Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 44 (всего у книги 104 страниц)
ЩОСЬ ДВАНАДЦЯТЕ. Підворіття для ударників
– Бийте, бийте-но поганця, ґедзя конешкідника,
Ненаситного хапугу, живоглота-павука!
Скотиняку, скотиняку! Двічі, тричі повторю:
Бо не просто він поганець, – двічі, тричі лиходій.
Ну, то бий його, ув'язуй, молоти, жени, лупи!
Плюй, як ми плюєм, та з криком нападай на лайдака!
Арістофан, «Вершники».
Проте за хвилину гул припинився і настала цілковита тиша; всі сиділи не ворухнувшись, слухаючи таку чарівну музику, що навряд чи хтось із присутніх здатний був залишитися байдужим.
Льюїс Керролл, «Сильві та Бруно».
– Чи не здається вам, що ми перебуваємо на сцені?.. Ну то плескайте в долоні й вимагайте аплодисментів.
Джордано Бруно, «Свічник».
18 вересня 1995 року.
Згадати те, що було, може кожний, хто не страждає на склероз або амнезією. А от щоб згадати те, чого не було й навіть бути не могло, треба мати особливу, видатну, феноменальну пам'ять.
Що стосується Автора Терентопських хронік, тобто твого, безцінний читачу, покірного слуги, то він у цьому щосі продовжує згадувати події вечора вісімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, що мали місце в столиці Терентопського королівства, Жорикбурзі, а конкретніше – у тамтешньому міському суді, а також дорогою від суду до Стайні Опери та Балету й, нарешті, у самій цій так званій Стайні.
Попереднє щось, одинадцяте, закінчилося тим, що кат Анонімечко за допомогою роликових ковзанів швидко змотався до оперного театру, узяв там з кришки рояля м'яту й розірвану навпіл афішу та доправив у якості речового доказу судді.
Отож, після того як суддя (не припиняючи виглядати клоуном з бузковою шевелюрою й фіолетовим носом) розгладив на накритому чорною скатертиною столі два обривки, склав їх акуратно в єдине ціле, прочитав і промурмотав «Гм», адвокат (клоун із зеленою шевелюрою й синім носом) попросив:
– Дозвольте глянути.
Суддя дозволив.
– І я, і я, – приєднався й прокурор (клоун з рудою шевелюрою й червоним носом).
(Автор для економії місця не буде отут поміщати текст тієї афіші, адже якщо читачеві потрібно відновити її в пам'яті, то йому досить усього лише повернутися в щось п'яте «Доморосле лицарство», де така афіша вже, так би мовити, вивішена).
– Що й треба було довести! – сказав захисник. – В афіші, складеній моїм підзахисним, слова «лист», «брамс» і «бах» надруковані без згадувань про композиторів, твори, і без будь-яких імен чи ініціалів.
– Не можу погодитися, – заперечив червононосий обвинувач. – Ці слова надруковані з великих літер. А з великих літер починаються прізвища.
– Ха, цей аргумент не витримує критики! – посміхнувся синьоносий захисник. – На цій афіші весь текст надрукований великими буквами. Було б дивно, якби перші букви цих слів, на відміну від усіх інших букв, були б маленькими. І до того ж, зверніть увагу, що слово «лист» надруковано через літеру «и», а прізвище композитора Ліста пишеться через «і».
– Мабуть, так, – погодився фіолетовоносий суддя. – Букви «л», «б» і «б» дійсно великі, але при цьому не більші за решту. Виходить, у даному контексті йшлося дійсно не про прізвища.
– Що ж ти дурницю-то пореш, Андрію Андрійовичу?! – фамільярно гаркнув судді патріарх Іполит Четвертий. – Як же ж так можна, сонечку моє! І дурню ж зрозуміло, що якщо на концертній афіші фігурують Ліст, Брамс і Бах, то нікому і на думку не спаде вважати їх чимось іншим, аніж композиторами! А літеру «и» в слові «Ліст» усякий вважатиме друкарською помилкою!
– Не заважайте, Сергію Едуардовичу! – цикнув на нього той.
– Ну припустимо, що під «листом», під «брамсом» і під «бахом» підсудний мав на увазі не композиторів, не класиків. Але однаково громадянин Траляляліні не виконав того, що обіцяно в афіші, і тим обдурив публіку, – знову почав прискіпуватись прокурор, чіпляючись за останню «соломинку». – Я маю на увазі, що в афіші написано: «прозвучать: лист, брамс, бах і інші», а прозвучали тільки лист, брамс і бах, а інші не прозвучали.
Усі подивилися на маестро. Він пошептав на вухо захисникові, і той оголосив:
– Прозвучали. Крім шурхоту листа, брамсання й бахання, у концерті звучали також, – він став загинати пальці, – шурхіт завіси – раз; шерех кроків мого підзахисного – два; звуки його голосу й спровоковані ним сміх і оплески в залі – три й чотири...
– А в лоба не хочеш?! – поцікавився патріарх.
– Ні, – відповів адвокат. – Як бачимо, усе, що обіцяно в афіші, мій підзахисний повністю виконав.
– Я ж не з тих, хто їсть незароблений хліб. Я чесний трудівник, – додав підсудний.
– А в око? – продовжив цікавитися Іполит Четвертий.
– Хочу звернути увагу шановного суду на той факт, що дорогою сюди святий отець геть затоптав мені мозок своїм злісним нігтем, – поскаржився «віртуоз».
– Чи те ще буде, – загрозливо наїжачився патріарх.
– Ай-яй-яй, Сергію Едуардовичу, як нехороше, – погрозив пальчиком пухнастобровий клоун.
– Та я взагалі упевнений, що він видає себе не за того, хто є насправді! – клекотав Іполит Четвертий, усе більше наливаючись люттю. – Напевно він ніякий не Траляляліні, не Ріккардо-Джузеппе, а який-небудь Василь Пупченко чи щось таке!
– А от це взагалі не має жодного значення, – відмахнувся фіолетовоносий, – бо артист має право виступати під будь-яким сценічним псевдонімом. Це законом не заборонено. Отже, здається, усе ясно. Виношу вердикт.
Суддя встав, і за знаком стенографістки встали всі.
– Оскільки в ході розгляду із залученням речового доказу з'ясувалося, що непорозуміння сталося через неуважність глядачів, котрі не звернули уваги на особливості афіші даного концерту, то я оголошую маестро Траляляліні безневинним у цьому інциденті.
– Що-що?! – проревів басом патріарх під шумок соратників. – Що це за вердикт! Сказонув, як у калюжу пукнув! Безневинним! Не згідні ми!
– А як же наші грошики?! Нехай поверне! – підхопив лицар Річард Левове Копито.
– Не треба нам таких концертів! – прокректав старигань-стахановець Ілля Шнапс.
– Теж мені – артист! – обурився й маг Акмус. – Якщо він артист, то я взагалі тенор Лучано Паваротті! Це знущання!
– Нехай віддасть гроші «без всяких заковик – моє і сонця гасло!» – викликнув начитаний індіанець-майонез, машинально ввернувши у цю вимогу цитату з вірша Володимира Маяковського «Незвичайна пригода...».
– Це якась ганьба! – сказав дракон Інокентій Карлович.
– Ганьбище! – посилив вислів черв'як Гавриїл Святославович, блимнувши скельцями пенсне з брезентової кишені.
– Гроші на бочку! – зажадав механік Вакула Нетребенько.
– Спокій, громадяни! – продовжив суддя, оголюючи запітнілий ніс з-під фіолетового поролону. – Якби концерт не відбувся, то, звичайно, гроші треба було б повернути, це незаперечно, я згодний. Але як ми тільки-но з'ясували, концерт-от все-таки відбувся! Тільки концерт не класичної, а авангардної музики. Людина здійснила роботу, і не її провина, що глядачі, не розглянувши й не обміркувавши, як належить, афішу, чекали не того, що приготував артист.
– Ти, Андрію Андрійовичу, виправдовуєш шахраїв, – репетував розлютований Іполит Четвертий, – і завдяки тобі вони так розплодяться, що й плюнути буде нікуди, щоби слина не влучила у шахрая!
– Дякую вам, пане суддя, за об'єктивність! – похвалив виправданий.
– Теж мені – об'єктивність! Теж мені – суддя! Чхав я на таких суддів! А ще ніс начепив! – продовжив заводитися буйний святий отець.
– Нагадую вам, Сергію Едуардовичу, що образи судді при виконанні незаконні, – насупився пухнастобровий вухастик, знімаючи бузкову перуку, – це може спричинити...
– Ай, не треба мене лякати! Я тебе, Андрію Андрійовичу, нещодавно запросив на мій день народження, так ти, Андрію Андрійовичу, краще не приходь, а то я тобі, Андрію Андрійовичу, за твій вердикт дурний знаєш що зроблю... – продовжував гарячитися Іполит Четвертий, люто насупившись.
– Даремно ви так, Сергію Едуардовичу, – засмутився суддя. – Ви що ж думаєте, якщо ми з вами куми, то я буду судити вам на догоду не по совісті? Ні-іі, Сергію Едуардовичу, я чесна людина й непідкупний суддя! Переді мною всі рівні – і куми й не куми. Те, що ви мені кум, ще не означає, що я заради вас буду засуджувати невинну людину! Я служу правді й справедливості, а не... Не прийду я на ваш день народження, раз так!
– Ага, Андрію Андрійовичу, тобі краще не приходити, а то я за себе не ручаюся! Я тобі, якщо прийдеш, можу навіть по твоєму обличчю зопалу яа-ак... Та що ви мене хапаєте, панове?! Я тобі кула... Куди ви мене?! Дайте я скажу цьому клоунові все, що накипіло! Я тобі...
Супутники патріарха, побачивши, що він може наговорити зайвого й тим порушити закон (адже погрози судді – це теж правопорушення), вчепились у нього й поволокли із залу, поки він не вирік фатальних слів. Патріарх уже два рази сидів у в'язниці. Перший раз – за побиття селянина Наполеона через те, що селянин був атеїстом і стверджував, начебто люди походять не від Адама і Єви, а від Бабуїна та Мармозетки. Другий – за те, що святий отець в нетверезому вигляді в ресторані бруднив офіціантів соусом деміглас, танцював на столі гопака, трощачи тарілки, й сякався в акваріум. Але за ті дрібні провини він відсидів у сумі всього два тижні, а за погрози судді йому б загрожували три місяці неволі.
Звичайно, таку громадину, як Іполит Четвертий, важко зрушити, але з ними був дракон Інокентій Карлович, тож за його допомогою розбушований святий отець був відтиснутий до виходу. У дверях йому все-таки вдалося, визволивши одну руку, сунути в рот пальці, голосно свиснути й прогорланити: «Суддю на мило!» Але він відразу був висмикнутий на вулицю...
– А я теж уважаю, що суддя в даній справі виявився не на висоті, – береться міркувати Ліва півкуля авторського мозку.
– І взагалі, судді в Терентопії, як мені здалося, іноді роблять помилки, що не сприяють незмінному торжеству справедливості, – приєднується Права.
– Цього разу я з вами згодний, милі мої півкулі, – говорить Автор. – На жаль, і терентопські судді не гарантовані від помилок. От узяти хоч випадок із королем. Усякий же розуміє, що якщо тобі за комір вантажать холодець, то ти маєш повне моральне право обізвати такого, так би мовити, вантажника емоційними словами. Тим паче, якщо тебе перед цим забруднили салатом «олів'є», тушкованою капустою й гірчицею. А Жорика Дев'ятого за емоції – до в'язниці. Тому що той суддя побоявся: а раптом, якщо він виправдає таку високопоставлену особу, то всі стануть казати, мовляв, він, суддя, підлабузнюється до так званого великого цабе. От він і обійшовся з монархом суворіше, чим з пересічними громадянами. Але ж це несправедливо! Перед законом усі мають бути рівні, будь ти всього лише звичайний король, будь ти аж сам слюсар-водопровідник. На жаль, і судді там не завжди ідеальні на всі сто відсотків. Але не мені ж і не безцінному читачеві соватися зі своїм статутом до чужого монастиря!
☼ ☼ ☼
На вулиці депутати стали утішати й заспокоювати висмикнутого бешкетника. Касир Грошенятко навіть хотів погладити дбайливою рукою розстроєного патріарха по голові, але через велику різницю в зрості зміг погладити тільки по поперекові.
– Гаразд, лапочки мої, гаразд, – сказав нарешті оточений турботою утішників Іполит Четвертий, перейшовши на ритмічніше сопіння. – Хрін із ним, із таким суддею! Хоча шкода, що я цьому горю-судді не вліпив усю правду не в брову, а у вуха. Ну що ж, зараз ми підкараулимо того «віртуоза» і поговоримо з ним як чоловіки із шахраєм.
– Але суддя ж його виправдав! – непевно вимовив дракон Інокентій Карлович. – Я теж із цим не згодний, але рішення суду треба виконувати навіть якщо вони не дуже подобаються.
– Я солідарний із драконом, – підтримав його інший очкарик – так званий індіанець-майонез, то пак бібліотекар Бізончик Солом'яний. – Після бійки кулаками не махають.
– Як хочете, а я помахаю, – заявив патріарх, закочуючи рукави й дещо оголюючи круті біцепси. – По-перше, це мій професійний обов'язок – наставити грішника на путь істинний, провести виховну роботу, повернути заблудлого в лоно чесноти. Гріх – не простягнути тому що оступився кулак допомоги. А по-друге, – я не такий багатій, щоби кидати на вітер сотню шурхотиків. Я не для того потів, заробляючи ці гроші, щоби от так за здорово живеш дарувати їх усяким пронозам! Нехай поверне й тим спокутує своє моральне падіння. Хто не байдужий – рівняйсь на мене!
Нікому з депутатів не хотілося визнати себе байдужим, та й грошей було шкода, тому вони юрбою пішли за патріархом, який відчалив у темне підворіття.
Незабаром двері в барельєфистому будинку напроти осідланого конем короля (мається на увазі пам'ятник Жорику Сьомому) відкрилися, і звідти визирнув так званий лауреат. Зиркнув праворуч, зиркнув ліворуч і, не углядівши небезпеки, вийшов.
До цього часу сутінки вже щільно просочили Жорикбург, тому ввімкнулися вуличні ліхтарі. Але в тіні підворіття люди ставали невидимцями.
Ще раз оглянувшись по сторонах, Траляляліні покрокував вулицею Плоских Кішок, насвистуючи мелодію пісеньки «Ах, Одеса – перлина біля моря».
Але тільки порівнявся з підворіттям, як із пітьми викинулася потужна длань, хапнула свистуна й утягнула в пітьму.
Хоч у тіні підворіття загарбник виглядав великим нечітким силуетом, так званий віртуоз без зусиль впізнав його:
– У чому діло, святий отче! Суддя мене виправдав!
– І я виправдаю, якщо повернеш нечесно нажите, сонечку! – пробасив силует, утримуючи жертву залізною хваткою.
– Поверни грошики, і тебе ніхто пальцем не торкне, – додав інший силует, більш мініатюрний, старечим фальцетом.
– Навіть якщо ви мене торкатимете пальцями, я, на жаль, не зможу виконати вашого прохання, – відмовився так званий лауреат. – Адже повернути зароблене – виходить, визнати неправоту судді, а оскільки суддя персоніфікує закон, то й – неправоту закону. А я ніколи не дам приводу поставити під сумнів правоту закону, краще й не сподівайтеся.
– А ну, понюхай, чим пахне! – сунув патріарх важкий кулак до ніздрів віртуоза.
– Ваші пальці пахнуть ладаном, – визначив той.
– Ні, красеню, це пахне нічогеньким прочуханом! – сказав Іполит Четвертий.
– Бити будете, отче? – догадався затриманий.
– Так, будемо проводити виховну роботу у вигляді нанесення легких тілесних ушкоджень, – підтвердив громіздкий бородань, масажуючи біцепс.
– Краще віддай шурхотики, громадянине, не змушуй порядних людей галабурдити! – підказав затриманому ще один сірий силует, дзвякаючи металевою одежинкою.
– Ні, як можна, за кого ви мене маєте? Не для того я трудився на оперній сцені, щоб тепер дарувати рідні гроші невдячним із підворіття! – упирався Траляляліні.
– Господь свідок, ми прагли обійтися без насильства, – зітхнув патріарх. – Але іншого виходу немає. Як говориться: бити чи не бити? – от у чому питання; звичайно, бити! – от у чому відповідь.
Іполит Четвертий уже заніс був над жертвою потужного кулака, але раптом згадав в'язницю, де сидів за побиття Наполеона, і затисши вуха жертви долонями, шепотом додав:
– Але бити так, щоби йому не було мучительно боляче: без синців і подряпин. Якщо не буде слідів, він не зможе довести, що його били, і притягти нас до відповідальності. Сторонніх свідків же нема. Бийте делікатно, обережно, м'яко, ніжно, лагідно.
Проінструктувавши депутатів, грізний служитель культу відпустив голову приреченого, і Траляляліні виявився оточеним «хуліганами»-початківцями.
– Будь ласка, не юрбіться, громадяни, усім вистачить! Станьте в чергу! – призвав до порядку так званий віртуоз. – Підходьте по одному. Хто перший?
– Я перший, – викликався один із сірих силуетів, виступаючи вперед (якщо б було більше світла, то цей безликий силует виглядав би майстром Нетребеньком). – От тобі за Баха, Брамса й Ліста! Діставай!
Символічно поплювавши на мозолисту долоню, Вакула Охрімович ляснув нею так званого лауреата по плечі. Якби не попередня погроза, це виглядало як дружнє поплескування.
– Дістав. Наступний! – скомандував маестро.
Наступним його лицар Левове Копито штовхнув долонею в чоло.
– Усе? Ви вільні, – відпустив його об'єкт биття. – Наступний!
Коротун Джульєт Дездемонович буцнув гастролера головою в живіт.
– Зараховано. Далі! Активніше, громадяни, час же плине. Підходьте, не соромтеся, – підбадьорювала жертва початківців хуліганства.
Далі старигань-стахановець Ілля Шнапс виявив активну життєву позицію у вигляді контактів кулачків із об'єктом биття. Але це виглядало не як удари, а наче масаж грудей «лауреата».
– Молодець, батю! – похвалив так званий віртуоз. – Хто там далі?
Далі був Акмус. Тобто, далі бив Акмус. Пальцями по вухах.
– Ущщщ, – засичав при цій процедурі той, що зазнавав виправлення. – Усе? Наступний!
Отут сталася затримка. Серед тих, хто ще не приклав руку до виховання так званого лауреата, залишилися два очкарики – бібліотекар і екскурсовод, але вони не поспішали приступатися до делікатних тортур.
– Ну ж бо, добродію Бізончику! – поквапив одного з них Іполит Четвертий.
– Ні! – рішуче відмовився син Койота Тамбовського. – Я за станом душі – гуманіст. Я не можу бити руками живу людину!
– Бийте нога... Тьху, я хотів сказати – проводіть виховну роботу ногами, – порадив патріарх.
– Ані ногами, ані іншими частинами організму! – відмовлявся індіанець.
– Ну хоч плюньте на нього! – наполягав релігійний діяч.
– Я не верблюд. Я – Бізончик!
– Ой, мама моя! Втрачають час через таку дурницю, – не витримав сперечань Траляляліні. – Щоб не гальмувати процес, я сам це зроблю за гуманіста. – Він долонею відважив собі ляпасу, не сильного, але дзвінкого. – Готово!
– Ех, товаришу індіанцю, забули ви своє коріння! – корив бібліотекаря патріарх. – Ваші предки із кривдника знімали скальп, а ви не можете зняти тягар обману з його душі. Якби про це бува дізнався багатьма знаний покійний індіанець Великий Змій, то він від сорому за вас у труні б перевернувся.
(– Іполит Четвертий у цьому випадку не правий, – втручається раптово скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку.
– У чому не правий? – уточнює півкуля Права. – У тому, що намовляв супутників до таких, можна сказати, хуліганських дій? Ну, по суті, так, такий самосуд юристи можуть кваліфікувати як правопорушення.
– Ні, я маю на увазі, що він був не правий, говорячи про перевертання в труні Великого Змія. Індіанець Великий Змій, або магіканським наріччям Чинґачґук, один із головних героїв ряду пригодницьких романів Фенімора Купера, не міг би перевернутися в труні, навіть якби був реальною людиною, а не літературним героєм. Оскільки його після смерті не поховали в труні, а, за індіанською традицією, спалили на вогнищі. Про що сказано в романі Купера «Піонери». Так що, якби цей попіл і перевернувся, то без усякої труни.
– Мені нема чого до цього додати, – додає Автор.)
Бізончик Солом'яний соромливо зарум'янився й став дійсно червоношкірим, але в тьмі підворіття цього ніхто не помітив.
– Досить теревенити. Хто там наступний? – підганяв маестро.
– Дракон, – сказав Іполит Четвертий.
– І я – ні! – відмовився хвостатий екскурсовод.
Як безцінний читач, напевно, уже помітив, інтелігентний дракон Інокентій Карлович хоч і ненавидів хамство й корисливу брехню, душу мав добру, відхідливу. Коли він спобігався з нахабним жлобом, який заради себе любимого був готовий на все, йому хотілося заморозити нахабу презирливо-холодним поглядом або спалити гнівно-спопеляючим. Але як тільки кривдник опинявся в жалюгідному становищі, ненависть змінювалася на співчуття. Так було з хамуватим лицарем Аркадієм, так трапилося й тепер. Шахрай, оточений недругами, вже не викликав у відхідливій душі дракона бажання погіршувати його незавидне становище.
– А я б вдарив, коли б мав кулак, – пискнув із брезентової кишені дощовий хробак у пенсне.
Автомобіль, що цієї миті проїхав вулицею Плоских Кішок, освітив на секунду фарами підворіття, і патріарх розглянув драконячі лапи. Такими шорсткими, наче наждаковий папір, і пазуристими кінцівками важко було б не залишити на шкірі слідів, і святий отець схвалив відмову дракона:
– Розумію. Згодний. Ну а тепер і моя черга.
Він узяв сильною кистю маестро за лисинку, нахилив його і, наче дитину, відшльопав по «м'якому місцю». Це зайняло всього десять секунд. Потім – відпустив
– Ну що ж, – сказав Траляляліні, почухуючи штани, – якщо бажаючих більше нема, то не смію вас затримувати своєю скромною персоною. Дякую за увагу. Не поминайте лихом.
І, шаркнувши ногою в деякій подобі реверансу, цей нахабнуватий мужчинка вилучився з підворіття.
– От же ж які лапочки бувають, – резюмував патріарх і плюнув услід відбульцю. – Такого навіть бити, і то ніякого задоволення.
– Так, чудовий паразит, – підтримав Нетребенько.
– І тих, хто нас чекає у Стайні, порадувати нема чим, – сказав Грошенятко.
З кислим настроєм депутати від Стайні Опери та Балету вийшли з підворіття. (Так званого віртуоза, звичайно, і слід простиг). Після того, як вони так сяк ударяли шахрая, Автор присвоює їм звання ударників. (Якщо в Совєтському Союзі звання ударника труда присвоювалося навіть тим трудягам, чий труд ніяк не був пов'язаний з будь-якими ударами, то ті, хто що-небудь або кого-небудь ударяв, тим паче заслуговують на звання ударників. Логічно? Он кат Інкогнітечко за ударяння присуджених кремовими тортами навіть одержав медаль «За ударну роботу».) І попленталися ці ударники назад до оперного театру...
Поверталися мовчки. Уже сутінки прикидалися справжньою ніччю.
Зрідка вулицями прорикував автомобіль чи мотоцикл, або процокував кінний візок, але в основному в такий час вулиці були зоною піших прогулянок.
Особливо людно було в скверах з танцмайданчиками й кафе під відкритим небом.
А чудова вісімка брела сумовито, не піддаючись впливу оптимістичної поп-музики, що бризкала звідти. Адже їм належало звітувати у виконаній роботі перед глядачами, що обрали їх на боротьбу за свої інтереси, а інформацію борці несли незадовільну.
☼ ☼ ☼
Кам'яний торт – оперний театр – був оперезаний ворухливим гарніром. Це публіка висипала назовні, чекаючи на повернення вибраних нею так званих депутатів...
Коли Іполит Четвертий, зійшовши на східці театру, вознісся над юрбою й басом повідав про рішення суду, ворухливий гарнір прошумів подихом розчарування. І навіть повідомлення про те, що плутяга дістав деякого прочухана у підворітті, глядачів не заспокоїло. Вони продовжили дзижчати осудливо по відношенню не тільки до шахрая, але й до вибраних депутатів. Мовляв, наобіцяли відстояти наші інтереси, викрити крутія й повернути гроші, а самі...
Депутати соромливо настовбурчилися.
Дещо стушований патріарх помітив біля колони чоловіка у велюровому червоному костюмі й понадив його нігтем:
– Ану ж бо, шановний, не ховайтеся.
Чоловік у велюрі зніяковів, але під поглядами навколишніх змушений був відліпитися від колони й вознести себе до патріарха на лобове місце.
Належав він до того типу людей, у яких голова виглядає придатком носа. Видатний ніс і веснянкуватий череп, заледве припушений прозорими волосиками, робили його схожим на африканського лелеку-марабу, і очима-от він блимав якось по-пташиному.
– Як же це так вийшло, шановний? Кого ж це ви випустили на сцену? – допитував його святий отець.
– Звідки ж я знав, – знизав плечима той, ховаючи очі від співгромадян.
Марабуподібний чоловік був заступником головного адміністратора Стайні Опера та Балету. Головний покотив із трупою на гастролі, а заступника Лазаря Дулівку залишив доглядати за приміщенням.
– Він же сказав, що він артист, що виконує Баха й інших, дипломи показував, – продовжував виправдання він.
– Які дипломи? – запитав неголений коротун Грошенятко.
– Там не по нашому було написано. Ну, я й подумав: отут такий артист із дипломами, а приміщення пустує, і глядачі давно не чули хороших виконавців. Ну й... Я ж його перший раз бачив, тому в мене не було підстав йому не вірити. Як же я міг угадати, я ж не телепат і не ясновидець. До того ж за оренду залу він заплатив чесно ще сьогодні ранком.
– І скільки ж цей пройдисвіт відстебнув? – поцікавився Річард Левове Копито.
– Аж десять тисяч шурхотиків! – відповів адміністратор Лазар Дулівка. – Хіба не щедро?
– А квитки продав по сотні, – прикидав Іполит Четвертий. – У залі близько тисячі місць. Сто тисяч мінус десять за оренду... – патріарх свиснув. – Дев'яносто тисяч загріб, паразит! Це за дві хвилини шурхоту й стукоту! А профан-суддя не знайшов у цьому складу злочину!
І відразу почався стихійний мітинг, на якому оратори, бризкаючи слиною, характеризували професійний рівень судді.
Поки зі сходинок театру звучали спонтанні промови, дракон Інокентій Карлович увійшов у спустілий зал, розбігся проходом, стрибком з рухом крил переніс себе через оркестрову яму й опинився на сцені. Йому було цікаво, як все-таки звучить стоячий там інструмент.
Хвостатий екскурсовод підійняв кришку й пробіг пазурами по клавішах. Звук був гарним.
– А ну, Інокентію Карловичу, утни що-небудь із Баха, з Йоганна нашого Себастьяна, – попросив кишеньковий приятель.
Мешканець Гірчичної печери, перебираючи пальцями, почав видобувати з рояля звуки Бахівського Менуету соль мінор, і так захопився, що заграв із натхненням. Він знав цю композицію напам'ять, тому не було необхідності дивитися на надруковані чи написані ноти, яких, до того ж, при ньому й не було.
– Тихо! – викликнув патріарх мітингувальникам, приклавши палець до розчепірених вусів.
Юрба примовкла й розчула музичні звуки, котрі слабко просочувалися зсередини будинку.
І сама юрба, ваблена цієї принадою, стала просочуватися усередину.
Поглядам здивованої публіки представ такий знайомий дракон, так незнайомо граючий.
Адже Інокентій Карлович не музикував раніше на публіці, і для всіх, крім дощового хробака Гавриїла Святославовича й касира турагентства Джульєта Дездемоновича Грошенятка, його талант був одкровенням...
Дракон, втупившись у клавіатуру й не бачачи нічого іншого, танцював пазурами по клавішах, а його душа плескалася в музиці Йоганна Себастьяна, неначе в теплих чистих океанічних водах живописної тропічної бухти. Він геть не помічав заповнення залу захопленими слухачами. Але його кишеньковий приятель, хоч і прищулив пенсне від задоволення, одначе ж спостерігав зародження публічного успіху й наливався гордістю за того, на кому висів у брезентовій кишені.
Коли остання нота розчинилася в атмосфері, після секунди тиші зал вибухнув рукоплесканнями, так що виконавець від несподіванки аж присів.
– Бра-аво!!! – волали схвильовані пельки, а долоні, що не щадили одна одну, породжували шум, сумірний з гулом великого водоспаду.
– Ну, що я тобі казав! Тобі треба працювати професійним музикантом, а не екскурсоводом! – пропищав дощовий хробак, але друг навряд чи його розчув у шумі аплодисментів.
Оплески, що звучали врізнобій, поступово зліпилися в ритмічні хлопки, і дракон зрозумів, що публіка жадає продовження.
Він, бентежачись, присів до рояля й поклав лапи на клавіші.
Шум миттєво здох.
Спочатку несміливо, але потім усе більш розкуто й натхненно Інокентій Карлович почав мацати клавіатуру, завдяки чому інструмент заходився вихлюпувати звуки Бахівських Токати й фуги ре мінор (перекладених для фортепіано самим Інокентієм Карловичем, адже складені вони були початково для органа)...
Закінчення цієї композиції ознаменувалося новою порцією овацій.
І крилатий екскурсовод знову заграв те, що знав напам'ять без необхідності витріщатися в ноти...
Грав і грав, підхльостуваний оплесками...
Звучали в його виконанні й Французька увертюра того ж Баха, і Шість п'єс для фортепіано Йоганнеса Брамса, і Угорська рапсодія № 2 Ференца Ліста.
Виконував він там і твори композиторів, що не фігурували на афіші шахрая, так званого Траляляліні. Сонату для фортепіано Бориса Пастернака. Вальси Олександра Грибоєдова. Твори для фортепіано Ернста Теодора Амадея Гофмана. Сентиментальний вальс Володимира Одоєвського. Як читачеві, без сумніву, відомо, названі в цьому абзаці композитори складали також літературні твори, і в іпостасі письменників досягли більшої популярності.
Нарешті, талановитий дракон виконав і кілька власних імпровізацій.
По закінченню кожної композиції зал вибухав оплесками й лементами «Браво!!!»
Хоч Інокентій Карлович, як безцінний читач напевно помітив, не страждав честолюбством, йому все-таки були приємні така увага й така оцінка його музикування.
Цей несподіваний драконячий концерт, живлений глядацьким ентузіазмом, розрісся майже до опівночі...
Коли дракон утомився грати, а слухачі – ляскати, гірчичнопечерний екскурсовод розкланявся й подякував публіці за увагу й надмірну оцінку його скромних потуг.
– Ну, скромник! Ну, талант! От кого треба запрошувати, а не ріккардів-джузеппів усяких там! – гудів патріарх, указуючи долонею на сцену й шукаючи очима заступника головного адміністратора театру.
Якби дракон не був відносно великим і недостатньо легким, його винесли б з театру на руках. Але, через незручні для ручного носіння габарити й вагу, довелося виходити власними кінцівками, будучи обліпленим шанувальниками, які щебетали компліменти й сунули папір для автографів.
Носатий адміністратор Лазар Дулівка намагався до нього пробитися, щоб поговорити про організацію майбутніх концертів, але юрба навколо нового кумира була щільною й пружною, тому червоний велюр бився, як риба об лід.
Збентежений і сп'янений такою увагою дракон розкланювався й прощався.
Коли він розгорнув крила, народ розступився й дав можливість розбігтися, підстрибнути, запрацювати маховими площинами й підняти себе в повітря.
У чорному небі свіжий кумир швидко зробився невидимим, і публіка, помахавши йому навмання руками й капелюхами, розтікалася вулицями, продовжуючи із захватом коментувати несподіваний концерт крилатого виконавця...
☼ ☼ ☼
– З розказаного в мене склалося враження, що терентопці є фанатами класичної музики, а інші стилі й напрямки їх не цікавлять, – всувається в розповідь Ліва півкуля авторського мозку.
– Враження оманне, – заперечує Автор. – Як і скрізь, у тамтешніх жителів були різні смаки, тому своїх шанувальників мали й фольклор, і джаз, і рок, і поп-музика й новомодні ритмічні шуми музичних комп'ютерів, які дехто теж уважає музикою... Автор по старинці вважає музикою те, що виконують музиканти, а те, що виконують комп'ютери, запрограмовані інженерами-електронниками – не зовсім музикою. Із чого можна зробити висновок, що Автор – зашкарублий консерватор, котрий відстав від життя.
А терентопська молодь шкільного віку йде в ногу з часом і «тащиться» від ритмічного комп'ютерного шуму. З місцевих кумирів цього напрямку найбільш популярна група «Інконтровотобл інконвінйонс» (що в перекладі з англійської означає «Незаперечна незручність»). Не знаю, каже Автор, чому учасники групи узяли таку назву, але вимовити ці слова, дійсно, – незаперечна незручність; навіть вони самі вимовити сходу не можуть і читають власну назву по складах з папірця.
