Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 100 (всего у книги 104 страниц)

Отже, перші двоє з названих відпочивали на лавці під розлогою грушею в гарному осінньому саду біля будинку Катриного дядька, а решта перебували в цьому будинку. Потім господар, тобто дядько Катрі, перемістився з дому в лазню, що стояла неподалік. А Вася, що вийшов за ним, повідомив лицарям Напівкруглого Столу, що незабаром все буде приготовлено, аби гості попарилися і обмилися.

– Ви чому віддаєте перевагу, – питав Лицар Рожевого Ведмедика, – щоби спочатку попарилися і помилися ви двоє, а потім я з дівчатами, або спочатку я з дівчатами, а після ви?

Річард здивовано вигукнув:

– А ви, Лицарю Рожевого Ведмедика, що...

Але Вася перервав:

– Вибачте, але оскільки ми мандруємо разом, то прошу без офіціозу називати мене по-дружньому не на «ви», а на «ти».

– У такому разі і ти, Васю, називай нас двох не на «ви», а на «ти», незважаючи, що ми трохи старші, – порадив Мгоцько.

– Добре. То що ти, Річарде, хотів мені сказати?

– Ти що, Васю, збираєшся купатися не з нами, а з дівчатами?

– Так.

– А вони згодні?

– Згодні.

«Ну й спритний хлопець! От би мені так!» – знову подумки позаздрив Річард.

– Якщо дівчата згодні, – казав Мгоцько, – то, може, попаримось і викупаємось усі разом? Ми зекономимо час, а господар дрова, най їх равлик копне.

– Ну, ні! – заперечив Вася. – Порядні дівчата не ходять у лазню спільно з чоловіками, з якими тільки-но познайомилися. Тим більш, якщо ті дівчата та ті чоловіки не є нудистами. Не знаю, як ви, а я, Катря з Вірою та Анею не нудисти.

– Але ж наше з ними знайомство сталося не пізніше, ніж твоє! – обурився Річард. – Чому ж тобі з ними можна, а нам не можна? Чому така дискримінація?

– Тому що ви чоловіки.

– А ти хто? – вигукнув Левове Копито.

Повисла пауза, під час якої Вася дивився на Річарда зі зачудуванням, навіть відкривши від подиву рота.

– Тю! – нарешті сказав він. – Ви що, думаєте, що я чоловік? Я ж дівчина!

– Як дівчина? Чому дівчина? Тебе ж звати Васею! – здивувався своєю чергою і Мгоцько.

– Це скорочено неофіційно так називають друзі та знайомі. А повністю, офіційно, за паспортом – Василина. Василина Степанівна Римаренко. Я була впевнена, що ви з перших хвилин знали, що я дівчина, оскільки Ігор приставав до мене з поцілунками.

– Я подумав, що він той... як би це сказати... чоловік із нестандартною сексуальною орієнтацією, – повідомив Річард.

– І я так думав, най його равлик копне, – додав Мгоцько.

– Хто? Ігор? Ха-ха! Ні, він хлопець зі звичайною орієнтацією, і мого кохання та поцілунків хотів, бо я дівчина.

(Начитаному Лицареві Пивної Кружки відразу ж згадалися рядки з комедії Грицька Основ'яненка «Дворянські вибори, частина перша...»:

«– Як ти смів увиватися біля неї?

– Дозволь, шановний! А за яким правом?..

– Як за яким правом? Чи бачиш, я воїн; отже, я лицар; отже, я захисник прекрасної статі. А я сам, своїми от цими лицарськими очима бачив, що ти їй набридав своїми поцілунками».)

Василина вела далі:

– Про мою стать ви могли б здогадатися, і побачивши, як я спілкувалася з велосипедистками. Нам, дівчатам, завжди є про що досхочу погомоніти і посміятися. Вони відразу ж утямили, що я дівчина, навіть жодних сумнівів у них не було.

– Так, у дівчат спостережливість та інтуїція розвинені краще, ніж у нас, чоловіків, най нас равлик копне, – визнав Мгоцько.

А Річард, подивившись на Васю, так би мовити, свіжими очима, не як на хлопця, а як на дівчину, зрозумів, що вона не менш симпатична, ніж Катря, Віра та Аня. А чи не може вона бути тією, кого мала на увазі ворожка?

– Якщо ви погодилися мандрувати зі мною, вважаючи мене за чоловіка, – насторожилася Василина, – то тепер, коли з'ясувалося, що ви помилилися, боюся...

– Боїшся, що ми відмовимося? – запитав Мгоцько. – Ні, звичайно, не відмовимося. Ми ж не поганці, які дискримінують жінок, вважаючи, що їм не належить того, що належить чоловікам. До того ж ми пам'ятаємо, що і в історії нашої країни серед лицарів Напівкруглого Столу, най його равлик копне, були дві жінки, а серед незалежних лицарів іще більше. Зрозуміло, продовжимо мандрувати разом. А що стосується лазні, то давайте, першими йдіть ви, дівчата, а потім ми.

– От і добре! – зраділа Василина ...

Коли Василина йшла з дівчатами в лазню, вже без шолома та металевих обладунків, стало остаточно видно, що вона абсолютна дівчина з усіма достоїнствами дівочої фігури. Русява красуня з коротким волоссям.

Після водних процедур у лазні й недовгого відпочинку, усі шестеро продовжили шлях, але вже не разом: велосипедистки поїхали убік села Регунів, а лицарі – Геннадьївки.

Василина Римаренко, вона ж лицар Вася, вона ж Лицар Рожевого Ведмедика, подобалася Річарду усе більше й більше. Спочатку зовнішністю. Але зовнішність – це тільки перший привід для любові. Другим приводом буває спільність смаків, поглядів, світоглядів... Людину, якій подобається те ж, що й тобі, полюбити легше, ніж людину, якій твої ідеали не імпонують.

Незабаром виявилося, що в Річарда й Василини є однакові смаки, що їм любляться ті самі артисти, ті самі музичні композиції.

Читачеві відомо, що серед предметів, які Річард узяв у дорогу, були магнітофон «Весна М-212 С-4» і набір магнітофонних касет. І серед тих касет були записи не тільки класичної музики, але й джазової, і року, і навіть популярної, але не примітивної попси, а гарної. Примітивну попсу Річард слухав до того, як захопився класичною музикою. Класична музика його смаки значно покращила. Так от, у сумці Річарда були, окрім інших, і музичні альбоми українських поп– і рок-музикантів, що, як з'ясувалося, подобалися і Василині. Тож Левове Копито та Лицар Рожевого Ведмедика із захопленням заходилися теревенити про них і разом слухати, що сприяло розвитку їхньої взаємної симпатії.

Автор може перерахувати кілька тих альбомів декількох тих виконавців. «Най буде все як є» групи «Плач Єремії». «Мертвий півень '93» групи «Мертвий півень». «Лишається надія» Марії Бурмаки. «Піккардійська Терція» однойменної групи. «Я розкажу» Ірини Білик. «Week End'и В Калуші» групи «Очеретяний кварк». «Radiodonor» групи «Табула раса». «Галя й Леся» сестер Тельнюк. «Мова риб» групи «Скрябін». «Komu vnyz» групи «Кому вниз» , «Було не любити» групи «Брати Гадюкіни», «Країна мрій» групи «Воплі Відоплясова».

Таким чином, Річард і Василина відчули один в одному споріднені душі, і між ними зародилося кохання.

Забігаючи вперед, Автор може повідомити читачеві, що, дійсно, це кохання буде зростати, і дійде до того, що наступного 1996 року вони поберуться, тобто візьмуть шлюб. Як і передбачила циганка-ворожка зі своїм комп'ютером. А згодом у них народяться діти...

От так, Мгоцько в передчутті зустрічі з коханою Естер, а Річард з Василиною у захоплених бесідах на цікаві для обох теми наближалися до Геннадьївки.

Де й опинились третього листопада.

Там, у шинку, Естер не виявилося. А виявився її лист. Який і змусив трьох мандрівників рушити до особняка біля села Великих Мотлохів серед Неголених гір.

Автор у цьому розділі не зупинявся на опитуванні Мгоцьком та Річардом зустрічних людей та зустрічних населених пунктів щодо драконячого яйця та організатора його викрадення, оскільки не сумнівається, що читачеві і без того зрозуміло, що опитування проводилися.

– А навіщо тобі, Авторе, знадобилося скрупульозно називати музичні альбоми українських виконавців? Вони ж ніякої важливої ​​ролі не грають у детективній фабулі про викрадення та пошуки драконячого яйця. Без них чудово можна було обійтися, – дорікає Права півкуля авторського мозку.

– Звичайно, можна було обійтися, – погоджується Автор. – Взагалі, у цій книзі згадується ціла низка письменників, композиторів та інших мастаків, а також їхніх творів, без згадок яких детективна фабула нічого не втратила б. Але люди мають таку властивість: якщо тобі щось подобається, то тобі хочеться поділитися цим з іншими. А раптом і їм полюбиться. От і Автор цих писань не зміг утриматися, щоб не повідомляти читачеві про деяких літераторів, музикантів та інших митців, які йому, особисто Авторові, імпонують (за винятком парочки представників російської попси, які Авторові не до смаку, але яких він змушений був згадати, так би мовити, з технічних причин); та назви деяких їхніх творів. Раптом це спонукає читача познайомитися з тими творами (або, якщо вже знайомий, ще раз перечитати, переслухати, передивитися...), і раптом вони читачеві теж сподобаються. Раптом читач від них отримає задоволення. А задоволення – це позитивні емоції. А позитивні емоції дуже корисні для здоров'я. А Автор хоче, щоб читач був здоровим.

Звичайно, існує велика ймовірність, що у Автора та читача різні уподобання, і читач не отримає задоволення від того, від чого отримує задоволення Автор.

Читачам взагалі важко догодити.

Автор міг би тут поміркувати про примхливість читачів та важкість їм потрафити. Але оскільки за сотні років до нього про це поміркував один літератор, убитий одним композитором, то Автор просто процитує вбитого. (Звичайно, літератор написав це до того, як композитор його уколошкав, а не після того). Літератора звали Томас Мор, а композитора-вбивцю Генріх Тюдор. У вільний від складання музики час цей Генріх Тюдор працював англійським королем, відомим як Генріх Восьмий. Літератора цей композитор убив не власноруч, а надавши наказ відповідному фахівцю.

Так от літератор Томас Мор у своїй книзі «Утопія» про читачів написав таке:

«Смаки людей дуже різноманітні, характери примхливі, природа їхня дуже невдячна, судження сягають цілковитої безглуздості. Тому дещо щасливіше, мабуть, почуваються ті, хто приємно і весело живе у своє задоволення, ніж ті, хто мучить себе турботами про видання чогось, що може одним принести користь чи втіху, тоді як у інших викличе огиду чи невдячність. Велика більшість не знає літератури, багато хто зневажає її. Невіглас відкидає як грубість все те, що не зовсім неосвічено; напівзнайки відкидають як вульгарність все те, що не рясніє стародавніми словами; деяким подобається тільки лахміття, більшості – тільки своє власне. Один настільки похмурий, що не допускає жартів; інший настільки не дотепний, що не переносить дотепності; деякі настільки позбавлені глузливості, що бояться всякого натяку на неї, як укушені скаженим собакою бояться води; інші настільки непостійні, що сидячи схвалюють одне, а стоячи – інше. Одні сидять у трактирах і судять про таланти письменників за склянками вина, ганячи з великим авторитетом все, що їм завгодно, і смикаючи кожного за його писання, як за волосся, а самі тим часом перебувають у безпеці і, як мовиться в грецькій приказці, поза обстрілом. Ці молодці настільки гладкі і поголені з усіх боків, що у них немає і волосинки, за які можна було б ухопитися. Крім того, є люди настільки невдячні, що і після дужої насолоди літературним твором вони все ж таки не мають жодної особливої ​​любові до автора. Вони цілком нагадують цим тих неввічливих гостей, які, отримавши багатий обід, нарешті ситі йдуть додому, не принісши жодної подяки тому, хто їх запросив. От і затівай тепер на свій рахунок бенкет для людей такого ніжного смаку, таких різноманітних настроїв і, крім того, для таких пам'ятливих і вдячних».

А земляк Томаса Мора, Льюїс Керролл, у передмові до другої книги свого роману «Сильві та Бруно» зауважив:

«Я твердо стою на тому, що авторові зовсім не варто читати відгуків про свої книги: недоброзичливі відгуки майже напевно його розлютять, тоді як доброзичливі нагородять самовдоволенням; ні те, ні інше небажане».

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЕ. Розв'язка на ніздрях

Не зумівши підібрати епіграф до п'ятдесят дев'ятого розділу, Автор робить епіграфом повідомлення, що він не зумів підібрати епіграф.

Автор, «Забавні хроніки підпільного королівства...»

5, 6 листопада 1995 року.

– На ніздрях? – перепитує Права півкуля авторського мозку, прочитавши заголовок. – Зазвичай кажуть: «Розв'язка на носі», маючи на увазі – дуже близько.

– Ну ти ж не будеш заперечувати, що ніс і ніздрі дуже тісно пов'язані, – відповідає Автор.

– Я буду заперечувати, – суперечить страждаюча на педантизм півкуля Ліва. – Не у всіх живих істот отвори для дихання розташовані на носі. Є тварини, у яких такі отвори перебувають в інших частинах тіла. Наприклад, у китів і дельфінів єдина ніздря має місце на потилиці.

– Мої писання призначені для людей, а не для тварин, – відмахується Автор. – Тому на сто відсотків певен, що в моїх читачів ніздрі асоціюються саме з носом, а не з потилицею, сідницями або там п'ятками. Тому висловлення «Розв'язка на ніздрях» для них рівноцінно «Розв'язці на носі». Просто перший варіант є менш банальним, менш звичним, а отже і оригінальнішим. А мене хлібом не годуй, дай пооригінальничати. Втім, хліб я люблю й від хліба я не відмовляюся.

Так, безцінний читачу, Терентопські хроніки, або, якщо завгодно, Терентопський так званий епос, неухильно й неминуче наближаються до свого кінця. Можна сказати, наблизилися майже впритул. Ще трохи, і ми в цей кінець упремося ніздрями.

І перш ніж упремося, Автор прагне дещо сказати про персонажів, які на час випали з поля нашої уваги, оскільки ця увага зосередилася на мандрівках лицарів Напівкруглого Столу. Власне, повернення до цих персонажів не має значення для фабули про пошуки драконячого яйця, і без повернення до них цілком можна було б обійтися. Але Автору не хочеться закінчити хроніки, не попрощавшись із персонажами за допомогою останньої про них згадки. Написання цього так званого епосу зайняло стільки часу в житті Автора, що персонажі стали Авторові рідними й близькими. До міліціонерів Папірусюка, Ратиці й Полуящикова, а також до дракона Інокентія Карловича і його приятеля дощового черв'яка Гавриїла Святославовича Автор (а з його допомогою і читач) уже повернулися в попередньому щосі «Мислення в Гірчичній». А отут повернемося й до інших жорикбуржців, як Автор там і пообіцяв.

– От ти, Авторе, увесь час говориш «епос», «епос», – знову подає голос педантична Ліва півкуля. – А тим часом, ця твоя писанина зовсім ніякий ні епос. По-перше, однією з головних умов епосів є відсутність згадувань автора про самого себе. В епосі автор зобов'язаний розповідати про життя персонажів, жодного разу не згадавши своєї особи. А ти постійно перериваєш розповіді про персонажів згадуваннями про себе любимого: мовляв, я, Автор, те, та я, Автор, се, і мої мозкові півкулі те та се. По-друге... Втім, і одної вищезгаданої обставини цілком достатньо, аби твій твір був рішуче викреслений із категорії епосів.

– Саме тому, – намагається захищатися Автор, – я називаю свої писання не «епосом», а «так званим епосом», «м'яко кажучи, епосом» і так далі. Такі доповнення дають зрозуміти читачеві, що не варто сприймати в цьому випадку слово «епос» за чисту монету. Нехай моя писанина не епос, а хрін знає що таке. Головне, щоб читачеві було цікаво. Взагалі-то, чесно кажучи, приступаючи до писання, я егоїстично прагнув, щоби мої тексти були цікаві особисто мені. Але якщо виявиться, що вони цікаві й ще кому-небудь, крім мене, – ну що ж, це буде для мене приємним бонусом.

Але давайте, півкулі й читачу, подивимося на відомих нам мешканців Жорикбурга. А конкретніше – на їхні вчинки п'ятого та шостого листопада тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. Чому саме у ці дні? Тому що ці дні виявилися дуже важливими для Терентопського королівства. Саме п'ятого листопада, о двадцять першій годині і чотирнадцять хвилин за жорикбурзьким часом, вкрадене драконяче яйце було повернуто до Абрикосової печери. Що врятувало країну від можливого потрапляння цього предмета у Великий Світ, від можливого викриття Терентопії Великим Світом та від можливої ​​експансії з боку Великого Світу. А шостого листопада Лицар Пивної Кружки в компанії з Річардом Левове Копито і Лицарем Рожевого Ведмедика визволили з полону Естер Гільденштерн, знешкодивши чаклуна Арсенія Архипова (завдяки виключно мечу Халазюку, який був у лицарів, що та чарівна зброя була здатна анулювати навколо себе дії будь-якого злого чаклунства). І таким чином врятували батьківщину від можливої ​​майбутньої навали злих демонів. Більш того, лицарі знищили написаний чорнокнижником Авдієм Мотлохом рецепт активізації злих демонів, щоби більше ніхто не міг ним скористатися. (Про рецепт їм розповів сам Арсеній Архипов, не з власної волі, а під впливом магічної аури меча Халазюка).

Але для жителів Жорикбурга, про яких Автор має намір дещо сказати в цьому розділі, ці два дні були звичайними, нічим особливо не примітними, бо ті мешканці не знали поки що про згадані події. Це згодом ці дні вважатимуться у Терентопії святковими. Але, незважаючи на ординарність для жорикбуржців тоді цих днів і вчинків самих жорикбуржців, Автор про них не промовчить.

☼ ☼ ☼

Так, наприклад, чарівник Акмус п'ятого листопада сходив на жорикбурзьку магоелектростанцію, як робив п'ятого числа кожного місяця, і, як завжди, за допомогою магічного заклинання зарядив турбіну обертальною завзятістю, аби вона крутилася ще місяць, виробляючи для столиці електрику.

А шостого жовтня Акмус на своєму однокрилому літакові, рожевому в червоний горошок, здійснив політ із Жорикбурга до міста Яєчні-Ясної, що також робив регулярно. Він мав контракт із тамтешнім відділенням поширення преси. Маг доставляв їм столичні газети та журнали, які вони в своєму місті продавали у кіосках, а чарівник отримував за швидкісну доставку гроші. Цей політ відрізнявся від попередніх тим, що цього разу Акмус узяв у кабіну пасажира. Кабіна була одномісною, і взяти до неї іншу людину було неможливо. Як читач, мабуть, пам'ятає, і слідчого Папірусюка маг підвозив зі столиці до Жабенятинська та назад не в кабіні, а в багажному контейнері під єдиним крилом, схожому на авіабомбу. Цього разу контейнер був набитий пресою, тож і в нього людину Акмус не міг би взяти. Але цей пасажир був не людиною, а невеликою мавпою, тож помістився у кабіні з авіатором без проблем. Так, це маг Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський напросився в політ, оскільки йому ще ніколи не доводилося літати літаком, і такий новий досвід був для нього цікавим.

Леонід Леонідович останні тижні мешкав у особняку Акмуса, оскільки у його власному особняку завівся буйний фантом, схожий на пітекантропа, який буянив, не даючи там нормально жити.

До речі, з часу похорону його людського тіла у Леоніда Леонідовича стався невеликий прогрес в аспекті фонетики: він почав нарешті впевнено вимовляти звук «р». Отже тепер йому залишалося тільки опанувати вимовою шиплячих: «ж», «ш» і «щ».

Отож, Акмус узяв макака-резуса в кабіну літака і здійснив політ вищевказаним маршрутом. Перевертайлові-Замийському це дуже сподобалося, і він випросив у колеги право і надалі супроводжувати його в польотах. Доки не повернеться з мавпячого тіла в нове людське, яке обіцяв створити Арам Артаньянц, коли Леонід Леонідович усуне дефекти вимови і зможе вимовити потрібне для переселення душі заклинання. Але здобувши знову людську подобу, він, на жаль, втратить можливість літати з Акмусом у кабіні, а перебуваючи в багажному контейнері, нічого не побачиш, так якби контейнер просто лежав на землі, тому від такого польоту не буде естетичного задоволення. Тож у перетворенні з мавпи на людину є свої недоліки, з сумом подумав старий маг.

(До слова мовити, літак Акмуса є не єдиним згадуваним у літературі транспортним засобом, який розфарбований таким чином: горошок одного кольору на тлі іншого кольору. Наприклад, у смішному та абсурдному творі англійського класика Едварда Ліра «Історія про чотирьох дитинчат, що вирушили навколо світу» сказано: «Човен був пофарбований синім у зелений горошок...»)

І для молодого мага Арама Артаньянца ці два дні були відносно звичайними. Він присвятив їх не магічній роботі, а особистому життю. Мав кохану дівчину Марину, з якою планував подальше сімейне життя.

П'ятого жовтня вони разом поїхали до села Клопітівки, звідки обраниця була родом, для знайомства чарівника з батьками дівчини. Батьки були дрібними фермерами, які вирощували у теплицях харчову зелень. Клопітівка розташована в Жорикбурзькій області, а отже, відносно неподалік столиці, але громадський транспорт туди не ходить: ні потяги, ні автобуси. Для переміщення в те місце доводиться або використовувати власний транспорт (якщо у тебе такий є), або просити когось, щоб тебе туди довіз на власному транспорті. У прогресивного молодого мага був автомобіль (гібрид «Москвича» та «Жигулів»), тож поїздка не склала проблеми. Чудотворець купив цю машину 15-го жовтня цього ж 1995-го року, а уроки шоферування брав у Вакули Нетребенька ще з травня.

Знайомство у Клопітівці було приємним. І наречений дочки сподобався батькам, і батьки нареченої сподобалися нареченому. Зрозуміло, приїжджих смачно нагодували, показали Арамові теплиці та інше господарство, сімейні фотографії з докладними розповідями про відбитих там предків та родичів, красоти навколишніх ландшафтів та інше. Пара закоханих залишилася там ночувати, а наступного дня спілкування продовжилося. До Жорикбурга Арам із Мариною повернулися вже у сутінках шостого листопада.

Сказавши дещо про трьох жорикбурзьких магів, Автор не може проігнорувати і четвертого. Він, як і раніше, знаходився не в Жорикбурзі, а їхав велосипедом уздовж річки Рідини в пошуках русалки Васси.

Саме п'ятого листопада Гліб Любомирович Цвях цю русалку нарешті зустрів. У неї справді було немовля, якого вона годувала грудьми, як і говорила Глібу Любомировичу жорикбурзька русалка Катя. Бачачи голу жінку з голим немовлям у водах листопадової річки, чарівник мимоволі зіщулився, уявивши собі, як би він сам мерз, опинившись на їхньому місці. Але русалці з потомством, видно, не було холодно. Мабуть, за тисячі років еволюції русалок і водяників їхні організми призвичаїлися самі себе добре зігрівати без одягу в прохолодному середовищі.

Чудотворець розповів Вассі, що для магічних експериментів йому треба трохи русалочого молока, і що він уже кілька тижнів їздить у пошуках. Русалка пішла йому назустріч, не поскупилася і націдила з двох грудей баночку молока. Груди були великі, і молока в них вистачало. Гліб Любомирович одразу ж обробив молоко таким заклинанням, що воно не могло прокиснути до його повернення у столицю та дослідів.

Оскільки мети його мандрівки було досягнуто, то він на велосипеді ж вирушив у бік Жорикбурга найближчим маршрутом. Ну, тобто найближчим маршрутом було переважно бездоріжжя, непридатне для велосипеда. Автор має на увазі найближчий маршрут гожими для їзди на велосипеді дорогами до міста Ямитивінвонавониполя, де чарівник сяде на міжміський автобус до Жорикбурга, маючи велосипед вже в якості багажу. На повернення Цвях витратить і залишок п'ятого листопада, і весь день шостого, і ще абиякий час після цього.

А у бібліотекаря Бізончика Солом'яного (тобто Сергія Васильовича Трампа) 5-го листопада (а це, до речі, була неділя) відбулося одруження. Він пошлюбився з прекрасною дівчиною на ім'я Олена, до якої залицявся два з гаком роки.

Весільне гуляння із цього приводу відбулося у великій залі ресторану «Харків».

Там було чимало друзів та знайомих молодят. У тому числі патріарх Іполит Четвертий, механік Вакула Нетребенько, чарівник Акмус (після швидкої роботи на магоелектростанції), пенсіонер (колишній банщик-стахановець) Ілля Шнапс, касир Джульєт Грошенятко. А от дракона Інокентія Карловича не було. Бізончик надіслав йому запрошення, але той ввічливо відмовився, оскільки не любив усіляких бенкетів. Натомість відправив молодятам у подарунок дуже гарне живописне полотно – пейзаж Каменіани, – що ту картину сам написав; додавши до подарунку, звісно, вітання та найліпші побажання. Лицаря Річарда Левове Копито теж на весіллі не було, з відомої читачеві причини. Батьки Бізончика – Койот Тамбовський та Індиченька Ряба – звісно, ​​були. (До речі, сімейні перекази про індіанське походження своєї родини Бізончик почув від батьків, котрі, в свою чергу – від своїх батьків і так далі... Але, безцінний читачу, сказати по правді, перекази та легенди не завжди бувають правдивими на всі сто відсотків).

А наступного дня, шостого листопада, молодята вирушили у весільну подорож Терентопським королівством. Джульєт Грошенятко з Олегом Цеглиною підібрали найцікавіший маршрут.

Патріарх Іполит Четвертий шостого листопада з ранку був зайнятий звичною релігійною роботою, а ввечері присвятив себе підготовці чергового номера журналу «Гарнюнізм!». Зокрема був присутній на фотосесії, де фотохудожник Гаррі Ляпчук знімав у різних позах молоду гарну королівську пралю Льолю Мухову. Сам патріарх, звернувши у Королівському замку увагу на її красу, вмовив дівчину позувати для свого видання. Хоча праля ніколи раніше не позувала для еротичних журналів і не мала такого досвіду, у неї з першого разу вийшло чудово, ніби вона все життя цим займалася. Патріарх подумав, що багато жінок до цього мають вроджений хист.

Джульєт Грошенятко шостого листопада займався фінансовою роботою в туристичній агенції «Рятівна Бджола», а після роботи відпочивав у корчмі «Під Рятівною Мухою».

Пенсіонер і директор музею імені самого себе Ілля Шнапс шостого листопада у робочий час працював живим експонатом свого музею, а ввечері вирушив із дружиною до оперного театру на оперу «Король Артур» французького композитора Ернеста Шоссона.

Для корчмарів Ісака Гільденштерна та Мойсея Роженкранца п'яте та шосте листопада були звичайними днями, присвяченими роботі в корчмах.

І король Жорик Дев'ятий міг би назвати ці два дні тривіальними, якби п'ятого листопада не зазнав переслідування з боку детектива Папірусюка та не відкрив йому таємниці, котру приховував від усіх майже п'ятнадцять років. Про що читач уже дізнався з попереднього розділу «Мислення у Гірчичній».

Королева Зінька Одинадцята в ці дні була відсутня: поїхала до міста Дримпельзябська. Там мешкала її шкільна подруга. У сина цієї подруги, як і у Бізончика Солом'яного, у неділю було весілля, і подруга не могла не запросити Зіньку на таку важливу у житті їхньої родини урочистість.

Принцеса Зінуля разом зі своїм нареченим Альфредом Вареником, королівським блазнем, п'ятого листопада здійснили розважальну поїздку Жорикбурзькою областю на екологічному таксі єдинорога Буцефаленка. А шостого, окрім іншого, брали уроки материнства та батьківства на курсах майбутніх батьків.

Принцеса Зіночка п'ятого листопада була на молодіжній вечірці з приводу дня народження одного зі своїх університетських однокурсників. Там вона познайомилася, крім інших, із приятелем однокурсника, студентом театрального інституту. Принцеса і актор-початківець відразу одне одному дуже сподобалися. Тому домовилися завтра, після занять у вузах, разом погуляти, сходити до каварні, кінотеатру та інше. Що й зробили шостого листопада. (Як зазвичай, принцеса не помітила, що за нею під час тієї прогулянки спостерігав охоронець).

– Я не можу погодитися, – каже раптом Права півкуля авторського мозку, – з твоїм твердженням, громадянине Авторе, що ці два дні були для названих жорикбуржців звичайними, рядовими, непримітними. Для деяких – так, але не для всіх. Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, який вперше полетів літаком і отримав від цього незабутнє враження, не погодився б назвати це чимось рядовим і рутинним у своєму житті. Арам Артаньянц сказав би, що знайомство з батьками коханої Марини – подія особлива і хвилююча, а аж ніяк не ординарна. І для Гліба Цвяха ці дні не були пересічними, адже він нарешті досяг мети своєї подорожі, а це завжди вагомо. І вже, певно, Бізончик Солом'яний категорично заперечив би, що його власне весілля зовсім не є для нього подією тривіальною. Можливо, і праля Льоля Мухова позування для журналу вважала випадком у своєму житті особливим, а не пересічним. І зустріч, знайомство та спілкування з цікавим хлопцем, з яким можуть бути серйозні стосунки, принцеса Зіночка навряд чи вважала дріб'язком.

– Згоден, Права, – киває Автор. – Я глянув на це трохи зверхньо. А дивитися на людей, тим паче людей хороших, треба не зверхньо, а врівень.

☼ ☼ ☼

– У цьому твоєму, громадянине Авторе, так званому епосі, який насправді ніякий і не епос, дуже багато персонажів, – каже Ліва півкуля авторського мозку. – Він уже наблизився до кінця, а я досі й не збагнув: а хто ж із цих численних дійових осіб є головним героєм. Ось, скажімо, головним героєм епосу «Одіссея» Гомера є Одіссей. Головним героєм епосу «Енеїда» Вергілія та однойменного епосу Івана Котляревського є Еней. Головним героєм епосу «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса є Дон Кіхот. Головним героєм епосу «Мертві душі» Миколи Гоголя є Павло Іванович Чичиков. Головним героєм епосу «Пригоди бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека є Йозеф Швейк. (До речі, найперший твір про Йозефа Швейка чеський письменник Ярослав Гашек написав не в рідній Празі, як можна подумати, а в Києві). Головним героєм епосу Іллі Ільфа та Євгенія Петрова є Остап Бендер. І так далі. А хто головний герой твого, громадянине Авторе, Терентопського так званого епосу? Дракон Інокентій Карлович? Чи Лицар Пивної Кружки? Чи міліціонер Варлаам Оникійович Папірусюк? Чи чарівник Гектор Манюня? Чи король Жорик Дев'ятий?.. А може, головним героєм є Автор зі своїми мозковими півкулями, тобто ти сам?

– Головним героєм Терентопських хронік, – відповідає Автор, – є працівник Королівського зоопарку Юрій Антонович Рябозад, той самий, що просльозився після ганебної смерті від алкоголізму дракона Грицька.

– Овва! – вигукує, ошелешена такою несподіванкою, Ліва півкуля.

– Тю! – чуміє Права.

– Та ні, – сміється Автор, – це я, звичайно, жартую. А якщо серйозно... Гм... Еее... – Тут Автор глибоко замислюється, чухаючи нігтями потилицю.

– Може, головним героєм є Терентопія? – підказує Права.

– Як? Ціла країна? – не вірить Ліва.

– А чому б і ні? У літературі та мистецтві всяке буває, – знизує звивинами Права.

– У такому разі, – наїжує звивини Ліва, – можна й припустити, що головним героєм є місто Харків, адже Автор його часто згадує, сує всюди інформації щодо його історії та культури, з Харковом пов'язані різні події Терентопських хронік та вчинки деяких персонажів.

– Ні, – сумнівається Права, – все ж таки Терентопії в цьому творі незрівнянно більше, ніж Харкова.

– А кип'яченої води в напої за назвою «чай» незрівнянно більше, ніж висушеної та подрібненої рослини за назвою «чай». Але, незважаючи на чисельну перевагу окропу над чаєм у цьому напої, називають його все ж таки чаєм, а не кип'яченою водою, – аргументує Ліва. – Думаю, саме Харків спровокував Автора на написання цієї книги. Саме харківський патріотизм є фундаментом цієї праці. Очевидно, Автор, бачачи, що з іншими країнами та народами пов'язані ті чи інші епоси, образився, що його рідний Харків виявився не... як би це сказати... не обепосеним, чи що. Така обділеність у цьому аспекті рідного міста мабуть завдавала Авторові душевних мук. Мабуть, Автор подумки запитував: ну чим Харків гірший за інших? І, будучи впевнений, що Харків нічим не гірший за інших, Автор утвердився у думці, що і з Харковом має бути пов'язаний якийсь епос. Наприклад, чарівно-лицарський. От для цього Автор придумав Терентопію та історію про викрадення драконячого яйця і його пошуки, й пристебнув усе це до Харкова. Я вгадав, товаришу Авторе? Євангеліє від Івана починається так: «На початку було Слово». А про Терентопію можна сказати: «На початку був Харків».