Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 104 страниц)

По-третє, у романі «Ангел крейдового періоду» є присутньою досить оригінальна гіпотеза про вимирання динозаврів. Мовляв, динозаври наприкінці крейдового періоду вимерли не від зміни флори, не від епідемії, не від льодовикового клімату й не від падіння комети, як припускають інші гіпотези, а внаслідок масового самогубства. Відбулося це, нібито, через те що ангели, бажаючи прискорити процес інтелектуального розвитку ящерів, зробили якісь маніпуляції з озоновим шаром в атмосфері планети, так, щоб динозаври опромінювалися космічними випромінюваннями певної частоти, що викликають заплановані мутації.

Мабуть, ангелами або й самою Вищою Силою планувалося створити на Землі декілька видів розумних істот. Спочатку – розумних нащадків динозаврів, а потому – розумних нащадків пурґаторіусів, себто людей, безкрилих двійників ангелів. І щоб різні види розумних співіснували на одній планеті. Та не так сталося, як гадалося.

Дійсно, мозок у динозаврів став бурхливо розвиватися, вони, покоління за поколінням, стали розумнішати буквально на очах. І дорозумнішали до того, що усвідомили власну нікчемність, упали в песимізм та депресію, і, зрештою, додумалися й до самогубств. Бо надмірні роздуми (підкреслюю: надмірні) – ворог життя. Погано, коли суб'єкт мало думає, але коли думає ЗАНАДТО багато й напружено, теж недобре, бо може додуматись до якоїсь гидоти: чи то до самогубства, чи то до винаходу атомної бомби або іншої зброї масового знищення, чи то до «побудови справедливого й гуманного суспільства» методом нещадного уколошкання інакомислячих громадян, чи то до «збирання земель та з'єднання народів» методом війн із численними жертвами, чи то... (Можливо, бувають особистості настільки святі, що навіть надмірні роздуми їх не можуть бути шкідливими. Але щодо решти, історія часто-густо показувала, що надмірні роздуми особистостей не святих, то пак грішних, наприклад так званих вождів, призводять до бід, іноді навіть бід всесвітнього масштабу.) Усього має бути в міру, зокрема й роздумів, бо через надмірність можливі трагедії.

Навіть такі досконалі істоти, як крилаті чудотворці – ангели, з їхніми грандіозними «комп'ютерами», виявилися не гарантованими від глобальних помилок, навіть вони не змогли передбачити трагічних вивертів заумної психіки мізковитих динозаврів. Лише один вид ящерів був застрахований від зайвої самогубної свідомості – крилаті мутанти жвавоногих дзьобоносів, то пак – дракони. Мабуть, ангельський «ген крилатості» додав їм імунітету від надмірних роздумів і як наслідок самогубств. Завдяки цьому дракони, на відміну від динозаврів, дожили аж до нашого часу, правда тільки на дуже специфічних територіях, на зразок Терентопії.

Втім, якщо підійти до питання з наукової точки зору, то динозаври усе ж таки дожили до нашого часу, тільки за десятки мільйонів років вони сильно змінилися, і називаються птахами. Навіть звичайні горобці – це, з погляду сучасних вчених-біологів, теж найсправжнісінькі динозаври. Але оскільки на птахів такі ящери перетворилися ще до вищезгаданих ангельських маніпуляцій із озоновим шаром, то, як і дракони, пернаті літуни уникнули самовбивчих метаморфоз мозку, що згубили решту динозаврів.

Ну й, по-четверте, Інокентій Карлович у романі «розкрив загадку» деяких древніх грандіозних споруджень із багатотонних кам'яних блоків. Відповідно до роману, це залишки фундаментів ангельських гуртожитків.

От такий незвичайний роман утнув такий незвичайний письменник.

– Ці твої сухуваті теревені-коментарі, громадянине Авторе, нагадують довідник чи науково-популярну статтю, а не красне письменство, або, інакше висловлюючись, художню літературу, – дорікає Права півкуля авторського мозку, – і можуть бути нудними читачеві, що жадає художності.

– Так, – додає півкуля Ліва, – коментарі малохудожні й несмішні.

«Але, друзі мої, адже повідомив же я вам ще в першій главі цих заміток, що, можливо, жахливо набрешу. Ну й не заважайте мені», – написав Ф.М. Достоєвський у своїх «Зимових замітках про літні враження». Перефразую, каже Автор терентопських хронік, слова класика: але, друзі мої, адже повідомив же я вам ще в першому розділі цього так званого епосу, що місцями він нагадуватиме довідник, краєзнавчий або ще якісь. Тепер у читача два виходи: або, терпляче поглинаючи подібні сухуваті й не дуже художні теревені, продовжувати читання, хоча б із бажання дізнатися розгадки викрадення драконячого яйця, або викинути до біса цю книжку й ніколи не довідатися, хто й навіщо організував крадіжку, як велися розслідування й пошуки, й чим усе закінчилося.

– Або третій вихід, – прилучає Права півкуля, – ігноруючи та байдужо пропускаючи такі нудні авторські коментарі та теревені, читати лише ті фрагменти, котрі читачеві цікаві.

– Так, до речі, саме це я і мав на увазі, – бовкає Автор, – втуливши на початку коментарів цитату з «Трістрама Шенді» Лоренса Стерна.

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій (продовження)

Отже, Інокентій Карлович, схилившись над заповітною папкою, переглядав і, якщо треба, коректував деякі сторінки роману «Ангел крейдового періоду», коли зовні печери прошумів розкотистий гуркіт. Це що ще за залпи? – зачудувався дракон і, поклавши папку на клавесин, пішов до виходу.

Висунувшись із підземелля, екскурсовод виявив, що метеорологічна обстановка різко перемінилася: небо від обрію до обрію запнулося темною повстю хмар, що місцями висвітлювалися кострубатими іскрами блискавок. Ну, природно, осінь же як-ні-як. Напевно, туристів сьогодні вже не буде, подумав крилатий очкарик, розвертаючись для повернення до рукопису, і тут краєм ока «засік» рух на пологому схилі пагорба. Це дорогою з Жорикбурга до Каменіани переміщався вершник. Інокентій Карлович згадав дзвінок Грошенятка й затурбувався:

– Лицар. До мене? Знову доведеться битися?

Наїзник зупинився біля розвилки доріг, мабуть, прочитав вказівник, і його кінь дійсно повернув до Гірчичних печер. Засмучений дракон, склавши на грудях лапи, став чекати на незваного гостя.

При наближенні лицаря, Інокентій Карлович у колірній гамі його голови розрізнив зокрема помаранчеву та зелену барви.

Невже, сторопів екскурсовод, поправляючи окуляри на шорсткій морді; отакої, так це ж сам... Нівроку! От кого мав на увазі Джульєт Дездемонович, говорячи «найвідоміший лицар, велика цяця». Дійсно, велика цяця й найвідоміший лицар, бо глава держави, дійсно, теж є лицарем, і вже його-то знають усі в країні, навіть ті, хто лицарством не цікавиться. Тільки що ж йому від мене треба?

Рудобородий король Жорик Дев'ятий, одягнений у доспіх без шолома, малиновий плащ і зелену корону, верхи на білому жеребці на кличку Цезар під'їхав пологим схилом цього каменіанського пагорба до входу в Гірчичні печери й зупинився перед Інокентієм Карловичем.

– Добридень, Ваша Величносте! – сказав дракон-очкарик.

– Здрастуйте, Інокентію Карловичу, – вимовив у відповідь монарх. – Якщо ви не проти, я б хотів із вами поспілкуватися.

– Ласкаво прошу, Ваша Величносте. Я до ваших послуг. Сподіваюся, настільки спішна справа, що примусила Вашу Величність нанести мені візит, незважаючи на несприятливу погоду, не пов'язана з моїми прогрішеннями? – насторожено поцікавився печерний екскурсовод.

– Та ні, навпаки, – відповів рудобородий монарх, сходячи із Цезаря. – А щодо погоди: коли я виїжджав із замку, було ясно, сонячно, а дорогою раптом небо заволоклося хмарами. Схоже, не уникнути грози.

Начебто на підтвердження цього прогнозу, траурна небесна вата сипонула холодною вологою під акомпанемент залпу небесної електрики. Візитер та хазяїн метушливо вкрилися від раптового душу під навісом печери.

Інокентій Карлович, дивлячись на краплеспад, мимоволі ледве чутно продекламував:

 
Купав дощ луки та пер, линув
Із хмар, що мали колір сталі.
До корінь кваплячись, перлини
Картеччю крони протикали.
 

– Добре, – прокоментував чотиривірш Його Величність. – Який поет склав?

– Це не поет, – зніяковів дракон, – це так... моя імпровізація.

– Талановито.

Якщо ти, безцінний читачу, досить уважно прочитав розділ перший (то пак щось перше) за назвою «Введення в, так би мовити, терентопознавство», то тут міг би сказати, мовляв, якщо дощило, то король мав можливість шмокиконити (бо ж це діяння називається терентопським словом «шмокиконити» тільки в тому випадку, якщо відбувається під час дощу). А якби був град, то король, мовляв, міг би гриньмасялити. Однак Жорик Дев'ятий не шмокиконив. І гриньмасялити би не став. Принаймні в присутності підданих. Оскільки, чесно сказати, шмокиконення й гриньмасялення не належать до категорії хорошого тону. Про це терентопський віршотворець Франческо Губанедурський навіть написав чотиривірш «Правило етикету», що з тим віршиком читач зможе ознайомитися в щосі сорок третьому «Народний людожер». Жорик же Дев'ятий дотримувався, або принаймні намагався дотримуватися правил хорошого тону, тому що голові держави бажано бути прикладом для громадян.

Струсивши із плаща краплини й прив'язавши Цезаря до куща глоду біля входу, коронований лицар, запрошений крилатим гідом, пройшов углиб земної порожнини.

Після того як король висловив захват красотами цього туристичного об'єкта, зауваживши, що тут колись уже бував, давно, ще до одруження (але тоді печера не справляла такого феєричного враження: була брудною і темною; а тепер он які чистота й ілюмінація, сказав монарх), він перейшов до суті відвідування:

– Мій візит, Інокентію Карловичу, викликаний подією, котра нещодавно сталася з вами. Свідки з таким захватом розповідали про це дійство, що це наштовхнуло мене на певну ідею.

Йому вже доповіли про мій учорашній фортепіанний концерт у Стайні Опери та Балету, здогадався дракон.

– Приготувати чай? – запитав він гостя.

– Не відмовлюся. Я чув, у вас чай якийсь особливий, із цілющих трав.

Ну, ясно – Жорик мав бесіду із Джульєтом Дездемоновичем; крім Грошенятка йому ніхто не міг про мій чай розповісти, подумав печерний житель, беручи з тумбочки чайник, і запросив відвідувача сідати. Подякувавши, глава держави сів в одне із крісел, які екскурсовод мав у печері спеціально для утомлених туристів.

Крім цих десяти фотелів, печерні меблі були представлені табуреткою, котру хочеться назвати табуретиськом, великою й міцною, збитою спеціально для настільки великого сідока як дракон; столом, який виконував функції й кухонного й письмового; за яким дракон і готував страви, і їв, і друкував на машинці; книжковими стелажами з бібліотекою Інокентія Карловича; тумбочкою, на якій розташовувався телефон, а усередині посуд; і шафкою для ганчірочок, серветок та іншого дріб'язку. Речі були простенькі, недорогі.

Ці меблі, крім табуретки, що її дракон сам змайстрував, та сімох крісел, придбаних вроздріб в різний час в різних місцях, печерний екскурсовод отримав за об'явою безкоштовно, бо вони були не нові і їхні колишні власники хотіли їх щонайшвидше позбутися, аби звільнити місце для новіших, модніших.

Перебував тут, як читач знає, і клавесин. Цей музичний інструмент був найрозкішнішою річчю в скромній обстановці драконячого житла.

Комплекс Гірчичні печери являє собою аж дев'ять печер, з'єднаних нерукотворними тунелями. Одну з печер – найменшу – дракон використовував як житло, інші вісім просто демонстрував туристам.

– Отже, про справу, – продовжив король, спостерігаючи, як хазяїн печери обполіскує чайник і наповнює його водою з печерного струмка. – Свідки, як я сказав, будучи в захопленні, з таким ентузіазмом говорили про це, так би мовити, видовище, називаючи його «грандіозним шоу», що я подумав: але ж дійсно могла б вийти прекрасна вистава, якої ніде у світі більше не побачиш. Це залучило б сюди ще більше закордонних туристів з їхньою валютою, а це підвищило б добробут терентопського народу й, звичайно, особисто ваш.

– Якщо я правильно вас зрозумів, Ваша Величносте, ви пропонуєте мені давати концерти? – прямо запитав Інокентій Карлович, ставлячи чайник на електроплитку, котру включив у розетку, з'єднану довгим проводом з мініелектростанцією на печерному струмку.

– Концерти? Так. Хоча я б назвав це не концертом, а виставою, шоу, видовищем. Партнером можете вибрати будь-якого з лицарів Напівкруглого Столу.

– Партнером? Яким партнером? До чого тут лицарі?

– Ну як же! У цьому ж і весь сенс! А як же без лицаря?

– Стоп, Ваша Величносте, ви про що, власне, говорите?

– Так про бій же, про вашу, так би мовити, битву з Аркадієм. Про те, який захват це видовище збудило в японських туристах. Вони ж бо подумали, що це шоу спеціально для туристів. І я не став спростовувати та переконувати їх, що це не так. Позавчора я мав зустріч із тими японцями, бо ж це перший раз у терентопській історії до Терентопії потрапили японські туристи.

– Аааа, – розчаровано промурмотав Інокентій Карлович.

– Показові лицарські турніри де-не-де в Європі ще можна побачити, хоча там не справжні лицарі, а каскадери, або аматори рольових ігор, а от битву справжнього лицаря зі справжнім драконом ніде, крім Терентопії, не побачиш. Це може бути грандіозною виставою, із драматургією, музикою, піротехнікою. Туристи просто засиплють нас валютою! Один з японців знімав ваше з Аркадієм протиборство на відеокамеру. Я бачив цю зйомку, він мені показав. Трохи сумбурно, але якщо прорепетирувати, то буде просто чудово.

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, додасть до слів Жорика Дев'ятого трохи інформації щодо згаданого відеоролика.

У гурті японських туристів, що приїхали на екскурсію до Харкова і неочікувано здійснили екскурсію ще й Терентопським королівством (про те як закордонні туристи потрапляли з Харкова в Терентопію, Автор повідає в шістнадцятому розділі), був парубок на ім'я Тейносуке Янагіматі. Він мав відеокамеру, і знімав те, що вважав цікавим, вартим уваги. Саме він і зафіксував на відео битву лицаря Аркадія зі драконом Інокентієм Карловичем. Був цей Тейносуке студентом факультету кінематографії, учився на кінорежисера. (Харків його зацікавив, бо в цім місті свого часу мешкав Олександр Довженко, що його кінокартини цей студент вивчав у своїй альма-матер).

За кілька років, закінчивши навчання, він зніме повнометражний ігровий кінофільм «Токіо реготу не вірить». І в цю стрічку вмонтує кадри, зняті біля Гірчичної печери, як сновидіння одного з героїв. Фільм «Токіо реготу не вірить» потрапить на якийсь міжнародний кінофестиваль, де режисерові Тейносукееві Янагіматі журі присудить приз за спецефекти, бо вирішить, що сцена із драконом – це анімація, або комп'ютерна, або найдосконаліша лялькова. На прес-конференції японець доводитиме, що це не анімація, а щирісінька хроніка, і дракон справжній. За це журналісти теж нагородять його призом, із формулюванням «За почуття гумору». Режисер наполягатиме на своєму, і, зрештою, журі й журналісти, брудно вилаявшись, відберуть у нього призи, кричачи, що він уже всіх «задовбав» брехнею про існування драконів.)

– Я дякую за надану мені довіру, Ваша Величносте, але бій – це не мій стиль і не моя стихія. Мені це не цікаво й огидно, тому, на жаль, вимушений відмовитися. Отут недалечко живе дракон Щелепенко. Можливо, йому така робота підійде. А я – ні.

– Щелепенко? Чув. Він, здається, дуже заводний. Розійдеться – лицаря мені покалічить. У цім ділі потрібна не забіякуватість, а творчість. А ви, я знаю, особистість дуже творча – книги пишете, малюєте, музику складаєте. – (А він ґрунтовно розпитав про мене Джульєта Дездемоновича, подумав Інокентій Карлович). – Підійдіть до цього не як до бою, а як до театру. Тут можна проявити себе й у якості сценариста, і в якості актора, і в якості режисера, і в якості художника-декоратора, і в якості композитора тощо. Суцільна творчість. А партнером можете взяти хоч Річарда Левове Копито. Він людина більш-менш культурна, навіть в оперу ходить, ви ж знаєте.

Чайник свистом заявив про своє закипання. Дракон мовчки добув із тумбочки керамічний заварювальний чайничок і дві чашки, виставив на стіл. Білий посуд був прикрашений зображеннями синіх єдинорогів, що типово для посуду, виготовленого на Апчхиградськім заводі керамічних виробів. З тумбочки ж крилатий екскурсовод взяв ще й металеву кубічну банку з-під якихось стародавніх цукерок, у якій він тримав свій «ексклюзивний» чай, витяг із неї пазурами щіпку сушених трав, кинув у заварювальний чайничок і залив окропом із чайника металевого. Відразу пахнуло запашним ароматом.

– А із чого ваш чай? Запах-то, запах! – Гість із задоволенням всмоктував смачну пару ніздрями.

– Це суміш із дев'яти місцевих рослин, скомпонованих у певних пропорціях. Якщо хочете, можу вам надиктувати рецепт. До чаю можу запропонувати варення з папороті, зацукровані жолуді, і лікер з ягід глоду.

Король вибрав лікер, і крилатий очкарик наповнив одну із чашок густою бурштиновою рідиною із пляшки від шампанського. В асортименті драконячих десертних ласощів власного виготовлення були й інші солодощі: мармелад із пуголовків, зацукровані хрущі, варення з павуків... Але знаючи, що люди до таких делікатесів чомусь ставляться гидливо, дракон не став їх пропонувати. В іншу чашку хлюпнув заварку й долив окропом. Потім вимовив:

– Усе це, може, й заманливо, Ваша Величносте, але я настільки пацифіст, що навіть у мистецтві не люблю баталій. Я не читаю книг про бої, не дивлюся кінобойовиків, не можу терпіти насильства, навіть естетизованого. Імітації насильства можуть бути цікавими особистостям войовничим або схильним до садомазохізму. А я не такий. Я антивойовничий громадянин. Через те навіть просто грати в битву я не можу й не хочу.

– Ммм! Просто диво! – похвалив Жорик, відсьорбнувши чай з однієї чашки й потягнувши лікер з іншої. – Сполучення смаку цього чаю й цього лікеру – це щось фантастичне! Правду кажуть, що якщо особистість талановита, то вона талановита різнобічно. Упевнений, що якби Моцарта батьки не посадили за рояль, а сунули в руки олівці й фарби, то він став би непоганим художником, а якби прилучили до сковорідок і каструль – талановитим кухарем. Якщо розвинене почуття гармонії, то воно виявить себе в будь-якому виді діяльності. Як в оповіданні Артура Конан Дойла «Випадок із перекладачем» слушно зауважив Шерлок Голмс: «Артистичність, коли вона в крові, закономірно приймає найдивовижніші форми». Це я до того, що в приготуванні напоїв ви так само талановиті, як і в музикуванні, про що я знаю з чуток.

Інокентій Карлович подякував за таку оцінку його рідких добутків, і на пару хвилин смакування оних випала пауза. Потім монарх знову заговорив:

– Терпіти не можу бути нав'язливим, але, з вашого дозволу, висловлю ще один аргумент. Як ви вже, напевно, зрозуміли, я балакав зі співробітниками туристичного агентства «Рятівна Бджола». І, вибачайте, довідався, що зарплатня у вас не така вже й велика. За ту роботу, що я вам пропоную, ви одержували б у десять разів більше.

– Я не з тих, хто заради грошей готовий на все. Моє ставлення до грошових купюр не набуло форми жагучої любові із самопожертвою, – сухо відповів крилатий екскурсовод. – На мої скромні матеріальні запити мені вистачає, а розкоші я не люблю.

– Я знаю, що ви безсрібник і аскет. Але творче життя теж вимагає певних матеріальних витрат. Наприклад, ви складаєте музику. Вам би дуже придалася сучасна музична студія з комп'ютерами, інструментами, магнітофонами... Ви б могли допомагати й іншим молодим композиторам. Або література. Маючи більше грошей, ви могли б самі видавати свої книги, не утрудняючи себе пошуками спонсорів і меценатів. Та чи мало... Зрештою, маючи гроші, можна допомагати хворим і бідним, а це шляхетно й духовно. До чого тут розкіш? – просторікував гість у зеленій короні, постукуючи нігтем одну із чашок.

– Звичайно, гроші у сучасному світі – річ поки що корисна, – погодився дракон. – Але я співчуваю тим істотам, які заробляють їх, займаючись нелюбимою справою, і не хочу опинитися в їхньому числі.

Глава Напівкруглого Столу й держави допив чай. Акустика в Гірчичних печерах була такою, що шуми, котрі проникали зовні, багаторазово відбиваючись від стін нерукотворного тунелю, досягали житлової порожнини; так що перебуваючи в глибині пагорба, у десятках метрів від входу, можна було прекрасно чути не тільки лемент людини перед отвором (наприклад, лицаря Аркадія), але й менш різкі звуки: шум вітру, цвірінькання пташок, скрекіт коників... Зараз шум зовні сповіщав, що дощ хльостає щедро, салютуючи собі розгонистими гіллястими електричними іскрами. Активність стихії була схожа на нещадний розстріл землі, що його небо здійснювало за допомогою вогненних стріл і водяних куль.

– Ще чаю? – запропонував хазяїн.

– Так, мабуть. Дуже смачно, – погодився гість. – До того ж, у печері у вас не тепло, і гарячий чай досить доречний... Що ж, виходить, моїй ідеї не здійснитися? Дуже шкода.

– Ну чому ж, – підбадьорював короля Інокентій Карлович, наповнюючи чашку заваркою й окропом, – я, слава Богові, не єдиний дракон у Терентопії, є й інші кандидати. Я готовий допомогти написанням сценарію й музики до такого шоу, художнім оформленням та іншими творчими моментами, але для безпосередньо бойових дій, тобто їхньої імітації, треба запросити когось іншого. Певен, серед наших драконів знайдеться охочий до такої роботи... А що стосується печерного мікроклімату: так, звичайно, тут прохолодно. Печера є печера. До того ж – з печерним струмком. Але мені такі умови підходять. Дракони ж споконвіку живуть у печерах.

– Але така вогкість зовсім не годиться для книг і музичних інструментів, – заперечив рудобородий монарх. – Я бачу, у вас непогана бібліотека й чудовий клавесин, але в такій вологій атмосфері вони рано або пізно приречені на гниття. Ось у тій печері, що побудована в моєму зоопарку, набагато сухіше, там би вони добре збереглися.

Це була правда. Інокентій Карлович і сам думав про шкідливий вплив вогкості на бібліотеку й інструмент, але у звіринець...

– Знову про зоопарк, – вимовив екскурсовод трохи прохолодним тоном. – Зрозумійте, Ваша Величносте: розмовляючі дракони – такі ж громадяни, як і люди. Ви ж самі указ писали про повну рівноправність. І раптом рівноправному громадянинові пропонують бути експонатом зоопарку. Це тільки покійний Грицько міг погодитися, тому що алкоголік за горілку готовий на все. Це ж принизливо. От якби вам запропонували стати експонатом звіринцю, як би вам це сподобалося?

– Це просто до речі бовкнув, – зніяковіло сказав коронований лицар. – Я розумію. Шкода, що споконвічних нерозмовляючих драконів у нас не залишилося.

– Завдяки панам лицарям, – дав репліку Інокентій Карлович.

– Так, на жаль, – погодився монарх. – Якби я жив у ті часи, я б не допустив повного винищування нерозмовляючих драконів. Бо й небезпечні хижаки мають право на існування. У Великому Світі тепер навіть левів і тигрів охороняють від винищування відповідні міжнародні організації. Не допустив би, можете мені пові...

Його заглушило розпачливе волання:

– Інокентію!!! – прогорлав раптом хтось нелюдським голосом. Не людським, а драконячим. І були в цьому голосі такі надрив і туга, що мороз дерся по шкірі.

І шерехатий екскурсовод, і його вінценосний гість миттю обернулися на вухороздираючий крик.

На корявих стінах тунелю заметлялася велика тінь, і в печеру ввірвався другий дракон, спливаючи дощовою водою.

– Що трапилося, Агнесо?! – вигукнув Інокентій Карлович, спостерігаючи на морді того що ввірвався (вірніше – тієї що ввірвалася, бо це була самиця) цілковите сум'яття почуттів. Це людям тільки здається, що в драконів майже немає міміки, самі ж дракони розрізняють на мордах один одного найтонші почуття.

– Наше яйце! Його вкрали!!! – гірко проревіла драконія (так Автор називатиме дракона-самицю), що в запалі своїх переживань навіть не звернула уваги на присутність глави держави.

– Що?!! Викрадено драконяче яйце?!! – підхопився король. – О, Господи!!!

Така звістка була неочікуваною, неначе Ґрімм з ясного неба. Навіть неначе обидва Ґрімми з ясного неба – Якоб та Вільгельм. Проте у часи братів Ґрімм – всесвітньо відомих казкарів – люди вже літали у ясному небі на повітряних кулях. Тож правильніше буде сказати, що звістка про викрадення яйця була ще більш неочікуваною, аніж Ґрімми з ясного неба.

Щоб зрозуміти, чому ця крадіжка справила на государя настільки сильне враження, що він здригнувся й сполотнів, треба знати основний принцип співіснування Терентопської держави з Великим Світом. А ця велика тема заслуговує на окремий розділ. Це буде шістнадцятий розділ, що, як і п'ятнадцятий, виявився всередині чотирнадцятого, котрий все ще не закінчений...