Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 104 страниц)

– Додам від себе, – говорить Автор, – що крім українських, російських і чисто терентопських, жителі королівства вживають і слова харківського походження, або ж іншого, але в харківському значенні. Наприклад: «тремпель» (плічка для одягу), «ракло» (суб'єкт, схильний до криміналу), «сявка» (суб'єкт, схильний до хуліганства), «гандель» (дешева забігайлівка), «ампулка» (стрижень для кулькової авторучки), «змійка» (застібка-блискавка), «чинка» (лезо для безпечної бритви), «бубони» (молоді жінки легкої поведінки), «сабурка» (психлікарня), «рембуль» (трамвай) та ін. Але коли до терентопця хтось звертається чистою українською мовою, або чистою російською, то терентопець зазвичай для зручності співрозмовника теж переходить на чисту українську чи російську, без терентопських та харківських діалектизмів.

– Терентопська держава – це королівство, – продовжує говорити терентопознавець Прізвищенко, розглядаючи свої нігті, із чого видно, що це професіонал, здатний запросто робити дві справи одночасно. – Отже – монархія. Той факт, що король там має право особисто придумувати й впроваджувати закони, не вдаючись до допомоги парламенту, може навести декого на думку, що в цій країні панує абсолютизм, навіть, може, диктатура, навіть, може, тиранія або деспотія. Але це не так. Монархія в Терентопії настільки ненав'язлива, настільки, можна сказати, делікатна, а місцеве самоврядування й громадянське суспільство настільки розвинені, що іноземцеві, котрий звик до тоталітарних режимів, може здатися, що там панує не монархія, а анархія, у найкращому, найгуманнішому значенні цього слова.

Крім професій, типових і для сучасного Великого Світу (як то: різноманітні робітники, селяни – колгоспники й фермери, злодії, учені, комерсанти, артисти, письменники, художники, духівництво, та інші) у Терентопськім королівстві процвітають і професії не дуже типові для сучасного Великого Світу. У першу чергу, це чарівники й лицарі.

Лицарі поділяються на дві категорії: незалежні (таких більшість) і придворні, іменовані лицарями Напівкруглого Столу (таких усього кілька чоловік). Лицарем є й сам король, що очолює не тільки державу, але й колектив лицарів Напівкруглого Столу.

Крім звичайних людей, живуть у Терентопії й люди незвичайні: ельфи, русалки, перевертні, упирі тощо. І навіть вони, вірніше їхні предки, на думку багатьох тамтешніх фахівців, прийшли за давніх часів на ту територію з Великого Світу, а не були споконвічними уродженцями тієї країни.

– Гіпотези про походження таких не зовсім звичайних терентопських громадян я буду викладати у хроніках, коли тема того або іншого розділу торкнеться цього аспекту. Для початку досить про народонаселення, Ім'яне Побатьковичу, – говорить Автор, – скажи дещо й про тваринний світ.

– Багато хто з терентопських учених уважає, що не тільки люди, але й тварини, і навіть рослини прийшли або були занесені на територію Терентопії з Великого Світу. Тому рослинний і тваринний світ там практично не відрізняється від таких у Великому Світі. От у Окраїнних Землях, котрі оточують Терентопію, у флорі й фауні багато незвичного, і це через мутації від підвищеної активності тамтешнього магічного поля (тому люди в Окраїнних Землях не живуть); але Окраїнні Землі потребують окремої розмови. У Терентопії ж незвичайними видами тварин можна вважати тільки драконів, єдинорогів і грифонів. Але існують гіпотези, що навіть вони прийшли туди в доісторичні часи з Великого Світу, де, мовляв, теж колись жили, але давно вимерли.

Однак і серед звичайних за мірками сучасного Великого Світу істот бувають незвичайні особини. Я маю на увазі створінь, здатних розмовляти по-людськи. Тобто до певної міри людиноподібних в аспекті розуму й мови.

Отчого серед звичайних тварин іноді народжуються такі, так би мовити, інтелектуальні мутанти – важко сказати. За однією з гіпотез такі мутації окремих особин є наслідками «вихлюпів» магічної енергії або магічного випромінювання з Окраїнних Земель. За іншою версією – це побічні дії дрібних магічних полів, що виникають у моменти чаклунства терентопських чарівників. Наприклад, схотілося чарівникові з'їсти яблуко, а під рукою тільки груша. Він перетворює грушу на яблуко. І в момент чаклунства навколо перетворюваного об'єкта виникає магічне поле. І якщо це поле, так би мовити, «зачепить» вагітну кішку, то серед кошенят може виявитися розмовляючий мутант. На вигляд начебто звичайний домашній кіт (felis silvestris catus), а по суті – кіт розумний мовець (felis sapiens speaker). У людях ці поля мутацій не викликають, оскільки люди й так людиноподібні. Отакі існують гіпотези, але точні причини, повторюю, невідомі.

Втім, є один вид тварин, де всі особини розмовляють. Це дракони.

– Про драконів у мене в хроніках буде окрема розмова, Ім'яне Побатьковичу, – говорить Автор. – Але треба читачеві пояснити, що твій приклад із перетворенням груші на яблуко є чисто теоретичним. Бо практично терентопські маги ніякі плоди на яблука не перетворюють. Адже яблук у країні багато і їх можна якщо не зірвати з яблунь, то купити на найближчому базарчику чи в овочевій крамничці. Тож жоден тамтешній чародій не стане витрачати на виготовлення цього фрукта цінну магічну енергію.

– Саме так, приклад чисто теоретичний, – погоджується Прізвищенко. – Мабуть, краще було б сказати про перетворення, наприклад, груші на банан, бо банани там не ростуть і для їхнього виготовлення методом перетворення місцевих плодів тамтешнім магам Олесю Опудалу і Левку Глечику дійсно доводилося застосовувати магію.

– Ти сказав досить для поверхневого знайомства із цією дивною країною, Ім`яне Побатьковичу. Закінчуй лекцію й підводь риску.

– Викликані магічними енергіями прояви чарівництва в поєднанні з такою рисою терентопського національного характеру, як прагнення до створення й збереження традицій на ґрунті романтичної літератури, у першу чергу лицарських романів, зробили Терентопське королівство країною досить незвичайною за мірками Великого Світу, майже казковою. Але в той же час завдяки дверям, що з'єднують настільки дивну країну з Великим Світом, у королівство проникають сучасні речі, моди, і ідеї з Великого Світу. Терентопці запросто навідуються у Великий Світ, переважно в найбільш наближений до Державних Дверей регіон – на Харківщину. Більше того, з вісімнадцятого сторіччя на Харківщині постійно перебувають добре законспіровані терентопські шпигуни.

– Дякую, Ім'яне Побатьковичу, за цю пізнавальну лекцію, – говорить Автор. – От, прошу, твій гонорар. Вертайся до своїх страв, і вибач, що відірвав від трапези.

– Дрібниці. Радий був допомогти. Дякую. Викликайте ще, якщо треба.

– Викличу, Ім'яне Побатьковичу, обов'язково викличу. І не один раз. Усього доброго.

Чемно ворухнувши обличчям, терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко зник.

☼ ☼ ☼

Наостанку, тобто перед тим як закінчити цей розд... тьху, це щось, Автор пояснить читачеві, чому цей так званий епос, або так звані хроніки виявилися розділені саме на щосі.

Коли Автор зібрався писати текст, котрий ти, безцінний читачу, читав останні хвилини, і коли заніс для цього над білим аркушем перо (втім, перо сюди вставлене для романтики, а в дійсності Автор наносить літери на папір за допомогою друкарської машинки), Ліва півкуля авторського мозку (а мозок Автора, зауважу з гордістю, складається аж із двох півкуль; зрозуміло, йдеться про головний мозок, а не про спинний або кістковий), отож Ліва півкуля, повторює Автор, підказала Авторові внутрішнім голосом:

– Пиши так: Частина перша. Введення в, так би мовити, терентопознавство.

– Так-так, «Введення в, так би мовити, терентопознавство», – підтакнула півкуля Права. – Але тільки не «Частина перша», а «Перша глава».

– Краще частина, ніж глава, – насупила звивини Ліва.

– Вірніше – глава, бо частини бувають у чого завгодно, наприклад: частина суші, частина тіла, військова частина... А глави бувають у літературних творах: романах, повістях тощо.

– Дзуськи! Бувають глави держав, глави делегацій... Врешті, глави, тобто голови, бувають у людей та інших живих організмів.

– Саме в цьому смислі, – підтакнув Автор, – слово «глава» застосував терентопський поет Франческо Губанедурський у своєму чотиривірші «Телепень»:

 
Плекаю безтурботно я
Висячу локшину на вухах,
Лупцюючи, главо моя,
Тобою байдики щодуху.
 

– Тож твір краще ділити на частини, а не на глави, животи, сідниці, плечі і тому подібне, – додала Права.

– А може, «Перший розділ»? – нерішуче вставив Автор.

– По-перше, російською треба казати не «розділ», а «раздєл», а українською... еее... – «роздягнув», – неуважно відмахнулася звивиною Ліва півкуля. – А по-друге... Хто роздягнув? Кого роздягнув? Ні, ніяких роздягань. Частина перша, і баста! Я сказав!

– Бач, який начальник вишукався! – обурилася Права півкуля. – Розкомандувався тут! От як уперіщу тебе цією звивиною, будеш знати, як командувати! Глави – і крапка!

Ліва заволала:

– Звивини в тебе короткі! Я сам тобі...

Отже, як бачимо, читачу, мозкові півкулі Автора накинулися одна на одну з образами та погрозами, неначе бурсак Зачиняйло та козак Немийнога в присутності старого козарлюги Охріма Неприведигосподи у творі «Сонце козаче» з веселої збірки «Солоні зайці» дотепного письменника Майка Йогансена. Аби не дійшло до бійки, як у Зачиняйла з Немийногою після образ та погроз, аби півкулі не заходилися гамселити одна одну своїми бойовими звивинами, Авторові довелося втрутитися:

– Агов, ви, там, у черепі, цитьте! Роздвоєння особистості мені ще бракувало! Щоб припинити суперечку і щоб нікому з вас не було кривдно, вліплю сюди й не «розділ», і не «частину», і не «главу», а щось... щось... Та от саме просто «щось».

– Гм, – зачудувалася Ліва.

– Тю! – посміхнулася Права. – Приколюєшся?

– Приколюються англійські булавки. У цьому їхнє призначення, – говорив Автор. – Схильність до приколювань мають також значки, брошки й медалі. Тому їх з повною підставою можна називати приколистами. А от деякі ордени віддають перевагу не приколюванню, а пригвинчуванню. Вони, відповідно, пригвинтисти. А я не приколююся і не пригвинчуюся, а просто кажу й пишу те, що вважаю за потрібне, у міру своїх скромних розумових і творчих здібностей.

– Надзвичайно скромних, – ущипливо зазначила Ліва півкуля, підбадьорливо підморгнувши звивиною майбутнім критикам цього твору, мовляв, ми з вами розуміємо, що Автор не геній.

От так Терентопські хроніки виявилися розділені на щосі.

Що ж стосується півкуль, то вони, до речі, є в людини не тільки в черепі, але й на тілі, між спиною та ногами. Але в цій книзі згадуватимуться тільки мозкові півкулі Автора, а не ті інші його півкулі.

☼ ☼ ☼

Після всіх цих пояснень, Автор, він же твій, безцінний читачу, покірний слуга, приступає, нарешті, до хронік, або, якщо завгодно, до епосу, тобто до розгонистої оповідки про дивні події, що відбувалися, здебільшого, восени 1995 року, себто в епоху царювання нинішнього короля Жорика Дев'ятого; тобто не царювання, а королювання. Що про ці хроніки можна було б сказати словами Артура Конан Дойла з його книги «Пришестя фей»:

«Ряд подій, описаних у цій невеликій книзі, являє собою або найвитонченішу й наймайстернішу містифікацію, якої від початку часів зазнала публіка, або ж історичну подію, яка рано або пізно буде визнана епохальною».

У перших абзацах цього щося Автор зауважив, що міг би почати, наприклад, з епізоду крадіжки в краєзнавчому музеї, і навіть пред'явив читачеві начерк такого початку. Але, трохи помізкувавши, вирішив почати з іншого. Зі стандартного для чарівно-лицарських епосів явища: битви лицаря із драконом. Бо як же обійтися в чарівно-лицарському епосі без протиборства витязя і «страховиська».

Отже, Автор починає...

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій

Досить неясного в краї дивацтв –

Можна заплутатись та заблукати...

Навіть мурашки спиною біжать,

Як уявити, що може ся стати...

Володимир Висоцький, «Пісня Керролла».

19 вересня 1995 року.

От ми з тобою, безцінний читачу, і добралися, нарешті, до дев'ятнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, тобто до того тривожного дня, коли виявилася надзвичайна подія, котра, у найгіршому разі, могла навіть поставити під загрозу саме існування Терентопського королівства!

А початок дня не передвіщав неприємностей. Погода була такою ж теплою й світлою, як напередодні. Його Високість повітря було свіжим, Його Сіятельство сонце було лагіднопроменевим, Їх Вельможності горобці цвірінчали бадьоро. Горобці ПЕРЕВЕРШУЮТЬ багатьох інших істот за чисельністю, можуть ЗВЕРХНЬО дивитися на людей, мають ВАГОМИХ предків (динозаврів), тому Автор обізвав їх вельможностями; а чому повітря високість і сонце сіятельство – не треба пояснень.

Такого славного ранку хотілося бути діяльним, активним, творити щось корисне.

Дракон Інокентій Карлович прокинувся в доброму гуморі, бо, ще не встигши розплющити очей, згадав про свій учорашній успіх, тобто про несподіваний свій концерт фортепіанної музики в Стайні Опери та Балету, про бурхливі оплески публіки й вимогу нею драконячих автографів. А вчорашня неприємність, тобто шахрайство так званого маестро Ріккардо-Джузеппе Траляляліні, будучи підім'ятою приємними спогадами про фортепіанний концерт, зіщулилася до непомітності.

– Ні, я просто таки вимагаю, наполягаю й домагаюся, щоб ти, громадянине Авторе, розтлумачив, що являють собою терентопські дракони, повідомив про їхню зовнішність і звички! – перебиває Ліва півкуля авторського мозку. – Ти вже в декількох частинах говорив про дракона Інокентія Карловича, а докладного опису не надав, згадав тільки про наявність крил, пазурів і дзьоба. Цього замало. У четвертій частині, тобто четвертому щосі ти на півслові перервав сцену битви лицаря Аркадія із драконом Інокентієм Карловичем, щоб дати докладний опис зовнішності Аркадія; а від Інокентія Карловича відмахнувся: мовляв, дракон як дракон, тільки в окулярах. Мене, та й, напевно, безцінного читача це не влаштовує. Хочу подробиць. Адже дракони бувають різні. Ну, тобто на одних зображеннях вони виглядають так, на інших інакше. Є багато різних варіантів. А які терентопські?

– Підтримую, – пискнула півкуля Права.

Ну що ж, вимога справедлива, вирішує Автор. Отже, трохи докладніше про терентопських драконів. І нехай безцінний читач пам'ятає, що Автор, говорячи далі «дракони», має на увазі саме терентопських і тільки, бо, може, десь живуть інші, що виглядають зовсім не так.

Описувати терентопських драконів легко, бо вони зовні схожі на гіпсилофодонів. Тобто навіть описувати не треба, а просто можна сказати читачеві: візьми, безцінний читачу, у довіднику з палеонтології або в Інтернеті зображення гіпсилофодона, динозавра перших мільйоноріч крейдового періоду мезозойської ери, подумки пришпандор йому на спину два крила, як у птеродактилів або кажанів, і ти матимеш приблизне уявлення, як виглядають терентопські дракони.

Як і гіпсилофодони, терентопські дракони ходять і бігають на двох ногах. (Взагалі, якщо вірити палеонтологам, усі динозаври ходили споконвічно на двох ногах, як люди й птахи, але деякі види в процесі еволюції так збільшилися в розмірі й вазі, що дві кінцівки вже не могли витримувати такий тягар, і гігантам довелося стати рачки. Ет, незручно бути занадто вагомим, додає Автор, і, зітхнувши, кидає оком на власне пузо.) І бігають дракони так само швидко, як і названі динозаври. На рівній місцевості можуть розігнатися до 60 кілометрів за годину. Якщо гіпсилофодонам швидкість потрібна була для порятунку від жвавих хижаків, то драконам розгін допомагає злетіти з рівної площини. (Швидкому бігу й можливості літати сприяє та обставина, що дракони значно легше, ніж здається; це пов'язано з будовою їхнього тіла, у першу чергу, з порожнистістю кісток). Без розгону вони можуть злітати, тільки стрибнувши з піднесеності, наприклад з пагорба (тому напевно вони й живуть на Каменіані, а не на рівнині). І в гіпсилофодонів і в драконів прекрасний зір (якщо тільки дракон не зіпсує його, наприклад, за допомогою книгочитання, як це трапилося з Інокентієм Карловичем). І в тих і в інших на передніх кінцівках по п'ять пальців.

Але є ряд відмінностей драконів від гіпсилофодонів і крім кількості кінцівок, тобто наявності крил. По-перше, дракони приблизно у два рази більше. Якщо гіпсилофодони були заввишки з невисоку людину (до 170 сантиметрів), то дракони ростом із велетня – від двох з половиною до трьох метрів (про що Автор уже, до речі, повідомляв у дев'ятому розділі). По-друге, дракони всеїдні, тобто вживають як тваринну, так і рослинну їжу; а гіпсилофодони були чисто травоїдними. По-третє, гіпсилофодони жили на відкритій місцевості – у степу або савані, а дракони воліють улаштовувати житла в печерах. По-четверте, передні кінцівки дракона більшою мірою, ніж у гіпсилофодона, схожі на людські руки. Можна сказати, що основною відмінністю драконячих лап від людських рук є наявність пазурів замість нігтів; навіть не пазурів, а кігтиків, невеличких таких (тому не треба дивуватися, що Інокентій Карлович добре грає на клавесині та роялі). Ну й по-п'яте, динозаври були просто тваринами, безсловесними тварюками, а сучасні дракони – істоти розумні й, якщо так можна висловитись, по-людськи-мовці. Зауважу ще, що дракони – істоти не холоднокровні, як земноводні й рептилії, а теплокровні, як птахи, звірі й люди. Якими в цьому аспекті були гіпсилофодони – не знаю.

На тілі драконів немає ані луски, ані пір'я, ані панцира, ані волосся. Гола шкіра, щільна і шорстка, як наждачний папір.

– От це інша справа, – хвалить Автора Ліва півкуля. – Тепер ясно – які вони, дракони.

А півкуля Права додає:

– Уточни тільки одну деталь: колір.

– Коричнювато-сірі, з темнуватими смугами на спині, як у тигра або в зебри, – відповідає Автор. – До речі, залежно від настрою, дракони можуть злегка змінювати відтінок: при гарнім настрої шкіра світлішає, при поганому темнішає. Одягу не носять, як і решта розмовляючих тварин (а вже тим більш не розмовляючих).

☼ ☼ ☼

Отже, дракон Інокентій Карлович прокинувся, повторює Автор, у гарному настрої. Його ложем був шар сіна в закапелку однієї з Гірчичних печер; тобто невеликий сінник; ліжко м'яке й ароматне. Сплять, до речі, дракони лежачи тільки на животі або на боці; крила роблять незручним сон на спині.

Як зазвичай уранці, дракон-очкарик першим ділом вийшов із печери й зробив ранкову гімнастику на свіжому повітрі (від звичайної людської гімнастики її відрізняли тільки рухи крильми та хвостом, чого люди з поважної причини не роблять), і, повернувшись у печеру, гігієнічні процедури – умивання в підземному струмку й чищення зубів.

Після цього Інокентій Карлович, приготувавши поживу, поснідав вівсяною кашею, звареною на молоці єдинорожиці, і хвойним киселем з гречаним коржиком. Хоча дракони є тваринами, а не людьми, сучасні особини їдять не по-звірячому, а по-людськи, користуючись столовими приладами: ложками, виделками, ножами; деякі навіть пов'язують на шию серветку.

Затим дракон наводив у житлі порядок, хоча особливого безладдя й так не було. Ретельно протер усі речі сухою ганчірочкою, бо через прохолодну вогкість приміщення вони норовили покритися цвіллю й грибами. Зробив профілактичний огляд електросистеми, починаючи з мініелектростанції на підземному струмку, і закінчуючи різнобарвними лампочками, що висвітлювали сталактити й сталагміти й надавали тим печері феєричного вигляду, котрий захоплював туристів.

Потім приступився до перестановки книг на полицях своєї бібліотеки. Вони стояли хаотично, упереміж, і давно вимагали сортування за темами: мистецтвознавство до мистецтвознавства, філософію до філософії, красне письменство до красного письменства...

У момент, коли Інокентій Карлович, постукуючи пазуром по оправі окулярів, роздумував, куди краще поставити твори Григорія Сковороди – до поезії, тому що його філософські праці поетичні, або ж до філософії, бо його вірші філософічні – у печері пролунав дзвінок.

Телефонний зв'язок було проведено в Гірчичні печери на замовлення туристичного агентства «Рятівна Бджола», коли Інокентій Карлович зробився співробітником цього агентства, улаштувавшись працювати екскурсоводом по Гірчичних печерах. Для того щоб заздалегідь попереджати дракона про прибуття до нього чергової туристичної групи. Втім, часто-густо туристи звалювалися як сніг на голову, без попередження. То вони подорожують самі собою без усякого агентства, то співробітник агентства Олег Цеглина забув подзвонити, то дзвонив, коли дракон був відсутній... Тому екскурсовод звик, не чекаючи на дзвінок, бути завжди напоготові.

Відклавши Сковороду (не пательню, безумовно, а книжку), дракон підійшов до телефону на тумбочці, зняв слухавку й притулив до вуха. Вушних раковин, до речі, у драконів немає; драконяче вухо – це просто дірочка. Втім, слух у них непоганий. Через відсутність вушних раковин оправа драконячих окулярів трохи відрізняється від оправи окулярів людських: замість двох дужок, що чіпляються за вушні раковини – одна еластична дужка, котра охоплює потилицю, як у людських окулярах для пірнання у воду. Із часом ця еластична гумова дужка трохи розтяглася, і окуляри сповзають від очей до дзьоба, так що Інокентію Карловичу доводиться час від часу підсувати їх пазуром.

– Алло, Інокентію Карловичу, привіт! Дзвоню аби попередити, що до тебе прямує найвідоміший лицар, так би мовити, велика цяця, тож будь напоготові. До побачення.

І той що дзвонив поклав слухавку, не чекаючи на відповідь. Хоч він не назвався, за голосом екскурсовод визначив, що то був касир «Рятівної Бджоли» Джульєт Грошенятко, котрий привозив щомісяця драконові зарплатню, і котрого Інокентій Карлович уважав своїм добрим знайомим.

Дракон не второпав, про кого мова. Лицар? Невже знов Аркадій? Але, по-перше, король Жорик Дев'ятий, спілкуючись позавчора з Інокентієм Карловичем у Королівському зоопарку, вибачився за Аркадія й пообіцяв, що той більш дракона не турбуватиме. Хіба ж міг лицар Напівкруглого Столу проігнорувати наказ Його Величності, і знову приступитися до того, що король заборонив? А по-друге, хіба Аркадій уважається найвідомішим лицарем? Навряд чи. А хто найвідоміший лицар у наш час? Інокентій Карлович змушений був визнати, що не знає відповіді на це питання; мабуть щодо лицарства він не досить компетентний. Аркадієві король заборонив нападати на дракона, але, може, на Інокентія Карловича хоче напасти інший лицар, якийсь найвідоміший, якому король цього не забороняв? На душі в інтелігентного дракона в окулярах стало бентежно.

Обертаючи пазуром телефонний диск, він набрав номер «Рятівної Бджоли», і, коли після двох гудків звукнуло напівклацання-напівшерех знімання слухавки, вимовив:

– Я хотів би уточнити щодо лицаря...

Слухавка голосом Олега Цеглини відповіла:

– Ви помилилися номером, дорогий товаришу. Тут не лицарська організація, а туристичне агентство.

Дракон зітхнув і поклав чорного розмовляючого пластмасового рогалика зі спіральним хвостом на його лежбище.

Щоб відволіктися від очікування неприємності, Інокентій Карлович продовжив сортування бібліотеки.

Твори Сковороди він поставив усе ж до філософії...

(До речі, читачу, щодо Григорія Савича Сковороди, зауважує Автор: цей філософ неодноразово проходив повз так звані Державні Двері Терентопії. Бо, живучи у Харкові й викладаючи віршування та доброчесність у Харківському колегіумі, він полюбляв бувати у Курязькому монастирі, що знаходився у мальовничій місцевості західніше Харкова (дивися, читачу, спогади про Сковороду його улюбленого учня Михайла Ковалинського). А шлях з міста до тієї обителі пролягав усього в декілька десятках кроків від колючих кущів, що в них заховані двері у дивне королівство. До слова, в місті Харкові тепер встановлено аж чотири пам'ятники Григорію Савичу.)

Закінчивши цю справу, узявся за іншу: вийняв із шухляди стола папку з рукописом (точніше машинописом) свого роману «Ангел крейдового періоду» і став перечитувати деякі сторінки, перевіряючи, чи немає помилок, тавтологій або плутанини з розділовими знаками.

Літературною творчістю, котру цей крилатий і хвостатий інтелігентний суб'єкт самокритично називав графоманією, він займався вже п'ятнадцять років, тобто ще з дитинства. За цей час ним було написано: двадцять вісім оповідань, тридцять п'ять новел, сорок один вірш, вісімнадцять байок, тринадцять есе, а також чотири повісті, чотири п'єси, три поеми, і, нарешті, один роман, за назвою «Ангел крейдового періоду».

Хоча написаного вже вистачило б на кілька томів, крилато-хвостатий письменник не поспішав публікувати свої твори, вважаючи, що ще не досяг високого літературного рівня. Тому дотепер тільки дві особистості ознайомилися з деякими писаннями дракона: друг Гавриїл Святославович та касир Грошенятко. Гавриїл Святославович уважав, що дракон пише не гірше за інших письменників, навіть відомих, і навіть краще деяких. Але його гірчичнопечерний товариш був вимогливий до себе, і продовжував удосконалювати письменницьку майстерність.

У ті часи, коли цей дракон ще не працював екскурсоводом, не одержував зарплатні й, відповідно, не мав грошей на покупку паперу й письмового приладдя, для писань ним використовувалося природне сміття: замість авторучки – пташине перо, замість чорнила – сік чорних ягід, замість паперу – сухе листя, кора, плоскі камені... Почавши працювати екскурсоводом і одержавши першу получку, дракон першим ділом купив друкарську машинку й стос паперу, щоб перенести свою літературу з листя, кори й каменів на цивілізованішу основу.

Але передрукував не все на той час написане, а тільки найбільш зріле з його погляду. Як майже всі починаючі письменники, перші свої опуси він створював під враженням і впливом прочитаного в інших авторів. Тому ранні його праці були вторинними, не оригінальними. Наприклад, під впливом повісті шотландського (але англомовного) письменника сера Артура Ігнатіуса Конан Дойла «Собака Баскервілів» він написав детективне оповідання «Хом'ячок Джонсонвілів»; під враженням від роману французького (втім, з негритянськими коренями) письменника Александра Дюма «Три мушкетери» – пригодницько-історичне оповідання «Півтори гвардійці»; захоплений романом українсько-російських (тобто родом з України, але що писали російською) письменників Іллі Ільфа і Євгенія Петрова «Дванадцять стільців» – сатиричне оповідання «Чотири унітази»; вподобавши повість Ернеста Гемінґвея «Старий і море» – оповідання «Хлопчик і калюжа»; натхненний повістю братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу» – оповідання «П'ятниця закінчується у вівторок». І таке інше. Зате більш пізні його твори вже мали зачатки особистого стилю, оригінальних тем, були не дуже схожі на раніше читане, тому вдостоїлися передруку й поміщення в папки.

До речі, майже всі зароблені гроші екскурсовод витрачав на культурні потреби, а не на «хліб насущний». Він заощаджував на їжі, продовжуючи, як і раніше – у дозарплатні часи, – харчуватися здебільшого тим, що безкоштовно давала природа (за винятком дешевих круп, котрі він купував у магазині, а також молока й м'яса єдинорогів, якими його пригощав дракон Щелепенко, що працював у колгоспі і одержував частину зарплатні не грошима, а цими продуктами), а гроші витрачав переважно на книги, на ноти, на квитки в театри, на концерти, виставки тощо.

Скопивши за п'ять років якусь суму, дракон купив клавесин у селянина на прізвисько Наполеон, що мав ферму поблизу села Іканьки поміж Жорикбургом і Великими Дрібками, якому інструмент дістався від бабусі, але не був потрібний, на відміну від тракторного мотора, котрий він придбав потім за драконячі гроші. Інокентій Карлович брав уроки гри на клавішних інструментах у старого піаніста Степана Архиповича де Ґранґузьє (нині вже, на жаль, покійного), і теж не безкоштовно.

Добре, що в громадських бібліотеках можна брати книги задурно, тому з раннього віку Інокентій Карлович багато читав, завдяки чому духовно й інтелектуально розвинувся. (Втім, любов до книг йому почасти нашкодила: він набув короткозорості і змушений носити окуляри). А коли з'явилася зарплатня, почав улюблені книги купувати, щоб мати під рукою, тобто під лапою; і вже зібрав непогану бібліотеку. Плюс деякі гроші витрачав на олівці, фарби, альбоми, ґрунтовані полотна тощо, бо захоплювався також малюванням і живописом.

– Ніколи не доводилося читати драконячих творів, – заговорила знову Права півкуля авторського мозку. – Цікаво, що являє собою література хвостатого автора.

– Якщо цей дракон розмовляючий, людиноподібний, інтелігентний, вирослий на людській літературі, – вимовляє Ліва, – то його писання, напевно, не дуже відрізняються від творів безхвостих письменників, я гадаю.

– А все-таки цікаво, – наполягає Права. – Чи не можна отут хоч фрагментарно що-небудь із його писань показати?

– Не тільки можна, але й треба. Це навіть мій обов'язок, – реагує на замовлення Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга. – Адже, по-перше, це може бути цікаво й читачеві, котрий, можливо, теж не читав текстів, складених драконами. А по-друге, писання, складені персонажем – це, так би мовити, додаткові штрихи в портреті цього самого персонажа.

І Автор вирішив тут тимчасово перервати розділ чотирнадцятий за назвою «Викрадення в Абрикосовій», щоб вмонтувати в нього розділ п'ятнадцятий із фрагментом твору дракона. Після якого, звичайно, продовжить чотирнадцятий.