Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 68 (всего у книги 104 страниц)
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ. Духи Шмокиконського замку
А довкола, з усіх чотирьох сторін, духи гоготіли диким, рипучим, різким гоготінням!
Льюїс Керролл, «Бачення трьох "Т"».
– Дивись-но, Джордже, він уже зробився привидом, а все ще вимагає, аби людей виганяли.
Френсіс Бомонт, «Лицар Полум'яніючого Макогона».
– ... Дійсно, ті, що так жорстоко над тобою насміялися, – хіба це не привиди й не вихідці з того світу?
Мігель де Сервантес, «Дон Кіхот».
Як люди поділяються на поганих і хороших, так точно й духи бувають погані й хороші. А тому будь обачний у своїх зносинах із духами й уникай між ними неблагонамірених.
Козьма Прутков, «З того світу».
Незабаром я настільки звикнувся зі товариством тіней і духів, що на третій або четвертий день вони вже геть не хвилювали мене, або, принаймні, якщо в мене й залишилося трохи побоювання, то цікавість перемогла його.
Джонатан Свіфт, «Подорожі Гуллівера».
20 вересня – 3 жовтня 1995 року.
Шмокиконський замок прихистив сімох духів, тобто – сімох фантомів, тобто – сімох привидів, тобто – сімох примар: Сильвестра, Фоку, Васька, Михеїча, Онуфрія Еммануїловича, Гаврюшу і Олицетворенського.
Цей замок був побудований 1637 року.
Першим його власником був лицар Василь Напівбровий, який залишився існувати в замку і після своєї смерті, вже у вигляді примари Васька.
1738-го року в Шмокиконський замок переселився привид Гаврюша, який до того перебував у Дрямсиньлоїдському замку; переселився, оскільки товаришував із привидом Васьком і вирішив, що разом – веселіше.
А потім до цих двох стали перебиратися і духи з інших замків, адже самотність і для духів обтяжлива: 1843-го року – привид Фока з Ляляйпіпського замку, 1866-го – привид Сильвестр із Хлюдрикокського замку, 1889-го – привид Михеїч із Гриньмасяльського замку, 1907-го – привид Онуфрій Еммануїлович із Зюзіфукінського замку і, нарешті, 1962-го – привид Олицетворенський із Кляплюдриньского замку.
Таким чином Шмокиконський замок став ніби як гуртожитком привидів.
Як відомо, примари – це душі небіжчиків, обтяжені якимось гріхом чи боргом, приречені перебувати на землі до тих пір, поки не спокутують гріх або не віддадуть борг. Які саме гріхи і борги тримають на землі цих сімох – Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга не знає. Та й мало хто знає: вони цієї інформації не афішують.
Відносини духів із живими співмешканцями бували різними. Бувало, що громадяни зі слабкими нервами не виносили присутності привидів і в жаху тікали зі забезпечених фантомами апартаментів. Так було з графом Вікентієм в 1867 році. За тиждень після того як король Вітько подарував йому цю житлоплощу за піймання особливо небезпечного проктолога-садиста, любителя досліджувати задні проходи людей за допомогою кактуса, граф Вікентій прибіг до государя в мокрих підштаниках і, тремтячи і заїкаючись, зізнався, що у нього на привидів алергія, тому бажано поміняти нагороду. Бувало, що Шмокиконський замок роками не мав живого господаря через велику концентрацію привидів. А бувало, що живі господарі добре ладнали з примарами і жили з ними однією великою родиною. Уже згадуваний граф Галактіон був у дуже хороших відносинах з безплотною сімкою і, залишаючи духів, навіть просльозився. Аркадій і Річард Левове Копито, які після еміграції графа Галактіона до Харкова стали мріяти про Шмокиконський замок, знали, що там «нечисто», але вибирати не доводилося, бо решта замків були зайняті іншими лицарями. Річард сподівався, що він зможе знайти з фантомами спільну мову і побудувати відносини на взаємній повазі; а самовпевнений і зухвалий Аркадій вважав, що зуміє тримати цю «прозору нечисть» в залізних кліщах, а може, навіть виведе привидів як тарганів.
Як це не дивно на перший погляд, усі сім привидів Шмокиконського замку були позаштатними службовцями туристичного агентства «Рятівна Бджола». Почалася ця співпраця в 1986 році. У травні цього року в замок навідався вже трохи знайомий читачеві Олег Цеглина. Він сказав графові Галактіону, що Шмокиконський замок, як і інші старі замки, становить великий інтерес для туристів, тому пропонує графові контракт, за яким туристи отримують можливість оглядати замок, а граф – частину прибутку від екскурсійних послуг, які допоможуть компенсувати витрати на утримання будівлі в належному стані. Пропозиція була вигідною, і лицар погодився. При цьому похвалився туристичному агентові, що Шмокиконський замок – єдиний, в якому живуть аж сім привидів. В інших замках – або по одному, або взагалі жодного.
– Привиди – це дуже добре! Дуже-дуже, дорогий товаришу! – заторохтів Олег Цеглина. – Туристів хлібом не годуй – покажи замок із привидом! Шкода, що не у всіх наших замках є така приманка для туристів. Відразу сім, говорите? Ех, якби ж вони... А як би мені з ними поспілкуватися?
Граф узяв коцюбу біля каміна і заходився дряпати нею по каменю стіни, від чого замком рознісся противний, до кісток продираючий скрегіт. Це був умовний сигнал, яким господар будинку закликав до себе духів.
Відразу ж крізь стіни, стелю та підлогу в кімнату з каміном стали просочуватися напівпрозорі людиноподібні туманності. Лицар зашторив вікна, і примари стали видні виразніше. Чим темніше було, тим краще бачилися духи. У непроглядній темряві привиди трохи фосфоресціюють і виглядають світлими постатями, в сутінках – напівпрозорими, ніби з пари, а при нормальному освітленні – суцільними невидимцями. Втім, напевно, говорити «виглядають невидимцями» хибно, бо невидимці тому і невидимці, що вони не виглядають. При нормальному освітленні привидів можна виявити, тільки якщо вони заходяться переміщати предмети або говорити.
Граф представив турагента фантомам, а їх – йому. Олег Цеглина від незвички спілкування з прозорими небіжчиками страшного вигляду (моторошний, лякаючий вид примари брали перед незнайомцями, згідно з традицією, а перед хорошими знайомими їхні лики замість похмурих злісних гримас прикрашали лагідні добродушні посмішки) зблід і затремтів, але зміг впоратися з жахом і запропонував:
– Дорогі товариші привиди, як ви, напевно, знаєте, туристи люблять відвідувати будівлі, де мешкають представники вашої, так би мовити, породи. Але, на жаль, далеко не в кожному нашому замку є такий раритет. І тому я від імені нашої фірми «Рятівна Бджола» пропоную вам працювати примарами в декількох таких бездуховних замках, для залучення до них туристів. Навіть якщо ви працюватиме по три дні на тиждень, по одному дню на замок, то у нас стануть опримареними ще тричі сім – двадцять один замок, ще двадцять один замок стане більш привабливим для мандрівних роззяв. Робота творча, а не фізична, яка не потребує особливих навичок – просто будьте самими собою, і за таку необтяжливу працю ви отримуватиме гідну зарплату.
– А навіщо нам гроші? – загробним голосом сказав привид Олицетворенський, за звичкою колупаючи неіснуючим пальцем в неіснуючому носі. – Їжі нам не треба, одягу не треба, транспорту не треба... і взагалі ніяких матеріальних витребеньок не тре... Ми живемо тільки духовним життям. Нахріна нам ваші купюри?
– Не треба? Тим краще, дорогі товариші! Я ж не наполягаю, щоби ви працювали за гроші, – погодився Цеглина. – Можете працювати безкоштовно, я не заперечую. Дійсно, працювати за гроші будь-хто зможе, а щоби працювати без грошей – потрібна духовність. Шкода, що інші наші співробітники не живуть таким же духовним життям, а норовлять поїсти та одягнутися і все таке інше, на підставі чого бажають зарплати. Так ви згодні?
– Ну, треба подумати, – сказав за всіх привид Васько, за звичкою підсмикуючи неіснуючими руками неіснуючі штани.
– Ну що ж, думати – справа хороша, дорогі товариші. Я теж іноді думаю, – підтримав його турагент. – Давайте, тиждень подумайте, а потім повідомте нам, що згодні.
Тиждень не знадобився.
Після відбуття з замку Олега Цеглини примари думали і радилися всього сорок вісім хвилин; і ухвалили рішення.
Оскільки пропозиція гостя давала можливість внести в примарне життя естетичну різноманітність і показати себе більшій кількості публіки, фантоми погодилися стати позаштатними співробітниками «Рятівної Бджоли».
У кожного з семи шмокиконських привидів були свої невеликі таланти, і робота з людьми сприяла оприлюдненню цих примарних талантів. Духи теж не позбавлені деякого марнославства.
Наприклад, привид Олицетворенський любив танцювати і демонстрував співмешканцям сцени з класичних балетів (завдяки невидимості і здатності проходити крізь стіни, він незримо, а відтак і безкоштовно відвідував заняття в найпрестижніших школах танцю).
Привид Гаврюша любив показувати фокуси.
Привид Онуфрій Еммануїлович був непоганим читцем-декламатором.
Привид Михеїч знав багато частівок і вмів грати на балалайці.
Привид Васько вмів лоскотати людям нерви, лякати, роздратовувати, жахати, і любив цю справу більше, ніж колеги. А багатьом людям подобається, коли їх лякають, судячи з популярності фільмів жахів і всяких страхітливих атракціонів.
Привид Фока мав приємний баритон, яким виконував арії та романси.
І, нарешті, привид Сильвестр умів і любив своїм холодно-гордовитим поглядом доводити жінок через заціпеніння до сексуального екстазу, а чоловіків – тільки до заціпеніння.
Так сім фантомів, які живуть у Шмокиконському замку, стали працювати в інших замках. Працювати самими собою. У документах туристичного агентства «Рятівна Бджола» значилося, що привид Васько працює на посаді привиду Васька, привид Михеїч – на посаді привиду Михеїча, привид Фока – на посаді привиду Фоки і так далі.
На відміну від привиду Васька, який працьовито лякав публіку, тільки лякав і все, але лякав талановито, його колеги крім лякання проявляли і інші свої таланти. Публіці дуже подобалися фокуси примари Гаврюші, на кшталт того як він розпилював себе іржавою тупою пилкою на сім частин, після чого залишався цілим і неушкодженим. Подобався туристам і спів примари Фоки, особливо – романси: «Карі брови, чорні ніздрі», «Ой ти дівчино, з банана зерня», «Сміються, плачуть страуси» і арія з опери «Пів кіло духовної їжі» композитора Модеста Моцартського. Виступи Михеїча, Сильвестра і Онуфрія Еммануїловича також користувалися успіхом у туристів.
Що ж стосується танців примари Олицетворенського, то про це Автор хоче розповісти докладніше.
Сам Олицетворенський вважав себе хорошим танцюристом, адже завдяки своїй невагомості він міг здійснювати такі фантастичні стрибки, які живим танцювальникам і не снилися. Він міг навіть зависати надовго в повітрі, на що живі взагалі не здатні, якщо вони не чудотворці. Тому поряд із повітряним, невагомим Олицетворенським навіть найлегші і витончені живі танцюристи і балерини здавалися б важкими бегемотами.
Проблема була лише в тому, що на освітленій сцені або майданчику танцюрист-привид був цілковито невидимий. А танцювати в темряві, без всякого освітлення – якось протиприродно. Тай декорацій, ним продуманих, глядачі не змогли б добре роздивитися, оскільки фосфоресціює привид у темряві не настільки яскраво.
Олицетворенський думав-думав і нарешті знайшов вихід. Він погодився отримувати зарплату. І на ці гроші найняв чоловіка, який повинен був детально розповідати глядачам, що проробляє на сцені невидимий танцюрист. У тих трьох замках, де давав вистави привид Олицетворенський, були побудовані сцени з декораціями для його балетів. Таким чином, завдяки таким поясненням коментатора і власній уяві туристи мали таке-сяке поняття про талановиту хореографію невидимця.
Оскільки серед туристів не всі були знавцями балету, живий коментатор не вживав термінів типу: «фермі», «фуете», «екарті», «еффасі» і т.д., а пояснював простими, загальнозрозумілими словами: «От зараз він крутиться на одній нозі, як дзиґа. А от зараз стрибнув аж у той кут сцени. А ось тепер гепнувся на підлогу і корчиться, зображуючи муки кохання...» Звичайно, балет треба дивитися, а не слухати в такому переказі, але що ж поробиш, якщо танечник – невидимець. Якщо не можеш поколупати в носі, поколупай хоча б у вусі, як проказує терентопська приказка.
Хоч туристи і не бачили самого танцюри, його балети проходили на «ура» і закінчувалися оваціями, оскільки чудовим був уже сам факт, що вони, туристи, були присутні на такому унікальному дійстві. Ну де ти ще побуваєш на балеті справжнього привиду? І ці овації тішили самолюбство примари Олицетворенського.
Але одного разу, захопившись цікавою бесідою з графом Галактіоном, танцювальник проґавив початок екскурсії в Зізяндрійскому замку, де повинен був бути присутнім у цей час. Схаменувшись, Олицетворенський миттю просочився крізь стіни Шмокиконського замку назовні і почав швидке переміщення до Зізяндрійського замку, що мав місце у 375 кілометрах від Шмокиконського. Невагомі примари вміють швидко переміщатися в просторі без допомоги кінцівок і транспорту. Коли ж танцюрист просочився крізь камінь всередину Зізяндрійського замку, то з подивом побачив, що балетний спектакль уже в самому розпалі. Тобто музика з магнітофона звучить, коментатор пояснює: «... а зараз привид скаче по діагоналі, і ніжкою об ніжку б'є...», а туристи, роззявивши роти від захоплення, з цікавістю дивляться на порожню сцену. «Що тут відбувається?!» – пошепки обурився танцівник на вухо живого партнера. «Ну нарешті ти з'явився! – швидко прошепотів фантому коментатор. – Довелося починати без тебе. Вливайся». Але привид був такий засмучений тою обставиною, що без нього, єдиного виконавця, спектакль проходить так само, що не зміг влитися в дійство, а простояв невидимий поруч із коментатором до кінця вистави. Вистава, як зазвичай, закінчилася оваціями та киданням квітів на сцену. Але цього разу танцюр не тішився таким ентузіазмом публіки. Адже виходило, що немає ніякої різниці – танцює він чи не танцює, присутній або відсутній.
Деякий час після цього привид Олицетворенський не танцював, але потім збагнув, що він без цього вже не може, і знову почав брати участь у балетних моноспектаклях, вже не заради публіки і овацій, а заради власного задоволення...
Коли в лютому 1994 року граф Галактіон повідомив духам Шмокиконського замку, що він їх покидає, примари засмутилися. Вони до нього звикли, вони його любили, а хто прийде йому на зміну – ще невідомо.
Після того, як цей доблесний лицар переселився в Великий Світ, привиди жили в Шмокиконському замку без господаря, продовжуючи показувати себе туристам в інших замках...
І от у Шмокиконського замку з'явився новий господар.
☼ ☼ ☼
Барон Аркадій навідався до своєї нової обителі тільки двадцятого вересня 1995 року, оскільки дві доби «відходив» від того банкету, який дав у корчмі «Під Мідним Забралом» ввечері сімнадцятого з приводу отримання ним баронського титулу і замку.
І от, після закінчення похмільного синдрому, свіжий барон на своєму сірояблучному Людовику прискакав до Шмокиконського замку, який розташований за вісімнадцять кілометрів на північ від столиці, приблизно посередині між Жорикбургом і Сатиричним болотом, яке багато терентопців по-старому називали Чортовим болотом, хоча офіційно воно було перейменовано ще вісімдесят років тому.
На великих воротях Шмокиконського замку висів відповідно немаленький іржавий замок. До нього тонесеньким наче нитка дротом був прив'язаний целофановий пакетик із запискою всередині. Аркадій витягнув записку і прочитав:
«Новому власникові Шмокиконського замку.
Ключ під плиткою, сьомій праворуч в одинадцятому ряду від воріт.
Не ображайте духів.
Всього найкращого.
Граф Галактіон».
Майданчик перед ворітьми дійсно був викладений кам'яними плитками, і новий господар знайшов потрібну, і, підколупнувши її мечем, взяв з-під неї великий важкий ключ. Відімкнув ворота і зайнявся оглядом нової житлоплощі...
Оглядом залишився задоволений. Замок був затишним.
Взявши драбину, вийшов із замку, приставив її до воріт, заліз і відгвинтив щит з червоним танцюючим грифоном в жовтому полі, а замість – пригвинтив інший: з білим комаром в червоному полі. Потім знову замкнув ворота і повернувся до Жорикбурга...
Двадцять другого вересня Аркадій знову прискакав до нових апартаментів на коні, але вже в супроводі вантажівки з речами і групи вантажників.
Розмістив у замку всі речі, вивезені з гуртожитку, відпустив машину з вантажниками і залишився жити на новій квартирі.
Дружині, яка мала повернутися з Замийська-на-Замийці третього жовтня, і яка спілкувалася з ним у розлуці за допомогою телеграм, Аркадій нічого про нове житло не повідомляв, щоби приголомшити її по приїзді таким шикарним сюрпризом...
☼ ☼ ☼
– Ну, як він вам? – запитав привид Васько у колег, роздивляючись сплячого Аркадія, в ніч з двадцять другого на двадцять третє.
Аркадій, освітлений фосфоресціюванням привидів, хропів на широкому графському ліжку, а фантоми, колишучись від потужного хропіння, оглядали його з цікавістю ентомологів, які вивчають нову комашку.
– Дуже гучний, – скривившись, відреагував на хропіння привид Михеїч.
– Так, спить зухвало, на повну потужність, не рахуючись із оточуючими, – підтримав його привид Онуфрій Еммануїлович, звичним рухом поправляючи неіснуючу перуку на неіснуючій лисині.
– Ви прискіпуєтеся, колеги, – заперечив привид Олицетворенський. – По-перше, він не знає про присутність оточуючих, тобто нас; по-друге, хропіння – це біда, а не вина. Мені теж за життя говорили, що я хроплю, але що я міг...
Привид Фока безцеремонно задер сплячому одну повіку світляним пальцем, відкривши зіницю, і, зиркнувши на цей орган зору, констатував:
– Очі нахабні.
– Іди нахрін, – не прокидаючись, промимрив новий господар і перекинувся на живіт.
– Не очі, а око. А друге, може, навпаки, скромне, совісне, – продовжив захищати беззахисного новачка привид Олицетворенський.
– Ти завжди всіх захищаєш, – сказав йому привид Михеїч.
– А ви завжди бачите в людях погане. Коли граф Галактіон тут уперше з'явився, ви теж казали, що він дуже розсіяний, незібраний, незграбний, безгосподарний... А потім виявилося, що граф – чоловік що треба, краще бути не може, – присоромив колег привид Олицетворенський.
– Влаштуємо йому випробування, як Галактіону, і видно буде – що це за птиця, – запропонував привид Гаврюша.
– Ех, пограємо у нього на нервах! Люблю це діло! – потер в передчутті забави неіснуючі долоні привид Васько.
– У такому разі, треба скласти спочатку сценарій випробування, – сказав привид Онуфрій Еммануїлович.
– Та що вигадувати, зробимо як із Галактіоном... – заперечив привид Фока.
– Який інтерес робити два рази одне і те ж? Чи у нас фантазія вичерпалася? В тому-то й сенс забави, щоби поекспериментувати, проявити фантазію, вигадку... Ми ж не лабухи примітивні, щоби грати на нервах за шаблоном один і той же репертуар, – не погодився з колегою привид Онуфрій Еммануїлович.
– Так-так, грати на нервах – робота творча, не треба шаблонів, – підтримав його привид Васько.
– Згоден. Треба придумати вишуканий сценарій із оригінальною драматургією, – висловився і привид Олицетворенський.
– У такому разі, досить витріщатися на сплячого, давайте працювати, провалитися мені на цьому місці! – вигукнув привид Сильвестр.
І провалився крізь підлогу. Слідом провалилися й інші, щоб в підвалі приступитися до вигадництва.
☼ ☼ ☼
І от, увечері двадцять п'ятого вересня почалося випробування нового господаря замку; як висловився привид Михеїч: «перевірка цього типа на вошивість».
Барон Аркадій сидів у кріслі біля каміна і полірував забрало на шоломі. Раптом хтось торкнув його холодною невагомою рукою за плече і загробним голосом сказав:
– Громадянине начальнику, справа є.
Лицар, збліднувши, обернувся. Хоч Аркадій і не був неврастеніком, ТАКИЙ голос, несподівано пролунавши в порожньому замку, змусив його здригнутися та похолодіти.
Говорила напівпрозора тінь худого чоловіка, такого страшного на вигляд, що на індивіда зі більш слабкими нервами, ніж Аркадій, таке видовище подіяло б як проносне.
– Я примара Сильвестр, – відрекомендувався привид. – Я з'явився вам, громадянине начальнику, щоби по секрету попередити, що тутешні примари, крім мене, збираються влаштувати вам всілякі капості, так що будьте напоготові. От, наприклад, привид Михеїч хоче вас смикнути боляче за вухо, ось так...
І привид Сильвестр боляче смикнув прозорою рукою Аркадія за ліве вухо, так швидко і несподівано, що той не встиг відмахнутися. Лицар зашипів від болю, а гість продовжував:
– А привид Олицетворенський погрожує вщипнути вас за сідницю, ось так...
І протиприродно вигнувшись, привид Сильвестр боляче вщипнув барона крізь крісло, на якому той сидів. Барон зойкнув.
– А привид Фока збирається дати вам потиличника, от так...
Від поштовху в потилицю Аркадій вилетів з крісла і гепнувся на підлогу.
– А привид Онуфрій Еммануїлович задумав дати вам копняка під зад, ось так...
Аркадій, який намагався піднятися, від поштовху нижче спини знову розтягнувся на підлозі.
– А привид Гаврюша погрожує станцювати гопак на вашій спині, от так...
За хвилину Аркадій був потоптаний примарними кінцівками, і це топтання Сильвестр супроводжував криками: «гоп-гоп-гоп», після чого гість (якщо того, хто жив тут більше двох з половиною століть, можна назвати гостем) продовжив промову:
– Ну і нарешті, привид Васько... Ну той взагалі задумав зробити з вами таке, що мені і сказати соромно, я краще покажу: він вам хоче отаке...
І привид Сильвестр зробив баронові Аркадію таке, що Авторові і сказати соромно. Втім – нічого небезпечного для здоров'я. Зробивши, продовжив говорити:
– От які капості збираються влаштувати вам тутешні примари, крім мене. Бачите, які вони погані. Ви їм за це дайте по морді, щоби їм більше не кортілося замишляти такі гидоти. Один я хороший, один я ніяких капостей вам не готую. Врахуйте це, коли голосуватимете. Ну, не буду більше турбувати вас, громадянине начальнику.
І моторошна тінь провалилася.
– Фу ти! – сказав барон і, приходячи до тями, плюхнувся в крісло і продовжив смутно полірувати забрало.
Не минулося й десятка секунд, як із каміна вийшла інша тінь і, підсмикуючи неіснуючі штани неіснуючими руками, заторохтіла:
– І ви йому вірите, громадянине начальнику?!! Цей Сильвестр усім відомий інсинуатор! Ну коли це я задумував зробити з вами таке, що і сказати соромно?! Навпаки, це сам Сильвестр розпускав серед нас інформацію, нібито ви кохалися із колгоспною коровою! А я, привид Васько, рішуче відкинув подібну нісенітницю, твердо і гучно заявивши, що корова була зовсім не колгоспною, а хазяйською, але паскудний Сильве...
– Що?!! Та як ти смієш, нечисте погана, обмовляти мене, приписуючи такі мерзенні збочення! Я тебе по стіні розмажу! – вибухнув Аркадій, коли обурення впоралося з заціпенінням.
– Це ж не я, це ж він... А я навпаки... Я навіть казав, що то взагалі була не корова, а всього лише курка, але поганий Силь...
– От тобі курка! – заревів розлютований барон і з розмаху двинув у співрозмовника могутнім кулаком.
Але кулак безперешкодно пройшов крізь фантома, що зареготав, і стукнувся об камінь каміна. Аркадій закричав від болю, заматюкався і заприсідав, трясучи травмованою кистю.
– Героїчно! – похвалив привид. – Та я на вашому боці, громадянине начальнику. Я говорив колегам, що у нас ще ніколи не було господаря з такими красивими... еее... потилицею. Тепер ви бачите, хто ваш істинний доброзичливець. Врахуйте це під час голосування... Рука все ще болить? Потримайте її в камені, і біль пройде, от так...
Привид Васько всунув прозору руку в стіну, показуючи, як треба тримати кулак в камені, хоча хвилину тому лицар Аркадій скоїв аналогічний рух.
– Радий був з вами познайомитися, громадянине начальнику. Як сміливо ви вдарили камін! Героїчний мужчина!
Захоплено киваючи головою, другий привид всмоктався в стіну.
Барон ще продовжував стогнати і потирати руку, коли зі стелі висунулися дві босі напівпрозорі ноги, причому пальці лівої ноги чесали стопу правої. Аркадій з ненавистю втупився у примарні кінцівки.
– Так, поганий Сильвестр усе набрехав, – заговорив власник босих ніг, плавно падаючи зі стелі на підлогу і погладжуючи хмарку примарної бороди. – Зовсім я і не збирався вас, громадянине начальнику, боляче смикати за вухо. Минулого разу він взагалі звів наклеп, ніби я люблю голови відкушувати. Не вірте нікому, хто каже, що Михеїч любить за вуха смикати чи голови відкушувати. Брехня це. От спробував би сам відкусити голову, де зовні волосся з лупою, а всередині шмарклі зі слиною, так зрозумів би, що ніякої любові до цієї справи бути не може. Не люблю я цього. Тьху, мерзота. Ви, громадянине начальнику, взагалі нікому тут не вірте, крім Михеїча. Тільки Михеїч вам правду скаже. От, наприклад, спитайте мене як на духу: хто з привидів тут найкращий? І я вам, як батькові рідному, скажу гірку правду: найкращий тут я! А Сильвестр хіба зізнався б вам, що я найкращий? А Васько, якого ви так майстерно майже вдарили, зізнався б, що я кращий? І інші такі ж. Так що, громадянине начальнику, покладайтеся на чесного Михеїча, тобто на мене, і будете ви мужик що треба. Нашинський будете мужик, справжній. Ми з вами наведемо в замку порядок, усіх виведемо на чисту воду, а ще краще – на чисте пиво. Ми з вами...
– Пішов ти до примарної матері! – сердито послав привиду Аркадій.
– Не сумнівайтеся, громадянине начальнику, – продовжував босий Михеїч. – Ну а кого ще тут можна вибрати головним привидом, крім мудрого Михеїча? Та практично нікого. Михеїч – найдостойніший кандидат. Я ж вам поганого не пораджу, я знаю, що кажу. Ви можете обійти весь замок і спитати будь-якого Михеїча, котрий нагодиться дорогою, і він вам підтвердить, що краще мене кандидатури нема. Ми-хе-ї-ча, Ми-хе-ї-ча, – скандує весь замок в моїй особі. Я вам не просто так – хухри-мухри, а я, як тепер кажуть, супер! Суперхухри-супермухри! Отже, ви голосуєте тільки за мене. Домовилися? По руках?
– По морді! – буркнув лицар, але підтвердити слова дією побоявся: рука все ще боліла.
– Так-так, по морді, по морді їм усім, хто проти нас із вами, громадянине начальнику, – підхопив Михеїч. – Ну так я на вас сподіваюся. Ви ж не кретин дурний, щоби голосувати не за Михеїча, правда? Ну і правильно. Бувайте.
І, прощально дриґнувши босою ногою, привид Михеїч занурився в стелю...
☼ ☼ ☼
Прийшла ніч.
Барон Аркадій забрався в ліжко і, не зважаючи на роздратування, швидко заснув.
І раптом прокинувся від того, що відчув, як його хтось не сильно, але наполегливо б'є по голові металевою тацею.
– Я зараз комусь постукаю, матір твою за вухо! – погрозив, відштовхуючи тацю, барон і побачив чергового привиду, який фосфоресціював блакитним світлом.
Звичка розчиняє страх. Вже абсолютно не злякавшись, лицар прогарчав:
– Ну ти, блакитний, пішов нахрін, поки я тебе самого цим підносом...
– Прошу вибачення, громадянине начальнику, але без підносу ніяк не виходило. Тільки людина з чистою совістю може так міцно спати, – сором'язливо похвалив дух і відкинув тацю, яка не тільки видала при падінні пробираючий до кісток гуркіт, а й розбила у польоті кришталеву карафу на тумбочці. – Я Онуфрій Еммануїлович. Знаю, дехто вам набрехав про мене гидоти, але це наклеп. У мене і в думках не було вас...
– Сучий ти син, а не Онуфрій Еммануїлович! Якби ти був матеріальним, я б тобі так врізав! Знав би, як о третій годині ночі будити людину підносом, та ще розбивати графини! – злився розбуджений.
– Розбудив, бо в мене не було іншого виходу, увійдіть у моє становище, громадянине начальнику, – мимрив дух, боязко поправляючи неіснуючу перуку. – Вдень же вони підслуховують, підглядають, піднюхують... а вночі... Хоча і ніч – не гарантія... бо ми, примари, не маємо потреби уві сні... але все ж із часів, коли ми були живими, збереглася звичка ночами відпочивати, от я і вирішив саме вночі, поки вони відпочивають, відкрити вам очі на...
– Краще собі закрий рота, – наказав господар замку.
– Я прекрасно розумію ваш настрій, але це не займе часу, всього п'ять хвилин, і ви зрозумієте, хто є хто тут. По-перше, – привид Гаврюша. Він, між нами говорячи, такий, м'яко кажучи...
– Нічого подібного! Я зовсім не такий! Не слухайте його, громадянине начальнику! – перебив Онуфрія Еммануїловича інший людиноподібний світильник, вивалюючись зі стіни.
– Ну, що я казав! Підслуховував-таки, гад! – засмутився нічний донощик і, миттю висмикнувши з-під голови Аркадія подушку, так що барон стукнувся потилицею об спинку ліжка, запустив цією подушкою в суперника.
Суперник же встиг зірвати зі стіни один з мечів (Аркадій прикрасив стіни спальні своєю зброєю), яким блискавично розпоров летючу подушку, і всією спальнею закружляв пухопад, дуже схожий на снігопад. Виглядало мальовничо.
– Що ж ви робите, мерзідники, неготники! – гаркнув, скочивши, власник замку, від обурення змішавши «негідників» з «мерзотниками».
Але примари, захоплені азартом боротьби, не звертали на господаря уваги.
Привид Онуфрій Еммануїлович зірвав зі стіни інший меч, і зав'язалася справжня січа зі дзвоном металу і снопами іскор.
Привиди рубалися як скажені. Їхні обличчя були жахливі, спотворені ненавистю і люттю.
Але якщо б хтось зняв цю битву привидів на відеокамеру, а потім став переглядати в уповільненому темпі, покадрово, то, можливо, побачив би, як лукаво вони переморгувались.
Фехтуючи правими руками, вони кидали один в одного все, що потрапляло під ліві.
Барон Аркадій навіщось включив світло (у Шмокиконському замку було електричне освітлення), і духи стали невидимцями.
Літання дзвякаючих мечів і інших предметів у спальні виглядало фантастично.
Якби там виявився фахівець з паранормальних явищ, він би сказав, що це – типовий полтергейст.
Але полтергейст на світлі тривав недовго – злетівша таця розбила лампочку і духи знову стали фосфоресціюючими в темряві фігурами.
Аркадій метався приміщенням, ухиляючись від предметів, але пару разів отримав по голові летючим капцем і другою подушкою.
І раптом, патетично крикнувши: «Хто з мечем до нас прийде, той сам домечеться!», привид Онуфрій Еммануїлович зрубав голову примарі Гаврюші.
Примарна голова м'яко впала на килим і підкотилася до ніг зблідлого Аркадія, витріщивши скошені очі і висолопивши язика. А обезголовлене тіло впало на підлогу і стало битися в агонії.
– Буде знати, як підслуховувати, – сказав переможець, коли конвульсії припинилися, витираючи меч краєм майки барона.
Аркадій брав участь у багатьох битвах на лицарських турнірах. Але боях безкровних, де максимальними ушкодженнями були забиті місця, садна і вивихи, але аж ніяк не обрубування членів. Тому вид відтятої голови того, хто тільки-но рухався, говорив, мав якісь плани, одним словом – існував, потряс бравого лицаря.
