Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 104 страниц)

– На це я тобі, Права, відповім словами дотепного француза Дені Дідро щодо застосованого ним аналогічного «непристойного» висловлення, конкретніше – цитатою з його роману «Жак фаталіст і його пан», що той твір, як на мій смак, є одним з найвеселіших та оригінальніших у світовій літературі. Отож, із приводу використання у красному письменстві «приперчених» слівець Дідро написав так: «Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань... пристойне слово зіпсувало б усе».

Отже, кілька місяців Олесь Опудало чаклував над бананом, прихопленим із Великого Світу для дослідів, та іншими плодами, місцевими, і врешті-решт відкрив формули перетворень на банани груш, динь і навіть цукрового буряка. Найсмачніші банани утворювалися із динь. Із однієї дині виходило від дев'яти до двадцяти трьох бананів, залежно від величини дині й щільності бананів.

В 1992 році Олесь Опудало передав чарівний секрет виробництва бананів своєму учневі – молодому магові Левку Глечику (прізвище Глечик було й у Миколи Васильовича Гоголя, в якості одного з літературних псевдонімів; а тутечки Глечик – не псевдонім, а справжнє прізвище послідовника Олеся Опудала). І тепер Левко Глечик, крім іншого, заробляв на життя тим, що їздив у колгосп імені Савелія Другого й на ферми, куди його запрошували правління колгоспу й фермери, і перетворював центнери груш, динь і цукрового буряка на центнери бананів. Цю роботу він здійснював, ясна річ, у літньо-осінній сезон. Але зароблених на цьому грошей вистачало на безбідне існування протягом усього року...

 Через те що груш, динь і цукрового буряка в королівстві вирощується багато й тому вони недорогі, виготовлені з них банани дешевше тих, що завозяться з Харкова (де банани, втім, теж не ростуть). Але хоч банани з Великого Світу й коштовніші за терентопські, їх у королівстві також охоче купують, оскільки вони СПРАВЖНІ й таких мало. Таким чином, бананів у підпільній країні стільки, що їх не тільки їдять у сирому та печеному вигляді, але й роблять із них варення, джем, повидло, мармелад, соус, кондитерський крем, компот, кисіль, квас, лікер, настоянку й наливку. Навіть самогон із них женуть.

Але повернемося до мемуарів барона Річарда Неголеного.)

«Кінець того банкету, вечір та ніч я через вплив напоїв пам'ятаю дуже мрячно, уривчасто, розмазано, тому не буду описувати...

А наступного ранку...»

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися, аби настільки ненадовго повернувшись до мемуарів барона, мемуари перервати заради коментаря в дужках.

Насправді Річард Неголений пам'ятав, як він того вечора біг голий поміж єдинорігівниками, а за ним гнався з голоблею зоотехнік Каленик Ганчірочка, супроводжуючи погоню матірним монологом. Це трапилося після того, як зоотехнік «застукав» цього лицаря з головою колгоспу на сіннику, одягненими лише в, так би мовити, гербарій. (Злі язики потім казали, що голова колгоспу скочила в гречку із заїжджим лицарем. От чого тільки не набрешуть люди! Адже насправді на тому сіннику була не гречка, а лугові трави, переважно конюшина.) Пам'ятав, яким неприємним був контакт голоблі з голим тілом (тим більше, що зоотехнік захоплювався грою на ударних інструментах, і що-що, а вдаряти вмів). Пам'ятав, як вони – Річард Неголений і Уляна Ганчірочка – покаялися перед зоотехніком, мовляв, опинилися на сіннику не за злим наміром, а лише під впливом клятого алкоголю, зелений змій би його побрав. Пам'ятав, як за це покаяння вони були прощені зоотехніком, і на знак примирення випили втрьох самогону на брудершафт...

(Так, читачу, іноді навіть звичайна голобля, або там дрючок чи кийок можуть, так би мовити, зіграти роль чарівної палички, перетворивши істоту, що поводиться неправильно, на істоту, що поводиться правильно. Та все ж краще займатися вихованням без застосування таких «чарівних паличок».)

Але хоч барон Річард Неголений це й пам'ятав, нехай і смутно, він умовчав про це в мемуарах. І його можна зрозуміти, тим більше що він людина жоната.

Взагалі-то зрада «дамі серця» – вчинок суперечний лицарському кодексу. А для одруженого лицаря дамою серця має бути дружина, інакше йому треба з нею розвестися, щоби не морочити жінці серце зрадами. Будучи тверезим, барон такого б не втнув; навіть при симпатії до Уляни Ганчірочки утримав би себе в руках. Однак алкоголь розширює не тільки кровоносні судини, але й моральні рамки, може розсунути ці рамки взагалі за обрії й найстійкішого мораліста ввергнути в гріх.

Зваблення ж чужої дружини серед терентопських лицарів уважалося не настільки тяжкою провиною, як зрада своїй власній. Тобто для одружених ці провини були взаємопов'язаними. Але якщо це робив неодружений, то його не засуджували. Бо терентопським доспіхоносцям прикладом для наслідування слугували лицарі з європейських лицарських епосів, у першу чергу про короля Артура й лицарів Круглого Столу. А ці персонажі мали сексуальні контакти з чужими дружинами. Наприклад, король Артур, ще будучи нежонатим, вступив у статеву близькість із дружиною короля Лота Оркнейського, а холостий лицар Ланцелот мав довгі сексуальні відносини із дружиною самого короля Артура...)

 «А наступного ранку ми з герцогом Харитоном прокинулися в так званому красному куточку колгоспної контори, на двох розкладачках. Над нами здіймалося гіпсове погруддя Арістотеля на тумбочці. Над Арістотелем стіну прикрашав червоний стенд, на який методом трафарету були нанесені букви бронзовою фарбою. Текст був отакий (припускаючи, що в майбутньому я напишу мемуари про наші мандрівки й зокрема про відвідування цього колгоспу, я заради повноти інформації переписав цей текст, що є цитатою, у блокнот):

"ЯКЩО Ж ЦЕ ВИЗНАЧЕННЯ НЕНАЛЕЖНЕ, А СПІВВІДНЕСЕНЕ Є ТЕ, ДЛЯ ЧОГО БУТИ ЗНАЧИТЬ ТЕ Ж, ЩО ПЕРЕБУВАТИ В ЯКОМУСЬ ВІДНОШЕННІ ДО ЧОГОСЬ, ТО МОЖНА, МАБУТЬ, ДЕЩО СКАЗАТИ ПРОТИ.

АРІСТОТЕЛЬ".

 Чесно кажучи, я не пам'ятаю, як ми опинилися в цьому місці й уклалися спати. Підозрюю, що нам у цьому допомогли гостинні й щедрі колгоспники. Герцог Харитон, як з'ясувалося, теж цього не пам'ятав».

(І знову коментар. Взагалі-то гостинніше було б укласти гостей не в конторі, а в житловому будинку, не на розкладачках, а на нормальних ліжках. Але лицарі були занадто нетверезі, аби дійти до одного із трьох сіл, що оточували колгосп, а нести туди дорослих чоловіків аж ніяк не субтильної статури колгоспникам було важко, тим більше що й самі вони не зовсім твердо стояли на ногах, тому був застосований оптимальний варіант: із Кубічних Буряків принесено дві розкладачки (які значно легші за лицарів), розчепірено в красному куточку контори, і навантажено сонними гостями.

 – Я не зрозумів сенсу цитати з Арістотеля на стенді, – скаржиться Права півкуля авторського мозку.

– Так, важко зрозуміти висловлення, вирване з контексту, – погоджується Автор.

А вирвав його не хто інший як зоотехнік Каленик Ганчірочка.

Одного разу дружина, тобто голова колгоспу попрохала його: «Калеку, – так вона його ласкаво називала, – треба прикрасити красний куточок контори якоюсь цитатою з Арістотеля. Наш колгосп називається "Під прапором арістотелізму", у красному куточку є погруддя Арістотеля, добре, якщо б було й висловлення Арістотеля на стенді. Ти ж у шкільні роки оформляв стінгазету, тобі й фарби в руки». – «А яке висловлення?» – запитав зоотехнік, призначений оформлювачем. «Я гадаю, що кожне підійде, – прикинула Уляна. – Арістотель був розумним чолов'ягою, тож у нього кожне речення, я думаю, розумне, кожне можна зробити цитатою, я так гадаю. Візьми в колгоспній бібліотеці будь-яку його книжку, випиши з неї будь-яке речення й нанеси на стенд». – «Гаразд, рибонько», – погодився люблячий чоловік.

У бібліотеці йому першою з праць Арістотеля трапилася книга «Категорії». Відкрив навмання й виписав перше, що потрапило на очі.

Коли голова колгоспу побачила готовий стенд із цитатою, вона сказала: «Гм». Потім сказала: «Еее...» Потім сказала: «Тю!» Потім глянула на збентеженого такою оцінкою чоловіка, і резюмувала: «Ну на те він і мудрагель, аби його не всякий міг зрозуміти. Зійде».)

«Поруч із гіпсовим філософом стояла на тумбочці дбайливо приготовлена для нас колгоспниками трилітрова скляна банка із пряним огірковим розсолом. Ми з герцогом першим ділом кинулися сьорбати цей похмільний еліксир. Харитон, наліпивши на голову компрес у вигляді носової хусточки, змоченою водою з карафи, став дорікати мені, що я, мовляв, дозволив йому збільшити хмільний угар питтям бананової наливки.

– Так я ж казав, я ж попереджав... – почав виправдовуватися я, ображений такою несправедливістю.

– Казав-мазАв... – передражнив герцог. – Треба було не белькотіти, а, як би це сказати, силою відібрати в мене ту бананівку.

У тому ж красному куточку виявилася й наша збруя зі зброєю. Вдягнувшись у панцири і прихопивши мечі, списи й щити(У дужках помічу, що на щиті герцога Харитона зображено зеленого лева у жовтім полі, а на щиті барона Річарда Неголеного – червоного трактора у чорнім полі. – Примітка Автора Терентопських хронік.)ми вийшли з колгоспної контори. На столах залишалося те, що ми вчора не доїли й не допили. І ми змогли відразу ж підлікуватися самогоном. І поснідати...

Звичайно, мені не хотілося б, щоби читачі подумали, що такі алкогольні узливання абсолютно типові для лицарських мандрівок, що ми – лицарі Напівкруглого Столу – якісь хронічні п'яниці. Ні. Це був винятковий випадок, пов'язаний з настільки потужними гостинно-пригощальними здібностями тамтешніх колгоспників, що ухилитися від надмірного наповнення травної системи, зокрема й алкоголем, практично неможливо.

☼ ☼ ☼

За деякий час, коли самопочуття ще більш покращилося, осідлавши Севера й Синеуса, які під час нашого перебування в колгоспі "Під прапором арістотелізму" мали стійло та їжу в одному з єдинорігівників, ми зайнялися тим, заради чого сюди й прибули: опитуванням населення...

За два дні, перериваючись, звичайно, на їжу й сон, опитали жителів трьох що сусідять із колгоспом сіл, у яких мешкали й колгоспники, і незалежні фермери: Кубічних Буряків, Комахолупів й Цуценського.

В останньому, до речі, ми відвідали музей відомого сучасного терентопського академіка – лінгвіста й поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, який колись у часи своєї молодості (втім, він і зараз не старий) відбував у Цуценському заслання. Його спочатку повісили в Жорикбурзі за систематичне хуліганство, а коли він підписав довідку про каяття, зняли із шибениці й відправили в заслання, саме сюди, у Цуценське, де він до закінчення оного заслання працював учителем музики в місцевій школі. В хаті, де він тоді жив, і було згодом влаштовано маленький музей. Крім фотографій майбутнього академіка, там представлені й речі, якими він користувався. Мені найбільше сподобалися табуретка, умивальник і ліжко.

На жаль, ніхто з жителів цих трьох сіл не знав, де перебуває яйце дракона Щелепенка й тип, намальований шурином дракона Щелепенка...

Покинувши колгосп "Під прапором арістотелізму" й села, що примикають до нього, ми спрямували наш транспорт – Севера й Синеуса – до санаторію "Кришталеві Джерела"...

– Чи знаєш ти, друже мій Річарде, що академік Брюходухов, до музею якого ми щойно, як би це сказати, завітали, був першим учителем нашого колеги лицаря Мгоцька, тобто Лицаря Пивної Кружки? – запитав у мене герцог Харитон дорогою до санаторію.

– Ні, я цього не знав, – зізнався я.

– А чи знаєш ти, що перед тим як академік, як би це сказати, Брюходухов опинився в засланні, він був повішений на майдані Панурґа? – продовжив хвастатися ерудицією мій напарник.

– Знаю, мені про це сам кат Інкогнітечко розповів.

– Та провисів на шибениці аж п'ять годин й, як би це сказати, дванадцять хвилин.

– Не п'ять годин й дванадцять хвилин, а п'ять годин й тринадцять хвилин, – поправив я.

– Дванадцять хвилин, я точно, як би це сказати, знаю, – наполягав герцог.

– Тринадцять хвилин, я знаю це з компетентного джерела, – сперечався я.

– Ну що ж, давай з'ясуємо істину, як би це сказати, старим лицарським способом, – сказав Харитон, дістаючи з футляра спис.

– Давай, – погодився я, теж оголюючи зброю»...

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу припиняє цитувати мемуари Річарда Неголеного, аби перекинути свою увагу на інших персонажів у наступному розділі. Що ж до Річарда Семеновича Семенова й Харитона Артуровича Шмаркача – такі повні імена барона Річарда Неголеного й герцога Харитона, – то вони, покинувши колгосп, продовжили пошуки драконячого яйця в секторі номер два Терентопського королівства, котрий дістався їм для пошуків...

– Семенов, кажеш? – ловить Автора на слові Ліва півкуля його мозку. – Пам'ятаю, на сторінках цього так званого епосу вже двічі згадувалася людина з таким прізвищем, хоча й мимохіть. У двадцять першій частині «Функціонування слідчого» і двадцять другій «Державні Двері» є присутнім ім'я такого собі Бояна Семенова, жорикбурзького перукаря із салону «Що не сіємо, то пожнемо». Цей лицар Семенов чи не родич, часом, перукареві Семенову?

– Не родич, – відповідає Автор. – Вони всього лише однофамільці. У тридцять восьмому розділі за назвою «Письмена лівої ноги» я, між іншим, згадаю російсько-совєтського письменника Юліана Семенова. Отож заздалегідь попереджаю, що він теж не родич цим терентопським Семеновим, а лише однофамілець.)

ЩОСЬ ВІСІМНАДЦЯТЕ. Голос посуду

– ... Налий мені склянку «Крові», хазяїне...

Юрій Яновський, «Майстер корабля».

Так у нас розмовляють кришталеві пляшки...

Франсуа Рабле, «Ґарґантюа та Пантаґрюель».

10 травня – 16 грудня 1985 року.

Отже, увечері 20 вересня 1995 року в корчмі «Під Рятівною Мухою» двоє чоловіків – маг Акмус і корчмар Ісак Гільденштерн, – довідавшись про смерть кримінальника Бандюги, що ту новину приніс Джульєт Грошенятко, перезирнулися, потім одночасно подивилися на дочку Ісака й скляний пивний келих у її руці, потім знову вп'ялися один у одного й одночасно ж пошепки вимовили:

– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

– Іншого такого випадку може й не бути.

Ці фрази й подальші діла були наслідком подій, що почалися за десять років до того. Тому, щоб вони були зрозумілі читачеві, він повинен одержати від Автора виклад оних подій. Для чого Автор ніжно хапає читача й разом з ним миттєво пережбурюється в корчму «Під Рятівною Му...»

– Нікуди пережбурюватися не треба, – заперечує, перебивши, Ліва півкуля авторського мозку, – бо вищенаведені репліки й так були вимовлені Акмусом і Гільденштерном не деінде, а саме в цій корчмі.

 – Так, – підтакує півкуля Права, – для того, щоб перебувати в цьому закладі, треба не пережбурюватися, а залишатися на місці.

– Треба дослухати до кінця, а не перебивати! – дорікає півкулям Автор. – Я хотів сказати, що ми пережбурюємося у корчму «Під Рятівною Мухою» десятилітньої давнини, тобто в тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік. То пак здійснюємо переміщення не в просторі, а в часі.

Людство поділяється на людей, які поки ще живі, і людей, які вже вмерли. Померлі становлять переважну більшість, а поки ще живі – незначну меншість. Поки ще живих настільки мало, що їх можна порахувати на пальцях двох рук (якщо кожний палець символізує мільярд особин; але це стосується часу написання даного тексту, а в недалекому майбутньому при темпах зростання населення для підрахунку знадобляться також пальці ніг, а потім і пальці іншого індивіда). Гора Еверест є величезною з позиції людського росту. Але в порівнянні з розмірами галактики розмір Евересту незначний настільки, що можна вважати, начебто його зовсім немає. Так і отут. Сучасна жива людина вважає, що живих людей на Землі величезна кількість. Але якщо порівняти їхнє число з гігантською кількістю вже померлих предків (особливо якщо враховувати геть усіх предків, включно з мікроскопічними одноклітинними), то число ще живих на цім тлі настільки мізерне, що їм можна знехтувати, сказавши, що живих майже що й немає.

Але сказане є правильним щодо ВСІХпомерлих. Однак вони у свою чергу теж поділяються на дві категорії. На тих, хто вмер ґрунтовно і чиє тіло перетворилося на порох, попіл, кістяк або мумію (безсмертну душу винесемо за дужки); і на тих, хто й після смерті зберігає людський вигляд і веде відносно активне існування. Друга категорія небіжчиків, як читач зрозумів, це вурдалаки, вони ж упирі, вони ж вампіри. Такі померлі, на відміну від перших, є не більшістю, а меншиною. Меншиною не тільки щодо тих, хто, померши, стали порохом, попелом, кістяком або мумією, але й щодо тих, хто поки не вмер. Навіть незважаючи на те, що вампіри можуть зберігатися й бути активними протягом сторіч і навіть тисячоріч, внаслідок чого їхня кількість повинна була б постійно збільшуватися, все-таки їх дуже небагато навіть у порівнянні зі стовідсотково живими. Проте зростанню їхньої кількості заважало існування протягом сторіч таких явищ, як осикові кілки й срібні кулі, під впливом яких вони переходили із другої категорії в першу.

Ці теревені Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, наваляв тут до того, що далі в декількох абзацах фігуруватимуть вампіри (про що Автор, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, попередив у попередньому розділі).

☼ ☼ ☼

Першим, хто почув голос посуду, був граф Дриґало.

Це трапилося вночі 10 травня 1985 року.

Українці десяте травня називають – русалчин великдень. Це одне з тих свят, коли відбуваються всілякі містичні події. Зокрема одна з тих ночей, коли вурдалаки виходять із могил та склепів.

Жорикбурзькі упирі, як звичайно, зібралися запівніч у корчмі «Під Рятівною Мухою», щоб насмоктатися крові. Тобто не справжньої крові, а сурогатної, себто коктейлю «Кровиночка», який до їхнього приходу виготовив гарний чорноволосий корчмар Ісак (або Іцхак) Гільденштерн.

 Граф Дриґало, досить відомий столичний вампір, сухоребрий старий із гривою білого волосся, потягуючи зі скляного пивного кухля цю так звану кров, раптом здивовано скрикнув і захлинувся напоєм. Вампірові Яничарову навіть довелося встати й побуцати графа Дриґала долонею по спині, щоб той відкашлявся.

До речі, щодо графа. Автор тут не буде пояснювати, чому деякі мерці не бажають статечно розкладатися у своїх ґрунтових чарунках, а жваво існують, зберігаючи людський вигляд. Більш докладно про анатомію й фізіологію упирів Автор розповість у шостому томі своєї майбутньої восьмитомної праці «Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту». Тут же тільки повідомить, що граф Лаврентій Гордійович Дриґало в домогильні часи, тобто при житті, був з 1764 по 1808 рік лицарем Напівкруглого Столу, соратником королів (послідовно) Жорика Четвертого, Зіньки Шостого й Жорика П'ятого. Після смерті він оселився в склепі на міському цвинтарі нової столиці, де мешкає й дотепер.

Якщо в періоди перебування в могилах і склепах такі небіжчики поводяться більш-менш пасивно, то вибираючись назовні робляться досить енергійними. Володимир Маяковський (російський поет з українським корінням, якого харків'янин Майк Йогансен якось змусив залізти під більярдний стіл і звідти продекламувати дурний віршик) про відомого трупа, що зберігається в мавзолеї на Красній площі в Москві, написав, що той «живіший за усіх живих». А поет Володимир Сосюра (сусід Майка Йогансена) у вірші «Сон» розповів, як той таки труп виліз зі своєї труни, вийшов з мавзолею та пішов тинятися вулицями нічної Москви... Але то фантазії поетів, а по правді сказати, той мрець в аспекті живості дуже поступається справжнім вампірам.

Взагалі, мерці, що вилазять періодично з андеграунду (тобто, в перекладі з англійської мови, з-під землі), присутні у фольклорі і творах літератури та мистецтва різних країн. Зокрема, України. Наприклад, в оповіданні Грицька Основ'яненка «Мертвецький великдень» і фільмі Олександра Довженка «Звенигора», за сценарієм Майка Йогансена. Але якщо у Довженка такий підземний виходець схожий на типового вампіра (і, можливо, копіює кровожера з німецького фільму «Носферату, симфонія жаху»), то у Основ'яненка рухливі небіжчики ласі не до крові, а до вареників.

Граф Дриґало, завдяки своїй активності після смерті, зробив багато чого, поміченого співгромадянами.

Наприклад, саме з його ініціативи вурдалаки отримали власний друкований орган – газету «Темний шлях», яка так цікаво викладала інформації на теми смерті, могил, крові, та решти близьких упирям речей, що її читали не тільки небіжчики, але й багато хто з живих терентопців. У цьому виданні публікувалися новини вампірського життя (якщо слово «життя» доречно, коли йдеться про трупи), літературні твори вампірів і живих на вампірську тематику, анекдоти, карикатури, кросворди, ребуси, усе пов'язане із загробним існуванням. Члени редколегії були небіжчиками, але друкувалася газета в друкарні видавництва «Королівська правда» живими поліграфістами.

Граф Дриґало був також ініціатором створення столичної вампірської волейбольної команди, яку сам же й очолив. Потім такі ж команди були створені й в інших містах.

18 червня 1989 року (вірніше, у ніч із 17 на 18) відбулася знаменита гра між жорикбурзьким «Труновиком» і великодрібкинським «Кровопивцем».

Для цього графові-небіжчику Дриґалу довелося поклопотати в графа-біжчика, якщо так можна висловитися (то пак живого графа), Леоніда Кучерявоногого, який у колективі Напівкруглого Столу відповідав за громадський транспорт королівства: добитися нічного спецрейсу потяга з Великих Дрібок у Жорикбург і назад.

Між нинішньою й колишньою столицями лежить вузькоколійна залізниця, по якій паровозик, споруджений тамтешніми вмільцями, тягає вагони. Ранком він переміщує людей, вантажі й тварин (бо крім пасажирських вагонів є багажний і скотовоз) з Жорикбурга у Великі Дрібки, а після обіду прямує назад. Оскільки він рухається не поспішаючи, роблячи численні зупинки в дрібних населених пунктах, зазвичай така подорож займає близько трьох годин. Але для перевезення спортивних мерців за клопотанням Дриґала були зроблені безупинні нічні експрес-рейси (і з одним вагоном, а не з дев'ятьма, як звичайно).

Також графові Дриґалу довелося випросити в графа Омеляна, який відповідав за спорт, гарну спортивну форму й реманент. І ще запросити на нічний матч спортивних журналістів. І таке інше.

«Труновик» переміг, «Кровопивець» програв, але всі залишилися задоволені й славно «обмили» гру в корчмі Гільденштернів сурогатною кров'ю.

З тієї пори відбуваються час від часу нічні волейбольні матчі між вампірськими командами з різних міст.

Зазвичай про спортсменів кажуть, що вони ведуть здоровий спосіб життя. Про цих волейболістів, мабуть, правильніше сказати: «ведуть здоровий спосіб смерті».

Значилися за графом Дриґалом й інші славетні справи.

У склепі, де міститься Лаврентій Гордійович, досить чисто, красиво, затишно. Там навіть є мальовничий акваріум з декоративними п'явками...

До речі, читачу, цей упир є єдиним нашим сучасником, котрий був особисто знайомий зі знаменитим магом Гектором Манюнею. У вісімнадцятому сторіччі, коли Гектор Фролович був придворним чарівником, Лаврентій Гордійович був придворним лицарем, тож вони неодноразово пересікалися у Королівському замку. Вірніше навіть у двох Королівських замках – попервах у великодрібкинському, а пізніше у жорикбурзькому.

☼ ☼ ☼

Отже, покійний граф, повторює Автор, закричав і захлинувся. Вампір Яничаров заходився ляскати колегу долонею по хребті, допомагаючи відкашлятися. Решта упирів відсмокталися від «кривавих» келихів і здивовано озирнулися на галас, а з кухні виметнувся здивований корчмар. Між головою і плечима Гільденштерна, як зазвичай в такі ночі, виднілося щось на зразок металевого коміра, який не здатні проткнути ікла вурдалаків. Цей елемент облачення корчмар надягав не тому, що ікласті гості дійсно проявляли гастрономічні умисли відносно його шиї, а просто, як то кажуть, про всяк випадок, щоб не спокушати кровоголіків видом голого горла; та й інструкція для обслуговувачів вампірів так рекомендувала. Цей нашийний металевий чохол за замовленням Гільденштерна викував коваль Нетребенько.

– Це ви верещали, пане графе? – запитав хазяїн закладу, коли вампір припинив оглушати присутніх голосним кашлем.

– Що це за фокуси, Ісаку Марковичу?! – пробурчав небіжчик, відсовуючи од себе келих із квазікров'ю. – «Добрий» жарт – налякати старого до півсмерті!

– Фокуси?

– Що це ви мені за келих підсунули?

– Келих як келих. Чистий.

– А чому коли я почав з нього пити, він став видавати звуки людським голосом?! Хіба ж так можна?! Ледве не захлинувся!

– Вам почулося, графе. Це ж звичайний скляний келих, як він може видавати людські звуки?

– Не знаю як, але видавав. А то чого б я скрикнув?

– Це слухова галюцинація. Послухайте: він мовчить як і будь-яка інша скляна посудина. – Промовляючи це, гарний брюнет клацнув нігтем по посуду.

І раптом у напруженій тиші, що встановилася в корчмі після лементу графа, виразно почувся хлоп'ячий голос, який виголошував незрозумілі слова.

– Ну! – сказав Дриґало.

– Що за дивина! – сторопів Гільденштерн, наблизивши вухо до келиха й переконавшись, що вампір правий. – Як же це може бути? Скло ж просте!

– Містика якась! – насторожено зіщулився рухливий труп.

Розмовляючими тваринами й аналогічними небіжчиками в Терентопії нікого не здивуєш, але розмовляючий посуд навіть для цієї дивовижної держави був дивом небаченим-нечуваним.

– А може, якийсь жартівник туди звуковий приборчик у вологонепроникному чохлі поклав? – виразив сумнів вампір Яничаров, нервово почухавши нігтем ікло. – Магнитофончик там малесенький, або радіоприймач?

Красень Гільденштерн вийняв з кишені фартуха алюмінієву ложку, витер її куточком того ж таки білого фартуха, прикрашеного апетитними «кривавими» плямами, і, зануривши в сурогатну кров, пошарив у келиху, дзвякаючи об скло. Сторонніх предметів у псевдокрові не було.

– Навіть не знаю, із чого такі сюрпризи. Цим келихам більш двадцяти років і вони завжди поводилися тихо, – знизав плечима хазяїн корчми, витираючи кутом фартуха «закривавлену» ложку. – Якщо хочете, графе, я заміню келих.

– Зробіть ласку. Не люблю, коли об'єкт, з якого я ссу кров, у цей час базікає. – Примхливий труп відкинувся в кріслі й склав на грудях кощаві руки. – Я навіть у колишні часи гидував прокушувати ораторів.

Корчмар відчалив на кухню. Там він перелив напій зі звучної посудини в беззвучну, і повернув знаменитому кровожерові, а дивний келих вимив і поставив на полицю, встромивши в нього папірець із блокнота, на якому намалював кульковою ручкою знак питання.

В день, що пішов за цією «кривавою» ніччю, корчма «Під Рятівною Мухою» була зачинена, бо після присутності в ній місцями цвілих небіжчиків проводилася чергова дезінфекція.

Почала цей гігієнічний захід, як звичайно, Маргарита, оскільки чоловік відсипався після нічного рейваху (Іцхак обслуговував опівнічних прибульців наодинці).

Коли ця мила руда жінка добралася до келиха з папірцем, то ледве не впустила його, тому що скляна річ раптом у руках у неї забелькотала хлоп'ячим голоском якусь абракадабру, або, висловлюючись українськіше, – якусь абабагаламагу.

Зі школи повернулася першокласниця Естер з подружкою Зіночкою Мирополкович. Дівчатка зраділи розмовляючому келиху, загаласували, зафантазували, що це, мовляв, зачарований хлопець, що колись його розчаклують, і він обернеться з келиха на прекрасного юнака...

Потім прокинувся батько й чоловік, і сказав, що із приводу посуду, котрий раптово зазвучав, він проконсультується із чарівником, який заходить у їхню корчму.

☼ ☼ ☼

Ранком наступного дня, тобто 11 травня 1985 року, Іцхак Гільденштерн, улучивши вільну хвилинку, затіяв розмову з одним із найзнаменитіших відвідувачів корчми – магом Акмусом, популярність якому принесли польоти на однокрилому літаку, рожевому в червоний горошок, чинені протягом от уже трьох років.

Чародій сидів за столиком біля каміна й, переглядаючи свіжий номер журналу «РВЧГ Магія», неспішно вживав сніданок – каву з коричневої філіжанки й бутерброд з маслом та сиром. Камін у цей час був незаселеним, тобто звичайний мешканець цього спорудження – вогонь – був відсутній. Бо й без того було дуже тепло. Формально травень уважається місяцем весняним. Але в Жорикбурзі, як втім і в Харкові, в аспекті погоди це, як правило, сезон зовсім літній. Принаймні, травень зазвичай набагато більше схожий на літо, ніж серпень, який часто нагадує ранню осінь. Іноді здається, що аби погода в цих широтах відповідала календарю, останній слід зрушити на місяць назад.

Корчмар підійшов, тихо кашлянув, щоб звернути на себе увагу клієнта, і поставив перед ним скляного пивного келиха, котрий, будучи простромлений тими що прошмигнули у вікно променями ранкового сонця, заблискав гранями, як величезний діамант. Акмус здивовано подивився на Іцхака, мовляв, ну яке ж пиво, якщо я п'ю каву, хіба можна змішувати. Але пиво Гільденштерн у келих наливати не став, а відразу сів і розповів авіаторові про звучання цієї посудини. Пивний кухоль, начебто на підтвердження істини сказаного, став виголошувати хлоп'ячим голосом фрази невідомою мовою.

Послухавши дивний келих, чарівник, одягнений не в авіаторську куртку, як звичайно, а в картату сорочку з короткими рукавами, бо в куртці було б спекотно, зізнався, що з подібними феноменами йому зустрічатися не доводилося, і навіть у книгах з Рожевої у червоний горошок Магії нічого такого немає.

(У Великому Світі магія підрозділялася на два основні види: Чорна й Біла. У Терентопії вже більше двох сторіч практикували так звану Рожеву в червоний горошок Магію, основоположником якої був Гектор Манюня. Втім, вона була лише місцевим підвидом Білої).

Корчмар запитав: а чи не може це бути зачарована людина? Акмус відповів, що в прадавніх галузях Чорної Магії перетворення людини на неживий об'єкт мало місце, але, по-перше, ті прадавні знання вже загублено; по-друге, перетворюючись на предмет, людина втрачала здатність розмовляти.

– Мій колега й друг Гліб Цвях спеціалізується на ясновидінні, він може заглянути в минуле цієї посудини, з'ясувати її походження. Можливо, це прояснить причину звуків, – додав авіатор і відсьорбнув із філіжанки кави.

– А коли з ним можна проконсультуватися? – запитав чорноволосий красень.

– Якщо він удома, то хоч зараз. Треба зателефонувати.

У корчмі був телефон, що красувався на дерев'яному столику в куті залу ліворуч від каміна; гарний апарат у стилі ретро, білий з позолоттю; номер на якім набирався не за допомогою натискання кнопок, а за допомогою обертання диска з отворами для пальця. Акмус круговими ворушіннями вказівного перста набрав цифри 071399, поспілкувався зі слухавкою й переконався, що Гліб Любомирович Цвях удома й готовий прийняти гостей.