Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 43 (всего у книги 104 страниц)
ЩОСЬ П'ЯТЕ. Доморосле лицарство
Якби ж то нас було сто, ми б співали за круглим столом.
Борис Гребєнщиков, «Із сяючої пустоти».
17 вересня 1995 року.
Отже, після бою з лицарем Аркадієм, дракон Інокентій Карлович кинувся воювати й із дощовим черв'яком Гавриїлом Святославовичем. На шахівниці, звичайно.
Але після семи ходів хробак викликнув:
– Оце так так! Ти як ходиш, Інокентію Карловичу?! Це ж пішак, а не кінь!
– А? Що? Так. Вибачте, – розсіяно промурмотав дракон і спробував повернути фігуру на вихідну позицію.
– Не там він стояв! Та що з тобою, друже мій! Де твої думки?! – здивувався Гавриїл Святославович, витріщивши пенсне.
– Я думаю про лицаря, – зітхнув екскурсовод.
– А що таке?
– Та от лежить він там сплутаний, самотній... Я уявив себе на його місці.
– Нехай полежить, подумає про сутність буття. Йому корисно. А то карасів він, бачте, ловить!
– Все-таки жива істота. Раптом йому до вітру приспічить сходити, чи ще щось... Недобре його так залишати.
– А нехай він не нахабніє. Ти що пропонуєш? Розплутати без покаяння? Так він знову тобі життя псуватиме!
– Псуватиме. Ні, розплутувати не можна. Але й так залишити не можна теж. Раптом він із гордості ніколи не покається й лежатиме, поки... Як же бути-от?
– Схоже, партію доведеться відкласти?
– Не можу я зараз на шахах зосередиться.
Картата дошка з дерев'яними лялечками була відсунута, і дракон став задумливо постукувати пазурами по кришці клавесина.
– Значить, так: я його не розплутуватиму, – сказав він за пару хвилин.
– Правильно, – підтакнув хробак.
– Не розплутуватиму, а просто відвезу його до Королівського замку і попрошу Його Величність, щоб він на цього агресора вплинув, – продовжив хазяїн печери, встаючи.
– Здрастуйте будь ласка! – сторопів Гавриїл Святославович. – То він тебе до замку тяг, через що й увесь сир-бор стався, а то ти сам туди любісінько почвалаєш? За що боролися? То-то цей ловець карасів потішиться: по-його вийшло!
– Так, – сказав Інокентій Карлович і знову сів.
Знову задумливо постукав пазурами.
– А іншого виходу я не бачу, – заявив він же за хвилину й заново встав.
– Ну, не знаю... Раз ти так вирішив... – промимрив його друг із сумнівом.
І вони покинули Гірчичну печеру.
Цього разу Аркадій не спав.
– Я сподіваюся, пане лицарю, ви усвідомили своє становище, – знову схилився дракон над укутаним у капронову павутину залізом, – і готові дати обіцянку залишить мене в спокої.
– Ага, спішу аж падаю, – іронічно буркнула панцирна начинка. – Я самому Його Величності слово дав! Кістьми ляжу, але не відречуся! Втім, тобі, динозаврові дурокрилому, не зрозуміти, що таке лицарське слово й лицарська честь!
– У такому разі відвезу-от я вас кудись, і покінчимо із цією історією, – закінчив бесіду Інокентій Карлович.
Насамперед було потрібно від'єднати лицаря від колеса гіппомобіля. Для цього дракон, піднатужившись, припідняв колісний каркас («Дивися не пукни», – грубо поглузував Аркадій) і покрутив у зворотну сторону обмотане колесо. Сітка розмоталася, і екскурсовод опустив край гіппомобіля на місце.
Другим етапом було насунення лицаря на гіппомобіль. Отут Інокентію Карловичу довелося покректати неабияк, тому що металу на агресорові було забагато. Автор про всяк випадок нагадує читачеві: цього разу лицар Аркадій був одягнений у наворочений експериментальний панцир винахідника Нетребенька, що в тій конструкції була й система обігріву, й система охолодження, і парашут, і акваланги, і вогнегасник.
Але зрештою, намагаючись сам не заплутатися в капроні, дракон навалив металевий тюк поперек сідла. Не знаю, каже Автор, чи треба пояснювати, що ця процедура пророблялася під акомпанемент Аркадьєвих лайок. Якщо від його жагучого монологу відлущити усі непристойності (особливо дісталося драконовій матері), то залишиться: «Поклади де узяв! Я тобі шляхетний лицар, а не абищо!»
– Ну, я пішов, – сказав Інокентій Карлович приятелеві, беручи сірого в яблуках коня Людовика за вуздечку.
– З Богом, – перехрестив його (не рукою, а гнучким тулубом) Гавриїл Святославович. Цей дощовий черв'як був віруючим, православним, і регулярно відвідував церкву.
Дракон повів коня із пристебнутим до нього гіппомобілем, нав'юченим Аркадієм, убік Жорикбурга, часом зупиняючись, щоб поправити вантаж, який від тряски увесь час сповзав, ризикуючи знову гримнутися об землю. «При таких темпах їм доведеться години три тупотіти, не менше», – думав дощовий хробак, щулячи пенсне на маліючу трійцю...
☼ ☼ ☼
У цім місці так званого епосу Автора перериває Ліва півкуля його мозку:
– От і здорово, що вони рухаються так повільно. Є час, щоби розповісти, звідки взагалі в цій місцевості, зв'язаній через двері, оббиті дерматином, з Харківщиною, узялися лицарі та королі, зовсім не типові для тієї ж Харківщини.
– От-от, – приєднується й півкуля Права.
– Ну що ж, звернемося до терентопської історії, – відповідає їм Автор.
У долицарську епоху, до другої половини шістнадцятого століття, Терентопська держава була простим давньоруським князівством, котре невідомо як опинилося в інших вимірах, пристикованих до наших, безцінний читачу, тими самими дверима в колючих кущах, що тепер оббиті чорним дерматином. Терентопські літописи, що висвітлювали прадавній період тамтешньої історії, десь загубилися, так би мовити, «у пилу часів». Але треба думати, що Терентопське князівство нічим особливо не відрізнялося від інших давньоруських князівств.
А от у другій половині сторіччя шістнадцятого в Терентопії грянула, так би мовити, Мирополківська перебудова, що поклала початок новій лицарській ері. Правив тоді державою князь Мирополк Романтик, який і затіяв ці реформи. Був князь великим книголюбом, який знав кілька європейських мов та зібрав велику бібліотеку, де, зокрема, було багато західноєвропейських лицарських романів, епосів, балад, саг і т.д. Завдяки знанню мов Мирополк цю романтичну писанину простудіював і, як екзальтований ідальго Дон Кіхот із Ламанчі, просочився лицарським духом. Мало того, що сам просочився, вирішив і все своє князівство просочити, перетворивши його на лицарське королівство за книжковими зразками.
Довго виношував цю шалену ідею, і, нарешті, в 1589 році видав указ, яким пропонувалося відтепер Терентопське князівство йменувати Терентопським королівством, а терентопського князя – терентопським королем. Цей указ став першим указом нової лицарської ери в історії Терентопії.
У давньоруській історії вже був свій король – Данило Галицький. Йому титул короля надав Папа Римський Інокентій Четвертий. Оскільки, на відміну від Галицького князівства, Терентопського для Великого Світу як би не існувало, то Мирополкові довелося вдатися до самообслуговування, тобто до самокоронування, без допомоги всіляких Римських (а також Паризьких, Лондонських, Берлінських, Мадридських і інших) Пап (а також Мам, Дядьків, Тіток і так далі).
Другим указом пропонувалося князівському столярові виготовити дубовий стіл. Величезний круглий стіл, за яким би помістилися аж сто п'ятдесят людей. Саме такий стіл, як довідався із книг Мирополк Романтик, був у замку його улюбленого персонажа – короля Артура, який, нібито, геройствував на Британських островах і в континентальній Європі V-VI століть від Різдва Христова. Тому-то придворні лицарі короля Артура й називаються лицарями Круглого Столу.
Рівняючись на цих легендарних типів, терентопський князь, то пак тепер уже король почав реформи саме з виготовлення стола. Столяр відразу зміркував, що таку масштабну меблю треба неодмінно робити розбірною, бо цілком вона ні в які ворота не лізе, у буквальному значенні цього висловлення.
Але, на жаль, після виготовлення з'ясувалося, що хоч у розібраному стані стіл і можна було вносити в будинки, однак збирати його було ніде, оскільки у всьому князівстві-королівстві не було настільки великого приміщення, де б він зміг розміститися. До того ж і терентопські доми, включно із князівськими палатами, вибудувані в давньоруському стилі, мало походили на лицарські замки, зображені в книгах.
Тому третім указом пропонувалося почати будівництво першого в державі лицарського замку з великим залом для круглого стола.
Були зібрані кращі зодчі, яким для взірця показали ілюстрації в лицарських романах, і робота закипіла.
Зрозуміло, перший замок мав бути резиденцією самого короля, тому зводити його було вирішено в столиці. А столицею в ті давні часи був не Жорикбург, а містечко Великі Дрібки. Жорикбурга взагалі тоді не було. На місці нинішньої столиці наприкінці шістнадцятого сторіччя мало місце лише маленьке зубожіле сільце Багнючка. Тільки за півтори приблизно сторіччя після смерті Мирополка король Жорик Четвертий заклав на місці сільця нове місто, яке й стало нинішньою столицею Терентопії.
Поки зодчі трудилися над замком у Великих Дрібках, король почав створювати лицарів.
Першу партію – сорок два лицарі – він створив зі своїх бояр. Для цього він кожному з них клав на плече меч і виголошував присвяту, після чого князівський коваль знімав з новоприсвячених мірку для виготовлення доспіхів за книжковими зразками.
Коли всі бояри закінчилися, а до повного комплекту було ще далеко (було потрібно, як ти пам'ятаєш, читачу, аж сто п'ятдесят лицарів), Мирополк розіслав гінців по всьому королівству, щоб вони призвали в лицарські ряди добровольців шляхетного походження. Але таких з'явилося тільки восьмеро.
Тоді закликали добровольців походження незнатного. Але мабуть тому, що селяни й ремісники романів не читали й про лицарів нічого не знали, серед них таких, що бажають кидатися в невідомість, не знайшлося.
Тоді король, починаючи втрачати терпець, присвятив у лицарі свою двірню, включно з тим же столяром, тим же ковалем, кухарем й усіма рештою.
Усього набралося: один король плюс сорок два боярини плюс восьмеро добровольців плюс двадцять два чоловіки двірні – разом сімдесят два суб'єкти.
Отут Мирополк зміркував, що півтори сотні лицарів йому не набрати.
І ухвалив дотепне рішення: наказав лицареві-столярові відпиляти половину круглого стола, щоб, довівши кількість лицарів до сімдесяти п'яти, назвати їх лицарями Напівкруглого Столу.
– Ну, отут король Мирополк був глибоко неправий! – скрикує схильна до порядку й точності Ліва півкуля.
– У чому неправий? – дивується півкуля Права, схильна до творчих вільностей і всякої романтики.
– У тому, що вирішив, начебто за половиною стола для ста п'ятдесяти чоловік помістяться тільки сімдесят п'ять.
– Наскільки я пам'ятаю арифметику, – заперечує Права, – якщо число сто п'ятдесят поділити навпіл, то й виходить рівно сімдесят п'ять. У чому ж отут помилка?
– Двійка тобі з геометрії, колего, – тоном строгого вчителя припечатує Ліва. – Звичайно ж, за напівкруглим столом поміститься значно більша кількість, адже люди можуть сидіти не тільки уздовж лінії напівокружності, але й уздовж діаметра, тобто прямої лінії розпилу.
– Так, – говорить Автор, – Мирополк не був професійним геометром і взагалі математиком, тому в такі тонкощі не вникав. Вирішив просто – раз лицарів половина від попервах наміченої кількості, виходить, і стола повинна бути половина. У дійсності, щоб за частиною такого стола помістилися сімдесят п'ять і не залишалося зайвого місця, треба відпиляти від решти або сектор кола, або сегмент кола, щоб залишилося помітно менше п'ятдесяти відсотків від цілого. (А скільки конкретно, читач сам може порахувати, якщо захоплюється математикою. Автор захоплювався цим у шкільні роки, але з тих пір минуло багато часу, і тепер для його відвиклої від подібних зусиль голови й таке просте обчислення не по звивинах).
Отже, було потрібно сімдесят п'ять лицарів, а набралося сімдесят два. Де узяти відсутніх трьох?
Змучений нетерпінням король відступив від принципу добровільності й ухвалив рішення приректи в приказному порядку на лицарську долю будь-яких трьох перших перехожих чоловічої статі, які зайдуть на територію будівництва.
І, сівши посередині майбутнього замку (до цього часу вже був готовий фундамент із підвалами) в оточенні сімдесяти одного соратника, приступився до томливого очікування.
За три години з'явився перший із трьох відсутніх претендентів. Ним виявився бурлака-циган, який збочив до будівництва, щоб повеселити будівельників своїм дресированим ведмедем (який умів кувиркатися й корчити інші смішні штуки), щоб у такий спосіб добути хліб насущний. Циган на ім'я Лойко ще не встигнув зміркувати куди вляпався, а з нього вже знімали мірку для доспіху. (До речі, читачу, на його лицарському гербі потім був зображений ведмідь догори дриґом, оскільки його Клишоногий вмів, крім іншого, стояти на голові. І в сучасних тамтешніх доспіхоносців із роду Лойковицьких, зокрема Річарда Левове Копито та Леоніда Коліно, на бойових щитах можна бачити саме це.)
Ще за кілька хвилин виник і другий приречений. Це був великодрібкинський рабин Іцхак бен Захава, що зайшов випросити в государя дозволу на будівництво синагоги. Довідавшись, куди його присвячують, він спробував був протестувати, але Мирополк пригрозив, що не дасть йому потрібного дозволу, і єврейському священникові довелося скоритися. (До речі, Іцхак бен Захава, цей рабин що лицарював або лицар що рабинував, був родоначальником династії Лицарів Білого Комара, до якої належав і його вже відомий нам, безцінний читачу, нащадок – лицар Аркадій).
Тепер до сімдесяти п'яти не вистачало тільки одного. Король вже скусав із нетерпіння всі нігті, але ніхто не приходив.
Закінчився день, опустилася ніч, – нікого.
Закінчилася ніч, проклюнувся ранок, – та ж картина.
Навіть будівельники стали поглядати на короля з жалістю.
І от, нарешті, між каменями майбутніх замкових воріт замаячіла чиясь фігура.
Викликнувши: «От тепер усі в зборі!», Мирополк кинувся назустріч довгоочікуваному. І ледь не був убитий розчаруванням: це була торговка моченими яблуками, що бажала сторгувати свої ласощі мулярам. (Вона поверталася з базару, і в неї залишилися непроданими останні дев'ятнадцять плодів). Торговка, звичайно, не підходила під визначення «перехожий чоловічої статі», але терпіння в государя остаточно урвалося, і він, промурмотавши щось про Жанну Д'Арк, присвятив у лицарі й торговку на ім'я Килина. (Тож коли стало питання про герб лицарки Килини, то за порадою короля на ньому були зображені дев'ятнадцять зелених яблук у кремовому полі. Через те саме так виглядає бойовий щит її сучасного нащадка – барона Андрія Циніка.)
Так був сформований перший контингент лицарів Напівкруглого Столу.
(Отже, безцінний читачу, терентопський король Мирополк Романтик перебудував свою державу на зразок книжково-середньовічно-лицарської. Тобто, наприкінці шістнадцятого століття зробив те ж, що наприкінці двадцятого сторіччя устругнув британський король Оберон Квілп. Але, по-перше, король Оберон Квілп утнув таке, будучи ексцентричним суб'єктом зі своєрідним почуттям гумору, бо вирішив, мовляв, якщо до сучасності пришпандорити середньовічні аспекти, то це буде смішно, а сміх – це добре. А Мирополк зробив це не для сміху, а всерйоз, бажаючи прищепити своїм одноплеменцям шляхетність, властиву книжковим лицарям. По-друге, Оберон Квілп є всього лише придуманим героєм фантастичного роману Ґілберта Кіта Честертона «Наполеон Ноттінгільський». А Мирополк – представник реальної терентопської історії.)
☼ ☼ ☼
Ішли роки.
Крім Королівського замку у Великих Дрібках, на терентопських землях як гриби повиростали аналогічні будови, у яких розселялися королівські лицарі.
Лицарські турніри з екзотичних витребеньок перетворилися на національну традицію.
Деякі лицарі відбрунькувалися від Напівкруглого Столу й зажили самостійно. Від них походять незалежні мандрівні доспіхоносці. Забігаючи наперед, Автор скаже, що в епоху Жорика Дев'ятого незалежних лицарів у кілька разів більше, ніж лицарів Напівкруглого Столу. У скільки саме, Автор утрудняється сказати, оскільки зі статистикою в королівстві слабенько. Автор вважає, що в десятки разів. А лицарів при дворі Жорика Дев'ятого в описуваний час було 38 чоловік.
Після смерті в 1616 році короля Мирополка число 75 не вважалося обов'язковим для кількості напівкруглостольців. Їхня кількість постійно коливалася. Найменше лицарів Напівкруглого Столу було в 1683 році (усього вісімнадцять людей), найбільше – в 1823 (аж дев'яносто два).
Сам напівкруглий стіл (не колектив, а мебля) припинив існувати в 1661 році, під час терентопської Стогодинної війни, яка також йменується тамтешніми істориками Другою громадянською та Паркановою. Під час бійок біля великодрібкінського Королівського замку він був якимись мародерами розібраний на дрова. З тих пір поняття Напівкруглий Стіл залишилося символічним, означаючи лише колектив. Відновлювати цю розгонисту меблю не стали, адже не в столі ж, зрештою, полягає суть лицарського колективізму!
Щодо першого в Терентопії лицарського замку, то він красується у Великих Дрібках дотепер, як пам'ятник історії й архітектури. Із часів Мирополка він трохи змінився, тому що наступні королі обростили його своїми прибудовами. Зараз у цьому замку містяться: два музеї, готель, три ресторани і міська ратуша.
У середині вісімнадцятого сторіччя король Жорик Четвертий побудував нове місто біля пагорбів Каменіани, назвав його Жорикбургом, оголосив столицею й перевів свою резиденцію в жорикбурзький Королівський замок. З тих пір Напівкруглий Стіл і «тусується» у Жорикбурзі.
Саме туди й направлявся тепер дракон Інокентій Карлович із упакованим у капронову сітку й навантаженим на гіппомобіль лицарем Аркадієм.
☼ ☼ ☼
Отже, повернемося до нашого барана.
Лицар Аркадій у першій частині змушеного переміщення почував себе психологічно незатишно, а відвертіше говорячи – остерігався. Що означала ця загадкова драконяча фраза: «Відвезу-от я вас кудись, і покінчимо із цією історією»? Шубовсне зараз мене у Струмище, і – капут... Хтозна що в них у голові, в цих драконів...
Втім, якщо б зараз хтось дійсно жбурнув Аркадія в річку, то він (не хтось, а Аркадій) міг би залишитися живим. Зрозуміло, каменем пішов би на дно, тому що доспіх був масивним; ніхто не зміг би плавати в такому на поверхні. Але ж механік Нетребенько в цей експериментальний панцир, крім іншого, втулив на такий випадок і акваланги. Струмище – річка не дуже глибока й не дуже широка, так що, дихаючи за допомогою аквалангів, затонулий лицар міг дотупати дном до берега. Але це теоретично. Практично ж, по-перше, цей доспіх ще не пройшов повних випробувань, тому не було гарантії, що й акваланги не утнуть неприємності, як паровий котел попереднього експериментального доспіху, а по-друге, – сітка... Так що погодимося, безцінний читачу, що підстави для побоювань у витязя в капронових тенетах були.
Однак, спостерігаючи рух знайомих пейзажів навколо себе, Аркадій уторопав, який напрямок обрав його суперник і – що це за «кудись»; він підбадьорився...
На вулицях Жорикбурга перехожі зупинялися й, роззявивши роти, проводжали очима дракона-очкарика, що веде під вуздечку металевий каркас, усередині якого рухається хтось у сірих яблуках, а зверху якесь сітчасте впакування висить поперек сідла й начебто теж ворушиться. Дивна картина. Ні, дивував перехожих не дракон. Уже кого-кого, а драконів, що живуть у сусідній Каменіані, жорикбуржці бачили часто. Та й король праг мати у своєму зоопарку дракона не тому, що його важко побачити в інших місцях, а просто для повноти колекції. Отже, повторює Автор, роззявлення ротів і округлення очей було викликано не драконом, нехай навіть і в окулярах, а небаченою конструкцією (напрошується каламбур: КІНЬструкція). Втім, дехто з жителів столиці її вже бачив під час останнього переміщення лицаря Аркадія від майстерні Нетребенька до Каменіани. Однак, у кожного були свої справи, і, знову примкнувши відважену мандибулу (то пак нижню щелепу) й потиснувши плечима, зустрічні відволікалися від видовища й продовжували буденну суєту. А дракон, трохи збентежений цією, нехай і скороминущою, увагою, продовжував наближатися крізь жорикбурзьку околицю до центру, де підносився у всій своїй пишноті замок короля – гніздо лицарів Напівкруглого Столу.
Уже коли попереду вимальовувалися ворота Королівського замку, Інокентій Карлович зробив зупинку – почитати нові афіші на афішній тумбі. Щоб не пропустити цікавий концерт, спектакль або виставку.
Трохи лівіше старої афіші, що запрошувала на вже минулий лицарський турнір; дещо правіше старої афіші, що зазивала на виставку виробів ювеліра Бориса Фаберштейна (яку дракон уже відвідав і де розглянув чимало шедеврів цього майстра, зокрема й знамениту «Бурштинову какашку, всіяну золотими мухами»); трішки вище афіші, що скликала на концерт рок-гурту «Чавунні шнурки», і злегка нижче афіші, що просила відвідати Королівський зоопарк, виявилося щось свіже:
«УПЕРШЕ В ЖОРИКБУРЗІ!
ТІЛЬКИ ОДИН КОНЦЕРТ!
ЛАУРЕАТ УСІЛЯКИХ ПРЕМІЙ,
МАЕСТРО-ВІРТУОЗ РІККАРДО-ДЖУЗЕППЕ ТРАЛЯЛЯЛІНІ
18 ВЕРЕСНЯ 1995 РОКУ
В СТАЙНІ ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ
ПРЕДСТАВИТЬ ПРОГРАМУ "ХВИЛЮЮЧІ ЗВУКИ",
У ЯКІЙ ПРОЗВУЧАТЬ:
ЛИСТ, БРАМС, БАХ І ІНШІ.
ПОЧАТОК КОНЦЕРТУ О 19.00.
КВИТКИ ПРОДАВАТИМУТЬСЯ В ДЕНЬ КОНЦЕРТУ З 7.00 НА ПЕРЕХРЕСТІ ВУЛИЦЬ ГОГОЛЯ Й ШЕКСПІРА, БІЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ІВАНУ НИКИФОРОВИЧУ ФАЛЬСТАФУ».
Дракон Інокентій Карлович, як читачеві відомо, був шанувальником класичної музики, тому афіша його порадувала. Тим більше, що трупа Жорикбурзької опери вже четвертий місяць гастролює іншими містами королівства, у зв'язку із чим Стайня Опери та Балету закрита, а вуха місцевих меломанів знудьгувалися за серйозною музикою.
Зрозуміло, дракон завтра купить квитка і разом із Гавриїлом Святославовичем насолодиться звуками музики Ференца Ліста, Йоганнеса Брамса, Йоганна Себастъяна Баха й інших великих композиторів.
(Так, вісімнадцяте вересня буде завтра, виходячи із чого, будь-який учений-математик за допомогою калькулятора може обчислити, якого числа лицар Аркадій впакувався в капронову сітку і був доправлений драконом до Королівського замку).
Радіючи майбутньому концерту, Інокентій Карлович, однак, відзначив, що афіша складена не зовсім правильно. По-перше, той, хто складав текст афіші, забув вказати, на якому музичному інструменті заїжджий маестро виконуватиме музику. По-друге, замість «у програмі прозвучать: Лист, Брамс, Бах і інші», грамотніше було б написати: «У програмі концерту твори Ф. Ліста, Й. Брамса, Й.С. Баха, і інших композиторів». Але це деталі; головне, що нагодиться цікавий концерт...
– А навіщо ти стільки уваги приділив цій афіші, громадянине Авторе? – запитує раптом Ліва півкуля авторського мозку. – Хіба вона відіграє таку вже важливу роль в розповіді про битву лицаря Аркадія із драконом?
– В розповіді про битву ця афіша не має жодного значення, – відповідає Автор. – Але вона зіграє якусь роль у наступних подіях, пов'язаних із таємничим викраденням, тому раджу читачеві цю афішу запам'ятати.
Відчаливши від афішної тумби, дракон узяв курс на замкові ворота, як завжди навстіж роззявлені, що позначалися крізь каштанову алею.
Колись Королівський замок був оточений ровом з водою, і потрапити в нього (у замок, а не в рів) можна було тільки підвісним мостом, який у випадку потреби за допомогою ланцюгів і нехитрого механізму піднімався, і замок ставав неприступним. Однак застояна вода рову була прекрасною колискою для міріадів комарів, котрі мучили й мешканців замку й решту жорикбуржців. Тому в 1877 році вода була вичерпана, а рів засипаний землею. Зараз замість рову замок оточують каштанові алеї. Однак підвісний міст зберігся, як пам'ятник історії й архітектури. І щоб наблизитися до воріт замку, треба пройти або проїхати цим мостом, вже не висячим, а лежачим на землі. Рів був знищений не тільки через комарів (хоча через них у першу чергу), але також тому, що на замок ніхто не збирався нападати, отже неприступність була зайвою.
Тепер міст над уже неіснуючим ровом уперше у своїй історії контактував із ногами дракона й колесами гіппомобіля. Бо навіть дракон Грицько, що обіймав посаду експоната Королівського зоопарку (поки не здохнув від цирозу печінки на ґрунті алкоголізму), опинився там за допомогою крил, а не ніг, минувши міст.
Біля воріт Королівського замку стражник у декоративному доспіху лузав соняшникове насіннячко, беручи його з паперового пакетика, згорнутого з газети «Королівська правда», і спльовуючи лушпайки в сміттєву урну. Поруч стояла притулена до стіни декоративна алебарда.
Не припиняючи обробляти насіннячко, стражник не без цікавості спостерігав наближення нетрадиційних об'єктів, котрими були очкастий дракон і колісна конструкція.
– Мені до замку, – сказав Інокентій Карлович, зупинившись перед насіннячкоїдом.
– Здогадався, що не до перукарні, – пожартував той.
(Суть дотепу в тому, що дракони ніколи не відвідували перукарень, бо не мали волосся. Але це, читачу, стосується саме терентопських драконів, зауважує Автор. Бо, наприклад, у «Казці про Рудого братчика» з книжки Юрія Коваля «Казка про Зелену Коняку» йдеться якраз про відвідування перукарні драконом інакшим, триголовим, з волосатими головами.)
– Ви на екскурсію, чи... Якщо на екскурсію, то купіть квитка. Он каса.
– Я волів би поспілкуватися з Його Величністю, Жориком Дев'ятим.
Стражник глянув на наручний годинник:
– Його Величність зараз, скоріше всього, у зоопарку годує живність. Це тут у дворі. За ворітьми повернете ліворуч...
– Я знаю, – перебив його дракон.
Хоч Інокентій Карлович ніколи раніше не заходив у Королівський замок, він, проте, добре знав планування двору, тому що неодноразово бачив його з висоти драконячого польоту.
У цей момент за спиною дракона зазвучало таємниче шипіння, і обоє – екскурсовод із Гірчичної печери, озирнувшись, і стражник – втупилися очима в гіппомобіль. На гіппомобілі бо почалося щось неймовірне: із усіх щілин упакованого в сітку металу викидалася, сичачи, біла піна, іскрячи на сонці райдужними пухирцями й обпадаючи на землю невагомими грудками, схожими на грона повітряних ікринок.
– Клятий вогнегасник, матір його за вухо! – лайнувся з місця виверження голос лицаря Аркадія, який, напевно, захлинувся піною, бо лайка перетворилася на кашель.
– Що це?! – злякано прошепотів стражник.
– Це ваш лицар у сітці заплутався, – відповів дракон, витріщивши очі під окулярами на піновиверження.
– Проходьте, – пошепки поквапив вартовий, від подиву забувши про насіннячко.
І незвичайні відвідувачі прослідували крізь ворота, залишаючи на землі білі кіпчики вогнегасної піни, яка, повільно танучи, перетворювалася на мокрі плями...
