Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 85 (всего у книги 104 страниц)

Бухгалтери втекли, не пояснивши дримпельзябцям, чим насправді був цей напад, і в городян залишилася впевненість, що вони перемогли реальних агресорів, котрі невідомо звідки узялися. За героїчну оборону король присвоїв Дримпельзябську звання «місто-герой», а один із майданів аж у самій столиці – у Жорикбурзі – став майданом Тридцяти Трьох Дримпельзябських Тістометальників (до цього він був майданом Трьох П'яниць). У Дримпельзябськім краєзнавчому музеї з'явилася постійна експозиція, що розповідає про героїчну оборону міста. У дримпельзябських школах і дитячих садках юних жителів учать пишатися відвагою місцевих захисників і брати з них приклад. Учасники оборони міста написали ряд мемуарів... Одним словом, безкровна битва дримпельзябців із «таємничими кочівниками» увійшла в історію міста й королівства, як одна з найяскравіших сторінок новітньої історії. Бухгалтери ж із таємного товариства «Дике сальдо» зберігають конспірацію, приховуючи від громадськості правду про «агресію», щоб співгромадяни мали можливість продовжувати пишатися героїчною історією, а не розчарувалися, довідавшись, що агресія була несправжньою, усього лише невинною грою, а, отже, і «героїчна оборона» як би непотрібною.

☼ ☼ ☼

Як читач, напевно, уже давно здогадався, і таємничі пірати фрегата «Летючий Єврей» були не хто інші, як усе ті ж бухгалтери.

Ще восени 1994 року члени таємного товариства «Дике сальдо» вирішили, що восени 1995-го гратимуть у піратів, і стали готуватися.

По-перше, потрібний був вітрильник, фрегат, не справжній, звичайно, бо моря в країні немає, а, так би мовити, декоративний, для годиться. Причому цей корабель повинен бути дуже легким, компактним, зручним для транспортування. Семен Аронович Зільбердуля звернувся до свого приятеля, винахідника й майстра на всі руки, із проханням створити такий переносний псевдофрегат. Той помізкував-помізкував і народив оригінальну ідею: корабель має бути конструкцією з надувних елементів!

Сказано – зроблено! Уже до квітня 1995 року винахідник закінчив роботу над цим об'єктом. Корабель можна було зібрати всього за декілька хвилин, надувши його деталі за допомогою маленьких насосів і пристебнувши ці деталі одне до одного.

Треба віддати належне винахідникові: він постарався на славу. З відстані в кілька сотень метрів, а тим більше в кілька кілометрів, це скупчення надувних деталей виглядало як справжній фрегат.

Кожному кораблю належить мати власну назву, навіть надувному. На черговому засіданні правління таємного товариства «Дике сальдо» його глава Семен Аронович Зільбердуля запропонував:

– Давайте назвемо наш надувний фрегат – «Летючий Єврей».

– Чому це «Летючий Єврей»? – здивувався бухгалтер Тарас Теодорович Золотюк.

– Ну був же знаменитий корабель-привид «Летючий Голландець». А чим євреї гірше голландців? Нехай буде й «Летючий Єврей», – пояснював Зільбердуля, терентопець з єврейським корінням. – Тільки антисеміти можуть думати, що євреї гірше. Але ви ж не антисеміт, колего? – І Семен Аронович строго подивився крізь окуляри на Тараса Теодоровича.

– Ні, звичайно! Як можна?! Борони Боже! – зніяковів Золотюк, терентопець з українським корінням. – У мене навіть самого, здається, прабаба готувала фаршировану рибу. Але... А хіба українці гірше?

– А хіба корейці погані? – викликнув бухгалтер Василь Іванович Цой, терентопець із корейським корінням.

– А росіяни що, погані? – підхопив Квентін Генріхович Полікарпов, терентопець із російським корінням.

– А білоруси! – підтакнув Алєсь Янович Пєснярович, терентопець із білоруським корінням.

– А може, грузини – погані? – поставив риторичне запитання Іраклій Гамлетович Хачапурішвіли, терентопець із грузинським корінням.

– Роми теж не абищо, – образився Яків Алекович Табірський, бухгалтер циганської національності.

– Так, ви праві, колеги. Поганих національностей немає, кожна по-своєму хороша, – погодився з опонентами Зільбердуля. – Кожна гідна фігурувати в назві корабля. Пропоную наступне: будемо назву періодично міняти. Якийсь час фрегат побуде «Летючим Євреєм», якийсь час – «Летючим Українцем», потім – «Летючим Корейцем», після – «Летючим Росіянином», далі – «Летючим Білорусом», потім – «Летючим Грузином», а там – «Летючим Циганом», і так далі.

На тому й порішили.

Капітаном флібустьєрської команди «Летючого Єврея» обрали знов-таки Семена Ароновича, що придумав собі «піратську» кличку Кривавий Сьома.

Бідою кораблів, як всім відомо, є кораблетрощі.

Для прикладу, безцінний читачу, Автор повідає про кораблетрощу великого океанського пароплава «Харків» у березні 1933 року.

Це совєтське судно йшло з Одеси до Лондона, Гамбурга і Роттердама з вантажем гороху, патоки й інших товарів, коли, наближаючись до турецького берега, в густому тумані напоролося на мілину.

На допомогу йому кинувся британський рятувальний пароплав «Ла Ніна» (тезка але не сучасник однієї з каравел Колумба). Але Британія – держава капіталістична, а до капіталістів совєтські люди ставилися негативно. Тому капітан «Харкова» гордо відмовився від капіталістичної допомоги, воліючи чекати, коли прийде допомога зі СССР.

У процесі очікування неспокійна морська стихія методично руйнувала «Харків», так що, зрештою, він розвалився на дві окремі частини. (Фатальну роль у цьому руйнуванні зіграв згаданий горох. Крізь перші тріщини в корпусі судна в трюм натекла вода і намочила тамтешній горох. Горох від цього набряк, збільшився в об'ємі, і настільки сильно натиснув зсередини на корпус пароплава, що корпус не витримав і розірвався надвоє.) Як не дивно, це роздвоєння не привело ані до затоплення судна (тим більше, що там була мілина), ані до загибелі когось зі членів екіпажа (запропала лише частина вантажів). Більше того, прибулі нарешті з Совєтського Союзу рятувальники ухитрилися обидві частини розламаного навпіл пароплава, окремо одну від іншої благополучно відбуксирувати назад у СССР. Спочатку кормову частину, а згодом (коли турецькі робітники надали їй більшої плавучості) і носову. Тоді й з'явився жарт, що «Харків» – найдовше судно у світі, тому що його корма перебуває у Севастополі, а ніс у Константинополі.

Ці дві половини пароплава майстри-корабельники в Севастополі примудрилися успішно приклепати одну до одної, тож воскреслий «Харків» зміг продовжити борознити моря й океани. Це був перший в історії мореплавання випадок, коли розламане навпіл судно не припинило своє існування, а продовжило мандрувати поверхнею води. Так що «Харків» можна вважати геть винятковим везунчиком у цій царині. Безліч кораблів, що зазнали набагато менших руйнувань, опинилися на дні океанів, морів, озер і річок.

А «Летючий Єврей» міг бути ушкоджений, якби якийсь зловмисник надувні деталі, з яких він складався, попроштрикував якою-небудь гострою штуковиною. Але й у цьому випадку «Летючий Єврей» затонути не міг, оскільки з водою ніде не контактував. І після латання дірочок у надувних елементах, знову міг красуватися у всій своїй пишноті. Так що його теж можна зарахувати до категорії корабельних везунчиків, разом із «Харковом».

– Сподіваюся, ця історія з пароплавом «Харків» не є твоєю авторською фантазією, а мала місце в дійсності? – уточнює, звертаючись до Автора, його Права мозкова півкуля.

– Можу вказати джерело, звідки я її почерпнув, – відповідає Автор. – Український журнал «Всесвіт», одинадцятий номер за тисяча дев'ятсот тридцять четвертий рік. Нарис «Пригода на Босфорі». «Всесвіт» тоді був не щомісячником, а виходив двічі на місяць, тому одинадцятий номер був не листопадовим, а червневим. Саме в цьому номері, до речі, на першій сторінці повідомляється, що відтепер столицею України буде не Харків, а Київ. У цьому ж номері є й текст про інше судно – жартівливий віршик «Віддай кінці». Але те інше судно в ті часи курсувало не морями і океанами, а вузькими та мілкими харківськими річками – Лопанню та Харковом, будучи маленьким річковим трамвайчиком. Крім текстів про ці два судна, велике океанське і маленьке річкове, надруковані і їхні фотографії. До речі, гумористичний віршик про той харківський річковий трамвайчик є не єдиним літературним твором про нього. Наприклад, письменник Леонід Чернов (Малошийченко), один з найдотепніших українських авторів, написав тисяча дев'ятсот тридцять другого року про те маленьке судно твір теж гумористичний, але прозовий, за назвою «Навігація». Та не треба плутати харківський річковий трамвайчик з невідомою Авторові назвою, оспіваний у гуморесці тисяча дев'ятсот тридцять другого року та вірші тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, з харківським річковим трамвайчиком «Ластівка», що курсував Лопанню і Харковом у тисяча дев'ятсот дев'яносто шостому – дві тисячі п'ятому роках. Той був побудований тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року і до переселення в місто Харків звався «Павликом Морозовим». До речі, якщо маленькі судна, котрі переміщують пасажирів міськими річками, називають річковими трамвайчиками, то, гадаю, для балансу можна було б і справжні трамваї називати рейковими корабликами.

– Певен, – говорить Ліва півкуля, – що як приклад кораблетрощі ти, громадянине Авторе, згадав саме історію «Харкова» винятково через назву цього судна.

– Цілком вірно, – не сперечається Автор. – Якби мій Терентопський, м'яко кажучи, епос був не поблизухарківським, а, наприклад, поблизусенфіліберським, тобто був пов'язаний не з українським містом Харковом, а із французьким містечком Сен-Філібер, то я, як приклад, згадав би загибель французького пароплава «Сен-Філібер» у Біскайській затоці п'ятнадцятого липня тисяча дев'ятсот тридцять першого року. Щоправда, у Франції не одне містечко з назвою Сен-Філібер, а цілих два – у регіоні Бурґундія, і в регіоні Бретань. На честь якого з них був названий пароплав, я не знаю.

Що ж до судна, яке тимчасово розпалося надвоє, то воно було не першим і не єдиним пароплавом, котрий носив назву «Харків». Історію кораблетрощі цього «Харкова» переказали зокрема Микола Болгаров у книзі «Пароплав» і Костянтин Паустовський у книзі «Чорне море». Але обидва ці літератори дещо її перебрехали. Паустовський навіть перейменував «Харків» на «Дніпро».

☼ ☼ ☼

Нову гру із залученням сухопутного псевдокорабля бухгалтери, що таким чином, так би мовити, зпіратилися, запланували провести в Яєчнеяснинській області. Причому, аби внести в історію королівства ще одну неординарну сторінку, задумали, як і у випадку із Дримпельзябськом, зімітувати якусь погрозу для місцевих жителів, щоб спровокувати їх на діяння, якими вони потім пишатимуться. Цього разу вирішили змусити аборигенів захищатися не фізично, а інтелектуально. Для цього бухгалтери-авантюристи й придумали ту саму головоломку, котру потім успішно розгадали лицарі Напівкруглого Столу граф Омелян і граф Леонід Хихотунчик.

– Псевдопірати погрожували, що жителі нарікатимуть на себе, якщо не розгадають головоломки, – уточнює Ліва мозкова півкуля Автора. – А що б зробили бухгалтери, якби головоломка не була розгадана, якби в цей час там не виявилося завдяки щасливому випадку графа Омеляна й графа Леоніда Хихотунчика?

– Ну, напевно, вони підкинули б яєчнеяснинцям додаткову підказку, що й вивела б тих до правильного слова, – припускає Автор. – Бухгалтери ж, будучи патріотами, хотіли, щоб у співгромадян з'явився новий привід для гордості.

І от, 27 вересня 1995 року на двох орендованих автобусах бухгалтери-авантюристи в'їхали в Яєчнеяснинську область і зупинилися в півтора кілометрах від селища Липких Липок.

Убрані піратами бухгалтери на чолі з капітаном Кривавим Сьомою винесли з автобусів скачані в рулони надувні деталі фрегата «Летючий Єврей», розкотили їх біля самотньої берези й приєднали шлангами до електронасосів з акумуляторами.

– Ну, хлопці, надуваємо! – скомандував Кривавий Сьома, поправляючи чорну пов'язку на правому оці; зрозуміло, чисто декоративну: з оком у нього було все гаразд.

– Якір вам у горлянку! – викрикнув із його плеча розмовляючий... ні, не папуга, а магнітофон.

Капітан Кривавий Сьома хотів носити на плечі такого що вміє розмовляти по-людськи папугу; як носив пірат Джон Сілвер в «Острові Скарбів» Стівенсона; або Робінзон Крузо в книзі Даніеля Дефо. Але Зільбердуля не зміг такого птаха вчасно придбати й замінив таким що вміє розмовляти магнітофоном, маленьким, але голосним. Звичайно, усе, що викрикував цей магнітофон, заздалегідь було записано на плівку. Ці «піратські» тексти накричав у мікрофон на прохання Семена Ароновича один його знайомий, котрий був шкільним однокласником, а нині заслужений сміттяр-орденоносець (орден одержав за успіхи в боротьбі зі сміттям), який прекрасно імітує птаха, що прекрасно імітує людину. Але навіть цьому знайомому Зільбердуля не зізнався в існуванні таємної бухгалтерської організації, а збрехав, що запис йому потрібен просто на згадку про старого приятеля та їхні дитячі ігри.

У той час як одні «пірати» вмикали насоси, інші запалювали навколо димові шашки, щоб димова завіса сховала від можливих далеких спостерігачів процес виникнення фрегата, і щоб фрегат, з погляду спостерігачів, з'явився з «серпанку» у готовому вигляді.

Під час цього в прямому смислі слова надувательства Кривавий Сьома намалював на стовбурі берези дві літери: «ЛЄ», відповідно до придуманої для тамтешніх мешканців головоломки. Магнітофончик оцінив каліграфію хазяїна вигуком: «Грот-щоглу тобі в ніздрю!»

Потім, коли надуті фрагменти було пристебнуто одне до одного й фрегат «Летючий Єврей» проявився з розсіяного диму у всій красі, пірати Тарас Акулячий Потрох (Т.Т. Золотюк), Довготелесий Квентін (К.Г. Полікарпов), Копчений Алєсь (А.Я. Пєснярович), Іраклій Китодав (І.Г. Хачапурішвіли) і Яшко Вирвипуп (Я.А. Табірський) взялися вартувати, оглядаючи околиці в підзорні труби, в очікуванні, коли до вітрильника потягнуться аборигени з Липких Липок; а інші заходилися фехтувати на шаблях і шпагах, змагатися в рукопашному бою й інших піратських забавах. Капітан же, Кривавий Сьома, у цей час перегортав сторінки книги «Загальна історія піратів», яку в 1724 році написав якийсь капітан Чарльз Джонсон, і яка в 1993 році була перекладена так званою терентопською мовою й видана у Великих Дрібках. Втім, багато хто з літературознавців певен, що таємничий капітан Джонсон – це не хто інший, як письменник Даніель Дефо; «Чарльз Джонсон» – це, мовляв, просто один із його численних літературних псевдонімів. Та й «Дефо» – теж псевдонім, бо справжнє його прізвище Фо. Взагалі тема піратства була для письменника Дефо однією з найулюбленіших, судячи з того, що написав про піратів декілька романів. Але «Загальна історія піратів» – це не справжня назва згаданої книги, а спрощений варіант, який для зручності видавці поміщають на обкладинці. А справжній, повний її заголовок отакий: «Загальна історія грабежів і вбивств, учинених найвідомішими піратами, а також їхніх звичаїв, політики і правління з часу їхньої першої появи на острові Провіденс в 1717 році, де вони заснували своє поселення, до нинішнього року 1724; з додатком дивовижних діянь і пригод жінок-піраток Енн Бонні і Мері Рід; що поперед них наданий звіт про пригоди знаменитого капітана Евері і його товаришів, з описом того, яку смерть він прийняв в Англії».

Нарешті пірат Довготелесий Квентін оголосив, що до «Летючого Єврея» ідуть аборигени, на що наплічний магнітофончик капітана викрикнув: «Сто сімнадцять акул тобі в селезінку!» За допомогою димових шашок фрегат був укритий від поглядів тубільців, що наближалися, «пірати» швидко його розібрали й здули, після чого хутко вчухрали на автобусах. Коли дим розсіявся, їх уже й сліду не було, на здивування тамтешніх мешканців.

Цей фокус бухгалтери, що отак піратствували, ушкварили й в інших місцях. Зрозуміло, це було можливо тільки при безвітряній погоді. При вітрі, по-перше, дим відносився б, не створюючи необхідної завіси, а по-друге, пустотілий фрегат надмірно розгойдувався б, видаючи свою надувну сутність. Слава Богові, погода бухгалтерам-авантюристам сприяла.

У глуху ніч з 14 на 15 жовтня Семен Аронович Зільбердуля, в одіянні не пірата, а бухгалтера, увійшов у Яєчню-Ясну й безлюдними вулицями дочимчикував до ратуші. Оглянувшись обабіч та із задоволенням переконавшись, що на освітленій ліхтарями вулиці сплячого міста нікого немає (свідки ні до чого), став виводити пензликом, занурюючи його в баночку з жовтогарячою фарбою, на стіні ратуші слова: «Жителі Яєчні-Ясної і Яєчнеяснинської області! Ми, кровожерливі, безжалісні пірати із фрегата "Летючий Єврей"...» Його не радувала думка, що він бруднить стіну, а жителі будуть змушені цю мазанину зафарбовувати, витрачаючи на це час і кошти. Але противагою каяттям його інтелігентності слугувала думка, що праця зі знищення жовтогарячого графіті буде для яєчнеяснинців скромною платою за можливість пишатися своєю перемогою над примарними піратами...

Коли над Яєчнею-Ясною здійнявся транспарант, капітан Кривавий Сьома, зсунувши з ока чорну пов'язку, подивився на нього в підзорну трубу й констатував:

– Розгадали! Молодці! Усе, що ми запланували, здійснилося. Тепер у Яєчні-Ясній і взагалі в королівстві з'явиться переказ про те, як наші співгромадяни за допомогою кмітливості вигнали примарних піратів. Колеги, пишайтеся: ми власними руками творимо історію й легенди батьківщини!

– Повісити зрадників на бом-брам-реї! – вигукнув недоречно з капітанського плеча магнітофончик.

І знову, дочекавшись ночі й перевтілившись зміною одежинки з пірата на бухгалтера, взявши пензлик і баночку з помаранчевою фарбою, Семен Аронович подався до міста...

Закінчивши цю гру, члени таємної організації «Дике сальдо» повернуться у свої контори й займуться бухгалтерською працею. А за рік, восени 1996 року, у Свіжегнійопольській області з'явиться корабель-привид «Летючий Українець»... Але то вже інша історія...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ П'ЯТЕ. Відсутність

Більше нічого, що б заслуговувало на увагу, на дорозі не сталося.

Ілля Ільф і Євгеній Петров, «Золоте теля».

1 листопада 1995 року.

Першого листопада тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, тобто на двадцять третій день Великої Яєчної Експедиції, барон Вадим Оптиміст на коні Гонорії й барон Геннадій на коні Горбачові, переміщаючись дев'ятнадцятим сектором Терентопського королівства, що дістався їм для пошуків, опитавши жителів сіл Мінчитриївки й Самогонки (і не довідавшись там нічого нового про викрадене яйце), прямували до сіл Чвиркунів та Базікалів.

Погода була хмурою. Небо було таким сивим і кошлатим, немов намагалося вдаватися бородою старого Франсуа Рабле. Мрячив дрібний дощ. З дерев пурхало мокре листя, і найнахабніше з них прилипало до лицарів. Загалом, у цей день у цій частині королівства мандрівка була не найкомфортнішою.

Їхали мовчки.

Але рівно о 15 годині, 54 хвилині та 17 секунді за жорикбурзьким часом барон Геннадій порушив мовчання.

А саме: голосно чхнув.

Після чого вийняв носовичка і витер ніс і губи. Потім носовичка сховав.

І лицарі продовжили їхати мовчки.

Більше у подорожах цих двох яйцешукачів за час Великої Яєчної Експедиції не сталося нічого цікавого. Цей розділ Автор назвав «Відсутність» саме через те, що в ньому (у розділі, а не у Авторі) відсутні захоплюючі події. Тому Автор змушений закінчити п'ятдесят п'ятий розділ, щоб перейти до наступного, п'ятдесят шостого, який, як Автор сподівається, виявиться і більшим і цікавішим, ніж цей.

– Стоп! – протестує Права півкуля авторського мозку. – Якщо в подорожах цих двох геть-чисто немає чогось цікавого, то навіщо треба було присвячувати їм цей розділ? Чи не простіше було взагалі про їхні подорожі не згадувати?

– Простіше, – погоджується Автор. – Але я не шукаю легких шляхів. Педантизм змусив мене хоч щось сказати і про цю пару мандрівників. Бо, якби я розповів про мандрівки вісімнадцяти пар лицарів Напівкруглого Столу, і абсолютно нічого не сказав про мандрівки дев'ятнадцятої, то почував би себе таким, що не доробив роботи. Отже, цей розділ написаний, можна сказати, для галочки. Щоб не страждало моє письменницьке сумління.

– Підозрюю, що тобі просто не вистачило фантазії вигадати захоплюючу історію і про цих двох, – каже Ліва. – Вичерпалася уява.

– Ні, – заперечує Автор, – не вичерпалася. А просто я не хочу читачеві брехати. Якщо під час мандрівок Вадима Оптиміста та Геннадія не трапилося нічого особливо цікавого, щоб про це розповісти, то я так чесно читачеві і говорю, а не морочу голову вигадками про те, чого не було.

Втім, додає Автор, перш ніж закінчити цей лаконічний розділ, який своєю короткістю поступається лише ще більш короткому тринадцятому з назвою «Марновірство», згідно з традицією, повідомлю читачеві, як виглядали лицарі, їхні коні та щити.

Барон Вадим Оптиміст, повне ім'я якого Вадим Вікторович Цотеленек був світлорусим чоловіком тридцяти двох років, сухорлявим і досить оптимістичним, що й відбилося у прізвиську. Барон Геннадій (повне ім'я Геннадій Михайлович Вофанок) був брюнетом тридцяти трьох років, дещо широковилим, оскільки мав зокрема монголо-татарських предків. І оптимізмом, на відміну від партнера, не відрізнявся. Якби серед лицарів Напівкруглого Столу був ще якийсь Геннадій, і знадобилися б прізвиська, щоб їх розрізняти, то не виключено, що цьому Геннадію дісталося б прізвисько Песиміст. Обидва були зросту вище середнього, і обидва носили окуляри, оскільки страждали на короткозорість. І обидва носили на обличчі вуса. А Геннадій, крім того, і борідку.

Кінь Гонорій, названий так на честь давньоримського імператора, що імператорствував у IV-V століттях нашої ери, був леопардового типу чубарої масті, тобто мав темні плями на білому тлі. Кінь Горбачов, названий так на честь першого і останнього, тобто єдиного президента Совєтського Союзу, був рудо-чалої масті, тобто мав домішки білих волосків до рудої шерсті.

На щиті барона Вадима Оптиміста зображений червоний метелик у світло-блакитному полі, а на щиті барона Геннадія – темні сонцезахисні окуляри в полі жовтому.

Більше Автору з приводу цих двох подорожан сказати нема чого. Щоб мені, – додає Автор, – не довелося ніколи цілувати власної потилиці, якщо брешу.