Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 104 страниц)
Мужик, здригнувшись від несподіваного незнайомого голосу, обернувся. Побачив лицарів, і в його очах вилупився жах. Впустивши цебро і заволавши – «Аааа!» – кинувся навтьоки.
Настільки неадекватна реакція на, здавалося б, звичайне питання приголомшила Остапів. Такого вони аж ніяк не очікували. І миттєво спалахнула підозра: а чи не замішаний він у викраденні, чи не є спільником шахрая; інакше чому б це йому так боятися лицарів. Навіть майнуло – а чи не сам це шахрай власною персоною; той теж за описом невисокий, огрядний, кругловидий. А страусова ферма – прекрасне місце, аби сховати викрадене яйце дракона, бо яйце дракона за величиною, формою й кольором схоже на страусове.
– Стій! – грізно крикнув Електричка, і лицарі на скакунах погналися за підозрілим.
Вони його вже майже наздогнали, коли він шмигнув у дощатий нужник і замкнувся зсередини на гачок із товстого алюмінієвого дроту.
– Виходь, а то гірше буде! – сказав лицар Остап Окрошколюб, намагаючись голосом виразити максимальну суворість.
– Ну чого ви до мене причепилися?! – плаксиво забурмотів той що зачинився. – Я вас не чіпаю, і ви мене не чіпайте. Залиште мене в спокої.
– Виходь по-хорошому, по-хорошому! – наполягав Електричка, зістрибнувши з коня, як і Окрошколюб.
– Їдьте своєю дорогою, – просив той.
– Не хочеш добровільно, доведеться...
Окрошколюб схопився за іржаву ручку й рвонув двері. Дротяний гачок, не витримавши такого насильства, відірвався, і двері розчахнулися.
– Аааа! – знов заверещав чоловік, так голосно й емоційно, ніби його живцем розпилювали.
З ферми до нужника кинулися спантеличені вереском люди.
– Не кусайте, не кусайте мене! – волав дивак, загороджуючись від лицарів ліктями.
– Тю, що за ідіот, – зніяковів Окрошколюб і почухав кулаком задню поверхню шолома.
– Може, йому теж привиділися, привиділися жахливі монстри, монстри, як і нам, там, біля Сортирославля, Сортирославля, – шепнув напарникові граф Електричка.
– У чому річ? – запитала захекана пані, озброєна вилами, теж у ватнику й кирзових чоботях, але без кашкету, а в строкатій хустці.
– Що тут трапилося? – підтакнув парубок років двадцяти п'яти, що прибіг із нею, озброєний лопатою.
Крім пані та парубка до нужника підтягнулися дівиця старшого шкільного віку й хлопчисько-підліток, на вигляд п'ятикласник або шестикласник. Вони також були в не дуже чистих шатах сільських роботяг. За ними не настільки жваво чимчикував сивий дідок із борідкою начебто заячий хвіст, років сімдесяти п'яти, у коричневому береті; що в того стариганя широка коричнева ж курточка теж була злегка забруднена, але не землею або гноєм, а різнокольоровими фарбами.
– Та от хотіли поговорити з людиною, дещо з'ясувати, а він чогось кинувся навтьоки, замкнувся й верещить, – здивовано відповів лицар Остап Окрошколюб.
– Ми, ми вже не перший тиждень, тиждень проводимо опитування, опитування населення, і перший раз отаке, отаке, – розвів руками граф Остап Електричка.
І всі подивилися на громадянина в нужнику, чекаючи пояснень. Принишклий дивак у цей час між піднятими ліктями розглядав приїжджих, потім опустив лікті й спокійно сказав:
– Тьху ти, це ж не ви, я помилився.
І став пояснювати, що він цих прийняв за інших лицарів, про яких уже розповідав своїй родині, за тих божевільних, що хотіли його покусати на дорозі між Незграбним і Твердопупівкою.
Ті теж, мовляв, спочатку запитали про драконяче яйце й намальованого чоловіка, а потім почали верзти повну нісенітницю, як явні безумці. Зрештою, дійшли до того, що один одному наказав укусити попутника, так що йому довелося рятуватися від ідіотів втечею. Добре, що їздові страуси швидко відвезли його від божевільних лицарів, а то невідомо, чим би все закінчилося. У них же окрім зубів були мечі! Від божевільних усього можна очікувати.
Тому щойно, почувши те ж питання про яйце й намальованого шахрая й побачивши знову лицарів, він зопалу вирішив, що це ті ненормальні його розшукали, аби нарешті покусати. Помилка трапилась.
– Так, ми нормальні, і нікого не кусаємо, – підтвердив Окрошколюб.
– А ті були геть несамовиті, – продовжував мужик, нарешті вийшовши з нужника. – Селищний голова Твердопупівки повідомив мені, що божевільні лицарі там навіть собак покусали. Тепер я цілковито упевнений, що ви – це не вони, бо в тих на щитах були пивний кухоль і ведмідь догори дриґом, а у вас – ґудзик і сірник.
– Кухоль і ведмідь? – перепитав Остап Окрошколюб. – Тю, та то ж Лицар Пивної Кружки й Річард Левове Копито!
– Ага, вони мені так і відрекомендувалися, – кивнув мужик.
– Але вони, вони не божевільні, не божевільні! – заперечив граф Остап Електричка.
– Ми з ними спілкувалися не більше тижня тому, і вони були абсолютно нормальні, адекватні, ніякого шизофренічного марення, ніяких спроб когось вкусити, – підтверджував Окрошколюб. – Щось ви плутаєте, чоловіче.
– Не плутаю й не брешу, саме так і було, – наполягав мужик; навіть на підтвердження своїх слів додав: – Чесне піонерське! – хоча вже років тридцять, як вийшов із піонерського віку. – Але то вже, як то кажуть, діла минулих днів, а зараз, панове лицарі, запрошую вас бути моїми гостями, відпочити на нашій фермі, пригоститися чим Бог послав, омитися в лазні, і таке інше.
Тут же лицарі познайомилися з мешканцями ферми (маються на увазі тільки люди, бо окрім людей на фермі жили страуси, собаки, кішки, кури, миші та інші неговорячі тварини, з якими лицарі, ясна річ, не знайомилися). Мужик був фермером Гнатом Свиридовичем Кактусенком; пані з вилами – його дружиною Зоєю Мойсеївною Кактусенко; парубок із лопатою, дівчина й підліток – їхніми дітьми. А от сивий дідок, з борідкою на кшталт заячого хвоста, що причимчикував останнім, не був ані членом їхньої родини, ані якимось, навіть далеким, родичем, ані взагалі мешканцем цих місць. Це був столичний живописець Клим Серафімович Петренко-Самогонов, який приїхав на ферму з Жорикбурга, щоб зробити з натури замальовки страусів для запланованої ним нової картини, і вже третій день гостював у Кактусенків, роблячи начерки олівцем в альбомі й олійними фарбами на ґрунтованих картонках.
Остапи показали присутнім малюнок (точніше ксерокопію малюнку) – портрет так званого яєчного шахрая – і задали традиційне запитання. Кактусенки відповіли негативно: ні, мовляв, не знаємо, не бачили такого. А живописець Петренко-Самогонов насамперед спитав: хто автор малюнка. Лицарі сказали, що зображення отримали від Його Величності, а хто автор не цікавилися.
(«Стоп! – каже скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку. – Цю ксерокопію лицарі отримали після лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою. А перед турніром Жорик Дев'ятий виголосив перед лицарями промову, де, крім іншого, згадав, що портрет намальований драконом Інокентієм Карловичем. Так сказано в розділі тридцять першому "День Шляхетного Мордобою". Отже, лицарі повинні були знати про це». – «Ну, теоретично повинні були знати, – відповідає Автор. – Але практично ... У той момент, коли король вимовляв ім'я Інокентія Карловича, обидва Остапи відволіклися (Окрошколюб відганяв муху, що нахабно пурхала перед очима, а Електричка нахилився, щоб підняти впущеного носовичка), тому пропустили цю фразу повз вуха».)
– Добре намальовано, – похвалив старий живописець невідомого рисувальника, після чого також сказав, що не знає місцезнаходження намальованого.
Від запрошення погостювати на фермі Остапи відмовилися; мовляв, уже поснідали в Підкузьминському й поки не голодні, та й у лазні обмились там же, так що немає приводу тут затримуватися.
– Куди, куди веде ця дорога, дорога? – поцікавився граф Остап Електричка.
– До села Хухримухриєва, – відповідав Гнат Кактусенко. – Це немаленьке за тутешніми мірками село, там є й пошта, і лікарня, і будинок культури... Там, до речі, проживає навіть один чарівник: Олександр Олексійович Манюня.
– Чарівник – це добре. Чародії багато чого знають, – сказав Остап Окрошколюб, виймаючи з кишені свого рюкзака велику телеграму.
Телеграму, що вони отримали її на телеграфі в Сортирославлі; телеграму, яку відправив їм до запитання король Жорик Дев'ятий; телеграму, у якій Його Величність не тільки наказував їм залишити одинадцятий сектор королівства й продовжити пошуки в секторі сімнадцятому, а й перераховував скрупульозно назви тих населених пунктів у цьому сімнадцятому секторі, де вже провели опитування Річард Левове Копито й Лицар Пивної Кружки, щоб Остапи не гаяли часу на відвідування цих пунктів.
Пробігши очима цей список, Окрошклюб сказав Електричці:
– У Хухримухриєве Мгоцько з Річардом теж не навідувалися. Їдьмо туди.
– Я полюбляю знайомитися із чародіями, – зізнався сивий живописець Петренко-Самогонов, – від них завжди дізнаєшся чогось цікавого, невідомого. Я познайомився вже з вісімнадцятьма чарівниками, і намалював їхні портрети, а от з Олександром Олексійовичем Манюнею поки не знайомий. Мабуть, скористаюсь випадком і з'їжджу з вами, панове лицарі, до Хухримухриєва, познайомлюся із чудотворцем, і намалюю, за традицією, його портрет. А потім повернуся до ферми й продовжу замальовувати страусів. А можна ще раз глянути на вашу картинку?
– Звичайно, – і Електричка знову подав старому портрет шахрая. – Ви можете, можете сісти, сісти на мого коня, коня, – граф погладив гриву Саладина, – ви, ви людина неважка, неважка, а він звір міцний, міцний, довезе нас двох, двох.
– Ну, ні, некомфортно літній людині так переміщатися, – заперечив фермер, – я краще запряжу тваринок у свій двомісний візок і на нім відвезу туди Клима Серафімовича. Почекайте, – і пішов запрягати.
– Когось мені цей суб'єкт нагадує, – бурмотів живописець, удивляючись у риси намальованого чоловіка, – здається, десь колись я бачив схожого, але де й коли – не пам'ятаю.
– Спробуйте, спробуйте пригадати, пригадати, – попрохав граф Електричка.
– Буду думати, – сказав старий, і повернув аркуш лицарям.
– Я, чесно зізнатися, не є знавцем мистецтва й, зокрема, живопису, але прізвище Петренко-Самогонов мені знайоме, – казав Окрошколюб, ховаючи телеграму короля назад у кишеню рюкзака. – Здається, я бачив якусь вашу картину.
– Напевно – «Купання рудого єдинорога», – припустив Петренко-Самогонов, – це найвідоміше моє полотно.
– Точно! «Купання рудого єдинорога»! Мені ж із самого дитинства часто траплялися його репродукції й на настінному календарі, і на листівці, і на обкладинці шкільного зошита, і в шкільному підручнику з естетичного виховання, і ще десь! – захоплено вигукнув молодий лицар. – Я й не знав, що художник, котрий його намалював, до цих пір живий. – Сказонув і зніяковів: – Ой, вибачайте, я не хотів вас...
– Не тільки живий, але й працездатний, слава Богу, такий, що продовжує творити нові картини, – похвалився старий. – Я написав його ще п'ятдесят два роки тому. З тих пір створив багато картин анітрохи не гірше й навіть краще, але чомусь саме «єдиноріг» став найвідомішим і найпопулярнішим із моїх творінь.
– Я бачив, бачив цю картину, картину в Задвірпольскому художньому музеї, музеї, – сказав граф Остап Електричка.
– Так, саме там вона тепер виставлена, – підтвердив Клим Серафімович.
Тут до них під'їхала, за висловом Миколи Гоголя, «птіца-тройка», тобто двоколісний візок, у який дійсно було запряжено птиць, і саме трьох, зрозуміло – страусів.
– Сідайте, Климе Серафімовичу, – запросив фермер-страусівник Гнат Кактусенко, і дідок вліз у візок, улаштувався поруч із пташиним кучером на м'якому затишному сидінню, обтягненому страусовою шкірою.
Окрошколюб вознісся на свого ігреневої масті Сигізмунда, Електричка – на мишастої масті Саладина, і фермерська колісниця, котру рухали живі пернаті двигуни, покотилася в напрямку Хухримухриєва, супроводжувана лицарським ескортом, лісовою дорогою, вкритою бурим опалим листям, найбільш вологі представники котрого намагалися липнути до коліс та копит.
Після дощів у лісі було так вогко, що тамтешні молюски – деревні равлики й ґрунтові слимаки – вирішили, ніби настав рай, і кинулися розмножуватися (якщо метушливе слово «кинулися» є слушним відносно істот настільки несуєтних, навіть можна сказати статечних). До речі, щодо равликів та слимаків. Наляканий заєць швидко втікає. Те ж саме можна сказати про багатьох інших тварин. А чи хтось бачив, щоб равлик або слимак сполохано драпав кудись із усіх ніг? Ні, такого ніхто не бачив. Із цього випливає логічний висновок, що равлики та слимаки є одними з найхоробріших істот! Але є тварини іще безстрашніші. От, наприклад, губки. Ті взагалі навіть і не ворухнуться, хоч як ти їх ні лякай! Оце так сміливці!
Автор же тим часом скаже декілька слів про маляра Петренка-Самогонова, тим більш що ця людина за чотири дні зіграє важливу роль у розшуках викраденого яйця дракона.
Клим Серафімович Петренко-Самогонов проявив себе в різних напрямках реалістичного живопису: як пейзажист (найвідоміший його пейзаж – «Ранок на річці Замийці»), також портретист (серед його робіт навіть портрет короля Жорика Восьмого, батечки нинішнього терентопського монарха), також автор натюрмортів (з яких найвідоміший – «Фломастер і маргаритка»), також анімаліст (сюди, крім іншого, можна зарахувати й знамениту картину з єдинорогом, і майбутню – зі страусами), також баталіст (втім, намалював він лише одну баталію – бійку біля паркану, що з тієї бійки розпочалася Парканова, вона ж Стогодинна, вона ж Друга громадянська війна, котра потрясла Терентопію в 1661 році; зрозуміло, на картині зображено не справжніх учасників тієї історичної події, а сучасних натурників в одязі тієї епохи)... От тільки мариністом він не був, оскільки в Терентопськім королівстві моря немає, а з уяви він писати не вмів, тільки з натури. Тобто, звичайно, він мав можливість вийти крізь Державні Двері з підпільного королівства у Великий Світ, з'їздити до якого-небудь тамтешнього моря, наприклад до Чорного, і відобразити його на ескізах. Але такою можливістю він не скористався, бо був, що називається, квасним патріотом і хотів відображати у творах тільки види рідного королівства.
Як старий закоренілий реаліст, Клим Серафімович люто ненавидів художників-авангардистів: усіляких сюрреалістів, ташістів, експресіоністів, супрематистів, кубістів, абстракціоністів, та іншу, як він називав, «мерзенну сволоту, що злісно спотворює навколишню дійсність».
Авангардисту Сисою Сопляєву старий навіть побив обличчя.
Було так: Петренко-Самогонов, будучи тверезим не на всі сто відсотків, приперся на персональну Сисоя Сопляєва виставку «Заплямованість» і, обурений його творчим самовираженням, заходився зривати зі стін і роздирати на шматки забруднені ляпками чорної туші білі паперові аркуші, кричачи, що це не мистецтво, а ганьба, яка не має права на існування. Коли так званий плямописець спробував заломити руки «старому вандалові, що вкрай розперезався», аби таким чином урятувати поки неушкоджені свої творіння, маститий живописець ухитрився кілька разів тицьнути авангардиста у фізіономію кулачком. Тут приспіла міліція... За дебош шановний літній художник-реаліст відсидів у буцегарні п'ятнадцять діб, і з гордістю потім хвалився, що «постраждав за високе мистецтво».
І це був не перший їхній конфлікт. За кілька років до того Петренко-Самогонов плюнув в обличчя Сопляєву за те, що той намалював живописне полотно «Купання червоного квадрата». Петренко-Самогонов уважав це злісним глузуванням із його знаменитого полотна «Купання рудого єдинорога».
Клим Серафімович дорогою від ферми Кактусенків до села Хухримухриєва ще пару разів просив лицарів показати йому портрет так званого яєчного шахрая, і, дивлячись на нього, повторював, мовляв, когось він мені точно нагадує, десь колись я бачив когось із такими рисами, але де й коли – ніяк не згадаю.
Остапи ж у цей час обговорювали дивну поведінку Річарда Ілліча Лойковицького (відомого як Левове Копито) й Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби (відомого як Мгоцько або Лицар Пивної Кружки). Припустили, що ці їхні колеги теж потрапили під вплив якогось навіювання. Ми, мовляв, у результаті навіювання бачили жахливих чудовиськ, яких насправді не було, а вони, значить, внаслідок навіювання говорили божевільні промови й кусали оточуючих. Може, мовляв, і інші наші колеги стали жертвами подібних навіювань? І це все дуже незрозуміло і підозріло...
☼ ☼ ☼
В Автора цих рядків немає ані найменших сумнівів: читач відразу здогадався, що чарівник, який мешкає в Хухримухриєвому, є одним із численних нащадків знаменитого мага вісімнадцятого століття Гектора Манюні, і що в хухримухриєвського чародія, як і в його далеких родичів, згадуваних уже на сторінках цього, м'яко висловлюючись, епосу, є портрет Гектора Манюні пензля придворного живописця Леонардо Ґудзика, а також клаптик папірця із фрагментом пророчого тексту Гектора Манюні. Оцей черговий фрагмент пророцтва Автор негайно пред'являє читачеві для ознайомлення:
Цього осіннього дня – 1 листопада 1995 року, коли до Олександра Олексійовича Манюні припхалися непрохані гості: фермер, два лицарі, і живописець, – цей чарівник, нарешті, домігся результату, якого наполегливо прагнув у процесі роботи протягом п'яти років, тому даний день був для нього святковим і, можна сказати, тріумфальним. Але перш ніж Автор повідає про цей успіх чародія, він бажає всучити читачеві коротку біографію цієї неординарної людини:
Як і всяка біографія, ця починається з того, що Олександр Олексійович народився. Не було б цього першого його діяння – не було б, ясна річ, і інших.
(Корисна порада від Автора цих рядків: перш ніж братися за будь-яку справу, бажано попередньо народитися; якщо ж ти з якихось причин забув народитися, то приступатися до абиякої діяльності безперспективно: у ненародженого, скоріше всього, нічого не вийде.
Деякі люди обожнюють народжуватися, їх, що називається, хлібом не годуй – дай з'явитися на світ. А інші ставляться до цього халатно, байдуже, без вогника та ентузіазму, їм це до лампочки, тому й не народжуються. Автор закликає хороших людей не забувати особисто брати участь у такій важливій події, як власне народження, не ухиляючись і не перекладаючи цей обов'язок на іншого.
Навіть важко уявити, якої кількості хороших, розумних і талановитих людей не вистачало людству, скількох людство не дорахувалося видатних винаходів, відкриттів, великих творів і взагалі потрібних вчинків через те, що багацько чудових людей чи то з об'єктивних, чи то з суб'єктивних причин забули народитися.
Автор цих рядків, наприклад, чомусь упевнений, що Джонатан Шекспір, син великого Вільяма Шекспіра, теж, як і батько, був би визначною людиною і написав би шедевральні книги, зокрема чудовий роман «Життя та карколомні пригоди Джероніма Джексона». Якби той Джонатан Шекспір був зачатий та народився. Але, на жаль, не був. Бо Вільям Шекспір навіть не зустрівся та не познайомився із дівчиною, котру звали Цинія Джонсон, що була потенційною матір'ю того його геніального сина, а оженився з другою, Енн Хатауей, і став батьком сина Хемнета та двох дочок, Сьюзен і Джудіт, котрі нічого видатного не написали. Шкода, що ненароджений і через те неспроможний написати шедеври Джонатан Шекспір не мав можливості познайомити свого можливого батька Вільяма Шекспіра зі своєю можливою матір'ю Цинією Джонсон.
Є приказка: не кажи «гоп», поки не перескочиш. Іще вірнішим є таке висловлення: не кажи «гоп», поки не народишся. І взагалі, поки не народишся, нічого не кажи і не пиши.
Один мешканець Данії народився і написав, крім іншого: «Бути чи не бути?» Автор Терентопських хронік, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга на це відповідає: хорошим людям – бути, а мерзотникам – не бути. І, ледве встигнувши це висловити, тут же сам собі суперечить. Якщо не буде мерзотників, якщо всі люди поголовно будуть хорошими, то кому вони (хороші) чинитимуть опір, проти кого боротимуться? А без опору і боротьби зі злом життя хороших людей може стати нудним, рутинним. Виходить, щоб хороші люди не розслабилися і не перетворилися на овочі, щоб залишалися в тонусі, повинні існувати і мерзотники, як це ні прикро. Хороші називаються хорошими в порівнянні з мерзотниками, а якщо мерзотників не буде, то нарікати когось хорошими – якось неправильно, тоді їх слід узивати просто звичайними, нормальними.
«Змушений тебе поправити, громадянине Авторе, – втручається педантична Ліва півкуля авторського мозку. – Мешканець Данії принц Гамлет слова "Бути чи не бути" не написав, а висловив усно, в п'єсі Вільяма Шекспіра, а от Шекспір, який, дійсно, написав, був мешканцем не Данії, а Англії». – «Це всім відомо, але я мав на ува...» – відповідає Автор, але педантична півкуля, перебивши, заперечує: «Не всім. Наприклад, представникам диких племен, що населяють джунглі Амазонії, це не...» – «Гаразд, скажу інакше: не всім, але багатьом відомі місця мешкань Гамлета і Шекспіра. Але я мав на увазі не Шекспіра, а Андерсена, Ганса Християна. Котрий, крім іншого, написав кілька романів, один з яких називається "Бути чи не бути?" На жаль, жоден з романів Андерсена досі не перекладено українською мовою, та й російською більшість із них не перекладено. Так от Андерсен, котрий словосполучення "Бути чи не бути?" в якості заголовка написав, а не висловив усно, був мешканцем, що, знову таки, багатьом відомо, саме Данії, як і принц Гамлет».
«Щодо геніального англійського письменника Джонатана Шекспіра, який не написав жодного тексту, оскільки не був народжений, – додає Ліва півкуля, – то мені пригадуються два американські літератори: критик і есеїст Генрі О. Лардел (Lardell) і геніальний письменник Отіс Р. Колдвел (Caldwell). Які теж, як і Джонатан Шекспір, не встигли написати жодного тексту, хоча і народилися, і навіть зросли. Просто їх угораздило померти до того, як вони приступилися до літературної творчості. Що про тих невдах повідав харків'янин Майк Йогансен у своєму невеликому творі «Зубна щітка» (вперше надрукованому тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року у харківському часописі «УЖ»; з ілюстраціями харківської ж художниці Алли Гербурт, котра була дружиною Йогансена; зокрема портретами Лардела і Колдвела з їхніми особистими підписами). Охотник до розіграшів і містифікацій Майк Йогансен назвав «Зубну щітку» науково-популярним нарисом, але, сказати по правді, у дійсності це дотепна пародія на науково-популярні нариси. Тих що нічого не написали американських літераторів Генрі О. Лардела і Отіса Р. Колдвела придумав сам пустун Йогансен, як і ти, Авторе, Джонатана Шекспіра».
А Льюїс Керролл про людей народжених і людей не народжених, тобто існуючих і не існуючих, у листі до одного зі своїх юних читачів висловився так:
«З ЯКИХОСЬ причин люди, які не існують, набагато приємніші у спілкуванні, ніж ті, які ІСНУЮТЬ. Наприклад, люди, які не існують, ніколи НЕ БУВАЮТЬ ГРУБИМИ, вони ніколи не СУПЕРЕЧАТЬ тобі й НІКОЛИ НЕ НАСТУПАЮТЬ НА НОГИ! Як бачиш, вони дійсно набагато приємніші у спілкуванні за тих, які ІСНУЮТЬ».)
Проробив це майбутній чарівник 2-го травня 1935 року, а значить, у дні Великої Яєчної Експедиції терентопських лицарів було йому 60 років. Це Автор, звісно, вже про народження О.О. Манюні.
Народившись, став, не покладаючи рук, рости.
Ну там – дитячий садок, школа.
Поки, як бачимо, нічого особливого; майже будь хто про початок свого життя міг би сказати те ж саме. Але крім шкільних занять з математики, літератури, географії, ботаніки тощо, були і домашні заняття з магії, де викладачами виступали маг Олексій Арнольдович Манюня і фея Наталія Святополківна Манюня (в дівоцтві – Нестеренко) – батьки Сашка Манюні. Взагалі Сашко хотів бути не магом, а пожежником, але батьки заперечували, що не личить нащадкові такого великого чародія як Гектор Манюня бути звичайним вогнеборцем, і напихали його заклинаннями, рецептами снадобій та іншими чаклунськими інформаціями.
Олександрові Манюні ще в дитинстві була втовкмачена магічними батьками думка, що хороший чарівник не має обмежуватись використанням вже існуючих чаклунських, так би мовити, технологій; він повинен також створювати нові чарівні заклинання, зілля тощо, щоб магія не тупцялася на місці, а постійно розвивалася й оновлювалася. Тому протягом свого дорослого життя, слідуючи цьому завіту тата й мами, Олександр Олексійович, крім іншого, ставив перед собою нові завдання в галузі прикладної магії, і методично, терпляче й наполегливо ці завдання вирішував.
Так в 1956 році двадцятиоднорічний Олександр Манюня, перебуваючи в перукарні й спостерігаючи в дзеркалі, як перукар, роблячи стрижку, шматує ножицями його волосся, подумав, що було б непогано регулювати довжину волосся за допомогою магії. Захотів – гоп! – волосся швидко висунулося з голови, і ти – довговолосий; захотів – гоп! – волосся само собою зменшилося, і ти – коротковолосий, ніби як стрижений; захотів – гоп! – у лічені секунди виросла борода, захотів – гоп! – борода всмокталася назад в обличчя, і ти ніби як голений... Не треба ходити до перукарні, витрачаючи на це час і гроші, не треба купувати леза, помазки та інші приналежності для гоління. Це ж яка-ніяка економія часу й коштів.
Поставивши таке завдання, чудотворець став його вирішувати.
І вирішив, на що в нього пішло вісім років роботи. З тих пір він уже не стригся й не голився, залишаючись на вигляд стриженим і голеним завдяки вигаданим ним магічним заклинанням.
У 1966 році Олександр Манюня захотів створити зілля, завдяки якому людина ставала б невидимою. Тобто маги вже давно вміли бути, у разі необхідності, невидимими для оточуючих. Але це досягалось навіюванням: чарівник навіював людям, що вони його не помічають, і вони дійсно його не помічали. Та фактично він залишався непрозорим, бо світлових променів його організм не пропускав. Олександр Олексійович же вирішив домогтися повної прозорості організму у фізичному аспекті. Він не міг пояснити для чого це треба в практичному плані й чи потрібно взагалі; його зацікавила сама складність поставленого завдання. Було бажання довести самому собі, що навіть такі вершини він здатний взяти.
Завдання було вкрай непросте, і робота над його вирішенням забрала аж 18 років життя мага. До 1978 року він досяг, що піддослідні звірі, випивши його зілля, робилися прозорими; але все ж залишалися видимими: ніби перетворювалися на скляні статуетки, живі й рухливі. До 1981 року – що піддослідні звірі ставали повністю невидимими; але, на жаль, при цьому здихали. Тільки в 1984 році йому, нарешті, вдалося створити зілля, випивши яке піддослідні миші, щури та кролі стали зовсім невидимими й при цьому залишилися живими й здоровими. Паралельно з роботою над, так би мовити, зневидимачем, чарівник винайшов і засіб, що повертав первинний вигляд, бо довічна прозорість створювала б багато незручностей, і навіть небезпек. Його він теж випробував: невидимі гризуни, випивши «чарівної водиці», зробилися знову видимими.
У принципі завдання було ніби як вирішено, залишився останній, так би мовити, штришок: випробувати цей зневидимач на людині.
Щоб не витрачати час на пошуки суб'єкта, готового стати піддослідним добровольцем, Олександр Манюня, на сто відсотків упевнений в успішному результаті, сам став таким, тобто випробував засіб на самому собі.
Випивши чарівну рідину, чарівник надумав, скориставшись своєю невидимістю, над кимось пожартувати. Скинув усю одежину, яка, звичайно, була видимою й заважала бути непомітним, вийшов на вулицю (благо діло було влітку, коли й без одягу тепло) і побачив незнайомого громадянина. Усіх жителів Хухримухриєва він знав, значить, незнайомець був приїжджим, може, таким, що прибув погостювати в когось із хухримухриєв`ян.
Чародій нечутно підкрався ззаду до незнайомця й зняв із нього капелюха. І завмер із цим капелюхом у піднятій руці. Ось, думає, людина, відчувши, що з неї злетів головний убір, озирнеться й побачить, що капелюх нерухомо завис у повітрі. Ото здивується! Олександр Манюня сподівався, що ця його витівка потрапить на сторінки нового доповненого видання популярної, що неодноразово перевидавалася в Терентопії книги «Маги жартують».
Перехожий дійсно схопився за волосся, дійсно озирнувся й дійсно втупився в капелюха. Але тут же перевів погляд із головного убору просто в очі Олександра Олексійовича, насупився й сказав:
– Ви чого хуліганите, громадянине? Робити вам нема чого? Чи, може, захотіли отримати вдар по лобу?
– Ви мене бачите?! – здивувався голий чарівник і сором'язливо прикрив чужим капелюхом сороміцьку ділянку організму.
– Авжеж, не сліпий. Віддайте, – капелюхоносець вирвав головний убір із пальців мага й, сердито напнувши, продовжив рух вулицею, бурмочучи: – Лікуватися треба, громадянине. У психіатра. Мало того що голий, так і капелюхи...
Тут слід сказати, що маг Олександр Манюня, як і інші сучасні терентопські маги, не відрізнявся принципово зовнішнім виглядом від інших громадян: носив звичайну одежу, а не якийсь із вишитими зірками або магічними символами халат і аналогічний ковпак, як чаклуни у казках. Якби терентопські маги, і в тому числі Олександр Манюня, одягалися якось по-особливому, мали свій чисто магічний стиль, то незнайомець зрозумів би, що перед ним чарівник, і говорив би з ним не настільки грубо. А тут заради невидимості чудотворець зовсім оголився, тож тим паче неможливо було зрозуміти, хто він за фахом.
Олександр Манюня почервонів і, прикриваючи долонями голе тіло нижче живота й спини, став задкувати, зиркаючи обабіч – чи не бачать його в такому ганебному вигляді односельці. Але, слава Богу, крім незнайомця на вулиці нікого не було.
Чародій чкурнув додому і втупився в дзеркало, чого не зробив після вживання зілля, будучи цілковито впевнений у своїй прозорості. Гай-гай, він був видимий, наче й не вжив чарівного препарату!
Ця невдача так його вразила, що він відклав подальшу роботу із цієї теми.
А приблизно за тиждень у чародія сильно заболіло в боці, і він викликав швидку допомогу. Лікар, обмацавши його черевну область, поставив діагноз: апендицит. Потрібна негайна хірургічна операція з ампутації запаленого апендикса. Пацієнта терміново доставили в операційну Хухримухриєвської лікарні.
Оперував досвідчений хірург Кир'ян Валерійович Молокококосососов. Олександр Манюня перебував у цей час під місцевим, а не загальним, наркозом, і тому був у свідомості, і міг спілкуватися з лікарем.
Розітнувши скальпелем праву клубову область його тулуба, хірург свиснув. Пацієнта налякав цей нетиповий для даного заходу звук, і він запитав, що лікаря так здивувало в його нутрощах. Молокококосососов спантеличено відповів, що жодних нутрощів він у розрізі не бачить. Пацієнт, мовляв, порожнистий, як повітряна кулька або надувна лялька чи там дитячий круг для плавання, з тією різницею, що кулька і надувна лялька, будучи розітнутими, лопнули б або здулися, а пацієнт не лопається й не здувається. Видно тільки шкіру, а під шкірою – нічого.
