Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 104 страниц)
Уважаючи, що терпіння і труд все перетруть, мавпоподібний Перевертайло-Замийський завзято займався фонетикою, навчаючи незграбний мавпячий рот людським звукам. І за десять років домігся помітних успіхів. Якщо спочатку його звуків ніхто не розумів, то тепер він говорив досить стерпно, з невеликими дефектами. Не вимовляв «р» (замість цього виходило «л»), «ш» і «щ» (виходило «с»), «ч» (виходило «ц») і «ж» (виходило «з»). Однак через ці дефекти заклинання не спрацьовувало. І маг завзято продовжував вправи, по кілька годин на день повторюючи неслухняним мавпячим ротом: «Йсла Саса по сосе і смоктала суску» або «Калл у Клали уклав колали, Клала у Калла уклала клалнет»...
Автор вважає за свій обов'язок зауважити, що магічне заклинання, вимовлене з дефектом, може виявитися не таким вже безпечним явищем. Якщо виректи не ті звуки, то замість одного заклинання може вийти зовсім інше, із геть інакшими наслідками, ніж планувалися.
Наприклад, у вісімнадцятому сторіччі в місті Дримпельзябську через це трапилася трагічна історія. Узимку 1756 року на це місто посипався рясний снігопад. Сніг – стихія гарна й корисна в помірних кількостях. Але коли його занадто багато, коли він замітає будинки так, що з них не вийти, то люди опиняються в білому полоні, який створює жахливі незручності й навіть небезпеки. Тому бачачи, що снігопад не припиняється, дримпельзябський маг Роман Цибань вирішив зупинити його чарівництвом. Він вийшов з домівки й вимовив заклинання. І вмент загинув. Причиною було те, що за день до цього в його кузена був день народження, і маг у нього погуляв, уживши алкоголю дещо більше, ніж бажано. У зв'язку із чим наступного дня в нього боліла й паморочилася голова, і трошки заплітався язик. Через те йому не вдалося виговорити потрібне заклинання точно й виразно. Перекручене ж звукосполучення виявилося іншим, новим, нікому не відомим до того заклинанням. Під впливом цього раптово й випадково народженого нового чарівництва одна зі сніжинок, що опускалися з неба, зненацька миттєво збільшилася в розмірі і, відповідно, вазі; дуже добряче збільшилася, у тисячі разів. І обрушившись на чарівника Романа Цибаня всією своєю новою масою, величезна сніжинка розчавила бідолаху на смерть.
Так що, можна сказати, Леоніду Леонідовичу Перевертайлу-Замийському пощастило, що його дефекти вимови заклинання не спровокували ніяких небажаних наслідків.
☼ ☼ ☼
Отже, авіатор запитав у фахівця з метемпсихозу, сидячого на столі між чучелом кажана й кістяком варана, чи можна за допомогою його досягнень на цім поприщі переселити душу Мгобокбекбе зі скляного пивного келиха у людський організм. Перевертайло-Замийський задумливо почухав свій хвіст і відповів:
– По-пелсе, для того, соби заклинання сплацювало, вимова мусить бути ідеальною, без найменсих дефектів мови.
– У Мгобокбекбе прекрасна дикція, – сказав Акмус. – Хоча він не має рота, а видає звуки за допомогою коливання скла, його мова чітка, як у диктора.
– По-длуге, в олганізм тлеба влити спеціальне зілля, – продовжив Леонід Леонідович, ворушачи волосатими вушками.
– Влити зілля в келих не важко буде, – прикинув авіатор, – келихи для того й існують, щоби в них щось вливати.
– А в який олганізм ти збилаєсся його...
– Ще не знаю. Мабуть, у якесь людське тіло, що втратило душу.
– Тобто – у тлуп?
– Так, у свіжий труп.
– Ні в якому лазі! Со ти!
– Чому?
– Тому, со яксо олганізм став тлупом, яксо його покинула дуса, знацить, у ньому є патологія, несумісна із зиттям. Пелемістити Мгобокбекбе в тлуп – знацить, плилекти на смелть. У тлуп не мозна! А со, яксо в копію?
– Ви маєте на увазі досліди Арама Арменовича Артаньянца?
– Так, Алама. Він взе наловцився лобити копії біологіцних об'єктів, і со цінно – пли виготовленні копії усувається всяка патологія, котла є у злазку, і, на відміну від тлупа, його копія цілком плидатна для плодовзення зиття, яксо в неї, у копію, вселити дусу.
– Але Артаньянц поки робить копії пацюків і мишей.
– І людину злобыть. Отут головне плинцип. Отут плоблема в інсому. Отут плоблема в тому, де узяти плидатний тлуп для виготовлення копії.
Автор воліє пояснити, яку проблему мав на увазі маг Перевертайло-Замийський.
Завдяки добрій медицині в поєднанні з магією; завдяки національному характеру, що включав здорову обачливість, котра не дозволяла ризикувати життям даремно; завдяки хорошому клімату з відсутністю стихійних лих; завдяки кримінальній обстановці набагато сприятливішій, ніж у Великому Світі, терентопці, як правило, не гинули молодими, а доживали до глибокої старості й ішли з життя літніми. Смерть у молодому або зрілому, але не старому віці там така ж рідкість, як у Великому Світі, наприклад, народження відразу чотирьох близнюків. Використовувати для вселення молодої душі Мгобокбекбе копію старезного діда, звичайно ж, неприйнятно (тому що недовго він після цього поживе). А зробити копію хлопця дуже проблематично через відсутність молодих трупів.
– А хіба не можна зробити копію не із трупа, а із живого парубка? – запитав Акмус.
– Мабуть, не мозна, – знизав плечима макак Перевертайло-Замийський.
– Я уточню в Артаньянца. До побачення, Леоніде Леонідовичу.
– До побацення, Акмусе, – попрощався мавполикий чарівник, спритно піднімаючись по зв'язаних краватках на затишну люстру і не випускаючи при цьому книгу з пальців правої ноги...
(«Чарівник, що перетворився на мавпу, кажеш? – з єхидством запитує в Автора Ліва півкуля його мозку. – А тебе, громадянине Авторе, не бентежить, що в низці іронічно-фантастичних романів англійського письменника Террі Пратчетта теж діє чарівник, що перетворився на мавпу? Не боїшся, що начитаний читач дорікне тобі в епігонстві? Не опасуєшся обвинувачень у крадіжці чужої ідеї? Га?»
«Те ж саме можу сказати, – підключається і Права, – і щодо дракона Грицька, того, що нетривалий час обіймав посаду експоната Королівського зоопарку, зловживаючи алкоголем і грубіянячи. Оскільки дракон на ім'я Грицько є одним з головних персонажів повісті Юрія Винничука "Місце для дракона", то начитаний читач може вирішити, що ти, Авторе, поцупив дракона Грицька звідти».
«Нічого я не крав і не збираюся! – супиться Автор. – Те що в Пратчетта перетворений чудотворець є орангутангом, а в мене макаком-резусом – аргумент, звичайно, не суттєвий. Суттєвим є те, що перетворення Перевертайла-Замийського на хвостатого примата я придумав і вперше написав у чернетках цього свого так званого епосу за кілька років до того, як познайомився із творчістю Террі Пратчетта (який, до слова кажучи, носив титул лицаря, отриманий ним не в спадщину від предків, а за хороші книжки від британської королеви), і навіть до того, як довідався про існування такого письменника. Те ж саме і з драконом Грицьком. Про повість Винничука я дізнався тільки за тридцять із маленьким гаком років після її написання і двадцять з великим гаком років після того, як дракон Грицько з'явився в чернетках цього мого Терентопського так званого епосу. Ім'я Грицько, тобто Григорій, дракону, який зловживав алкоголем, я дав тому, що був знайомий із чоловіком Григорієм, котрий зловживав алкоголем. Винничук з тією людиною не був знайомий. І у Винничука дракон Грицько не зловживає алкоголем і не грубіянить; навпаки – особистість розумна, ґречна, добра, навіть м'яса не їсть, навіть читає і пише, тобто схожий скоріше на мого дракона Інокентія Карловича, ніж на мого дракона Грицька. Що ж мені тепер – відмовлятися від власних вигадок через те, що аналогічні цілковито незалежно спали на думку й комусь іншому?
А якби я і надихнувся на це дійсно прикладами Пратчетта та Винничука, навіть це, думаю, не було б вагомим приводом оголошувати мене епігоном, і тим більше крадієм чужих ідей. У літературі запозичення – дуже розповсюджене явище. Скажімо, у передмові до своєї книги "Острів скарбів" Роберт Льюїс Стівенсон чесно зізнається, що сидячого на плечі пірата Джона Сілвера папугу-мовця він – Стівенсон – "украв" у Робінзона Крузо із книги Даніеля Дефо; а людський кістяк як дороговказ до скарбів – із оповідання Едґара Аллана По "Золотий жук" (тільки в По путь до скарбів указав не весь кістяк, а лише череп). Або, наприклад, у романі "Трістрам Шенді" дотепного англійського священника Лоренса Стерна є епізод, де персонаж Трім розповідає своєму пану, дядькові Тобі, історію свого кохання, пов'язаного з пораненням на війні. І в романі "Жак фаталіст і його пан" дотепного французького філософа Дені Дідро теж один із головних персонажів, Жак, протягом твору намагається розповісти своєму панові історію свого кохання, пов'язаного з пораненням на війні. І філологам прекрасно відомо, що Дідро свій роман написав після того, як прочитав роман Стерна, і написав саме під впливом прочитаного. Але нікому й на думку не спадає називати через це Дідро епігоном. А Вільям Шекспір майже всі свої п'єси, за дуже рідкісним винятком, написав, запозичивши сюжети в інших авторів. І жоден читач або глядач його за це не обвинувачує в крадіжці.
Крім того, повторюся, одні й ті ж образи та ідеї можуть спадати на думку різним авторам, навіть проживаючим у різних країнах у різні епохи. От, наприклад, шахові фігури, які переміщуються самостійно і взагалі поводяться наче живі люди. Такі присутні і в книзі Франсуа Рабле "Ґарґантюа та Пантаґрюель", і в книзі Вашинґтона Ірвінґа "Альгамбра", і в книзі Льюїса Керролла "Аліса в Задзеркаллі", і в книзі Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита", і в книзі братів Стругацьких "Град приречений", і в книзі Джоан Роулінґ "Гаррі Поттер і філософський камінь", а також і в інших книгах інших літераторів.
Тож не треба тут, півкулі, знаєте...»)
☼ ☼ ☼
Двадцятивосьмирічний на той час Арам Арменович Артаньянц був наймолодшим з жорикбурзьких магів, але вже талановитим і, можна сказати, найпередовішим. Тому що він цікавився не тільки магічною спадщиною минулих часів, але й новітніми досягненнями науки й техніки. І у своїх чарівних дослідах крім традиційних для магії заклинань і речовин (як от: сеча упиря, шмарклі хохуль, слина єдинорога, піт бабаків, молоко самки грифона, сперма равликів, сльози дракона, менструальні виділення незайманої русалки, кров п'явок, вушна сірка кротів, послід зозуль, нектар із квітів папороті і т.д.) застосовував також комп'ютери, лазери та інші прогресивні прилади. Сполучення ортодоксального чудотворства з можливостями комп'ютерів, лазерів і т.д. відкривало нові перспективи в області прикладної магії.
– Не бажаєш знову обвинуватити мене в крадіжці, Ліва моя півкуле? – запитує Автор. – Адже отут я торкаюся теми використання магами комп'ютерів для чарівництва, а брати Стругацькі написали про це ще в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році у своїй повісті «Понеділок починається в суботу».
– Еее... – відповідає Ліва. – Я живу у твоєму черепі. Тобто ти є як би хазяїном цього приміщення, а я як би твоїм квартиронаймачем, розплачуючись за житло не грішми, а думками. А квартиронаймачеві небажано сваритися з хазяїном, тому втримаюся від нових обвинувачень у крадіжці чужих придумок. Тим більше, що сучасні невеликі комп'ютери, які використовував терентопський маг Артаньянц, добряче відрізняються від тих величезних, які використовували совєтські маги в повісті Стругацьких. Ті навіть і називалися й не комп'ютерами, а ЕОМами.
Комп'ютери, лазери та інші потрібні йому для роботи матеріальні досягнення великосвітської науки й техніки Арам здобував, зрозуміло, безпосередньо у Великому Світі. А гроші на це заробляв, продаючи апельсини, мандарини й хурму в Харкові на Центральному ринку, відомому також як Благовіщенський базар або Благбаз. Оскільки ці плоди в Харкові коштували дорожче, чим яблука в Терентопії, то перетворення терентопських яблук на ці фрукти, що те уміння Артаньянц опанував саме для придбання коштів на покупку приладів, давало необхідний дохід. А оскільки Арам Арменович мав кавказьке коріння й відповідну зовнішність, то він з хурмою, мандаринами й апельсинами прекрасно вписувався в базарний інтер'єр, не викликаючи ні в кого ані найменших підозр щодо походження товару.
– Артаньянц, кажеш? – промовляє Права півкуля авторського мозку, і за іронічною інтонацією Автор тямить, що вона буде язувати. – У тебе, мосьє Авторе, мабуть, геть вичерпалася фантазія, якщо ти не зумів придумати оригінальне прізвище, а поцупив французько-мушкетерське з романів Александра Дюма. Забрав з «д'Артаньяна» «д» і пришпандорив наприкінці «ц».
– До чого тут Франція, – відмахується Автор. – Арам Арменович мав вірменське коріння, тому й прізвище в нього вірменське – Артаньянц. Інше питання – звідки таке схоже на вірменське прізвище у французького мушкетера. Втім, д'Артаньян з романів Дюма був не зовсім французом, а гасконцем, а в Гасконі, як відомо, здавна жили баски, чиї прадавні предки, на думку деяких учених-етнографів, були вихідцями з Кавказу. Може, перекочувавши колись із Кавказу до Франції з Іспанією, вони принесли із собою й типово кавказьке прізв...
– От вже мені ці доморослі дилетантські гіпотези! – перебиває цей белькіт Автора його півкуля Ліва. – Не відволікайся від сюжету.
– Самі ж відволікаєте!
Як безцінний читач уже зрозумів, магові Артаньянцу вдалося добитися виготовлення абсолютних копій складних біологічних систем (мишей і пацюків), і саме завдяки сполученню традиційної магії з комп'ютерно-лазерними технологіями. Попередні маги теж робили копії живих істот, але то були безтілесні фантоми, одна видимість, а Арам Арменович створив повнокровних хвостатих двійників: клітинка в клітинку, молекула в молекулу, атом в атом. Зрозуміло, копії були мертві, оскільки робити копію душі маг не вмів, а організм без душі – просто м'ясо й кістки.
Коли Акмус прийшов до особняка-лабораторії молодого колеги, що на вулиці Гоголя, і повідав про свої наміри, смаглявий шатен Артаньянц відповів:
– Ні, робити копію з живої людини не можна. За моїми розрахунками, якщо копіювати живого за моїм методом, то велика небезпека, що цей живий понівечиться в умі, з'їде із глузду. Тому копіювати треба тільки неживе тіло. При цьому в копії усуваються ті пошкодження, які призвели до смерті оригінал, і дублікат цілком придатний до життя, якщо дати йому душу.
– А ти упевнений, що зможеш скопіювати людину? Миші – це одне, а...
– Упевнений. Я вже зробив днями такий дослід. Випросив у притулку для людей похилого віку на ніч свіжий труп старого, що тільки-но помер, і створив його копію. Результат перевершив мої очікування. Абсолютна ідентичність! Копія виявилася настільки тотожна оригіналу, що я сам заплутався: де справжній, а де мій. Щоб не поховати помилково копію замість справдішнього небіжчика, довелося ховати обидва тіла у двомісній труні. Виробництво тіла я гарантую, потрібен тільки зразок, бажано – молодий.
– А без зразка – ніяк? – запитав авіатор. – З молодими зразками в Терентопії скрутно, слава Богу.
– Ага, ти хочеш, щоби я сконструював нового Адама, – посміхнувся Арам. – Для цього треба бути сам знаєш ким. Ні, я усього лише людина і вмію тільки копіювати. Потрібен молодий труп, і ніяк інакше...
Акмус обрадував родину Гільденштернів повідомленням, що є реальна можливість зробити Мгобокбекбе нормальною людиною. Тільки для цього необхідна наявність мертвого тіла молодого чоловіка, тому слід почекати, поки таке з'явиться.
Акмус домовився із санітарами міського моргу, щоб, у випадку надходження необхідного «матеріалу», йому негайно зателефонували.
☼ ☼ ☼
Закінчився 1993 рік – у морг надходили тільки померлі від старості. Пройшов 1994 – у морг надходили тільки померлі від старості. Пройшла половина 1995-го – та ж ситуація...
Акмус зневірився.
І вирішив не чекати, а діяти!
Ні-ні, безцінний читачу, не йдеться про те, що чарівник-авіатор вирішив якогось живого хлоп'ягу перетворити на трупа! Упаси Бог! Цього ще не вистачало! Душогубство навіть на думку йому не могло спасти! Він був нормальною, порядною, моральною, гуманною й законослухняною людиною! Просто він вирішив запозичити на час труп молодого чоловіка звідти, де, на відміну від Терентопії, такий «матеріал» не був великою рідкістю. З Великого Світу (а звідки ж ще?). А конкретно – з Харкова.
І почав розробляти план тимчасового викрадення мертвого тіла з харківського моргу.
До початку вересня 1995 року план був розроблений до дрібних деталей. І намічена ця операція на кінець місяця.
Оскільки Акмусу потрібна була допомога якого-небудь терентопського шпигуна, що жив у Харкові, а такі держслужбовці були добре засекречені й законспіровані, то чарівник звернувся по сприяння до короля Жорика Дев'ятого. Монарх пішов назустріч магові (тому що чудотворців поважали майже всі, включно з найвисокопоставленішими особами) і звів Акмуса з агентом Іван-чаєм. Іван-чай – це, як читач, можливо, здогадався, не ім'я, не прізвище й вже тим паче не по батькові, а псевдонім, або, як говорять засекречені агенти, – позивний. Але оскільки в Автора від читача немає секретів, то Автор повідомляє, що справжнє ім'я цього шпигуна Рафаель Степанович Комаха. Може, Автор і не став би цього уточнювати, якби даний агент більше в розповіді не з'являвся. Але він фігуруватиме також і у двох майбутніх розділах – двадцять третьому «Житлоплоща вінценосця» і двадцять четвертому «Відрядження чудотворця». Тому Автор просить читача мати його на увазі.
Взагалі серед терентопських шпигунів, або, якщо завгодно, розвідників, було заведено в якості позивних брати назви рослин. Так, наприклад, у Харкові на той час жили й діяли: агент Конвалія, агент Кульбаба, агент Незабудка, агент Ромашка і т.д. Рафаелеві Комасі подобалася рослина іван-чай (він же кипрій, він же дикий льон, він же верба-трава, він же зніт вузьколистий, він же хаменерій...). Розвідник Комаха цінував його, крім іншого, у вигляді смачного й цілющого відвару. Тому й узяв у якості позивного.
Втім, Автор трохи відволікся від плану Акмуса.
А план був такий. Наприкінці вересня агент Іван-чай, дізнавшись про надходження до харківського моргу трупа парубка, що не має дуже серйозних травм, увечері на мотоциклі з коляскою швидко приїжджає до Державних Дверей. Залишивши мотоцикла поблизу цього проходу, переміщається в королівство. З Великих Дрібок посилає Акмусові телеграму-«блискавку» й, повернувшись до Дверей, розкладає біля них на полі сигнальні багаття. Акмус, одержавши термінове повідомлення, телефонує іншим жорикбурзьким магам, щоб ті були готові до операції, а також Вакулові Нетребеньці, з яким домовився щодо потрібних дій. Потім на своєму однокрилому літакові швидко перелітає до Великих Дрібок і сідає біля Дверей, орієнтуючись за сигнальними багаттями. Вийшовши з королівства, Акмус із Іван-чаєм на мотоциклі приїжджають до харківського моргу, де чарівник уводить працівників у гіпнотичне заціпеніння. Потрібний труп вміщується в коляску мотоцикла, і маг з розвідником привозять його до Дверей. (Автор нагадує, що це повинно відбуватися вночі, коли немає зайвих свідків, і транспорт на вулицях не заважає швидкому переміщенню). Вносять труп у королівство й завантажують у багажну порожнину літака (так, у той схожий на авіабомбу контейнер під крилом). Розвідник залишається чекати на повернення цих двох – авіатора й трупа. Акмус летить до Жорикбурга. У цей час Вакула Нетребенько, приїхавши до особняка Акмуса на так званій самохідній тачці, розкладає сигнальні багаття на пустирі, що служить аеродромом. Орієнтуючись за цими вогнями, чудотворець здійснює посадку. Труп перекладається з багажної псевдобомби до кузова самохідної тачки й доставляється Вакулою Охрімовичем (разом з Акмусом, звичайно) до особняка Арама Артаньянца, де вже зібралися Гліб Цвях, Леонід Перевертайло-Замийский, сам Арам, і звичайно, привезений туди чарівниками пивний келих Мгобокбекбе. Після копіювання трупа й переселення в цю копію душі Мгобокбекбе, труп повертається до харківського моргу описаним способом, але у зворотній послідовності. Акмус виводить працівників з гіпнотичного заціпеніння, вклавши в їхню свідомість хибну пам'ять, що все йшло своєю чергою й нічого незвичайного за той період у морзі не відбулося. Далі поспішати немає необхідності, тому Акмус відпочиває в будинку розвідника Іван-чаю, і тільки наступного вечора без поспіху вертається до Жорикбурга.
От такий був задум. Але раптом трапилася подія, що зробила план непотрібним.
☼ ☼ ☼
Дощовим вечором двадцятого вересня 1995 року, коли операція, повторює Автор, була продумана дощенту й запланована на найближчі дні, у корчму «Під Рятівною Мухою» увірвався схвильований касир туристичного агентства «Рятівна Бджола» Джульєт Грошенятко. І вразив усіх звісткою, що дорогою до корчми він бачив у підворітті труп молодого чоловіка Бандюги, прийомного сина Мойши Роженкранца з корчми «Під Мідним Забралом». Що той труп міліціонери потім повезли на міліцейському автофургоні до моргу.
Тепер, безцінний читачу, тобі має бути зрозуміло, чому, почувши про цю смерть, Акмус і Гільденштерн переглянулися, зирнули на пивний келих у руці Естер, що піднімалася на другий поверх, знову переглянулися й прошепотіли один одному:
– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.
– Іншого такого випадку може й не бути.
Таким чином, безцінний читачу, ми повернулися в те місце й у ту хвилину, які покинули наприкінці щося сімнадцятого за назвою «Корчма "Під Рятівною Мухою"». І тепер, коли ти укомплектований необхідними знаннями, Автор може зі спокійною совістю вішати тобі на вуха правдиву розповідь про подальші події.
☼ ☼ ☼
Після озвученої Джульєтом Дездемоновичем інформації про труп у підворітті й двох фраз пошепки корчмаря й мага, у цьому пункті харчування закипіла невідкладна діяльність.
Іцхак Маркович покликав дочку з коханим келихом, сказав Мгобокбекбе, що зараз виникла реальна можливість перетворення його на справжню людину в анатомічному аспекті, і запитав: чи підтверджує той свою згоду. На що скляна кружка відповіла: «Так, звичайно, це ж моя мрія. Я ж психологічно вважаю себе людиною, і тому почуваюся у своєму келиху, неначе не у своїй тарілці». А Естер подумала: «Шкода, що зразком буде негідник Бандюга, геть не схожий на того славного парубка, у вигляді якого Мгобокбекбе явився мені вві сні чотири роки тому; але на безриб'я...» Проте вголос цього не сказала.
Акмус же кинувся до білого з позолоттю телефону й, здзвонившись по черзі з Арамом Арменовичем Артаньянцем, Леонідом Леонідовичем Перевертайлом-Замийським і Глібом Любомировичем Цвяхом, сказав їм терміново прибути до міського моргу з відомої справи.
Поклавши слухавку, чарівник попросив коваля Нетребенька, щоб той теж під'їхав до моргу на своїй самохідній тачці...
Коли авіатор з келихом-мовцем в одній руці й із парасолькою в другій виходив із корчми, усі хто там були – Гільденштерни, Іполит Четвертий, Грошенятко, Бізончик Соломяний, артисти з режисером із Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, кухарі й рознощики – висловили бажання його супроводжувати, хоч він і повторював, що в цьому немає необхідності.
Так юрбою й повалили по зрошуваним дрібним дощем вулицям під лускою парасольок.
У період, так би мовити, виверження цієї компанії з пункту громадського харчування, між касиром турагентства Джульєтом Грошенятком й режисером Театру імені зжертої ковбаси Наумом Інгредієнтським відбулася лаконічна розмова, яка вплине на долю дракона Інокентія Карловича. Але про цю розмову і її наслідки читач докладніше довідається із розділів двадцять п'ятого «Таємниця нечистої сотні» і двадцять сьомого «Парсуна суціги».
Автор уже казав, що корчма «Під Рятівною Мухою» була обрана місцем «кривавих узливань» вампірів тому, що мала місце ближче, ніж інші пункти харчування, до Старого міського цвинтаря. А морг розміщався теж неподалік від цього кладовища. І, отже, також недалеко від цієї корчми. Для пішого переходу до, так би мовити, дому побачень неживих громадян із живими патологоанатомами юрбі під парасольками знадобилося всього якихось тринадцять хвилин.
Вакула Охрімович на торохтливій тачці їх наздогнав і перегнав. Адже його майстерня, що служила, крім іншого, гаражем для цього транспортного засобу, теж була недалеко від корчми. Оскільки час був дощовий, кузов машини був накритий брезентовим тентом.
Біля дверей півтораповерхового цегельного моргу Акмус із компанією побачили Гліба Цвяха, який розплачувався з таксистом. Тут же із трамвая на зупинці вийшли Арам Артаньянц і Леонід Перевертайло-Замийський. Вірніше, вийшов тільки молодий маг, а літній і хвостатий виїхав верхи на ньому, оскільки сидів на плечі в Арама.
В «передбаннику» мертвецького покою ті, що ввійшли, побачили, крім людей у білих халатах, й декількох міліціонерів, серед яких були: слідчий Варлаам Папірусюк, дільничний Микола Ратиця й курсант Захар Полуящиков. Вони робили огляд і опис речей, виявлених на трупі. Самого небіжчика не було; напевно, його роздягнене тіло віднесли вглиб будинку. На білому столі лежали тільки труси, майка, сорочка, штани, куртка й купка паперових грошей – шурхотиків. Шурхотиками називаються паперові терентопські купюри...
(– Закладаємося, я вгадаю, як називаються металеві терентопські гроші, то пак – монети, – як завжди безтактно вклинюється в розповідь Права півкуля авторського мозку. – Очевидно, монети там називаються дзвяками!
– Правильно, дзвяками, – дивується Автор, – а звідки ти знаєш?
– Подумаєш, я б теж здогадався, – супиться Ліва. – Не треба випендрюватися. Кожний би зміркував, що там, де гроші, котрі шурхочуть, називаються шурхотиками, ті, що дзвякають, нази...
– Цитьте там, невгамовні! – Автор грізно стукає по своєму черепу першим що трапився під руку предметом, який виявляється чорнильницею, і, на свою прикрість, прикрашається фіолетовими плямами, як королівський писар Ульріх фон Смирнов. – Тьху на вас, базіки! Проте додам про всяк випадок, що як американський долар дорівнює сотні центів, а українська гривня ста копійкам, так само і терентопський шурхотик дорівнює сотні дзвяків.)
Худий і абсолютно лисий Папірусюк зирнув через плече на прибулих й запитав у Полуящикова:
– А чому в приміщенні сторонні?
– Ми не столонні, ми цалівники, – сказав мавпячим голосом Перевертайло-Замийський, почухуючи волосатий живіт пальцями лівої ноги.
– Усі? – Варлаам Оникійович провів поглядом по обличчях кухарів, рознощиків і артистів з режисером...
– Ми четверо, а це... – почав був Акмус, але слідчий перебив:
– Решту я попросив би вийти.
Зі слідчим не посперечаєшся, і всі, крім чотирьох магів, міліціонерів і медиків, вийшли з моргу на вулицю й згрупувалися під парасольками коло дверей, чекаючи на винос тіла.
– Нам потрібний труп загиблого, – сказав маг-авіатор.
– Який збіг – нам теж, – іронічно буркнув Папірусюк.
– Тільки на час. Ранком ми його повернемо в цілості й схоронності.
– Не дозволяється. Видавати будь-кому тіло вбитого до проведення патологоанатомічної експертизи заборонено існуючими правилами, – відрізав полковник.
– Це дуже важливо. Пізніше буде пізно, – вимовив смаглявий Артаньянц.
– Я розумію важливість магічних дослідів, але ми теж не дурницями бавимось, – упирався строгий детектив. – Сталося вбивство, пов'язане з викраденням, що загрожує безпеці королівства. Я, звичайно, дуже вдячний вам, Акмусе, за наш політ до Жабенятинська й назад на вашому літаку. Але зрозумійте: нам труп потрібен для розслідування злочинів.
– Я плопоную взаємовигідний обмін, – заявив хвостатий Перевертайло. – За позику до ланку цього мелтвого олганізму ви отлимаєте від нас інфолмацію, котлу змозе уловити ясновидець Гліб Цвях і котла, мозливо, допомозе лозслідуванню.
– Так, – сказав товстун-ясновидець, – я в ході магічної операції спробую поглибитися в минуле Бандюги й побачити факти, які вам потрібні. А патологоанатомічну експертизу зробите завтра. Небіжчик не вовк, у ліс не втече.
– Факти? – Варлаам Оникійович потер долонею свій голий череп. – Гаразд, під мою відповідальність... От папір і ручка. Пишіть розписку: ми, такі-то, зобов'язуємося повернути отриманий нами від полковника В.А. Папірусюка організм покійного Федора Мойсейовича Роженкранца – у дужках: Бандюги – до восьми нуль нуль двадцять першого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. Підписи, дата й час...
Перед тим як винести з моргу ноші з тілом, авіатор попрохав колегу Цвяха – ясновидющого, телепата, парапсихолога – пересвідчитися, що Бандюга – абсолютний мрець, а не упир.
– І заодно спробуйте побачить – хто його вбив, – підкинув прохання й слідчий.
Угодований чарівник поклав на чоло вбитого товсті пальці, роззявив рота, закотив під чоло очі й так напружився, що побілів і навіть видав звук від натуги, після якого Папірусюк помахав долонею перед ніздрями...
Повернувшись у нормальний стан і витерши піт, шмарклі і слину, Гліб Любомирович відзвітувався про вчинену роботу:
– Він помер повністю, вампіризм відсутній. Убивство я бачив, але дуже-дуже смутно, мрячно – було темно й дощово. З темряви з'явилась якась невиразна фігура... вони опинились у підворітті... сталася боротьба... фігура вдарила Бандюгу по голові й зникла, а він відразу помер від мозкового крововиливу.
– Не густо, – резюмував слідчий, – це я й без ясновидіння знав.
– Але навряд чи ви знали, що в убивці був хвіст, – доважив Цвях.
– Такий? – запитав Микола Ратиця, указавши на задню непарну кінцівку мавпи.
– Ні, такий, – відповів ясновидець, кивнувши на курсанта Захара Полуящикова, жовте волосся якого було зібрано позаду в довгий жмут, щоб не висіло з-під фуражки неакуратними патлами.
– Ну що ж, це вже конкретніше, – сказав Папірусюк. – Коли переглядатимете минуле Бандюги, Глібе Любомировичу, зверніть особливу увагу на викрадення драконячого яйця, бо це ж саме він його поцупив, і спробуйте з'ясувати, куди він подів викрадене.
– Спробую, але дати гарантії не можу, –пообіцяв той. – Ясновидіння – це не кінохроніка. Буває, потрапиш у потрібний інформаційний струмінь і побачиш важливі події чітко, з подробицями, а буває – якісь уривки, клаптики, або взагалі суцільний туман. Як пощастить. Але що зможу – зроблю.
– Ми гаємо час, – поквапив Арам Артаньянц. – Чим пізніше почнемо, тим менше шансів.
Труп був винесений на дощову вулицю й покладений у кузов нетребеньківскої тачки, котрий через брезентовий тент був схожий на колесний намет. Туди сіли й чотири чарівники (для чого механік завбачливо поставив лаву). А іншим присутнім волосатий маленький Леонід Перевертайло-Замийський порадив іти по своїх справах, тому що присутність при магії сторонніх біополів заважатиме успіху.
– І мені не можна? – запитала схвильовано прегарна Естер, граціозно поправляючи чолку.
