Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 104 страниц)
"Якщо немає нормальних вікон, – зауважив Леонід Заканавний, – і, відповідно, будинок не освітлений усередині природнім світлом, то житель або жителі навіть у денний час освітлюють його або електрикою, або..." – "Я не бачив там електричних дротів, протягнених до будинку", – повідомив кучерявий. "Важко повірити, що настільки новаторський будинок освітлюється свічками, як у середньовіччі, або там гасовими лампами", – сказав Заканавний. "Дім може освітлюватися електрикою не від мережі, шановний Леоніде Очкарику, а від автономної мініелектростанції", – вимовив бандурист Стоян Цьохла. "Я не Очкарик, а Заканавний", – укотре поправив той, протираючи окуляри хусточкою. "А, так, знову помилився, вибачте. Я якось заходив на екскурсію до Гірчичної печери, це у вас там біля Жорикбурга, у Каменіані, так там дуже світло від безлічі різнобарвних лампочок, і коли я тамтешнього екскурсовода, дракона, між іншим, запитав про джерело електрики, він показав мені мініелектростанцію на підземному струмку. Вода крутить маленьку турбіну й виробляє струм. Отож і там, на Замийці може бути такий прилад, що подає незвичайному будинку струм по кабелю, прикритому ґрунтом. Тому там і не видно електродротів зі стовпами, можливо". – "Логічно", – погодився Заканавний.
Коротше кажучи, після трапези в шинку, лицарі Леоніди опитали всі Бездюки щодо викраденого яйця, але нічого нового не дізнались. Оскільки прийшов вечір і проти ночі відправлятися далі без відпочинку було не з руки, то ми там заночували. А ранком, після сніданку лицарі окульбачили нас із Генріхом і рушили дорогою до річки Замийки, яка, як я вже раніше сказав, там, у верхів'ях, була шириною й глибиною як широкий струмок, а не ріка. Але перед тим, (як я знову таки сказав раніше) бандурист на моє прохання записав на папірці для мене текст своєї пісеньки про цементного гостя.
По виїзді із села Леонід Заканавний знову увімкнув магнітофона, що висів у нього на плечі завдяки належному текстильному паску, і знову зазвучала голінна російська попса, як саундтреки до переміщення».
(Оскільки Автор цих Терентопських хронік не знайомий особисто із тобою, безцінний читачу, і не знає масштабів твого педантизму, то, про всякий випадок, якщо ти є педантом і бажаєш знати всі деталі, викладає технічні характеристики даного магнітофона. Якщо ж ти не страждаєш на педантизм і на такі характеристики тобі плювати, то пропусти цей авторський коментар і продовжи читати інтерв'ю коня Гуго.
Отже, це був портативний касетний магнітофон 4 класу «Протон М-412», що випускався з 1988 року Харківським радіозаводом «Протон». Прилад на транзисторах і мікросхемах, призначений для запису або відтворення фонограм на магнітній стрічці А-4207-3Б або аналогічній в стандартних касетах МК-60. Кількість доріжок запису – 2. Швидкість протягання магнітної стрічки – 4,76 см/сек. Детонація ЛПМ – 0,4%. Діапазон ефективно записуваних і відтворених через ЛВ звукових частот – 63-10000 Гц, діапазон частот відтворених внутрішнім гучномовцем 1ГДШ-3 – від 150 до 7000 Гц. Живлення універсальне, від мережі 220 вольтів або від 4 елементів А343. Номінальна вихідна потужність 0,5 Вт. Потужність, споживана від мережі, 8 Вт. Габарити – 157 × 254 × 55 мм, вага – 2,4 кг. У комплекті блок живлення – УВИП-1. Цей яскраво-червоного кольору екземпляр граф Леонід Заканавний купив 19 вересня 1989 року за 125 совєтських карбованців у місті Харкові, в універмазі з тою же назвою «Харків».
– Якщо читач нормальна людина, а не якийсь схиблений на совєтській побутовій техніці дивак, то цей твій, громадянине Авторе, коментар спричинить у ньому вигук «Ну який же Автор нудний!» – зітха Права півкуля авторського мозку.
– Тому-то я й порадив нормальному читачеві пропустити це занудство, – огризається Автор. – Але й ненормальний читач має право на існування, і його запити слід задовольняти, інакше він може звинуватити Автора, що, мовляв, він (Автор) дискримінує його (ненормального читача) за ознакою ненормальності. А Автор, то пак я, не жадає, щоб його будь-хто обвинувачував у дискримінації за будь-якою ознакою.
І щодо нудності текстів... Цікаві тексти корисні, оскільки захоплюють читача і спричинюють його задоволення; а задоволення – це позитивна емоція; а позитивні емоції дуже сприятливі для здоров'я: так стверджує медицина. А нудні тексти навіюють на читача позіхання та дрімоту, які провокують його поринути у сон; а сон, з погляду тієї ж медицини, теж є дуже благотворним для людського організму, оскільки має цілющий ефект. Отже, і нудні тексти для людини корисні. Тому не варто злитися на нудних літераторів, а можна їм подякувати за усунення безсоння. Але Автор Терентопських хронік повинен отут чесно зізнатися, що до користі нудного чтива додумався не сам, а почерпнув думку у земляка Василя Масловича, висловлену ним у коментарі до його комічно-лицарської поеми «Утаїда», надрукованої 1816-го року у журналі «Харьковский Демокрит», який заснував та видавав сам цей харків'янин.)
«Отже, ми їхали в бік річки Замийки. Тобто лицарі їхали, а ми з Генріхом їх везли. Осіння природа була красивою. Крони кленів були схожі на купи золотих кажанів із розчепіреними крильцями, і з тих куп, крутячись ніби дзиґа, злітало крилате ж насіння. Ялини нагадували смарагдові наїжачені шибениці для панголіняток. Якщо ви відаєте, як виглядають звірі панголіни, схожі на ялинові шишки і кольором і лусочками, то визнаєте таке порівняння дуже вдалим. Низькі хмари мали вид збитого чорничного киселя, але в їхні прогалини життєрадісно визирало сяюче сонце. Луки розкину...
Кореспондент: Вибачте, що перебиваю на півслові, шановний пане коню, але я прошу вас бути лаконічніше і говорити по суті, не відволікаючись на художні пейзажі. Це все ж інтерв'ю, а не поема або роман. Отже, ви доїхали до Замийки. Продовжуйте.
Кінь Гуго : Бену, еґо кончиннас експрими, кум нулла арс, тобто, у перекладі з латини, гаразд, буду виражатися лаконічно, без художності.
Кореспондент : До речі, чому ви у своє мовлення регулярно пхаєте латину?
Кінь Гуго : Просто я в даний період вивчаю латинську мову, щоб читати в оригіналі Овідія, Вергілія, Апулея й інших давньоримських класиків, от з мене ця латина часом і пре. Не звертайте уваги. Одже я продовжую. Так, доїхали до струмкоподібної у цих місцях річки Замийки, то пак доїхали лицарі, а ми з Генріхом, зрозуміло, дійшли. І перед мостом збочили праворуч, а незабаром добралися бережком до галявини з незвичайним будинком. Таким бездоріжжям автомобілі дійсно не проїдуть, але ми, коні, можемо так переміщатися.
Так, дім виглядав, як описав кучерявый бездюкинець. Тобто був схожий чи то на гриб-дощовик, чи то на картоплину, чи то на мушлю молюска. Але тепер його майже овальні коричнюваті двері були не замкнені, а відкриті наопашку.
Леонід Заканавний вимкнув нарешті свого магнітофона, щоб той не заважав спілкуватися з пожильцями.
"Певно, цього разу хазяїн удома", – зробив висновок із розчахнутості дверей Леонід Очкарик.
Лицарі зійшли з коней, то пак з мене й Генріха, наблизилися до роззявленого входу і крикнули у нього: "Добридень! Можна ввійти?"
Відповіддю було мовчання. Ніхто не відгукнувся, не вийшов, і взагалі в будинку, схоже, не відбулося жодного руху. Леоніди повторили, але вже гучніше. Знову без відповіді. Лицарі прогорлали як могли голосно, але й цього, схоже, таємничий домовласник не почув.
"Або хазяїн кудись відійшов, не зачинивши дверей, або перебуває усередині, але глухий", – припустив Леонід Заканавний. – "Що будемо робити? – запитав Очкарик. – Увіходити в чужий дім без згоди хазяїна непристойно, так роблять тільки злодії й грабіжники. Але й не ввійти не можна, адже тоді ми не довідаємося того, що нас цікавить". – "Я вважаю, що ви маєте ввійти, це ваш лицарський обов'язок, – заговорив я. – Може, хазяїн потрапив у біду й тому не може відповісти на ваш лемент. Раптом з ним сталася недуга, і він потребує лікаря, або, скажімо, він став жертвою грабіжників і лежить у будинку зв'язаний із кляпом у роті, або ще що... Якщо не ввійдете, то не допоможете, а це не по-лицарськи". – "Гуго цілковито має рацію, – сказав Очкарик Заканавному. – Треба зайти й перевірити. Якщо в домівці нікого немає, то вийдемо й чекатимемо повернення хазяїна. Не міг він піти надовго, раз двері відчинені".
За дверима був коридор, що вів углиб будинку. Його підлога, стіни й стеля кремового кольору плавно переходили одне в одне, так що в поперечнику він був майже круглий. Лампочок у ньому не було видно, поблизу він висвітлювався денним світлом з відкритих дверей, а далі йшов у темряву. Тому, перш ніж увійти, лицарі взяли зі своїх рюкзаків електричні ліхтарики.
Зробивши крок усередину, Леоніди виявили, що підлога пружинить під ногами; поторкавши стіни, з'ясували, що й вони такі ж пружні.
"Схоже, стіни, підлога й стеля обшиті гумою або якимсь пористим пластиком", – зробив я вголос висновок. – "От що значить – нові технології в домобудівництві. Мені б і на думку ніколи не спало оббивати все це гумою", – зауважив Очкарик.
Леоніди пішли коридором, віддаляючись від мене. Я помітив, що Заканавний забув зняти із плеча магнітофона, який у цьому випадку був непотрібний і лише заважав. Я хотів був крикнути йому, щоб він залишив цей прилад зовні, але зненацька вхідні двері захлопнулися. Оскільки зачинити їх було нікому, я зрозумів, що спрацювала якась автоматика.
Таким чином, лицарі опинилися в замкненому будинку, а я з Генріхом зовні, і нам залишалося тільки чекати.
Коли на щось чекаєш, то час тягнеться нестерпно повільно й довго. От і мені здалося, що від входження Леонідів усередину до появи їх назовні минулися ледве чи не години, хоча насправді це були лічені хвилини.
Отже, я з нетерпінням чекав, однак спосіб їхньої появи виявився зовсім неочікуваним. Коли двері знову розчахнулися, Леоніди з них не вийшли, а буквально вилетіли, або, я б навіть сказав, вивергнулися з неабиякою швидкістю, начебто зсередини їх чимдуж виштовхнула якась сила. Причому в момент, коли вхід відчинився, залунала хвацька пісня, бо магнітофон на плечі Заканавного був включений і звучав на повну потужність. Гепнувшись на вкритий морогом ґрунт, лицарі продовжили мимовільний рух, сковзаючи, начебто по льоду. Оскільки, як я прудко збагнув, вони були змащені якимось слизом, що дуже зменшував силу тертя. Проковзнувши з уповільненням, Очкарик на спині, а Заканавний на животі, вони нарешті були загальмовані метрах у п'ятнадцятьох від, так би мовити, кратера виверження, то пак дверей. Двері ж, у свою чергу, захлопнулися тієї ж миті, як Леоніди з них вилетіли.
Я, природно, відразу запитав, що сталося. Але лицарі не звернули уваги на мою цікавість, а може, і не розчули, тому що магнітофон продовжував горланити. Підхопившись на ноги, вони заходилися спішно відстібати доспіхи. Зоставшись без металевих панцирів, на цьому не зупинилися й продовжили скидати решту одягу. Навіть коли залишилися в одній білизні, процес не зупинився: і її теж із себе здерли, полишившись цілковито голими. При цьому щось висловлювали, корчачи гримаси, але що саме я не розчув, оскільки клятий магнітофон не вгамовувався. Потім побігли до Замийки й шубовснули у воду. Вузька в цих місцях річка була не настільки глибока, щоб у ній втопитися, але достатньої глибини, щоб обмитися, тим більше, сидячи або лежачи, як у ванні. Звичайно, я зміркував, що слизька рідина потрапила не тільки на поверхню обладунків, але й під них, просочила одяг і добралася до шкіри Леонідів; і це їм було настільки неприємно, що вибираючи між нашкірним слизом і холодом осінньої ріки, вони віддали перевагу другому.
Швидко змивши із себе слиз, лицарі вибігли з водойми, щоб не простудитися, вихопили з рюкзаків рушники й стали працьовито себе ними обробляти, щоб, як говориться, одним махом убити двох метафоричних зайців: і осушитися, видаливши вологу, і зігріти організми тертям. Розрум'янившись від цього, вони з рюкзаків же добули чисту суху білизну й інший одяг, і жваво в них облачилися. Роблячи всі ці вищезазначені дії, вони часто-густо з острахом позирали на дивний будинок, начебто очікуючи від нього якоїсь агресії.
Затим вони швидко зібрали трохи хмизу, випрали в річці знятий одяг, обмили панцири, розпалили багаття й розвісили довкола нього ці вологі шати на уткнутих в ґрунт гілках. І потім, виключивши нарешті магнітофона і його ретельно витерши від слизу, Леоніди повістили мені, що з ними зробилося в цім так званому будинку. Перекажу їхню розповідь коротко своїми словами.
Отже, вони пройшли коридор, висвітлюючи шлях ліхтариками без відриву від закликів до хазяїна, щоб той показався, і вийшли в якусь кімнату майже сферичної форми. Світло ліхтариків не виявило в ній ані меблів, ані мешканців, взагалі нічого, крім гладких стін, що непомітно переходять у підлогу й стелю. З подивом оглядаючи приміщення, Леоніди раптом не знайшли коридору, котрим вони туди притупали. Вони водили променями навколо себе, але коридор начебто миттєво хтось замурував; немає його та й квит! От немовби його підлога й стеля раптом притулилися одне до одного, не залишивши зазору. І ніяких інших проходів із цієї дивної кімнати лицарі не побачили. Начебто опинилися в безвихідній пастці.
Зрозуміло, вони вибухнули не цілком цензурними висловленнями, мовляв, що отут коїться, і що це за чортівня. І раптом виявили, що кімната почала наповнюватися хтозна-яким рідким слизом, котрий невідомо звідки сочився. До того ж ставало усе важче дихати через відсутність повітря в достатній кількості. Слизувата рідина, просочившись у взуття й під штани, почала пекти і щипати шкіру ніг, із чого випливало, що в цій волозі присутня їдка кислота. Справи були кепські: бранцям загрожувала смерть або від задухи, або від роз'їдання кислотою. Тому вихопивши з піхов металеві мечі, вони заходилися рубати стіну в тому місці, де тільки-но був коридор. Але рубання не давало потрібного ефекту, так як би рубати не дуже щільне тісто або густий кисіль. Мечі грузнули в пругких стінах. Леоніди утямили, що їм звідти не вирватися, що вони приречені на загибель, і вклавши зброю назад у піхви, приготувалися з гідністю зустріти свій кінець. "Помирати – так з музикою!" – викликнув Леонід Заканавний і ввімкнув магнітофона натисканням на клавішу, а поворотом ручки виставив максимальну гучність. Оглушливо зашуміла російська попса. А лицарі, обійнявши по-мужськи один одного за плечі, прощалися, не стільки словами, скільки поглядами.
Раптом, не минуло й пари хвилин після початку роботизни магнітофона, як кімната стала вібрувати. Підлога й стіни то тремтіли, то ходили хвилями. Від цього Леоніди ковзалися, втрачали рівновагу й плюхалися в слизьку їдку вологу, од чого весь їхній одяг нею просотався. Коливання приміщення ставали все розмашистішими, тому лицарів шпурляло із боку убік, як матросів на кораблі під час дванадцятибального шторму. Вони зронили ліхтарики, ті в рідині згасли, і зробилося цілковито темно, так що подальшого Леоніди вже не бачили, а лише відчували потужні поштовхи пружних стін. Потім усвідомили, що хвилі еластичної субстанції стрімко несуть їх в однім напрямі. Раптово їх засліпило світло, і поштовх пружинистої тверді викинув їх із пітьми. І вони виявили себе лежачими на траві в п'ятнадцятьох метрах від цього так званого будинку. Підхопившись і скрикуючи: "Ой-ой-ой, щипає!", "Ай-яй-яй, пече!" і таке інше, заходилися скидати просочений кислотою одяг, щоб змити із себе їдку гидоту...
Тим часом, поки Леоніди розповідали, а випрані речі сушилися, наповзав туман. Просякнувши собою галявину й навколишній ліс, він скоротив наше поле зору до метрів сорока, а за межами цієї дистанції все тонуло начебто в молочному киселі.
Трохи розмисливши, я сказав: "Отож, добродії лицарі, цей от об'єкт аж ніякий не будинок, а невідома жива істота, якась безвісна хижа тварина, монстр-людожер. Скоріше всього – мутант із Окраїнних Земель. Те, що ми прийняли за його стіни й дах, – це, очевидно, панцир, начебто мушля равлика або там устриці. Двері – зовсім не двері, а його рот. Он ті два маленькі круглі темні віконця над ротом – можливо, очі. Так званий коридор – не що інше як стравохід, а та нібито кімната – його шлунок. Їдка слизувата рідина – шлунковий сік". – "Ну, звичайно! – викликнув Леонід Очкарик. – Це все пояснює! Як же ми відразу не здогадалися!" – "Тому бездюкинцю, від якого ми почули про цей квазідім, пофортунило, що тоді його рот був закритий, – зауважив Леонід Заканавний. – Я маю на увазі рот цього монстра, а не бездюкинця. А то він поліз би знайомитися з неіснуючими новоселами, був би перетравлений шлунком, і вже нікому не міг би нічого повідомити"».
(Автор Терентопських хронік отут повинен зауважити, що розповідь коня Гуго трохи відрізняється від показань Леоніда Очкарика й Леоніда Заканавного. Як бачимо, Гуго каже, що саме він першим здогадався й сказав, що той об'єкт був не будинком, а живою істотою. А Леонід Очкарик в інтерв'ю газеті «Доля з маком» повідомив, що першим догадався й промовив про це саме він. Леонід же Заканавний в інтерв'ю газеті «Вухатоміхурський ромсомолець» згадав, що особисто він першим про це подумав і мовив. Ага, отак буває, безцінний читачу, що різні учасники тієї самої події пам'ятають її дещо по-різному. Бо пам'ять – штука досить суб'єктивна, індивідуальна.)
«"Однак, щось завадило монстру вас перетравити, – продовжив я. – З якоїсь невідомої причини його знудило й вирвало, що й урятувало вам життя". Очкарик сказав: "Добре ще, що в цього людожера немає зубів і він їжу не кусає й жує, як ми, а поглинає живцем і цілком, як земноводні й деякі рептилії. Якби він нас і виблював, але пережованими, то нам би це аж ніяк не допомогло". – "Це й зрозуміло, – відповідав Заканавний. – Завдяки його зовнішності, люди самостійно заходять до нього у шлунок. А людина мертва та ще розжована до шлунка не дотупає. Але як же це чудовисько перемістилося сюди з Окраїнних Земель? Навіть якщо припустити, що під ним є якісь ноги або інші органи руху, за допомогою яких воно може ходити або плазувати, то як воно могло пересунутися сюди крізь ліс, якщо його панцир ширший за відстань між деревами? І протиснутися між ними воно не могло, і повалити їх не повалило, а все-таки якось проникнуло". – "Так, це загадка", – погодився я.
Потім ми стали радитися, як вчинити далі. Леонід Заканавний згадав, що відряджаючи лицарів у Велику Яєчну Експедицію, Його Величність Жорик Дев'ятий просив, мовляв, якщо доспіхоносцям спіткається незвичайна істота, якої ще немає в Королівському зоопарку, то за можливістю її впіймати і живою-здоровою доправити королю. Ця схожа на будинок тварина дійсно рідкісна, і нікого подібного ані в Королівськім, ні в будь-якому іншому зоопарку немає. Але, по-перше, як таке одоробло доставити в столицю? У країні й транспорту немає для перевезення таких великих вантажів. А по-друге, якщо воно харчується людьми, то як його утримувати в неволі? Не буде ж король насичувати його своїми співгромадянами. Його Величність, звичайно, любить усяких звіряток, але не до такого ж ступеня, щоб годувати їх народом. Отже, цей варіант відпадає.
Якщо ж просто залишити це чуперадло тут, то інші подорожани теж помилково заходитимуть до нього у шлунок, і там гинутимуть, тому що малоймовірно щоб його нудило й рвало від їжі щоразу. Лицарям поталанило, але це напевно якесь виключення. Піддати майбутніх тутешніх подорожан такому ризику було б не по-лицарськи. І тоді я виметикував: "Треба подорожніх попередити, щоб вони не лізли до нього в рот. Тобто поруч із цим схожим на двері ротом написати на панцирі попередження. Подорожанин прочитає й піде геть, не піддавшись перетравленню". – "А чим написати? – запитав Очкарик. – У нас немає фарби". – "Може, попелом з багаття?" – прикинув Заканавний. "Ні, його змиють дощі, – заперечив я. – Потрібна стійка незмивна олійна фарба. Комусь із вас доведеться з'їздити по неї назад до Бездюків. Це клопітно, але людські життя важливіше". – "Ну, давайте, я з'їжджу, – викликався Заканавний, – а ви отут вартуйте, щоб воно ніякого перехожого не зжерло". Пристебнув висохлі обладунки, осідлав Генріха й рушив назад уздовж берега Замийки, зникнувши у тумані.
За пару годин він повернувся й повідомив, що поінформував бездюкинців про схожого на будинок монстра-людожера, і одержав від одного з них безкоштовно бляшанку із зеленою фарбою. Щоправда, той бездюкинець витратив фарбу на фарбування паркану, але трохи в бляшанці залишилося, і цього цілком достатньо. Примітивний пензлик Очкарик змайстрував, намотавши на кінець палички шматочок ганчірки. Живописне полотно в стилі Ієроніма Босха таким пензликом не намалюєш, але для нанесення на стіну великих літер він цілком годився. Я порадив бути обережними, бо не виключено, що в цього квазідому можуть бути які-небудь щупальці або інші хапальні кінцівки. Тому поки один писатиме, нехай другий стежить поряд із мечами в руках, і якщо раптом до них потягнуться ці щупальці – рубає нещадно.
Заканавний вдало написав на світло-сірій "стіні" (то пак, панцирі животини) попередження. Фарби, що залишалася в бляшанці, вистачило б не те що на короткий заклик, але, може, і на невелику повість і, тим більше, годяще оповідання. Ніяких щупальців істота не висунула. Скоріше всього, у неї їх не було. І дійсно: щупальці потрібні щоби хапати здобич; а якщо здобич сама добровільно заходить до тебе у шлунок, то щупальці як би й без потреби. Стій нерухомо з періодично роззявленим ротом, та перетравлюй шлунком подорожан, що у тебе зайшли – от і усе. Не треба ані ганятися, ані ловити.
Текст був такий: "Увага, подорожанине! Зупинися, не входь у ці двері, інакше загинеш! Бо це не будинок, а невідома хижа тварина, це не двері – це її рот. Іди звідси й зустрічним розповіси про це".
Впоравшись із цією справою, Леоніди впакували в рюкзаки висохлий одяг, загасили тліюче вугілля за допомогою сечових міхурів чоловічим способом, окульбачили нас із Генріхом і рушили в подальшу путь – до Бовинівки. Але не проїхали й п'ятдесяти метрів, як Очкарик сказав: "Ні!" і мене зупинив. "Чому – ні?" – здивувався Заканавний і теж застопорився. "Небезпеки ми не усунули, – продовжив мій наїзник. – Тому виїхати, не ліквідувавши остаточно ризику для подорожан, було б не по-лицарськи". – "Що ти маєш на увазі?" – запитав я. "А те, що написане попередження не всякий зможе прочитати. Припустимо, на галявині опиниться маленька дитина, яка читати поки ще не навчилася. Або перехожий зі слабким зором. Або нетверезий громадянин через сп'яніння не зверне на текст уваги. Або хтось і прочитає, але вирішить, що цей напис – не більш ніж розіграш, чийсь жарт. Тому не можна їхати, не знешкодивши по-справжньому монстра-людожера". – "Пропонуєш його знищити? – запитав Заканавний. – Але як? Ми його зсередини рубали, і це не допомогло. А зовні він взагалі покритий панциром, який напевно не візьмуть ані наші мечі, ані наші списи".
І тоді я сказав: "Жодна жива істота, що навіть має найтовстіший панцир, не може вижити у вогні. Від сильного жару гине все живе. Тому якщо цей псевдодім обкласти хмизом і влаштувати велике вогнище, то воно подохне, спечеться у своєму панцирі". – "А чому ти думаєш, що воно не втече, як тільки його почне припікати? А може, і до того, зачувши небезпеку?" – засумнівався Очкарик. – "Я можу помилятися, – казав я, – але мені здається, що в нього немає ніг або інших органів руху. От дивіться: коралові поліпи все життя мешкають на одному місці, у них немає необхідності переповзати з місця на місце, оскільки їжа сама постійно потрапляє їм у рот, не треба її шукати й за нею ганятися. Те ж саме – актинії, або, скажімо, молюски-мідії. Сиди нерухомо й жери всіляку дрібноту, відфільтровуючи її з води. Тобто, у кого немає необхідності переміщатися, той і не має такої можливості. До цієї істоти їжа у вигляді людей теж сама заходить у шлунок, приймаючи його за будинок, отже, і йому не треба переміщатися, із чого виникає версія, що в нього немає органів переміщення". – "Але як же воно сюди добралося з Окраїнних Земель?" – заперечив Заканавний. "Можливо, приблизно так само, як згадані поліпи, актинії й мідії добираються до місця постійного проживання. Їх океанічні течії переносять у вигляді дрібних зародків, поки вони не закріпляться на якому-небудь камені, де виростуть і проведуть усе життя, – продовжив філософствувати я. – Може, і цю громадину сюди у вигляді манесенького зародка занесло з Окраїнних Земель вітром, як спори грибів або насіння рослин. А отут воно закріпилося й виросло". – "Але лисий бездюкинець сказав, що він був отут менш місяця тому, і цього об'єкта осьдечки не було, – згадав Очкарик. – Хіба ж могло воно настільки швидко вирости до такого великого розміру? Жодна тварина або рослина на таке не здатна". – "Звичайне не здатне, – погодився я. – Але це ж не звичайне, а зароджене в Окраїнних Землях, де підвищена активність магічних полів. А предмети й організми під впливом магії можуть набувати якостей, не типових для звичайних предметів і організмів". – "Логічно, – оцінив мої просторікування Заканавний. – Будемо діяти, виходячи із цієї гіпотези, а там подивимося, що вийде".
І лицарі, незважаючи на туман, що обмежував поле зору, почали в лісі збирати дрова для великого багаття. За дві з половиною години набрали достатню купу відносно сухого хмизняку і обклали ним квазібудинок. Звичайно, вогнище може стати причиною лісової пожежі, особливо в погоду спекотну і суху. Але, по-перше, завдяки туману і тим що пройшли напередодні дощам, ліс був занадто сирим для швидкого поширення вогню; по-друге, не було вітру, який міг би розносити іскри; а по-третє, для профілактики лиха, Леоніди посилили вологість навколо приготованого багаття, щедро поливши галявину водою з Замийки, зачерпуючи її казанком. Потім підпалили деревину з усіх боків і, переконавшись, що почало розжеврюватися, поквапилися відійти. Хтозна: а раптом це громадище все ж може рухатися, і якщо стояти неподалік, то своїм рухом воно тебе розчавить. Тому ми, тобто лицарі й коні відійшли подалі в ліс, вважаючи, що якщо воно і рушить, то не зможе протиснутися між деревами, і таким чином ми будемо в безпеці. Звичайно, хотілося б спостерігати за тим, що відбувається, а відстань, щільно побілена туманом, не давала такої можливості. Але якщо вибирати між безпекою та цікавістю, то переважніше перше.
Раптом, за хвилин так сім, з боку галявини спалахнуло світло і почувся великий шум, начебто там щось вибухнуло. Почекавши якийсь час і впевнившись, що більш нічого не відбувається, ми посунули у той бік, але з осторогою, готові в будь-яку мить дременути, якщо з'явиться загроза. Вийшовши на галявину, побачили розкидані усюди палаючі дровиняки. Перемістившись убік монстра, ми виявили його відсутність. Обійшли всю галявину – його немає як немає! Зник!
"І що б це значило?" – замислився вголос Леонід Заканавний. "Судячи зі спалаху світла, гуркоту і зникнення об'єкта, напрошується висновок, що він вибухнув, як бомба", – припустив я. "Після вибуху бомби залишаються її осколки, а ми ніяких осколків псевдобудинку не бачимо", – засумнівався Леонід Очкарик. "Ну, вибух міг бути таким сильним, що осколки розкидало далеко, за межі галявини", – сказав Заканавний. "А чому воно вибухнуло?" – запитав Очкарик. "Може, в його, так би мовити, будові були присутні вибухонебезпечні речовини, які від вогню рвонули. Хтозна, з яких незвичайних складових можуть бути мутанти, що виникли під впливом магії Окраїнних Земель", – відповів я.
Насамперед, переконавшись, що небезпека усунена, лицарі кинулися гасити розкидані вибухом рештки багаття. Де вогонь був менше – просто затоптували чобітьми, де вогнище було більшим – заливали водою з Замийки, знову-таки черпаючи казанком. Потім, ретельно оглянувши не тільки галявину, а й її околиці, і переконавшись, що вогню не залишилося, ми знову рушили до місця, де тільки-но знаходився мутант, щоб дослідити уважніше. Треба сказати, що ще тільки повернувшись на галявину, ми відчули якийсь сморід. Наближення до місця нещодавнього перебування монстра переконало, що саме це місце і є епіцентром смердоти. Там була купа зловонного багна, чий вигляд і запах не залишав жодного сумніву щодо її походження.
"Це його екскременти, або по-простонародному висловлюючись, какашки", – констатував Заканавний. "Отже, перш ніж вибухнути, він ще, вибачте на слові, всрався", – дещо грубувато промовив Очкарик. "А це що таке?" – зацікавився Заканавний, вдивляючись у лайно. "Де?" – спитав я. "А от, – граф узяв палку та потицяв у купу, – начебто щось металеве. Він що, і металеві речі жер?" Заканавний виколупав палкою із екскрементів ту залізяку, але було неясно, що воно таке, бо ж річ була замащена брудом. Піднявши таємничий предмет за допомогою двох дрючків, відніс до Замийки, аби струмені води змили забруднення. Очищена річ виявилася елементом лицарських обладунків, а саме наплічником. "Схоже, ця тварюка зжерла якогось лицаря, – припустив я. – Чоловіка перетравила, а металевий доспіх залишився не перетравленим і вийшов із екскрементами".
Через сморід неприємно було там перебувати, але цікавість заважала нам піти. Леоніди з ентузіазмом археологів заходилися колупати дрючками зловонну купу, видобуваючи з неї один по одному частини лицарських обладунків, обмиваючи їх у річці та складаючи на траві. Коли після одного шолома, вони виявили там і другий, стало зрозуміло, що мутант потрапезував щонайменше двома доспіхоносцями. Коротше кажучи, перелопативши ті какашки людожера, Леоніди добули з отієї, м'яко кажучи, копанки такий "скарб": два комплекти лицарських обладунків, два мечі в піхвах, два бойові щити, два електричні ліхтарики (не ті, що самі Леоніди загубили у шлунку чудовиська, а інші), і, нарешті, один японський портативний касетний магнітофон на батарейках моделі "Sony TC-D6C", чорного кольору».
(– Побоююся, громадянине Авторе, що ти зараз ізнову вдасися до педантичного занудства, почавши просторікувати про технічні характеристики й цього магнітофона, – насторожено вимовляє Права півкуля авторського мозку.
– А от візьму – і не вдамся, – заперечує Автор. – Хоча б тому, що на відміну від магнітофона Леоніда Заканавного, цей був виготовлений не в Харкові, а, що називається, за тридев'ять земель у тридесятому царстві, тому немає необхідності докладно повідомляти про настільки далеку від Харкова річ у так званому поблизухарківському епосі. Втім, я певен, що терентопець, якому цей японський предмет належав, купив його все-таки в Харкові, а не в Японії.)
