Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 79 (всего у книги 104 страниц)

– Ти йому, Інокентію Карловичу, мабуть, трохи вкороти ніс і укрупни нижню губу, – знову підказав шлангоподібний редактор, жмурячи пенсне на малюнок.

– А детектив Папірусюк каже, що цей Траляляліні, чи як його там насправді, намагався винести яйце у ​​Великий Світ, – продовжив дракон, гумкою стираючи ніс і губу на портреті. – Мабуть, він вирішив, не Папірусюк, а шахрай, збагатитися на продажі свіжого драконячого яйця чи драконенятка, що вилупиться, які там, у Великому Світі, мають коштувати неймовірно дорого, як раритет. Слава Богу, що Його Величність знаходився в Каменіані, коли виявилося викрадення, і миттєво наказав встановити пост біля Державних Дверей, а то цей негідник втік би з яйцем з Терентопії, і навіть уявити жахливо, до чого це могло б призвести.

– Господи, на які тільки злочини, на які підлості та гидоти не йдуть люди заради грошей, – зітхнув хробак. – Ну хіба можна уявити, щоб скорпіон заради грошей убив своїх близьких? Чи можна уявити, щоб гадюка заради грошей торгувала іншою гадюкою? Чи можна уявити, щоб акула заради грошей заманила в сітку рибалки іншу акулу? Чи можна уявити, щоб сибірські вовки заради грошей розв'язали війну з вовками, наприклад, кавказькими? Хіба можна уявити, щоб крокодили стали бомбити сусіднє болото, де мешкають такі ж крокодили?.. Ні, як не крути, але не можна не визнати, що тварини ніколи не опускаються до людського рівня. Я маю на увазі справжніх, споконвічних тварин, а не таких, як ми з тобою, мовлячих мутантів, бо ми надто людиноподібні за духом, тому серед нашого брата теж, на жаль, є схильні до людських пороків. А нормальні тварини від природи такі благородні, що просто не здатні вчинити підлість заради мерзенних купюр, золота та діамантів. Можливо, колись і людство досягне такого рівня благородства та безкорисливості, але поки, на жаль... Людству треба пройти шлях духовної еволюції, самовдосконалення, щоб піднятися до того рівня душевної чистоти та безгріховності, на якому знаходяться тварини. Так, деякі тварини полюють на інших, але тільки заради прожитку, а не заради багатства та кар'єри.

– Вибачте, Гавриїле Святославовичу, але ви дещо ідеалізуєте тварин і принижуєте людину, – заперечив дракон, малюючи портретові новий ніс. – Зовсім не всі люди жадібні, жорстокі та підступні, не всі здатні на підлість заради багатства, є дуже благородні, безкорисливі та порядні індивіди, особливо у нас у Терентопії; та й у Великому Світі зустрічаються. А тварини, хоч і байдужі до грошей, але буває, вбивають родичів, щоб захопити чужу територію, чужу самку, чи заради лідерства в зграї, чи просто – азарту заради. Взагалі, не можна огульно узагальнювати і гребти всіх під одну гребінку. Неправильно вважати, що всі представники одного біологічного виду, чи раси, чи етносу, чи статі, чи класу, чи партії, чи релігії, чи конфесії, чи ще якоїсь групи... що всі вони погані, а всі представники іншої групи – хороші. У кожній групі є й погані і хороші, тому до кожного треба підходити індивідуально, а не звинувачувати гуртом. Майже всі найстрашніші речі на землі, крім стихійних лих та епідемій, траплялися саме через такі узагальнення, через те, що хтось казав: «А, та всі вони такі!» Ні, всі різні... Але досить філософствувати. Гляньте, що вийшло. На мою думку, дуже схоже. А як вам здається?

– Так, це він, Траляляліні! – вигукнув дощовий хробак, зиркнувши на малюнок скельцями пенсне. – От тепер – у саму точку! Можеш віддавати це зображення детективові.

– Я думав, мені на це знадобиться кілька днів, а завдяки вашим точним підказкам вийшло так швидко, – подякував приятелю художник.

– Та ну, справа не в мені, а у твоєму таланті, Інокентію Карловичу, – заскромничав хробак.

– Я, Гавриїле Святославовичу, щоб не гаяти ні хвилини, сам злітаю в Жорикбург і віднесу цей малюнок до міліції. Хто знає, може, в цій справі навіть хвилина може бути вирішальною. А ви без мене не нудьгуйте, щось почитайте, чи...

– Ні, Інокентію Карловичу, я полечу з тобою. – Черв'як кивнув гострою пичкою на брезентову кишеню. – Хочу бути свідком цих подій.

Дракон зняв кишеню з вішалки, змочив ґрунт у ній холодною водою з чайника, Гавриїл Святославович втягнувся в цей ґрунт і розмістився в ньому, згорнувшись клубочком, тільки голову з пенсне вистромивши назовні.

☼ ☼ ☼

У польоті хвостатий митець став сумніватися: а чи справді те, що він намалював, схоже на оригінал, чи не помилилися вони з хробаком від довгого погляду на малюнок, бо в процесі малювання встигли до нього звикнути, чи не видають бажане за дійсне...

– Знаєте, Гавриїле Святославовичу, я хотів би перш, ніж віддавати малюнка слідчому, продемонструвати його іншим свідкам, які бачили шахрая. Якщо вони підтвердять, що це фізіономія Траляляліні, то це не тільки наше з вами суб'єктивне судження, – сказав дракон кишені на своїй шиї, махаючи крилами. – Ну, хоча б ще трьом треба показати. Тільки тоді я буду цілковито впевнений.

– Згоден, – пискнув редактор із кишені. – От ми якраз пролітаємо над Лаврою. Можна навідати патріарха.

Коли Інокентій Карлович, ляскаючи шкірястими вітрилоподібними кінцівками, опустився перед собором святого Володимира – головним храмом Жорикбурзької Лаври, – туди збіглися здивовані ченці та послушники, бо приземлення дракона в такому місці було надзвичайною подією.

Дракон пояснив ченцям, що у справі державного значення йому треба терміново поспілкуватися з патріархом.

За п'ятнадцять хвилин ця зустріч відбулася.

– Яким вітром, сину мій?! – прогудів Іполит Четвертий.

Дракон розповів йому про завдання Папірусюка.

– А я ж одразу, сонечку моє, второпав, що цей Траляляліні справжній гад, мерзенна сволота і сучий син! – похвалився патріарх. – Ану ж покажіть, що там у вас вийшло.

Інокентій Карлович показав аркуш, який він акуратно вирвав із альбому.

– Він! – стисло оцінив святий отець. – Підтверджую: викапаний шахрай...

– Тут теж зробимо посадку, – ухвалив дракон за кілька хвилин, пролітаючи над вулицею Плоских Кішок...

Оцінка, яку дав малюнку касир «Рятівної Бджоли» Джульєт Грошенятко, не відрізнялася від оцінки патріарха.

Але педантичний Інокентій Карлович навідався ще й до коваля Вакули Охрімовича Нетребенька, і тільки після його «Так, це він шурхотів папірцем за дев'яносто тисяч наших шурхотиків» наважився віддати міліціонерам портрет шахрая, або, висловлюючись старовинним стилем, парсуну суціги...

☼ ☼ ☼

Увійшовши у великі двері міліцейського управління на майдані Тридцяти Трьох Дримпельзябських Тістометальників, дракон сказав черговому, старшому лейтенанту, що приніс портрет злочинця для полковника Папірусюка.

Черговий зателефонував Варлаамові Оникійовичу, і детектив сам збіг сходами у вестибюль до відвідувача, бо немаленькому драконові в невеличкому кабінеті було б тіснувато.

– Вже готово?! Ну, який же ви молодець! – зрадів детектив, беручи малюнок.

– Крім мене, ще чотири очевидці підтвердили, що портрет дуже схожий на людину, яка виступала в Стайні під ім'ям Траляляліні, – зауважив крилатий очкарик, а дощовий хробак, визирнувши з кишені, кивнув головою.

– Прекрасно! – захопився Варлаам Оникійович, милуючись шахраєм. – Тепер нам значно легше його розшукати та затримати. Дуже дякую. Зовнішність його пересічна, звичайна, не примітна, тому, як то кажуть, не впадає у вічі. Тож не дивно, що тих, хто його запам'ятав, небагато.

– Я можу ще чимось допомогти? – запитав дракон.

– Ну, якщо у вас є бажання і час, то... Зробимо так: зараз я зніму з цього портрета ксерокопію і поверну його вам; ви розшукаєте чарівника-ясновидця Гліба Любомировича Цвяха, який за допомогою своїх паранормальних здібностей бачив, як Бандюга віддавав яйце незнайомцю, і покажете йому цей портрет; а я тим часом збігаю з копією на пошту і пошлю фототелеграфом зображення колегам у Великі Дрібки, нехай вони покажуть його таксистові Жилбилову, який підвозив схожу людину до Державних Дверей...

☼ ☼ ☼

Інокентій Карлович не знав адреси Цвяха, але знав, що маг Акмус, який знає цю адресу, полюбляє проводити вільний час у корчмі «Під Рятівною Мухою»...

Акмус справді був там.

Він охоче повідав дракону, де мешкає колега Цвях, і невдовзі крилатий ящір приземлився біля мальовничого особнячка, закутаного у виноградні ліани, на південно-східній околиці Жорикбурга.

На щастя, Гліб Любомирович перебував удома. Дракон застав його за читанням чаклунського трактату якогось Кастанеди.

– Так, це той чоловік, якому покійний Бандюга віддав сіру сумку з драконячим яйцем і який вручив Бандюзі кілька тисяч шурхотів, – підтвердив товстий маг, потираючи долонею неголене підборіддя. – Якби це був не малюнок, а фотографія, я б, можливо, зміг би визначити, де зараз цей тип знаходиться. Але, на жаль, малюнок не є прямим відображенням, а лише вашою творчістю, хоча і дуже схоже. За малюнком я, на жаль, не можу. За малюнком я можу тільки визначити, що... – ясновидець поводив долонею над зображенням, – що під час малювання ви розмовляли з дощовим хробаком про те, що не всі люди погані і не всі тварини хороші, щось таке...

Подякувавши вгодованому чарівнику за консультацію, дракон здійснив переліт за маршрутом: особняк Цвяха – міліцейське управління.

Варлаам Оникійович, який чекав на Інокентія Карловича у вестибюлі ж міліцейського управління, сказав, що послав зображення у Великі Дрібки і тепер з хвилини на хвилину жде телеграми у відповідь.

Дракон повідомив про результати візиту до Цвяха.

І тут в управління вбіг захеканий листоноша з телеграмою-«блискавкою» з Великих Дрібок.

У телеграмі було:

«ТАКСИСТ ЖИЛБИЛОВ УПІЗНАВ У ПРИСЛАНОМУ ВАМИ ПОРТРЕТІ ЛЮДИНУ КМ ЯКУ ВІН 19 9 1995 НА ТАКСІ ВІДВОЗИВ ВІД ЗАЛІЗНИЧНОГО ВОКЗАЛУ ДО ДЕРЖАВНИХ ДВЕРЕЙ І КМ НЕ ВИСАДЖУЮЧИ КМ ВІД ДЕРЖАВНИХ ДВЕРЕЙ ДО ЗАЛІЗНИЧНОГО ВОКЗАЛУ КРП».

– Що й треба було довести, – сказав лисий детектив. – Багато чого стало ясно. Сьогодні розслідування сильно просунулося, і багато в чому завдяки вам, Інокентію Карловичу. Повідомлю про це Його Величність, він прохав тримати його в курсі розслідування.

З телефону на посту чергового Варлаам Оникійович зателефонував до Королівського замку:

– Алло, це полковник Папірусюк з міліції, добрий день... Принцеса Зіночка? Будь ласка, покличте батька, тобто Його Величність... Здрастуйте, Ваша Величносте, це Папірусюк. Ви прохали тримати вас у курсі справи, так от, дещо прояснилося. Людина, яка організувала викрадення драконячого яйця і тепер з цим яйцем десь ховається, є не хто інший, як музикант, що давав у Стайні Опери та Балету концерт шість днів тому. У нас уже навіть є портрет цього мерзотника, його намалював дракон Інокентій Карлович, до речі, він зараз поряд зі мною... Так... Гаразд, зараз прибудемо, – поклавши слухавку, Папірусюк обернувся до дракона: – Його Величність запрошує мене і вас прибути в замок. Думаю, король хоче особисто подякувати вам за таку вагому допомогу.

Варлаам Оникійович був доставлений у замок на міліцейському мотоциклі, а Інокентій Карлович перемістився туди повітрям.

Кружачи з розчепіреними крилами над королівською обителлю, він побачив, як у ворота в'їжджає мотоцикл із Папірусюком у колясці, потім здійснив посадку у дворі замку біля вольєра з лисицями.

Жорик Дев'ятий у незмінній пластмасовій короні сам вийшов з апартаментів у двір, щоб зустріти гостей і скоріше дізнатися про всі подробиці.

На запрошення короля Варлаам Оникійович та Інокентій Карлович присіли поряд із монархом на лаву під розлогим волоським горіхом.

– Ну, то дайте ж мені подивитися на цього лиходія! – попросив Його Величність, а глянувши, вигукнув: – Я його бачив! Я з ним спілкувався! Я хотів у нього купити квитки на той концерт, а він мені відмовив.

– Отже, Ваша Величносте, на цей момент нам відомо таке, – інформував монарха схожий на Кощія Безсмертного міліціонер. – Цей тип, мабуть, вирішив доставити у Великий Світ яйце дракона. Дізнавшись, що у в'язниці останні дні ув'язнення відбуває безпринципний карний злочинець Бандюга, здатний вчинити злочин проти батьківщини, цей тип написав йому листа з пропозицією утнути крадіжку і обітницею добре за це заплатити. Бандюга, мабуть, йому відповів, що згоден. Цей йому написав, що чекатиме його біля дверей в'язниці. Видаючи себе за музиканта, домовився з адміністратором Стайні Опери та Балету про концерт у день виходу Бандюги, замовив у друкарні афіші та розклеїв їх містом. І вісімнадцятого вересня, о шостій тридцять ранку Бандюга виходить із в'язниці, а біля дверей його вже чекає цей тип. Цей тип викладає Бандюзі план викрадення: треба вкрасти, мовляв, муляж драконячого яйця в краєзнавчому музеї, а потім непомітно підмінити цим муляжем справжнє яйце в Абрикосовій печері, щоб дракони не відразу помітили пропажу. Домовилися зустрітися завтрашнього ранку на залізничному вокзалі, де, якщо злочин пройде успішно, Бандюга віддасть замовникові яйце, а той йому гроші. Після цього Бандюга пішов «брати» музей, а цей тип – на перехрестя Гоголя-Шекспіра продавати квитки на свій концерт, щоб цими грішми розплатитися зі злодієм. Вкравши воскове квазіяйце, Бандюга перемістився в Каменіану і почав чекати можливості непомітно проникнути в Абрикосову печеру. За кілька годин така можливість з'явилася: до Абрикосових печер прямувала група туристів-ченців. Злодій під приводом, що в нього немає ліхтарика для огляду цих печер, напросився оглянути їх разом із ченцями і, загубившись у юрбі цих туристів, проникнув у печеру. Поки ченці говорили з драконією Агнесою, Бандюга поклав непомітно в її гніздо несправжнє яйце, а справжнє заховав у своїй сумці. Потім як ні в чому не бувало після екскурсії покинув ченців і, мабуть, повернувся до Жорикбурга. Наступного ранку на вокзалі цей тип одержав від Бандюги сумку з яйцем і розплатився грошима, вирученими за концерт. І відразу ж поїздом поїхав у Великі Дрібки, щоб скоріше втекти до Великого Світу. І йому це вдалося б, якби ви, Ваша Величносте, не опинилися за щасливим збігом у цей час у Каменіані і не дали своєчасної вказівки встановити пост біля Державних Дверей. І коли цей тип під'їжджав до Великих Дрібок, цей пост був установлений. Діставшись на таксі до Дверей, цей тип побачив міліціонерів, які обшукували всіх, хто виходить у Великий Світ, і, мабуть, зрозумів, що крадіжка виявлена ​​і міліція шукає яйце. І, не зумівши покинути королівство, повернувся з яйцем до Великих Дрібок... От і все, що мені відомо, Ваша Величносте.

– Ну тепер, коли маємо його портрет, – заговорив рудобородий вінценосець, – пошук спрощується. Потрібно розтиражувати це зображення під заголовком «Розшукується злочинець» і вивісити ці плакати в різних населених пунктах. Я особисто попрошу пресу, щоб це зображення було надруковане в газетах і журналах. Завдяки цьому громадяни, які знають його місцеперебування, повідомлять про це міліцію чи самі його затримають. Таким чином, ми повернемо яйце вашій сестрі, Інокентію Карловичу. А цього лиходія викинемо у Великий Світ подалі від Державних Дверей, після того, звичайно, як чарівник зітре в його мозку всю пам'ять про Терентопію. Користуючись нагодою, приношу вам мою велику королівську подяку; і вам, Варлааме Оникійовичу, за розслідування, і вам, Інокентію Карловичу, за портрет.

– Служимо рідному королівству! – дуетом відповіли детектив та дракон.

ЩОСЬ СОРОКОВЕ. Нюхання дороги

Можна собі уявити, як жваво повернувся я у свій рідний край.

Ернст Т. А. Гофман, «Життєві погляди кота Мурра».

– Цікаво тільки, куди він подівся. Розсудите самі: виходить, от отут він зробив останній крок, а куди ж, відповідайте Христа заради, ступнув потім? Адже тут більше немає ніяких відбитків?

Карел Чапек, «Сліди».

13 – 18 жовтня 1995 року.

Ліва півкуля авторського мозку, прочитавши заголовок цього розділу, говорить:

– Ти, пане Авторе, у щосі тридцять п'ятому «Єдинорогарський колгосп» надав читачеві великі цитати з мемуарів барона Річарда Неголеного, і повідомив, що надруковані ці мемуари під заголовком «Я пам'ятаю запах доріг...» А цей розділ називається «Нюхання дороги». Чи означає це...

– Розумію, що ти хочеш запитати, – перебиває Автор, – і відразу відповідаю: ні, тут дороги нюхатиме не барон Річард Неголений, а інша істота.

Отже, у селі Заповідні Прищі Лицар Пивної Кружки одержав телеграму, де батьки його коханої Естер повідомляли, що вона зникла.

– Як так – зникла?! Треба терміново повернутися до столиці й усе з'ясувати. Може, вона потребує допомоги. Це лицарський обов'язок, – викликнув Річард Левове Копито, коли напарник показав йому телеграму.

– Так, я поспішу в Жорикбург, а ти отут сам, без мене... – стривожено замурмотав Мгобокбекбе, але Річард перебив:

– Ні, домовилисямандрувати вдвох, виходить, і повернемося вдвох. Яйце нікуди з королівства не дінеться, раз є міліцейська митниця біля Державних Дверей; рано чи пізно воно буде знайдено. Але якщо дівчині загрожує небезпека, не дай Боже, звичайно, то її порятунок – справа важливіша, ніж пошук яйця!

У телеграмі, яку Левове Копито зібрався відправити королю, він відразу приписав, мовляв, через обставини що склалися, вони припиняють пошуки яйця й терміново вертаються до столиці.

Відправивши цю телеграму, лицарі вибігли з телеграфу, підхопилися на Тутанхамона з Ігорем Святославичем і поскакали із Заповідних Прищів назад у Жорикбург.

За пару хвилин потому телеграфний апарат почав вистукувати нове послання, адресоване Мгобокбекбе Зямалаговичу Гальбі:

«ЧЕКАТИМУ В МІСТІ БЕЗБАШТОВОМУ ЗАМКУ НА ГОЛОВНОМУ МАЙДАНІ КМ ТЕРМІНОВО ПРИЇДЬ КМ ПОДРОБИЦІ ПРИ ЗУСТРІЧІ КРП ЦІЛУЮ КРП ЕСТЕР».

Телеграфіст вискочив зі стрічкою за адресатом, але того вже й слід загув.

☼ ☼ ☼

Тутанхамон і Ігор Святославич жваво переміщали наїзників крізь ліс, повз товсті дуби, зморшкуваті неосяжні стволи яких закутані в смарагдовий оксамит мохів (може, саме через це цю пущу назвали Оксамитовою?).

І приблизно за годину перемістилися до села Твердопупівки, де лицарі знову зустрілися зі головою Солопієм Кузькузькузьменком.

Мгоцько та Річард повідомили Солопію, що страшний дух, якого вони справді зустріли дорогою до Заповідних Прищів, назавжди залишив Оксамитову пущу, тому можна, нічого не боячись, знову їздити до Заповідних Прищів короткою дорогою.

Голова зрадів, заявив, що зараз організує з цього приводу мітинг з наступним банкетом, а один із його синів знімав лицарів фотокамерою «ФЕД-5».

Лицар Пивної Кружки та лицар Левове Копито від участі в мітингу та банкеті відмовилися, мовляв, нема коли, поспішаємо, і, покинувши Твердопупівку, поскакали до села Незграбного.

Мітинг у Твердопупівці, проте, відбувся. На ньому мешканці з ентузіазмом сприйняли інформацію про вигнання страшного духа і можливість відновлення найкоротшої дороги до сусідів, і ухвалили встановити в селі пам'ятник двом лицарям Напівкруглого Столу, які вчинили цей подвиг.

☼ ☼ ☼

Коні – не автомобілі, а живі істоти, їм потрібний відпочинок.

Та й верхогони – не те що їзда в затишному автомобільному кріслі, тому відпочинок потрібен і вершникам.

У зв'язку з чим Мгоцько з Річардом поверталися до столиці не так швидко, як їм хотілося б.

І все ж таки від Заповідних Прищів до Жорикбурга вони рухалися швидше, ніж від Жорикбурга до Заповідних Прищів, бо тепер переміщалися не зиґзаґами від одного населеного пункту до іншого, із затримками для опитувань, а найкоротшим маршрутом.

Проте на повернення їм знадобився не один день.

Ми ж, безцінний читачу, тим часом їх покинемо, щоб з'ясувати, що відбувалося в Жорикбурзі, які такі події змусили Іцхака та Маргариту Гільденштернів надіслати Лицареві Пивної Кружки ту тривожну телеграму про зникнення доньки.

Естер зникла 13 жовтня, того дня, коли Мгобокбекбе отримав від неї останню телеграму.

Вранці, як завжди, пішла на заняття до університету, а ввечері із занять не повернулася.

Звичайно, і раніше, як читач знає, траплялося, що вона не поверталася і ночувала не вдома, але в цих випадках вона обов'язково телефонувала додому, щоб батьки не турбувалися. А тут не зателефонувала. Тому Іцхак із Маргаритою захвилювалися.

Вранці чотирнадцятого Естер до корчми теж не навідалася, і стривожений батько поспішив до університету. Там від однокашників доньки дізнався, що вчора вона була на заняттях, а сьогодні на заняття не з'явилася. Одна зі студенток розповіла, що вони разом із Естер учора поверталися із занять. Як завжди, крокували проспектом Григорія Сковороди, потім та студентка збочила на вулицю Яна Потоцького, де вона жила, а Естер продовжила пересуватися проспектом Сковороди до вулиці Франсуа Рабле, до корчми «Під Рятівною Мухою». До домівки їй залишалося лише пройти два квартали. Але до свого житла вона так і не дійшла...

Повернувшись у корчму, Іцхак повідомив про все це дружину. Це повідомлення почув Вакула Охрімович Нетребенько, що там снідав. Він сказав:

– А я її вчора бачив.

– Де? – викликнули стривожені батьки.

– А от якраз на проспекті Сковороди. А конкретніше – на перехресті проспекту з вулицею Арістофана. Вона стояла там із Мгобокбекбе.

– З ким?! – вразилися Гільденштерни.

– Із Мгобокбекбе! Я теж здивувався. Я подумав: може, драконяче яйце вже найшлося, експедиція закінчилася, і він повернувся в столицю. Хотів у нього самого спитати, але він так на мене глянув, що я зрозумів – я отут третій зайвий, заважаю закоханим; тому нічого питати не став, а тільки сказав їм: «Привіт!», і прошмигнув повз. А Естер була така замислена, що навіть не привіталась. Втім, я й сам останнім часом замислений, занурений у себе й неуважний, бо міркую над новим винаходом...

– Коли це було? – перебив винахідника корчмар.

– Можу сказати з точністю до хвилини: рівно о п'ятнадцятій нуль нуль. Бо того самого моменту куранти на «Згущенці» пробили час і заграли «Політ паровоза»...

(На проспекті Сковороди, між вулицею Потоцького, що його перетинала, й вулицею Арістофана, красувався будинок банку «Згущенка». «Згущенкою» цей банк, напевно, був названий за те, що в ньому, як, втім, і в інших банках, збиралися, концентрувалися, так би мовити, згущалися гроші. На фасаді «Згущенки» був великий годинник-куранти, який щогодини повідомляв час приємним дзенькотом, після чого видзвонював популярну мелодію. Причому кожній годині відповідала своя мелодія, тому людина могла визначити час, навіть не встигнувши порахувати кількість ударів. Наприклад, о дванадцятій годині звучала мелодія «Пісні про те, чого в цій пісні немає», о тринадцятій – «Рояль у кущах», о чотирнадцятій – «Балада про лицаря Адама...», о п'ятнадцятій – «Політ паровоза», о шістнадцятій – «Дві неголені корови» і т.д.)

– Пройшовши повз Естер із Мгобокбекбе, я наздогнав Іполита Четвертого, який ішов спереду й призупинився, чекаючи на мене, – продовжив коваль Нетребенько, – став йому розповідати про новий винахід, ми звернули на вулицю Яна Потоцького, оскільки патріарх, як і я, ішов у напрямку...

– Але цього не може бути! – викликнула, перебивши, Маргарита Гільденштерн, тобто дружина Іцхака й мати Естер. – Я сьогодні ранком одержала від Мгобокбекбе телеграму, поки ти, Іцхаку, був в університеті. Він перебуває в селі Бритих П'ятках, а не в Жорикбурзі! От телеграма.

– Але я ж бачив його так близько, як бачу вас! – здивувався Вакула Охрімович. – Якщо там був не Мгобокбекбе, виходить, хтось дуже на нього схожий.

– Один, дуже на нього схожий, лежить у могилі на Старому міському цвинтарі, – пробурчав Іцхак. – Треба опитати усіх родичів та знайомих, до яких вона могла направитися. А ви, Вакуло Охрімовичу, явно помилилися.

(Отут стрепенулася Ліва півкуля авторського мозку:

– Я пам'ятаю: Нетребенько дійсно зустрів Естер із Мгобокбекбе на тому перехресті... От цитата із тридцять другого щося «Карти на стіл»:

«Прямуючи проспектом Сковороди, нова людина біля перехрестя цього проспекту з вулицею Арістофана зустріла кохану, яка йшла назустріч, повертаючись додому з занять. Вони обнялися, поцілувалися, і Лицар Пивної Кружки тут же, біля перехрестя Сковороди і Арістофана, став повідомляти їй новини. У цей момент повз проходив коваль Вакула Охрімович Нетребенько, який, звичайно, привітався з парочкою і запитав, що нового чути. І його Мгобокбекбе повідомив про близький початок експедиції. Коваль побажав лицареві знайти драконяче яйце та скоріше повернутися... Нетребенько продовжив свою путь. А парочка пішла в лицарський гуртожиток...»

Але це трапилося не тринадцятого, а шостого жовтня.

– Мабуть, Нетребенько переплутав дати, – припускає півкуля Права. – Він і сам зізнався, що став розсіяним через зосередженість на новому винаході. Адже переплутав, правда? Помилився? Ну, відповідай! – термосить Права півкуля Автора.

– А от візьму і не відповім. Поки. Для інтриги, – засмучує нетерплячі півкулі капосний Автор.)

У процесі опитування тих, до кого могла вирушити Естер, Іцхак увечері цього ж дня, 14 жовтня, зателефонував і в Королівський замок – найкращій подрузі дочки, принцесі Зіночці.

(Якщо уже тут згадано «королівське гніздо», Автор зауважує у дужках, що поки ми з тобою, безцінний читачу, були відсутні, спостерігаючи за мандрівками лицарів, у Жорикбурзі відбулися події, варті твоєї уваги. Дві з цих подій мали місце у королівській родині. Подія перша: несподівано завагітніла принцеса Зінуля, старша дочка короля з королевою, у зв'язку з чим вона зібралася вийти заміж за батька майбутньої дитини. І потім з'ясувалося (друга подія), що і її мати, королева Зінька Одинадцята, опинилася в аналогічному становищі, з тією різницею, що виходити за батька дитини не збиралася. Оскільки й так давно вже в цьому шлюбі перебувала. У зв'язку з чим проступилася надія, що у короля з'явиться спадкоємець чоловічої статі, а у принцес – братик.)

Зіночка про зникнення подруги нічого не знала.

Почувши цю новину, вона стривожилася і, вибігши з замку, поспішила до корчми «Під Рятівною Мухою», бажаючи хоч чимось допомогти Гільденштернам у пошуках.

Принцесу, що бігла вулицею Франсуа Рабле, переслідував якийсь таємничий чоловік. Автор міг би поінтригувати читача і таємницею цього переслідувача. Але оскільки в Терентопських хроніках і без того вже таємниць вистачає, то Автор відразу переслідувача викриє. Як написав Лоренс Стерн у своєму романі «Трістрам Шенді»:

«Марно було б надавати тут свободу уяві читача: щоб побудувати гіпотезу, яка задовільно пояснювала б становище, що склалося, йому довелося б відчайдушно поламати собі голову, – хіба тільки голова в нього така – якої не було ще ні у одного читача до нього. – З якої ж статі буду я піддавати випробуванню або мучити читача? Адже це моя справа, я все і поясню».

Цей загадковий тип, що йшов слідами Зіночки, був лише охоронцем принцеси, про якого сама принцеса і не здогадувалася. Після нападу п'яного Бандюги на Зіночку король доручив трьом охоронцям по черзі супроводжувати молодшу принцесу за межами Королівського замку, але так, щоб сама принцеса не помітила цього супроводу. А якщо, мовляв, Зіночці знову загрожуватиме небезпека – захистити її під виглядом випадкового перехожого. Король тримав охорону потай від охоронюваної, бо боявся, що дочка може зацікавитися: а які такі причини змусили його вдатися до таких заходів безпеки, почати з'ясовувати і зрештою докопатися до правди про те, що вона вбила людину (якщо такого бандита та ґвалтівника можна називати гордим словом «людина»), що може зашкодити її душевному здоров'ю.

Пересуваючись вулицею Франсуа Рабле від Королівського замку до корчми «Під Рятівною Мухою», Зіночка та її охоронець пройшли, звичайно, і повз Стайню Опери та Балету. (І цей факт Автор вважає приводом, щоб у дужках повідомити читачеві ще одну жорикбурзьку новину. Трупа Стайні Опери та Балету, нарешті повернувшись після чотиримісячних гастролей королівством, вже порадувала столичних меломанів двома прем'єрами, підготовленими під час гастролей. Бо працьовиті служителі цього театру, у вільний від представлень у різних містах устояного репертуару час, вчиняли репетиції новинок. Цими новинками були дві опери: одна старовинна, а друга новітня, сучасна. Стародавньою оперою була «Королева фей», складена в 1692 році англійським композитором Генрі Перселлом, але не за мотивами епічної поеми Едмунда Спенсера «Королева фей», як можна подумати, а за мотивами комедії Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі». А сучасною оперою була «Полювання на Снарка», складена в 1986 році англійським же композитором Майком Баттом за мотивами однойменної епічно-абсурдної поеми Льюїса Керролла.)

Ісак Маркович та Маргарита Михайлівна Гільденштерни займалися пошуками доньки, а не роботою в корчмі, тому хотіли корчму на цей час закрити. Але кухарі та рознощики переконали їх не робити цього, пообіцявши, що докладуть усіх зусиль, щоб цей пункт громадського харчування нормально функціонував навіть без опіки господарів. Тому, хоч батьки Естер своєю корчмою геть не займалися в ці тривожні дні, «Під Рятівною Мухою», як і раніше, тусувалися і пригощалися гості.

Коли принцеса Зіночка примчала до будинку подруги, батько Естер у куточку корчми, як то кажуть, «сидів на телефоні», а матері тут не було – вона поїхала до своєї двоюрідної сестри дізнатися, чи не навідувалася туди донька.

Але першим, кого побачила дочка короля, відчинивши двері під барельєфом комахи, був не Ісак Маркович, а фермер Христофор Оладьєв, більш відомий під прізвиськом Наполеон, та два працівники, які найнялися до нього за оголошенням на період збиральних жнив і інших осінніх робіт. Нині вони доставили до столиці кілька центнерів цукрових буряків і вигідно збули цю сировину тутешньому цукровому заводику.

Тепер, після трудового дня, поповнювали сили за допомогою їжі та відзначали вдалу угоду за допомогою напоїв. Частину цукрових буряків, вирощених цього року, Наполеон вирішив залишити на банани і вже домовився з магом Глечиком: за тиждень з невеликим цей маг навідається на ферму Оладьєва, щоб перетворити звичайний коренеплід на екзотичний фрукт.

Один із працівників Наполеона був лисуватий і носив у роті металевий зуб... Ага, безцінний читачу, ти вже подумав, що це і був той яєчний шахрай, якого розшукували міліція та лицарі. А от і ні. Це був зовсім інший чоловік, на Траляляліні анітрохи не схожий: великоносий, високий, худий, жилавий. Другий працівник, більш вгодований, був схожий чи то на хіпі, чи то на православного попа: його голова обросла довгим, до плечей, волоссям, пишними вусами та окладистою бородою. Крім рослинності був на ній і промисловий виріб – круглі окуляри з тонованими скельцями. Наполеон же, як і раніше, був худим і пухнастоголовим, наче кульбаба.

– До речі, звідки у Христофора Оладьєва це прізвисько? – питає раптом Автора Ліва півкуля його мозку. – Що спільного у цього фермера з французьким імператором? Зовні вони анітрохи не схожі.