Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 60 (всего у книги 104 страниц)
Рафаель Комаха глянув на решту й вони, потиснувши плечима, кивнули.
– Гаразд. Тим більше, що ми, дійсно, і самі винуваті.
Так і закінчилася шпигунська операція «Дротяний кефір».
Крім усної дяки, чарівник одержав від розвідників і грошову винагороду: купоно-карбованці в сумі, рівній за тодішнім курсом приблизно 258 шурхотикам. Це було для Гліба Любомировича приємною несподіванкою. Уважаючи, що безкорисливо виконує патріотичний обов'язок, ні на які гроші він геть не розраховував. Може, він і відмовився б їх узяти, сказавши, що допомагав розвідці за переконанням, а не заради нікчемної грошви. Якби не книги в кіосках на майдані. Винагорода давала можливість їх купити, не відкладаючи цієї справи в довгий ящик. Тому маг гроші із вдячністю узяв.
– А тепер розходимося по одному, – оголосив агент Іван-чай, він же громадянин Рафаель Комаха, і шпигуни пішли кожний своєю дорогою, роблячи вигляд, начебто один з одним не знайомі.
Чарівник же повернувся до книжкових кіосків біля палацеподібного автотранспортного технікуму й на свіжоотримані купони купив «магічних» книг.
Повернення з Харкова в Терентопське королівство відбулося тим же робом: метро – трамвай – піший хід. Переміщаючись назад до Державних Дверей, Гліб Любомирович, посміхаючись від усвідомлення своєї допомоги рідній країні, тихенько наспівував пісню «Я працюю чарівником» із репертуару Марка Бернеса, естрадного співака і кіноактора, совєтської суперзірки 30-60-х років, чиї дитинство і молоді роки пройшли в Харкові. (Де тепер Бернесу встановлено пам'ятник, у Саду Шевченка, додає Автор про всяк випадок).
Опинившись біля знайомих колючих кущів, Цвях роззирнувся обабіч і, переконавшись, що свідків немає, розсунув гілки й відкрив оббиті дерматином двері...
У Великих Дрібках він зняв номер у готелі «Мирополківський», який займав частину першого Королівського замку, і віддався читанню куплених у Харкові книг, посміхаючись, сміючись, і навіть регочучи...
Завтра він приїде потягом до столиці й повідомить королю, що інформація в харківській газеті була хибною, побоювання – даремними; що викрадене драконяче яйце, скоріше всього, як і раніше перебуває в Терентопії.
А харківський журналіст-редактор Фауст Соломонович Рабіновиченко за місяць стане свідком фантастичної події: його собака Клеопатра – сука далматинського дога – знесе яйце, з якого вилупиться голе безпомічне пташеня, котре відразу ж подохне. Висновок «Привиділося!» – не допоможе: яйце й пташеня будуть реальними. Редактор захоче цю сенсаційну подію освітити у своїй газеті, але з жалем згадає, що дуже схожа інформація, придумана співробітником Віталієм Раклом, уже публікувалася місяць тому. А повторюватися недобре...
І якщо цей розділ був присвячений темі розвідки, то Автор додасть у кінці, що розвідувальною діяльністю займалися і деякі видатні літератори. Наприклад, письменник Даніель Дефо був англійським шпигуном (більше того, він 16 років очолював англійську розвідку). А український письменник В. Домонтович був шпигуном совєтським, і під час Другої світової війни діяв у німецькому тилу (зокрема в окупованому гітлерівцями Харкові) у вигляді німецького вояка.
ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ. День Шляхетного Мордобою
І бачить король – серед двору стоїть його рать:
П'ять тужних солдат, п'ять веселих солдат і єфрейтор.
Сказав їм король: «Не страшні нам ні преса, ні вітер!
Врага ми поб'ємо, звитяжно вернімсь, і віват!»
Булат Окуджава, «В похід на чужую країну...»
– Турнірних правил ти, гадаю, не забув? – спитав Білий Лицар, і став теж надягати шолома.
– Я не забуваю їх ніколи! – відповів Червоний Лицар.
Льюїс Керролл, «Аліса у Задзеркаллі».
– А ну ж бо битимемося... Слабенько! Міцніше тримай списа. Ну, ще раз!
Френсіс Бомонт, «Лицар Полум'яніючого Макогона».
Я впав з коня і програв турнір.
Юрій Андрухович, «Грифон».
5 жовтня 1995 року.
І от наступного дня, святкового дня 5 жовтня, Дня Шляхетного Мордобою, вже з ра...
– А чому цей день уважався святковим? І звідки в нього така дивна назва? – безцеремонно втручається, перебивши, Права півкуля авторського мозку.
– Тьху, ти навіть не дала мені закінчити перше речення! – дорікає їй Автор. – Але оскільки питання задані й можуть цікавити і читача, почну цей розділ з екскурсу до терентопської історії. А позаяк терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко знається на цьому краще за мене, то...
Автор ляскає долонями й вигукує:
– Ім'яне Побатьковичу, стань переді мною, як лист перед травою!
Гоп – і він вже отут. І знов щось жує, знов серветка на шиї, знов пальці змащені жиром. Чи можна його взагалі зловити в той момент, коли він не їсть?
– Ім'яне Побатьковичу, прожуй, проковтни й розкажи нам про виникнення свята Дня Шляхетного Мордобою.
Прожував, проковтнув, витер пальці серветкою й почав лекцію:
– Коли молодий терентопський князь Мирополк подорожував Європою, обов'язки глави князівства тимчасово виконував його наставник боярин Філофей Ріпа. Не дочекавшись повернення правителя, Філофей помер. І князівський престол зайняв боярський син Яким Ріпа. Коли Мирополк, вернувшись у Терентопію, зажадав повернути собі престол і корону, самозванець відповів: «А хто ти такий? Усі знають, що нашому князеві Мирополку було дев'ятнадцять років. А ти, пройдисвіте, хіба схожий на дев'ятнадцятирічного? Тобі на вигляд усі тридцять. Коли вернеться дев'ятнадцятирічний князь, я йому поверну корону, а ти, тридцятирічний пройдисвіте, забирайся, поки тебе не посадили до в'язниці за шахрайство».
Почувши таку дурість, Мирополк не став пояснювати, що за десять років відсутності він аж ніяк не міг залишитися дев'ятнадцятирічним, а просто спробував силою повернути своє майно. Але в Якима Ріпи були прихильники, які видворили Мирополка із соратниками із князівських палат і намагалися їх заарештувати; однак, там були й люди, які впізнали Мирополка, устали на його захист і відбили в прихильників Ріпи.
Так утворилися дві партії: партія поборників Якима Ріпи й партія прибічників Мирополка. Між цими партіями стала відбуватися млява заворушка, яку терентопські історики патетично називають Першою громадянською війною. Напевно то була насправді не перша бойова розбірка в цій країні, напевно якісь терентопські партії чубилися одна з одною і в домирополківські часи. Але оскільки літописів тих часів не збереглося, то історики вимушені були саме цій так званій війні присвоїти перший номер.
Саме в цей час Мирополк склав про Якима Ріпу віршик, відомий тепер усякому терентопцю:
Мені здаля грозиш рукою –
Мені смішні твої замашки,
Бо кишка в тебе є тонкою:
Солідну не утнеш какашку.
Крім цих чотирьох рядків до нашого часу нічого з його римованих писань не збереглося. Невідомо, чи складав Мирополк і інші вірші, чи це був єдиний у нього напад поетичного натхнення. Він був запеклим читачем текстів, але немає підстав уважати, що й до власноручного написання текстів він ставився з ентузіазмом.
Спочатку перевагу в силах мали якимівці. Але поступово під прапори Мирополка збиралося усе більше таких, хто визнав його законним князем. І козир перейшов на бік мирополківців.
5 жовтня 1568 року мирополківці захопили князівські хороми. І Мирополк власноручно «набив морду Якиму» (узято в лапки, оскільки це цитата з літопису) і передав його в руки ката. Прихильники Якима Ріпи припинили опір, визнавши, що помилялися.
Цей славний день 5 жовтня, день відновлення справедливості, був оголошений національним святом. Оскільки в цей день Мирополк «набив морду» Ріпі, і оскільки князь уважався людиною шляхетною, свято одержало назву: День Шляхетного Мордобою.
– До слова, щодо самозванців, тобто шахраїв, котрі прикидалися монархами. На Харківщині у листопаді тисяча сімсот шістдесят п'ятого року був випадок, коли пройдисвіт-п'яничка, такий собі Петро Чернишов, рядовий солдат мушкетерського полку, що втік із війська, видав себе за імператора Петра Третього, і, як не дивно, місцевий народ повірив авантюристові. Докладніше про це читач може довідатися, прочитавши твір Грицька Основ'яненка «Куп'янський самозванець», – додає Автор, та просить: – Якщо вже ми торкнулися теми терентопських свят, Ім'яне Побатьковичу, то назви й інші, що святкуються в королівстві.
– Крім Дня Шляхетного Мордобою – 5 жовтня, – відповідає терентопознавець, – неробочими святковими днями в Терентопії є: День Червоного Носа – 29 лютого (раз у чотири роки); День Сміху – 1 квітня; Філософський День – 9 квітня; День Блазня – 7 травня; День Лицаря – 12 червня; День Книги – 19 червня; День Напівкруглого Столу – 2 серпня; День Несолідності – 10 вересня й День Чистої Ніздрі – 25 грудня. Крім того, звичайно, Новий Рік – 1 січня, і, занесений з Великого Світу, Жіночий День – 8 березня. Існують в Терентопії й інші свята, типу: День Фей, День Єдинорогаря, День Захисту Драконів, День Журналіста і т.д., але вони не є неробочими днями, якщо не випадають на суботу-неділю.
– Якщо вже ми торкнулися також і теми терентопських заворушок, то заодно повідай, Ім'яне Побатьковичу, і про інші міжусобиці, також іменовані тамтешніми істориками війнами.
– Запросто. Завдяки своєму конспіративному, підпільному існуванню Терентопія ніколи не зазнавала зовнішньої агресії, ніколи не вела війн із окупантами, ніколи ні з ким не боролася за свою незалежність. Усі чотири «війни» (беру це слово в лапки, оскільки в порівнянні з великими війнами Великого Світу терентопські були саме що заворушками), які сталися в королівстві, були внутрішніми, громадянськими.
Друга велика заворушка трапилася в 1661 році, історики називають її Другою громадянською, а також – Стогодинною і Паркановою війною.
Почалася вона із дрібниці.
Король Вавило, відправляючись із королевою Теклею на відпочинок зі столиці в заміський замок, глянув на дерев'яний паркан недалечко від столичного замку й сказав графові Спиридону:
– Якийсь некрасивий паркан. Треба його пофарбувати, чи що. Дай розпорядження малярам.
– А в який колір? – запитав граф.
– Та однаково, аби тільки він не виглядав таким брудним. На розсуд малярів.
Давши таку безневинну вказівку, король Вавило із дружиною відбув відпочивати від державних справ, не підозрюючи, до яких страшних наслідків приведе це його зауваження.
Граф Спиридон дав наказ двом придворним малярам, і вони з фарбами й пензлями пішли до паркану.
Там один з малярів висловив свій погляд на те, як фарбувати паркан.
Другий маляр висловив інший погляд.
Перший сказав:
– Я краще знаю!
Другий заперечив:
– Сам ти дурень!
Перший ударив другого у вухо.
Другий ударив першого в око.
Перехожі почали їх рознімати.
Але виявилося, що й у перехожих існують різні погляди на фарбування паркану. Тому перехожі, солідарні з першим малярем, стали ображати інакомислячих, а ті теж за словом у кишеню не полізли.
Коли словесно-образливі аргументи вичерпалися, перехожі пустили в хід кулаки.
На гамір стали збігатися з околишніх вулиць роззяви, у яких теж виявилися різні думки щодо цієї проблеми, тому вони стали вливатися в бійку.
Незабаром прочуханка поширилася на всі центральні вулиці й майдани столиці. У хід пішли дошки, цегла, прути й інший ударний інструмент.
Таким неспокоєм цивільних громадян зацікавилися лицарі, у яких теж виявилися розбіжності в поглядах на парканофарбувальну проблему. І в хід пішла вже справжня зброя.
До кінця дня вся столиця – Великі Дрібки – являла собою суцільне поле бою.
Наступного дня битви продовжилися, охопивши й пригороди столиці.
Лікарі не встигали надавати допомогу пораненим і покаліченим. Трунарі й гробарі не встигали обслуговувати вбитих.
На третю добу конфлікт докотився до інших населених пунктів, так що вже вся центральна Терентопія виявилася охопленою цією війною.
У ході бойових дій будинки перетворювалися на руїни й попелища. Виникла загроза епідемій, здатних викосити велику частину населення.
Король Вавило насолоджувався відпочинком у замку серед прекрасної природи, співом птахів і ароматами квітів, не підозрюючи про такі неподобства.
Вертаючись на третій день у Великі Дрібки, він побачив прикмети війни: руїни й попелища. І вирішив, що на Терентопію напав Великий Світ, що країна піддалася руйнуванню окупантами.
Але незабаром помітив, як фехтують вилами прості терентопські селяни, як з ненавистю вони шпурляють гній один у одного. Один у одного, а не в окупантів!
На вулицях столиці король застав справжнє побоїще. Громадяни лупцювали один одного чим завгодно, не звертаючи уваги на главу держави. Будинки наводили відчай вибитими шибками і димами пожеж. (Навіть Королівський замок у Великих Дрібках зазнав утрат: крім усього іншого, з нього зник знаменитий напівкруглий стіл, який якісь мародери, скориставшись загальним побоїщем, розібрали на дрова).
Король схопив за рукав одного із забіяк, що гнався із цеглиною за земляком, і поцікавився:
– Що отут відбувається?!
– Боремося! – азартно повідомив той і жбурнув цеглину.
– За що?!
– За те, щоб пофарбувати он той паркан у світло-фіолетовий колір!
Земляк увернувся від цеглини, підбіг і, зваливши борця кулаком, заходився буцати лежачого ногами.
– Ну а ти-от за що борешся?! – викликнув Вавило.
– За те, щоб пофарбувати он той паркан у світло-фіолетовий колір! – відповів той, не відриваючись від жорстокої роботи.
– Як, і ти теж?!
Король продовжив опитування борців і на диво виявив, що всі вони б'ються один з одним за те, щоб пофарбувати паркан у світло-фіолетовий колір!
«Дивно, усі прагнуть того самого, а так жорстоко молотять один одного!» – здивувався монарх.
Більш детальне опитування показало, що хоча всі бажають пофарбувати паркан саме у світло-фіолетовий колір, існує невелика розбіжність. Одні впевнені, що треба офарблювати паркан світло-фіолетовою барвою, починаючи справа; інші переконані, що слід профарбовувати паркан у світло-фіолетову масть, починаючи зліва.
Не зумівши вгамувати співвітчизників, збуджених азартом боротьби, король узяв пензель і цебро зі світло-фіолетовою фарбою, що сиротливо стояли біля паркану, і швидко паркан покрасив. Щоб ніхто не міг сказати, що він підтримує одну партію воюючих і виступає проти іншої, фарбування Вавило почав із середини паркану, рівномірно просуваючись в обидва боки.
Але хоч у такий спосіб причина розбіжності була усунута, війна за інерцією протривала ще пару діб (тому що закінчити війну набагато складніше, чим її почати).
Потім терентопці отямилися й ужахнулися. Підраховуючи людські й матеріальні втрати, вони запитували себе: «За що боролися?!» Отямившись і вжахнувшись, приступилися до оплакування полеглих і відновлення зруйнованого.
А у короля Вавила після цього почався нервовий розлад. Скажімо, м'язи його обличчя мимоволі час від часу стали корчити смішні гримаси. Тому цей монарх і залишився в історії під прізвиськом Вавило Нервовий. Зрідка він навіть міг в нервовому припадку жбурнути якусь річ, що підвернулася під руку, в якусь людину, що підвернулася під очі, чого до війни з ним не бувало. Його дружина призвичаїлася спритно ухилятися, тому увійшла в історію під прізвиськом Текля Прошмигуюча.
(Не треба, каже Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не треба кривити в усмішці рота, не треба іронізувати: от, мовляв, які дурні ці терентопці. Тому що ми, люди Великого Світу, нітрохи не краще. Схопи в нас, у Великому Світі, учасника якої-небудь громадянської війни за рукав і запитай: «За що борешся, брате?» Він відповість щось на зразок: «За світле майбутнє, брате. За щастя людей. За те, щоб людям було краще». Схопи за рукав його ворога і його запитай: «За що борешся, брате?» І цей відповість: «За світле майбутнє, брате. За щастя людей. За те, щоб людям було краще».
І бажаючи, у принципі, того самого, вони продовжать стріляти один у одного. За світле майбутнє... А різниця, по суті, у тому, що один уважає, мовляв, посвітління майбутнього треба починати справа; а інший вважає, мовляв, посвітління майбутнього треба починати зліва... У людства не доходять руки побудувати світле сьогодення, тому що воно, людство, достобіса зайняте: бореться із самим собою за світле майбутнє. Люди мільйонами винищують і калічать людей за те, щоб людям стало краще. Ні, ми нітрохи не розумніше терентопців. Може, і дурніше, зітхає Автор. Дурість людей у цьому аспекті показав і Джонатан Свіфт у книзі «Подорожі Гуллівера», де військові колотнечі сталися через розбіжності щодо точки руйнування яєчної шкаралупи.
– Агов, стоп! – ловить Автора на слові педантична Ліва півкуля його мозку. – У Свіфта війни з дурного приводу вели не люди, тобто не звичайні люди, а ліліпути.
– Ліліпути Свіфта від звичайних людей відрізняються тільки розмірами, а в решті такі ж, з такими ж вадами й такою ж дурістю, – відмахується від причіпок Автор.)
А терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко веде далі:
– Третя громадянська війна відбулася в Терентопії у 1702 році.
У короля Жорика Першого було два сини-близнюки: Георгій і Григорій. Кожний з них уважав, що він народився першим, тому саме він має право бути наступним королем. Дійсно, один з них народився на три хвилини раніше за другого, але хто саме – визначити було неможливо, бо під час пологів їх не позначили, а згодом визначити не спромоглися, оскільки вони були схожі як дві краплі пива з однієї пляшки. Або, трохи інакше кажучи, один до другого був «так подібний, як одне яйце Колюмба до другого» (за висловом головного героя гумористичного роману Юрія Тиса «Щоденник народного героя Салепка Лавочки»).
1702-го року Жорик Перший помер, і обоє його нащадки, образно висловлюючись, вчепилися у корону. Половина лицарів підтримала Георгія, решта доспіхоносців стали на бік Григорія. І відбулася та заворушка, яку історики назвали Третьою громадянською війною.
Закінчилася вона за сім місяців, коли втрутилися ремісники й селяни, яких обоє брати закликали до підтримки.
При житті Жорика Першого день народження короля був національним святом, під час якого ремісники й селяни крокували вулицями міст і сіл із плакатами: «Хай живе король Жорик!», «Слава Жорикові!», «Жорику – ура!», «Жорику, Терентопія з тобою!», «Ми любимо короля Жорика!» і так далі. І це не було просте підлабузництво. Жорик Перший дійсно користувався любов'ю народу за те, що провів деякі реформи, котрі поліпшили добробут ремісників і селян.
Обоє принци обіцяли, що вони так само опікуватимуться трудівниками. Обіцянки обох претендентів на трон були цілковито ідентичними, тому трудівники губилися – кому віддати перевагу.
Їхній вибір вирішили вищезгадані святкові плакати. Якби королем став принц Григорій, то плакати довелося б переробляти: «Хай живе король Грицько!», «Слава Грицькові!» і т.д. А якщо королем, мовляв, стане принц Георгій, то нічого переробляти не доведеться, можна використовувати ті самі плакати. Оскільки в ремісників і селян вистачає іншої роботи, і їм не хотілося морочитися ще й із перелицюванням плакатів, то вони підтримали принца Георгія, і він став королем Жориком Другим.
А принц Григорій, на знак протесту проти свого розгрому, заходився працювати так званим золотарем, тобто вичерпувачем фекалій із нужників. Щоби братові стало соромно за таке приниження близнюка. І тому дійсно стало соромно. Жорик Другий умовляв його кинути це брудне смердюче діло, обіцяв хороші посади, але Григорій на зло йому пропрацював золотарем до самої пенсії...
Четверта громадянська, – продовжує працювати рот терентопознавця, – трапилася 1811-го року. Історики ще називають її Сексуальною війною. (Не плутати із сексуальною революцією!) Сексуальною, тому що це було протистояння представників різних статей. Русалки жіночої статі воювали з ельфами чоловічої статі.
Ельфи-самці завжди відрізнялися підвищеною статевою активністю, і не рідкістю були випадки сексуального насильства ельфів над русалками й звичайними жінками, що, звичайно, обурювало представниць прекрасної статі.
1811-го року, за правління Жорика П'ятого, збурення русалок дійшло до критичної межи, і вони оголосили самцям-ельфам справжню війну. Русали чоловічої статі, інакше називані водяниками або водяними, були настільки ледачими, що й пальцем не хотіли поворухнути на захист своїх водних жінок. І довелося русалкам-жінкам самим захищати свою честь.
Голі зеленоволосі красуні об'єдналися в бойові загони, як амазонки, і заходилися нападати на ельфів-самців, топити й каструвати цих волохатих ґвалтівників.
Ельфи, рятуючи життя й, гм-гм, відомі органи, озброївшись дрюками й колами, теж зібралися в бойову орду.
І пішли побоїща!
Билися не на життя, а на смерть, так що за два з половиною місяці війни кількість русалок і ельфів скоротилася майже на дев'ять відсотків.
Серед звичайних людей (тобто не водних і лісових) у зв'язку із цією війною теж виникла напруга. Деякі жінки під гаслом «Усі мужики – розпусники» відкрито підтримували русалок. А чоловіки, які в довоєнний час ставилися до ельфів вороже, тепер схилялися до статевої солідарності.
Бачачи, що сексуальна нетерпимість може охопити терентопські міста й села, король Жорик П'ятий узявся утішити баталії між русалками й ельфами в якості посередника в мирних переговорах.
Цілий місяць умовляв тих і інших почати ці переговори.
І, нарешті, у серпні 1811 року в Зюзіфукінському замку в присутності глави держави зустрілися русалка Пульхерія, яка очолювала водних красунь, і ельф Кіндратій, котрий ватажив над волохатими лісовими галабурдниками.
Почалося із взаємних обвинувачень.
Гола зеленоволоса войовниця, грізно розгойдуючи грудьми, кричала, що «ці хтиві тварюки безчестять прекрасних русалочок», що «вже неможливо терпіти сексуальні наруги», що «віділлються ґвалтівникам русалчині слізки»...
Хмурний лісовий дядько, скребучи брудними нігтями зваляну шерсть, ворухливу від комах, заперечував, що, мовляв, «ці мокрі баби самі винуваті: збуджують голими цицьками, а потім не хочуть віддаватися», і, мовляв, «хочеш не хочеш, доводиться ґвалтувати»; що «якби віддавалися добровільно, той і не було б насильства»; або «прикривали б звабний сором такими плахіттями, щоб плювати хотілося, щоби з душі вернуло – і ніхто б на них не поласився»; і, мовляв, «проти інстинктів не попреш»; і, мовляв, «нелюдяно вбивати й калічити самців за те, що природа породила їх самцями»...
Пульхерія сказала, що перемир'я можливе тільки у випадку, якщо ельфи дадуть гарантію, що зґвалтування припиняться раз і назавжди. Кіндратій відповів, що такі гарантії він дасть, якщо русалки обіцяють не пручатися, а добровільно виконувати сексуальні прохання ельфів, а інакше таким гарантіям гріш ціна, тому що, коли тебе спокушає голизною така красуня, стерпіти неможливо. Навіть зараз, під час переговорів, Кіндратій не може, мовляв, гарантувати, що не спробує оволодіти Пульхерією, така вона апетитна.
Жорик П'ятий запропонував: нехай русалки й ельфи переселяться в різні райони країни, щоб їм один з одним не зустрічатися. Але й ті й інші відмовилися залишати рідні місця й обживати резервації.
«Що ж придумати...» – знову заговорив був король, але ельф перебив. Розпачливо скрикнувши: «Ой, хлопці, не можу терпіти, мною оволодів інстинкт!», він хтиво накинувся на русалку Пульхерію. Вона, крутнувшись і махнувши грудьми, збила ґвалтівника з ніг ударом лівої цицьки. Та він не вгамувався, підхопився і знов... Тож лицарям, котрі супроводжували главу держави, довелося збудженого лісовика схопити й зв'язати.
Розв'язати цю проблему й привести Сексуальну війну до кінця вдалося завдяки чарівному засобу Гектора Манюні.
До Жорика П'ятого явився потомствений чарівник Маркел Гекторович Манюня й повідомив, що його покійний батько Гектор Манюня, котрий почив два роки тому, колись придумав чудодійну рідину, за допомогою якої русалки можуть позбутися чіплянь ельфів. Варто бризнути на збудженого ельфа або будь-якого іншого самця цим зіллям, і він на кілька годин робиться імпотентом і втрачає всякий інтерес до протилежної статі. Досить манесенької крапельки, що потрапить йому на шкіру, і він дощенту безпечний. Треба, мовляв, навчити русалок виготовляти й мати при собі Засіб Манюні, і ніякі зґвалтування їм більше не будуть страшні.
І дійсно, Маркел Манюня відкрив голим красуням рецепт чарівної рідини, зґвалтування припинилися, і Сексуальна війна закінчилася. «Ми втішили борню між татарами та московитами», – констатує бог Юпітер у передмові до четвертої книги епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель» Франсуа Рабле. Перефразовуючи, можна сказати, що Засіб Манюні втішив у Терентопському королівстві борню між русалками та ельфами.
Цим засобом користувалися й звичайні жінки, коли їм доводилося бувати в місцях проживання ельфів. Якби в королеви Зіньки Третьої 1738-го року було таке зілля, її б не зґвалтував ельф Филимоцько в Корявому лісі.
– Про зґвалтування королеви Зіньки Третьої я повідаю в щосі сорок четвертому за назвою «Лісовий колектив Рабіновича», – пояснює Автор, на кілька секунд перебивши терентопознавця. – Можливо, до речі, що саме те зґвалтування й надихнуло Гектора Манюню на винахід такого засобу. І ще додам, що якби такий засіб був під рукою принцеси Зіночки ввечері двадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, то їй не довелося б відбиватися від Бандюги цеглиною. Вибач, що перервав, Ім'яне Побатьковичу. Продовжуй.
І той продовжує:
– Крім цих чотирьох так званих громадянських війн у Терентопії були дві спроби розпалити революцію й скинути самодержавство. Перша спроба мала місце 1874-го року, друга – 1919-го.
Перше старання підняти народ на революцію утнув не хто-небудь, а сам король Вітько. Цей вінценосець знав, що в прогресивних західноєвропейських країнах у моді революції, і з нетерпінням чекав, коли ж ця передова мода докотиться до рідної Терентопії. Дуже королю хотілося, щоб і його країна була передовою, прогресивною, не пасла задніх, наздоганяла Західну Європу. Але Терентопія усе жила тихим патріархальним життям без усяких тобі прогресивних революцій. Бачачи, що народ ухиляється від революцій, від модного прогресу, монарх вирішив сам підштовхнути підданих на повалення своєї влади. Вже так йому пеклося, щоби Терентопія в прогресивності не поступалася всіляким там Франціям, Німеччинам і іншим Італіям.
І от, 1874-го року, 13 квітня, король Вітько вийшов на вулиці Жорикбурга із плакатом: «ГЕТЬ КОРОЛЯ! УСЯ ВЛАДА – АБИ КОМУ!» Щоби піддані не подумали, що це государ так пустує, Вітько зробив те, що згодом робитиме його нащадок Жорик Дев'ятий – змінив до невпізнанності свою зовнішність за допомогою перуки, накладних вусів і бороди, гриму й чужого плаття. І, невпізнаний городянами, заходився агітувати – закликати до повстання проти самого себе.
Але, на прикрість монархові, його народ виявився жахливо консервативним, відсталим, не передовим. Оскільки замість того, щоб «повстати проти самодержця й скинути його тиранічну владу», народ просто відібрав у короля плакатика і набив королю синці на обличчі, приказуючи: «Оце тобі революція! Оце тобі "геть короля"! Оце тобі "клята тиранія"!»
І хоч король Вітько був засмучений тим, що терентопці виявилися такими непрогресивними, такими відсталими від європейської моди, у глибині душі йому було утішно, що народ так його любить. Прикладаючи компреси до синців, монарх ласкаво бубонів: «Бач, як боляче вони б'ють за свого государя! Чудові сучі діти!». Потім на здивовані питання щодо синців відповідав, що спіткнувся й вдарився обличчям об скульптуру, котра зображувала його самого.
Другу спробу підняти народ на революцію проти монархії встругнув 1919-го року якийсь червоний комісар із Великого Світу, що випадково зайшов до Терентопії. (Пішов у кущики попісяти, виявив таємничі двері... І опинився в країні, де при владі був «контрреволюційний елемент»). Власне, у цього червоного комісара червоною була тільки-но фізіономія, а фуражка, куртка-шкірянка, штани-галіфе, чоботи й маузер були чорними.
Як він ні мітингував, як ні палив із маузера в піднебесся, як ні рвав на грудях тільника, надихнути трудовий елемент на боротьбу за світле майбутнє йому не вдалося. Він репетував: «Землю – селянам!» – «А вона й так наша», – знизували плечима терентопські фермери. «Майстерні – робітникам!» – волав він. «А вони й так наші», – посміхалися ремісники.
Не знайшовши в столиці «свідомого трудового елемента», комісар відбув у терентопську глибинку, де його сліди загубилися. Одні говорили, що він потрапив на зубок монархістові-велетневі-людожерові; інші казали, що він схаменувся й заходився розводити на фермі домашніх єдинорогів...
Ну й нарешті, – наближається до завершення своєї лекції терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, – згадаю про одну дивну заворушку, що сталася не настільки давно, як уже згадані, – в 1989 році. Цього року на славне місто Дримпельзябськ напала таємнича кочова орда, котра прийшла начебто зі східних степів. Жителі Дримпельзябська героїчно захищали від цієї таємничої дикої орди рідне місто, не щадячи киселю свого. Особливо в обороні відзначилися тридцять три пекарі, які влучно метали в брудних агресорів липке тісто. Войовничі кочівники, приголомшені героїзмом дримпельзябців, відступили й пішли у степи. Більше ця кочова орда ніде не з'являлася. Що це було за полчище, звідки узялося й куди зникло – геть невідомо. Дехто подейкував, що це, мовляв, було войовниче плем'я диких кочових бухгалтерів. Але такі чутки не тільки нічого не пояснювали, але ще більше все заплутували. Таємниця орди не була розгадана, але місту Дримпельзябську за героїчну оборону Жорик Дев'ятий присвоїв почесне звання: місто-герой. Так що іншим містам залишалося тільки заздрити. А в столиці один із майданів, той, де розташоване міське управління міліції, в 1992 році був перейменований на майдан Тридцяти Трьох Дримпельзябських Тестометальників (раніше він називався майданом Трьох П'яниць, але вже давно ніхто не пам'ятав на чию честь і з якого приводу він одержав цю першу назву). От і все, що я міг сказати, не вдаючись до подробиць, щодо терентопських бойових заворушок, – закінчив лекцію терентопознавець.
– Щодо безкровної перемоги дримпельзябців над таємничими супостатами, – додає Автор, – мені згадалися рядки з англійської комедії початку сімнадцятого сторіччя «Лицар Полум'яніючого Макогона» Френсіса Бомонта:
З пером на шапці, з офіцерським києм
Я в бій повів бійців та знов із бою
Їх вивів без утрат, якщо не забачати,
Що дехто дуже насмердів зі страху.
Автор терентопознавцю, звичайно, дякує, вручає гонорар, обіцяє й надалі звертатися до нього за допомогою й прощається. Ім'ян Прізвищенко зникає.
☼ ☼ ☼
Але повернемося, читачу, у День Шляхетного Мордобою – 5 жовтня – 1995 року.
