Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 104 страниц)
"Тут співатися зовсім не буде,
Як два лицарі їли букет,
І про те, як шриньзякобубудець
Зимкукуру сховав у буфет".
Зимкукура – це пиріг із хріновим варенням. Чисто терентопські ласощі із чисто терентопською назвою». – «А навіщо вони кладуть у пиріг погане варення? – забелькотіла й півкуля Ліва. – Що, хіба хорошого немає?» – «Хрінове не в сенсі "погане", а в сенсі – "варення із хрону"», – супиться Автор. «Де ж це бачено, щоб із хрону робили варення!» – заявляє Ліва. «Та що ж це за покарання! – вищить Автор. – Там читач уже, мабуть, тремтить із нетерпіння довідатися чарівного секрету звукового посуду, а отут ці... Вибач, безцінний читачу, але доведеться цим набридалам коротко освітити особливість тамтешньої національної кухні».
Багато хто з терентопців шанували солодощі й творили варення не тільки із фруктів і ягід, що не дивно, але й з іншої сировини: з овочів – капусти, помідорів, огірків, кабачків, баклажанів, патисонів і т. ін.; з коренеплодів – моркви, редису, ріпи, хрону, буряка і т. ін.; із зелені – кропиви, молодих пагонів папороті, ялинової хвої й зав'язей шишок і т. ін.; навіть із грибів, м'яса, і риби... Остап Бендер у романі «Золоте теля» говорить, що самогон можна гнати із чого завгодно, навіть із табурета, й додає, що деякі полюбляють табуретівку. (Проте табуретівка іноді дуже вдаряє у голову). Терентопці вважали, що із чого завгодно можна створювати варення.
«А із часнику?» – єхидно бовкнула Права. «Фу, гидота напевно, – морщиться Автор, – але я не виключаю існування в королівстві знавця й шанувальника часникового варення».)
Яким Сергійович коротенько повідав співрозмовникам, як він, заглибившись в екваторіальну африканську хащу, знайшов там пігмейське плем'я, що розмовляло невідомим наріччям; як він вивчив їхню мову й подружився із цими чорними коротунами, особливо із чаклуном Замбзигандою і його десятилітнім синочком на ймення Мгобокбекбе. З тих чудес, які вмів творити пігмейський чаклун, Брюходухова найбільше вразила здатність викликати звучання неживих об'єктів, що імітувало людську мову.
– Не знаю, як він це робив, – знизав плечима молодий академік, – мабуть, він і сам би не зміг цього пояснити з погляду фізики, але якимось чином цей Замбзиганда, як і його предки, примушує молекули посуду, або іншої речі здійснювати коливання, котрі породжують звукові хвилі, причому не хаотичні, а схожі на цілком конкретні фрази, вимовлені цілком конкретним голосом. За давніх часів таке чаклунство використовувалося для того, щоби збити зі сліду й заплутати ворогів, а зараз – із чисто ритуальною метою. Але там річ могла говорити менше двох сотень хвилин, потім замовкала назавжди. Тому мене безмірно дивує, що ваш келих продовжує розмовляти от уже восьмий місяць. Може, тут справа в тому, що через відвідування корчми магами й вампірами в ній присутня якась містична аура, від якої зачаклований келих підзаряджається, як акумулятор від електромережі.
Залишаючи гостинне плем'я, Брюходухов запросив чаклуна в гості й докладно розповів Замбзиганді, як його знайти, якщо африканець опиниться в Європі. Тобто як добратися до Харкова, від Харкова до Державних Дверей, і від Державних Дверей до Жорикбурга.
Це було торік, нагадав Яким Сергійович, а в цьому, 1985-ому, у березні місяці на Замбзиганду натрапила французька наукова експедиція, що досліджувала екстрасенсорні здібності африканських чаклунів.
Французи вразилися його можливостям і запросили відвідати Європу, щоб зафіксувати його чудеса в лабораторних умовах. Крім того, пігмеєві-чудотворцеві запропонували виступити в Брюсселі на міжнародній конференції з паранормальних явищ.
Замбзиганда погодився за умови, щоб програма його перебування в Європі включала відвідування міста Харкова. Учені спантеличилися і відповіли, що цього вони гарантувати не можуть, тому що Харків розташований у СССР – державі за так званою залізною завісою, куди не всякого запросто пустять.
Відразу дослідники зв'язалися із французькими дипломатами, ті поспілкувалися з совєтськими колегами, і питання напрочуд швидко було влагоджено. Може, тому що Совєтський Союз бідних африканців жалував більше, чим, наприклад, багатих американців.
Пройшовши дослідження в інституті під Парижем, де його здатності зафіксували, але не змогли пояснити; виступивши з великою тригодинною промовою на конференції в Брюсселі, на тему пігмейського чаклунства (ця промова була зустрінута бурхливими оплесками, але, на жаль, ніхто не второпав ані слова, оскільки чаклун говорив наріччям, невідомим тамтешнім перекладачам), пігмей у супроводі приставлених до нього фахівців на початку травня був доставлений літаком до Києва (бо Харківський аеропорт тоді ще не був міжнародним), а звідти автомобілем до Харкова, де він був поселений у готель «Інтурист» і піддався екскурсії містом з оглядом визначних пам'яток.
Після чого приступився до того, заради чого й погодився на переміщення до Європи: попрямував у гості до Якима Брюходухова.
Супровідних осіб раптом одночасно зморив сон, і вони міцно заспали аж до його повернення.
Вийшовши з готелю «Інтурист», босий Замбзиганда пішов проспектом Леніна убік історичного центру Харкова. (Тепер той готель називається «Національ», а вулиця – проспектом Науки, через те що там чимало науково-дослідних інститутів та вузів. Іноді буває, що читачеві хочеться завітати до тих місць, що згадані у книжці. Тож про всяк випадок Автор додає сучасні назви: раптом читачеві приспічить повторити маршрут Замбзиганди.)
Травень у Харкові, як звичайно, був досить теплим, у цей день температура повітря лише злегка не дотягла до тридцяти градусів, і африканець, одягнений лише в трав'яну спідницю й намисто із черепів дрібних звіряток, почував себе доволі комфортно.
Вигляд настільки незвичайної людини міг би зацікавити перехожих, навколо екзотичного коротуна могла б навіть зібратися юрба, що заважає вільному пересуванню (тим більше, що день-то цей був святковим і вихідним – 9 травня). Якби перехожі його бачили. Але чаклун вважав за краще не привертати до себе увагу харків'ян, тому вони його не помічали. Якщо хто й засікав поглядом здалеку незвичайну фігурку, то наближаючись робив висновок, що ніякої фігурки немає, що вона лише привиділася.
Так ніким не помічений він дотупав до станції метро «Університет».
Занурився у транспортну підземку, ввійшов у вагон, доїхав до станції «Історичний музей».
Перейшов підземеллям на станцію «Радянська». (Тепер станція «Майдан Конституції»).
Знову ввійшов у вагон і доїхав до станції «Свердлова» (так тоді називалася станція «Холодна Гора»).
Виринув з-під землі на її на поверхню (тобто вийшов з метро).
Знову ввійшов у вагон, цього разу трамвая № 3.
Продовжуючи в нім рух на захід, доїхав до кінцевої зупинки.
Вивергнувшись із електроколісниці, пройшов кілька сотень кроків уздовж автомобільної траси Т-2106 (тепер це траса Р-46) до границі Харкова з Харківською областю, позначеною прямокутним архітектурним спорудженням.
І увесь цей шлях від «Інтуриста» до межі міста чаклун подолав, не будучи ніким помічений! От що значить – чаклун! От що значить вміння навіювати оточуючим потрібну тобі реальність! От що значить, як то кажуть, відводити людям очі!
Зробив ще кілька кроків і, згідно з інструкцією Брюходухова, збочив праворуч, у сосни...
Хвилин за п'ять після відвороту від траси він опинився перед невеликими заростями колючих кущів...
Читач може засумніватися: та як же суб'єкт, що прожив усе життя в джунглях, у первісних умовах, можна сказати дикун, міг так вільно дефілювати в настільки незвичайній для нього обстановці, та ще користуватися громадським транспортом! Але ж Замбзиганда був не звичайним дикуном, безцінний мій читачу, а чаклуном, що володіє зокрема добре розвиненим хистом ясновидіння. Завдяки цьому хистові він міг, живучи в джунглях, здійснювати віртуальні подорожі по всій земній кулі, у тому числі відвідуючи великі міста, найбільші центри сучасної цивілізації. Тому ані великі кам'яні будинки, ані автотранспорт, ані інші прикмети сучасного світу не були для нього в новинку. Тож він міг би повторити слова Варфоломія Кнурця з іронічного роману Павла Загребельного «Левине серце»: «Я скрізь був! Для цього досить напружити уяву...» Але Загребельного пігмей, зрозуміло, не читав.
Перш ніж вирушити в реальне переміщення Харковом, ясновидець кілька разів долав цю путь умоглядно, тому воно було для нього знайомим і звичним.
Розсунувши колючі кущі й відкривши двері, оббиті чорним дерматином, Замбзиганда ввійшов у Терентопське королівство.
Продовжуючи керуватися усною інструкцією великого білого друга, дійшов до Великих Дрібок, звідти доїхав на потязі до столиці, де розшукав Якима Брюходухова, який за час їхньої розлуки встигнув удостоїтися звання академіка.
Той, звичайно, зрадів гостеві й, крім іншого, запропонував поспілкуватися в корчмі «Під Рятівною Мухою». (У квартирі Брюходухова в розпалі був ремонт, і приймати там гостей не було можливості. На час цього ремонту навіть сам академік переселився тимчасово до найближчого готелю.)
Коли Замбзиганда вирушив назад, Брюходухов проводив його в Харків до самого готелю «Інтурист»...
(До речі, читачу, про те як місто Харків відвідав чаклун-ясновидець, йдеться, крім іншого, і в повісті братів Стругацьких «Хвилі гасять вітер». Але там такий відвідувач прибуває до Харкова не з Африки, а з далекої планети Саракш, і відбувається це у фантастичному майбутті. Цікаво, що той інопланетний прибулець вільно володіє українською мовою. Але не тому, що на його рідній планеті вивчають українську, а тому, що він геніальний ясновидець. Він є також персонажем повісті «Населений острів» тих же Стругацьких.)
– Напевно, поки я сходив до університету, в Замбзиганди під впливом вашого пива був сентиментальний настрій. Йому забаглося в цій чужій країні почути рідну мову, рідний голос. От він і зробив так, що пивний келих заговорив голосом його синочка Мгобокбекбе, – вимовив Яким Сергійович, тримаючи на долоні скляний звукоімітатор з тією ж повагою, з якою данський принц Гамлет тримав череп блазня Йорика.
– Як все-таки роз'єднані чарівники різних країн і континентів, – сказав маг Акмус. – Пігмейські маги вміють те, чого не вміють терентопські, а терентопські – те, чого не знають в Африці. Як би ми взаємно збагатилися, якщо б існувала міжнародна організація магів. Такий собі Магінтерн, чи, скажімо, Організація Об`єднаних Магів, скорочено ООМ.
– Маги всіх країн, єднайтеся? – іронічно гмикнув корчмар.
– Ой, настав час закруглятися, – зітхнув молодий академік, зиркнувши на годинника, – на мене студенти чекають. Але я обов'язково навідаюся «Під Рятівну Муху». Аж дуже мене зацікавив пивний келих, який називає себе Мгобокбекбе...
ЩОСЬ ТРЕТЄ. Доспіхи з паровим опаленням
– Розумієш, – продовжував він, помовчавши, – треба бути готовим до всього! От чому в мого Коня на ногах браслети.
– А це навіщо? – зацікавилася Аліса.
– Щоб акули не вкусили, – відповів Білий Лицар.
Льюїс Керролл, «Аліса в Задзеркаллі».
Бачиш, мовляв, он ту маленьку хріновину. Вона зачіпляє за ось оту круглу хрінацію: від того вся хріновня рухається. Тепер от цей невеличкий хрінок на третій хріновині стерся, і вона не зачіпляє.
Майк Йогансен, «Кос Чагил на Ембі».
17 вересня 1995 року.
Наступного ранку, тобто на світанку 17 вересня 1995 року, знову наліпивши на чоло оцтовий компрес від похмільного синдрому, лицар Аркадій почовгав коридором лицарського гуртожитку до барона Панаса в надії, що в того знайдеться чим підлікуватися. Підлікуватися не від поганого настрою, якого, незважаючи на невдалу спробу захопити дракона, не сталося завдяки вчорашній «профілактиці» у корчмі «Під Мідним Забралом», а підлікуватися від наслідків самої «профілактики».
Дорогою до однокімнатної квартири № 307, житла вищезгаданого барона, Аркадієві зустрівся лицар Річард Левове Копито, довготелесий парубок з носом як картопля й білими, як у порося, віями, котрий ішов із чайником на спільну кухню. (У квартирах лицарського гуртожитку не було окремих кухонь, а були спільні на весь поверх, з кількома газовими плитами, столами й шафками, як у совєтській комунальній квартирі).
– Привіт драконоборцеві! – іронічно реверанснув він перед Аркадієм.
– Іди-іди, й без тебе нудно, – похмуро парирував той.
– Пити менше треба.
Аркадій і Річард Левове Копито були давніми суперниками. Ще зі шкільної лави. Будучи однокласниками, обоє прагнули бути лідерами в класі, що слугувало причиною конфліктів. Після закінчення школи обидва залицялися до одної дівчини. Вона вийшла заміж за Аркадія й народила йому сина. А Річард залишився в парубках. Тепер же кожний з них мріяв стати власником Шмокиконського замку, що північніше від Жорикбурга. Після того як колишній його власник, лицар Напівкруглого Столу граф Галактіон, емігрував у Великий Світ через кохання до тамтешньої громадянки, ця споруда залишалася ненаселеною, якщо не рахувати присутніх там привидів. У лицарських турнірах фортуна металася від Аркадія до Річарда й навпаки, і ніхто з них не міг похвалитися стабільною перевагою в цьому аспекті над іншим.
У чому Аркадій відчував свою зверхність – це в можливості насміхатися над «ґанджем» суперника. «Ґанджем» Річарда Левове Копито, з погляду Аркадія, було захоплення класичною музикою, що в колі лицарів Напівкруглого Столу вважалося не те щоб збоченням, але якимось дивацтвом. Лицарі віддавали перевагу естрадним пісням – попсі або шансону, котрі «простіше пареного репу» (так, здається, кажуть росіяни?), тому Річард Левове Копито в цьому аспекті був як би «білою вороною». Король Жорик Дев'ятий теж відвідував симфонічні та камерні концерти, оперні й балетні вистави. Але йому за посадою треба, уважали лицарі, а так щоб за власною волею слухати цю «незрозумілу тягомотину» – ні, це, дійсно, не зовсім нормально. (Вони помилялися щодо короля. Він шанував класичну музику не через посаду, а від щирою душі.)
Обдавши один одного нелюб'язними поглядами, суперники розминулися, і Аркадій незабаром був у барона Панаса.
– Де ж ти так? – співчутливо вимовив барон, спостерігаючи знайомі симптоми на лиці лицаря.
– «Під Мідним Забралом» після лазні.
І «драконолов» повідав учорашню історію.
– ... А потім цей драконяра так страшно на мене поглянув, немовби німий Герасим на собаку Баскервілів, що я аж увесь похолодів та заціпенів... – розповідав він.
– Ну от бачиш. Я ж казав, що цей хвостато-крилатий інтелігентик не зробить із тобою нічого занадто звірячого. Погляд, нехай і страшний, це усього лише погляд. Інший би... – бадьоро підсумував, набулькуючи в чашку вина для лікування, Панас, коли той закінчив. – Подальші плани?
– З одного боку – заприсягся, незручно відступатися, а з іншого боку – мороз по шкірі. Не знаю, не знаю. – І Аркадій залпом осушив посудину.
– Ну, проти морозу є засіб. Нетребенько винайшов доспіх з паровим опаленням. Я вже бачив експериментальний екземпляр.
Вакула Охрімович Нетребенько був кращим у Жорикбурзі ковалем і взагалі майстром на всі руки. Це саме він винайшов складний телескопічний спис, меч із автоматичним прицілом і велоарбалет (велосипед, що трансформується в арбалет). Тепер він мізкував над удосконаленням обладунків.
(«До речі, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – списи, які розкладаються як телескоп, я бачив у лицарів у мультфільмі "Як козаки у футбол грали", створеному на студії "Київнаукфільм" у тисяча дев'ятсот сімдесятому році; режисер Володимир Дахно». – «Якщо Нетребенько теж бачив цей мультик, то...» – каже Ліва, але Автор перебиває: «Він дійсно міг його бачити, тому що, по-перше, фільми з Великого Світу проникали й у підпільне королівство, а по-друге, Нетребенько бував у Великому Світі. Але навіть якщо бачив і запозичив ідею, це не применшує його заслуги. Бо одна справа – намалювати в мультфільмі, а інша – втілити в життя, та так, щоб усе ідеально працювало».)
Вакула Охрімович був трудівником, невтомним, як... як... еее... як камінь. Так, як камінь, адже немає такого каменю, який стомився б робити своє діло. Діло каменю – лежати або стояти, залежно від форми й положення. І камінь робить це своє діло невтомно протягом тисячоріч, без перерв на відпочинок. Можна сказати, що камені роблять це не покладаючи рук. Спробуй покласти те чого немає – не вийде, хоч ти лусни.
Цинічним скептикам, котрі єхидствуватимуть, що перебування в нерухомості – це, мовляв, не труд, Автор нагадає, що саме в цьому полягає, наприклад, труд натурників, що за таку роботу, тобто за перебування у нерухомості, вони отримують платню й почесні звання. А камені трудяться таким же чином задурно, безкорисливо.
І як камінь невтомно лежить або стоїть, так і Нетребенько невтомно щось винаходить і майструє. А оскільки в цих справах він був справжнім докою, то його з повною підставою можна назвати «майстер – металеві кінцівки». Ти ж не будеш, безцінний читачу, заперечувати, що золото – це метал, а руки – це кінцівки.
– З опаленням? Це воно! Це підходить! – оживився потерпілий, тобто Аркадій. – Це... Я зараз до нього й махну, до Нетребенька. Йому треба випробувати нову модель, а мені – дракон. Взаємна вигода!..
☼ ☼ ☼
Майстерня-кузня Вакули Охрімовича знаходилася напроти Стайні Опери та Балету (як називається жорикбурзький оперний театр), що неподалік від лицарського гуртожитку. Автор бажає детально розтлумачити тобі, безцінний читачу, її місце розташування. От дивися: он там, куди Автор указує пальцем, красується оперний театр, а отут – продовжуй слідкувати за пальцем Автора – перебуває лицарський гуртожиток, а от у цьому місці, от навскоси, бачиш, де повз чимчикує перехожий у синьому капелюсі, от це і є майстерня Вакули Охрімовича. Після настільки докладного пояснення ти, читачу, зобов'язаний чітко уявляти собі, де це розташовано.
Тож дуже швидко Лицар Білого Комара, то пак Аркадій, був у гостях у сивого механіка.
Незважаючи на важку фізичну працю, цей коваль не виглядав дуже мускулистим, як бодібілдер. Ні, це був досить субтильного вигляду п`ятидесятишестирічний чоловік середнього зросту, з рум'яним від постійного спілкування з жаром обличчям, зі срібним від сивини волоссям й аналогічними пишними вусами. Втім, вуса виглядали сріблом злегка позолоченим, тому що зжовкли від тютюнового диму – Вакула Охрімович палив коротку люльку. Так, не завжди люди, що здійснюють трудомістку роботу, мають дуже рельєфну мускулатуру. Наприклад, Ісус Христос до того як зробитися мандрівним проповідником теж займався важким фізичним трудом – працював теслею, згідно із сімейною традицією; але хіба він схожий на культуриста? Вакула Охрімович, усміхаючись, казав: «Я не мускулистий, а жилавий, і тому міцний».
Нетребенько, одночасно пихкаючи люлькою й наспівуючи український ретро-шлягер «Черемшина», схилився над кресленням і задумливо колупав у вусі олівцем.
– Усе міркуєш над залізяччям, старий чорте! – вітав винахідника гість. – Здрастуй.
– Аркашо, привіт. Ось жадаю вашому братові лицареві життя підсолодити більш універсальним панциром. Щоб у нім не холодно й не спекотно, і щоб безпечно.
Фамільярне поводження цих двох один з одним свідчить, що вони не перший рік знайомі, і що лицар Аркадій далеко не вперше ставав клієнтом майстра. Про всяк випадок, Автор зауважить, що Вакула Охрімович Нетребенько був не чортом, а людиною. Тому що оскільки в Терентопії жили всілякі фантастичні за нашими мірками істоти, то таке звертання до нього Аркадія може збити читача з пантелику. Треба сказати, що якщо примар, русалок, ельфів, упирів і перевертнів там міг запросто побачити хто завгодно, то чортів бачили лише алкоголіки в нападах білої гарячки.
– Це ти молодець, Охрімичу. Мені ось конче, – лицар провів рукою по горлу, – треба доспіх із підігрівом. А то, розумієш, намагався вчинити подвиг, та раптом увесь похолодів, так що нічого не вийшло. Треба, щоби при повторній спробі не сталося похолодання. Довідався, що ти винайшов доспіх із паровим опаленням, і пропоную тобі його випробувати з моєю допомогою.
– Є дві моделі. Перша тільки з обігрівом на випадок холоду. А друга більш універсальна: і з обігрівом, і з охолодженням на випадок спеки, і з парашутом на випадок падіння з великої висоти, і з вогнегасником на випадок горіння, і з аквалангами на випадок утоплення.
– Ого! Ні, мені тільки з підігрівом. Заодно проведемо експеримент.
Саме під експеримент лицар Аркадій і міг розраховувати отримати цей доспіх, тому що грошей у нього зараз не було. Винахідник охоче зголосився й, не відсуваючи справи набезрік, допоміг лицареві облачитися в експериментальний панцир, примовляючи:
– Зверни увагу, Аркашо, як я вдосконалив застібки. І надягати недовго, а знімати ще швидше: смикаєш за цю пумпочку, і всі обладунки одночасно відстібаються. Він, звичайно, трохи громіздкий, цей панцир, але інакше не виходить.
– Дрібниці. Мій Людовик – міцний кінь, витримає, – сказав Аркадій. – А як же доспіх функціонує?
– Пояснюю. Ось цим тумблером вмикається вся система. Якщо температура під панциром нижче норми, то спрацьовує термореле, вмикаючи пальник під маленьким паровим котлом, ось отут, у районі попереку. Пара починає циркулювати по трубочках, розгалужених зсередини уздовж усього панцира, нагріваючи його. Коли температура піднялася до норми, термореле вимикає пальник. Треба тільки не забувати зрідка заміняти батарейку для реле й сухий спирт для пальника...
☼ ☼ ☼
Приблизно за півгодини, коли дракон Інокентій Карлович, пообідавши маринованими жабами й паштетом з печінки єдинорога, вийшов із печери з мольбертом і фарбами, до нього наближався вершник із білим комаром на щиті.
– На стрільця і звір біжить! – закричав Аркадій. – Ну що, драконе, обміркував мою пропозицію? Збирайся. Зоопарк на тебе зачекався.
– Та що за напасть! Дайте мені спокій, пане! – засмутився екскурсовод.
– Спокій нам тільки сниться... Неначе в бурі спокій є... Нехай сильніше гримне буря! – скоромовкою процитував Аркадій фрази з віршів Олександра Блока, Михайла Лермонтова і Максима Горького. – Не підеш добровільно – мені доведеться застосувати насильство.
– Застосовуйте своє дурне насильство. Але тільки не в моїй присутності.
– Ах, так! Стояти! Руки за голову. Ти заарештований!
– Цікаво б дізнатися: за що?
– За... за... ну... за викрадення дівиць і за псування посівів. Ось! – вигадав експромтом лицар.
– Які ще викр... А, якщо ви маєте на увазі ту маленьку дівчинку... Вона сама мене попрохала її покатати. Її батьки не заперечували. Повернув у цілості й схоронності. Яке ще псування пос... А, це, мабуть, стосовно того цукрового буряка, з котрого один суб'єкт у Великих Таратутах гнав свій жахливий самогон, котрим споював місцевих мужиків? То так, знищив. Мене тамтешні жінки так благали...
– Ось-ось, буряки! І не треба цих відмовок: вона попрохала, вони благали... Мій обов'язок тебе заарештувати, а виправдання белькотатимеш в іншому місці. Кроком руш у Жорикбург! Ать-два!
– Ордер. – Дракон простягнув до лицаря лапу.
– Що-що?
– Ордер на мій арешт покажіть, пане, підписаний прокурором, а також ваше міліцейське посвідчення.
– Не будемо розводити бюрократію. Ти зізнався в псуванні буряка. До речі, і фарбочки можеш свої прихопити. Чудовисько-маляр – це цікаво, наш государ полюбляє такі курйози.
– Тпрусь!
– От тільки не треба лютішати: це шкідливо для здоров'я, – вимовив Аркадій, клацнувши тумблером автоматичного обігріву.
Але цього разу шорсткий екскурсовод так розгарячився, що впився в кривдника не холодним поглядом, як минулого разу, а поглядом спопеляючим.
Доспіх став розжарюватися.
Тиск у паровім котлі – рости.
Лицареві стало спекотно.
Дуже спекотно.
Втративши терпіння, розігрітий Аркадій рвонув рятівну пумпочку, і панцир, розстебнувшись, обсипався до копит Людовика, як шкарлупа розколотого горіха.
Досить вчасно.
За секунду паровий котел вибухнув, вистріливши парою, наче камчатський гейзер.
Шокований вибухом кінь дико помчався убік рідної стайні, ризикуючи загубити сідока.
У сідока ж, одягненого у матер'яну, а вже не металеву одежинку, мимоволі ворушилося волосся від усвідомлення, що він дивом урятувався від ошпарення сідниць...
☼ ☼ ☼
Змилений Людовик перейшов на крок уже в Жорикбурзі, а біля корчми «Під Мідним Забралом» і зовсім зупинився, начебто відчуваючи душевний стан хазяїна.
– Мойшо, горілки! – гаркнув лицар, не залишаючи сідла.
З корчми незабаром вийшов старий Мойша Роженкранц, власник цього закладу, тримаючи на таці запітнілу склянку й солоний огірок. Аркадій миттю жбурнув холодний алкоголь у горлянку, захрумав пряним овочем. Потім, не заплативши, а сказавши: «Запиши на мій рахунок, Мойшо», – поїхав до майстерні Нетребенька, котрий в цей час знов щось міркував над кресленням, мугикаючи український ретро-шлягер «На долині туман» та колупаючи у вусі олівцем, не тому що воно свербіло, а просто йому так краще думалося...
– От і виходить, що я рухався в правильному напрямку, коли вирішив крім обігрівача в новій конструкції встановити й охолоджувач, – вимовив Вакула Охрімович, вислухавши звіт лицаря. – Однак, мушу зізнатися, Аркашо, мені не до душі вся ця витівка із драконом. Ну не хоче він у зоопарк, навіщо ж його змушувати! Не люблю насильства.
– Силою його там ніхто тримати не буде, – відповідав Аркадій, розглядаючи нетребеньківське залізяччя. – Мені б лише відзвітуватися про виконану роботу, а потім король відпустить бранця на всі чотири сторони. Ти ж знаєш нашого Жорика. А то я сп'яну наобіцяв, тепер буду посміховиськом, якщо нічого не зроблю.
– Так, мені розповідали про той бенкет на честь ката Інкогнітечка. Слухай, а може ти б із драконом по-людськи: мовляв, так і так, вскочив, мовляв, у таку халепу, виручи, мовляв, брате, і я тобі колись придамся, мовляв, увійди в моє становище.
– Не зможу я так, – зітхнув лицар. – Не така в мене натура, щоб дракона просити. Тільки рота роззявлю, як мене понесе. Ні.
– А силою та погрозами хіба із драконом злагодиш? Не чув я, щоб хто злагодив. Нерозмовляючих драконів умертвляли, але щоб живим у полон...
– І я не чув. А що робити, якщо просити я не можу, а відмовлятися від клятви не можна! Ото вскочив! Якби ж його якось зв'язати...
– Дозволить він себе зв'язувати! Авжеж!
Обоє задумалися й одночасно вигукнули:
– Сітка!
Вирішено було, що тільки накинувши на дракона міцну капронову сітку, можна його полонити. Дракон же покритий шорсткою шкірою, пазурами, дзьобом, зубами й іншими виростами, за які сітка зачіпатиметься, і чим більше клієнт крутитиметься-ізвиватиметься, тим тугіше його обплетуть тенета. Таким чином, пручаючись, він сам себе зв'яже. Залишиться тільки беркицьнути його у кузов вантажівки й доставити в Королівський замок. Аркадій навіть у долоні заплескав від такої придумки.
– Але це можна зробити тільки у твоєму універсальному доспіху з обігрівом і охолодженням! – сказав він.
– А також з парашутом, аквалангами, вогнегасником, – додав винахідник. – Ет, не до душі мені це насильство, але вже дуже збрую хочеться випробувати. Тим більше, що в остаточному підсумку дракон залишиться на волі.
Бажання не дозволило відсувати «випробування» набезрік, і незабаром металева шкарлупа була наповнена лицарем Аркадієм. Коваль Нетребенько проінструктував його, як управлятися з усіма цими кнопочками, тумблерами, рукоятями...
– Ну й напихав ти сюди причандалля, Охрімичу! – сказав лицар з доспіху, як із броньовика. – Боюся, моєму Людовику буде...
– Звичайно, важко, – підхопив Вакула Охрімович, – таку-то вагу! Однак, голова в людини – не токмо шапку носити! Я все передбачив. Основна важкість доспіху прийдеться на спеціальну конструкцію з колесами, у яку як двигун буде вставлений твій сірояблучний звір. Звіру, то пак Людовику, доведеться тільки ноги переставляти, пересуваючи конструкцію, а тиск припаде на колеса. А колеса тут міцні! Тим більше, коневі допомагатиме моторчик.
– Ну й тямуща ж ти особистість, Охрімичу! – захопився голос із металу.
– Що є, то є, – не став скромничати Нетребенько, потішено погладжуючи мозолистими пальцями сивину. – У мене у звивинах тільки-но проклюнулася ідея зробити на основі велоарбалета пристрій для автоматичного накидання сітки. Так би мовити, сіткомет.
– Шкода, що ця ідея не осінила тебе раніше. Нині прийдеться накидати по-старинці – руками.
– Нічого, якось впораєшся. А ось це, – Нетребенько зірвав мішковинне покривало з якогось металевого каркаса, – ось це і є мій гіппомобіль.
– Твій що? – перепитав голос із панцира.
– Мій гіппомобіль, ну, конструкція на кінній тязі, що я говорив. Нагорі – сідло, це – колеса, а тут – моторчик. Усередину впрягається кінь. Просто, як усе велике. При русі рівною площиною моторчик працює на середній потужності, при русі нагору автоматично перемикається на більшу потужність, а при русі під гору відключається.
Після того, як за допомогою спеціальної упряжі в гіппомобіль був вмонтований кінь Людовик і винахідник проінструктував випробувача, як користуватися цим транспортним засобом, лицар Аркадій, крекчучи від важкості металу, видерся по металевій же драбинці, на кшталт пожежної, привареній збоку конструкції, і осідлав нетребеньківський винахід. Вакула Охрімович приторочив до сідла міцну капронову сітку, яка знайшлася в його господарстві, й, побажавши удачі, проводив лицаря на драконоловлю.
Гіппомобіль із лицарем у сідлі, що приводився в рух конем і моторчиком, котив не швидко, але впевнено, під поглядами здивованих перехожих, котрі вперше бачили таке чудо техніки...
І в результаті врешті перемістився на Каменіану до розкиданих перед Гірчичною печерою фрагментів доспіху з паровим опаленням...
– Знову проїхавши поміж кам'яними сідницями, – додає Ліва півкуля авторського мозку.
– Ні, – заперечує Автор, – ні цього разу ні попереднього лицар між сідницями не проїжджав. Першого разу проїхав, бо рухався до Каменіани від туристичного агентства «Рятівна Бджола», що на вулиці Плоских Кішок, і найближчий шлях лежав зокрема вулицею Сорокасемиліхтарною. А другого разу і тепер переміщався туди від майстерні Нетребенька, що на вулиці Франсуа Рабле, і найближчий шлях був іншими вулицями.
– Зрозуміло, – відповідає Ліва.
– А я от що подумав, – підключилася півкуля Права. – Людина, що ловить рибу, називається рибаком. Значить, людина, що ловить дракона, зокрема лицар Аркадій, має називатися драконаком.
– Ги, – реготнула Ліва. – За цим принципом козаком має називатися той, хто ловить козу.
– Дурню верзете, півкулі, – каже Автор. – Ви б іще бовкнули, наприклад, мовляв, якщо крамарем звуть того, хто має крам, то лицарем можна звати того, хто має лице.
