абсурдно, так це те, що нібито можна шуфельнути жужиками по зимпачкам так, щоби розлижбянилися навіть биндики, тільки в тому випадку, якщо розкернявлені ципери будуть досить жробатистими. Хоч я й не знаю, що означають ці слова, вірніше, знаю, що – нічого не означають, а придумані просто для сміху, все-таки я певен, що шуфельнути жужиками по зимпачкам так, щоб розлижбянилися навіть биндики, можна навіть у тих випадках, якщо розкернявлені ципери не будуть жробатистими!
Блазень Зосима. Ха-ха!
Патріарх Іполит Перший. Не ха-ха, а точно. Мені так внутрішній голос підказує.
Блазень Зосима. Подумаєш, внутрішній го...
Патріарх Іполит Перший. Що?!! Та ти знаєш, який у мене внутрішній голос?! Він у мене – огого!
Блазень Зосима. Огого? А може – улюлю? Або – траляля?
Патріарх Іполит Перший. Та як ти смієш говорити, що мій внутрішній голос – улюлю?! Та я тобі за свій внутрішній голос усі бубонці повідриваю!
Король Жорик Третій. Не сваріться, колеги.
Патріарх Іполит Перший. А чого він...
Герцог Павло Гриньмасяльський. Так, сваритися не варто, оскільки глядачі пішли й не зможуть цього оцінити.
Принцеса Пелагія. А я все-таки не розумію, навіщо продовжувати спектакль, коли глядачі пішли?
Голос драматурга. Для оригінальності.
Маг Гектор Манюня. Ой, хто це?
Голос драматурга. Це я – драматург, автор п'єси «Самогон для принцеси», дракон Інокентій Карлович. Зазвичай глядачі йдуть після закінчення спектаклю, а мені захотілося для естетичної різноманітності зробити навпаки. Тому цей спектакль продовжиться й закінчиться після відходу глядачів.
Лицар Феофан. А для чого в п'єсу вставлені так звані бездіяльні особи: граф Капітон, барон Мойсей, коваль Вітольд Геннадійович Чухно-Дримпельзябский, селянин Пахомич, які тупо просиділи весь спектакль, не проронивши ні слова, ні руху? Я не кажу про примару Гаврюшу й комара Птоломея, яких ми не тільки не чули, але й не бачили. Вони – теж для оригінальності?
Голос драматурга. Безперечно. Зазвичай, якщо персонаж виходить на сцену, то він обов'язково щось говорить або робить. Ну, хоча б виголошує: «Їсти подано» або видає який-небудь гул. Як сказав мій великий колега: якщо на сцені присутня рушниця, то вона неодмінно вистрілить. Це в нормальному театрі. А в театрі абсурду усе навпаки. Щоб ця вистава максимально відрізнялася від вистав нормальних театрів, я нашпигував її шістьома персонажами, які за весь спектакль жодного разу не «вистрілили».
Селянин Пахомич. А...
Голос драматурга. Мовчати! Я тобі слова не давав!
Король Жорик Третій. Ну, ви не дуже-от кричіть у нашому театрі. Ви всього лише драматург, а ми аж самі актори. Вимагаємо не підвищувати голосу! Ми маємо право на імпровізацію. П'єса – не догма. Ми маємо право додавати в неї щось і від себе. А ну, селянине Пахомичу, ушквар щось таке, чого драматург не написав!
Селянин Пахомич робить щось, чого драматург не написав.
Король Жорик Третій. Бачили? Чули? От так-от! Шкода, глядачі не виділи, як ми осадили драматурга й виявили ініціативу!
Голос драматурга. Завісу!
Патріарх Іполит Перший. Аж ніяк! Завіса закриється, коли ми цього захочемо!
Голос драматурга. Бунт на підмостках? Не смійте сваволити в моїй п'єсі! Це я її склав, це я...
Маг Гектор Манюня. Подумаєш – склав. Таку нісенітницю хто завгодно скласти може. А грали-то ми!
Голос драматурга. Ой-ой-ой, чого ви там грали? От глядачі грали – це я розумію, а ви тільки заважали. Наступного разу в мене взагалі гратимуть одні глядачі, а вас, акторів, я навіть на сцену не пущу. Будете знати, як імпровізувати мені на зло!
Лицар Феофан. Ваша Величносте, давайте...
Король Жорик Третій. Яка там величність. Тепер, коли глядачі пішли, називай мене просто... (актор, що виконував роль Жорика Третього, називає своє справжнє ім'я).
Герцог Павло Гриньмасяльський. Друзі! Давайте відзначимо цей спектакль за лаштунками смачним банкетом, а драматурга не запросимо. Стіл уже накритий. Пляшки відкупорені. (Принцесі Пелагії). Є ваш улюблений самогон із села Верхніх П'яток, панночко.
Принцеса Пелагія. Славно! На мій смак, саме у Верхніх П'ятках фахівці виробляють найсмачніший самогон.
Усі персонажі жваво йдуть за лаштунки. Крім блазня Зосими, який іде останнім, раптом зупиняється біля стільця, на якому сидів герцог Павло Гриньмасяльський, придивляється до сидіння й у жаху здригається.
Блазень Зосима. О, Боже! Який кошмар! Яке горе! Птоломей! Такий молоденький! Йому б ще жити й жити! (Ридає).
Завіса опускається або зсувається.
І це вже остаточний кінець спектаклю.
☼ ☼ ☼
– Ну, ти й нап'єсив! – говорить Авторові Терентопських хронік Ліва півкуля його мозку.
– Отож, нап'єсив так нап'єсив! – підхоплює й Права.
– Та це ж не я, це ж дракон Інокентій Карлович, – намагається ухилитися від відповідальності Автор Терентопських хронік.
– Цю п'єсу, вважаю, можна визнати оригінальною й не схожою на інші, – зауважує Права півкуля, – оскільки у ній грають переважно не актори, а глядачі.
– Це твердження голослівне, – не погоджується скрупульозна Ліва.
– Не голослівне, а одягненослівне, – сперечається Права.
– Голослівне. На жаль, нічого особливо оригінального в цьому немає, – заперечує Ліва, – тому що такий трюк деякі драматурги проробляли ще сотні років тому. Візьмемо Френсіса Бомонта, англійського драматурга, який був сучасником і земляком Вільяма Шекспіра. У Шекспіра й Бомонта навіть був спільний співавтор Джон Флетчер. У Бомонта є комедія «Лицар Полум'яніючого Макогона». Так от там теж деякі глядачі під час спектаклю видираються на сцену й беруть участь у дійстві, міняючи відсебеньками запланований від початку сюжет. Допускаю, що таке бувало навіть в античних театрах до нашої ери. Так що не можна визнати такий випендрьож у «Самогоні для принцеси» якимось абсолютно свіжим новаторством.
– По-перше, у виправдання Інокентія Карловича скажу, – пояснює Автор, – що, коли він складав «Самогон...», він ще не був знайомий із комедією «Лицар Полум'яніючого Макогона», тому хибно назвати його епігоном Бомонта. А по-друге, цей випадок показує, що важко придумати щось таке, чого ніхто не придумав раніше, може, і за сотні років до тебе. Але докладніше про труднощі придумування чогось принципово нового я попатякаю в розділі п'ятдесят першому «Користь нудотної попси».
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЄ. Викопні цяцьки
Сталося давним-давно, що декілька чудових лицарів їхали незнайомою країною, і шлях їхній пролягав крізь дрімучий ліс.
Джером К. Джером, «Троє в човні, не рахуючи собаки».
Ось у цьому чорному лісі, що на сімдесят вісім з гаком тисяч парасанґів тягнеться і просториться, мешкають демони і герої...
Франсуа Рабле, «Ґарґантюа та Патаґрюель».
Червінці, коштовне каміння, у скринях, у казанах, купами були навалені під тим самим місцем, де вони стояли.
Микола Гоголь, «Вечір проти Івана Купала».
14, 15 жовтня 1995 року.
Жовтень 1995 року видався в Терентопськім королівстві надзвичайно сухим і теплим, що було на руку лицарям. Адже так огидно подорожувати під холодним дощем, коли мерзенна волога просочується під обладунки; коли копита коней ковзають по розрідженому ґрунту, іменованому багном; коли ні щит, ні панцир не рятують від вогкого сирого вітру...
От і в день 14 жовтня – у день, коли Річард Левове Копито й Лицар Пивної Кружки придбали безцінну знахідку, що згодом дуже стане у нагоді для порятунку країни, – було сухо, тепло й сонячно. Не по-літньому, звичайно, тепло, по-осінньому, але ця оксамитова ненав'язлива осіння теплінь робила подорож затишною.
Мгобокбекбе «просто млів», як він сам виразився, від парфумерії осінньої природи, у якій аромат опалого листя змішувався з ароматом димів далеких селищ, і навіть сама земля, здавалося, виділяла якісь млосні грибні пахощі. Лицар Мгоцько навіть сказав, що в період міського життя із задоволенням купував би парфумерію з такими ароматами, якби який-небудь парфумер догадався створити парфуми, до складу яких входили б: есенція опалого листя, есенція сільських димів, грибна есенція, і навіть – але в мікродозах – есенція коров'ячого гною. Такий ароматизатор можна було б назвати, наприклад, «Патріархальна ідилія» або «Осіння пастораль»... Шкода, що на парфумерію не можна перетворити звуки, що їх видають півні та інші пернаті, а також – корови, собаки та інші волосаті...
Річард Левове Копито був більш звичний до таких запахів і звуків, ніж його новонароджений напарник, але під впливом ентузіазму «мліючого» Мгоцька теж відчув принадність нюху й слуху. Навіть склав із цього приводу й продекламував напарникові такий віршик:
Всіма-от своїми ніздрями
Повітря осіннє я їм,
Й пахощі прожогом самі
У носі юрбляться моїм.
Нюхати пахощі в русі
Годен я в'янучих трав.
Але атмосферу, боюся,
Щоб носом геть не розкудлав.
Лицареві Пивної Кружки ця поетична імпровізація сподобалася; він похвалив колегу й порадив продовжувати, оскільки, з його погляду, у Річарда є для цього задатки.
Начитаному Мгоцькові згадалися рядки, написані Миколою Гоголем у листі до його учениці Маші Балабіної, саме про аромати природи; щоправда, не осінньої, а весняної:
«Яке повітря! Здається, як потягнеш носом, то принаймні 700 ангелів влітають у носові ніздрі... Вірите, що часто приходить шалене бажання перетворитися на один ніс, щоби не було нічого більше – ні очей, ні рук, ні ніг, крім одного тільки величезного носа, у якого б ніздрі були величиною в добрі цебра, щоби можна було втягти в себе якомога більше пахощів та весни».
Процитувавши цей захват класика супутникові, Мгобокбекбе додав, що, хоча запахи осінньої природи, коли листя в'яне й гниє, не настільки ефектні і яркі, як запахи природи весняної, коли зело випендрюється ароматними квітами, все-таки слова Гоголя прийнятні й до парфумерії осені.
А вже про те, як радували очі подорожан жовто-червоно-коричнево-сірі з пережитком зеленого пастельні тони й акварельний серпанок – і говорити тобі, безцінний читачу, напевно, не варто, тому що ти, мабуть, і сам це розумієш. Так, читачу, осіння природа при відсутності вогкості й холоду повна насолод.
Отже, у вищевказаний день обоє лицарі, на Тутанхамоні й Ігорі Святославичі, переміщалися від села Незграбного, де вони провели чергове опитування населення (котре виявило, що портретизований шахрай у Незграбному не з'являвся, і місцезнаходження викраденого яйця незграбнов'янам невідоме) та переночували, до села Твердопупівки.
Дорога від Незграбного до Твердопупівки лежала через ліс; так само, як і дорога від Теревенів до Незграбного, і від Бритих П'яток – до Теревенів, і від Пердюжиного – до Бритих П'яток, і від Позабрючного – до Пердюжиного... Ці села мали місце в масиві Оксамитової пущі, що розкинулася на сотні квадратних кілометрів.
Лицар Пивної Кружки розраховував сьогодні опитати мешканців маленької Твердопупівки, і, якщо слідів шахрая з яйцем не виявиться, ще до настання темряви переміститися в наступний населений пункт – село Заповідні Прищі, де є телеграф, і де його напевно чекає телеграма до запитання від коханої. Чергова, четверта телеграма. Третю телеграму Мгобокбекбе одержав 13 жовтня в Бритих П'ятках, другу – 12 жовтня в селі Тютюняки, першу – 11 жовтня в селі Затхлове.
Це були великі телеграми, де Естер не тільки писала, що його кохає і цілує, не тільки передавала привіт від батьків, але й повідомляла жорикбурзькі новини.
Так у третій телеграмі дочка корчмаря, зокрема, інформувала, що ходила із Зіночкою Мирополкович до Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси на прем'єру спектаклю «Самогон для принцеси» за п'єсою дракона Інокентія Карловича. Вистава була бешкетною, оригінальною, їм сподобалося. Особливо блискуче грав артист С. Гармидер у ролі блазня Зосими. (До речі, у селі Бритих П'ятках, у центрі, біля телеграфу, де Мгобокбекбе отримав це послання, красувався пам'ятник королеві Зіньці Шостій, яка була родом із цього села. Пам'ятник змайстрував в 1960 році потомствений скульптор Ізмаїл Вносіколупайченко – онук знаменитого Ієроніма Вносіколупайченка.)
У другій телеграмі, крім іншого, сповіщалося про народження дочки в Джульєта Грошенятка – завсідника корчми Гільденштернів...
А в першій телеграмі була сумна новина: померло людське тіло чарівника Перевертайла-Замийського, але сам чарівник у мавпячому тілі, слава Богу, живий і здоровий, хоча дуже сумний...
Припускаючи, що безцінного читача такі інформації можуть зацікавити, Автор додасть подробиці, яких не було в телеграмах.
☼ ☼ ☼
Театр Абсурду імені зжертої ковбаси в ударних темпах підготував прем'єру «Самогону...». І одразу ж придбав у дракона-літератора права на постановку іншої п'єси Інокентія Карловича, за назвою «Гик, апчхи, тьху». Усі періодичні видання, що писали про прем'єру, відзначили оригінальність «Самогону...». Нараз Автор повідомляє, що й клавесиновий концерт дракона, котрий відбувся в День Шляхетного Мордобою, мав дуже хороші відгуки в пресі...
Тепер – про новонароджену Грошенятку. Це була третя дитина Джульєта Дездемоновича і його дружини Злати Платонівни. В 1985 році дружина касира народила двох хлопчиків-близнюків. Лікарі попередили Грошеняток, що народяться близнюки, і Джульєт Дездемонович чомусь був упевнений, що це будуть дівчинки. І навіть заздалегідь підібрав їм імена: Пердита (на честь прекрасної принцеси, онуки руського імператора, з п'єси Шекспіра «Зимова казка») і Офелія (на честь пригожої діви з п'єси Шекспіра «Гамлет»). І повторилася традиційна для Грошеняток історія: народилися хлопчики, яких назвали Пердитом і Офелієм.
Коли в лютому 1995 року стало відомо, що Злата знову вагітна, касир задумався: «Мій дід чекав дівчинку – народився хлопчик. Мій батько чекав дівчинку – народився я. Я чекав дівчинок – народилися Пердит із Офелієм. Очевидно, народження дітей винятково чоловічої статі – спадкоємна закономірність нашого роду. Виходить, народиться хлопчик. Назву його Гамлетом»... Народилася дівчинка. Назвали Гамлетою.
Із приводу народження Гамлети Джульєтівни Грошенятко, 15 жовтня, коли Злата з малям були ще в пологовому будинку, у корчмі «Під Рятівною Мухою» улаштувався невеликий банкет, де друзі й знайомі поздоровляли щасливого татуся.
Екскурсовод Інокентій Карлович на банкеті не був присутній – не любив гучних вечірок – зате подарував колезі Грошеняткові для його дочки гарні брязкальця, майстерно виготовлені зі шкарлуп драконячих яєць. Змайстрував брязкальця на замовлення і за ескізами Інокентія Карловича талановитий майстер Ігор Слюноплюєв, той самий, що зробив для Жорикбурзького краєзнавчого музею муляж драконячого яйця. У Великому Світі такі унікальні брязкальця коштували б тисячі доларів, а може, навіть – мільйони. Слюноплюєв узяв від дракона за роботу 100 шурхотиків...
Тепер про сумне. Ранком 9 жовтня, коли лицарі Напівкруглого Столу відправлялися в яєчну експедицію, чарівник Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, прокинувшись, виявив у клітці замість живого Жвавчика лише неживе тіло. Душа мавпи покинула восьмидесятип'ятирічний людський організм і, очевидно, перемістилася туди, куди переміщаються після смерті мавпячі душі...
Похорон відбувся 11 жовтня.
Попрощатися з мертвим тілом живого мага прийшли не тільки всі жорикбурзькі чарівники й феї, але й колеги з інших населених пунктів, що злетілися до столиці на мітлах, коцюбах, щітках, швабрах і іншими способами, адже Перевертайло-Замийський, тіло якого віддавалося землі, був патріархом і наставником багатьох із них.
З жалобною промовою на похороні свого тіла виступив і сам Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський. Коли він, витираючи вічка кінчиком хвоста, говорив, як багато його пов'язувало з покійним, яким затишним і комфортабельним був покійний та як без нього буде самотньо, усі ридали...
На могилі був споруджений скромний гранітний пам'ятник у вигляді паралелепіпеда. Напис на ньому сповіщав:
«ТУТ ЛЕЖИТЬ ПРАХ, ЯКИЙ З 1910 ПО 1984 РІК БУВ МОЇМ ОРГАНІЗМОМ. СПОЧИВАЙ З МИРОМ, ДОРОГИЙ ДРУЖЕ. Я ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ!
1995 р. Л.Л. Перевертайло-Замийський».
Під час поминальної трапези, що відбулася після похорону, у Ніздресвистівському провулку, в особнячку поруч із лазнею, де (не в лазні, а в особнячку) проживав до смерті покійний, Акмус говорив хвостатому колезі:
– Шкода, що ваше бувше тіло припинило існування, але добре, що ви існуєте в іншому тілі. Якби ви не переселилися в інший організм, то сьогодні ми б ховали вас, Леоніде Леонідовичу.
– Ніцого подібного, – заперечив макак. – Якби я залисався в людському олганізмі, я б ним опікувався, і він – олганізм – плотягнув би як мінімум до ста локів. А Звавцик доконав його непомілними фізицними навантазеннями, неплийнятними для восьмидесятип'ятиліцного сталиганя. І до того з Звавцик тяг до лота усяку нестелильну гидоту, со такоз псувало здолов'я похилого тіла. Звавцик, Звавцик його доконав пеледцасно.
– Зате тепер, після успішного експерименту з олюдненям Мгобокбекбе, з'явився реальний шанс зробити вас хлопцем, – сказав мовлячій мавпі молодий Арам Артаньянц. – Як тільки ви, Леоніде Леонідовичу, позбудетеся дефектів мови, виправите дикцію, а справа йде до того, і як тільки з'явиться підходяще молоде тіло – прототип, зразок, можна буде зробити таку операцію. І станете ви знову парубком і будете ще жити й жити, ділячись із нами, молодими, своїм досвідом і мудрістю.
– Зразок, прототип у крайньому разі можна позичити в харківському морзі, якщо в королівстві не найдеться. Я ще до смерті Бандюги продумав план, – додав Акмус.
– Так, дикція, дикція... – Леонід Леонідович схвильовано почухувався пальцями правої ноги. – Як зе це я, дулень сталий, не змілкував, со для такого експелименту тлеба було блати не мавпу, а мовляцого папугу. От у зоопалку кололя є мовляці папуги виду сілий зако, от у них дикція ідеальна. Якби я вселився в такого папугу, у мене не було б плоблем із заклинаннями. Мене збило з пантелику те, со мавпи й люди налезать до одного біологіцного ляду.
– Так, папуги виду сірий жако – унікальні балакуни, – підтакнув Гліб Цвях. – Сірі жако імітують людську мову як хороший магнітофон. Не те що мавпи. Але ви вже, Леоніде Леонідовичу, добилися великих успіхів у вимові, і залишилася дрібниця – упоратися із ррр і шиплячими.
– Я над ними б'юся-б'юся, але ці кляті ллл і сипляці мені ніяк не даються, – поскаржився макак.
– Самовар кипить, – помітив Гліб Цвях. – Ми забалакалися, а вода википає.
Товстий чарівник налив чаю колегам і собі.
– Я от міркую: яким чином ми, чарівники, можемо допомогти міліції в пошуку викраденого яйця дракона? – помішуючи ложечкою в чашці, запропонував нову тему для обговорення вгодований ясновидець. – Якби в мене, наприклад, була світлина, саме світлина, а не малюнок, того типа, якого вони шукають, то, може, я б і зміг би визначити, де він перебуває. Але от проблема – світлини-то його й немає.
– А мозе, у длаконів є фотоглафія викладеного яйця? – припустив чарівний макак, з південним темпераментом супроводжуючи слова метушливою жестикуляцією. – Яксо длакони сфотоглафували цього свого насадка у скалалупі, то за фотокалткою яйця ти, Глібе Любомиловицу, сплобував би визнацити, де це яйце залаз пелебуває, і...
Раптом мавпа, жестикулюючи, ненароком збила рукою свою чашку, чашка перекинулася, і окріп хлюпнув на мавпячий хвіст.
– Ай-яй-яй, обшпарився! – заверещав хвостатий чудотворець і заметався від болю по приміщенню, роблячи акробатичні стрибки з одного елемента інтер'єру на іншій.
Чарівники й феї, що були присутні на поминках, схопилися зі своїх місць, бажаючи врятувати патріарха від опіку...
Нарешті хвіст Леоніда Леонідовича був змазаний чарівною маззю феї Зосі Трефової, замотаний бинтом, біль відразу пройшов, фея запевнила всіх, що «до весілля заживе, навіть якщо весілля було б за півгодини», й ті що поминали повернулися на місця й продовжили трапезу.
– А ви звернули увагу, що Леонід Леонідович заволав?! – обізвався до всіх присутніх колег Арам Артаньянц.
– Ай-яй-яй, обшпарився, – відповів маг Сьома Кабалевич зі Шмарклова.
– Саме так: обшшшпарррився, а не обссспалллився! – урочисто підкреслив Артаньянц. – Ви чітко вимовили «ш» і «р», Леоніде Леонідовичу!
– Дійсно! У вас вийшло! Без дефектів! – підтвердила фея Люся Гризодубова.
Інші учасники поминок теж заговорили про відмінну дикцію.
– Обссспалллився... обссспалллився... обссспалллився... – став бубонити макак, намагаючись повторити бездефектну вимову. – Тьху! Не виходить!
– Може, тому що тоді ви були в стані стресу, паніки, вам було боляче, а тепер ви спокійні, – припустив Акмус.
– Головне, що тепер ми точно знаємо, що ваш нинішній рот здатний видавати такі звуки, а виходить, завдяки завзятим заняттям ви незабаром заговорите без усяких дефектів і зможете правильно виголошувати будь-які заклинання, – побадьорив хвостатого старого Артаньянц.
– Може, коли я повернуся зі своєї експедиції, ви вже віщатимете як справжній диктор, – приєднався до підбадьорення Цвях.
– З якої експедиції? – запитав Перевертайло, плекаючи забинтований хвіст.
– Та я от хочу поекспериментувати зі слиною перевертня, лупою велетня й молоком русалки, – відповідав товстий чарівник. – Слину й лупу я вже купив завдяки публікації свого оголошення, а от русалчине молоко доведеться пошукати. Поїжджу, пошукаю.
– Можна на літаку, щоби швидше, – запропонував свою допомогу авіатор Акмус.
– Ні-ні-ні, я на велосипеді, – відмовився від допомоги Цвях.
Він панічно боявся літати. Не тільки на літаку, але навіть просто на мітлі феї. Але намагався не афішувати цього «ганебного» для чарівника страху, тому пояснив:
– Мені корисно крутити педалі, скидати, так би мовити, зайву вагу. Сполучу приємне з корисним. Але спочатку довідаюся щодо світлини яйця, і якщо така в драконів є, спробую над нею, так би мовити, почаклувати, добути інформацію для міліції, а потім уже – за русалчиним молоком...
