Текст книги "Яйцепос (трикнижжя)"
Автор книги: Дюк Брунька
сообщить о нарушении
Текущая страница: 58 (всего у книги 104 страниц)
Але навіть на цьому омолодження не припинилося, і з новонародженого Микита Альбертович перетворився на внутрішньоутробний плід.
І цей плід зменшувався, стаючи схожим на якогось голого маленького звірка, потім – на тритона, потім – на рибу...
Валерія Максиміліанівна була в шоці, спостерігаючи такі метаморфози чоловіка, не знаючи, як його врятувати, до кого звернутися по допомогу...
Коли Микита Манюня став ембріоном, ростом з пуголовка, його дружина в розпачі зателефонувала до гінеколога-сексолога Натана Шухермана, розсудивши, що саме гінеколог є фахівцем з людських зародків; коротенько описала йому ситуацію й попросила скоріше прибути й допомогти...
Натан Якович Шухерман, який, як Автор зауважив, був не тільки гінекологом, але й сексологом, одержав широку популярність у рідному Апчхиграді й за його межами після того, як написав науково-популярну книгу про статеве життя: «Арифметика сексу». Ця книга користувалася таким успіхом, що Шухерман написав другу книгу: «Алгебра сексу». І от тепер він працював уже над третьою книгою: «Тригонометрія сексу».
Коли йому зателефонувала дружина чарівника Манюні, Натан Якович саме писав розділ «Розрахунки косинусів для вертикальних поз»...
Очікуючи прибуття гінеколога, дружина й онука бачили, як родич швидко зменшується в розмірах, перетворюючись на якогось черв'ячка...
Коли Шухерман подзвонив у двері їхнього особняка, Микита Альбертович Манюня поменшився до мікроскопічної ікринки...
Вивчивши під мікроскопом те, чим став чарівник, гінеколог повідомив розстроєним родичкам, що зараз чарівник є заплідненою яйцеклітиною, тобто так званою зиготою, і перебуває в стабільному стані, а виходить, процес омолодження припинився. Інакше б зигота розпалася на яйцеклітину й сперматозоїд, а ті – на окремі молекули, і чарівникові прийшов би гаплик. Зараз його, мовляв, може врятувати тільки негайне впровадження в матку жіночого організму, де він знову почне ділитися, розбудовуватися, рости, у плині дев'яти місяців виросте до стану немовляти й знову народиться.
На пошук жінки, згодної виношувати дев'ять місяців у своєму череві старого, що омолодився, часу не було, а під рукою в гінеколога були тільки два організми жіночої статі: дружина чарівника, Валерія Максиміліанівна, і внучка чарівника, Наталка. Перша для виношування була непридатна; як-ніяк – восьмий десяток років від народження. А от сімнадцятилітня Наталка...
Наталка була дитиною Ірини – дочки Микити Альбертовича й Валерії Максиміліанівни. Ірина Микитівна Віник була вченим-біологом, спеціалізувалася на фауні Окраїнних Земель, майже постійно перебувала в наукових експедиціях і вела, можна сказати, кочове життя. Її чоловік Геннадій Петрович Віник теж був ученим, але не біологом, а геологом, і теж багато пропадав у наукових експедиціях. Тому, не маючи можливості досить часу опікуватися дочкою, віддали її на виховання дідусеві з бабусею; відвідуючи їх тільки під час короткочасних відпусток...
У найближчі дев'ять місяців Наталка планувала закінчити школу й продовжити освіту в університеті; вагітність і пологи в ці плани не входили. Але оскільки йшлося про життя або смерть любого дідуся, дівчина не стала роздумувати й відразу погодилася надати свій організм для порятунку дорогого родича.
І гінеколог Шухерман негайно за допомогою відповідного гінекологічного інструмента ввів зиготу в матку Наталки.
Так онука чарівника завагітніла власним дідом...
Натан Якович спостерігав її протягом усіх дев'яти місяців і із задоволенням відзначав, що вагітність протікає як не можна краще.
Дід в утробі внучки зробився з одноклітинного багатоклітинним, перетворився на зародок, потім – на плід...
Наталка успішно закінчила школу, хоча в період випускних іспитів і випускного вечора вже мала помітне пузо. Вступ до університету відклала на наступний рік, адже пологи намічалися на початок занять у вузах...
І от, 4 вересня 1995 року онука чарівника благополучно народила свого дідуся, ставши йому матір'ю. Пологи приймав той же Шухерман з помічницею-акушеркою. Микита Манюня знову з'явився на світ здоровим карапузом, вагою 3 кг 478 гр...
У такий спосіб Наталка стала першою і єдиною у світі жінкою, яка доводилася мамою своєму рідному дідові. Ну, якщо підійти до питання педантично й скрупульозно, то вона була йому матір'ю не стовідсотково справжньою, а сурогатною, адже яйцеклітину, з якої він виріс, призвів не організм Наталки, а організм її прабаби Аделаїди. Проте, Наталка відчувала до новонародженого Микиточки справжні материнські почуття. І лише зрідка, годуючи його груддю, раптом думала: «Господи, я тицяю цицьку своєму дідусеві! Це якесь збочення!»
☼ ☼ ☼
– Хоча моєму чоловікові зараз сімдесят дев'ять років від першого народження, він не відрізняється від інших немовлят, – говорила Валерія Максиміліанівна лицарям Євгену й Леоніду Гострий Лікоть. – І я все думаю: чи пам'ятає він своє життя до того, як став одноклітинним?! Якщо не пам'ятає, то чи згадає, коли подорослішає? Чи йому доведеться всьому вчитися заново? Свої магічні записи, у тому числі й дотичні еліксиру молодості, він вів за допомогою придуманого ним шифру, якого ніхто, крім нього, не знав, навіть я. Якщо він не згадає цього шифру, то не зможе прочитати своїх записів, і секрет еліксиру буде втрачений...
У цей час Ізабеллушка запросила гостей до стола, що було досить до речі, тому що за час переміщення від Вігвамів Ілліча до Апчхиграда шукачі яйця здорово проголодались.
Під час обіду їхня розмова із дружиною омолодженого продовжилася...
– Я дотепер не можу звикнути до того, що я тепер прабаба своєму чоловікові, – зізналася Валерія Максиміліанівна, дивлячись, як гості уплітають за обидві щоки смачне Ізабеллушкине куховарство. – І до того, що Наталка стала матір'ю мого чоловіка, а виходить, – моєю свекрухою, а я їй – невісткою, звикнути не можу.
Коли обід підійшов до кінця, запитала:
– А яка справа у вас була до мого чоловіка, якщо не секрет?
Леонід Гострий Лікоть, промокнувши губи серветкою, пояснив прабабі свого чоловіка причину цього візиту, показавши портрет яєчного шахрая.
– Може, якщо б він не омолодився до стану одноклітинного, він би й зміг за малюнком визначити місцезнаходження намальованого, – сказала вона. – Одного разу, здається, три роки тому, йому вдалося визначити місцезнаходження зниклої кози за досить примітивним малюнком. Але тепер, коли він безпомічне немовлятко, він тільки й уміє, що ссати молоко. І до того ж у вас не малюнок, а ксерокопія малюнку, а за ксерокопією й він би не зміг...
– А самі ви, випадково, нічого не знаєте про цього типа, чи про викрадене драконяче яйце? – про всякий випадок спитав Євген.
– Ні. Якби я, Наталка чи Ізабеллушка хоч щось про таке знали, ми б уже давно повідомили міліції, адже тутешня міліція всіх теж опитує, і такі портрети розвішані в нас, в Апчхиграді, на всіх афішних тумбах і дошках оголошень. На жаль, шкода, але нічим не можемо вам допомогти у вашому пошуку...
За три години Леонід Зенонович Кулька і Євген Кирилович Одоробло (такі повні імена графа Леоніда Гострий Лікоть і барона Євгена) покинули житло безпомічного чарівника, подякувавши його дружині-прабабі за гостинність.
У той час, коли лицарі виходили із дверей особняка, спускалися сходами ґанку до прив'язаних до огорожі Комода й Вази, відв'язували коней, сідали на них і скакали геть вулицею Гомеричною, Наталія Геннадіївна Манюня-Віник (повне ім'я внучки Наталки) заколисувала лежачого у колисці сина-дідуся, наспівуючи колискову терентопську пісню про помаранчеву жабу, що жила під алмазним горбом, а дитина, видаючи незрозумілі дитячі звуки, крутила у малесеньких пальчиках пташку-брязкальце. Коли його вічка закрилися й він заходився ритмічно посапувати, молода мама вийшла з дитячої кімнати. Уві сні дитина пролепетала ще щось, і брязкальце стрепенулося, начебто ожило, злетіло буцімто живий птах, і шість секунд пурхало попід стелею, після чого впало назад у колиску, ставши знов звичайним нерухомим брязкальцем.
Барон Євген і граф Леонід Гострий Лікоть переночували в готелі «Щит і підкова», де зазвичай зупинялися мандрівні лицарі й при якій була стайня, а ранком знову осідлали Комода з Вазою й продовжили експедицію...
Виїжджаючи з Апчхиграда, де лицарям нема чого було робити, оскільки там пошуками займалася апчхиградська міліція, Євген говорив колезі:
– Дивися, що виходить. Раз Наталка – мати Микити Манюні, а Микита Манюня їй дідусь, а мати дідуся є прабаба, то виходить, що Наталка – прабаба сама собі! Оце так так!
– А оскільки вона доводиться внучкою своєму синові, а внучка сина називається правнучкою, то виходить, що Наталка – і правнучка сама собі! – підхоплював Леонід Гострий Лікоть. – Ніколи не думав, синку, що можна бути самому собі й предком і нащадком.
– У якій же все-таки дивній країні ми живемо! – захоплювався Євген. – Ну в якій іншій країні людина може бути сама собі й прабабою, і правнучкою?!
І він навіть проспівав два рядки відомої совєтсько-російської пісні, лише змінивши пару слів:
Я другой такой страны не знаю,
Где такое может человек!!!
(До речі, читачу, музику цієї однієї з найвідоміших совєтських пісень, як і багатьох інших найвідоміших совєтських пісень, написав харків'янин Ісак Дунаєвський. Але вже після того, як переселився до Москви з рідного, тоді столичного, Харкова, де пройшли його дитячі, юнацькі й частково дорослі роки, де він отримав музичну освіту, працював композитором і диригентом (втім, народився він не в Харкові, а на Полтавщині). Активною музичною діяльністю Ісак Дунаєвський займався в Харкові в ті ж часи, коли Український симфонічний оркестр у цім місті очолював інший харків'янин, композитор Йосип Шіллінґер, майбутній музичний наставник Джорджа Ґершвіна та інших відомих американських композиторів. Тоді ж, у 20-ті роки Дунаєвський познайомився в Харкові з юною харків'янкою Клавою Шульженко, починаючою співачкою, яка згодом зробиться суперзіркою совєтської естради. (Тепер у Харкові є пам'ятник, у Саду Шевченка, котрий зображує їх разом: Шульженко співає, а Дунаєвський акомпанує їй на роялі. Але це не єдина скульптура цієї співачки у Харкові: друга є перед Музеєм Клавдії Шульженко, поблизу універмагу «Харків».) Авторові цих рядків подобаються багато музичних творів Ісака Дунаєвського. У тому числі, наприклад, Українська рапсодія – джазова обробка українських народних тем, у виконанні Теа-джазу Леоніда Утьосова, теж уродженця України, одесита. Автор дозволив собі пристебнути сюди цей коментар, оскільки позиціонує свій твір не як аби який так званий епос, а як так званий епос поблизухарківський.)
От у такому патріотичному замилуванні лицарі покинули Апчхиград, щоб продовжити пошуки драконячого яйця у своєму третьому секторі Терентопського королівства...
(– Ловлю тебе на двох протиріччях, громадянине Авторе, – вигукує раптом педантична Ліва півкуля авторського мозку.
– А може, все-таки не ловиш? – з боязкою надією запобігливим тоном питає Автор.
– Ні, ловлю, – непохитно вирікає півкуля, суворо насупивши звивини.
– Ох! – приречено зітхає Автор, чуючи, що йому доведеться виправдовуватися і юлити, може, навіть і брехати.
– Перше протиріччя, – говорить Ліва. – У розділі двадцять сьомому «Парсуна суціги» ясновидець Гліб Цвях говорить, що, мовляв, для того, щоб за допомогою ясновидіння знайти істоту за її зображенням, це зображення має бути світлиною, а не малюнком; а за малюнком, мовляв, ясновидець визначити місцеперебування істоти не може. А в цьому розділі в тебе, громадянине Авторе, чарівник Микита Альбертович за досить примітивним малюнком кози Кримхільди визначив, що вона перебуває на гіллі груші. Друге протиріччя. От ти отут розповів, що той же Микита Альбертович винайшов еліксир молодості. Ну, щоправда, він трохи напартачив, омолодившись не так, як планував, але в цьому випадку це не суттєво. Це значить, що за допомогою його винаходу старий може стати молодим і знову жити до старості, а потім, уживши той же засіб, знову омолодитися й знову жити до старості... І так знову й знову нескінченно. Тобто, завдяки цьому винаходу, людина може бути майже безсмертною, як від застосування засобу Макропулоса з фантастичної п'єси Карела Чапека, чи печерної рідини з фантастичного сценарію братів Стругацьких «П'ять ложок еліксиру». Кажу «майже», бо у смерті бувають причини й не пов'язані зі старінням. А у двадцятому щосі за назвою «Рожева в червоний горошок Магія» ти, громадянине Авторе, повідомив, що терентопські чудотворці ще в сімнадцятому сторіччі заборонили собі працювати над темою безсмертя, і з тих пір за це не бралися. Таким чином, розповідь про відкриття Микити Манюні суперечить згаданому повідомленню із двадцятого щося. А? Як я тебе підловив!
– Еее... – замислюється Автор, почухуючи потилицю.
– От тобі й еее, – самовдоволено посміхається Ліва півкуля, підморгуючи звивиною колезі, півкулі Правій. – От тепер викручуйся, Авторе.
– Викручуюся, – зітхає Автор. – Протиріччя існувало б, якби засіб Микити Альбертовича був багаторазовим, тобто якби його можна було вживати, як ти виразилася, Ліва, знову й знову нескінченно. Але він був одноразовим. Тобто якби людина, один раз омолодившись, ужила б його повторно, то ніякого омолодження більше не відбулося б. Таким чином, з його допомогою можна було продовжити своє життя лише на кілька років, або, у найкращому разі, кілька десятиліть, але аж ніяк не на сторіччя або тисячоріччя. І оскільки засіб мав настільки обмежені можливості, не пов'язані з безсмертям, то під вищезгадану заборону він не підпадав, тому Микита Альбертович і дозволив собі його розробку. Що ж до кози Кримхільди, то сам Микита Альбертович був досить здивований, коли довідався, що Хівря Іванючка дійсно виявила свою козу саме в кроні старої груші. Він уважав, що це могло бути не досягненням його ясновидіння, а випадковим збігом. Якщо ж це не збіг, то, виходить, що в цьому випадку сеанс ясновидіння виявився переважаючим можливості інших ясновидців королівства, і був випадком унікальним, а не типовим.
– Викрутився! – захоплюється Права півкуля.
– Угу, – буркоче Ліва.)
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ. Відрядження чудотворця
Я ввійшов сюди з поміччю двері.
Борис Гребєнщиков, «Із Калініна в Твер».
Тут, у Харкові, зовсім літо. Місто шумне – центр Української республіки. Після провінції здається, начебто за кордон потрапив.
Ілля Ільф і Євгеній Петров, «Дванадцять стільців».
– А скажіть, будь ласка, як мені проїхати на Римарську, 22?
Леонід Чернов, «Спорт у повсякденному житті».
– Усі ми шпигуни, – тихо сказав Сайм.
– Ми шпигуни! – заволав Буль. – Підемо вип'ємо.
Ранком загін об'єднаних сищиків вирушив до готелю на Лестер-сквер.
– Ну що ж! – говорив доктор Буль. – Нічого страшного. Шестеро людей ідуть запитати в одного, чого ж він прагне.
– Усе не так просто, – заперечив Сайм. – Шестеро людей ідуть запитати в одного, чого прагнуть вони самі.
Ґілберт Кіт Честертон, «Людина, яка була Четвергом».
Видання деяких газет, журналів і навіть книг може приносити вигоду.
Козьма Прутков, «Плоди роздуму».
22 вересня 1995 року.
Ранком 22 вересня товстий маг Гліб Любомирович Цвях вирушив на вокзал, щоб за допомогою вузькоколійного паровозика переміститися у Великі Дрібки. Щоб крізь Державні Двері проникнути у Великий Світ. Щоб допомогти доблесній терентопській розвідці добути потрібну інформацію з розуму потайливого редактора харківської газети «Лиса правда» Фауста Рабіновиченка. Про що Цвяха попросили, як читач, напевно, пам'ятає, терентопський шпигун Іван-чай і король Жорик Дев'ятий.
Коли трамвайчик «Табакерка» переміщався убік залізничного вокзалу, його пасажир Гліб Любомирович, дивлячись у вікно, побачив жалобну процесію, що повільно рухалася до цвинтаря. Спереду їхав катафалк похоронного бюро «Бідний Йорик», слідом сумовито брели Мойсей і Берта Роженкранци, за ними кілька людей пристойного виду (очевидно, їхні родичі), а за ними семеро типів з кримінальними фізіономіями, напевно – колишні подільники й співкамерники небіжчика. Бандюгу везуть ховати на Старе кладовище, догадався чарівник. «Табакерка» обігнала похоронний хід, і він залишився за кормою електрично-рейкової колісниці...
До відходу поїзда чарівник встигнув почитати «Дошку оголошень», де була і його об'ява, приклеєна два тижні тому, помилуватися фресками Мікеланджело Бутербродова на вокзальному куполі й купити в газетному кіоску журнал «Мандрівник-надомник», аби за читанням скоротати путь...
За три години їзди до Великих Дрібок товстун прочитав журнал майже на третину...
Нарешті за вікном вагона під'їхали й зупинилися транспарант «ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕЛИКІ ДРІБКИ...» і герб Великих Дрібок – чорна каляка-маляка в жовтому полі.
Було тільки без п'яти хвилин опівдні.
До зустрічі з розвідниками аж чотири години. (Терентопія жила за жорикбурзьким часом, а Харківщина за оббитими чорним дерматином дверима – за київським, але обоє ці часи дощенту збігалися).
Щоб убити зайвий час, маг вирішив трохи погуляти колишньою столицею королівства.
А в Автора є не присуджений до убивства час, щоби розповісти, чому на великодрібкинському гербі зображена каляка-маляка.
До Мирополка Романтика на гербі столиці (що нею були Великі Дрібки до середини вісімнадцятого століття) фігурувало інше зображення, яке Автор не описуватиме, боячись обвинувачення в порнографії. Чому на старому гербі було зображено щось похабне, невідомо, оскільки прадавні літописи втрачені.
Мирополк, як відомо, був натурою романтичною, піднесеною, шляхетною, і його грубий натуралізм герба жолобив. Тому він придумав новий герб: чорний лицар на чорному ж коні, зображений на жовтому щиті. Оприлюднити новинку король вирішив під час чергового лицарського турніру, прикрасивши по периметру турнірне поле щитами з новим гербом столиці.
Придворному художникові Мирополк пообіцяв дати ескіз, за яким той повинен був виготовити ті щити. Але через страшну зайнятість у короля не доходили руки намалювати зразок. Коли до нього підходив художник, він проказував: «А, так-так, звичайно, пам'ятаю, трохи згодом, зараз немає часу».
І от коли до турніру залишилася тільки доба, Мирополк у своїх апартаментах сів малювати ескіз.
Він не був талановитим малювальником, тому лицар вийшов схожим на пінгвіна, а кінь – на мурахоїда (що тих екзотичних тварин Мирополк, звісно, ніколи не бачив і навіть не підозрював про їхнє існування).
Король відразу зачеркав невдале зображення калякою-малякою і зібрався здійснити другу спробу, але йому доповіли про якусь невідкладну справу. І, залишивши аркуш на столі, монарх вийшов.
Отут знову прийшов художник. Зустрінутий ним лицар Килина (який раніше був торговкою моченими яблуками), повідомив, що король відсутній. «Він мав залишити мені ескіз нового герба. Не залишив?» – запитав художник. «Зараз подивлюся, – відповів лицар Килина, увійшов у королівські апартаменти й повернувся з аркушем. – Так, залишив, от».
Художник узяв ескіз, подивився, знизав плечима, почухав потилицю й пішов малювати щити...
Король прометушився увесь день і не встиг намалювати другий ескіз, тож ухвалив оприлюднити новий герб колись іншим разом.
Яке ж було його здивування, коли, явившись на турнірне поле, він побачив його оточеним рядами жовтих щитів із чорними каляками-маляками. Прибула на турнір публіка, знаючи, що ці щити – добуток короля, поставилася до них з ентузіазмом: хвалила, раділа, поздоровляла. Звичайно, це було чисте підлабузництво, але Мирополк, розчулений таким ставленням, не став лаяти художника за це непорозуміння, а узаконив каляку-маляку в якості столичного герба.
З тих пір уже майже чотириста років такий герб залишається незмінним...
☼ ☼ ☼
Уколошкавши пару годин крокуванням вулицями Великих Дрібок, обідом у їдальні, телефонною розмовою з великодрібкінським колегою, старим магом Василем Втулочкою (котрий колись був наставником юного Гліба Цвяха), і просто відпочинком у скверику на ослоні, Гліб Цвях, глянувши на наручного годинника і переконавшись, що час наближається до 14.00, розсудив: пора і самому йому, Цвяху, також наближатися. До Державних Дверей.
Державні Двері стирчали серед полів і лугів у трьох кілометрах від західної окраїни Великих Дрібок. Під'їхати до них можна було або на таксі, або на автобусі, який ходив за маршрутом «Залізничний вокзал – Державні Двері» кожні дві години. Товстий чарівник, враховуючи, що до зустрічі з розвідниками близько двох годин, урадив прогулятися до Дверей пішечки, що при його комплекції було корисно. Тобто до окраїни міста він добрався від центру на тролейбусі (у Великих Дрібках не було трамваїв, зате були невеликі тролейбуси, виготовлені місцевими ремісниками поштучно без стандарту в дизайні), а вже від окраїни до Дверей – пішки... (До речі, англійське слово «бус» означає – автобус. Тож можна подумати, що тролейбус – це автобус для тролів. Але така думка є помилковою. Ніхто ніколи не бачив у тролейбусах справжніх тролів.)
Як тобі, безцінний читачу, уже відомо, терентопці активно навідувалися до Великого Світу, особливо в Харків. При цьому, з дитинства виховані патріотами, знаючи, що ні за яких умов не можна видавати законспіровану батьківщину, вони нічим не показували своє терентопське походження: у Харкові говорили тільки українською чи російською мовами, або приміським суржиком, без сугубо терентопських слів і виразів. Одежу надягали тільки таку, яка була типовою й для Великого Світу. Якщо ж траплялося, що терентопець затримувався харківською міліцією (а таке бувало рідко, адже жителі королівства, в основному, люди дисципліновані й законослухняні), він, щоб не зрадити батьківщини, прикидався простим харківським безхатченком або таким що забрів з іншого українського населеного пункту волоцюгою.
У Терентопії, як відомо, не було дуже розвиненої промисловості, і багато промислових товарів жителі королівства здобували в Харкові. Але не за терентопські шурхотики, звичайно ж, а за тамтешню валюту. В описувану епоху це були купоно-карбованці, до того – совєтські карбованці, а нині – українські гривні. Звідки в терентопців бралися тамтешні гроші? Звичайно, ніхто в Харкові не став би їм міняти незрозумілі папірці, іменовані шурхотиками, на купоно-карбованці. Гроші у Великому Світі терентопці не міняли, а заробляли, в основному, продажем своїх товарів: овочів і фруктів, різних ремісничих виробів... Наприклад, молодий чарівник Арам Артаньянц купував у терентопських фермерів порівняно дешеві терентопські яблука, перетворював їх на відносно дорогі апельсини, мандарини та інші екзотичні плоди, продавав їх на харківському Благовіщенському базарі й у такий спосіб збирав тамтешні гроші для придбання комп'ютерів, лазерів і іншої необхідної йому техніки. Деякі терентопські комерсанти не витрачали всі українські купоно-карбованці, російські рублі, німецькі марки, британські фунти, американські долари й іншу тамтешню валюту у Великому Світі, а доставляли їх у королівство, щоби там обміняти на шурхотики за вигідним для них курсом.
От і Гліб Любомирович перед переміщенням до Державних Дверей придбав задвірні купоно-карбованці в одному такому пункті обміну...
Біля Державних Дверей був заасфальтований майданчик, де стояли кілька службових автомобілів. Один з них належав Терентопській розвідці й призначався для термінової доставки розвідників у столицю. Саме на ньому вчора Рафаель Комаха був доставлений до Королівського замку. Був там і гібридний мікроавтобус великодрібкинської філії туристичного агентства «Рятівна Бджола». На ньому іноземні туристи із зав'язаними очима, яких передавав крізь Двері Зіновій Недашковський та члени його родини, доставлялися у Великі Дрібки, де їм розв'язували очі й починали знайомити з екзотичною країною...
Докрокувавши бадьорим кроком за сорок хвилин від міста до Дверей, ясновидець виявив крім знайомої автостоянки й новинку: брезентовий тент, під яким розташувався міліцейський пост-митниця. Пост складався із двох міліціонерів і одного стола. У момент наближення мага, якийсь дядько селянського виду, присівши навпочіпки, збирав розсипану по асфальту картоплю й складав її в курний лантух. Це постові змусили дядька висипати клубні, які він ніс на продаж у Великий Світ (де ці плоди, як і багато інших, коштували трохи дорожче, чим у королівстві), аби переконатися, що у лантусі не захована контрабанда – драконяче яйце.
Огляд чарівник пройшов швидко, адже, крім сумки з журналом «Мандрівник-надомник», іншого багажу він не мав. Про всякий випадок міліціонери впевнилися, що пузо в товстуна натуральне, а не фальшиве накладне, у якому захована контрабанда.
Гліб Любомирович відкрив, потягнувши на себе за ручку, двері, оббиті чорним дерматином, розсунув ліктями колючі зарості, і...
☼ ☼ ☼
І видибав із Терентопії у Великий Світ.
Пружні прути, густо усаджені листям й шипами, зімкнувшись за його спиною, сховали двері, крізь які він сюди вийшов.
Праворуч, застромивши верхівки в піднебесся, стояли стрункі сосни, згруповані у видовжений уздовж автомобільної траси, яка опоганювала тишу природи звуками механічних колісниць, сосновий бір; ліворуч кучерявився листяний ліс.
Чарівник злегка зіщулився, відчувши зміну погоди: у королівстві цей день був сухим і по-літньому теплим (27° C), а отут, на Харківщині – вологим і більш прохолодним (17° C).
– Ти дійсно так добре пам'ятаєш, Авторе, яка вологість і температура були в один зі звичайнісіньких днів десятки років тому? – дивується Ліва півкуля авторського мозку. – Та у тебе просто феноменальна пам'ять! Або ти це написав навмання, висмоктавши з пальця, у надії, що читач не буде перевіряти й не викриє тебе в неправді?
– На жаль, Ліва, пам'ять у мене не феноменальна, я б бажав, щоби вона була кращою, – зітхає Автор. – Але ні з якого пальця я ці дані не висмоктував і читача не обдурив. Просто заради педантичності й скрупульозності знайшов метеорологічні показання про погоду в Харкові на той день у відповідному архіві, викладеному в Інтернеті. А щодо вологості я згадав отаке: за вісімдесят п'ять днів до цієї поїздки Цвяха в Харків, у цім місті навіть трапилася повінь через недовгу, але рясну зливу, що той випадок був для настільки сухопутного населеного пункту подією небувалою. Повінь на місяць дуже ускладнила життя харків'ян, бо вивела з ладу міську каналізацію.
(Що ж до висмоктування знань із пальця, то таке робив чарівник на ім'я Фінн із ірландського епосу. В наш час люди беруть знання з книжок чи з Інтернету, а в стародавні часи легендарних чарівників із цим було сутужно, от вищезгаданий епічний чудотворець і пристосувався отримувати необхідні йому знання, висмоктуючи їх із власного великого пальця (на руці, а не на нозі, додає Автор про всяк випадок).)
Гліб Любомирович найкоротшим маршрутом перемістився бездоріжжям до траси, і...
– Вибач, Авторе, але я знову тебе переб'ю, – знову вилазить невгамовна і педантична Ліва півкуля. – Бо бачу невідповідність. З одного боку, ти кажеш, що між тими колючими кущами і автомобільною трасою було бездоріжжя. З іншого боку, ти стверджував, що чимало жителів Терентопії виходили з цих кущів у так званий Великий Світ. Та ще протягом багатьох століть. Але якщо багато людей ходять в одному напрямку довгий час, то вони неминуче протоптують стежини. А стежини – це такі-сякі дороги, а аж ніяк не бездоріжжя.
– Хвалю за кмітливість, Ліва, – каже Автор. – Оскільки така гадка могла спасти й на думку читачеві, то треба про це дещо сказати. Так, теоретично між трасою та колючими кущами з цієї причини мала виникнути як мінімум стежка. Теоретично, повторюю. А практично стежки не було. Було бездоріжжя. Неймовірно, але факт. Причин я не знаю. Єдиний здогад, що спадає мені на думку, такий. Можливо, Двері в чарівне королівство мають властивість сприяти конспірації цієї засекреченої країни. Можливо, вони на кілька кроків навколо випромінюють якусь магічну ауру, що не дозволяє утворюватися поблизу них будь-яким стежкам, доріжкам, або просто прим'ятості трави влітку і снігу взимку, що ті прикмети могли притягнути до кущів чимало перехожих Великого Світу. Навколо Дверей трава влітку завжди первозданна, не прим'ята і не витоптана, хоч би скільки по ній не тупцювали вихідці з королівства. А взимку сніг знов ставав непритоптаним відразу після того, як по ньому проходив такий виходець.
– Ця твоя здогадка, Авторе, мене цілком задовольняє, – киває звивинами Ліва. – Думаю, і читача також.
– А от, до речі, з боку Терентопського королівства з давніх давен існувала стежка від безпосередньо Дверей до міста Великих Дрібок. Що та стежка ближче до нашого часу була перероблена на асфальтовану дорогу. Отож, антистежинкова, так би мовити, властивість Дверей була односторонньою.
Отже, повторює Автор, Гліб Любомирович найкоротшим маршрутом перемістився бездоріжжям до траси й, повернувши наліво, потупав уздовж асфальтової дороги. За лічені секунди він виявився формально на території міста Харкова, а за лічені хвилини – на кінцевій зупинці трамваїв, тобто так званому трамвайному колі, де електротранспорт розвертався, щоб продовжувати рух у протилежному напрямку.
Чарівник сів у перший-ліпший трамвай, навіть не глянувши на його номер, тому що до найближчої станції метро всі вони йшли звідти одним маршрутом. (Втім, харків'яни традиційно не використовували слово «номер» щодо трамваїв. Віддавали перевагу слову «марка». Тобто казали, наприклад, не «трамвай номер три», а «третя марка трамвая».) Проігнорувавши п'ять зупинок, вийшов на шостій, де мала місце метростанція, яка носила в ту епоху назву «Свердлова» (а тепер має честь йменуватися «Холодною Горою»), бо Полтавський Шлях, де вона розташована, тоді звався вулицею Свердлова.
Ясновидець, увійшовши в «передбанник» станції, купивши за купоно-карбованці пару жетонів, схожих на монетки із прозорої зеленої пластмаси або на плоскі льодяники, і засунувши один із них у щілину турнікета, занурився на платформу й упровадився в вагон потяга. І в блакитній колісниці підземки помчався убік призначеного рандеву з розвідниками. Проігнорувавши й тамтешні зупинки (цього разу дві: «Південний вокзал» і «Центральний ринок»), чарівник вийшов на «Радянській», яка йменувалася так через своє розміщення під майданом Радянської України. (Тепер, про всякий випадок нагадує Автор, і те й інше називається Майданом Конституції). От за допомогою ескалатора чудотворець і випірнув із надр на цей самий майдан. Це історичний центр Харкова, тобто територія колишньої маленької військової фортеці, яка в сімнадцятому сторіччі була невеличким зародком нинішнього великого міста. Саме від цього майдану, майже паралельно головній харківській вулиці Сумській, ішла убік півночі (з дуже легким відхиленням на схід) потрібна магові Римарська, що виходила протилежним кінцем до оперного театру й Саду Шевченка.
