Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 42 (всего у книги 104 страниц)
Від неї сходять флюїди, корисні для нашої справи, пошепки вирішили маги й допомогли їй піднятися до кузова. Милій дівчині навіть маги – і ті не можуть відмовити. Іноді дуже вигідно бути милою дівчиною. (Оскільки Авторові жодного разу не випадало бути милою дівчиною, і навряд чи колись доведеться, то останнє речення базується не на власному його досвіді, а на спостереженні за іншими).
Скляний Мгобокбекбе, звичайно, теж був схвильований майбутнім перетворенням, і тому, занурений у себе, зберігав мовчання.
Вакула Охрімович, поклавши працьовиті кисті на руль тачки, голосно запитав:
– Отже, їдемо... – і зробив паузу.
– На вулицю Гоголя, до мого будинку, – відповів Арам Арменович.
Коли сконструйований Нетребеньком транспортний засіб рушив у дорогу, Акмус поцікавився у хвостатого колеги:
– Зілля-от не забули?
– Узяли, – кивнув макак-резус, що сидів на плечі Артаньянца, а Арам вийняв з кишені і показав скляну пляшечку із мутно-бузковою рідиною.
– А заклинання? – хвилювався авіатор.
– Отут, – заспокоїв Леонід Леонідович, і Арам показав папір...
☼ ☼ ☼
Коли вони прибули до особнячка Артаньянца, й Нетребенько, побажавши успіху, покотив до своєї майстерні, пообіцявши заїхати ранком для перевезення трупа назад до моргу, хазяїн будинку сказав закоханій красуні:
– Тільки, чур, Естере, ти сидітимеш отут у коридорі тихо, як мишка. Зайві рухи можуть скривити магічне поле й нашкодити.
– Не поворухнуся, – пообіцяла дівчина, тріпотячи від хвилювання.
Чарівник трохи збрехав. Рухи Естер не могли нашкодити. Але він не хотів, щоби вона побачила створення нового організму. Це видовище не для слабкодухих: внутрішності, кості, кишки, кров, слиз... Бррр!
Коли чудотворці труп Бандюги внесли в лабораторію Арама Арменовича, де прадавні магічні зілля й амулети сусідили із щонайновітніми приладами; де над лазерною установкою висіла гірлянда з в'ялених ящірок; де на натертих чарівними мазями пластмасових боках комп'ютерів були надряпані магічні символи; де дисплеї були окантовані намистами із сушених жаб і кажанів; коли мертве тіло поклали на нікельований стіл, поруч із яким стояв другий, такий же; коли Артаньянц відкрив двері великої морозильної камери, де зберігав розфасовані органічні молекули – сировину для біологічних об'єктів, – ясновидющий товстун Гліб Цвях раптом підняв свій вказівний палець і вимовив:
– Я відчуваю, що за нами підглядають сторонні. Їх двоє. Треба вжити заходів, якщо вони негайно не припинять стеження...
Автор вигукує: ні, ну ти зрозумів, безцінний читачу! Цей проникливий маг відчув, що за ними спостерігаємо ми з тобою, я – через уяву, а ти – через мої слова. От що значить ясновидіння!
Поки маги нас за підглядання зопалу не перетворили дистанційно на яких-небудь, скажімо, неандертальців, – схвильовано веде далі Автор, – заберемося скоріше з особняка Артаньянца й пережбурнемося назад... Ні, не до моргу – зарано нам по моргах прохолоджуватися. У корчму «Під Рятівною Мухою». Там, прикидаючись невидимцями, ми прилаштуємося за порожнім столом і під затишне потріскування полін, що догоряють у каміні, скоротаємо ніч. А щоб коротати було забавніше, я всиплю тобі, читачу, деякі міркування і факти щодо магії.
Отже, приготуйся, читачу: рахую до трьох і миттєво телепортуємося. Раз, два, три. Поїхали!
Вжик!
☼ ☼ ☼
От ми й у корчмі. Всідайся зручніше.
Щоб довго не «розтікатися білкою по древу», як висловився середньовічний колега (втім, у «Слові о полку Ігоревім» не зовсім ясно, що мається на увазі: «мисью» (тобто білкою) або «мислью» (тобто думкою)), Автор повідомляє, що більш докладно він висвітить тему магії в третьому томі свого фундаментального восьмитомного труда «Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту», а тут вихопить тільки окремі аспекти.
Напевно, безцінний читачу, ти помітив, що прадавня магія, згадування про яку ми знаходимо в казках, легендах і переказах, була набагато величнішою, могутнішою, грандіознішою, ніж чаклунські витівки нинішніх чарівників-екстрасенсів і інших фокусників. Неможливо не визнати той факт, що магія згодом видихалася, скулилася, зміліла.
У чому причина?
Автор має нахабність викласти свою версію причини цього всихання.
За давніх часів – раннє середньовіччя, античність і доісторичні – магічні знання були загальнодоступними. Чарівники особливо не таїлися й не секретничали, а охоче ділилися відомостями із численними учнями, писали посібники із прикладної магії, які міг прочитати аби хто зацікавлений. Тому чарівництва було багато й було воно щедрим, розгонистим.
Але потім чарівники второпали, що ці знання, потрапляючи до недобрих рук, завдають страшної шкоди, у тому числі й самим чарівникам. Згадаємо, для прикладу, трагічну кончину одного зі славнозвісних чаклунів усіх часів і народів – Мерліна, легендарного наставника короля Артура, пророка колективу Круглого Столу, що жив та чудив нібито у п'ятому та на початку шостого століть від Різдва Христова.
Якщо вірити лицареві серу Томасу Мелорі й тім попереднім авторам, у яких він цю інформацію запозичив, то Мерлін загинув через те, що розпатякався й вибовкав заклинання кому не треба. Коли сивина окупувала його бороду, біс, як то кажуть, уперся йому в ребро, – він безтямно улопався в дівчисько, яке за віком годилася йому в правнучки. Став за нею волочитися, белькотати слова пристрасті й клянчити відповідних почуттів. Улопанню всі віки покірні, як сказав поет. Ну їй-от, звичайно, хотілося військових – красивих виняткових, лицарів Круглого Столу, а не якогось прадавнього висохлого миршавого дідка. І вона, сердито тупотячи ніжкою, вимагала, щоб старець від неї відчепився, посилала його подалі (це м'яко виражаючись). Не маючи тих видатних чоловічих достойностей, якими природа нагородила ланцелотів, трістанів, ламораків, ґавейнів і інших артурів, Мерлін вирішив скорити циндрю єдиним своїм раритетом – знаннями. І, втративши голову від кохання, вивалив їй чаклунські заклинання й заговори.
Наївний! Де ж це бачено, щоб легковажні кралі віддавали перевагу похилим нудним інтелектуалам, нехай навіть по самі ніздрі напханим знаннями, а не молодим, здоровим, нехай і пустоголовим, але зате не нудним баляндрасникам!
Зрозуміло, це не запалило пристрасті у дівочому серденьку, проте допомогло позбутися старого причепи. Запросивши на екскурсію до печери літнього поклонника, дівиця, як тільки він увійшов у підземну порожнину, за допомогою його ж заклинань завалила вихід солідним каменем (сама-то вона, звичайно, залишилася зовні) і так хитро його зачаклувала, що Мерлін не зміг вибратися з ув'язнення й... Безумству улопаних співаймо ми реквієм...
Коротше, бачачи які трагедії трапляються від безконтрольного розбазарювання магічних знань, які мерзенні мерзенності, гидкі гидоти, підлі підлості й негідні негідності походять від потраплянь чарівництва до рук злоякісних суб'єктів, прадавні маги вирішили покласти край такому свавіллю. І заходилися чаклунські інформації круто засекречувати. На ненадійних учнів напустили амнезію, щоб ті все позабували. Величезну кількість сувоїв, манускриптів, скрижалів знищили, залишивши тільки невелику кількість зашифрованих копій... Коротше – «конспірація, товариші, це архіважливо!».
І до чого це призвело? Якщо під час пожежі згоряють два магічні рукописи, тоді як у місті таких рукописів сто – це одне діло; нащадкам залишаться дев'яносто вісім. Але якщо під час пожежі згоряють два магічні рукописи, тоді як в місті таких рукописів усього два – це зовсім інша справа; нащадкам не залишиться нічого. Саме-собою, така конспірація привела до того, що наступні покоління магів одержали лише жалюгідні клаптики від первісних знань. І вони, ці покоління, теж законспірували ці клаптики, так що їхнім нащадкам дісталися тільки крихти від клаптиків. І так далі.
Чи треба дивуватися, що сучасні маги Великого Світу (або, вірніше сказати, суб'єкти, що називають себе магами) не можуть перетворити ані карету на гарбуз (вигідне перетворення, бо страви з гарбуза смачніше, ніж страви з карети), ані маніяка-педофіла на мишку, ані... Нинішні, кажуть, уміють робити з мухи слона, але чомусь поголів'я слонів від цього не збільшується, а поголів'я мух – не зменшується.
У Терентопії магія деградувала не так суттєво, як у Великому Світі, але можливості й сучасних чарівників королівства поступаються можливостям їхніх попередників...
Серед видатних терентопських магів хочеться відзначити Гектора Манюню (1717-1809 рр.). Гектор Фролович Манюня прославився не тільки тим, що він розробив ряд нових чаклунських технологій. Не тільки тим, що написав фундаментальний труд «Теорія відносності й приносності, або Дитяча хвороба чорних ляпок у Білій Магії» в 13 томах. Не тільки тим, що став основоположником нового напрямку, який назвав Рожевою в червоний горошок Магією (що той різновид чарівництва в останні сторіччя є домінуючим й чільним в магічній сфері життя Терентопського королівства). Не тільки тим, що йому королем Жориком Четвертим був наданий титул придворного чарівника, і, по суті, головного мага держави. Не тільки тим, що він одомашнив диких єдинорогів і убезпечив жителів королівства від небезпечних великих диких звірів, помістивши останніх у Раптовій пущі (котра є тепер і заповідником, і мисливським господарством). Але в першу чергу Гектор Манюня знаменитий тим, що він не допустив, щоби злий чорнокнижник Авдій Мотлох за допомогою чарів захопив владу в країні й перетворив Терентопську державу на імперію зла.
За допомогою ясновидіння, телепатії, парапсихології й інших надприродних магічних умінь Гектор Манюня обчислив, що батьківщина в небезпеці. Що чорнокнижник, котрий мешкає в західних Неголених горах, задумав розбудити й підкорити собі злих духів, демонів, щоб з їхньою допомогою переробити світ за своїм розсудом. Що для цього він готовить пекельне вариво, диявольську суміш, злюще зілля, для якого вже зібрав усі магічні компоненти, крім одного. Останнім відсутнім компонентом для активізації й підпорядкування злих духів було яйце дракона. Щоб зробити цей компонент недоступним для лиходія, Гектор Манюня обвів усю Каменіану магічною рисою, через яку Авдій Мотлох не міг переступити. Інші могли вільно ходити, не звертаючи на цю невидиму рису уваги, а для чорнокнижника Каменіана виявилася оточена незримою стіною, так хитро закодував рису Манюня. На той час усі немовлячі дракони, що жили колись у різних частинах країни, були винищені лицарями, а мовлячі відкладали яйця тільки в Каменіані. Завдяки таким діям Гектора Фроловича жодне драконяче яйце не потрапило до рук гидотного Авдія, і перетворення Терентопії на імперію зла не відбулося.
Чорнокнижник, пошвендявши навколо Каменіанських пагорбів і не зумівши пробратися за магічну рису, змушений був зникнути. Літописець, завдяки якому відома ця історія, припустив, що Мотлох, спіймавши облизня, знову заховався у своїй неголеногірській глухомані й, розчарований і присоромлений, тихенько скоротав залишок нікчемного життя.
За сто років король Жорик Сьомий, прочитавши цю сторінку літопису, наказав змайструвати пам'ятник Гектору Манюні й установити його на батьківщині мага – у селі Пупочухівці Задвірпольскої губернії. Майстрував відомий Ієронім Вносіколупайченко. Пупочухівка згодом виросла і в 1957 році одержала статус міста. І назвали це місто на честь видатного уродженця – Манюнинськом. Статую, що відображає чарівника, який, повзучи рачки, креслить на ґрунті заговореним гребінцем магічну рису, і зараз можна бачити на головному майдані Манюнинська неподалік кінотеатру імені Гектора Манюні.
– А чому Манюня назвав свою магію Рожевою в червоний горошок, а не Фіолетовою в бузкову клітинку, наприклад? – запитує Ліва півкуля авторського мозку.
– Тому що якби він назвав її Фіолетовою в бузкову клітинку, то ти б запитала: «А чому Манюня назвав свою магію Фіолетовою в бузкову клітинку, а не Рожевою в червоний горошок, наприклад?». Напевно саме таке розцвічення йому подобалася найбільше. Судячи хоча б з того, що на парадному портреті, написаному придворним живописцем Леонардо Ґудзиком із приводу присвоєння магові звання придворного, цей чудотворець зображений у жустокорі із тканини саме такого розфарбування. Коли вже новому напрямку магії потрібно було дати якусь назву й існувала традиція використовувати для цього колірні визначення (Чорна Магія, Біла Магія...), то чому б основоположникові не узяти саме улюблене розцвічення, а не аби яке.
Зрозуміло, не є випадковим збігом, що маг Акмус розфарбував свій однокрилий літак саме в червоний горошок по рожевому тлу. Безсумнівно, саме назва місцевої магії спровокувала його на такий вибір.
– Судячи із зазначених вище дат народження й смерті Гектора Манюні, – продовжує допит Автора його Ліва півкуля, – виходить, що він умер у віці дев'яноста двох років. А чому, власне, терентопські чудотворці взагалі вмирали?
– Тобто? – не розуміє Автор.
– Ну, чому вони не винайшли магічний засіб, ну там якісь зілля або заклинання, щоб люди взагалі й вони самі зокрема були безсмертними, – веде далі Ліва. – І, до того ж, вічно молодими, оскільки безсмертя без молодості гірше за смерть, що переконливо довів ірландський священник Джонатан Свіфт у десятому розділі третьої частини своєї книги «Подорожі Гуллівера».
– А тому, – відповідає Автор, – що серед терентопських магів ще із сімнадцятого сторіччя існує заборона розробляти тему безсмертя й вічної молодості.
– Тю! А чому? Це ж прекрасно – бути безсмертним і вічно молодим, – дивується разом із Лівою і Права півкуля авторського мозку.
– Тому що наймудріші й найшановніші тамтешні чудотворці зміркували, що це призведе до краху.
– Тю! – лаконічно висловлює сумнів Права півкуля.
– Вони зрозуміли: якщо люди будуть безсмертними, то й нові покоління народжуватимуться, і старі залишатимуться, що незабаром приведе до перенаселення так, що в людей не залишиться життєвого простору й життєвих ресурсів, і в боротьбі за існування кожний почне безжалісно винищувати всіх навколо себе. Тому людство охопить масове озвіріння й безмежне душогубство, зокрема людожерство. Або, щоб уникнути цього, люди змушені будуть припинити народжувати дітей і в такий спосіб позбавлять права на існування наступні покоління. Через що припиниться всякий прогрес, усякий розвиток людства, і настане застій і деградація. Недарма ж природа, або, якщо завгодно, Вища Сила винайшла смерть, завдяки якій старі покоління звільняють простір для прийдешніх. («Смерть є великий обов'язок і данина природі», – як висловився один із героїв роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді»). Отже, зміркувавши, що безсмертя приведе людство до жахливих катаклізмів, може навіть до загибелі, наймудріші терентопські маги ще в сімнадцятому столітті закликали колег не торкатися цієї теми й уникати робіт з її розробки. І з тих пір тамтешні чудотворці навіть і не думають про безсмертя й вічну молодість. Принаймні, ті, що сповідують Білу Магію, або її новітню місцеву галузь – Рожеву в червоний горошок Магію. Що ж до чорнокнижників, тобто злих чаклунів, які сповідують Чорну Магію, то не виключено, що серед них є хтось, хто, аби тільки нашкодити людям, дотепер намагається винайти фатально шкідливий для існування людства засіб безсмертя.
Хоча маги тримають чарівні технології в секреті, Авторові вдалося (не запитуй, читачу, яким чином) з'ясувати таємницю одного перетворення. І Автор хоче поділитися з тобою цією таємницею, щоб і ти, безцінний читачу, міг долучитися до чудесних перетворень і відчути себе трохи магом. За допомогою цього секрету ти зможеш перетворювати звичайну, прозаїчну, банальну траву на корисну субстанцію, незамінне добриво – коров'ячий гній. Для цього (записуй, щоб не забути) треба запастися, по-перше, однією живою коро... хррр... однією... хррр... ко... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр... хррр...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой, хто це тормосить мене за плече? А, це ти, безцінний читачу! Вибач, я задрімав, заколисаний власною балаканиною. Маю, розумієш, дивну манеру – спати ночами. Мабуть, ще й хропів уві сні? Ой, а вогонь у каміні-от згас! Ой, а за вікном корчми вже світає!
Настав час пережбурнутися назад у лабораторію Артаньянца й глянути – чого чудотворці там начудили... Приготуйся. Раз, два, три – вжик!
☼ ☼ ☼
Естер, сидячи в кріслі в коридорі біля закритих дверей лабораторії, теж почала дрімати.
У напівдрімоті перед нею мислено ворушилися образи-спогади нинішнього багатого подіями вечора.
От вона повернулася з університету й поскаржилася коханому келиху, що не зовсім зрозуміла лекцію з філософії Епікура; і Мгобокбекбе, який добре знав і розумів античних філософів, почав просто й дохідливо, на живих прикладах, розтлумачувати їй цю тему...
От прийшла в гості Зіночка Мирополкович і похвасталася, що їй удалося від однієї бабусі почути терентопську народну пісню, якої, здається, ще немає в жодній збірці місцевого фольклору, і по пам'яті наспівала початок:
Час від часу тряхну головою,
Щоб на вухах не локшина висла.
Полюбляю бо десь самотою
На свій мозок намащувать мислі...
От Зіночка пішла, а вони із Мгобокбекбе затіяли грати в шахи (келих називав ходи, а вона переставляла фігури; оскільки він грав значно краще, то, щоби зрівняти шанси, вона попередньо брала чотири фігури фори: ферзя, туру, коня й слона)...
От знизу, з першого поверху почувся схвильований крик Джульєта Грошенятка: «Людину вбили!!!»...
От із моргу виносять ноші, накриті простирадлом...
Крізь дрімоту дочка Іцхака й Маргарити чула незрозумілі слова заклинання, які виголошував за дверима голос скляної посудини...
Хтось узяв її за плече. Вона здригнулася, розплющила очі й побачила всміхненого Гліба Цвяха, який говорив:
– Прокинься, Естере! Вийшло!
Ох і колотилося ж у неї серденько, коли входила до лабораторії!
На двох нікельованих столах лежали два голі Бандюги, прикриті знизу до пояса простирадлами. Один був блідий і густо покритий тюремними наколками, інший – рум'яний і без татуювань. Від рум'яного гілкувалися дроти до приладів, де щось мигало й виписувало зиґзаґи. Маг Артаньянц, дивлячись на дисплеї й паперові стрічки, бубонив:
– Пульс у нормі, температура у нормі, подих у нормі, тиск у нормі...
У головах рум'яного Бандюги стояв пивний келих з бузково-мутною рідиною. Під келихом був папір, густо засіяний дрібними буквами.
– Це Мгобокбекбе? – пошепки запитала Естер, дивлячись на рум'яного Бандюгу.
– Так, звикай до його нового іміджу, як говориться, – відповів усміхнений Акмус.
– А чому ж він не ворушиться? – поїжилась дівчина.
– Поки не вміє. Йому доведеться вцитися волусити новим тілом: говолити лотом, дивитися оцима, ходити ногами, – відповів сидячий на одному з моніторів макак-резус, мохнатячи нігтями лівої руки праве плече.
– Не все відразу, Естере, – продовжив смаглявий Арам Арменович. – Слава Богу, що в нього нормально працюють серце, легені та решта внутрішніх органів. Йому треба якийсь час, щоби вжитися в нове тіло, звикнути, відчути, адаптуватися. Спочатку можуть бути запаморочення, судоми, нудота, але за два-три дні це пройде, і тоді він почне вчитися володіти цим організмом. Перший час він побуде тут під нашим контролем, а потім повернеться додому як повноцінна людина. Біжи, обрадуй батьків...
Автор про всяк випадок зауважить, що у копії були відсутні не тільки тюремні наколки, що спотворили зовнішність Бандюги, а й алкоголь, що спотворив Бандюгові нутрощі.
От таким незвичайним, фантастичним способом з'явилася в Жорикбурзі нова людина, яка буде помітним героєм цього, м'яко висловлюючись, епосу. Героям фантастичних, чарівних епосів взагалі властиво з'являтися на світ незвичайними способами. Автор цих писань міг би отут попатякати про це. Але кілька сторіч тому тему фантастичних народжень уже освітив великий Франсуа Рабле в останніх абзацах шостого розділу першої книги своєї епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель», тому замість власних патякань Автор Терентопських хронік радить читачеві просто перечитати ті абзаци Рабле.
Втім, Автор наведе тут один приклад, котрого у Рабле немає. В іронічному віршованому епосі «Утаїда», який був написаний харківським гумористом та видавцем Василем Масловичем і надрукований у 1816-му році в журналі «Харьковский Демокрит» (ну не зміг Автор Терентопських хронік утриматися від згадки про рідний Харків), головний герой, славний лицар Утай, не народився з материнського лона, як усі нормальні люди, а вилупився з качиного яйця. Щоправда, не качка висиджувала те яйце, зігріваючи своїм теплом, а чоловік, який у зв'язку з цим став вважатися батьком лицаря. Проте, кажучи, що у Рабле такий приклад відсутній, Автор Терентопських хронік не має на увазі, що у Рабле бракує прикладу вилуплювання героїв із пташиного яйця. Такий приклад у Рабле є. Автор має на увазі, що в прикладі Рабле яйце не качине, а лебедине, і вилупився з нього не герой Утай, а герої Кастор і Поллукс; і висиділа те яйце не птаха і не чоловік, а жінка, що його ж і знесла.
І ще Автор нагадає, що й славний Галахад, лицар Круглого Столу, син Ланцелота, і сам король Артур з'явилися на світ не без допомоги чаклунства.
У зв'язку з тим, що Мгобокбекбе завдяки магії став двійником покійного Бандюги, Автору згадалася історія про двох чоловіків, які були двійниками без усякої магії.
Харків'янин Михайло Ковалинський, найулюбленіший учень та найближчий друг українського філософа та поета Григорія Сковороди, подорожуючи Європою, 1773 року опинився у Швейцарії. Там, у місті Лозанні, він випадково зустрів чоловіка на ім'я Даниїл Майнґард. І зустрівши, вразився. Бо цей швейцарець виглядав як Григорій Сковорода. Почавши з ним спілкуватися, Ковалинський побачив, що той і мислить як Сковорода, і діє як Сковорода, має такий самий характер, такі самі смаки та інше. Тобто Даниїл Майнґард був у багатьох аспектах двійником Сковороди, з тією хіба різницею, що його рідною мовою була не українська. Ковалинський не міг з ним не потоваришувати, як і зі Сковородою, гостював у його будинку та із задоволенням спілкувався. Повернувшись в Україну та зустрівши Григорія Сковороду, Ковалинський докладно розповів йому про швейцарського двійника. І Сковорода заочно полюбив цю свою «копію». Настільки, що пишучи нові філософські трактати, став підписувати їх так: «Григорій вар Сава Сковорода, Даниїл Майнґард». Ніби писав їх не один, а у співавторстві з тим швейцарським двійником.
От такі бувають дивовижні речі.
