Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 104 страниц)
На жаль, безцінний читачу, є в людей нехороша схильність – помирати. Ну, тобто деяким це дійсно личить. Усяким там поганцям, вилупкам, сволотам, нелюдям, покидькам, негідникам, мерзотникам... Але людям хорошим, каже Автор цих писань, я суворо заборонив би піддаватися таким дурницям, як умирання; принаймні до досягнення ними віку ста років. Якби, звичайно, міг заборонити. Ах, якби ж тільки міг!
☼ ☼ ☼
Отже, Джульєт Дездемонович, увійшовши в корчму «Під Рятівною Мухою», драматично викликнув:
– Убили!!! Людину вбили! Людину вбили на смерть.
Ця новина вразила всіх, хто був у приміщенні. Пісня стихла, з кухні висипали кухарі й рознощики на чолі з хазяїном Іцхаком Гільденштерном і його дружиною Маргаритою; із другого поверху, куди теж донісся цей вигук, спустилася молода красуня Естер – донька Іцхака та Маргарити – з улюбленим пивним келихом у руці. Зависла жалобна тиша, і холодок пройшовся по спинах присутніх, змусивши зіщулитися. Тільки камін продовжував безтурботно про щось потріскувати своїми палкими дровами.
Як Автор уже казав, таких що занадто звірствують злочинців у країні не спостерігалося, тому вбивство в Терентопії було явищем ще більш рідкісним, ніж у нашім світі відмова чиновника взяти спокусливий хабар (навіть при стовідсотковій упевненості в безкарності такого вчинку), через його, чиновника, шляхетність, принциповість, совість та чесність. Напевно це пов'язано з тим, що з часів Мирополка Романтика дітлахам в тій країні прищеплювалися принципи лицарства та шляхетності, так що навіть у злочинців був свій кодекс честі, котрий не дозволяв їм занадто лиходіяти. Так звані бєспрєдєльщикі були дуже великою рідкістю, за всю історію королівства таких можна перелічити на пальцях однієї руки. Вибач, читачу, що Автор використав російське слово «бєспрєдєльщикі», але українське «безмежники», хоча формально повинне бути аналогом, проте має зовсім інше емоційне забарвлення.
До речі, щодо хабарників. Авторові цих писань не подобається, що старовинне українське слово «драпічка» в нас замінили закордонним словом «корупціонер». «Драпічка» звучить принизливо, ганебно, глузливо, презирливо, а «корупціонер» – солідно, римуючись з «революціонер», «опозиціонер», «акціонер», «колекціонер», «міліціонер» тощо. Може, якщоб в нас таких негідників в очі звали, як в старі часи, драпічками, то комусь із них стало б соромно. Тож Автор закликає співгромадян відмовитися від «корупціонерів» і дражнити хабарників «драпічками».
Але повернемося до вбивств.
Останнє перед цим душогубство трапилося в Жорикбурзі аж років п'ять тому, та й то не навмисне, а випадкове. Один муляр, працюючи на будівництві цегельної п'ятиповерхівки, не втримав у руках цеглину, і та бебехнулася з висоти четвертого поверху. А внизу, на біду, була людина без каски...
Муляра за недбалість звільнили з роботи, а випадкову жертву поховали.
Сам же муляр і поховав, оскільки за дивним збігом жертва виявилася тещею муляра. До кримінальної відповідальності його не притягали, оскільки вирішили, що він і так досить покараний за недбалість втратою близької людини. Адже в прокурорів теж є тещі...
– Кого вбили? – пересохлою глоткою прохрипів Іполит Четвертий.
– Бандюгу, – була відповідь Грошенятка.
– Бандюгу? Ну це інша справа! – полегшено вимовив святий отець і промочив горлянку пивом.
– Сам винуватий! – упевнено вирішив бібліотекар, протираючи хусточкою окуляри.
– Напевно, хтось не витерпів злих знущань мерзот... – почав був маг Акмус, але Маргарита Гільденштерн перебила:
– Про свіжих небіжчиків треба говорити або добре, або нічого.
Настало мовчання, оскільки нічого хорошого про молодого кримінальника Федора Мойсейовича Роженкранца, більш відомого під кличкою Бандюга, не пригадувалося. Лише камін любенько продовжував тріпати язиком. Язиком полум'я. Але навряд чи про мерця.
– Де й коли? – перервав мовчання патріарх, коли касир, установивши перед каміном парасоль, присів поруч. Підсунувши стільці, стіл меломанів оточили актори, кухарі, рознощики й Гільденштерни.
Джульєт Дездемонович повідав, як, прямуючи щойно до корчми, він у двох кварталах звідси вгледів у підворітті скупчення людей, серед яких були міліціонери. Заінтригувавшись, касир уперся в скупчення й побачив освітлену міліцейськими ліхтариками лежачу на асфальті людину, у якій він упізнав прийомного сина хазяїна корчми «Під Мідним Забралом» корчмаря Мойсея Роженкранца. З розмов криміналістів, котрі оглядали тіло, Грошенятко з'ясував, що цей суб'єкт, судячи із синця на скроні, був убитий ударом тупого предмета, можливо, половинки цеглини, котра валялася поруч.
– І ще з міліцейської розмови я збагнув... – коротун зробив паузу, яка інтригує, – що це саме Бандюга викрав муляж драконячого яйця в музеї, а потім і справжнє яйце драконів в Абрикосовій печері, підмінивши його муляжем, аби крадіжка не відразу виявилася.
– Я так і думав! – гаркнув святий отець, ляснувши важкою долонею по столу.
– І в мене була така версія, – сказав маг Акмус.
– Я теж підозрював Бандюгу. Це елементарно, Ватсоне, – підтакнув начитаний індіанець. – Бо хто ж ще міг опуститися до такої підлоти!
– А яйця там, у підворітті, не було? – запитав високий гарний брюнет Іцхак Гільденштерн.
– Ні, яйця не було, – відповів Грошенятко. – Потім трупа завантажили в міліцейський автофургон, і повезли до моргу, а я поспішив сюди.
– Отакі справи... – говорили актори, вертаючись під гірлянди цибулі й перцю, кухарі й рознощики – у кухню.
Маг Акмус глянув у карі очі Іцхака Гільденштерна, а корчмар – у сірі очі авіатора, потім вони одночасно перевели погляди на гарну дівчину, що піднімалася дерев'яними трохи рипучими сходами на другий поверх із пивним келихом у руці; потім знову обмінялися багатозначними поглядами й одночасно пошепки вимовили:
Іцхак: Здається, це та подія, на яку ми так чекали.
Акмус: Іншого такого випадку може й не бути.
Що означали ці таємничі фрази? Щоб зрозуміти це, а також подальші вчинки персонажів, читач повинен терміново вивідати в Автора біографію дивного пивного келиха, ще й історію чарівного кохання...
Чим Автор із читачем і займуться в наступних найближчих розділах.
ЩОСЬ ДРУГЕ. Замах на подвиг
– А я би радий з кимось-то схопитись
І подвиг мене гідний учинить.
Арістофан, «Жаби».
Він гож убити був злобливого дракона.
Едмунд Спенсер, «Королева фей».
– Вилізай, підземна тварюко! Виходь, чудовиську!
Йозеф Чапек і Карел Чапек, «Адам-творець».
15, 16 вересня 1995 року.
Отже, Автор цього, м'яко висловлюючись, епосу вирішив почати оповідь з історії протиборства лицаря й дракона, бо майже в кожному поважаному чарівно-лицарському епосі присутня ця тема.
У початкових розділах цього розгонистого твору мова йтиме про сутичку лицаря Аркадія – члена колективу Напівкруглого Столу – із драконом Інокентієм Карловичем.
Ну, починається...
☼ ☼ ☼
Клятву, мовляв, зловлю дракона для Королівського зоопарку, лицар Аркадій бовкнув на бенкеті з нагоди вручення придворному катові медалі «За ударну роботу», що той бенкет відбувся в Королівському замку 15 вересня 1995 року. Бовкнув гучно, у присутності Його і Її Величностей, ката, лицарів Напівкруглого Столу й решти присутніх, що бенкетували, серед яких були й колишні клієнти нагородженого. Бовкнув сп'яну, не подумавши. За язик ніхто не тягнув. А відмовлятися, мовляв, погарячкував, був нетверезий, не звертайте уваги, забудьте тощо, було б принизливо й ганебно з точки зору лицарської честі. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш; назвався пальцем – лізь у ніздрю; так кажуть терентопські приказки.
– Тут не зашкодив би коментар щодо зоопарку, – підказує Авторові його Ліва мозкова півкуля.
– Нічого подібного! – втручається Права. – Тут не зашкодив би не коментар, а аж цілих три коментарі: щодо зоопарку, щодо імен короля, королеви й лицарів Напівкруглого Столу, а також щодо придворного ката.
– Сам знаю! Попрошу не вказувати! – кричить своєму мозку Автор. І вмочивши неіснуюче перо в неіснуючу чорнильницю, починає шкрябати коментарі:
Коментар № 1.
Королівський замок, що розташований у самому центрі столиці (нагадую: столиця – місто Жорикбург), є замкнутою низкою будівель із безліччю гостроверхих веж і башточок, увінчаних гарними флюгерами, зубчатими стінами й іншими причандалами, характерними для романтично-лицарської архітектури; низкою, що оточує великий двір.
У дворі, крім іншого, розташований невеликий парк.
Зоологічний парк.
Як майже всякий чоловік, король Жорик Дев'ятий мав хобі. Цим хобі був зоопарк. Як майже всяка дружина, королева Зінька Одинадцята буркотіла, мовляв, від хобі чоловіка одні витрати й незручності: мовляв, багато грошей іде на придбання й утримання тварин; мовляв, фауна занадто шумить; мовляв, від зоопарку не так щоб дуже добре пахне; мовляв, приділяючи багато часу звірині, чоловік менше часу приділяє сім'ї тощо. Одним словом, родина як родина. Жорик же Дев'ятий, люблячи дружину й обох дочок, не міг відректися й від любові до інших живих організмів. І зоопарк продовжував бути.
У мальовничих вольєрах існували й місцеві створіння, і привезені з далеких країн, як звичайні за нашими мірками, так і незвичайні. Колекція незвичайних місцевих була неповною: бракувало дракона. Занадто гонорові ці тварини; їм самоповага не дозволяє, бач, жити у вольєрах і позувати роззявам; це, бач, нижче їхньої гідності.
В 1986 році королю вдалося-таки спокусити занепалого дракона Грицька. Той погодився животіти в зоопарку за щоденний літр горілки. Але оскільки він часто-густо був п'яний, вивергав матірщину й нечистоти, то королю було соромно за такий експонат.
Тому коли Грицько за рік сконав від цирозу печінки, Жорик окрім суму (він добра людина, і його засмучує в більшій або меншій мірі кончина будь-якої істоти; навіть убиваючи комара на щоці, зазнає каяття природолюбія) відчув і деяке полегшення, бо суб'єкт, котрий загрузнув у алкоголізмі й жлобстві, був йому в тягар, ганьбив зоопарк, а просто прогнати його монарх уже не міг через свою делікатність та інтелігентність.
Король навіть сказав працівникові зоопарку, що зі сльозами дивився на тушу дохлого дракона:
– Я поділяю ваш сум, Юрію Антоновичу, але цей брутальний алкаш не вартий наших сліз.
На що розстроєний працівник відповів:
– Вам легко говорити, Ваша Величносте! Яму ж бо не ви маєте копати!
З того часу вольєр для дракона пустував.
Коментар № 2.
Щодо імен. Тебе, безцінний читачу, можливо, здивувало, що короновані особи в Терентопії йменуються такими панібратськими назвиськами: Жорик і Зінька; замість солідних – Георгій і Зінаїда.
Така там традиція.
Ще терентопський король Георгій Перший, котрий правив у сімнадцятому столітті, помітив, що народ схильний називати керівників позаочі не офіційними іменами, а панібратськими варіантами. Якщо начальник Іван, позаочі його можуть кликати Івашком, якщо Петро – Петрухою, якщо Микола – Миколашкою, якщо Микита – Микиткою, якщо Леонід – Льоньком, якщо Михайло – Мишком... Із цим нічого не поробиш, а значить, треба офіційний стиль підігнати до народного, вирішив Георгій Перший і перейменував себе на Жорика Першого, а жінку Зінаїду Першу – на Зіньку Першу.
Так і повелося.
Нинішній король офіційно зветься Жориком Дев'ятим, а за паспортом він – Георгій Георгійович Мирополкович. Зінька Одинадцята за паспортом – Зінаїда Сидорівна Козолуп-Мирополкович.
Лицарі Напівкруглого Столу зазвичай усно іменувалися тільки за титулами й іменами: лицар Аркадій, лицар Федір, барон Порфирій, граф Василь, граф Кузьма, герцог Харитон... У паспортах вони, звичайно, крім імен мали по батькові й прізвища. Наприклад, лицар Аркадій за паспортом – Аркадій Левович Глімпельштейн. Якщо ж у лицарів Напівкруглого Столу були однакові імена, то, щоб розрізняти їх, до імені додавалося яке-небудь прізвисько. Наприклад, одного кликали Річардом Неголеним, а іншого – Річардом Левове Копито.
(Взагалі, висловлюючись про людину, бажано уточнювати, наприклад за допомогою прізвиська, про кого конкретно мова, щоб не було плутанини.
А то кажуть, наприклад, мовляв, «античний філософ Діоген жив у бочці». А між тим античний філософ Діоген Аполлонійський у бочці не жив. І філософ Діоген Лаертський у бочці не жив. І філософ Діоген Селевкійський. І Діоген зі Смірни. І Діоген із Тарса. І Діоген з Еноанди в бочці не жив. І, можливо, деякі інші античні філософи на ймення Діоген у бочках не жили. На вищезгаданій нестандартній малогабаритній житлоплощі мешкав лише філософ Діоген Сінопський. Тому не треба, як то кажуть, котити бочку на всіх Діогенів. Кажучи про бочкове існування, слід уточнювати, що мова тільки про циніка зі Сінопи, а його тезки-колеги з інших міст не мають до цього жодного відношення. Щоб тебе не звинуватили в наклепі шанувальники решти Діогенів. Що ті інші Діогени вважали бочки не житлами для людей, а гуртожитками для солоних огірків або там оливок.
А якщо підійти до питання з педантичністю, то і Діоген Сінопський у бочці не жив. Тобто його житлом була не бочка, а піфос – величенький глиняний глек. Зазвичай в глечиках, а також у лампах, проживали джини з арабських казок. Цей грецький філософ, поселившись у глеку, можна сказати, порушив у цьому аспекті монополію джинів.
Що ж до прізвиська Сінопський, то походить воно від місця його народження. А якби прізвисько йому дали за місцем проживання, зокрема у знаменитому глекові, що його людський поговір перетворив на бочку, то він звався б Діогеном Коринфським.)
Але традиція усно називатися тільки за титулом та ім'ям з додаванням у разі потреби прізвиська поширювалася лише на лицарів Напівкруглого Столу, тобто лицарів придворних. У незалежних лицарів таких обмежень не було і вони називалися як завгодно: використовуючи і прізвища, і прізвиська, і по батькові, і псевдоніми... Кому як заманеться. У чому читач переконається, прочитавши список незалежних учасників лицарського турніру в розділі тридцять першому за назвою «День Шляхетного Мордобою».
Коментар № 3.
Не треба жахатися з того, що придворний кат отримав медаль «За ударну роботу», уявляючи собі, що він в ударних темпах, не покладаючи рук, здійснює одна за одною швидкісні хірургічні операції з ампутації голів, або вмертвляє клієнтів іншим способом. Упаси Бог! Зверни увагу, безцінний читачу, що поздоровити ката прийшли і його колишні клієнти. (Наприклад, там був лицар Напівкруглого Столу граф Яків, якого цей кат замолоду покарав за злодійство, після чого вони потоваришували. Що з тим графом-злодюжкою читач ближче познайомиться у розділі сорок п'ятому за назвою «Дірка у кальсонах».) Як би вони прийшли, якщо б були без голів?
Ні, таких звірств у Терентопському королівстві не буває. Так, кат УДАРЯЄ присуджених, інакше він не одержав би медаль «За УДАРНУ роботу»; але як ударяє й чим ударяє! Ударяє артистично, елегантно, естетично! Ударяє не батогом по спині, і не сокирою по шиї, а винятково кремовими тортами по лицю! При цьому засуджений (аби не почуватися дискримінованим) має право, за бажанням, відповісти катові тим самим; тобто у відповідь ляпнути і ката тортом в обличчя. (Але таке мало кому з засуджених вдавалося, оскільки терентопські кати – фахівці дуже спритні, моторні, увертливі, тому торти в цих випадках пролітають повз їхні голови). Катування тортами – одне з улюблених видовищ терентопців, і біля входу в Зал Катувань майже завжди є бажаючі придбати зайвий квиток на це веселе дійство.
Придворний кат Інкогнітечко (це псевдонім; справжнє його ім'я невідомо нікому, навіть королю, як і його обличчя, постійно сховане під маскою; нікому, крім хіба кількох найближчих друзів і родичів; носіння маски – стародавній звичай катів; Інкогнітечко використовував маску клоуна, з великим червоним носом, кумедними вусами й чималенькими вухами) виконував свою роботу настільки видовищно, що замилуєшся; недарма його часто запрошували на гастролі в інші міста королівства, а його фотографії (зрозуміло, у масці) продавалися в кіосках, і було багато бажаючих одержати його автограф.
Однією з визначних пам'яток Жорикбурга була елегантна шибениця на майдані Панурґа, шибениця, котру, так би мовити, експлуатували кати Інкогнітечко й Анонімечко. Сконструйовано її з урахуванням новітніх досягнень у ергономіці й дизайні, так що висіти на ній не тільки безпечно, але навіть затишно. Однак, терентопці не любили бути повішеними, оскільки висіти соромно й нудно. Втім, якщо повішенець підписував довідку про каяття, то його знімали із шибениці й відправляли у заслання.
Одним словом, покарання для злочинців там досить гуманні, не смертельні, безболісні, та й злочинці, за дуже рідкісним винятком, не нелюди...
Крім основної професії, Інкогнітечко освоїв перукарське діло, і підробляв на півставки ще й підстригачем королівського волосся. І в цій іпостасі він був настільки віртуозний, що навіть не користувався ножицями й машинками, а спритно зрубував волосинки гостро наточеною сокирою (вважаючи, що хоч щось катові слід робити за допомогою сокири заради традиції). Тільки до бороди король його не підпускав. Ні, не через сумніви в його майстерності і страх що Інкогнітечко промахнеться й зрубає шию замість волосини. Або зробить це не через промах, а через підступність й зраду. Зовсім ні. У майстерності й благонадійності ката монарх не сумнівався. Просто борода в Жорика Дев'я... Втім, про це згодом...
От такі коментарі.
☼ ☼ ☼
Але повернемося до лицаря Аркадія, що бовкнув нетверезу клятву про піймання дракона.
Наступного після банкету ранку Аркадій, прокинувшись у лицарському гуртожитку, посьорбавши розсолу й притьопнувши на чоло оцтовий компрес, згадав, що він щось гучно обіцяв королю, але що саме...
Почухуючи майку, лицар пошвендяв до свого сусіда, барона Панаса.
Лицар Аркадій поки не мав власного замку, тому із дружиною й маленьким сином тулився в лицарському гуртожитку, що на вулиці Франсуа Рабле, котра веде до замку Королівського; на третьому поверсі, у двокімнатній квартирі № 303. Тепер дружини й дитини в гуртожитку не було – вони гостювали в батьків Оксани (так кличуть його дружину) у Замийську-на-Замийці.
Барон Панас, який мешкав у однокімнатній квартирі № 307, теж цього ранку виявився притьопнутим. Автор має на увазі компрес на лобі.
– А, драконолове! Ну, як ти себе почуваєш після вчорашнього? – запитав сусід, впускаючи Аркадія у свій холостяцький барліг.
– Драконолов?! – здивувався Аркадій. – Невже я – дракона...
– Зовсім не пам'ятаєш? «Зловлю, – кричав, – як пити дати. Клянуся, – кричав, – своїми ніздрями, що не колупатиму в носі, поки не здобуду тверезого страховиська для королівського зоопарку!»
– От не треба було мені пити ще й бананову наливку. Завжди після бананівки якісь дурощі в голову лізуть.
Далі слідував такий діалог:
Барон Панас: Якщо ти дійсно вирішив здобути дракона...
Лицар Аркадій: А куди ж тепер подітися, заприсяг, тьху, матері його ковінька...
Барон Панас: ... то я рекомендую тобі спробувати умовити Інокентія Карловича, знаєш, такого в окулярах, що прилітає в Жорикбург слухати оперу. Він інтелігентний, тож, умовиш чи ні, але в крайньому разі нічого занадто звірячого він із тобою не зробить.
Лицар Аркадій: А де його лігвище?
Барон Панас: У Каменіані, звичайно. Він, здається, служить екскурсоводом, тому в туристичному агентстві «Рятівна Бджола» мусять знати його точну адресу. Зайди, уточни. Але спочатку треба підлікуватися.
Лицар Аркадій: А є що-небудь?
Барон Панас: Портвейн.
Лицар Аркадій: Наливай!..
«Підлікований» лицар, повернувшись у свою квартиру, облачився в доспіх, прихопив зброю – меча, щита та складного списа у футлярі, з'їхав ліфтом на перший поверх (лицарський гуртожиток – п'ятиповерховий будинок із ліфтом, а сходами шкандибати в металевій шкарлупі менш зручно, аніж знижуватися за допомогою механіки), привітався з комендантом гуртожитку Методієм Хламенком і вийшов на вулицю.
Там було сонячно та, якщо так можна висловитись, горобціцвірінячно. Блакитним небом пливли хмаринки, схожі на білосніжні какашки. Напевно так виглядали б фекалії сніговиків, якби сніговики какали.
– Тьху! Теж знайшов порівняння! – обурюється Права півкуля авторського мозку. – Ну як же можна хмаринки ототожнювати з лайном!
– Ну я ж не винуватий, що в той час хмари над Жорикбургом мали таку форму, – виправдовується Автор. – Звичайно, я міг би вишуканості заради збрехати, мовляв, вони виглядали як скульптури Родена або там Мікеланджело. Але мені не хочеться задурювати голову читачеві, тож кажу чесно. Так, ці хмаринки були схожі не на роботи вищезгаданих скульпторів, а на роботу знаменитого (якщо не у світовому масштабі, то в масштабі цього королівства) терентопського ювеліра Бориса Фаберштейна – дорогоцінний шедевр за назвою «Бурштинова какашка, всіяна золотими мухами». Але на відміну від коштовного штучного ювелірного лайна, на хмарках мух не було видно.
Трамваєм лицар Аркадій доїхав до Непарнокопитого Театру (так називається стайня для живого транспорту лицарів Напівкруглого Столу), де його радісно привітав іржанням кінь Людовик; і, осідлавши останнього, відправився вчиняти, так би мовити, подвиг. Цей звір був названий Людовиком на честь французького короля. Але якого саме (адже в історії Франції, як багатьом відомо, було аж вісімнадцятеро монархів Людовиків) Автор сказати не може. Не виключено, що навіть на честь усіх разом.
Взагалі за давньою традицією коні лицарів Напівкруглого Столу називалися іменами або іноді прізвищами історичних особистостей, що очолювали держави. А в одного коня, названого на честь давньоруського князя, що на тому коні їздив раніше граф Галактіон, а згодом їздитиме Лицар Пивної Кружки, кличка складалася аж із двох слів: Ігор Святославич. Виключенням був тільки кінь Велосипед, на якім їздив барон Андрій Цинік, бо в історії людства не було ані фараона Велосипеда Першого, ані короля Велосипеда Другого, ані султана Велосипеда Третього, ані імператора Велосипеда Четвертого, ані царя Велосипеда П'ятого, ані...
Першим ділом треба було розвідати, де конкретно мешкає інтелігентний дракон Інокентій Карлович, тому лицар спрямував Людовика на вулицю Плоских Кішок, де, напроти пам'ятника письменникові Льюїсу Керроллу, котрий розплющує трьох кішок за допомогою качалки, перебуває туристичне агентство «Рятівна Бджола». «Рятівною Бджолою» ця організація іменується на честь бджоли, зображеної на гербі Жорикбурга, комахи, яка, як стверджувалося в літопису, урятувала від смерті засновника Жорикбурга – короля Жорика Четвертого. (Але попервах, до епохи Жорика Сьомого, вона вважалася мухою).
Отже, причаливши до «Рятівної Бджоли», тобто до двоповерхового цегляного будинку в стилі модерн, пофарбованого у світло-блакитний та темно-синій кольори, де обабіч прикрашених різьбленням дверей як стражники виструнчились два кінські каштани, лицар Аркадій зійшов із Людовика на асфальт й, наказавши тварині чекати на себе, зник у дверях.
Варто сказати, що кінь Людовик був звичайною твариною, яка не говорила. Розмовляючі істоти взагалі, як правило, не дозволяють людям на собі їздити. Серед представників, так би мовити, біотранспорту лицарів Напівкруглого Столу лише один умів базікати по людські – кінь Гуго, на котрім їздив граф Леонід Очкарик. Більше того, цей кінь умів і полюбляв читати. Докладніше читач познайомиться з ним у розділі п'ятдесят першому за назвою «Користь нудотної попси». Але це, повторює Автор, виключення з правила.
За шість хвилин лицар Аркадій, поспілкувавшись в «Рятівній Бджолі» із двома співробітниками цієї організації – Олегом Цеглиною й Джульєтом Грошенятком, – повернувся до Людовика, з'ясувавши, що дракон Інокентій Карлович дійсно працює екскурсоводом і проводить екскурсії по Гірчичних печерах, у яких, до речі, і проживає. Зарплату йому касир Грошенятко привозить додому, то пак у печеру. Знайти потрібну печеру (у цьому випадку – Гірчичну, названу так за колір сталактитів) не становило труда, бо вся Каменіана утикана вказівниками для туристів.
«Вйо!» – сказав вершник, труснувши поводи, і Людовик, тварина сірої в яблуках масті, поцокав підковами по асфальті убік п'яти пагорбів Каменіани. Від східної окраїни столиці до західного схилу найзахіднішого із цих пагорбів біля семи кілометрів.
☼ ☼ ☼
У містах Санкт-Петербурзі (на Вознесенському проспекті, у Чернорецькому провулку і на Університетській набережній) та Києві (на Андріївському узвозі) є пам'ятники носу. А в місті Харкові (на вулиці Данилевського) є пам'ятник вухам. Це два відносно великі кам'яні вуха (тобто вони менші за зріст дорослої високої людини, але у порівнянні зі справжніми вухами і такий розмір можна вважати чималим), встановлені не на постаменті, а просто на ґрунті. Причому обоє чомусь праві. Якщо петербурзькі та київський носи присвячені однойменній повісті М.В. Гоголя, то до чого з піщанику витесані харківські вуха – неясно. Деякі харків'яни вважають, що це пам'ятник службі державної безпеки. Але Авторові цих рядків сумнівно, щоб влада в монументальній формі повідомляла громадянам, що їх підслухують.
Як би там не було, але пам'ятники різним частинам тіла є й у деяких інших містах – де губам, де очам, де рукам, де ногам... Жорикбуржці, довідавшись про це, вирішили теж монументально ввічнити яку-небудь частину людського тіла. Їхній вибір припав на сідниці. Мовляв, немаловажна ділянка організму, котра вклала посильний внесок у культуру людства. От, наприклад, письменники-класики. Вони ж писали свої шедеври, як правило, сидячи (ну Гоголь, щоправда, полюбляв писати стоячи, але це виключення). А як би вони сиділи, якби не мали сідниць? Ото ж бо. Ну, мабуть, було б перебільшенням сказати, що якби не було сідниць, то не було б і літературних шедеврів. Може вони створювалися б не в сидячім положенні, а в лежачому або стоячому. І проте, факт залишається фактом: сідниці людству дуже придалися. А тому гідні монумента.
І в 1993 році такий монумент – великі, із двоповерховий будинок, кам'яні сідниці – був споруджений на вулиці Сорокасемиліхтарній. Причому одна сідниця – лівобіч, а друга – правобіч, так що проїжджа частина проходить поміж ними. Можливо, не вистачило місця на одному боці, а може, тут зіграло роль терентопське почуття гумору.
От і Аркадій верхи на Людовику, прямуючи цією вулицею на схід, проїхав поміж сідницями...
– А чи не здається тобі, пане Авторе, що жартувати про дупу – це якось вульгарно? – дорікає Права півкуля авторського мозку.
– Так я і не жартую, а просто збагачую читача цікавою інформацією, – відмахується Автор, – нехай і трошки курйозною.
Автор згадає тут цілковито незначну подію. Коли лицар Аркадій переміщався верхи у вищевказаному напрямку, повз нього, крім інших перехожих, вулицею прошвендяв і нічим не примітний чоловік років тридцяти семи, невисокий, досить угодований (але і не аж занадто, не настільки, аби називати його товстуном), з лисиною на потилиці й із металевим зубом у роті; одягнений у джинсову камізельку з безліччю кишень і кишеньок, джинсові ж штани, строкату сорочку, у візерунках якої були присутні, напевно, всі спектри веселки, із золотим ланцюгом на шиї. Перехожий як перехожий, що не виділявся особливо серед інших.
Автор нізащо не став би його отут згадувати, якщо б цей індивід не зробився потому винуватцем подій, які складуть основний, так би мовити, стрижень сюжету цього, м'яко висловлюючись, епосу. Саме цей таємничий чоловік ушкварить діяння, що завертить у Терентопськім королівстві велику метушню. Саме цього суб'єкта за три дні почне шукати майже вся терентопська міліція, а потім і майже всі терентопські лицарі. Тому, безцінний читачу, май на увазі цього поки нічим не примітного перехожого, що прочимчикував повз лицаря Аркадія, котрий скакав на схід, і вдостоїв вершника недовгим байдужим поглядом.
Незабаром лицар, читаючи вказівники, наблизився до потрібного дракона...
☼ ☼ ☼
А тепер, безцінний читачу, подумки перешпурнемося в Гірчичну печеру. Отут дійсно є на що повитріщатися. Сталактити та сталагміти, що утворилися в плині сторіч, придбали такі хитромудрі сюрреалістичні й модерні форми, що навіть всесвітньовідомий каталонський архітектор Антоні-Пласід-Ґільєм Ґауді-і-Курнет (або коротше Антоніо Ґауді), можливо, зааплодував би від захвату.
І все це підсвічувалося різнобарвними лампочками, непомітно розтиканими там і сям. Лампочки одержували енергію від мінігідроелектростанції «ПР-7-ГS-46», установленої отут же, на підземному струмку. Цей прилад був зроблений на харківському заводі «Турбоатом» (який взагалі-то спеціалізувався на виготовленні величезних потужних турбін, але майстрував побічно й дрібні побутові турбінки); був придбаний терентопськими комерсантами в Харкові; був доставлений у розібраному вигляді крізь чудесні двері, оббиті чорним дерматином, в Терентопське королівство (цілком крізь ці двері він не проходив – не настільки маленький); був куплений туристичним агентством «Рятівна Бджола»; і був змонтований, установлений, запущений у Гірчичній печері місцевим умільцем Вакулою Нетребеньком. Тепер підземний потік крутив лопаті маленької турбіни, виробляючи електроенергію, завдяки чому печера була добре ілюмінована й захоплювала туристів. Крім того, електрифікація даної порожнини дозволяла її жителю користуватися електроплитою й іншими електроприладами.
Тс! Романтичну атмосферу цього гарного підземелля озвучує музика. Це сам мешканець Гірчичних печер – дракон Інокентій Карлович – перебираючи пазурами клавіші, виконує Сюїту для клавесина № 8 фа мажор Генрі Перселла...
– Бовдуре ти, Інокентію Карловичу! – захоплено пропищав хтось, коли остання нота станула під зводами підземелля. – Із твоїм талантом треба бути професійним музикантом, а не екскурсоводом!
– Ви мені лестите, Гавриїле Святославовичу, – відповів дракон, закривши кришку клавесина та складаючи ноти в папку. – Я звичайний аматор і не більше того.
– Ти занадто скромничаєш, Інокентію Карловичу. Ось пейзажі свої, мабуть, так і не показував у галереї? – допитувався цей хтось Гавриїл Святославович.
– Так чого показувати. У Жорикбурзі й без мене живописців досить. Я ж самоучка без освіти... Давайте краще в шахи...
– Тих, які з освітою, неможливо одне від одного відрізнити: малюють на один манер. А в тебе свій стиль, свій почерк. Ієронім Босх, мабуть, теж художніх інститутів не закінчував і інститутських дипломів не мав, я думаю. Якщо є дар Божий і бажання, то диплом не головне. Неси, кажу тобі, свої картини в галерею, порадуй людей справжнім мистецтвом! А свій рукопис, свій роман ти коли покажеш видавцям? Закопуєш таланти в землю, бити тебе нема кому!
– Не гарячитеся, Гавриїле Святославовичу. Я вже фігури розставив. Ви якими – білими чи чорними?
