Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 103 (всего у книги 104 страниц)

ЩОСЬ ШІСТДЕСЯТЕ. Незвані гості, або Зненацька перерв...

– Послухайте-но, – говорю я, – яке право маєте ви розпоряджатися в моїй кімнаті, та ще командувати мною?.. Мені треба працювати. Я прошу вас піти.

Даниїл Хармс, «Стара».

Закінчення цієї приголомшливої й повної драматичних подій історії не можна відшукати ні в цій, ні в іншій книзі, ні зараз, ні в майбутньому.

Марк Твен, «Середньовічний роман».

6 листопада 1995 року. 18 вересня 2025 року.

Після довгих мандрівок численними сторінками, Терентопський так званий епос дотупав, нарешті, до свого останнього розділу, або останньої частини, або останньої глави, тобто до останнього щося, шістдесятого за рахунком.

Це є остаточною розв'язкою основної інтриги Терентопських хронік. У минулому розділі «Розв'язка на ніздрях» Автор уже повідомив читачеві, що розв'язка буде геппі-ендом. Що детектив Варлаам Папірусюк із колегами затримають Вітольда Крисопупова, відберуть у нього викрадене яйце дракона і повернуть його батькам (звісно, йдеться про повернення яйця батькам яйця, а не про повернення Вітольда батькам Вітольда). І що Лицар Пивної Кружки з колегами звільнять Естер Гільденштерн, взяту в заручниці чорнокнижником Арсенієм Архиповим... Але це загалом. А в цьому останньому розділі Автор має намір розповісти ці обидва щасливі для Терентопії епізоди максимально докладно, з усіма деталями, щоб у тексті не залишилося жодних недомовок, а в читача вже не залишилося жодних питань.

Якщо чітко слідувати хронології, то Автор повинен спочатку розповісти про події на фермі Христофора Оладьєва, тобто так званого Наполеона, що відбулися п'ятого листопада, а потім про події в особняку Арсенія Архипова, що сталися шостого листопада. Але Автор вирішив вчинити навпаки, і спочатку розповісти про лицарів і чаклуна, а потім про міліціонерів і шахрая. Оскільки має намір повідомити читачеві і про те, як потім вчинили з цим шахраєм, то пак з Вітольдом Крисопуповим, то пак Траляляліні, то пак Геннадієм Задериногою, а його подальша доля була вирішена вже після шостого листопада.

☼ ☼ ☼

Отже, шостого листопада тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року три лицарі – Річард Левове Копито, Лицар Пивної Кружки і Лицар Рожевого Ведмедика – рухаючись серед пагорбів, іменованих Неголеними горами або Неголеногір'ям, наближалися до села Великих Мотлохів. Погода була сонячною, безхмарною, схильною навівати оптимізм. Дерева, що там і там прикрашали пагорби, радували очі жовтизною і червоністю крон. Краса ландшафтів, що пестила органи зору, поєднувалася з красою звуків, що пестили органи слуху: магнітофон Річарда виплескував музику.

За кілька хвилин я нарешті побачу кохану Естер і дізнаюся від неї причину її таємничих переміщень, думав у нетерпінні Мгобокбекбе.

Ніхто не знав, про що думав чарівний меч Халазюк, що висів на боці Лицаря Пивної Кружки, і про те, чи здатний взагалі про щось думати меч, хай і чарівний. Навіть Автор Терентопських хронік цього й досі не знає.

Нарешті вершники в'їхали у Великі Мотлохи, що засіяли хатами схил досить великого пагорба. Здавалося, ніби якийсь невидимий гігант, стоячи на його вершині, витрусив з лантуха білі кубики, і вони, покотившись схилом, зупинилися кому де довелося.

Поміж хатами зміїлися вулиці, схожі на гірські стежки. Їхні назви були відзначені табличками на вбитих у ґрунт кілках. Табличка з написом «вулиця Дені Дідро» потрапила в область зору лицарів невдовзі після в'їзду, тож не довелося розпитувати селян про місцезнаходження цієї потрібної лицарям вулиці. А місцезнаходження на ній столярної майстерні мандрівники визначили за зібранням на узбіччі різної деревини та запахом свіжих деревних стружок.

Столяр Микола Корок, почувши, що шляхетні вершники шукають дорогу до особняка, відразу відклав роботу і повів лицарів до протилежної окраїни села. Вийшовши за сільську околицю, показав рукою:

– Он бачите, звідси йдуть чотири дороги. Їдьте ось цією, другій зліва. Там будуть три повороти, один ліворуч, а два праворуч. Так от вам треба буде повернути на другому праворуч. Так і доїдете до особняка.

Подякувавши, лицарі рушили зазначеним шляхом.

«І от нарешті лицарі досяглися прекрасного замку, який був метою їхньої мандрівки», – так сказано в книжці Джерома Клапки Джерома «Троє в човні, не рахуючи собаки». Цей вислів підходить і для цього місця Терентопських хронік, треба тільки слово «замку» замінити словом «особняка».

Наближаючись до цієї двоповерхової споруди, вони поба...

☼ ☼ ☼

Саме в ті секунди, коли я, Автор Терентопських хронік, за допомогою своєї друкарської машинки наношу на аркуш білого паперу літери: «Наближаючись до цієї двоповерхової споруди, вони поба...», лунає дзвінок у двері моєї квартири. Не закінчивши слова «побачили», я змушений підвестися з-за свого письмового стола і потупати до дверей.

Відкривши їх, зрю перед собою шістьох незнайомих чоловіків. П'ятеро з них виглядають як близнюки, оскільки мають однаковий зріст, однакову статуру та однаковий одяг: сірі плащі та сірі капелюхи з полями. Очей не видно, оскільки на цих п'яти обличчях чорні сонцезахисні окуляри. Їхній вік незрозумілий. Шостий відрізняється від решти. На вигляд йому років тридцять. Без окулярів. Одягнений у синю куртку та коричневий кашкет. У руці спортивна сумка, тоді як у кожного з решти – валізка типу «дипломат».

– Ви Дюк Брунька, – каже один із «близнюків», таким тоном, ніби не питає, а стверджує. – У нас до вас важлива справа. Ми увійдемо.

– Будь ласка, – автоматично виявляю я ввічливість, впускаючи незнайомців у коридор квартири.

– Ми дізналися, що ви пишете рукопис про Терентопське королівство, – продовжує один із «близнюків», коли вони увійшли, зачинивши за собою двері. – Не питайте, звідки ми це знаємо, це наша професійна таємниця. Так от, ми зацікавлені в тому, щоб цей рукопис не був опублікований, щоб його ніхто не читав. Тому хочете ви цього чи ні, але рукопис ми у вас заберемо.

– На якій підставі?! – обурююся я такому нечуваному нахабству. – Я вам не віддам! Хто ви взагалі такі?

– А ви не здогадуєтеся? – каже інший «близнюк». – От і добре. Вашої згоди на вилучення рукопису нам не треба. Це питання вирішене, і ви не можете нічого змінити.

– Стривайте, я, здається, здогадуюсь, – вимовляю я. – Кільком своїм друзям я говорив про цю роботу і навіть читав фрагменти. Очевидно, хтось із них вирішив мене розіграти та попросив вас, незнайомці, прийти до мене під виглядом терентопських шпигунів. Визнаю: це досить дотепно. Передайте йому, що містифікація вдалася, мене потішила. А тепер прошу мене лишити. Мені треба працювати.

– Де рукопис, Сергію Арамовичу? – запитує один із «близнюків» не мене, а супутника в кашкеті.

Той задумливо водить у повітрі руками з розчепіреними пальцями, потім впевнено вказує убік кабінету і каже: «Там».

– Не смійте сваволити в моїй квартирі! – обурююсь я, намагаючись загородити їм дорогу. – Ваш розіграш переходить межі! Ідіть, чи я викликаю поліцію!

– Сергію Арамовичу, зробіть, щоби він мовчав, не заважав, – просить один із «близнюків».

Чоловік у кашкеті махає в мій бік рукою, і, відсторонивши мене зі шляху, шістка входить до мого кабінету. Я бачу, як вони підходять до письмового стола і схиляються над стосом машинописних аркушів.

– Оце воно і є, – каже Сергій Арамович. – Як бачите, він назвав це «Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова».

Я хочу вигнати зухвальців, але не можу нічого ні сказати, ні зробити. Мене не слухаються ні мій рот, ні мої ноги, ні мої руки. Я завмер як статуя і можу лише бачити і чути. Мабуть, помах руки Сергія Арамовича подіяв на мене гіпнотично.

Сергій же Арамович у цей час кладе долоню правої руки на мій рукопис (тобто, насправді машинопис), і спрямувавши погляд на стелю, ніби до чогось прислухається. Потім розповідає:

– Так, тут він повістує про нашу країну. Про те знамените викрадення, що трапилося рівно тридцять років тому, і про пошуки викраденого. Багато чого він перебрехав для сміху, змінив деякі імена та назви, надавши їм комічного вигляду, але загалом досить близько до істини.

– А звідки ви все це дізналися, громадянине Дюку Брунька, дозвольте запитати вас? Ви що, самі побували в Терентопському королівстві, чи вам це хтось розповів? – запитує один із «близнюків».

– Він же зараз не може говорити, – згадує інший. – Сергію Арамовичу, поверніть йому на хвилинку мову.

Той робить у мій бік другий помах руки, і я можу сказати:

– Звідки я все це знаю? А звідки Франсуа Рабле знав усе те, що він описав у епопеї «Ґарґантюа та Пантаґрюель»? А звідки Мігель де Сервантес знав усе те, що він зобразив у епопеї «Дон Кіхот»? А звідки Ілля Ільф та Євгеній Петров знали все те, що вони вивели у книгах про Остапа Бендера? Зі своїх фантазій, панове містифікатори. Із власної уяви. Зрозуміло, все, що я викладаю у своїх Терентопських хроніках, крім фактів щодо історії і культури Харкова, України та в цілому людства, все, повторюю, що стосується Терентопії, я вигадав від початку до кінця ось цією своєю власною головою! Творчим людям, знаєте, властиво вигадувати те, чого не було і бути не могло.

– Ну що ж, громадянине Дюку Брунька, не хочете казати правди, то й не треба, – хмикає один із «близнюків». – Це справи не змінить. Ваш викривальний рукопис буде ліквідовано, всі ваші знання про Терентопію будуть стерті з вашого мозку. І викриття нашої країни не відбудеться. Коротше кажучи, колеги, рукопис забираємо. Не забути і останній аркуш із друкарської машинки. Ви, Сергію Арамовичу, підчищаєте його пам'ять. І йдемо. Таким чином операцію під кодовою назвою «Кисільна арматура» буде закінчено.

Сергій Арамович знову махнув у мій бік рукою, і я знову онімів і знерухомлений. Мабуть, щоб не заважав цим чи то містифікаторам, чи то... продовжувати цю злу чи то містифікацію, чи то...

Я безпорадно спостерігаю, як товстенький стос покритих машинописним текстом аркушів переміщається з мого письмового стола в три валізки-дипломати (стос настільки грубенький, що в одному дипломаті не може поміститися). «Близнюки» проходять повз мене. Останній обертається і каже:

– Ну ви, Сергію Арамовичу, швидко тут закінчуйте з цим, і наздоганяйте нас.

– Так-так, я швидко, – відповідає той.

Вони виходять із моєї квартири. А він, наблизившись до мене, впивається в мої очі гіпнотичним поглядом і гіпнотичним голосом мовить:

– Громадянине Дюку Брунька, ви начисто забуваєте все, що знаєте про Терентопське королівство, забуваєте все, що написали у своєму рукописі, і про те, що писали цей рукопис. Для вас більше не буде ніякої Терентопії і ніякого цього вашого рукопису. Ви все це забуваєте, забуваєте, забуваєте, забува...

Кінець Терентопського, так би мовити, епосу.

Вересень 1995 – вересень 2025 років.

Харківщина.

ПІСЛЯМОВА вишуканого пройдисвіта

Ааа... Ааа... Ааапчхиии!*

______________________________

* Коментар до «Післямови вишуканого пройдисвіта»:

Ну от, із моєю післямовою сталося те саме, що й з моєю передмовою на початку першої книги «Яйцепосу». Знову я роззявив був рота, аби вимовити післямову, знову в мене залоскотало в ніздрі, і знову замість післямови пролунало чхання. А якби не свербіж у носі, то я в своїй післямові сказав би таке:

Безцінний читачу! – почав би я. – Якщо ти перейшов до читання моєї післямови, то отже вже дочитав до кінця Терентопські хроніки. Втім, справжнього кінця у них немає, оскільки вони в останньому розділі перервані на півслові. З цієї причини ми, безцінний читачу, так і не дізналися подробиць розв'язки, тобто не побачили, як саме три лицарі знешкодили чаклуна та звільнили з його полону красуню, і як саме міліціонери затримали організатора викрадення драконячого яйця та забрали у нього викрадене, і як потім вчинили з організатором. Але незакінченість – це досить типове явище для епосів. Наприклад, і Вергілій не дописав до кінця свого епосу «Енеїда». І Франсуа Рабле – свого епосу «Ґарґантюа та Пантаґрюель». І Ярослав Гашек – свого епосу «Пригоди бравого вояки Швейка». І Микола Гоголь – свого епосу «Мертві душі» (адже планував написати три томи, а написав лише два, та й то другий спалив у пічці, тож до читачів у повному вигляді дійшов лише один). Літературознавці стверджують, що і епос про Остапа Бендера залишився недописаним, оскільки, мовляв, Ілля Ільф та Євгеній Петров планували написати про нього три романи, а встигли написати лише два. Але якщо перелічені епоси не були дописані до кінця через передчасну смерть їхніх авторів, то Терентопський так званий епос залишився трохи недописаним, як бачимо, читачу, через втручання терентопських шпигунів.

Позаяк ця моя післямова дуже далеко від моєї передмови, – продовжив би я, – то ти, безцінний читачу, мав повне право забути, хто я такий. Тому нагадую: я, так званий вишуканий пройдисвіт, є тим самим індивідом, котрий знайшов рукопис (точніше машинопис) Дюка Бруньки «Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова», вигадав для нього лаконічнішу назву «Яйцепос», і поставив за мету його опублікувати, зробивши доступним досить великій кількості читачів.

У передмові я пообіцяв, що в післямові розповім, як цей рукопис потрапив до моїх рук. Виконую обіцянку.

Одним відносно теплим сонячним осіннім днем ​​після низки дощів, що мали місце попередніми днями, я вирушив на прогулянку до соснового бору на західній околиці Харкова. Прихопивши з собою сумку на випадок, якщо мені траплятимуться їстівні гриби. Гриби траплялися, але мало і не дуже престижні. Не було ні білих, ні лисичок, ні рижиків... У сумці опинилися лише дощовики та сироїжки, котрі зневажаються істинними асами грибного полювання.

У процесі цієї прогулянки мені закортіло справити велику нужду. У справдешньому лісі немає туалетів, і мандрівник справляється з цією фізіологічною проблемою, просто присівши під якимось кущиком. Але я гуляв не в стовідсотковому лісі, а в насадженнях на околиці міста, де вряди-годи прогулювалися місцеві жителі. Тому колись якась добра душа спорудила в цих насадженнях нужник для гуляючих. Типовий нужник із деревних дощок із діркою у підлозі замість унітазу.

Отож я перемістився до цього, м'яко кажучи, малого архітектурного спорудження, оточеного кущами, і відкрив його двері. Сподіваюся, ти не думаєш, безцінний читачу, що відкривши двері в кущах, я побачив за ними чарівне королівство. Ні, я побачив те, що й очікував побачити.

Отже, закривши двері зсередини, спустивши штани із трусами й присівши над діркою (вибач, читачу, за малохудожні подробиці, але я прагну, щоб ти точно уявляв собі картину знаходження рукопису), я із прикрістю зміркував, що не догадався прихопити в дорогу рулон туалетного паперу. Яка ж була моя радість, коли я виявив у нужнику довгий цвях, убитий вістрям у стінку, і настромлений на цю залізячку досить товстий стос паперу – машинописні аркуші формату А4. Подумки подякував тій добрій душі, яка вчинила таке благодіяння для подорожан, що забули узяти в дорогу рулон.

Звільнивши кишечник від, так би мовити, «надлишків», я зняв зі цвяха верхній аркуш. На ньому було щось надруковано за допомогою друкарської машинки. Маючи з дитинства любов до читання текстів, я не зміг стриматися, і перш ніж скористатися аркушем як туалетним папером, надруковане прочитав. Там було:

«Дюк Позаславович Брунька.

Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова».

Використавши аркуш відомим способом, я встав, натягнув труси й штани.

Читацька цікавість змусила мене зняти зі цвяха й другий аркуш. На ньому було:

«Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова.

Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити поблизухарківський чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

"Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова" є пародією на поки ще не написаний роман-епопею "Королівські підпілля хронічної забави" поки ще не народженого (і достеменно невідомо, чи народиться він взагалі коли-небудь) пописувача Вільяма Корнійовича Переперденка-Дупського.

Автор присвячує цей твір... Ну, деякі письменники присвячують свої книги яким-небудь людям; чому б і Авторові цієї писанини не присвятити її комусь. Так отож Автор присвячує цей твір... Еее... Кому б... Може цьому... Або тій... Втім... Гм... Якби був один або одна гідні присвяти, а то... Спробуй вибрати... А, та гаразд! Автор присвячує цей твір усім хорошим людям».

Я не зміг утриматися від того, щоби зняти з цвяха наступний аркуш і почати читати. Текст на ньому починався так:

«ЩОСЬ ТРИДЦАТЬ ШОСТЕ. Що начудив Хома Лукич.

– Що там за лицар? Підійди дізнайсь,

Нащо став на шляху – на славу дами

Чи просто так гарцюючи?

Френсіс Бомонт, "Лицар Полум'яніючого Макогона".

– А хто це – Тізба? Мандрівний лицар?

– Ні, це дама...

Вільям Шекспір, "Сон літньої ночі".

Чи мо́є діло – кінь і меч?

Куди йти звідси прирече́на?

Я буду тут –

Бо наречена.

Даниїл Хармс, "Архітектор".

18 – 26 жовтня 1995 року.

Теплим осіннім ранком 18 жовтня 1995 року, коли промені висхідного сонця пестили золоте листя, як пальці піаніста клавіатуру рояля, ґрунтовою дорогою, що витягнулася в мальовничому жовтневому пейзажі, переміщалися два вершники.

Вони наближалися до дерев'яного моста через річку Рідину, щоб переїхати на інший берег.

Павутиння серед гілок придорожніх дерев, обсипане крапельками роси й опромінене ранковим світилом, прикидалося діамантовими мереживами.

Наїзники були лицарями Напівкруглого Столу. Один із них звався лицарем Ярославом, другий – бароном Андрієм Циніком.

Як і інші лицарі Терентопського королівства (і придворні й незалежні), ці двоє, залишивши столицю – місто Жорикбург, – тепер на прохання терентопського короля Жорика Дев'ятого мандрували країною в пошуках драконячого яйця, котре було викрадено 18 вересня 1995 року, тобто рівно місяць тому, з Абрикосової печери, що в Каменіані».

Я зрозумів, що не знатиму спокою, якщо не прочитаю цього машинопису повністю, позаяк залишу його в нужнику. Тому зняв із цвяха весь стос листів, стос, треба сказати досить важкенький, і поклав папір у сумку поверх грибів (внаслідок чого гриби, на жаль, потрапили на мою кухню в доволі пом'ятому та розкришеному вигляді). Залишивши лісовий нужник, я поквапився до Харкова.

Розуміючи, що вилучення мною паперу з нужника може створити проблеми іншим перехожим, які, як і я, зайдуть туди, забувши прихопити рулон туалетного, і намагаючись бути порядною людиною, яка не створює проблем для безневинних громадян, насамперед у Харкові я купив у першому-ліпшому магазині чотири рулони. Після чого повернувся до нужника і залишив там ці рулони, радіючи, що нікому не зашкодив придбанням того писання.

Вдома я продовжив читати. І за кілька днів дочитав Терентопський так званий епос Дюка Бруньки до кінця, тобто до місця, де він обірвався на півслові.

Ян Потоцький написав твір за назвою «Рукопис, знайдений у Сарагосі», Едґар Аллан По – «Рукопис, знайдений у пляшці», Марк Твен – «Старовинний рукопис, знайдений у глеку», Олексій Миколайович Толстой – «Рукопис, знайдений під ліжком», Станіслав Лем – «Рукопис, знайдений у ванні», Хуліо Кортасар – «Рукопис, знайдений у кишені», Фазіль Іскандер – «Рукопис, знайдений у печері», Анджей Сапковський – «Рукопис, знайдений у Драконячій Печері», Марк Хелпрін – «Рукопис, знайдений у валізі», Павло Амнуель з Леонідом Шифманом – «Рукопис, знайдений на столі», Пауло Коельйо – «Рукопис, знайдений в Аккрі»... Список можна продовжити, бо чимало є ще текстів, у назві яких присутнє словосполучення «Рукопис, знайдений...» Терентопські хроніки – за місцем їхнього мною виявлення – можна було б назвати «Рукопис, знайдений у нужнику». На що читач, якщо йому цей рукопис не сподобався, може єхидно пащекувати: «От-от, там йому саме і місце». Це означатиме, що рукопис був написаний для іншого читача. Наприклад, такого, як я: мені рукопис заімпонувався. Тому я вирішив, що йому не місце у нужнику. Йому місце у руках читачів у вигляді надрукованої книги. Певно, я не вважаю ці писання Дюка Бруньки літературним шедевром на модус творів Рабле, Шекспіра, Сервантеса та інших видатних майстрів слова. Певно, я бачу недоліки цього Терентопського так званого епосу. І проте гадаю, що в «Яйцепосі» крім недоліків є й деякі плюси, через які він гож бути представленим тим читачам, яким, як і мені, цікаві писання подібного сорту.

Чому цей твір опинився в нужнику? Якщо, увімкнувши фантазію, уявити, що Терентопське королівство дійсно існує, і тамтешні шпигуни дійсно явилися до Автора, тобто до Дюка Бруньки, і забрали у нього рукопис, то можна подумати, що вони вирішили позбутися писання про їхню засекречену країну не простим способом, спалюванням або розриванням на дрібні клаптики, а способом ганебним, принизливим для писання. Хіба не принизливо для твору, якщо люди знищать його в нужнику у якості туалетного паперу? Втім, припущення про таку підступність терентопських шпигунів, ясна річ, є лише, як я сказав, фантазією, бо, звичайно, ніякого Терентопського королівства насправді не існує. Або... Ні, гадаю, не існує. Більш реалістичною версією є та, що сам письменник розчарувався у своєму творі та настромив його на довгий цвях у лісовому сортирі. Микола Васильович Гоголь деякі свої твори, розчарувавшись у них, кидав у палаючу пічку, а Дюк Брунька – ось так. Але це лише здогад. А правди про переміщення рукопису в нужник ми, безцінний читачу, можемо ніколи й не дізнатися.

Той, хто намагався знищити твір у такий спосіб, не припускав, що першим без прихопленого з собою рулону туалетного паперу перехожим, котрий зайде до нужника після настромлення машинопису на цвях, виявиться такий махровий бібліофіл, як я, який навіть туалетний папір уважно розглядатиме, якщо на ньому щось написано, для якого навіть туалетний папір є цінністю, якщо написано щось цікаве.

Як я вже висловив у передмові, ні знайти Дюка Бруньку, ні чогось дізнатися про нього мені не вдалося. Це якась таємнича, загадкова особистість. Тому я вирішив сприяти публікації цього так званого епосу без згоди та благословення цього Автора. Можна сказати, що публікація літературного твору без згоди автора – порушення його авторських прав. Але я чомусь абсолютно впевнений, що якщо Автор оголоситься, то я зумію знайти з ним спільну мову і отримати його згоду, нехай і заднім числом, тож не буде жодних скандалів та жодних судових позовів проти видавництва, яке цей твір надрукує. Тому майбутньому видавцеві не варто із цього приводу хвилюватися. Всю відповідальність за публікацію я беру на себе.

Назва «Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова» видалася мені не дуже вдалою: по-перше, надто довгою, по-друге, надто формальною. Тому я мав нахабство запропонувати заголовок інакший – «Яйцепос».

Розкажу, як я підібрав таке назвище. Серед нових наймень, що спадали мені на думку, були, наприклад, такі: «Велика Яєчна Експедиція», «Пророцтво Гектора Манюні», «Лицарі та інші суб'єкти», «Яєчний детектив», «Шукати яйце», «Секретне чтиво», «Осінь. Меч. Яйце», «Яєчна епопея», «Епопея яйця»... Були варіанти ще лаконічніші, що складалися з одного слова: «Яйцешукачі» та «Терентопіада». Був і варіант на давньогрецький манер: «Авгонія» («авго» у перекладі з грецької – яйце). Була, як один з варіантів, і абревіатура: «ІВНО» (що у розгорнутому вигляді означає – Історії В Нужнику Однайдені; хотів був назвати Гарні Історії В Нужнику Однайдені, та тоді абревіатура вийшла б негарною). Але зрештою я вирішив, що оскільки фабула твору пов'язана з яйцем і оскільки твір Автор називає епосом (нехай і «так званим»), то чому б не утворити назву, пришпандоривши слово «яйце» до слова «епос». Так і вийшов новий заголовок «Яйцепос». Чомусь (сам не знаю чому) я на 99% упевнений, що якщо Автор оголоситься і зі мною поспілкується, то однозначно схвалить нове найменування свого твору. Тож видавцеві, знову-таки, нема про що турбуватися.

Автор намагався цей свій твір робити досить веселим, періодично підкреслюючи, що сміх корисний для здоров'я. Я з ним солідарний. Веселі книги в цьому аспекті дійсно корисні, і чим більше їх буде, чим більше народу їх читатиме, тим народ буде здоровішим. Це не означає, звичайно, що всі книги мають бути кумедними. Потрібні і книжки серйозні, і трагічні, всякі. У цьому місці своєї післямови, незважаючи на те, що йдеться про твір веселий, я не можу не сказати і про обставину сумну.

Глянувши на дати написання «Яйцепосу» (вересень 1995 – вересень 2025 років), можна зрозуміти, що час його створення припав у тому числі і на ті страшні місяці, коли в Україні злодіяла війна, коли войовнича східна орда під керівництвом божевільного і злісного диктатора (навіть гидую бруднити ці рядки його ненависним прізвищем, та в тому й немає потреби, бо читачеві прізвище цієї чортової почвари і без того відоме) окупувала українські території, мучачи та вбиваючи мешканців; коли українські міста та села зазнавали обстрілів та бомбардувань, перетворюючись на руїни та попелища. І Харківщина страждала через часткову окупацію, і у Харкові місяцями вдень та вночі вибухали бомби, ракети, міни та снаряди. І харків'ян позбавляли життя та здоров'я жорстокі східні ординці, ніби одержимі дияволом. Чи доречно у такий трагічний час продовжувати створення веселої книги? Історія людства показує, що не тільки доречно, а й необхідно. Ціла низка прекрасних і досить веселих книг була написана саме у важкі часи, коли маси людей переживали горе і страждання. У такі часи можна зневіритися. А, як справедливо зауважив Микола Васильович Гоголь, «людина зневірена є погань у всіх відношеннях, які б не були причини зневіри, бо зневіра проклята Богом». (Гоголь, очевидно, знався на цьому з власного досвіду, оскільки схильний був часом зневірюватися. Напевно не без зневіри він написав: «бажання наші гроша не варті. Мені здається, що доля більше нічого не робить із ними, як тільки підтирається, коли ходить до нужника».) Одним із ліків проти зневіри буває жарт, сміх. І саме у важкі часи люди потребують таких ліків більше, ніж за часів легких.

Звичайно ж, наперекір ворогам, Україна існувала, існує і існуватиме; звичайно ж, Харківщина була, є і буде українською. Звичайно ж, відновлений після війни Харків буде ще красивішим, ніж був раніше. Тим більше, що і серед зарубіжних друзів є охочі взяти участь у його відновленні та покращенні. Те саме можна сказати і про інші населені пункти України. Тож, безцінний читачу, на зло ворогам, будемо оптимістами та людьми веселими.

От що сказав би я, так званий вишуканий пройдисвіт, у своїй післямові, якби в мене не залоскоталося в ніздрі, через що замість післямови пролунало чхання.

Цю свою післямову, та й загалом книгу я хочу закінчити, як то кажуть, на позитивній ноті. Тому й ставлю її наприкінці замість крапки.

От вона, позитивна нота:

♪